Новели

ДЕНЬ СКАЖЕНОЇ ПАРАСОЛЬКИ

Йшли дощі. Холодні, осінні, як у Коцюбинського. І на душі в Євдокії Михайлівни було так само сумно й холодно, як тоді, коли вона, школяркою, хворіла анґіною, сиділа вдома коло вікна із замотаною вовняною хусткою шиєю і вчила уривок із твору Михайла Коцюбинського про холодні, похмурі осінні дощі. Вона ті слова давно забула, а от настрій, який переживала тоді, — не забула. Поганий був у неї тоді настрій, безнадійно-сірий, як дощовий день за вікном. І дуже хотілося плакати. Єдине тішило, що вона не брьохкалась у школу болотиськом, в яке перетворювався щоосені їхній масний чорнозем. Густа, в'язка твань смолою прилипала до кирзаків, і їй, дрібненькій і хирлявій, найстаршій в сім'ї, а тому замученій роботою і молодшими дітьми, доводилось часто зупинятися і руками витягати з багна застряглі в нім чоботи. Але водночас Явдошку проймав сум, що захворіла вона якраз на свій день народження і той подарунок, який їй придумали однокласники з Феліксою Ернестівною (гарний загальний зошит або барвисту велику дитячу книжку) принесуть їй однокласники тільки під вечір.

Явдошка, доки не перейшла в п'ятий клас і доки класним керівником в них не стала Фелікса Ернестівна, не здогадувалась, що в людей бувають дні народження. Її строга мама, вихована бабою — фанатичною п'ятдесятницею, днів народження не визнавала. Жодних, окрім одного — Різдва Христового. Але Фелікса Ернестівна думала по-іншому. Вона приїхала в їхнє село з іншого світу, який Явдошці здавався схожим на ярмарок у райцентрі сонячної літньої неділі, отож і думала молода і незаміжня Фелікса Ернестівна, що день народження кожної людини — це велика радість для всіх. Бо ж яке то щастя, коли на світ народжувались діти! Але Явдошка про те, що думає Фелікса Ернестівна, мамі, яка важко доношувала у величезному, круглому череві сьому дитину, не говорила: по її стражденному лиці було видно, яке то щастя мати діти, до того ж — рік у рік…

По — друге, Явдошка боялась мами, а ще більше — баби Палажки, яка весь час, скільки себе дівчинка пам'ятала, лякала її страшним, злим і мстивим Богом, який все бачить і якому нічого не подобається з того, що роблять діти. А найбільше чомусь, коли вони, як казала баба, казилися… А на що ж тоді Бог їх дає людям, коли й сам не любить? — питала себе, бо не було кого, Явдошка, дивлячись, як безрадісно, мов старі, граються на ліжку її троє менших сестричок. І так Явдошці тоді стало гірко і сумно від безконечного дощу, печальних слів Коцюбинського, хвороби і згадки про бабу і страшного Бога, що їй вперше перехотілось жити…

От точно такий настрій пойняв Євдокію Михайлівну сьогодні. Хотілося плакати… Від сірого монотонного осіннього дощу (хоч на вулиці лиш середина жовтня), від всього життя її сірого (третій місяць не виплачували в поліклініці зарплату), від холоду (через борги у квартири і державні установи досі не дали тепло), від епідемії грипу, що вже тиждень як почалася (і вже тиждень вона мотається по викликах), від голоду (діти вже не могли дивитися на макарони і смажені баклажани), від Славчика (що за дитина — знову щось накоїв), від того, що треба було пертися в школу пішки таку даль, ще й під гору…

Але найбільше допікало, що сьогодні в неї день народження і, якщо про це згадають на роботі, доведеться виставляти… Та то не шкода, якби було за що! А це ж, подумати, третій місяць зарплати не платять: грошей нема у бюджеті… А на День міста з прийомами і феєверками — є? А на євроремонт міської ради — є? А на нову «іномарку» для мера — є?!

Питала сама себе (бо не було кого) Євдокія Михайлівна, долаючи довгу (та ще й під гору) дорогу до школи під барабанний дріб дощу, що тарабанив по дашку голубої (єдина радість і світла плямка в сірості буднів) парасольки, подарованої колективом терапевтичного відділення міської поліклініки на торішній день її народження. Єдиний більш-менш спокійний день її народження за останні роки, якщо не брати до уваги, що напередодні її залила сусідка зверху. Тоді вона вперше пораділа, що бозна-коли робила ремонт…

Від згадки про день народження на душі стало ще сіріше. Ну, чого цей народ такий охочий до чужих іменин? І чим важче йому жити (це вона давно підмітила), тим більше хочеться йому веселитися! Правда, є в неї прихована для цієї оказії пляшка шампанського і коробка цукерок, подаровані вдячним пацієнтом, якому вона продовжила лікарняний (теж ще скнара, міг би й на більше розщедритись!), але ж це ніщо на ціле відділення.

Звичайно, можна було б зовсім не журитися зарплатою, якби вона мала інший характер. Багато з колег, дільниці яких припадають на центральні квартали або на нові забудови «крутих» по околицях, якось прилаштовуються. Принаймні на днях народження в них є і дорогі ковбаси, і вина марочні… Але на таке — щастя треба мати і, найперше, ласку в начальства. А коли не маєш, то призначать тебе на колишній робітничий квартал, в обдертих панельках якого світом нудять безробітні, або сім'ї зарабітчан, або голодні пенсіонери — ветерани війни та праці. Та від них рука не підніметься шоколадку взяти! Не те що… Ай! І як це ти поясниш, наприклад, Ірині, яка хоч і сидить з тобою разом в кабінеті, однак на дільниці її — одні депутати, багачі і начальники. Звісно, хабарів вони шоколадками не дають, але, дякуючи їм, Ірина дітей прилаштувала: одне — в інститут, друге — на роботу престижну… Та й інші дають собі раду… Наші люди, щоб вижити, як не з держави, то один з одного пір'я скубуть! Виглядає на те, що лиш вона про зарплату питає… Керівництво поліклініки на неї вже дивиться як на скандалістку яку…

От біда! Та, мабуть, доведеться-таки торт виставити, хоч — за які шиші?! Боже, що за народ? Йому б тільки веселитися! Цікаво, скільки зараз той торт коштує?.. Треба буде заглянути по дорозі в якийсь магазин… Господи, аби ніхто не згадав! Аби вони всі про неї забули в цей день! А може, не вертатись на роботу? Але ж з другої години дня — прийом… То й чорт з ним! Подзвонити, що захворіла. Може ж вона загрипувати, тим більше в пік епідемії?! А торт — купити дітям. І кока-коли. Вона їм, як би сутужно не було, завжди справляє маленькі іменини, бо, як би там не було, народження дітей справді єдина її радість…

Доки Євдокія Михайлівна доперла до школи, доки блукала коридорами, шукаючи учительської, не лиш душею, а й лицем посіріла. Тож коли нарешті зайшла в порожню (бо уроки йшли) учительську, зовсім втратила відчуття реальності. А коли єдина вчителька, худенька жіночка, що сиділа тихенько, загорнута в сіре пальтечко, в самім кутку, зливаючись із сірим присмерком неосвітленої (через економію електроенергії) чималої учительської, і щось там писала, сказала, що класної Славчика сьогодні нема і не буде, бо захворіла (в них у школі від холоду через не включене ще опалення половина дітей і вчителів грипують), Євдокія Михайлівна аж одуріла від сірої досади, що, здавалося, притиснула її до землі кам'яною надгробною плитою.

— Та ви не переживайте… Та сідайте… Та нічого страшного… це ж діти… — певно, помітивши стан Євдокії Михайлівни, завибачалась вчительочка, доводячи Євдокію Михайлівну одним своїм сіро-гороб'ячим виглядом до нестями. Згризаючись, що втратила стільки часу (це б вона вже трьох грипуючих обійшла!), Євдокія Михайлівна, буркнувши щось, вилетіла з учительської, мов корок із пляшки, і помчала до виходу. Бігла вулицею, гірко думаючи, до якої ж то «ручки» треба довести людей, щоб навіть лікарі (лікарі!) показилися від цього життя?

Коли ж сідала в тролейбус, спохопилась: а де парасолька? Аж тепер зрозуміла, що бігла під дощем простоволоса… А Боже! Їй ще лиш цього не вистачало!.. І так — завжди! Скільки себе пам'ятає, жоден її день народження не пройшов нормально, як у людей! Ніби й справді Бог карає, щоб не відступала від суворих заборон мами. А почалося все ще в студентські роки. Лиш вони групою зібралися відзначити її іменини у кафе (тоді студенти могли собі дозволити таку розкіш), як прийшла телеграма, що померла баба Палажка. На самий її день народження! І так з року в рік: то ногу підвернула, то брата підрізали в Одесі, то (пізніше) дитина захворіла, то труби у ванні полопали, то чоловік пропав — вийшов за хлібом і пропав, знайшовся аж через рік, в Тамбові, в їхньої спільної однокурсниці… Го-о-осподи! А сьогодні — на тобі: єдину парасольку загубила!

Не пам'ятала, як вертала назад до школи, як заходила в учительську, пам'ятала лиш, що застала знову ту саму вчительку, котра й досі щось собі шкрябала в сірому тумані неосвітленої учительської.

— Ой, вибачте, але я у вас забула парасольку… Аж коли в тролейбув сідала, бачу, щось не те… чогось ніби бракує… а воно — парасольки нема… — Від швидкої ходи і хвилювання Євдокії Михайлівні перехопило дух.

— Не знаю… не бачила… пошукайте, може десь є… — невизначено процвірінькала зі свого куточка вчителька, порожевівши, як здалося Євдокії Михайлівні, на виду.

— Але я її не бачу, — розгубилась Євдокія Михайлівна, зазираючи попід столи і стільці. — Я стояла ось тут, біля цього стільця… Тут сумку поклала і парасольку… Голуба така, яскрава парасолька… — В голосі її забриніли невпевненість, бо, як на зло, пам'ятала, як перла під дощем, тримаючи над головою парасольку, а коли заходила в школу — вже парасольки не пригадує… Як провал у пам'яті! Таж не могла вона її скласти і викинути! Не дурна ж зовсім!

— Може, ви її десь іншому місці забули? — відчувши невпевненість Євдокії, сипнула на рану солі вчительочка… — А може, й тут хто взяв… в нас на перерві багато людей збігається…

— Як узяв? Чуже взяв? Ви ж — вчителі! Ви ж… не можете чуже взяти лиш тому, що його хтось забув?! А чого ж ви тоді дітей вчите?!. Чому дітей вчите, питаю, коли самі… не чисті на руку?!

— Жіночко, не сваріться. Прошу вас. І не обзивайтеся! Ідіть собі. Я не бачила вашої парасольки… А за інших — то я так сказала. Бо всяке буває!

— Як це — буває?! Я залишила тут, ось тут, на цьому стільці, свою парасольку, голубу, і прошу, щоб мені її повернули!

— А я прошу вас: не кричіть! Я не бачила вашої парасольки! Ідіть шукайте в іншому місці…

— Я вам вже сказала, що в іншому місці не була! Я заходила тільки сюди, і з парасолькою! І тут забула. І тому повернулася, згадавши! Я згадала, бо на вулиці дощ! А вона в мене одна! Мені її на день народження подарували… І я її тут залишила. Тільки тут і ні в жодному іншому місці! — Здавалося, Євдокія Михайлівна от-от розридається.

— Ну, а я тут причім? Що я зроблю?! Де я вам її візьму, вашу парасольку?! — Й собі мало не плакала вчителька. — Чого ви до мене причепились?!. Що ви за людина?! Прийшли і скандалите!

— Я не скандалю! Я хочу, щоб мені повернули мою парасольку. Ви тут були, щось писали! Ви мусили бачити!.. Не могла ж вона випаруватись, та клята парасолька?!. Ну що мені тепер робити? На вулиці дощ. А в мене двадцять грипозних!.. Я стояла ось тут. З вами говорила. І тут залишила її! Голуба така! Яскрава…

— Жіночко! Я не бачила вашої парасольки! Ви самі не знаєте, де поділи, а на людей грішите…

— Я не грішу. Я прошу: не робіть мене дурною — віддайте мені мою парасольку!

І тут в учительську стрімко зайшла ще одна вчителька.

— Що за крик? — спитала.

— Та он жінка каже, що забула в нас парасольку… А я її не бачила… Може, хто взяв?..

— Та ви що, Валентино Іванівно? Хто її міг взяти? Кому вона потрібна? А ви, мамочко, її точно мали при собі? А може, просто дома забули? Ану пригадайте. Так буває… в нас же ж голови бозна-чим забиті… Часом свого імені не пам'ятаєш… А ви чия мама? Славка Підскалнюка? Я — завуч… Ліля Павлівна. Балується він, вчитись не хоче… Але викликали ми вас не тільки тому… Діти кажуть, нібито він украв у однокласника якусь гру комп'ютерну. Ви не обижайтесь, але таке зараз трапляється… Діти бідніших батьків крадуть у дітей багатших, ну як вам сказати, навіть не від заздрості, а ніби… на збитки: в мене нема, то хай і в тебе не буде…

— Що ви таке кажете?! Славчик украв?! Та не може такаго бути! Я знаю свою дитину! — Тепер бідній Євдокії Михайлівні здалося, що в неї почалися не лиш зорові, а й слухові галюцинації. Від нервового перенапруження або… її розігрують?! Все, що нині відбувалося з нею, було схоже на якийсь кошмарний сон! Щоб утриматись на ногах, вона схопилась за спинку стільця.

— Та не переживайте так! — заспокоїла її завучка. — Це ж діти! І не журіться — ми все владнаєм. А може, Славко взяв погратися, а може, хтось інший… Це ж діти!

Євдокія Михайлівна вийшла на вулицю як побита…

Боже, як хотілося плакати і зовсім не хотілося жити. І то не хотілося так палко, так солодко, що хоч… з мосту та в воду… Але, згадавши дітей, які й так росли без батька, довго стояла і дивилась під колеса проїжджих машин, уявляючи себе розчавленою, огидно закривавленою, але — щасливо мертвою.

«Боже, що за життя, що й вмерти не можеш собі дозволити», — волала вся її втомлена, окрадена душа. За комір з мокрої голови стікали холодні патьоки, але Євдокія Михайлівна їх не відчувала. Вона вступила у свій день народження як у холодну осінню річку, просячи Бога, аби пропалою парасолькою завершились цьогорічні сюрпризи її химерно-підступних іменин.

— Валентино Іванівно, та на вас лиця нема! Не дай Боже, й ви застудились?! І що мені тепер робити: школу закривати? Таж із мене шкуру спустять! Якщо у вас нема уроків, то вже йдіть додому і лікуйтесь. Їжте часник з цибулею — помагає. І не думайте хворіти…

У Валентини Іванівни справді зуб на зуб не попадав, але, зробивши над собою зусилля, вона заусміхалася, просячи Бога, аби швидше вивів із учительської завучку Лілю Павлівну — бабисько вредне, скандальне, помішане на різних розслідуваннях. Її хлібом не годуй — дай лиш покопатися в чужому житті, в чужій білизні. Або допекти людину ні за що, як цю нещасну маму… Вона вже півкласу батьків викликала і всіх розпікала тою комп'ютерною грою, нібито вкраденою в синка власника міських супермаркетів. А як на Валентину Іванівну, той синок сам продав комусь гру, а на однокласників наклеп звів. Однак що їй до того? Зараз одне її хвилювало, аби Ліля Павлівна не почала шукати ще й ту кляту парасольку, бо це був би кінець!

Але завучці Лілі Павлівні було сьогодні не до парасольок. В школі стояв такий холод, що до третього уроку діти не витримували, перетворювались на посинілих бомжат і нічого не сприймали, жодної науки. Вона давно казала директорові почати будівництво власної котельні, але той все спонсора не міг знайти… Так він його шукав, бо як би на неї, то вона знайшла б махом і спонсора (серед тих же багатих батьків), і гроші, і будівельників, і документацію виробила б. Але ж її не допускають до керівництва школою, як… до чоловічого монастиря! Що поробиш, треба миритися, бо нема в неї ні чоловіка при посаді, ні коханця впливового… Видно, так вона й на пенсію завучем вийде…

То ж чи могла якась пропала парасолька дорівнятись до проблем Лілі Павлівни? А тут ще цей дощ, холодний, осінній, похмурий… Вогко, мерзко, тиск падає, ледве ноги волочиш, грошей — ні коп'я, а вони (міськвно довбане) — перевірка за перевіркою, і нема кінця-краю неприємностям, як цьому дощу!.. Між іншим, про парасольки… Треба буде до наступного Дня вчителя наказати дітям замість законсервованих квітів-мертвяків, дерев'яних орлів та глиняних пантер — дарувати вчителям (бодай класним своїм) парасольки… І цим теж, цим теж — привчати дітей до ринкової економіки… А то — чорті-що, а не життя!..

Валентина Іванівна, ледь дочекавшись, коли завучка вийде за двері, схопилась і кинулась до вікна. Жінка, котра щойно шукала парасольку, повільно перетинала порожнє шкільне подвір'я. Дивлячись на її похилені розпачливо плечі, мокре, прилипле до голови волосся, Валентина Іванівна ненавиділа себе. Вірніше, вона бридувала собою! Бо щойно переконалася, що переступила межу, за якою безповоротне падіння вниз, на дно, в суспільну клоаку… Все! Вороття назад не буде. Ніколи. Але… Господи, найстрашніше було те, що вона нічого не могла вдіяти з собою! Як тоді, коли розійшлася з чоловіком і, доки він все з хати не пропив, розміняла квартиру… Боже, яка вона тоді було бідна! Як миш церковна! Ганчірки на підлогу постелити не було! А малий Вітько все норовив на підлозі голій гратись. Господи, вона марила в'єтнамською циновкою з рисової соломки, які тоді поспіль продавались у магазинах, як дорогим персидським килимом… А коли в неї завелись зайві п'ять карбованців (якраз на півтораметрову циновку), пішла в меблевий… Однак… лихий попутав, і вона взяла удвічі більшу (на цілу кімнату), скрутила її тісненько, а на касі… збрехала… вперше в житті, таким чином зекономивши майже п'ять карбованців. Величезні на той час гроші для неї… Доки йшла додому, здавалося, всі на неї пальцями тикають, а продавці слідом біжать, щоб в міліцію заявити…

Боже, що роблять з людиною злидні?! Вони роблять з неї і бандита, і повію, і крадія… Кляті злидні! Але роблять і революціонерів, борців, та, видно, не з таких, як вона… Таких злидні перетворюють на залякану скотину, нечесну на руку потолоч… Варто раз оступитися — і все: понесе тебе слизька стежечка… Але все-таки як вона могла? В такої ж нещасної, як сама?!.

Від згадки, як вона з лякливим поспіхом запихала за батарею парового опалення голубу парасольку, Валентину Іванівну облило окропом сорому… Але, Господи, ці прокляті дощі… Вони ллють і ллють безупинно, вже котрий місяць, а найдешевша (шпиці від вітру ламаються) парасолька коштує якихось п'ятнадцять гривень — сума астрономічна для неї, вчительки географії, із зарплатою 120 гривень. Добре вчителям іноземних мов та комп'ютерщикам — вони хоч на репетиторстві підлатуються! Зараз всі вчать комп'ютерну грамоту та іноземні мови, щоб легше було по закордонах роботу знайти. А кому потрібна сьогодні географія? Сідай в літак і лети хоч в Рим, хоч в Крим, хоч у мідні труби… А на Вітькові кросівки горять — три пари за сезон, і росте як з води. Вчора куплена курточка — сьогодні до пупа, а джинси — до колін… А їсть… Боже, як їдять ці підлітки! Як коні!.. Щойно півкіла сосисок проковтнув, як знов дверцятами холодильника бахкає, ніби їдло в тому холодильнику само росте… Вона вже забула, коли собі кофточку нову купляла! Все — в заштопаному та перелицьованому… А тиждень тому доля добила її — забула в тролейбусі єдину свою стареньку парасольку. З тих пір і мокне, проклинаючи і долю, і це життя, і цілий світ… Бо за квартиру не заплачено, бо газ вже відключили, бо кросівки того ґевала малого їсти просять, а вона їх лиш влітку купила… Дешево, тож не дивно, що одноразові… На гарні, фірмові трьох її зарплат не вистачить… Але як же ж це вона тепер буде з тою парасолькою… раків пекти? Місто ж не таке й велике, а вона голуба, примітна, якби чорна, а то голуба… Та жінка зразу ж впізнає і її, і парасольку… А може, обмінятись із кимось?.. Із сусідкою, наприклад, чи прибиральницею… Однак, це викличе підозру, бо такого, щоб парасольками мінялися, вона ще не чула…

Але чого це вона нюні розпустила: он країну, народ обікрали, і ніхто й вухом не веде. Роблять вигляд, що всі дурні, лиш вони розумні. І ніхто не вішається, не стріляється, не мучиться. Чого ж це вона рознюнялась через ту парасольку? Не вона, так хтось інший підібрав би… А їй просто повезло, а, може, то Бог зглянувся на її плачі та й повернув таким чином її власну загублену парасольку? А тій жінці теж щось доброго підкине. Може, вона гроші знайде, чи підробіток, чи знов, як вона казала, на день народження їй подарують на роботі парасольку… Людям що? Дехто й машину може подарувати, і вухом не повести… але, Боже, скоро дзвінок! Скоро сюди збіжиться півшколи, не дай Боже, побачать в неї нову парасольку, почнуть питати, звідки та за скільки… Бідні ж люди дуже зіркі, цікаві та заздрісні. Це страшні люди!.. Вони не можуть пережити нових шнурків на твоїх подертих черевиках!..

Валентина Іванівна тремтячими руками виловила з-за батареєю заховану парасольку, запхала в старий портфель, прикрила надійно контрольними з географії, які вона допіру перевіряла, і заспішила до дверей. До дзвінка залишалось три хвилини. Якраз досить, щоб непоміченою вийти зі школи.

На вулиці лив проливний дощ, і, одягнувши, як звично, на голову целофановий мішечок, Валентина Іванівна ступила під його холодні струмені, відчуваючи, як неприємно вони проникають за комір її старенького сіренького пальтечка. Але що поробиш? Надто вже примітна та проклятуща парасолька… Здавалось, навіть крізь дермантин портфеля горить вона голубим полум'ям…

На прийом Євдокія Михайлівна запізнилася: довго торт вибирала. Минаючи чергу хворих, що сиділи на лавах і стояли попід стіни, краєм ока помітила, що її зачекалися. Переодягаючись, чула, як за дверима кабінету напруження наростало, а далі й кричати почали:

— Жінко, ви куди?! Ставайте в очірідь!

«Боже! — Миючи руки, з досадою думала. — Що за люди! Вбити мало… А я їх лікую… Боже, як мені все надоїло! Отак взяти б та зайти до завідуючого, хряпнути цим тортом об стіл: „Святкуйте! А мене нема! Я захворіла! Вмерла! Чуєте, вмерла!“ І піти геть! І хоч… виплакатись!»

Боже, як хотілось плакати!.. Раптом двері розчинились і під крики черги в кабінет ввірвалась розпашіла дебела молодиця з чорним поліетиленовим мішечком. Терпіння Євдокії Михайлівни луснуло.

— Вийдіть! — закричала, забувши про честь лікарського халата. — Дайте хоч руки помити!

— Та я не той… не хвора… я уборщиця… у школі, де діти ваші… я ось… — знічена таким «прийомом», жінка почала гарячково шарудіти в поліетиленовім мішечку.

— Я вам сказала — вийдіть! — Від згадки про школу з Євдокії Михайлівни попер чортом весь її препаскудний настрій. — Вийдіть зараз же!

І тут молодиця вихопила з мішечка якусь штуку, метнула її, як терорист гранату, на тапчан для пацієнтів і з криком: — Ось! Нате! І не губіть більше! Бо-же! Що за день — люди як показилися! Навіть дохторі! — хряснула дверима.

Євдокія Михайлівна довго дивилась невидющими очима на ту штуку, а впізнавши в ній свою голубу парасольку, опустилась на тапчан і — нарешті! — дала волю сльозам, що ринули з неї, як вода з лотоків.

2002 р.