Новели

ДИКА ДЖУНҐЛЯ

Він боявся, що вони не прийдуть. Але вони прийшли. Всі до одного — герої його фільму «Батьки нації». Коли вони, в скромних ділових костюмах від найкращих дизайнерів Європи, оточені ескортом охорони, заходили в зал, їхні ідеально прошиті спини злегка морщились, а очі сторожко металися, вивчаючи обстановку. Він біг на півсантиметра попереду, показуючи дорогу до заброньованих для них місць у літерному ряду, щасливий, як сирітка на президентській ялинці. Подолавши стометрівку без жодного пострілу, підбадьорені оплесками спеціально запрошених із цією метою першокурсників інституту культури, де Стас Шукальський (за паспортом — Шукайло, на прізвиська — Шука і Шакал) викладав як вмів режисуру кіно, герої зручно вмощувались, заспокоювалися, обличчя їхні набували звичного скам'яніло-відстороненого виразу.

А потім він говорив, стоячи на півметра вище над нами, солодко переживаючи легкий страх за подібне зухвальство і водночас — підленьке торжество власної перемоги.

Він хвилювався, боявся збитися, хоч повторював те, про що тисячу разів писав і говорив:

— Наша національна трагедія в тому, що ми, як кажуть брати-росіяни, ленивые и нелюбопытные, неорганізовані, не привчені працювати, схильні до анархії і заражені мікробом тотальної експропріації. Нас зіпсувало православіє, наклавши на нашу національну мрію (тут Шукальський криво усміхнувся, підкреслюючи інтонацією, що зумисно вкраплює у високий публіцистичний стиль розмовну лексику), лежати на печі і жувати калачі — віру в те, що однією лиш молитвою до Бога можна купити собі благоденствіє на землі і царство на небесі, і до решти розтлінили більшовики своєю лже-ідеологією соціальної рівності, яка, врешті, зводилась до права більшості на соціальну бідність. І це, як не трагічно, нас влаштовувало. Притому — віками… Ви подивіться, кого оспівує, кого ідеалізує (хотів сказати — народ, але згадав, що це нині звучить архаїчно, тому виправився)… ідеалізують українці? Кого увічнюють? Розбійника, дикуна і розтлінника чужих дружин Олексу Довбуша. Психічно неврівноваженого сільського Джека-зарізяку Устима Кармелюка? Але це ще не все! Хвороблива наймитсько-злидарська ментальність українців сягає свого апогею, возвівши на п'єдестал національної героїні — Марусю Чурай, яка (додуматись до такого!) отруїла свого нареченого Гриця тільки за те, що він надав перевагу не їй, злиденній вдовиній дочці, а дівчині з порядної заможної родини…

В залі стояла глуха, як в льоху, тиша і, підбадьорений нею, автор-постановник фільму «Батьки нації» продовжував ще з більшою наснагою:

— В той же час байдужим, ба навіть ворожим зоставався український (хотів сказати — електорат, але згадав, що вибори минули)… загал до тих, чиїм коштом зводилися храми і палаци, будувались університети і лікарні, бібліотеки і залізниці, музеї і консерваторії, врешті, заводи і фабрики… Як не драматично, але цей народ (тут він ужив це слово в його негативному, приниженому значені) в переважній своїй більшості — історичний і генетичний люмпен і наймит, схильний, як і всі дикуни, до спонтанної нематеріальної творчості, що виливалась в казки та пісні (не маючи ні голосу, ні слуху, Шукальський зневажав… цих співунів, уважав свою приналежність до них помилковою і шукав своє коріння серед інших, практичніших, народів, які споконвіків співіснували на теренах України), не міг навіть цього оцінити! Більше того, йому всього цього не треба було… Йому не треба було цивілізації!!! І в сімнадцятому з почуттям пролетарської справедливості він почав усе це нищити і нищить донині! А наша вітчизняна література? Наше сумнозвісне кіно? Хто їх герої і героїні? Іван, який постійно «не туди б'є»! Пропаща сила — Чіпка! Сільська повія, а згодом покритка — Катерина. Озвірілий колій Ярема, знавіснілий дітовбивця Гонта! Каторжник Варнак! Шевченко, сам Шевченко, якого ми всі обожнюємо, завалює одного літа в помістя до інтелігентних, високоосвічених людей — панів Рєпніних, і замість того, щоб відповісти на чисте кохання прекрасної Варвари, пише на неї буквально пасквіль, і шукає собі дружини серед неписьменних дворових дівок та кріпачок, напившись оковитої з лакеями!

І тут Стас Шукальський відчув, що тиша в залі натягнулась, як струна на грифі гітари. І — тріснула: в самому кінці зали демонстративно встав, ляснувши стільцем, високий імпозантний чоловік.

Шука мало не вилаявся вголос від здивування, звідки взявся на презентації, так обережно зорганізованій, за персональними запрошеннями, цей вічний революціонер і вічний репресований (і все через свою нетерпимість) Мирон Волинець, як той закричав через увесь зал:

— Не смій, паскуднику плюгавий, оскверняти святе ім'я нашого Пророка! Не смій, лицеміре проклятий! Ти сам — лакей і прихвостень! При всіх владах — ти наймит і стукач! Скільки тебе, мерзотнику, знаю, то годуєшся тим, що облизуєш задниці властьімущим. Покидьок!

Останні слова Волинець прокричав уже з фойє, куди його грубо виштовхали вчасно підоспілі охоронці батьків нації.

І знову в невеликому залі запала тиша, напружено-чутлива, як у криниці. Шукальський похолов, збагнувши, що із Шевченком його «занесло». Взагалі, з Шевченком у нього своя рахуба. З молодості, коли він ще не був режисером і бігав по столичних літературних журналах зі своїми сценаріями, які скромно називав повістинками. І треба ж було, щоб один редактор (з тих пір Шукальський з ним не вітається) бовкнув йому щось на зразок: «Навіщо це ви, чоловічку, пишете, коли Шевченко вже все за вас написав і всю правду сказав».

«У Шевченка своя правда, а в мене — своя», — відрубав юний Стас Шукайло, розсмішивши зарозумілого редактора до гикавки. І зараз він мусив щось сказати… Щось таке, що зняло б небажану напругу в залі. І він, вистежуючи можливих диверсантів серед нечисленних приятелів, організованих поклонників та куплених журналістів, зімітував грайливо переляк:

— Повірте, це не розіграш, не підставна качка… Видно, сама доля привела в цю залу цього чоловіка, щоб продемонструвати на прикладі нашу трагічну національну пристрасть бунтувати там, де просто треба… працювати.

Жарту не вийшло, але темною безоднею тиші прошелестіли єхидні смішки, шепіт, шелест одежі… За мить запала тиша і зал знову був готовий слухати. І він продовжував:

— Візьмемо час зовсім недалекий. Двадцяте століття. Тоді, коли світові могутні літератури, а з ними і кінематограф, обирають своїм героєм людину підприємливу, успішну, господаря життя, власника, герой радянської літератури і мистецтва — сучасник, або, вірніше, чесний недоумок, передовик соцпраці, який тішиться перехідним вимпелом і путівкою в Моршин, чекаючи тридцять років на квартиру у «хрущовці» від заводського парткому… Тож не дивно, що на Заході творилась ідеологія успіху, поступу, прогресу, у нас же — злиденної тарганячої общаги, перепрошую, гуртяги, безоплатного трудового ентузіазму і азіатського злодійства. Отож, як сказав один з батьків нашої демократії, маємо те, що маємо.

Під зовні незворушними почесними гостями злегка зарипіли стільці. І Шукальський заспішив загладити власну думку про не таке вже й погане для батьків нації вчорашнє.

— Сьогодні — нові часи і нові герої. Це люди, які наперекір нашій національній традиції, відмовились бути злиденними, бідними, а отже — другосортними. Вони хочуть бути багатими. Вони хочуть зробити багатими нашу державу і наш, перепрошую, народ. Про них — мій фільм. І я мрію, щоб він став, грубо кажучи, посібником, інструкцією для кожного українця, який хоче бути успішним… А зараз, дорогі друзі, я хочу представити вам тих, на чиєму рахунку сотні, тисячі добрих справ: збудовані храми, магазини, дитячі притулки і сиротинці, спортивні зали, салони краси, бензоколонки і нафтопроводи… В чиїх господарських руках — видавництва, телестудії, газети і картинні галереї… Якби не вони — нічого б цього вже не було б. Не було б культури і мистецтва. Була б одна суцільна поголовна тотальна руїна…

Він витримав печальну паузу і — завершив зі світлим, радісним оптимізмом:

— І щоб наша держава вирвалась чимскоріше із хуторянської трясовини на планетарні обрії, сьогодні — не просто презентація мого фільму, сьогодні — презентація Міжнародного фонду підтримки українського кіно — скорочено: Емфапеук! Вітаймо його ініціаторів і засновників! Хвала і слава невмирущій традиції добротворіння, красотворіння, славотворіння! Хвала нашим новим Мазепам, Терещенкам, Чикаленкам, Симиренкам! Людям, що, як рідні батьки, дбають про славу нації! Дозвольте представити вам почесного президента фонду і членів великої благочинної ради…

Він називав відомі всім імена, «захлинаючись пієтетом», як згодом напише одна з газеток, батьки нації скромно вставали, кланялись в бік публіки, і намагалися пошвидше всістися до неї спиною.

Напівпорожній зал в'яло реагував ріденькими оплесками. «Засранці! Засранці і заздрісники!» — скреготав зубами Шукальський, і, вигукнувши зумисно театрально: «А тепер — фільм!» — покинув сцену з високо піднесеною лискучою від поту лисиною. За лаштунками дав волю люті, накинувшись на відповідального за презентацію працівника Будинку кіно:

— Вимикай світло і давай кіно! Негайно! Негайно!

Відповідальний шарахнувся, кинувся до електрощита, світло погасло, на білій плямі екрану з'явилися титри.

Переконавшись, що все йде нормально, Шука заспішив у сусідній кабінет, де накривали столи три його останні дружини. Дві перших були негодящі для таких оказій: компрометували його своїм похилим віком і сільським виглядом (замолоду Шука одружувався чомусь тільки з вчительками української мови). Керувала дружинами місцева буфетниця Рая. Рая, яка не раз, як добра самаритянка, заповнювала своєю любов'ю вакуум у душі Шукальського між черговими шлюбами і була в курсі всіх його проблем, поблажливо вчила двох актрис і художницю (в останні десятиліття режисер зациклився на творчих жінках), як тоненько нарізати ковбасу, сир, овочі і з цієї січки творити апетитні канапки. Бутерброди з ікрою та сервіровку столів Рая нехарапутним жонам не довіряла. При всій відповідальності своєї місії буфетниця встигала приколюватись, провокувати дружин на світську бесіду і контролювати ситуацію, аби, не приведи Господи, екзальтовані «шукачки» не порізали одна одну. Але жінки поводились достойно, певно, стимулювала до толерантності присутня тут дочка від якогось із перших двох шлюбів, дівчинка років шістнадцяти.

— Ну що, подруги бойові, розстелили скатерть-самобранку? — весело оскалився Шукальський, на що жони відреагували кислими усмішками і глухим стукотом ножів: були ображені, що на перегляд фільму підступний Шука запросив тільки найостаннішу, себто наймолодшу свою дружину — нахабну тележурналістку популярного каналу. «Падлюка, — думали жони одну і ту ж думу, — він використав мене, мій талант, мою вроду і молодість у своїх ігрових фільмах для власної популярності. А тепер, коли нема державного фінансування, використовує для „розкрутки“ наївних, дурних дівчаток».

— А ти чого тут? Серед цих бабів? — вдавано суворо прикрикнув Шукальський на дочку. — Ану, марш в кінозал! Там тебе зачекались…

Дочка зашарілась і випурхнула, щаслива не бачити більше батькових мегер. А ті лиш красномовно перезирнулись (що теж не проминуло уваги Шуки), мовляв, вже й дочку підстилає під спонсорів, як нас колись під начальство.

«Певно, запримітили вражі баби, як я представляв дочку тому крутому молодцю, що розбагатів на торгівлі бензином», — подумав Шука і заспішив відомстити колишнім супружницям:

— Раїсо Пилипівно, ти вже, кицуню, навчи, навчи цих білоручок хоч ковбасу різати, бо ж вони тільки й знають, що чужі тексти читати та щось там мурзати по мішковині, — розважався й далі збуджений власним святом Шукальський.

Дружини дружно мовчали: добре знали єхидний і непередбачуваний норов екс-мужа. Тож тільки у незалежної і «золоторукої» Раїси Пилипівни весело заколихався у відповідь на жарти Стасика пишний бюст. І справді, Шука враз позеленів, стрепенувся і як ужалений вискочив у темний коридор.

Тридцятихвилинний короткометражний фільм про батьків нації закінчувався простим і геніальним символом: кінострічка із вкадрованими світлими і добре відомими ликами першої десятки можновладних і маєтних людей держави виносила Україну по золотій спіралі у безконечний всесвіт…

Екран погас. Засвітились люстри. Помітно поріділі ряди глядачів встали, заплескали зумисне старанно, намагаючись не дивитись одне на одного. Дещо знічено почувались і герої фільму, готові ринутись до своїх «мерсів» та «опелів». Шукальський все це бачив: кланяючись, пильно стежив за кожним їхнім рухом. І лиш-но найкрутіший з «батьків» зробив крок до виходу, як він одним стрибком перескочив рампу і вчепився за «батьків» ґудзик. На його обличчі було стільки принизливого прохання зостатисья що «батько нації» покірно рушив за автором, на його думку, дурацького фільму, який показувати людям не тільки соромно, а й… небезпечно — почнуться голодні бунти.

«Якщо я не заволочу їх на фуршет, мені — хана, і фонду — хана, і надії прорватись: ніхто ніколи більше не дасть мені ні копійки, кіношна потолоч засміє, а журналісти до скону носитимуть мене в зубах, як еталон нездари і невдахи», — з жахом думав Стас Шукальський, не відпускаючи ґудзика.

Нарешті довга дорога до фуршету вперлася у розкішно сервіровані столи. Ошалілий від щастя режисер презентованого щойно документального фільму «Батьки нації» Стас Шукальський відпустив ґудзик на рідних грудях мецената, тремтячими руками розлив по чарках коньяк «Коктебель» і тремтячим голосом, задихаючись від хвилювання, виголосив:

— За істинних творців фільму — його великих героїв, які люблять Україну не лиш до глибини душі, а й до глибини… гаманця! За фундаторів фонду! За розквіт вітчизняного кіно!

Зголодніла журналістська публіка, блазнюючи, заволала «ура!», заблимала фотоапаратами, забігала з телекамерами. Батьки нації стрепенулись, як бойові коні на параді перемоги, заусміхались, закивали головами, маючи на увазі рідний народ, який завтра побачить їх по телевізору в колі творчої інтелігенції. Через п'ять хвилин високі гості покинули фуршет, а демократична братія піарщиків кинулась на бутерброди з ікрою, шинкою, на балики, фаршировану та червону рибу, солоні еклери та різну іншу смакоту, придуману золоторукою самаритянкою Раїсою Пилипівною.

«Щоб ви полопали, ненажери прокляті», — лаявся в глибині вимученої душі винуватець торжества, з жахом підраховуючи нанесені його гаманцю збитки. Але дітись не було куди, мусив пережити і цю трагедію. Тож, скріпивши серце, щоб не розірвалось з розпуки, ходив, оскалившись усмішкою, серед медійних мідій і піраній, оглушений чавкотом, розчавлений марністю всіх своїх високих поривань. Сам Шукальський не пив і не палив. Давно. Зав'язав після того, як одного разу в час святий чергового запою прокинувся серед смарагдових їжаків, якими аж кишіла його холостяцька (після енного розлучення) «малосімейка». Злякався, що хана, і різко змінив курс житейського корабля. От тільки зав'язати не міг ніяк із… женщинами. Хоч із власного гіркого досвіду виродив печальний умовивід: жон менять — только время терять, — який, до речі, став популярним крилатим виразом у столичних мистецьких колах, бо ж, як відомо з історії мистецтв, вражі баби (гірше чуми, вина і наркоти) не одного генія скопитили.

Шукальський блукав серед галасу, булькання і плямкання, шкодуючи, що не мав при собі «Калашника», і радіючись водночас, що не мав, бо тоді б йому довелось відсидіти за цих оглоєдов, як за щось добре. Деякі з них з ним цокались, але переважна більшість не помічала, зайнята (вже!) пожиранням десерту. Таким непоміченим він обійшов останніх своїх дружин, що, підпивши, на пропаще кадрили обсипаного крихтами останнього в історії українського кіно кінокритика із ледь животіючого журналу «Сінема». Проминув дочку від котрогось із ранніх шлюбів, яку явно клеїв тупуватий тип типу нового українця, розбагатілого на торгівлі бензином, котрий, до речі, виявився не таким вже й тупим, а справжнім патріотом і палким шанувальником вітчизняного кіно. Явився сюди сам, без запрошення, не будучи навіть героєм фільму. І от, не побіг слідом за батьками, а зостався, хоч має зелені не менше, ніж ті… А може, підозрював в душі Шукальський, нуворишу ручки сверблять прикупити за чесно зароблені гроші телеканал або ще крутіше — назвати своїм іменем кіностудію Довженка. І знімати про себе круте кіно… Інтелігентної слави захотілось чоловічку! Зрозумів, що життя коротеньке, а мистецтво — вічне. Ох, це вічне мистецтво! Цей вічний… содом і гоморра!

Доклавши чималих зусиль, щоб потрапити в поле зору галантного спокусника власної дочки, Шукальський привітав його піднятим келихом. Той з хвилину чавив нєжним взглядом лисого чоловічка, що посмів перебити йому приємну тріпню з дамою, аж доки налякана дама не пікнула: — Ето мой папа, єво фільм…

— Шо ж ти молчіш, мужік? У мєня к тєбе дєльце. Так штук на двєсті. А ти нє проявляєшся. Обіжаєш, брат! Вот — візка, брякні…

— Когда? — стрепенувся радісно Шукальський.

— Ладно, — враз потух король бензозаправок. — Сам найдусь. А тєпєр — дай с дочкой побазаріть, ладно? І нє обіжайся…

Ще б пак! «Нє обіжайся!» Обіцяв «штук двєсті» і — «нє обіжайся»… А може, бреше, понтяра, щоб відчепитись? Знаємо ми ці круті приколи!.. Від невизначеності і двозначності власного становища на власному святі йому закортіло перекинутися слівцем-другим із вірною подругою Райкою, але добра самаритянка Раїса Пилипівна взяла на абордаж аж трьох зразу невідомо звідки явлених його вічних суперників — нікому ніколи не відомих кінорежисерів (типу Волинця) у стані перманентного простою. Тож ображений Шукальський зробив різкий розворот на місці, шукаючи іншу добру душу. Однак доброї душі серед цього п'яного бомонду не знайшлося. Не було поблизу й теперішньої дружини в законі…

На щастя, страждання Стаса Шуки були недовгими, як і слава. За півгодини від фуршету зостались одні обгризені столи. Наситившись, піранії-піарщики звільна купчились та тусувались довкруг його наймолодшої дружини, що, невідомо звідки випірнувши, преспокійно чадила, як швець, цигарка за цигаркою і хилила, як вантажник, чарку за чаркою, але Шукальського це вже не обходило. Він ніколи не ревнував своїх жінок, навпаки, використовував їхні ресурси та популярність в інших чоловіків з великою користю для себе. І вони, вражі баби, того заслуговували, як і ця язиката мала тележурналістка, якій до повного набору просунутої дами не вистачало шлюбу з відомим, хоч і призабутим, кінорежисером. Тож хай відробляє свій… імідж ділової леді. Хоч би й з чортом рогатим, аби лиш про фільм написали газети та згадали у телепрограмах… Між іншим, ця мала — молодець. Серед її свити Шука запримітив миршавенького редактора популярної серед мистецького андеґраунду скандальної літературної газетки, манірну дівицю в екстравагантних прикидах з ілюстрованого журналу для дружин нових українців, косату марусю з націоналістичної та стрижену шушеру з шовіністичної рептильок, навіть пана з «Урядового вісника», та ще з десяток не впізнаних, але яскраво виражених кріейтерів. Помітивши блукаючого господаря презентації, товариство заусміхалось, молода дружина чмокнула його в щічку і за мить забула його, зайнята розмовою про розподіл політичних сил в парламенті та шанси опозиції.

Тож творцеві кіношедевру не залишалось нічого іншого, як непоміченим покинути зал і Будинок кіно, сісти у свій драндулєт, придбаний на зекономлені від фільму гроші, і поторохкати на свою Оболонь.

«Який же я ідіот, — думав дорогою, — на кого ображаюсь? На це бидло? Вічно голодне, як сарана, а тому вічно продажне бидло? На цей люмпен? Йому б тільки жерти в три горла за чужий кошт та ганьбити людей, які щось роблять… народ лінивців і експропріаторів… Та на зло усім свято Стаса Шукальського все-таки відбулось… Свято творчої людини, яка вміє „розкрутитись“, вигідно продати свій талант, бо — не бажає, не-ба-жа-є бути злиднем-лохом! Не хоче доношувати старі лахи, допивати чарки по чужих презентаціях, скиглити та виглядати, чи не несуть на тарілочці із золотим обідочком грошики. Не несуть! Ніхто вже не несе. І ніхто в президію не кличе. Кругом — торговиця! Дикий ринок і велика джунгля! Та треба жити, і треба жити добре. Ради цього святого принципу — Шукальський готовий на все! Тим паче, що цьому Шукальському осточортіло торохкати на Оболонь, в однокімнатну (після п'яти чи шести переділів майна з колишніми дружинами) „готельку“, а хочеться дожити віку з молодою жоною в трикімнатній квартирі на Печерську…»

Опівночі його розбудив телефон. Дзвонила якась жінка, питала, де Віта. Спросоння довго не міг зрозуміти, чого вона від нього хоче.

— Яка Віта? Не знаю ніякої Віти… Може, Наталка? Але її теж тут нема…

Його молоду дружину звали Наталкою і її, справді, тут не було, як і Віти.

— Шшшакал, — заридала у слухавці жінка, і він впізнав свою другу по рахунку дружину. Цим поганим прізвиськом обзивали його тільки невдахи-колеги та ще вельми культурна вчителька української мови, що, за її ж словами, звільнившись від нього, виросла до директора ліцею. — Твоя дочка Віта! Шшшакал!.. Вона була на презентації твого фільму… І не повернулась. Де вона? Чуєш, де дитина?

— Не знаю. Я її не бачив, — збрехав він, згадуючи, як дочку клеїв нувориш, розбагатілий на торгівлі бензином. «Мабуть, там, де й Наталка, моя шоста дружина», — хотів цинічно пожартувати, однак стримався, з огляду на правильний моральний кодекс екс-дружини-освітянки.

— Брешеш! — заверещала культурна директорка. — Вона мені дзвонила з Будинку кіно, сказала, що розмовляла з тобою. Признавайся, де дитина? Шшшакал!.. Кому ти її підсунув, продажний, підлий… підлий шакале! Кому ти її продав, аморальний собацюро? Може, її вже нема живої?.. Відповідай! Підлий, підлий шакал!.. Не дай Боже що… я влаштую тобі таке свято шакалячої твоєї душі — до смерти пам'ятатимеш! Буде тобі презентація, шакалюко!

Образливий тон другої дружини дістав Шукальського. Недовго думаючи, він вирвав із розетки телефонний шнур: а тепер кричи, хоч лусни, суча бабо! Але свята тобі мого — не зіпсувати! — і вкрився з головою пуховою ковдрою. Де Віта — він здогадувався. Але нічим не міг зарадити: йому кров з носа потрібні були гроші на майбутній вимріяний фільм про одного з найперших успішних українців, свого кумира і фаворита Катерини Другої графа Розумовського. І король бензоколонок мусив їх йому дати. Тепер уже мусив, сучий син, а то, бач, розкотив губу на чужих дочок!.. Доведеться розплачуватися грішми олігархів за сьогоднішню ночь разврата і молодій дружині. Він за цмок у щічку прикривати її блядство не збирається… Не на того натрапила, продвинутая моя… Тепер ти будеш цікавитись не розподілом політичних сил в парламенті, а коштів своїх багатеньких френд-боїв, сучко!.. Ох, якби ж то… Якби ж то… хоча б сто тисяч баксів… Він би вже показав, що вміє не лиш сраки багатим лизати… Він би… розкрутився, як атомний реактор… Він би вже постарався зробити такий касово-культово-знаковий фільм, що вся ця темна, безлюдна, дика джунґля, яка причаїлась волохатою горилою за нічним вікном, репнула б від заздрості…

І кінорежисер Стас Шукальський, погойдуючись на в'юнкій ліані дрімоти, поринув у солодкі марення про майбутню славу.

2002 р.