Новели

ПОЛІТ ІЗ СЕРАФИМОЮ

Мені кажуть, що, напившись до чортиків, починаю волати не своїм голосом, ніби біс у мене вселився: «Поверніть, поверніть мені ілюзію!» Так мені кажуть. Сам же я, проспавшись, нічого не пам'ятаю. Мерещиться тільки в'язка, як мед, темінь, в якій зависаю на невидимих нитях, немов павук, і, погойдуючись, тихенько хіхікаю від задоволення. Наразі мене знову проймає така ностальгія, така туга невимовна за тими хвилинами, що ладен душу занапастити, аби ще раз пережити блаженство нірвани. Єство пронизує глибока відраза до цього ницого світу. На душі гидко і брудно, як у вуличній урні для сміття. Та — найжахливіше — відчуваю, як у тілі поволі прокидається безжальне чудовисько — біль, що вже не один рік тероризує, четвертує, вимордовує мої тлінні земні останки. І хочеться здохнути, покласти край нелюдським мукам. Але смерті нема. «Карма — кат, який береже свою жертву». І треба самотужки видиратися із живодерні, на яку сам себе прирік. Сам?.. «Твоя доля — твій характер», — каже народ. «Перікл був знову визнаний, коли люди довели його до слабоумства. Тільки в такому стані співгромадяни могли визнати його рівним собі». Але це вже говорить історія.

Лежу незрушно, скоцюрбившись, вдаю мертвого, може, пронесе… Зціплюю зуби, стискаю кулаки. Господи, благаю Тебе, хай обмине мене чаша сія! І враз у моєму перепаленому алкоголем, роз'їденому власним соком, зморщеному від недоїдання шлунку вибухає такий біль, що падаю з ліжка і вию, качаючись по липкій від бруду і розлитого вина долівці.

Біль, як озлоблений восьминіг… мов тисячоніг, просиляє свої щупальця у кінцівки, в кожну частину тіла, добирається до мозку. І я втрачаю контроль над собою, майже божеволію.

— Люди! Люди… якщо ви люди… хоч би одна душа… спасіть! Або — добийте… до… бий… те…

Однак ніхто не йде. Ніхто не поспішає рятувати. В печері моїй темно. У світі — теж. Чи це — в очах?.. Здається, темні сутності накинулись на мене, рвуть, пожирають мою ектоплазму, п'ють психічну енергію… І безсилію, безсилію… Треба примусити себе встати, через не можу встати, намацати вимикач, ввімкнути світло. Світло — радість. Але смута темряви валить мене з ніг. Темні сутності пролізають в ауру, копошаться в ній, як блощиці під сорочкою. Тільки б не піддатись! Треба радіти і торжествувати. Так радять мудрі. І — повзти, повзти до стіни, дряпатись до світла.

Дряпаюсь і сповзаю, мов альпініст зі слизької зледенілої скелі. Лечу в безодню!.. Болить голова, але вже так, ніби об щось вдарився. Але об що можна вдаритись у порожній звіриній норі, де навіть підлога м'яка від гнилі і паперового мотлоху? Ще трохи. Одне зусилля і — світло! І плювати мені на всіх. «Хто вам — я і хто мені — ви?» Ніхто. І ніщо. Я — мишка, маленька сіра мишка, пірну у білу потеруху нікому не потрібних рукописів, як у борошно… муку… білу муку перетертої жорнами життя — душі. І шелестітиму сам до себе спопелілим Словом… Спочатку Словом я хотів змінити світ і сотворити на землі іншу реальність. Але то безум Сізіфа. Просто існує два паралельні світи: світ ідей і світ людей. Як два береги однієї плинної ріки на ймення Життя. Я втратив планетарну ілюзію змінити світ і зубами вчепився за тонюсіньку соломинку — ілюзію сотворити свою мильну бульбашку і оселитися в ній…

Ох, як пече мозок! Чи шлунок… Ввімкнути б світло, долізти до водогінного крана і залити цей пекельний вогонь! Залити до бісової мами… навіки… І знову повзу по слизькій прямовисній скелі, мов ящірка, — до світла, до світла!.. Нарешті… Світло повертає відчуття реальності. Жорстоке, але спасенне відчуття реальності, якого бояться навіть таргани: он як женуть розсипом по стінах до своїх темних шпарин!

По стіні добираюсь до кухні, підставляю під кран голову і заливаю нутрощі іржавою затхлою водою. Мене нудить, аж вивертає, але вже не так пече, не пропікає наскрізь…

Стоїк Антисфен, захворівши, гукав: «Хто визволить мене від цих мук?» І Діоген, що якраз нагодився, подав йому ніж: «Ось він може одразу ж тебе визволити!» — «Але ж я мав на увазі від болю, а не від життя!» — обурився Антисфен.

Я теж обурений, як древній стоїк. І хочу звільнитись від болю. І маю на це право, як кожен живий… А я ще живий!

Мене вивертає жовчю, і я задихаюсь власним утробним смородом. «Воістину, людина брудний потік. І треба бути морем, щоб прийняти в себе брудний потік і не стати занечищеним». Та сказав Заратустра. Це він сказав про те, що на шляху до вдосконалення треба здолати в собі бридку людину…

Доповзаю до ліжка, але лягаю на долівку, встелену паперовою потерухою. «Рукописи не горять», — втішав себе Булгаков. Не горять, а гниють. Це точно. Простеляюсь навзнак, лицем до телефонного апарата. Єдина ниточка, що в'яже мене з білим світом. Якщо її не перегризли нахабні щури, спробую докричатися до нього — сонного і байдужого. «Плями пітьми породжують відчуття жаху, яке люди намагаються назвати світовою тугою», — вчить Жива Етика.

На мене спадає вселенська печаль: хочу пити! Напитись до нестями, щоб знову, як малесенький павучок, зависнути у в'язкій медовій темені і колисатись: туди-сюди, туди-сюди… Все моє єство волає: пити! Пити! Так колись у таборах жадав жінки. Тепер не хочу. Радше жінка сьогодні для мене як беззубому крендель…

Однак у скруті чоловік завжди шукає прихистку і підтримки в жінки, як дитина в матері… Всі чоловіки — діти, вічні діти, що шукають в жінок захисту. Тоді, як жінки вимагають від чоловіків тільки грошей і… тіла… Я ж не маю цих скарбів. Раніше вони, жінки, приходили. В перші роки моєї свободи, мого повернення з мордовських таборів. Багато приходило. Різних. Ніколи не думав, що стільки самотніх жінок. Таке враження, що якась пошесть забрала всіх чоловіків, полишивши в самотині жінок… Жінок, які хочуть бути щасливими.

Але — що я мав говорити з ними горлом, прохромленим ножичком озвірілого вурки, перепаленим етиловим спиртом? Про яке щастя? Вони прали єдину мою сорочку і єдині штани. Розчаровано тулились до мене в ліжку, чекаючи, доки просохнуть злиденні мої обладунки. Варили борщ, який я не міг їсти, бо скалічена горлянка зрослась і пропускала в черевну порожнину тільки тонесеньку цівку рідини. І тому я пив. Алкоголь дарував мені енергію. І — злет! До зір. І я писав. Але того ніхто не читав. Я творив блискучий, як мильна бульбашка, світ, але в ньому ніхто не хотів жити. Жодна з тих, що приходили. Жінки дивилися на мене жалісно, як на безнадійного придурка, і покидали мене. І я не жалів за ними.

Небавом заявились по черзі дві мої давні студентські любові. Почули про моє звільнення і приїхали. Були доста пошарпані життям, але ще трималися. Одна, та що прибула першою, сказала, нібито я її звів. Ще студенткою. Однак я не міг пригадати, коли це сталося, певно, був тоді п'яний. Дивився на її сірий перманент, золоті фікси і, жаліючи, спитав: «А що, з тобою більше ніхто не спав, що так запам'яталося зі мною?» — «Скотина, — сказала вона, — тебе недаремно посадили». Більше я не бачив її.

Другій писав листи з таборів. Надсилав невольничі свої поезії: про любов дозволялося. Здається, навіть любив. Снив на лагерних нарах її ширококостим тілом, груболіпленим лицем. Коли ж приїхала на побачення — нічого не зміг: одвик нормально вирішувати сексуальні проблеми. Читав їй вірші, і вона плакала. Може, зміг би з нею й жити на волі, якби не заявила з порога: «Не пий! Або я, або — горілка!» Я вибрав останнє.

«Людині можна допомогти в межах її свідомості». Каже не то Жива Етика, не то мертвий Заратустра. Я ж свідомо нічого не бажав міняти у своєму житті. Не хочу тверезіти. Тверезіти — нестерпно. Біль розчарування жахливіший від фізичного. Спасенна думка! Один біль тамується іншим… Іскри вищого розуму іноді спалахують у моїх скаламучених мізках. Я шукаю розчарування і набираю номер телефону, видряпаний на підлозі: «Альо… мені погано… мені дуже погано… я пропадаю…»

— Менше пити треба, — роздратовано, хоч і цілком резонно, відповідає голос побратима по перу. — І взагалі, ти хоч знаєш, котра година? А мені, між іншим, на роботу вранці!

Я не знаю, котра година, — не маю годинника. Ніколи не мав. Слухаю короткі гудки у слухавці і можу їх слухати хоч до ранку — мені не на службу. Я вже своє відробив — по тюрмах і таборах. Виконав свій священний обов'язок перед рідним народом, хоч той і не просив, і не здогадувався, а зараз кричить у чергах за хлібом, що то такі, як я, позбавили його комуністичного раю. Тож я своє відслужив, а побратим ще служить. Справно. При всіх режимах і владах. Слуга народу. При посадах і персональних «волгах». Лайно не тоне у воді і не горить у вогні. На те воно й лайно — вічне і незнищенне.

Мислитель попереджав: «Не впадайте в безумство!» — і: «Розвивайте уяву, бо ж не прозріє третє око!»

Отож уявляю, як лежить мій опасистий колега долічерева на зім'ятій постелі, наче викинутий на берег тюлень. А поряд — така ж лискуча від масного поту його тюлениха. Спи, спи, аби мав силу, коли задубію, відспівати чотиривіршем мою запропащу душу. Соловей довгожданої свободи…

Правду писав Монтень: «Добре народитися у спідлений вік, бо поряд з іншими без особливих потуг можна зійти за втілення чеснот».

Спочатку я був втіленням суспільного зла, бо не хотів, щоб мене, українця, перетворили на среднестатистического представителя населения Советского Союза. Коли ж Союз завалився після того, як я, мов мишка, підгризав вісім невольничих років слупи імперії, я став втіленням чеснот… В очах одних і тих же… Тепер — я посудина, дірява посудина, в якій перемішалась амброзія з блювотиною, отрута з еліксиром… Метафора з матюком… Бовтанка ідей. Підбурювач хаосу — сам втілення хаосу. Один мислитель попереджав: «Краще бути підбурювачем хаосу, аніж стати частиною цієї непроявленої маси». Інший заперечував: «Кажу вам: треба мати хаос у собі, щоб народити зірку… Але настає час, коли людина не зможе вже народити зірки…» Чи ж не настав той час? Вісім років я гибів живцем і спілкувався з великими мертвими, щоб народити зірку. А коли вона зійшла сама, в мені поселилась темрява розпуки і нерозуміння: навіщо людям зірки?

Мій лютий ворог, моє чудовисько, здається, знову оживає. І жодної живої душі. Хаос поглинає мене. Хаос темних сутностей, темних помислів, темних чуттів… І я не противлюсь. Підбираю під груди зігнуті у колінах ноги і затихаю, боячись, що біль, знавіснівши, переріже мене навпіл, як ніж гусеницю…

Страх заважає мені думати про Їленку. Нещасне створіння не від світу цього…

Коли мене після чергового алкогольного отруєння притарабанили в психушку, вона вже була там. Хоч цілком можливо, що взагалі звідти не виходила ніколи. Тож, коли очапав, побачив над собою бліде, мов з туману виткане, жіноче лице, серпанковий блукаючий погляд ясно-сірих очей. Почув, мов крізь туман, тихий голос: «Тебе вже не болить… нічого не болить… не болить…»

Мене справді нічого не боліло. Тож, подумавши, що, певно, я вже переселився в інший світ, зрадів: «Переставився і не помітив! Виявляється, смерть не така страшна, як її малюють…»

Та, на жаль, я був живий. І про це мені скоро нагадало моє чудовисько. О-о-о! Як люто воно розпрямляється в мені, мов стиснута і відпущена пружина! Тріпає в корчах моє нещасне тіло, б'є ним об підлогу, рве на шмаття! Синдром похмілля… Краплю! Хоч краплю!.. «Я люблю всіх, що, мов важкі краплини, падають поодинці з темної хмари, що нависла над людиною, — вони провіщають блискавку і гинуть, як передвісники», — сказав один мудрець. А коли я впав і розбився об землю, мов крапля з темної хмари, другий мудрець сказав: «Зберіть усі сили і спрямуйтесь у вишину!» Але в мене не було сил. І тоді прийшла Їленка, поклала на моє чоло туманну свою долоньку і я полетів під тихий, як дзвін цикади, подзвін, охоплений захватом, немов прохолодним блакитним полум'ям.

Коли б ранок! Зателефонував би в котрусь із редакцій… Може, творча молодь продемонструвала б національну свідомість — порятувала б недодохлого генія? Раніше вона мене коньяком балувала, а я її — своїм патріаршим товариством. Я хмелів і кричав, потрясаючи п'ястуком: «Мислитель знав, що юрби перетворяться в народи, і тоді буде поцінований і труд саможертовний, і героїзм!» І народ поїдав мене очима, повними юного захоплення і пробудженої національної свідомості.

Але все минає, навіть світова слава, і тепер юні шанувальники навідують мене лише тоді, коли покличу. Іноді вони влаштовують мені виступи перед рідним народом. І я йду до народу тільки заради них, бо особисто мені вже нічого не треба, бо приходить час, коли людина не здатна вже народити зірку. Як не годна Словом змінити цей світ, хіба що витворити сяючу мильну бульку і сказати народові: «Іди сюди і живи в цій прекрасній сфері, як я живу». Але народ не прийде. Бо йому треба орати, сіяти, дітей народжувати… Йому треба землі під ногами, хліба на столі — а не слів. Вже наслухався їх донесхочу!

Іноді я волів би читати народові вірші, але він не розуміє метафори. Чому він не розуміє того, що сам сотворив, але забув у своїй геніальній щедрості? А я скористався забудькуватістю тою і вкрав метафору, радше підібрав з-під його ніг, із праху земного і — на! Візьми назад цю квітку чудову, цей скарб нетлінний! А він дивиться на мене тупо і розгублено усміхається. Тоді я втрачаю останню свою ілюзію і прошу свій юний почет налити мені сто грам. Для тонусу. Цього цілком досить, щоб викликати у втомленій душі ейфорію. Знову стає легко і радісно. І я аж свічусь від любові до рідного народу. Жартую і верзу всяку нісенітницю. І народ сміється. Щиро, розкуто. Ще б пак! Поряд з цим ідіотом, що мавпується на сцені, верзе всіляку нісенітницю, і якого всі називають генієм, він почувається мудрим і впевненим. І я тішуся: нарешті я досягнув того, за що життя поклав у таборах, — зробив народ мудрим і впевненим. У свою чергу народ прощає мені недолугість, бо що поробиш, генія, який він вже не є, треба прощати і берегти…

Тож чому мене ніхто не шанує, не береже? Ще й ніч до лиха така довга! І ніхто не йде, не приходить… І зачинені на сім замків двері всіх психушок і горілчаних магазинів. І до світу далеко. І ще мине тисячу літ, доки витчеться з ранкового туману бліда, потойбічна дівчинка Їленка… Оленка — звучить надто по-земному. Не про неї це ймення просте.

Але ж я конаю, а вона не йде. І ніхто не йде. І нікому в цьому світі задзвонити. Та ба! Брешу! Є! Едік! Як же я міг забути про Едіка, мафіозі крутого, едельвейса розпрекрасного, що махрово розквіт на руїнах імперії, висмоктавши із землі крівцю, щедро мною пролиту, і піт, і сльози мої! Ах ти ж ріднесенький мій нуворишок! Мій братчику-скоробагатьчику! Де ти? Ку-ку!

Без натуги набираю номер (в критичних ситуаціях мій мозок демонструє чудеса неможливого) і чую: «Пі-і, пі-і…» — Спить братан. — Да, я слушаю! — прокинувся, ріднесенький!

— Едік! Чорт мене роздери, я здихаю! Труби горять! І нема — ні краплі! — І заходжусь дрібненьким ідіотським смішком: щупальця потвори боляче лоскочуть мої перетлілі нутрощі, мозок…

— Ну, брат, ти дайош! — поблажливо, як до дитини або ненормального, каже Едік. — Оборзєл до прєдєла. Срєді ночі… А што, такі дєйствітєльно так хрєново? Ілі подождєш до рассвєта?.. Ну, єслі всьо так сєрйозно… ладно, прішлю.

Бреше, серед ночі не пришле. Зате вранці сам принесе. Півпляшки, щоб лиш похмелився. Едік мене береже. Радше він ставиться до мене як до нерозумної дитини, яку гріх скривдити, та й потурати не варт. Але що поробиш, коли «всє гєнії дуракі, жить по-чєловєчєскі нє умєют, шо-то там творят нєпонятноє і, што самоє інтєрєсноє, с нім носятся, ім гордятся. А ти тут жівйош как чєлавєк, красіво, ші-і-ікарно, а окочурішся — нікто нє вспомніт. Всє будут восхіщаться жізнью дурака-гєнія».

Ми з Едіком ідейні опоненти і друзі по нещастю. Він теж «мотав строк», але «по дєлу», тобто за справу. Мав гроші — хотів більше. Жив добре — хотів краще. Правда, перестарався. Але викрутився. Відмотавши строк, на іномарці вернувся в родниє пєнати, розкрутився, фірму відкрив, магазин, чи то пак — шоп.

Проте Едік, мудрагель і чудотворець, який вміє робити гроші з повітря («мєня в пустинє оставь одного, і я с мєшком дєнєг вєрнусь») не годен збагнути всім своїм прагматичним банячком, як можна іти на каторгу заради якоїсь паршивої ідеї? Хай би то була любов до Батьківщини, свободи чи ще якоїсь мури.

Я ж навіснію, чисто як ідіот, бо не розумію, як це: заради грошей, поганих грошей сідати в буцегарню?!

Така вічна тема наших з Едіком дискусій. Адже іноді він, щоб перепочити від виснажливого бізнесу і зайвий раз відчути себе нормальним і багатим, пролазить у мою вбогу барлогу. Обов'язково з пляшкою заморського трійла і дорогими цигарками. І ми — шикарно дискутуєм. Едік ораторствує. Його вправи у словоблудстві не такі вже й безневинні. Схоже, Едік, сп'янілий від свободи і грошенят, спить і бачить себе якщо не президентом, то губернатором точно.

«Страной должни управлять багатиє люді, как в Амєрікє», — каже Едік. Що ж, думаю я, хаос у ньому дозрів, щоб народити зірку, і теж впадаю у словоблудство, щоб потішити його честолюбиву личину і заробити собі на майбутнє чвертку трійла.

— Друже, — кричу. — Доривайся до влади! Хочу бути придворним поетом!

Знахабніла почвара покусує мій кендюх, отруює міазмами легені. Едік навідує мене недаремно: десь в глибині своєї простої, як пряма кишка, душі він вдячний мені. Адже ж це такі, як я, безкорисливі ідеалісти, здихали по тюрмах і таборах заради його сьогоднішнього кучерявого життя. Тому-то він і приходить часом до мене з пляшкою, як приходить свідомий обиватель з квітами на могили борців за щастя народне.

Едік, роззираючись по моїй барлозі, щоразу дивується: — Ти што, боролся за свободную сувєренную раді спортівного інтєрєса? Почєму ти нє трєбуєш нічєго? Жівйош в етой дирє, пітаєшся чорт знаєт чєм… Іді же, трєбуй, устраівай свою жізнь, ана, к сожалєнію, короткая, сволочь…

І коли я відповідаю: «Навіщо люди одягають на шию жорна, коли краще про крила дбати?» — Едік безнадійно зітхає: — С тобой нє соскучішся…

Він правий — з людьми нудно. Набагато цікавіше спілкуватися з великими мертвими, аніж з дрібними живими. А я, як підказує Едіку його крокодиляча інтуїція, давно належу до перших…

«Якщо у тебе радість базарна — не по дорозі нам…» Едік іде, а я думаю, проводжаючи очима його широку надійну спину: «Чи варто будувати величний Акрополь, щоб залишити його як пам'ятник безсиллю?»

У порозі Едік озирається: — Ладно, нє грусті, гєрой, отвалю пару кусков на ізданіє твоєй кніжонкі. Єслі, конєшно, стішкі понравятся. — І виходить, регочучи, як Міфестофель.

І я сміюсь: — Буду старатися! І задком і передком перед паном Федорком! Тепер я знаю: для поета головне — умєть нравіться!

Біль притих, причаївся. Поклав лапу на печінку — і тисне, тисне… Так життя вичавлювало з мене жовч і мужність протесту. Підбурювач хаосу! Протестант і опозиціонер — до всіх влад і режимів! Таке, певно, гірке й незручне призначення мого нинішнього земного перевтілення. «Люди кричать: він не наш, розіпніть його! — Дурні, він не ваш — він вогненний!» Мабуть, у минулому житті я був тираном, ганебним деспотом чи завойовником, коли так важко зараз відробляю свою карму…

Як я втомився!.. І хотів би стати тибетським монахом… Але це неможливо — надто далеко Тибет… І тому я хочу піти, звільнившись від цього щільного, до часу зношеного тіла, дірявої оболонки, але, видно, мій шлях земний ще не скінчився… Ще мушу гнити у цій норі на пару з чудовиськом.

А воно, ніби почувши, починає оживати, ворушитись! Коли б хто навідався… тоді б я залив трутою страшну чорну пельку почвари, ненаситну її утробу, і вона на радощах колисала б мене у солодкій темряві, як у лоні матері…

І тоді я покликав би Слово… Але воно, таке молоде, запахуще, сяюче, відвернулося б од мене, як дівча гонорове. А я б далі дражнив його: не хочеш — не треба! Іди собі на всі чотири сторони, на сім вітрів, на ліси і степи, гори і доли! А хочеш — на люди. А я собі буду сам, і мені буде добре в німоті моїй!

І одвернусь! І тоді воно, молодесеньке Слово, золотим зайчиком просковзне в мою темну тишу, у тиху темінь, і поцілує в уста, як вередливе дівча… Їленка. І почнемо ми з ним свою гру-розмову, плач-розмову, сміх-розмову… Про цілий білий світ. І будемо собі будувати — свій світ — сяючий, як мильна бульбашка!

Але — ніхто не йде! І Слово не приходить… Лишень навісніє в мені чудовисько, місить мозок, і я волаю до неба, ніби хочу викричати з тіла свого мучителя: «Господи, звільни мене!»

Задушлива темрява причавлює мене могильною плитою, і я провалююсь в небуття…

…Щось ласкаве, як сонячний зайчик, торкає мої повіки. І голос тихий, мов крізь туман, просить: «Пий. Втамуй священні вогненні болі… Збери свої сили і спрямуйся у вись!»

— Хто ти, що на поміч прийшов? Хто ти, присутній? Чую дотики твої…

Розплющую очі — Їленка…

— Мовчи! — дівчина злякано закриває мені рот прохолодною долонькою. — Не Їленка я… Я — Серафима. Шестикрила Серафима. І я прийшла, щоб летіти удвох з тобою.

— Серафима… Херувима… Шестикрилий херувим…

— Чому так сумно дивишся на мене? За чим ти тужиш?

— Не знаю. Мабуть, за Україною…

— А що це?

— Якби ж я знав!

— А мені лиш маму шкода… Коли готувала цей трунок, знала: нам стане так легко, що ми відлетимо… А мама зостанеться…

— Так це ти?! Ти звільнила мене?.. — шепочу, цілуючи туманну долоньку. І не знаю — сміятись чи плакати, радіти чи сумувати, дякувати чи проклинати… Знаю лиш одне: нарешті я вільний! І тепер вже назавжди.

Тихий дзвін, як спів цикади, пронизує мою душу, спрямовану увись.

1993 р.