Новели

ВІЙНА, КРУГОМ ВІЙНА…

Коли вона побачила перед собою замість квітучого раю витоптану пустелю, її охопила така розпука, ніби почалась третя світова війна. Війна без фронтів і героїв, з одними агресорами і мародерами. Одного з них вона знала напевно. Голос його, брутальний, грубий, як і слова, що він хрипко викрикував, долинав крізь чудом вцілілі прозорі осінні садки сусідів і породжував у душі безкінечну безнадію. Тож, коли замість струнких рядів молоденьких щеп, які вона так тяжко випрошувала на дослідний станції, а потім цілу суботу садила, виконуючи старанно поради журналу «Наш сад», побачила витоптану пустку, від розпачу ноги підломились під нею і вона, щоб не впасти, опустилась у пожухлий травостій на межі.

Не жаль було праці, жаль було розчавленої мрії. А ще — паралізувало усвідомлення марності намірів: тепер вона знала, що скільки б не садила сад, йому не дадуть вирости темні руйнівні сили в образі того, чия брутальна лайка, як занечищений міазмами вітер, долітала до її слуху крізь прозорі, по-осінньому прекрасні, але чужі садки.

Вона була невиправною ідеалісткою. І думала, що то — від якоїсь незначної поломки у хромосомах. Інакше малоприваблива дійсність, сповнене парадоксів і злигоднів долі життя та багаторічна праця в пресі давно зробили б з неї цинічну лахудру. А так вона до сих пір вірить, як її тато вірив, що кожна людина повинна за життя народити дітей, побудувати дім і посадити сад. Дітей вона народила. Дім теж не впав їй з неба: півжиття поклала, щоб отримати квартиру. Зосталося тільки — посадити сад. От і посадила…

Її тато, закінчивши по війні курси агрономів, теж цілий вік садки садив і вірив у невичерпний творчий потенціал рідного народу. Казав усе: «Якщо ми таку війну пережили і перемогли, то що нам завадить тепер жити по-людськи?!»

Війна для тата була злом з усіх зол і мірилом усіх мірил. Це після того, як він залишився живим у бою під Яссами, в якому німці з румунами вибили тисячі тільки-но мобілізованих, сяк-так озброєних сільських хлопці, зовсім дітей. «Поле було всіяне селянськими свитами… За кожного з них маю деревце посадити…» — плакав тато і вірив у творчий потенціал тих, що зосталися. А коли віра зраджувала тата, скрушно розводив руками: «Ну що тут скажеш? На війні — як на війні». А їй і далі наказував вірити в безмежні творчі можливості народу, не знаючи, що його потрощені війною хромосоми давно буйно квітнуть в її крові невиправним ідеалізмом.

Щоб не зненавидіти деяких носіїв творчого потенціалу, з поламаних хромосом яких чомусь перло вандалізмом, а не ідеалізмом, Ксеня намагалася розраяти душу пречудовими осінніми краєвидами, що розкинулись перед нею на всі чотири сторони світу аж ген до виднокола. Ради цих пейзажів, що нагадували карпатський ландшафт, вона й взяла під дачу шість соток глевкого суглинку на горбах за містом, які родили тільки буйний пирій та дрібненьке польове різноквіття. Взяла ради майбутнього саду, що став її ідеєю-фікс.

Розквітлий сад так міцно закорінився в її уяви, розрісся в її душі, що вона не могла повірити в те, що сталося… Просто — такого не могло бути. Не могло бути такого, щоб якийсь нікому невідомий хам, недоумок, п'яничка міг убити мрію — прекрасну і благородну!.. Взяти і вбити! Ні за що ні про що! Не війна ж все-таки!..

Перед смертю тато, певно, зневірився у можливій реалізації творчого потенціалу народу, бо казав із жалем:

— Якби не війна!.. Все вона, проклята: одних перебила, других покалічила, третіх — на ворогів поділила…

Зашурхотіла трава. Ксеня звела очі: перед нею стояла сусідка по дачі.

— Підозрюю, що це він віддав їх за півлітру тому чоловікові, що живе коло самого містка через річку, — сказала сусідка. — Я ще позавчора примітила, що той чоловік садив дерева, і подумала про вас. Ну, думаю, ганебник, стільки жінка їм зробила, а воно так їй віддячило?!. Але — то такі люди. Як в нас кажуть, на цвіту прибиті… Віддавна. Ще з війни.

— Я знаю, — сказала Ксеня, аби щось сказати.

— Знаєте?! — здивувалась сусідка. — А коли знаєте, то пощо носитеся з ними? Пощо величаєте? Пощо помагаєте? Вони того не варті…

— Бог з ними, — сказала Ксеня і сусідка, здвигнувши плечима, пішла, шпортаючись по вже скопаних городах.

Ксеня сиділа на межі довго. Здавалося — вічність. Стежкою повз неї проходили сусіди і кожен вважав своїм обов'язком поспівчувати — їй, і обуритись тим, чий брутальний голос в цей час оскверняв храмову тишу прозорих осінніх садів.

— Батько його, — казали одні, — хоч і Герой, тим не похвалявся. Був непоганий чоловік, скромний, тихий, на гармошці грав… Родом десь аж із сибірського села був… Мотря — наша, лиш зі Сходу. Повертаючись з війни, вони осіли в нас як і багато інших визволителів. Але вибрали не міські апартаменти, а цей особнячок на горбах, з городом і садом. Колись це була літня резиденція якогось багатого румуна з Бухаресту. Але по війні він сюди не вертав більше.

— Батько його, — казали інші, — хоч і москаль, був нічого чоловік. Може того, що прийшов з фронту без ноги, контужений… І Мотря — нічого, хіба що задуже зденервована після фронту… Зате на сина — нема ради… Виріс із думкою, що йому все дозволено. З цим переконанням докотився аж до буцегарні… Тільки й години чистої було, коли в тюрмі сидів. А прийшов — стало як на війні… Тільки й чути що «мат-перемат» та — «я син Героя!»… От, чуєте?!.. Син героя… А тепер ще й — «герой Афгану»! І ради нема… живемо, як на війні — одні драчки й мародерство… Лиш не стріляємо…

Ксеня все це добре знала (як-не-як нарис писала про незвичайну долю героїчного подружжя Стрєльцових), але слухала, бо не мала сили встати і піти геть — від витолоченої пустки, від фронтових матюків, від чужого гріха і власного відчаю.

За осінніми прозорими садками брутальна лайка то затихала, то вибухала з новою силою. Далі почувся розпачливий жіночий лемент. Кожного разу, коли цей лемент заставав Ксеню на городі, вона кидала все і бігла рятувати бабу Мотю. І кожного разу її войовничий вигляд та високо занесена над головою сапа справляли на п'яного сина Героя незабутнє враження. Під яким би той градусом не був, а стихав і задки ретирувався у непролазні хащі старого саду за хатою.

Баба ж Мотя, звикла до синових п'яних бешкетів, мов нічого не сталося, починала радіти та принижено дякувати «пані журналісту за добре серце». Знічена Ксеня квапливо верталась на свій город, а баба Мотя бігла слідом з пригорщею горіхів чи десятком яблук у пелені, нагадуючи Ксені про те, як оббивала вона пороги в міській раді, а за тим — у ЖЕКу номер сім, щоби бабі Моті як дружині покійного нині Героя Радянського Союзу до Дня перемоги відремонтували хату, поміняли газову плиту, перекрили дах.

— Але ж у тої фронтовички, як нам відомо, є діти, от хай і помагають матері, — казали їй у кабінетах і коридорах місцевої влади.

І це обурювало Ксеню. Бо причім тут діти? До речі, коли так, то син її — афганець… Тож має бути справедливість, врешті решт! І торжествувати — завжди і всюди. Надто щодо таких, як баба Мотя, тисяч ще живих, але забутих і зневажених старих ветеранів війни…

— Ми можемо переосмислювати історію, переоцінювати цінності, але не здешевлювати пролиту за нас кров батьків, — казала вона патетично в кабінетах і коридорах влади. Її непідробний пафос і нарис про сім'ю фронтовиків — українку Мотрю і росіянина Івана Стрєльцових, надрукований в обласній і урядовій газетах, здається, владу переконав… Але на Ксеню з того часу почали косувати як на морочливу ідеалістку, поведену на соціальній справедливості.

Що ж, то був її громадянський обов'язок і вона його виконала. Тепер має подяку…

Воєнні дії за прозорими осінніми садками активізувались, електризуючи прозоре повітря над пусткою, траву і Ксеню на межі, від чого пречудові краєвиди в її очах заступила пом'ята, опухла мармиза Вітька Стрєльцова, в якого від колишнього радянського офіцера і «героя Афгану» (як баба Мотя по секрету призналась) зостався хіба що охриплий баритон та агресивність потомственого солдата.

«Виродок. Виродок війни, — думала Ксеня. — Розбій у нього в крові. Через таких виродків — війна, кругом війни. Нескінченна війна… Боже, як я ненавиджу таких виродків!..»

До брутальної лайки Вітька долучився гугнявий голос його нової пепеже (походно-полевой жены), як конфіденційно повідала Ксені та ж баба Мотя, недавно випущеної з тюрми зеківки, що відсиділа п'ятнадцять років за розкрадання державного майна в особливо великих розмірах. Ксеня бачила ці жалюгідні залишки колишньої респектної головної бухгалтерки одного з найбільших підприємств їхнього міста… Взагалі-то, це зчорніле від пиятик, беззубе, деградоване створіння мало чим нагадувало і жінку.

Ксеня здогадувалась, що безробітні «молодята» годувались крадіжками бабиної пенсії та сусідської городини. Кілька разів сама бачила, як вранці ходили вони попаски по дачах, підмітаючи все, що можна було з'їсти або виміняти на горілку. Але — вирвати з корінням цілий сад?! Її сад, тої, що зробила йому більше, ніж рідна сестра?! А люди? Чого вони мовчать? Більше того — крадене на горілку міняють! Але ж вона… теж мовчала. Часом навіть тоді, як між злодійськими промислами син героя і сам герой встигав ще й за виграшки віддухопелити мать родную під такі сороміцькі коментарі тюремниці, що від них не лиш сусідські вуха, а й листя кропиви по горбах скручувалась у трубочку.

Схоже, й зараз на подвір'ї баби Моті відбувалося оприлюднення нових фактів із її фронтового життя, яке, на хвору фантазію «невістки», складалось із одної курварії. Але хай там що, Ксені до того гармидеру сьогодні байдуже. Хай і повбивають одне одного — менше паскудства на землі буде. І війни між людьми! І, взагалі, коли б її воля, вона б створила для цих виродків, цих вандалів резервації як для прокажених… Вона б їх ізолювала від суспільства, запроторила б у клітки, і лякала б ними дітей, щоб не було унадно іншим…

Антигуманні думки, випалюючи до решти з її душі ідеалістичні пориви, розтроюдили Ксеню, розпалили образу, а з нею і спрагу рішучу помсти, яка б, певно, і закінчилась на рівні помислів, якби золоту мереживну прозорість осінніх садів не роздер на шмаття агресивний рух та безумний крик. Згори через зорані городи у хмарі куряви і лайки котилася вся воєнно-тюремна родина Стрєльцових на чолі з бабою Мотрею, на диво, прудкою, як на свої вісімдесят з гаком…

— Невже біжать вибачатися? — наївно подумала невиправна ідеалістка та, помітивши в руках Вітька сокиру, все зрозуміла і вмить, випорпавши заховану в ріщі сапу, кинулась навперейми розбійному сімейству. Солодкий безум атаки і радісне передчуття рукопашного бою шарпонули її поламані хромосоми, збурюючи кров адреналіном і відлунюючи у вухах багатоголосим, як морський прибій: «Вперед! В атаку! Була не була! Бо — війна, кругом війна!»…

Помітивши Ксеню, що бігла із сапою їм напереріз, баба Мотя різко змінила траєкторію руху і помчала до своєї спасительки. За нею повернула і парочка. І тоді… Пропустивши бабу, Ксеня з диким криком: — Уб'-у-у! — занесла сапу над головою Вітька! Гостре лезо зблиснуло на сонці і — знесло чорну голову… падалішньому соняху. Геройське сімейство охнуло і стало як вкопане. А бідна Ксеня, двадцятим чуттям второпавши, від чого її Бог милував, впустила сапу і сіла де стояла.

…Вона сиділа з головою у високім жорсткім сухостої і гоїла зболену душу пречудовими краєвидами міста й околиць, що відкривались їй з високого пагорба, та наслухаючи, як повільно згасає в ній безумний азарт війни, на яку вона нехотячи потрапила, але мало не залишилася там до кінця своїх днів.

За спиною в неї шурхотіли даленіючі кроки і винуватий голос баби Моті:

— Пані журналіст, простіть мені. Прости мені, дитино, що я таку шкоду зробила… що виміняла твій садок на півлітру… Це — я! Бо вони б мене вбили… Вони з похмілля страх які люті… А Вітька не винен… він такий родимий… Тато його контужений був… І я нездорова з фронту прийшла… а ще той Афгані додав… То де ж йому нормальному взятись, коли кругом війна?… Простіть, пані…

— Прощаю, — сказала Ксеня. Гоїла рани близькими і далекими краєвидами і прощала всім синам і вдовам героїв і не героїв, прощала всім героям і всім мародерам всіх воєн, бо що вони винні, коли всі війни починаються з маленької сварки кількох підлих людців, котрі не вміють прощати, а тому сама всім прощала і прощалася зі своїм дачним прожектом, з наївною мрією про власний квітучий сад. Але — поки що, як і належить невиправній ідеалістці. Тимчасово. Доки в наших похромлених хромосомах не скінчиться, нарешті, Друга світова, і ніколи вже не почнеться третя…