Новели

ЛИСТ ІЗ ТОГО СВІТУ

Перед Різдвом всі 460 (чи скільки їх там) народних депутатів отримали написаного від руки кульковою ручкою листа такого змісту:

«Добрий день, пане депутате!

Дуже дякую, що Ви поздоровили мене зі святом, Днем працівників с/господарства. Бо я, перебуваючи вже третій рік на тому світі, думав, що всі вже забули, що я був такий на землі. В 2002 році мені б виповнилося 60 років і я би пішов на заслужений відпочинок. Але Бог подбав про мене раніше, і в 1998 році забрав мене до себе. Зараз я сиджу в райському саду і спостерігаю, як ідуть справи на нашій вільній Україні.

КСП „Сонячного“, як і його голови, уже 4 роки нема. Бо в 1997 році „група захвата“ зняла мене з посади за погані показники в роботі. А Ви мене вітаєте, пане депутате… Але я Вам прощаю, бо хіба ж Ви винні, що Вам тяжко доводилось заробляти собі на хліб і до хліба, приймаючи закони, які лобіювали не мої інтереси, в той час, коли я мотався в пошуках пального, добрив і грошей для свого КСП. Викраював якусь копійчину, щоб дати людям на зарплату. До мене потоком ішли жінки-матері, лаялись, благали. І, мабуть, тому, що в мене було совість, душа моя не витерпіла і відлетіла до Бога.

Але Вас тоді поряд не було. Тепер я читаю Ваше поздоровлення і думаю, що, мабуть, скоро вибори… Але чим я можу Вам зарадити, коли сиджу на небі і спостерігаю, як в моєму рідному селі керують нові пани, котрі в селі не живуть і не збираються жити. Кругом, напевне, йде реконструкція. Бо ферми, які я колись будував, розвалені і знищені. Колись обіцяли нам французьку худобу, нові технології… Видно, для того чужоземного ноу-хау будувати нові приміщення треба… Техніка теж старенька, працює „на ізнос“. Нову купувати треба.

Та поки що бачу, що нові пани щороку купують собі нові іномарки, кожна з них три добрих трактори варта. Мабуть, справи йдуть добре. А я, дурень, власну машину ганяв по степах, бо на колгоспній „Ниві“ односельці їздили в лікарню чи в інших справах до району та області. Тепер чую, як лають вони мене за борги, які я їм не виплатив…

Тепер у моєму селі три господарі, бо люди розбіглись хто куди, а точніше, до тих, хто більше дає на пай. До речі, з цього все і почалось… У 1997 році в селі з'явився якийсь пан Конєв, пообіцяв людям по 6 тонн за землю, то люди й побігли від мене. Отак почався розвал господарства. А тепер той пан дає на пай 600 кг тільки, майнові паї взагалі канули, як кажуть, у Лету.

З того світу я спостерігаю, як мої односельці сидять без світла, як бігають з відрами, з візками, з бідонами до струмка по воду, бо водогін вже рік не працює і ніколи вже не буде працювати. Бо все розграбоване, розбите, знищене. А вода знаходиться за 3 км в іншому селі. Не буду вже писати про дороге вугілля, яке не можуть купити мої селяни, то й вирубують посадки — спасибі американцям, що колись нам клени підсунули.

А в цей час наші обранці, а Ваші колеги, пане депутате, відкривають рахунки по закордонних банках та купують хатинки за бугром. А я своїй дружині на ощадній книжці залишив у спадок 0,27 коп. Так ото я, хоч уже й на небі, досі не розумію, чи то в мене розуму не було, чи совість була?

Пане депутате, на тому світі дуже гарно. Не треба ні грошей, ні влади. Бог зглянувся на мої муки і простив мені всі гріхи. Тепер я часто веду розмови із Всевишнім. Він сміється з мене і говорить:

— Дурень ти, Іване, на землі треба жити!

Тут, на небі, я почав писати вірші. Хотів Вам одного надіслати, та хіба Вам до поезії? Ідуть вибори, і Вам треба перемогти, бо влада у нашій Україні — це гроші, почесті і весь „бєспрєдєл“. Але замітку в обласній газеті про те, яким я був у 1993 році, висилаю. Прочитайте і подумайте, був я господарем чи дурнем? Хоч та команда, що зараз при владі, мене зняла за те, що я був, на їх думку — комуняка. А мені здається, що просто був людиною.

З повагою до Вас і побажаннями перемоги на виборах з того світу Іван Поживан, колишній директор КСП „Сонячне“, якого уже, як і мене, немає на білому світі».

Помічники народних депутатів, прочитавши листа, довго думали, що з ним робити. А не придумавши, відклали у товстенні чорні течки (в кого під номером 0, в кого під грифом: «совершенно секретно»), де чекали кремації послання до панів депутатів від їхніх ворогів та божевільних із усієї України. Тільки один — помічник депутата правої орієнтації та ще й родом із Західної України, відчувши серцем в авторові листа земляка, написав йому (живому чи мертвому, божевільному чи розчарованому, про всяк випадок і для очищення совісті) привітання з усіма святами і побажання триматися, бо «все одно рано чи пізно ми переможемо і збудуємо свою, сильну, квітучу Україну».

Та помічник даремно старався. Пречудову його відповідь Івану Тодоровичу Поживану в далекому слобожанському селі немолода печальна жінка поклала нерозпечатаною у пухку чорну папку, зітхнувши:

— Все пишуть і пишуть… лиш душу його тривожать… — І засунула в шухляду старого дубового стола.

2002 р.