Новели

МИЛОСЕРДНИЙ

— От що, дядьку, якщо ви такий милосердний, то показуйте факуси своїй тітці. А мені кажіть да або нє, бо в мене восьмеро дітей і всі їсти просять. Коли я тако щодня муть мутити з кожним стану, то вони мене з черевиками з'їдять. А по-друге, що ви мені на психіку давите, наче я зарізяка якийсь? Я ж не дістаю вас вашою роботою! І, коли хочете знати, я теж людина, маю якесь серце, лиш — от не маю часу на всякі, вибачайте, прибамбаси.

Петрові здавалось, що дебелий колій от-от розплачеться, але що він мав казати?! Ясно, що виходило не по-розумному, однак переступити через себе Петро не міг. Ніяк. А тому ходив подвір'ям туди-сюди і думав. Мов приклеєна до штанів, дріботіла за ним насторожена, схвильована Машка, час від часу задирала вгору голову та ловила очима його погляд. Від воріт спостерігали за ними сусіди, коло криниці сердито мила балії, тази і відра дружина Галя.

— Нє, дядьку, — маючи на увазі колія, втрутився зі знанням справи в односторонні переговори Дмитруків школяр Олько. — Ви не зарізяка. Ви серійний свинячий убивця.

— Ну от, дочекався, — мало не заридав слабонервний як на свій фах колій, — вже й прізвисько маю… а Олько з моїми п'ятьма старшими у школу ходить. От вам і мій батьківський авторитет… А в мене ж їх аж восьмеро. І всім раду треба давати. Всіх виховувати… І взагалі, чого це я й досі ще тут стою і муть мутю, коли вдома діти голодні?!

Стражденний зойк багатодітного батька переповнив чашу терпіння дружини Галі, і, гарахнувши відрами об землю, вона взялась до чоловіка в боки, питаючи:

— Та доки ж ця комедія буде? Ти чуєш, що чоловік каже?! Чуєш, що каже батько? А твої діти, Петре, теж їсти хочуть. І онуки хочуть. Чи, може, ти їх голодом зібрався заморити? Ти ж знаєш, як нам зараз важко. Дочки в декреті, зяті без роботи, ти — на пенсії. І я вже одна не видолую!

Згадка дружини Галі про пенсію, на яку його, висококласного, досвідченого інженера-будівельника, підступно «скоротило» керівництво фірми, щоб звільнити місце для якогось родича-недолітка, боляче кольнула Петра, але разом з тим ще більше зміцнила в його святій правоті. Відчуваючи литкою тремтяче тіло Машки, він сам теж аж затрусився від задавненої обиди: отакий світ! Коротше, його зжерли, і він, щоб вижити, теж має когось зжерти! От світ настав! А він, виходить, ще й винен?! Всім винен! Дочкам, що повискакували ще в школі заміж за недоумків, зятям, яких ніхто на роботу не бере, бо в них руки ростуть з одного місця, дружині Галі, яка квокче над тим всім голодним крикливим шарварком…

— Господи, де дітися? — спитав Петро з відчаєм і відповів: — Так, робіть, що хочте. А мене — нема.

Перемахнув через тин і пішов через городи до лісу. На подвір'ї заверещала від жаху покинута напризволяще Машка. Схлипнула від досади і злості дружина Галя. Почали розсотуватись по своїх осідках, розчаровані кінцем сімейної комедії, сусіди. Лиш колій стояв ні в сих ні в тих, як водою облитий: не міг, бідака, повірити, що сьогодні його виводок зостанеться без вечері.

Повернувся Петро з лісу під вечір. На обійсті нікого, крім курей та розтривоженої Машки, що кинулась йому під ноги зі щасливим вереском, не було. Дружина Галя, видно, від злості поїхала додому, в місто. Петро, спустошений пережитими баталіями, опустився на лавочку, вкопану під бересклетом коло хати ще батьком, і став чекати зі ставка качок. Заспокоєна Машка вляглась поряд і, втомлена пережитим, заснула, тихо похропуючи. Але скоро мирну тишу зрунтав несамовитий Петько. Як завжди, розпірханий, розпалений постійними боями із сусідськими півнями, вискочив на межовий тин, замахав крильми, переможно сповіщаючи криком непереможеного індійця про своє прибуття.

Петро засміявся: Петько, молоденький червонястий півник, потішав його своєю гіперсексуальністю. Ще в пір'я вбратися не встиг, як почав топтати все, що під руку попадало: старі валянки, що сушились на тині, сідло батькового велосипеда, наскакував на Машку, а підрісши, перекинувся на сусідських курей, за що був не раз до крові битий старими кутянськими півнями. Але Петько не здавався. І курям (жінки скрізь жінки), видно, подобалось нахабство молодого джигуна, бо ходили за ним хороводом, одверто нехтуючи старими полюбовниками.

Петько тим часом заходився кудкудакати коло рідних молодих чубарочок, покльовуючи щось у траві та поглядаючи скоса на Петра, мовляв, пора пшенички сипнути птиці домашній.

— От ковбой, — сміявся Петро. — Їсти хочеться? Це нечесно. Треба їсти там, де робиш. А то що виходить: силу тратиш на сусідських дівок, а їсти приходиш додому?

— А ви що, дядьку, вмієте зі звірами говорити? — де не взявся перед Петром Дмитруків школяр Олько.

Петро знітився, але на душі йому було так прикро, що навіть радий був настирливому хлопчакові:

— Та де! Просто так говорю з Петьком, бо нема з ким більше.

— Але ж Петько вас розуміє, дивіться, як завстидався.

— Ага, цей завстидається!

Машка прокинулась і теж з цікавістю повернула рийку до Петька.

— От бачите, дядьку, і Машка все розуміє. А ви в зоопарку чи в цирку ніколи не працювали?

— Працював… Я цілий вік працював як не в зоопарку, серед вовків, то циркачем, — сказав задумливо Петро, згадуючи, як не раз доводилося жонглювати з будматеріалами, показувати фокуси замовникам, щоб вони, ті кляті фірмачі, наживались на чужій праці.

— Це й видко… — і собі задумався Дмитруків школяр. — Я оце, дядьку, по телевізору чув, як один чоловік розказував, ніби свині дуже розумні. Зовсім як люди. Чого ж ми тоді їх їмо?

— Мабуть, тому, що в цьому світі так заведено — їсти один одного. І не нами він придуманий. От Петько, здавалося б, півень півнем, мозги курячі, а все розуміє, має свій характер, свою джигунську філософію життя… Качки, правда, дурніші, але ж не кидаються під машину, а, зачувши, під тин з дороги тікають. І до ставка самі стежку знайшли, — філософствував Петро, спостерігаючи, як від хвіртки тряскотять нерівним строєм, мов зголоднілі солдати до столовки, заклопотані качки.

— Але, дядьку, як собі хочте, а корови найрозумніші. Навіть за собак. Бачили, як вони запишано з поля йдуть? Добре знають, видко, що всі чекають їхнього молока! А ми їхніх телят їмо. На тім тижні дядько Стас телятко зарізав. А воно таке гарне, веселе!.. Так радісно плигало перед тим на подвір'ї…

— Да, хлопче, — зовсім посмутнів Петро, — нема місця на цім світі телячим радощам…

— І що ж тепер робити? — спитав Дмитруків школяр Олько. — Не помирати ж нам усім з голоду! Або одну бараболю їсти… Але ж чекайте, дядьку! Тільки-но вчора чи позавчора таки ж по тому телевізору розказували, начебто й рослини плачуть, коли їх ріжуть чи ламають! І ніби краще ростуть, як до них говорити, а як хвалити, то цвітуть і пахнуть. Самі між собою перемовляються, навіть женихаються!.. Чесне слово! Німецькі вчені дослідили… От діла так діла, правда? Можете собі уявити, який це плач стоїть в селі, коли бараболю копають?! Або буряки рвуть? Чи огірки вибирають… І що ж тепер робити?

— Не знаю, — признався Петро, — що його робити, коли все живе, і все плаче, і не хоче вмирати? Певно, змиритися і жити, як всі люди живуть, жили до нас і після нас будуть жити. Тобто їсти все підряд і всіх підряд.

— Да, дядьку, невесело… А може, перейти на синтетичні матеріали?! — зрадів власній винахідливості Дмитруків школяр Олько.

— Може… Але, як доводять твої мудрі вчені, вся природа — живий організм. І Земля наша — живий організм, на якій копошаться отакі живі паразити, як ми з тобою, пожираючи один одного…

І вони обидва замовкли, вражені масштабами вселенського самоїдства. Машка теж мовчала, сховавши писок у траву та печально кліпаючи довгими білими віями. Навіть Петько притих, втративши цікавість до молоденьких зозулясточок. Лиш качки, не посвячені в розмову, бовтались у тазику з такою насолодою, ніби вперше бачили воду.

— Добре, — сказав по довгій сумній мовчанці Дмитруків школяр Олько, — я піду. Бо вже сам не можу дивитися на Машку, так мені її жалко. Може б, ви, дядьку, в цирк її віддали? І гроші б мали, і Машка була б жива. Або комусь продали, на свиноматку… Бо ваші тітка не такі, як ви… Вони, видко, ковбасу люблять… А я від сьогодні лиш молоко буду пити. Може, хоч йому не болить… І не буду дивитися телевізор, і менше думати, бо ж то можна здуріти чи стати таким милосердним, як ви, коли все будеш в голову брати.

— Що-що ти сказав? — перепитав Петро, ще не вловлюючи, що його так зачепило в словах Дмитрукового школяра. — Повтори, що ти сказав…

Але Олько щез так само раптово, як і з'явився.

— Йокелемене… — вжахнувся Петро, «наздоганяючи» сказане дитиною. — Так це ж мене в селі навіть малі діти за божевільного мають! А я сам?! До чого я дожився? Чоловік, повний сил, енергії, сиджу вже другий рік у глухому селі, де половина людей вимерла, а половина — незнайома мені молодь, бабраюсь, як стара баба, на городі, з курми та качками — родину рятую! Мені ж іще до законної пенсії років та років! А я вже здичавів, як Тарзан. Зі звіром говорю!

Налякана сердитим Петровим голосом, Машка схопилася і стала в позицію самооборони, міцно впершись розкаряченими ніжками в землю та наслухаючи, звідки гряде небезпека. Але скрізь було тихо. Небезпека виходила від хазяїна, від його злого крику, рвучких рухів. Хазяїн вперше не звертався до Машки, і це лякало її.

Хазяїн, показуючи комусь, нечутному Машці, свої великі руки, гупав ними по голові та кричав:

— Що це за життя? Що це за країна, коли нікому тут не потрібні мої руки, мої знання, моя голова? А я теж хороший — розкис, як ганчірка, піддався на провокацію! Все, кінець! Починаю нове життя!

Петро рішуче направився в хату, почав збирати у заплічник свої старі сорочки, штани, запрані майки. Збори трохи заспокоїли його. Запал згас, в очах розвиднілось.

— І куди це я ці ганчірки пакую, чи не в підземному переході на Хрещатику красуватися? — Сам собі здивувався, на мить уявивши себе в перспективі переходу. — А що? Там якраз непогана компанія збирається. — Згадав сиву артистку, що добре поставленим, соковитим голосом виспівувала різні оперні арії, цілу колонію художників-портретистів, молодого акордеоніста з крихітною донечкою, божевільну стару, що возила за собою у візочку величезного чорного пуделя з табличкою на шиї: «Помогите на лекарство для больной собаки»…

Це б і йому вмоститися з Машкою навпроти старої на сходах підземелля і табличку почепити собі на шию: «Поможіть голодному і милосердному». Ото було б видовище! Весь Київ збігся б подивитися! Ще й по телевізору показали б… О, тоді б він їм усім дав інтерв'ю! Розказав би, куди йдуть державні гроші на реставрації та інші махінації. Хай знають, що не всі дурні. І хай народ знає, що за його плечима діється! А йому що? Йому втрачати нічого — він вже на самім дні, в підземнім переході на Хрещатику! Зате в самій столиці…

Згадав, що рейсовий автобус на Київ через село йде по вівторках і п'ятницях. Сьогоднішнім в обід поїхала дружина Галя. До п'ятниці ще два дні. За два дні він збереться з думками, остаточно визначиться, що йому робити далі.

А поки що… худоба непорана. І Петро пішов сипати курям і качкам зерна, рвати гичку бурякову для Машки. Пораючись, прогонив, детально вивчаючи, кінострічку свого життя за останні два роки від того дня, коли його без попередження «скоротили» на пенсію і йому з відчаю і образи мало «криша» не поїхала. А тут ще дружина Галя зняла лемент, як за вмерлим годувальником, хоч воно так і було. Без роботи він як умер. Став — «ніхто», порожнє місце, нуль без палички… Тож згарячу почав шукати роботу, бігати по фірмах, дзвонити, але скрізь йому відмовляли, певно, з огляду на його передпенсійний вік. Він розумів: безробіття, довкола стільки молодих, як от його зяті… Але ж в нього — досвід, знання!.. Коротше, він був у відчаї. І тоді дружина Галя згадала про батьківську хату в селі і про те, що багато її знайомих, вийшовши на пенсію, їдуть з міста в село, розводять хазяйство, свиней-курей, і сім'ю годують, і самі спокій мають. І він зопалу згодився і перебрався в село, і почалося: город засадили, квочку на яйця посадили, молочне поросятко купили…

І це замість того, щоб йому зібрати бригаду таких, як сам, досвідчених будівельників та шарпнутись в Росію або в Португалію чи Ізраїль (де ще люди будують щось, а не так, як в нас), він заперся в це село, де ні з ким словом перекинутись… І так здичавів, що вже зі звіром став говорити! Ну, не йокелемене?..

Петро перевів подих, сів на межі і затих, дивлячись у голубенькі очка Машки, що придріботіла слідом і вже просунула свою цікаву рийку йому між колін.

— Хрінові діла, Машко, що в тебе, що в мене, — прорік Петро, — і прийшла пора про це сказати відкрито. Що поробиш, таке життя… Не гнівайся на мене, добре? Я безсилий щось змінити в цьому світі.

Машка мовчала, заціпенівши у своїй безмежній любові до цього великого, доброго чоловіка, якого, певно, вважала якщо не мамою, то свинським своїм богом — точно. Хтозна, думав Петро, може, вона згадувала, як її забрали від теплої солодкої маминої цицьки і привезли в мішку на чуже, порожнє подвір'я? Може, згадувала, як спала з ним в одному ліжку, бо в кінці квітня почалися заморозки і він боявся, щоб вона не застудилася і не здохла, бо тоді йому перепало б на горіхи від дружини Галі. Машка звикла, що він годував її соскою, тож серед ночі тикалась рийкою йому в груди, шукаючи цицьки, як мала дитина. А тоді вона запоносила, і він, за порадою баби Ліди, пряжив просо, розтирав його і годував Машку просяною кашкою, напував чаєм з деревію. Машка обдрискала зеленню всі ліжники і хідники — дружина Галя допратись їх не могла, — але видужала і почала рости як з води. В нього ж було єдине бажання — за всяку ціну зберегти Машку, викохати на велику, ситу свиню, а потім наробити з неї ковбас, тушонки накрутити і відвезти вічно голодним дочкам, зятям, внукам, які погано (через його скорочення!) харчувались, не бачили м'яса, тільки одні дешеві, бозна з чого, лиш не з м'яса, зроблені сосиски…

Порпаючись на своїй фермі, він все чекав, що на фірмі нарешті зрозуміють, якого цінного спеціаліста втратили, і покличуть назад. Але вони не кликали. Обходились без нього. Від цього можна було здуріти, якби не Машка. І він вхопився за неї, як потопаючий за соломинку.

Він мав викохати Машку на велику, ситу свиню навіть ціною власного життя… Довести сім'ї й собі, що він ще на щось здатний. І ця мета наповнювала його сірі сільські будні високим змістом. Але день за днем, все більше дичавіючи (дружина, заклопотана роботою в школі і внуками вдома, приїздила рідко, чоловіків поблизу майже не було), він прив'язувався до Машки, як до рідної дитини. Бо його діти росли без нього, зайнятого день і ніч клятою працею на будівництві, відрядженнями, гризнею із замовниками. Крихітні внуки теж поки що лиш дратували його шмарками та плачами… Тож і вийшло так, що бідна Машка замінила в його ображеному на цілий світ серці все дороге і рідне… Єдина жива істота, що мала його за людину тоді, коли він насправді був «ніхто». Порожнє місце. Тепер він розумів тих нещасних одиноких старих, що заводять псів та котів… А він-от свиню завів…

Але його ніхто не розуміє… Бо в цьому світі ніхто нікого не розуміє: ситий — голодного, багатий — бідного, здоровий — слабого, сильний — слабкого… Кат — жертву. Треба, либонь, Богові час від часу міняти все і вся місцями і ролями, щоб світ став справедливішим і милосерднішим…

— Бог в помощь, сусєд. Але чого це ви так приунили? Свинку жалько? Я ж оце через тин наблюдала, як ви защищаєте її од смерті, як людину, і лиш хрестилася! Таке горе! Подумати страшно, що з вами приключилось… Хароший же чоловік, і грамотний, заслужений… А таке горе! Казала ж вам: не називайте худобу по-людськи. Гріх! А ви: Машка та Машка! Як дитину. Ви ще б, сусєд, попа привели та похрестили свою свиню… Тоді вже б до смерті з нею жили. От горе так горе!

«А Боже, мені лиш цього не вистачало», — зло спаленів Петро, вирячившись на сусідку бабу Ліду, що дивилась на нього зі своєї кукурудзи як на слабого на голову. Від того жалісного, співчутливого погляду Петро зовсім розгубився, слова не міг вимовити.

Баба Ліда розцінила його безпомічність по-своєму:

— Шо ж дєлать будем, милосердний ви наш? Треба щось робить… Так жить нельзя — для здоровля вредно…

Останні баби лідині слова розсмішили зніченого Петра. Схопившись на ноги, він весело вигукнув:

— Бабо Лідо, ви праві на всі сто: щось треба робити, бо так жити — вредно для здоров'я! Правда, Машко?

І Машка закивала згідливо головою, радісно захрюкала, лякаючи до смерті бабу Ліду.

У п'ятницю Петро, дочекавшись дружину Галю, зразу ж від'їхав тим же рейсовим автобусом до Києва. Дружина не перечила. По-перше, махнула на чоловікові вереди рукою, бо що з нього візьмеш: чоловік є чоловік, особливо, коли він вже на пенсії. По-друге, не мала часу на балачки: до вечора треба було перемити всі слоїки, казани, каструлі, бо в суботу зранку мав прийти колій з автоклавом — тушонку робити. Але не той, багатодітний, а другий, із сусіднього села, бо багатодітний навідріз відмовився, якщо вірити бабі Ліді, яка ходила його згоджувати.

Колій з автоклавам прийшов удосвіта, щоб справитись до спеки. Але Машки в хліві не знайшов, і жодних слідів втечі чи викрадення теж: двері були на петлях, замки цілі, в стінах — ні дірочки, ні шпарочки. Здивування було велике, тим більше що дружина Галя цілу ніч не спала, все мила і парила слоїки, що зостались ще від свекрухи, на літній кухні коло самого хліва і добре чула, що Машка в хліві була. Не могла ж вона стати в одну мить невидимкою або випаруватись… Петро теж не міг Машку випустити, бо дочки дзвонили ввечері до баби Ліди, казали, що тато вже вдома.

Дружина Галя навіть не плакала за втратою — не могла з горя. А коли баба Ліда сказала, що бачила десь коло третьої ранку, як їхнім городом бігло до лісу щось біле, схоже на жіночу фігуру, дружина Галя, з переляку вирізала всі качки й кури, спакувала їх у торби, Петька, якого не могла зловити, подарувала бабі Ліді, замкнула хату і пішки подалась на електричку, що була кілометрів за п'ять від села.

Глибокої осені на київську адресу дружини Галі надійшло два грошових перекази. Один — від Петра, мабуть, з Португалії, з припискою: «на поддєржку штанов», другий, втричі більший, — від невідомої благодійниці не то з Тернополя, не то з Мелітополя, яка підписалась: «Ваша Машка».

2002 р.