Новели

ОДИН НА ТРАСІ

Дімка прокинувся від того, що хтось його термосив і кричав:

— Вставай! Вставай в школу! Вставай! Нємєдлінно вставай!

Мама стояла перед ним, напахчена, в короткій шкіряній спідничці, в такій же курточці. Обличчя її під товстим шаром фарби було зле, як завжди з похмілля. Вчора ввечері, коли він повернувся додому, вона лежала як мертва, під пропаленою в кількох місцях ватною ковдрою на своєму дивані, що займав майже всю площу їхньої тісної «готельки». Дімка страх як боявся, щоб мама не вмерла, а його щоб не забрали в інтернат, тож, нахилившись над мамкою, прислухався та принюхувався: слава Богу, мамка була п'яна і жива. Дімка полегшено зітхнув і взявся нишпорити по брудному столі, заваленому порожніми пляшками, шматками хліба, огризками мокрої рожевої ковбаси і банками з-під рибних консервів. Проковтнувши все, що було їстівне, радісно заснув на своїй розкладайці в надії, що вранці, коли він прокинеться, мами вже не буде. І не буде скандалу. Але мама стояла над ним і з її яскраво-червоного рота сипалась на нього лайка:

— Бандюга! Ти чьо в школу нє ходіш?! Вчєра учілка с хричьом какім-то пріходіла, угрожала міліцієй. Мнє єщьо етого нє хватало! Вставай! І мігом в школу! А то в інтернат здам, урод паганий!

Повідомлення про прихід «учілки» Дімка пропустив повз вуха — це було вже не раз і зовсім Дімку не обходило. Тривожило інше: мамка лякала його інтернатом, коли йшла на трасу. А Дімка траси боявся гірше інтернату. Звідти мамка приходила вдосвіта, вся в синяках, розпатлана, з мертвими невидющими очима. І кожного разу темний відчай морозом сковував його нутрощі. Тож і тепер Дімка дивився перестрашено на маму і не міг слова вимовити.

— У! Урод! — зло матюкнулась мама. — Таращітся, как даун… Павтаряю: будєш бродяжнічать, отдам в інтернат! — І пішла до дверей.

— Ти куда? — хрипло спитав Дімка. — Опять на трасу?

— Пшол вон! — похмуро огризнулась мама.

— Мамка, нє хаді! Нє хаді, мамка! — дуріючи від жаху, залементував Дімка.

І тут мамку прорвало. Відриваючи дитину, що вчепилася в неї мертвою хваткою, вона заверещала:

— А жрать шо будєш?! Шо жрать будєш?! Вироділся, скатіна, на маю голову! Хоть би здох ілі утоп! Жізні нєт от тебя!

— Нє хаді, прошу тебя. — Дімка кинувся до своєї курточки, почав вивертати кишені. — Вот, на… Возьмі!

Але мама з такою люттю ляснула по його простягнутій руці, що копійки бризками розлетілися по маленьких сінцях. Слідом ляснули вхідні двері, і Дімка, ридаючи від розпачу і страху, впав долілиць на свою розкладайку.

Дімка плакав і згадував село над річкою і бабу Валю, в якої він жив — не тужив, навіть один рік у школу ходив, аж доки баба Валя не зробила собі руді кучері і не поїхала на заробітки в Італію. По дорозі в Італію баба Валя відвезла Дімку в город до мамки. Дімку город злякав. Лякав його і величезний похмурий будинок, і тісна мамчина хата на самому верху, куди вони з бабою довго дерлися брудними вузькими сходами. А потім мама з бабою сварилися і обзивалися, і все, як Дімка зрозумів, через нього, бо він усім заважав і жити не давав. Нарешті баба Валя грюкнула дверима, і більше Дімка її не бачив, лиш часом згадував, коли мамка «по п'яні» починала лаяти «старую курву, шо поєхала в Італію блядовать».

Так почалось Дімчине городське життя. Спочатку він дивився на нього з вікна кухні, а потім посмілів і почав боязко спускатися зі своєї верхотури у двір, коли туди виходили погуляти після школи інші діти. Мамці було не до Дімки. Вдень вона спала, а вночі «прінімала гостєй». Дімці спочатку «гості» подобались. Дядьки, які приходили в гості, були веселі, приносили із собою горілку і ковбасу, вгощали Дімку, і він, наївшись та хлиснувши під схвальні крики гостей гіркої рідини, засинав безневинно на своїй розкладайці. Але одного разу він прокинувся від маминого зойку і в темряві побачив страшне: добрий дядько, що вгощав його звечора ковбасою, душив на дивані маму. Мамка стогнала і пручалась. Дімка злякався, закричав і почав бити і дряпати дядька по голій задниці. Дядько страшно розлютився, боляче відлупцював Дімку і зачинив у туалеті, пригрозивши:

— Пікнєш — уб'ю!

Та найбільше Дімку здивувало те, що мамка замість того, щоб рятуватися і його рятувати, лиш п'яно лаялась у темряві:

— У-у, урод! Такой кайф іспортіл!

З тих пір Дімка почав боятися мамчиних «гостей», заїкатися і впісюватися вві сні. А коли дядьки після п'янки починали душити мамку, накривався з головою і не дихав. Тоді Дімка ще був малий і дурний, нічого в житті не розумів і не дружив з Артиком, який вже в тому собачому житті надивився… Дімка взагалі тоді ні з ким не дружив. Дворові діти цуралися його, думали, що він ще малий або недорозвинений, коли в школу не ходить. Дімка і справді у свої вісім років скидався на п'ятирічного шмаркача. Спочатку це дуже смутило його, але, коли почав заробляти собі на хліб, тішило: йому завжди подавали щедріше, аніж іншим, навіть Артику.

Згадка про Артика розігнала в Діминій голові сумні спогади і думки. Тим більше що сонце вже обійшло їхню висотку і світило привітно просто у вікно. Дімка бадьоро підхопився, пошукав по брудному столі, кинув до рота зачерствілу цілушку батона, запив водою із крана і знову був готовий до життя. Страх минув, на душі було легко, а в голові складався план, що ж його далі робити. План Дімці сподобався. Накинувши курточку, він вибіг з квартири. Обминувши вічно поламаний ліфт, помчав сходами униз, на вулицю. На вулиці було тепло, сонячно і малолюдно. На зупинці — теж. А це значило, що до метро Дімка доїде з форсом — на маршрутці, що вже стояла в очікуванні пасажирів.

— Дядь, можна? — спитав Дімка молодого водилу.

— Ладно… — буркнув той, і Дімка притулився біля дверей з радісним відчуттям, що день починається щасливо.

На станції метро «Лісовій» біля будки на вході до ескалатора сьогодні теж сиділа добра тьотька. Дімка проскочив повз неї, кинувши: «Здрастє!» — і помчав ескалатором на платформу. Людей в передобідню пору було мало, поїзди ходили рідше, і Дімка разом з усіма став слухати чоловічка в костюмчику, який, видряпавшись на дах фургончика, що примостився на узбіччі автотраси навпроти, галасував у щось велике, схоже на чорну лійку.

— Якщо ви мене оберете депутатом парламенту, — кричав чоловічок, — я відміню педеве, підвищу пенсії і зарплати, відкрию нові робочі місця…

— Хрєн ти відкриєш, — не витримав агітації чоловік з вудками, що стояв поряд з Дімкою, і Дімка засміявся, налаштований і далі веселитися, але тут підійшов поїзд.

Вскочивши у вагон першим, Дімка крізь вікно спостерігав за вивертами враз онімілого чоловічка з лійкою на фургончику.

— Сволоч, — сказав чоловік з вудкою, що знову опинився поряд з Дімкою. — Ач, як бреше? Мало ще накрав! Все їм мало і мало! Кожне хоче влади, хоче грошей, грошей!.. Кровопивці!

При згадці про гроші Дімка шарнув по кишенях — порожньо: зостались його гроші розсипаними по хаті. Жаль, бо так не хотілось йому сьогодні нити, а доведеться… Хоч навряд чи щось перепаде, час не той, і їдуть не ті — одні пенсіонери в центр добираються: хто продавати черемшу на Хрещатику, хто жебрати в підземних переходах, а хто — у багаті квартали, де в сміттєвих контейнерах можна знайти не лиш пляшку, а й бутерброд з ікрою чи огризок черствої дорогої ковбаси.

Дімка теж шарив по сміттярках раніше, коли нічого не вмів. Але зараз в нього все класно — і в метро, і на вулиці дітям подають охочіше, ніж старим жебракам, особливо гарно вбрані не дуже старі тьотьки, в яких самих, видко, є діти. Але в таку пору щедрі чужі мами в поїздах не їздять…

Страх як не хотілось Дімці сьогодні нити, але порожні кишені змушували. Тож Дімка відлип від дверей, скорчив жалібну міну і, відітхнувши (була — не була!), занив тоненьким жалібним голоском:

— Хочеш сладкіх апєльсінов…

Пенсіонери не ворухнулися — занудна пісенька Земфіри не пройняла їх. Поволі просуваючись вагоном, Дімка спостерігав, як кістляві міські бабці і товсті сільські тітки, міцніше вчепившись у свої торби, роблять вигляд, що ніхто перед ними не співає з простягнутою рукою. Тільки в самому кінці вагона метушливо зашаруділа в торбинці молода жінка у гарному шкіряному прикиді. Дімка в змиг ока проскочив злиденну та скупу публіку і опинився біля жінки. Та від Дімчиної спритності розгубилася і, певно, не знайшовши копійок, тицьнула йому гривню.

З тим Дімка і вискочив на платформу, пильно стежачи, чи, бува, не пасуться по вагонах «бики» з гітарами, «продавали» газет, цигани, або рекетирська шобла Прища. Ні тих, ні інших не видно було — десь проїдають вранішній улов. І щасливий, що не буде ні в голову битий, ні пограбований, Дімка вирішив вибрати щось із свого репертуару жалібніше… Знав, що з пасажирів метро копійку разом із сльозою добре витискали пісні про Бога і маму.

Отож, Дімка вступив у другий вагон, прокашлявся і з почуттям затягнув:

Дімка пісні добре не знав, тож співав, що на душу ляже. І, видно, виходило непогано, бо пенсіонери заворушились, зашморгали носами, зашарили по кишенях… П'ять вагонів, п'ять зупинок. Кишеня куртки приємно поважчала і срібно побрязкувала. На станції «Дніпро» Дімка вирішив перепочити, подихати свіжим повітрям і поплювати з мосту на безперервний під ним потік машин. Але, коли він, завершивши куплет, збирався вислизнути на платформу, хтось схопив його за плече. Дімка похолов, під шапкою стрельнуло — рекет! І він рвонув що є сили. Але «рекет» вискочив разом з ним і виявився бородатим мужиком у шкірянці.

— Хлопче, — спитав «борода» без базару, — ти хочеш співати? На естраді?

З доброго дива Дімка лиш рота роззявив.

— Ну, як Асоль, приміром, чи Аліна? — чіплявся бородань.

Дімка таких не знав — телевізор він не дивився, бо не мав, артистів бачив лиш тих, що виступали на Майдані Незалежності на всілякі свята, чув тільки тих, кого по базарах крутять. А серед них згаданих не було.

— Ясно, — все зрозумів бородань і, полапавши у внутрішній кишені шкірянки, витяг звідти клаптик лискучого паперу і протягнув Дімці: — Візьми. Хай мама приведе — там адреса написана. Або сам. Надіюсь, Київ ти знаєш. І читати вмієш…

Мужик щез в останньому вагоні електропоїзда, поїзд щез у темнім тунелі, а Дімка все ще стояв і не вірив своїм очам і вухам: на білому квадратику чорним по білому було щось написано. Дімка читати вмів, як-не-як закінчив у селі перший клас на одні десятки. Тож, трохи посопівши, склав докупи дрібні літери: Арнольд Кармазинський — продюсер.

Плювати з мосту на іномарки відхотілось. У вухах застрягло запитання: хочеш співати? — на яке він не знав відповіді. І від цього невідання хлопчика злегка перемкнуло, почало нудити і похитувати, як з голодухи. Таким пришибленим він і приїхав на Хрещатик. Щоби трохи попустило, хотів було відстебнути на джин-тонік, але передумав, згадавши ранковий скандал із мамкою. Наразі стало сумно від підступності життя, бо ніколи не знаєш, що тебе чекає. А оскільки Дімка вже знав, що особисто його чекає переважно гівно, то вирішив забути «бороду» з його Асолями і на повну котушку скористати сьогоднішню удачу.

У гастрономі на Хрещатику було людно. А там, де багато людей, там завжди трапляються і милосердні. Добрих людей, чи то жінок (до чоловіків Дімка не наважувався підходити), навчився впізнавати по виразу обличчя. І майже ніколи не помилявся. Як правило, спочатку спитавши: а де мама? — і почувши: п'йот, — вони, скрушно зітхаючи, давали йому гривню або купляли булочку, а то й шоколадку. Цього разу Дімці перепала ромова баба і ватрушка. Проковтнувши ромову бабу, а ватрушку запхавши в рукав курточки (для вічно голодного Артика), Дімка заспішив на Майдан Незалежності: подивитись кіно на великому екрані, покружляти та зустріти когось із пацанів. Але то треба було робити ловко, бо останнім часом їхні стрілки закінчувались печально — поліцаї влаштовували справжні облави на гулящих дітей і відвозили їх у дитячі притулки. Перед Новим роком їх з Артиком так допекли морози, що вони самі здались ментам, прикинулись іногородніми і цілий місяць до «опознанія лічності» тусувались з іншими такими ж бездомними в теплі і добрі. Їх навіть на кіно знімали, коли приїжджала якась дуже важна тьотька і ще ціла купа делегацій з подарунками. Отак вони місяць обжирались шоколадками, спали на білих простирадлах, дивилися телик, згадували з натугою шкільну науку, грали в шахи і розповідали журналістам про своє безпритульне, бурлацьке життя, доки не потепліло на вулиці і не захотілось до чортиків свободи. Отоді вони й змились, ще раз переконавшись, що нема луччого кіна, ніж «клеєне», а у світі нічого нема кращого, як свобода… Але все-таки порішили, коли вже сильно дістане голод чи холод, на місяць «здаватися» в притулок.

Сьогодні вранці після скандалу з мамкою Дімці подумалось, що, либонь, пора. Хотілось пожити по-людськи — без мамчиних скандалів, трохи від'їстися, бо вже штани спадали. Однак після зустрічі з «бородою» передумав. Те, що мамка заквасила по-чорному, погано, ще гірше, що пішла на трасу… Але тепер все буде по-іншому… Тепер в нього будуть гроші… Багато, дуже багато, вистачить на хавчик, і мамці на прикид, і на телевізор, може, й на тачку… Іномарку, блін! Тільки іномарку! Уявивши себе в сріблястій тачці, у лискучій шкірянці, як Арнольд Кармазинський, Дімка щасливо засміявся і погнав, підстрибуючи, на Майдан Незалежності, що вирував передвиборними мітингами: біля колони з дівкою у вінку маяли червоні прапори, навпроти, біля глобуса жовто-сині, коло крилатого золотого чоловічка — білі полотнища, розмальовані зеленими яблуками, а перед самим Діминим носом на залізному коні гарцював Артик із Троєщини, заважаючи якимсь тьолкам фотографуватися з козаком Мамаєм. Артик веселився, хоч Дімка знав, що братану не до сміху: його мама — ще гірше — «сіла на голку». А знедавна вже й з квартири не виходила. Тож Артьома мусив сам про себе дбати: і бабки заробляти, і розважатися.

Дімка тихо свиснув, Артик сплигнув з коня і став перед ним і у всій своїй красі — із темно-ліловим фінгалом під правим оком.

— Бля-а-а… — поспівчував Дімка. — Мамка?

— Нє-а! Бандюги Крота. Мол, крисятнічаєш, гніда малая, на чужоє запал…

— І чо? Всьо?

— Нє-а. Крупняк тіпа п'ятак — припрятав. — І Аритик підморгнув фінгалом, а Дімка ще раз переконався, що сьогодні йому дуже пощастило: і капусти насшибав, і битий не був. Тут заграла музика і на Майдан з-за човна з мужиками і дівкою вийшов духовий оркестр, обліплений плакатами.

— Давай приколюватись, — запропонував Дімка.

— Нє-а, пацани Бетмана почистили магазин на Оболоні. Менти по всьому городу рищуть.

— Красти нехарашо, — сказав Дімка. — Мамка каже — менти зловлять і вб'ють…

— Всіх не вб'ють… А Бетман і не краде, він тіпа того… еспріює, ну, тіпа своє забирає. Базарить, мол, круті його обчистили… шакали, блін, пора джихад об'являть, тіпа войну…

— Ну ти даєш! — засміявся Дімка, згадавши обдертого, вічно голодного і злого Бетмана. — Круті обікрали Бетмана!

— Чо ти смієшся? — образився Артем, — Ну, не лиш — усіх… Дак про ето всі базарять, і еті, как іх, блін, голімі депутати — і он, і он, — показав підборіддям на галасливі натовпи мітингуючих. — Пішли, послухаєш…

Дійсно, про це говорили всі виступаючі, називали якихось олігархів і навіть президента бандитами і злодіями.

Але палкі промови теж не переконали Дімку. Він ніяк не міг у своїй голові уявити, що могли багаті вкрасти в Бетмана чи у них з мамкою. Навпаки, коли просив, подавали по крупняку, не те що якась там злидота: Бог подасть, Бог подасть…

Тут Дімка згадав «бороду» і йому страшно захотілось самому стати багатим. І то вже. І він сказав зі старечою досадою:

— Та ну їх усіх, депутатів. І Бетман фуфло гонить, нє хрєн занятся… Вот в мене… кранти почті — мамка на трасу пішла…

— Хєрово… — поспівчував Артик, порився в бездонних кишенях і втиснув Дімці в кулачок вогкий клейкий тюби. — Поторчи. Конєшно, не травка, но мать, бля, всьо подмєла.

Дімка вдячно посміхнувся:

— Не зараз… А в мене ватрушка, хочеш? Мені вобще сьогодні везе…

На жаль, білий папірець не справив на Артика враження, як і незрозуміле слово — продюсер. А Дімка не вмів пояснити, хоч в глибині душі здогадувався, що так звуться круті мужики, які допомагають розбагатіти бідним безпритульним хлопцям, а потім кричать на концертах на Майдані:

— А тепер виступає неперевершений… блискучий… Дімка Безуглий… Вітайте!

Залишатись довго на Майдані Незалежності було небезпечно, тож, покружлявши серед розпалених боротьбою сердитих мітингуючих і не знайшовши в тому нічого цікавого, хлопці розбіглись. Артик — під готель «Дніпро» — жебрати, а Дімка пірнув у метро, щоб скоріше доїхати додому і розказати мамі про «бороду».

Всю дорогу, дивлячись на своє відображення у темному вікні вагона, уявляв себе Дімка то на залитій світлом сцені у чорному лискучому піджаку, то за кермом чорної блискучої тачки… Хоча ні, без тачки він поки що обійдеться… Краще він бабки віддасть мамці, щоб та не кричала і не ходила на трасу.

Мамки вдома не було. Дімка визбирав розсипані вранці копійки, перерахував разом із виканюченими в метро — вийшло шість гривень 43 копійки. Якраз на півкіло сосисок і батон.

Коли повертався з магазину, глянув на вікна — не світилися. Значить, мамка не прийшла… Біля під'їзду вовтузились пацани, і Дімка вирішив у їхній компанії почекати її. Час минав, пацанва розійшлись спати, а мамки все не було. Темний страх, пережитий вранці, знову заворушився у серці Дімки. Гнаний ним, хлопчик вирішив іти за дорогою на трасу. Йти було далеко, але не страшно: автобуси і маршрутки то обгонили його, то летіли навстріч, осліплюючи фарами. Він зазирав у тьмаво освітлені салони, але мамки теж там не було.

Дімка йшов і переконував себе, що нічого страшного не сталося. Мамка часто не ночувала вдома. Вранці приходила змучена, часом побита і затихала, вкрившись пропаленою цигарками старою ковдрою. А Дімка сідав біля неї і наслухав, чи вона дихає. Нічого не було страшного, якби не той волохатий страх, що ворушився в Дімчиній душі…

До траси хлопчик дістався, коли ще у придорожній корчмі біля станції метро «Лісова» горіло світло. Він зазирнув у вікно — мамки серед веселої компанії не було, і пішов далі, на трасу, що скидалась на рухливу темну стрічку, поцятковану світлячками. Прихилившись до стовпа рекламного щита на узбіччі, на якому був намальований «дядя Ваня — наш чєловєк», коло якого зазвичай часто любила прогулюватись мамка, Дімка став чекати. А щоб не так сумно було, рахував авто, що пролітали повз нього зі свистом на шаленій швидкості. Скоро він зголоднів, але батон не ліз у горло. Не лізли й сосиски. Боліли ноги, дошкуляв нічний холод, але, скований страхом, хлопчик боявся поворухнутися. Нагонив жаху і ліс, що височів по той бік траси чорною стіною. До всього від шинку від'їхала кавалькада автомашин, навантажених веселою компанією, у вікнах погасло світло і стало зовсім нестерпно. Від втоми і розпачу Дімка опустився на землю, загадавши собі, що коли повз нього пролетить тридцята машина, він зірветься і пожене додому.

Певно, було вже зовсім пізно, бо тридцятого авто Дімці довелося чекати довго. Нарешті на трасі зблиснули два маленькі вогники. Вогники більшали, наближаючись. За якийсь десяток метрів авто притишило хід, погасило фари і безшумно проминуло рекламного дядю Ваню та Дімку біля нього. Дверці так само безшумно відчинились, і з них випало щось темне і важке, схоже на мішок.

Авто тихо від'їхало, а далі ревонуло, рвонуло і розтануло в мерехтінні траси, що вела в напрямку Дніпра. З-за хмари виглянув місяць, освітив те, що випало з машини, але Дімка і без того вже знав, що то… Страх йому підказав і відступив у темний ліс. Дімка вже нічого не боявся. Він виліз із свого сховку, скинув курточку і прикрив ними голе тіло мамки. А потім став на проїжджій смузі і почав махати руками, лихоманно повторюючи:

— Памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє… в бальніцу… мамку… памагітє…

Але авта не зупинялися. Освітивши на обочині траси прикрите тіло і дитину, яка щосили махала руками і щось кричала, вони тільки прибавляли газу.

Мамка під курточкою не ворушилась, а машини все пролітали і пролітали. Неждано страшна лють, як полум'я, охопила тіло хлопчика, забила в конвульсіях, кинула до землі. Він упав і, б'ючи кулачком по холодному твердому асфальту, закричав тим, що все пролітали і пролітали в красивих окатих авто, такі ситі, такі байдужі, такі…

— Я уб'ю вас! уб'ю вас!.. уб'ю-у-у!..

Дімка ридав доти, доки не витік з нього разом зі злими сльозами розпач. Але важка люта ненависть до підлого, злого світу не минула, вона тільки ніби скам'яніла, ніби застряла в маленькій, добрій душі Дімки важким розпеченим каменюкою. І, від того сам собі чужий, аж страшний сам собі, Дімка встав, сів біля мамки, поклав її розкуйовджену голову на коліна і став чекати ранку. Ні про що не думаючи, ні на що не надіючись.

2002 р.