Новели

СУДНА НЕДІЛЯ

Першими негаразди помітили ворони, що летіли з міста на сільську ярину. Покружлявши над Озером густою чорною хмарою, вороння зняло від подиву такий рейвах, що його почула навіть під своїм лісом глуха Овеча Баба. А потім обліпило чорними гронами прибережні верби, притихло і стало чекати, що ж буде далі. А далі, стривожений воронячим галасом, з-за хліва крайньої від Озера садиби визирнув Петро Титар. Осліплений сліпучим розпеченим сріблом, що, здавалося, лилося із самого неба, Титар нічого не зрозумів, але рідкий чуб став йому дибки. Увесь здиблений від поганого передчуття, Титар махонув через пліт і в два стрибки вискочив на греблю. Тепер сонце, що поволі підіймалося з-за Гонтівки, вже не сліпило йому очі, і Титар, придивившись, все зрозумів.

— Об твою мать! — вжахнувся Петро Титар, і ворони підтримали його обуреним каркотом. Хоча насправді Титаря не стільки вразило те, ЩО сталося, як те, що сталося ВОНО на Святу неділю. А це йому — як старості новозбудованої сільської церкви і людині недавно наверненої до віри християнської — здавалось поганим знаменням. Та Божі сумніви недовго терзали Титаря, натомість охопив переляк, що це ж його першого люди на греблі побачать та ще, чого доброго, не те подумають. Але тікати було пізно, бо саме в цю хвилину у невидимій за старими дубами дзвіничці старий Пилипович, колишній вчитель співів, а нині дзвонар і регент церковного хору, вдарив у дзвони з такою силою, що Титареві все всередині обірвалося. Нової церкви з греблі теж не було видно. Хоч стояла вона на горбі в центрі села, та заступав її старий парк, посаджений ще у 20-ті роки минулого століття першими комнезамівцями на місці церкви, яку вони спочатку спалили, потім розвалили, а цеглу розтягли собі на печі та грубки. Чув це Петро Титар від свого діда, теж Петра Титаря, який через той пролетарський вандалізм змушений був стати останнім сільським дяком і першим пролеткультівцем, тобто щовечора в хаті незаможної Маланки Сербіянки збирати на спєвку комунарів, а заодно з «Інтернаціоналом» вчити їх політграмоти.

Отака-то чудасія чудна трапилася з родом Титарів, що до совєтської власті всі чоловіки у нім були титарями та дяками, а за совєтської власті — парторгами. Отож, за сто років ніби вже й професію відповідальну освоїли, а тут, на тобі — знову переворот, знову вали клуб і став церкву, знову міняй родинну традицію… Тож потомствено духовний чоловік Петро Титар почав дрібно і часто хреститися на божественний передзвін, від якого, здавалось, над старезними дубами і липами заграва золота у небо здіймалася.

І недаремно хрестився Титар, бо першою дзвони церковні покликали на службу Божу сільську плетуху бабу Сяньку. Скотившись на греблю колючим клубочком, баба Сянька після чемненького «з неділенькою Святою будьте здорові», хотіла було шпигнути за звичкою своєю поганою церковного старосту з причини його раннього стовбичення на греблі, але, глянувши на Озеро, гикнула, віддихалась і заплямкала пісними губами. Сянька плямкала, зіпаючи, як викинута на греблю риба, а селом летіла вслід за небесним церковним передзвоном недобра чутка. Той лихий поголос вривався в хати, як активісти в 30-ті чи голови колгоспів в 47-ім, гасив у печах вогонь, виштовхував людей у плечі на вулицю, якою вже поспішали жителі віддалених кутків. Тож незабаром коло Титаря й Сяньки зібралося три четвертих скликаного недоброю новиною села, або всі пайовики колективного сільськогосподарського підприємства «Нове життя». Інша чверть — незалежні фермери та дрібні підприємці — непомітно гуртувалась в загін самооборони зовсім поряд. Відсторонено мігрували від одного соціально-економічного полюса до іншого одинокі і незбагненні, як блукаючі астероїди, сільські люмпени і тимчасово проживаючі в особах Альошки Моджахеда, славного героя афганської війни (знеславленого у мирний час охотою до свіжої рибки, яку він обмінював у бабів на маковиння), наскрізь простреленого в бандитських розборках Валери-Холери Безкоровайного, що вже котрий місяць переховувався в тата з мамою від братви, та розмальованої, як лялька, з мобілкою при вусі, недавно депортованої з Німеччини Юльки — онуки остарбайтерки Надезі, котра після війни повернулася з німецької неволі з дівчинкою в пелені, такою рудою, наче від німця. А що від німця, то тільки тепер, через 50 років, це стало ясно, коли Надезіна онука Юлька поперлася в Німеччину діда шукати.

А от тепер стирчала, як штурпак, на греблі та фіфа з телефоном коло вуха і з кимось по-німецьки говорила. Але село не зважало на дурноверху потомствену остарбайтерку. Село як заворожене понуро дивилося на Озеро: так поважно воно називало окрасу і визначну пам'ятку природи обласного масштабу — величезне джерельне водоймище, — і мовчало.

Останнім, як і належиться начальству, прилопатив на греблю захеканий сільський голова Гнат Карпович. Піт струменів по його лискучому виду, червоній потилиці просто за комір білої, вбраної з нагоди Святої неділі, сорочки. Перекрикуючи передзвін, що золотими хвилями котився над селом, голова заволав:

— Не розходьтеся! Ані руш ніхто! Зараз буде міліція!

І міліція дійсно скоро прибула. Влетіла на греблю у фургоні моделі довоєнного «воронка», демократично модернізованому сиреною і мигалкою. Подзвін коло церкви змовк. Із машини вийшли два міліціонери в новенькій синій уніформі. Не звертаючи уваги на юрбу та недбало виграючи чорними гумовими кийками, міліція поважно, з гідністю неабиякою пройшлась греблею аж до городів, позазирала попід прибережні лози та верби, вернулася, оглянула лотоки і, уважно вивчивши ситуацію, сказала:

— Не розходитись. Нічого не трогати руками. Хто готовий давати показанія, може їхати з нами до сільради.

— За мною! — махнув заклично рукою сільський голова, і, загрібаючи клешоного, побіг попереду міліцейської машини до свого офісу — старої розвалюхи хрущовських часів, обновленої за Горбачова зеленим дерев'яним ґанком, що зливався з молодою зеленню старого комнезамівського парку.

Однак слідом за ним ніхто не кинувся: бажаючих свідчити категорично не знайшлось. Отож всі й далі стояли, об'єднані єдиним бажанням — скоріше розбігтися: хто — на базар, що безлюдно жовтів столами з необрізаної соснової дошки зразу ж за греблею, хто — до церкви, а хто — худобу порати. Але не могли рухнутися. Пришиблені видовищем, стояли і отупіло дивилися на Озеро, що вилискувало проти сонця товстим шаром живого срібла. Тупу мовчанку, як мерзле болото, сколихнула Тодося Овеча, найстарша і найбідніша в селі баба, що допіру лиш дошкутильгала до ставка, бо жила разом з вівцями найдалі — на краю села під самим лісом.

— А Божечку, — заголосила баба, — відколи живу, а такого горя не бачила! А щоб йому, тому, хто це наробив, руки покорчило-повикручувало та на гіллячки чорні висушило, щоб не міг він ані ложки до рота донести, ані вмити твар свою безстидну, щоб очі його світа білого не бачили, а ножери — ще цьогорічного рясту не стоптали!..

Бабин відчаєний лемент різонув людей по живому. Натовп затривожився, закашляв, затупцював, наче йому під ноги жару сипонули. Першим не витримав молодий Дуринда — бізнесмен і директор cільського ринку:

— Чого це ви, бабо, клянете та проклинаєте тут усіх на чім попало?! — Лице його при тому побагровіло, і це всі запримітили, особливо ті молодиці, що торгували щонеділі на базарі і знали, як дуже вже просив молодий Дуринда у сільського голови ставок в оренду, щоб форель розводити і тут же, на базарі, своїм людям продавати. Але Дуриндина пропозиція з фореллю голові не сподобалась, бо, мовляв, не приживеться вона в наших чорноземних намулах, їй чисту гірську воду подавай… І нібито конфлікт між ними виник аж до сварки, бо гарячий по молодості Дуринда натякнув голові на якийсь хабар, на що той розсердився і кричав: забирайся з базару! І от тепер на базарі ні Дуринди, ні молодиць з молоком та яйцями, одні столи жовтіють.

— Дитиночко моя золота, — зчудувалася Овеча Баба на молодого Дуринду. — Хіба ж я всіх проклинаю? Чи ж я що проти добрих людей кажу? Я ж лиш ірода того клятого-недоклятого кляну, що наробив стілько горя і страму нашому селу на цілий світ, щоб йому стежки не бачити при ясному сонечку та діточок рідних, щоб йому…

— Та замовкніть, бабо, і — шлюс! — Неждано аж звилася від злості онука Надезіна, яка нібито вернулася з Німеччини з чималими грішми, бо нібито знайшла того бауера, що зробив її бабі її маму, і той нібито відкупився від своїх несподіваних родичок чималими грішми. І село вірило, добре знаючи язикату Надезю та її рудих байстрючок. А гроші були, видно, чималенькі, якщо Юлька гасала по районному начальству, вибиваючи дозвіл збудувати в себе на городі, над самим Озером, кафе. Інше діло, хто в те кафе піде, хіба що вільні козаки Моджахед та Валера-Холера… Але Юлька на те не зважала, бігала та встидала тупих селюків Європою, в якій ніхто в неділю не палить — не варить, всі йдуть в кафе і там сидять цілий день та каву й пиво п'ють. Сільські молодиці від сміху аж за боки бралися, уявляючи собі, як це вони, хазяйки при чоловіках, будуть сидіти в тому кафе і чекати, доки їм руді байстрючки каву подадуть…

Але в даний момент Юлька була з усіма заодно: як би то Овечій Бабі та пельку закрити.

— І вобче — хенде хох і дранг нах хауз! А то завелася тут: а щоб тобі, а щоб мені… — підтримав Юльку її сусід дід Мисник. — Приповідає, наче за своїм. Та що тобі до того, коцюбо стара? Що — це твої вівці потопилися?.. Прилізла межи люди раз в житті і валує як навіжена!

— А коли не моє, то шо… можна отако-о? — розгубилась Овеча Баба. — Але чого це ти, чоловічку, погукуєш на мене, ще й не по-нашому? Сам ти хенде! І хок — сам! І не кричи до мене, бо не тобі кляну і не тобі, молодичко, а тому Понтію Пілату лютому, що понищив таке добро, щоб йому до Різдва не дожити, окаянному, через кого людям рибки вже не бачити, щоб вона йому кісткою поперек горла стала, щоб…

— Ой, не витримаю! — сплеснула в долоні Катерина Стріхова, хата якої баввоніла навпроти на високому березі Озера. — Видно, ви, бабо, у себе під лісом здичавіли зовсім, що не знаєте, що ставок вже давно не колгоспний, що в нього, бабо, хазяїн є. Орендар. А він — не колгосп, задурно старим бабам рибки не роздає. Тож не побивайтесь так!

— Зате Альошка роздає. Попід хати носить. За трійло. І міліції порядні хазяйки не бояться, ані закону, ані Бога, — полоснула по натовпу єхидним смішком Сянька-плетуха, але глуха Овеча Баба не розчула, провадячи своєї:

— Та мені, синку, тої риби й дурно не тра', своєї повна копанка. Але жаль мені великий, що таке перед смертю побачила у свому селі, таке убивство, на яке й ворог лютий не посмів би. А це ж горе свій робив, щоб його на банти викинуло і свята земля не прийняла, хто такі збитки добрій людині, тому гарандиру заподіяв!

— Знаєте ви, хто добрий, хто не добрий… Сидите в цьому селі, як… жаби в намулі, світа не бачите… — фиркнула Юлька і знов зашпрехала у свій телефон, зверхньо поглядаючи на односельців.

— Ми — не так, як ти, але світа бачила — пішки всю Расєю пройшла, як із Сахаліну верталася. І в Германії була, лиш не з твою бабою. І людей добрих бачила. Але на цій греблі таких нема. — До решти розперезалась знахабніла Овеча Баба, про яку до нинішнього дня в селі взагалі не згадували. — На цій греблі стоять всі ті, що десять років, людоньки! таж цілу незалежність нашу ходили попри смердючу калюжу — і пальцем не кивнули. Хіба лиш скидали сюди хто що бачив, навіть дохлятину. До такого переступництва дійшли! А ця дитина людська і греблю підсипала, і бетоном залила, і ставок вичистила, і рибки напустила… Було, грає проти сонечка, плюскочеться-гуляє, як по синьому Дунаю.

Тут вже не витримала критики і перша любителька випить-погулять завклубша на півставки Любаша Василівна:

— А ви, бабо, бува, не рухівка чи, може, унсовка, що так за незалежність побиваєтесь?

— Баба — партизанка, досі у свому лісі під укіс поїзди пускає, — відомстив бабі молодий Дуринда, сам за партійними переконаннями «підприємець-реформатор».

— І звідки це ви, бабо, в такому курсі дєл, — продовжувала Любаша, — коли у вас ні радіо, ні телевізора, і ви віками з тими вівцями з лісу не вилазите?

— Сорока на хвості принесла, — огризнулась баба незлобливо, вдивляючись у срібну далину ставка. — А що то там за бревно під самим верболозом темніє?

— То, бабо, сомище такий, а не бревно, — понуро пробурмотів пригнічений масштабами трагедії Моджахед… — Але вже мовчіть, бо я сам вас утоплю…

— А мамочко! — знов заголосила, як у лісі, Овеча Баба, тикаючи ґерлиґою поперед себе, наче відбиваючись від ворога. — І цей душогубець тої самої! Вам би лиш топити, вбивати, топтати… Люди добрі, що з вами робиться? Як же ж ви могли таке добро знищити? Що ж ви за люди?! Що ж ви за люди такі, що ж ви за іроди?! Як ця гребля не провалиться під вами, як земля не западеться?! Що ж це ви робите, наче завтра кінець світу? Наче не вашим дітям тут жити, цю воду пити… Гірше ворога лютого!

Натовп ахнув, охнув, все зрозумів і, скричавши: «Топить бабу!», глухою грізною стіною посунув на Овечу Тодосю. І чим тісніше односельці оточували бабу, тим кровожерливіше горіли їх очі і клацали щелепи від бажання позбутися непроханого ротатого обличителя. Даремно лякав людей смертним гріхом колишній парторг і нинішній церковний староста Петро Титар — вони як поглухли. Стискали бабу монолітним стальним кільцем, готові роздерти. І церковний староста, як його дід, теж Петро Титар, у двадцяті, зрозумів революційну ситуацію і поступився принципами християнської моралі, подавшись подалі від гріха.

Невідомо, чи втопили б Овечу Бабу односельці на самісіньку Святу неділю, чи лиш налякали б, але тут з оглушливим шумом і карканням знялися в небо з прибережних верб чорною хмарою ворони і закрутилися, як смерч Торнадо, над Озером, греблею і людьми на ній. Та так страшно, агресивно і низько, що люди на греблі злякалися не на жарт. Залишивши бабу, збилися в одну купу, відбиваючись руками від гострих воронячих дзьобів та кігтів. Здурілі ж ворони як спонтанно виявили до людей інтерес, так зненацька і втратили його. Розвернулись, немовби хтось над селом махнув велетенською чорною полою, і полетіли собі на ярину.

Баба Овеча теж щезла, наче її й не було, або ворони забрали, або сама полетіла з ними до свого лісу. Тож переляканий і вже трохи охололий народ на греблі не знав, що думати: то летів очима за воронячим граєм, то пас ними по ставку, холонучи від мислі, що згарячу струтив межи снулу рибу ненависну обличительку.

— І де ж та баба могла дітись? — голосніше за всіх спитала Кльоцова Маріка, що мала найбільше в селі чоловіків і ще більше дітей. І всі з жахом дивились на Озеро, риба в якому, пригрівшись на сонці, починала ворушитись, як жива, а може, то Овеча Баба гасала по дну і все не могла знайти в густій рибі, як в міцній кризі, віконечко ополонки?

Тут знову, вже вкотре, вдарив у дзвони старий Пилипович, і люди на греблі ще більше стривожились, аж якось ніби помутились розумом, бо стали питати один одного, де це горить.

На що потомствено духовний чоловік, вчорашній парторг і сьогоднішній церковний староста Петро Титар лиш за голову схопився, воістину страждаючи в глибинах душі за чужі гріхи:

— Та що ж це ми, люди добрі, в такий день, у Святу неділю, забули і про церкву, і про службу Божу?!

Але ж треба було, щоб саме в цей момент, коли опритомнілий народ повернув свої стопи до храму Божого, як на гріх, на греблю знову влетів, не дочекавшись добровільних свідків, міліцейський «воронок», а за ним — сільський голова Гнат Карпович. Святочна сорочка на ньому потемніла від поту і пилу, а лице скидалося на червоний буряк, але вже зварений.

— Понятих, понятих треба, двоє або троє! — заблагав Гнат Карпович і осікся, прикипівши поглядом до чорного «Форда», що безшумно спускався згори від Мамаївки по розмитій дощами вулиці. Всі теж повернули в той бік голови і теж впізнали машину орендаря. За орендарем, як прив'язаний, сповзав на греблю білий мікроавтобус з написом «Санепідветбаклабораторія».

Авто орендаря зупинилось за сто метрів від натовпу, коло міліції, темне скло у вікні опустилось, і над ним нахилились хлопці з гумовими кийками.

Недобра каламутна хвиля гойднула чесну громаду на греблі, шелеснувши:

— Хххаазззяїн… до людий навіть не вийде… А на шо?.. Ми ж пани…

Однак орендар так і не вийшов з машини. Зате вийшли люди в білих халатах із «Санепідветбаклабораторії» і, не привітавшись з чесною громадою, почали робити заміри, набирати в колби воду, виловлювати з Озера сачками сплилу горічерева рибу.

— Понятих, понятих! — Знову заметушився сільський голова.

А один з міліції, той, що старший, постукуючи собі кийком по долоні, підійшов до непривітного, як бусурмани, народу на греблі. Цього разу міліцейський був грізний і грізно спитав. — То що, є свідєтєлі приступлєнія? Нема? Плохо. Зізнавайтесь самі, бо хуже буде всім — дєло кримінальне…

На греблі запанувала мертва тиша. Народ вже не знав, у чому зізнаватись: в тому, що рибу отруїв, чи що Бабу Овечу втопив? Тож настрій у народу псувався, характер — теж… У завклубші напівставки Любаші Василівни, якій привиділось, що міліція якось не так дивиться на неї, першої здали нерви:

— А причому тут я? Біля ставка не живу, рибу про ночах не ловлю, на оренду не претендую, форель не збираюсь розводити, кафе строїти теж — так що, як кажуть в нас в Германії, афідерзейн!

— Ти на що, сучко, намікаєш? — перетнула в мент шлях завклубші остарбайтерка Юлька. — Не поняла. А якщо я кафе строїти збираюсь, то це що — я Озеро отруїла?

— Геть з дороги… простітутка!

— Гіііі… Бабо Любо, чия б мичала, а ваша б мовчала!

І доки достойні дами виясняли: ху із ху? — підлий натяк Любаші Василівни дійшов і до обкуреного зранку Альошки Моджахеда, ятері якого не раз і не два випотрошували сторожі орендаря.

— Ти шо на чесних людей преш? — наставив Моджахед і собі гороб'ячі груди на завклубшу.

— А хто кричав позавчора коло клубу, об'ївшись маку: ставок на хрєн взорву! Жить, сволоч крута, герою не дає! За що я у Афгані воював? Хто?! — відбивалась на два фронти Любаша Василівна.

Альоша готовий був убити підлу завклубшу за неправду, бо його, як, може, нікого на греблі, найбільше жаль брав на таку потраву. Бо тепер, виходить, загнувся його бартер навіки. І вік вже йому, видать, маковиння не видать… А тут іще ця видра підклубна, ця змія клубна Любаша!

— Та схаменіться, люди, — як в'юн звивався в натовпі та шипів до кожного церковний староста Петро Титар, — не наговорюйте на себе. Тепер і без вас таке твориться, таке твориться… Мало їх, бандюг, через наше село стало їздити… в отаких-о чорних гробах… лиш не стріляють поки що… Хтозна, що то ще за людина, той орендар? З якої групіровки бандитської… от не поділили щось між собою, всипали, а ти отвічай…

Згадка про групіровки повернула голови всім до простріляного Валери-Холери.

— Ну, бля, ви й даєте! — скреготнув той зубами так, що народ відкотив на милю, як хвиля в Чорному морі.

— Ніхто нікого до початку слєдствія не звинувачує, — заспокоїла пристрасті міліція, — але просить, коли хто що знає, то хай чесно розкаже…

Тут з білого мікроавтобуса знов вибігли люди, покликали міліцію і стали щось радити.

— Понятих, понятих! — знов закричав сільський голова, — їдемо до складу отрутохімікатів!

— Що це ви, пане голово, звередились, чи що? — спитав притихлий було дід Мисник. — До якого складу?! Таж коло того складу вже років п'ять як дверей нема — в Юрка Кльоца коло хліва вчеплені.

— Мовчіт! Мовчіт! — засичав перелякано сільський голова. — Міліція! Чи вам повилазило? — і погнав без понятих попереду міліцейського «воронка», показуючи дорогу до складу. За ними посунула і «Санепідветбаклабораторія». Зостався на греблі темніти чорним гробом тільки «Форд» орендаря. Але до нього громаді було байдуже. Розділившись, як в Громадянську, на два табори, народ вирував. З першого табору кричала Юркова мама Маріка:

— Ви, діду, за собою дивіться! Всі бачили, як ви бочку того трійла додому прикотили — наче жуків труїти… Знаємо ми ваших жуків! Ви такий вредний, що й людини не пожалієте, не те що риби!

— Ах ти ж курво многомужна! Сама зі своїми головорізами колхоз розікрала, а на мене спихаєш? — осатанів дід Мисник, кидаючись з ковінькою до Маріки. Але ту заступили стіною численні сини.

— Ви, діду, не дуже ковінькою розмахуйте, бо міліції свідків треба. А ми самі дещо бачили… — Загалакали навперебій розлючені Марічині головорізи. — А шо, а шо? Куряче капшо! Або те, як ви відра мили у ставку вчора! Наче у вас на подвірі кирниці нема, щоб аж до ставка по воду ходити… От і кума наша Юлька свідок…

— Да вона ж, ізвінітє, по Германіях шляється — звідки ж їй те бачити? — гигикнув молодий Дуринда.

Розпалена бійкою з Любашею Василівною Юлька ніби лиш чекала цього, заклекотіла, як окріп на вогні:

— Ах так! Тоді я скажу, ЩО я бачила. На свої очі. Як твої хлопці. Дуриндо! Просто з цієї греблі. Серед ночі. Виливали із здоровенних бочок. Щось. А ЩО — на суді скажеш!

— А це саме не ви з Валеркою замовлення конкурентів орендаря виконували? Бо вже не думаю, що так дорого заплатив тобі за бабину… хай не кажу що — той німець? — поцікавилась відданиця Катерини Стріхової Аліна, що явно ревнувала простріляного кілера до стріляної остарбайтерки.

— Швайн, невмита швайн! — зневажливо зміряла цнотливу відданицю Юлька. — Та ви зі своєю мамою всі кури на кутку витруїли, а мене бачите? Я на чуже не завидую, як ти. Я своє маю!

— Та певно! Не одного німця обібрала, шантажистка! По вас обох тюрма плаче, а ви тут права качаєте!

— Пора убивать! — заревів Валера-Холера, і, знаючи його, люди кинулися врозтіч.

— Кілер! — верещала Алінка — Бандюга! Панам служиш…

— Самі винні, — нарікав дід Мисник, відбігши від кілера на безпечну віддаль. — Не хотіли колхозів, розвалили, розграбували добро, а тепер убиваєм один одного.

— Не кажіт, — хотів і собі поскаржитись на нинішнє життя колишній парторг, але вчасно схаменувався, побачивши зліва нашорошеного унсовця Юрка Кльоца, реформатора Дуринду та єхидного есдека Іванюту, а справа — новоявленого мормона Гаврилка, що, як справжній американець, безсторонньо спостерігав всю цю оказію. Тому затужив подумки: «Що наробили, то наробили демократії! Содом і гоморра! Сто тобі партій! Секта на секті! Вже й мормони завелись… А православні знай б'ються!.. Смута і одне беззаконня! А була ж, була — одна партія, одна дорога, одна ідея, і закон був — один для всіх! А тепер — в кожного свій, а в тебе — жодного, а ти бійся шмаркача якогось… Дивись, як озвірів, дарма що простріляний…»

— От придурки, так придурки! — жахався вголос реформатор Дуринда. — Ну тепер вже нас точно всіх пересадять…

І не знати, чим усе закінчилося б, якби згори, але вже з Гонтівки, в розсіяний натовп не врізалась міліцейська машина, а за нею сільський голова і мікроавтобус-лабораторія.

— Стоять! — заволав голова. — Не бунтувати і не хуліганить! Бо викличу «Беркут»!

Народ притих. Міліція з лабораторією проїхали далі і зупинились біля «Форда» орендаря. Темне скло у вікні знову опустилось, і над ним нахилилась міліція з лаборантами. Сільський голова знервовано переминався на ведмежих своїх лапах позаду всіх.

Нарешті він стрепенувся і замахав заклично руками:

— Всі сюди, всі сюди!

Натовп неохоче рушив і спинився на віддалі пострілу: попереду — незаможні пайовики КСП «Нове життя», за ними — дрібні фермери та підприємці, в ар'єргарді — вільні козаки Моджахед і Кілер.

Першою заговорила міліція:

— То чи є свідки злочину, чи нема? Хтось щось знає, чи не знає?

— Та звідки?.. нічого ми не знаємо… — глухо загув натовп.

— Добре, — сказала міліція, — слідство розбереться… А тепер слово мають спеціалісти незалежної… рибо… тьху! Либораторії…

— Справи ваші кепські, — сказав сумно дебелий незалежний спеціаліст із довгим, як у дівки, волоссям, перехопленим на потилиці гумкою. — У воді виявлено високу концентрацію отруйних речовин, ідентичних тим, поклади яких ми знайшли у розваленому і розкраденому складі отрутохімікатів, що, як нам сказали, належав колишньому колгоспу.

— А чого це ви думаєте, що то з поля не натекло?.. Самі ж скрізь пишете, що всі наші землі отруєні…

— Авжеж, відколи колгосп, сипали та сипали… і селітру, і азот…

— Ми нічого не думаємо, ми лиш констатуємо факти. Може, й з поля, як ви кажете, натекло. Але щільність концентрації свідчить про те, що воду отруїли навмисно, викинувши в Озеро тонни хімікатів…

— Що це ви таке нам шиєте? В кого ці тонни можуть бути?

— Можливо, воду труїли не в один день. Поступово… рік, два. День у день. Доки ви тут стояли, ми обстежили всі двори, прилеглі до ставка, і в кожному знайшли тару від розкрадених отрутохімікатів: бочки, каністри та інші ємності…

Натовп завмер. А потім загаласував, закричав:

— Ви нам не шийте! Як ви сміли? Де право?.. Подумаєш, здохла чиясь риба!.. Може, й сам отруїв… Їм що?.. В них гроші… Що хочуть, те й роблять… А ми винні!.. Бо в когось риба здохла!.. Ви нам не шийте! Бо й на вас є суди й прокурори! І закон є!

— Мамо! Мамо, в нас качки поздихали! — Перекриваючи галас на греблі, заверещав із високого берега наймолодший дітвак Катерини Стріхової.

— Ой мамочко, а я теля напувала вчора… — Осіла, де стояла, Сянька-плетуха.

— Але це не найгірше, — провадив далі, мов знущаючись, спеціаліст з лабораторії, — погано те, що ставок перетворився на смертоносний резервуар, бомбу сповільненої дії, жити біля якої ви і ваші діти, і навіть внуки, приречені все життя. Але воду спустити ми не дозволимо, бо вона по притоці піде в Річку, а далі в Ріку, і за якусь добу знищить в ній всю флору-фауну, і, що найстрашніше, отруїть головну водну артерії країни. А це злочин, на який ми не підемо…

— А нам яке діло! Ми заручниками якогось підпанка, крутого якогось бути не збираємося!..

— А він тут ні при чому. Він — жертва. На жаль, всі ми — жертви і винуватці цієї великої екологічної трагедії державного масштабу… — Спеціаліст трагічно замовк, а поставлений перед фактом народ, навпаки, — закричав, заридав, а найголосніше Юлька, подумки прощаючись із своїм кафе: — Що ж нам робити? Ой Боже, що нам робити?! Кажіть: ви начальство…

— Стоять! — скомандував сільський голова. — Поки що. А тоді всім розійтись, взяти свої верші, ятері, хватки і просто кошики, і виловити рибу. Всю — до одної. Закопаємо подалі, десь під лісом, де колгоспну дохлу скотину закопували. І будемо чекати, доки в Озері отрута осяде.

— Бабо, в нас теля здохло, а в дядька Миколи — гуси, — знову закричали дитячі голоси, але цього разу вже з низького берега.

Натовп захвилювався ще дужче:

— Що робити?.. Ми так повиздихуємо самі… Спускати воду!.. Зривай заставки!..

— Назад! Ані руш! Стрілять буду!

— Стріляй! Нам все дно помирати! — несподівано для всіх виступив грудьми вперед, як комсомолець на старій картині, здавалось би, пропащий кілер Валерка Безкоровайний і тут же шуганув з берега між дохлу рибу, щоб по воді дістатися заставок. За ним, як в атаку, у мертву воду несподівано для всіх кинувся і Моджахед Альошка.

— Назад!

— Вперед! Лиш не ковтайте воду!

Та засторога прозвучала надто пізно: Альошка враз посинів і перевернувся горічерева, як риба… На греблі стало тихо. Всі, мов оглушені, дивились на нещасного Моджахеда, що гойдався собі серед потьмянілого вже від сонця риб'ячого срібла. І не чули, й не бачили, як затято, мов криголам льоди, кілер Холера розбивав грудьми притухлий шар риби. Верхня риба вже добряче нагрілась, припухла і пахтіла мертвеччиною. Але Валера гріб і гріб, намагаючись чимскоріше добратись до лотоків, бо шкіра на ньому починала у воді горіти, як на вогні. Був лютий і рішучий, як і тієї ночі, коли висипав у ставок мішок дусту, щоб мама разом із жуками бараболі не труїла: звик на новій роботі до екологічно чистих продуктів.

Не зупинений ніким, нарешті вчепився за слизького дерев'яного бика, підважив заставки, дивуючись своїй нежданій богатирській силі. Вода, замалим не прихопивши кілера, ринула через лотоки, а з нею з ревом виривалася на свободу і мертва риба.

Серед дрібного срібла карасиків, пічкурів, пліточок пливли дровеняками старі двометрові щуки, соми, коропи, довжелезні, як анаконди, в'юни, мордаті товстолобики, здоровенні, як тазики, черепахи… Валера ошелешено проводжав їх очима — де він думав, що таке у ставку його водиться… Це ж м'яса, як з кабана… Але жаль минав, лиш згадував він — чиє все то… Повз нього пливли у прірву чужі гроші, великі гроші, вже нічиї гроші і від цього ставало тепліше, і вже не мучила совість. Прострелена душа бідного кілера торжествувала: так остогидли їй за коротке життя чужа крутизна, ці, бля, розпухлі від «зелені» дебіли, ці, бля, уроди, ради яких він ризикував своїм молодим життям, своїм здоров'ям дорогоцінним!.. Стріляти їх не перестріляти!..

І тут повз кілера пропливло щось гігантське, як лохнеське чудовисько, обліплене мілкою здутою рибою. Він прицілився натренованим на жмуриках оком і впізнав щойно ще живого Моджахеда Альошку. Хотів було притримати його, але той ковзнув разом з рибою з лотоків і понісся поміж верболози, як морський скат, розправивши на широкій воді поли піджака. Валера похолов, як бувало часом на стрілці, і звів очі до неба. Над ним стояло все село: чорні парасолі жіночих спідниць і гофровані труби чоловічих штанів з перпендикулярно припасованими до них плоскими обличчями, виряченими очима і темними дірами ротів.

За якусь мить вода разом з рибою стекла, оголивши сумне замулене дно Озера. Стало тихо. Тільки міліція, як у німому кіно, витягала мокрого, як хлющ, кілера з-під греблі, в'язала йому руки і садила. Поки що в машину. Люди стояли мов неживі і дивились то на олов'яно-масне пустельне дно ставка, всіяне мальками і скойками, то на залиті водою долини, де поверх височенької трави поміж верболозів плавала дохла риба. Нічого нікому не кажучи, від'їхала з переляканими лаборантами «Санепідветбаклабороторія», а за ними — чорне, як гріб, авто орендаря.

— Розходьтеся, — сказав сільський голова, — свободні… всі суди вже відбулись… — і втомлено направився до свого офісу…

— Стоять! — опам'яталась міліція. — А ловити потопляника хто буде, Пушкін? Беріть гаки, багри і — в долини, може, його недалеко віднесло. І то швидко, бо стрілять будемо без предупрєждєнія.

Народ впав у розпач, особливо жіноцтво, але відступати було нікуди, і він розбрівся по городах, визираючи поміж верболозами піджак Моджахеда, а заодно і Овечу Бабу. Слава Богу, баби не було, а Моджахед відплив недалеко, до своєї левади, видно, ще живий був… У воду за ним полізли сільський голова Гнат Карпович, Петро Титар та Юрко Кльоц.

Синього Моджахеда, трохи пововтузивши, поклали долічерева в кузов «воронка» (про всяк випадок, може, по дорозі в морг оклигає — не в таких бував перепльотах), де вже сидів в наручниках і червоних плямах напівживий кілер Валерка, і міліція від'їхала.

Пригнічена, розпорошена громада понуро розходилась по хатах.

Біля церкви вкотре вдарив у дзвони старий Пилипович, нагадуючи про Святу неділю і службу Божу. Але людям було не до Бога.

2002 р.