Новели

HARMONIA MUNDI[1]

Глянувши вниз, жінка побачила у пустинному дворі добре знайому і, як завше, недоречно-жалюгідну в розкішному екстер'єрі «царського села» «трійцю». «Господи, коли вони сплять? — з досадою подумала жінка. — П'ята ж година ранку!» Їй було достобіса паршиво і некомфортно після випитої за ніч пляшки коньяку «Наполеон» і спаленої коробки цигарок «Парламент». Останнім часом drink (як кажуть американські внуки на випивон) не приносив їй полегшення ні морального, ні фізичного. Навпаки: нила печінка, сохло в роті, розколювалась голова, легка ейфорія змінювалась важкою депресією або вибухами істерики. Ті троє серед світанкових тіней, на тлі доглянутих газонів, підстрижених палісадників, рівних та чистих доріжок, явно дратували її, як дратувала б зграя бездомних собак, які тільки те й знають, що гидити де запопало та заразу розносити. Але повертатися до мовчазних телефонів, у пропахлу алкогольними випарами, цигарковим димом і самотністю спальню не хотілося, і, щоб хоч трохи абстрагуватись від власних проблем, стала похмуро спостерігати, як ті троє якось дивно — один за одним по колу — рухаються центральною алеєю у глибину двору.

— Ба! Так вони ж веселяться! — придивившись, здивувалася жінка. — Господи, воно ще веселиться… Тобі світ немилий, а йому добре! Воно щасливе!

Жінка часто бачила цю трійцю у дворі біля сміттєвих контейнерів. Часто сама з гадкою про тих трьох опускала в контейнер пакет з не зовсім свіжими, але цілком їстівними продуктами, закупленими тільки-но позавчора у «Великій кишені». «Хай їдять», — казала зі світовою скорботою в голосі. Позаяк подавати милостиню убогим вона не мала жодної можливості — не їздила ні в метро, ні іншим громадським транспортом і не ходила тими шляхами, що бідні, — тож не шкодувала часом і зовсім свіжий шматок балика вкинути у пакет, і то не в чорний — сміттєвий, а обов'язково барвистий, з веселою картинкою.

— Не приваблюйте бомжів, пані, — строгим голосом колишньої вчительки зауважила двірничка, зловивши її якось вранці на гарячих проявах людинолюбства.

— Тоді собі візьміть, — смиренним тоном заступниці всіх нужденних на землі відплатила, заскочена на покидьковому благодійництві, жінка. Сідаючи в сріблясте «Volvo», краєм ока помітила, як побіліло від ураженої гідності лице колишньої сіячки доброго, світлого, вічного…

Час від часу ті троє десь пропадали, але найчастіше вони лежали покотом у траві десь під деревом на схилах терас (на лавочках, видно, не наважувались або мулько було), зливаючись з ландшафтом, сірі, однаково неотесані, мов брили каміння, розкидані по території «царського села», і які за геніальним задумом архітекторів мали би створювати ілюзію присутності дикої природи серед поспільної рукотворної урбаніки.

Але зараз… Свіжий вітерець із Дніпра приємно холодив важку з похмілля голову жінки на балконі десятого поверху, змушуючи повільні, тягучі думки швидше крутись. Але зараз (жінка шукала порівняння)… зараз поведінка цих трьох нагадувала… шлюбний танець великих реліктових птахів або риб, що безгучно кружеляли у тихій, золотаво-зеленій гавані двору. Придивившись пильніше, жінка помітила, що двоє із трійці, екіпіровані в уніфіковане лахміття волоцюг: щось схоже на штани і сорочку, а заразом ні на що не схоже, — були… самцями, які й виписували перед третьою (а це була достеменно вона) такі неймовірні кренделі, що їм позаздрив би сам Петіпа! Вони явно загравали з нею, своєю самочкою! Випнувши вутлі груди, ці безпробудні пияцюги, як старі обскубані півні, то підстрибували, то ходили вихилясом, і все колами, колами, колами… Демонстрували (жінка аж протверезилась) всю красу свою чудову, мовляв: кого любиш, вибирай! Н-да, а я думала, що вони… полігамні, як дворняги… А вона, вона… (гидливу пиху, як водою змило з лиця жінки)… Вона! Милий Боже, ця синюшна, опухла від дешевого трійла розвалина, манірничала та кокетувала, опустивши очі, як сільська шістнадцятилітня незайманка! А то враз (чи, бува, не колишня актриска?) гордо скидала голову, і, зовсім як кіношна королева, царствено виступала вперед, розірвавши, здавалося, велелюдне коло одурілих від захоплення поклонників.

І все це дійство було таким непідробно щирим, таким природним, а учасники його — такими невимовно натхненними і щасливими, що жінці на балконі десятого поверху аж дух перехопило з дива.

— Гармонія мунді… — вражено прошепотіла, — ось де вона, от вона з ким — та невловима, та триклята гармонія мунді… Гармонія світу і душі — зі світом і з самою собою! От кого вона осіняє Божою благодаттю — покидьків суспільства, найупослідженіших!

Власне, трагічне відкриття планетарної несправедливості так вразило жінку, що вона раптом (так бувало з нею в екстремальні моменти) зареготала на весь голос, мов та причинна в полі.

Спонтанний, грубий сміх болісно полоснув полохку світанкову тишу, призолочену сонячним сходом, вдарився луною об стіни фешенебельних висоток і довго-довго осипався вниз, як облуплена штукатурка.

Троє внизу від того наглого, знущального реготу шарпнулись, як маріонетки, глянули синхронно вгору і застигли з роззявленими ротами. Вражені і беззахисні, наче діти.

Жінка сахнулася в глиб балкона, лютуючи на свою нестриманість та водночас егоїстично виправдовуючи її:

— Ідіотка… знайшла чим розважатися… ще вб'ють… Їм розум не завадить. Соціальний статус — теж…

Картаючи себе на чім світ, повернулась у спальню. Глянула на годинник: о пів на шосту. На душі було мулько, огидно, ніби вона підглядала за чужим інтимним життям у дірку від ключа. Ні, радше за собачою тічкою, нібито ненароком, але з цікавістю шмаркатого підлітка.

Сіла у крісло біля нерозстеленого ліжка, набрала спочатку номер чоловікового мобільного, потім — дачного. Обидва телефони мовчали.

Жінка глибоко вдихнула і міцно заплющила очі, вичавлюючи з них сухі сльози, що повертали її знову і знову на пекельні кола безпросвітного відчаю. Щоб не думати про чоловіка, намагалась думати про тих трьох. Здавалося б — остання стадія падіння, морального розпаду, деградації! Гірше худоби! Немите, вошиве, спить просто неба, годується покидьками… само покидьок, а з яким трепетним почуттям, з яким пієтетом воно дивилося на ту… ту жінку! Як на… королеву! І вона, ця чумичка, ця заволока сифілітична, йшла, як королева! Як цариця світу! Землі не торкаючись! Та Я так ніколи не йшла… Та, власне, не пригадую, чи була коли такою… блаженно щасливою… Навіть в комсомольській юності своїй, коли за мною тічками ходили секретарі ЦеКа і вічно п'яна творча молодь чоловічої статі… Може, тому, що завжди багато хотіла від життя? А в злагоді зі світом і собою живе той, хто вдовольняється малим, тим, що Бог пошле?! Але, Господи, як тоді накажеш розуміти біблійну притчу про закопаний талан?! А як про степові лілії, що не сіють і не тчуть, а шати мають кращі за царські? Чи як там написано в тому Писанії Святому?.. Ні, я таки мало що в цьому світі розумію… А найбільше — чому душа моя налита ненавистю і образою, як кип'ячою смолою? Навіщо тоді ці хороми, гроші, ці шмотки, коли заздрю останній бомжиці? Коли сама, як послідуща жебрачка, виканючую такий дріб'язок — тільки добре слово, добре ставлення, здавалося б, у найближчої людини? Хоч… так воно і є — жебрачка… Всі будинки, авто, підприємства, рахунки — на чоловікові. Все, що маю, — кілька ексклюзивних ганчірок від паризьких кутюр'є, в які давно не влажу, пуделко фабричних брязкалець і половина цієї квартири… От і все! Все, що маю… Будь-якої миті він може викинути мене на вулицю голою-босою пропивати зашиті у ліфчики діаманти… А сюди приведе молоду, нахабну, вихудлу в гонитві за багатеньким старичком двометрову хижачку… Такі шкарлєти з подіумів зараз в моді… Ні, він цього не зробить — побоїться дітей… Хоча… такі, як він, нічого не бояться… І нікого. Господи! Чому мене постійно всі обдурюють, зраджують, ненавидять, ігнорують? За що? Що я кому зробила?!

Жінка наразі з жахом відчула, що маса негативних емоцій в її душі от-от сягне критичного рівня і вона вибухне, як перегрітий паровий котел. Від цієї маячні, від гострого відчуття самотності і жалю до самої себе захотілося комусь подзвонити, поговорити, виповісти свою обиду, вилити свій біль… Комусь близькому, комусь рідному, хто бодай би вислухав… Але близькі та рідні у неї давно перевелися. Діти жили далеко за кордоном, і там, де вони жили, в цей час стояла глупа ніч. Найближчі подруги давно стали найтяжчими ворогами. А із сусідами в їхньому «селі» ділитися сокровенним не заведено: можуть не так зрозуміти і не так використати… Отаке безлюддя… Хоч бери та клич у хату бомжів… Ці Божі тварі не продадуть і не закладуть, хіба бліх нанесуть… І позловтішатися у них не вистачить сірої речовини…

З цією божевільною думкою жінка вибігла на балкон, заметалася, зашукала очима по газонах та терасах. Але ті троє, що у цьому дворі, у цій траві, біля цих сміттярок, здавалося, днювали й ночували, мов крізь землю провалились. І від цієї пропажі жінку охопила така безмежна одинокість, що вона аж завила і так, підвиваючи, метнулась назад у спальню, до телефону, затикала пальцем по панелі, але на тім кінці дроту знову ніхто не відповів. Жінка безсило впала в крісло, заплющила очі і дала волю зболеній фантазії. І та, як брудна повія, розбурхана образою і невтоленою хіттю, із садо-мазохістським задоволенням стала звично відтворювати одверті до огиди сцени з порнофільмів, які жінка щоночі кілометрами прокручувала на «відику» у своїй чернечій спальні, уявляючи головним героєм цих скотських ігрищ обліпленого голими дівулями власного чоловіка. Видива збуджували бажання голодної плоті, доводили жінку до сказу.

— Проклятий клімакс… проклятий світ… прокляте життя… — задихалася, відчуваючи наближення розпеченої вулканічної лави, що час від часу неждано накочувалася, поглинала її, мов Помпеї. Наближення божевілля водночас лякало її і звільняло від умовностей проклятого світу, від усіх обов'язків, від необхідності принижуватись, мучитись від ревнощів, терпіти численні зради чоловіка, дзвінки його малолітніх утриманок… У такі хвилини вона давала волю емоціям, «нє взірця на ліца», зокрема й високопоставлені, лаялась, як рецидивістка, трощила, що під руку попаде. Кожен напад істерики завершувався скандалом із чоловіком. А після того, як, приревнувавши, вона облила «мартіні» його прес-секретарку, яка чомусь виявилась дружиною якогось там посла, чоловік перестав виходити з нею на люди, брати на всілякі там високі прийоми, урочистості з нагоди державних свят, навіть на традиційні в його колах week-end-и по суботах.

…Лава наближалась. Жінка чула її палюче дихання і сама задихалась розпеченим повітрям, що пропікало її наскрізь, згори до долини.

Рятуючись від цього палу паленного, зірвалася, впала грудьми на нічний столик і почала загрібати пригорщами, як воду із джерела, піґулки, спочатку висипаючи їх на долоню, а потім — у рот: білі, рожеві, голубі, кавові, для схуднення, від печінки, нирок, серця, нервів, безсоння, дорогі, закордонні, спеціально привезені для неї послами, бізнесменами, поплічниками і боржниками чоловіка. Давилася піґулками, але спрага не минала, вогонь гуготів у ній, як у доменній печі.

…А потім хтось ляскав жінку по задерев'янілих щоках, волік у ванну, обливав холодною водою, пхав до рота товсті, волохаті пальці, від чого її вивертало так, що рвалися кишки і лопалися в очах капіляри. А потому вона тупо сиділа на дивані у вітальні, отупіло дивилася залитими кров'ю очима на своє опухле, синюшне відображення у дзеркалах «гірки» і слухала, як чоловік викликав «швидку», чекаючи, нервово ходив по кімнаті, не звертаючи на неї найменшої уваги, а дочекавшись, висмикнув з портмоне стодоларову купюру і, тримаючи перед самісіньким носом лікаря, наказував:

— Отруїлась грибами. Або ще краще — серцевий напад. Промити і повернути назад. І щоб комар носа не підточив. І жоден піарщик не пронюхав… Ви зрозуміли? Дивіться, аби ніхто з нас не мав зайвого клопоту.

Потім її майже виносили попід руки здоровані в білому, везли в ліфті, спішно запихали у спецмашину без розпізнавальних знаків, вкладали силоміць на незручну кушетку на коліщатках. Вона не противилась. Злегка погойдуючись на лагідній хвилі байдужості до цілого, теж байдужого до неї, світу, думала, що їй уперше так добре і гармонійно…

Коли «швидка» повільно виїздила із двору на перевантажену транспортом вулицю, жінці здалося, що в салон крізь затемнене вікно зазирнула ота потіпаха, ота… ранкова королева п'яниць і бомжів. Зневажливо-зверхня усмішка ще більше спотворювала опухле бурячкове лице, проте в очах… в очах було стільки непідробного розуміння, що жінка сіпнулась, жестами благаючи зупинити машину, але дужі руки санітарів безцеремонно прицвяшкували її до твердої лікарняної каталки.

2002 р.