Новели

Я ЖИВУ З МОНСТРОМ

Він спить, розвалившись у кріслі тлустим, обм'яклим тілом, звісивши на груди голомозу голову. З кутика перекошеного рота тоненькою цівкою стікає слина.

Я сиджу в кріслі навпроти, дивлюся на нього і думаю, що старість — розплата за все наше життя. На старість кожен має те, що заслужив. Ми теж заслужили те, що маєм. Він — крісло на коліщатках і цівку слини з перекошеного рота. Я — довгождану радість сидіти навпроти, дивитись на нього, слухати його і мовчати. Цього хотіла. Марила цим домом все життя. Але тут була інша — його городська дружина. Мріяла спати, як ґаздиня, на цих білих простирадлах, на м'яких диванах. А він брав мене, як скотину, по темних закамарках короварні та нічних лісосмугах. Снила величатися поряд з ним… От і величаюсь!

Він плямкає і щось бурмотить. Я знаю: це він лається. Він лається навіть уві сні. Бо злий на цілий світ. Весь світ для нього — мерзотники. Я розумію. Він мав усе: власть, гроші, почесті, сім'ю. Тепер не має. Тепер нічого того нема. Щезло. В змиг ока. Так воно вже буває: одна біда йде і шість за собою веде. Коли почалася перестройка, його вигнали з голови колгоспу. Зібрали загальні збори і вигнали. Всім селом. А що вже йому в очі казали!.. Свят-свят! Що хотіли. Ніби ще вчора не тремтіли перед ним… Я знала: він добром не кінчить. Бо всі знають: зло добром не кінчається. Після тих зборів виїхала із села його городська дружина. На трьох вантажівках виїхала. А він зостався. Чого? Певно, думав, що люди одумаються, знову в ноги йому впадуть. Не впали. Молодого вибрали головою, із сільських. А він зостався як на цідилку. А по всьому цей інсульт чи Бог його знає що…

Він злий на цілий світ. І я його розумію: страшно втрачати все. І жалію, бо мені легше — я ніколи нічого не мала. Нічого за все життя не нажила. Навіть на телевізор в колгоспі не заробила. А якби й заробила, то не мала б коли за роботами дивитися той телевізор. А тепер от сиджу і тішуся, що можу телевізор дивитися. Як ґаздиня. І час маю. Удень ми з ним дивимось засідання Верховної Ради і мультики. Ввечері — кіно про монстрів, а вночі — оту закордонну гидоту, коли дівки й хлопаки всі на купі… Як тічка. Правда, тоді я виходжу з кімнати. Він сердиться, бо хоче мати компанію. А мені гидко.

Відколи його розбив параліч, він ще більше помішався, як тепер кажуть по-культурному, на сексі. Отак вибалушиться на мене і каже нахабно: «Я одружений на всіх жінках, і всіх їх я….» І вживає сороміцьке слово. Самі знаєте яке. А я мовчу та тихенько, в собі, посміююсь. І думаю, що то так було колись. Було, чоловіче, та загуло. Тоді він був кум королю і сват міністру. І не було на нього ні управ, ні законів. «Я сам собі указ! — казав. — А закон мій — во! — на мужиків! — І показував кулачисько. — А на бабів — о!» — і ляскав себе по матні.

Так воно й було. Жодної спідниці не пропустив у селі — ні самотньої, ні шлюбної. Таким, як я, одиноким, лигатися з ним по лісосмугах за честь було. А заміжніх чоловіки били, мов глухих зозуль. Але потайки — кулачища його боялися.

Він спить. Ноги незугарно розкарячені, слина тече з перекошеного рота. Де я колись думала, що отак буду сидіти навпроти нього, в його хаті, і дивитися на нього? Я — репана колгоспниця? А от сиджу. Прийшла і сиджу. А він — пан великий — не вигонить мене. І дозволяє милостиво виносити з-під нього судна, прати його сподні та їсти варити, а часом і спати коло нього, і, як він полюбляє казати по-культурному, займатися з ним сексом. Хоч, як на мій хлопський розум, по-інакшому ту бридоту й не назвеш…

Він каже, що одружений на всіх жінках… Іноді мене зло бере і підмиває спитати: а де ж вони? Де? Як були гроші, власть, здоров'я — то й полюбовниці були. Деякі аж з города приїжджали. А тепер — нема. Навіть жінка законна втекла. Але — мовчу. Мовчу і терплю. Я його терплю, як терплять біду. Часом — ненавиджу. І хочу, щоб він десь пропав, щез із мого життя. Щоб діти чи жінка забрали або що… Але це минає і я питаю себе: дівче, що він такого поганого тобі зробив? За щастя ж мала, коли він тобою вугли витирав у конторі та на фермі при живій, законній. Безлична, головихою хотіла бути. На «Волзі» кататися. От і дочекалася, хвала Богу, катаєшся… Коли файна погода, викочую його у кріслі на коліщатках із хати. І катаємось по подвір'ї не згірш, гейби на «Волзі». А люди йдуть вулицею, дивляться і думають: так їм і треба!

Він ворушиться, пролуплює очі і кричить страшним своїм начальницьким голосом — єдиним, що зосталося від нього колишнього: — Нужна сільная твьордая рука! Іосіф Адольфовіч Піночєт! Іначє порядка нє будєт!

Він любить порядок. За це його поважаю. Коли головував — у селі був порядок. Тепер — нема. Хто що хоче, те й робить. Ніхто нікого не боїться. А треба, щоб народ боявся. Коли не Бога, то власті. Тоді буде толк. І порядок. Хоч що мені до того, темній?!

— Нужен порядок! — кричить він, лає демократів і дивиться на мене з ненавистю. — Шуруй у райком і розкажи, як я Гандзючку на фермі до ясел припер! Ти ж лиш те й вмієш, що жалітись на мене!

Це він мене плутає із колишньою своєю дружиною. Спросоння. Це та ходила жалітись. Тепер у нього в голові все переколотилось. Тож, коли починає поіменно зі злості згадувати всіх своїх полюбовниць і оповідати, що з ними витворяв, виходжу з хати. І через тин першій стрічній кажу: «Зайди, бо ніяк не годен забути, як тебе в короварні до ясел припирав». А та, колишня його підстилка, вимучена колгоспною поденщиною, беззуба, з ногами у синіх страшних жилах, лиш сплюне спересердя: — А щоб його, ірода, до гробової дошки приперло! — і йде далі, минаючи нашу хвіртку.

А я вертаюся, бо він кличе мене. Певно, нужда приперла. Але — ні. «Ввімкни телевізор», — каже. Так і роблю. Якусь хвилю дивиться мовчки, а далі починає вар'ювати і вимагати відновлення Союзу. Радянського Союзу і терору. І то негайно, доки не пізно.

Шкода, але нічим не можу йому зарадити. Розумію, що хоче назад, у своє колишнє життя, де був великим чоловіком, де його шанували і ордени давали. Але назад вороття нема. І це його бісить.

На якусь мить задумується і каже з притиском комусь у телевізорі:

— Требую реабілітації, і то — негайно! Як постраждавший від компартії і тоталітарного режиму. Як репресований! Два-жди! Да! Перший раз, як мене райком женив на тій (і називає нецензурним словом свою колишню дружину), а другий — коли мене той же райком з посади зняв. Не-за-кон-но! Да! Хотіли за мій счот перестройку зробити, шкури свої врятувати! Но не вийшло! — тепер він лає комуністів на чім світ.

Слухаю і жалію його. Бо, коли б не перестройка, досі б головував. І при здоров'ї був би, і при розумі. А не цим лантухом, натоптаним злістю. Але! Якби не перестройка, то чи сиділа б я, репана колгоспниця, тепер-о, поряд з ним, великим начальником?! І як ґаздиня — телевізор дивилася б? Та де?! Сиділа б в цьому кріслечку його городська жіночка в завивці та перстенцях, а він і далі б топтав по фермах та лісосмугах молодих репанок, що попідростали у колгоспному раю. А на мене вже й не дивився б… А зараз — дивиться, говорить до мене. А я слухаю, мовчу і тішусь. Отак!

Та часом і мені терпець вривається. Надто тоді, коли він жбурляє в мене мискою з толоченою бараболею. Це просто біда! Звик смачно їсти і добре пити, щоб аж по бороді текло. Але — врвалося! Лише слина тече з перекошеного рота. Проте — мовчу. Бо що казати, коли чоловік хоче антрекота і бараболі-фрі? Що тут скажеш — його право. Та й тільки.

Мовчки дивлюся, доки він, лаючись, шкрябає записку з вимогою видати йому 20 кг свинячої вирізки, 10 — свіжої риби, по стільки ж меду, муки і ще всякої всячини, накладає резолюцію і посилає мене в контору. Авжеж! Розбіглася! Якщо в нього в голові все перекапустилось, то я ще при тямі і знаю, що нове начальство чхати хотіло на його розпорядження та резолюції. Нікуди не йду, щоб не ганьбитися. Чекаю за хатою, коли зголодніє, а тоді підігріваю ту саму товчену бараболю і подаю її в тій самій мисці. І їсть. Матюкається, але їсть.

Дивлюся на нього і думаю, що він схожий на старого монстра з тих кінофільмів закордонних, які так вподобав дивитися опівночі по телевізору. Нічого в ньому від людини не зосталось… Одна злість безпардонна і безпорадна. Да, старість — не радість.

Подає мені порожню миску і каже жалібно: — До чого країну довели! Люди голодують! — Він жаліється, а мені смішно, бо я цілий вік одну бараболю жеру і не вмерла. Але мовчу, лиш усміхаюсь. А він думає, що то до нього. Очі його прояснюються, загоряються молодим вогнем. Квапно лапає себе по штанах і кличе мене враз зміненим, охриплим голосом: — Іди сюди!

Але я не йду. Знаю: хоче, аби пестила залишки його жереб'ячого гонору. А я не хочу. Вперше в житті не хочу йому коритися. Він мені обрид. Остогид. І я сама собі спротивилась. Бо коли подумати, то не прожила я на цім світі ні дня як людина. А лиш — як скотина. Безсловесна, робоча. Хто хтів, той штурхав і ноги в мене витирав. А я тішилась, що не обминають. Тоді я щастя хтіла, слова доброго. Тепер — не хочу. Нічого не хочу. І скотиною вже бути не хочу.

Він буянить, обзиває мене останніми словами, але я не вертаюсь. Сідаю на лавочку під хатою і думаю: має те, що заробив. І я — маю… І хочеться послати його до дідька. І піти туди, звідки прийшла, — у свою стару халупу, де навіть телевізора нема.

Але… не йду. Щось мене тримає біля нього… щось темне, липке, як… гріх… як… Боже, Боже, що ж мене тримає коло нього?!

Із хати доноситься могутнє хропіння. Заснув. Встаю і йду в кімнату. Мене тягне до нього як магнітом, як нечистою силою. Часом здається, що сама стаю монстром… чи просто з розуму сходжу…

Сідаю навпроти і дивлюся, як він спить. Ширінка розстібнута, лице перекошене, з рота тече слина. І за що лиш жінки любили його? А — я? За що я біля нього свій вік змарнувала?! Таж і мені люди траплялися. І непогані. Давно б чоловіка могла мати і дітей. Ґаздинею бути. Жінкою шлюбною. Не каліка ж! Не з рогами! А я вибрала собі долю його помийниці, наймички… За що?! Слова ж доброго ніколи не сказав, не приголубив, не пожалів… Монстр монстром. Чому? — питаю себе і плачу. Нещасна, спрацьована жінка, якій страшно озирнутися в своє минуле. Так страшно, як зазирнути у прірву. Але — зазираю. І бачу на самісінькому дні тої прірви — себе, молоду, що, як ласочка, припадає до нього — любого, недосяжного, осоружного… Єдиного. На цілий світ, на все життя — єдиного!

Плачучи, встаю, витираю обережно слину з його підборіддя і мимоволі притискаю до грудей круглу голомозу голову. Він схлипує уві сні, як мала дитина, і притуляється беззахисно до мене. І так, обнявшись, завмираємо. Двоє монстрів. Двоє нещасних самотніх калік. Двоє самогубців, пришитих одне до одного долею. По живому.

1993 р.