Новели

ТЕАТР НАВПРОТИ ВАРЕНИЧНОЇ

Хоч і з'явився він у їхньому містечку добрий уже рік тому, але появу його обговорюють там і досі. Звісно, що і його особу теж. Бо хіба не дивно, що цілком пристойний, ба навіть імпозантний чоловік за п'ятдесят, зі слідами колишньої вроди і слави на аристократичному виду і в поставі, раптом ні сіло ні впало покидає столицю, поселяється в глухому забитому містечку, де й водогону немає, і стає (що вже зовсім підозріло) керівником неіснуючого досі молодіжного театру?

Ясно, що попервах дивним прибульцем переймалися заінтриговані містечкові пані і навіть панни, бо не перейматись було просто неможливо, адже, по-перше, такі приємні у всіх параметрах чоловіки завжди і скрізь на обліку у місцевих дам, крім того, їх, як правило, ніхто ніколи нікуди не відпускає, навіть за межі квартири, не те що міста; по-друге, чоловіки в такому… ну, поважному віці по ідеї повинні би мати поважну посаду, бодай пенсію депутатську, а не шлятися по периферії в пошуках вбогих заробітків, яких предосить в самій столиці; по-третє, кому зараз, тим паче в їхньому містечку, потрібен той молодіжний театр, коли молодь з містечка давно виїхала за кордон, і якби не школярі єдиної в містечку школи, то взагалі б воно скидалося на забутий владою і Богом геріатричний пансіонат; по-четверте, з таким іменем (не то Зореслав Світозарович, не то Світозар Богодарович) жити в провінційному містечку… Ні, тут щось не те…

Спочатку так вважало тільки містечкове жіноцтво, а віднедавна так думати став і один з найповажніших чоловіків у містечку, власник крихітної (два столи, вісім стільців) вареничної і добропорядний сім'янин Ратушняк. І зовсім не тому, що по життю діловий чоловік Ратушняк недолюблював люмпенів. А через те, що… Але про все — по порядку. Треба ж було, щоб під той нікому не потрібний молодіжний театр місцева влада віддала покинуту розвалюху через вулицю, якраз навпроти його вареничної, а тому дрібний підприємець Ратушняк мимоволі змушений був денно і нощно спостерігати за розвоєм театрального мистецтва в їхньому містечку. Далекому від будь-якого мистецтва Ратушняку важко було спостерегти, куди воно розвивається, але його власний вареничний бізнес пішов круто вгору, з тих пір, як той приблудлий старий дивак Борислав чи Богодар, а коротше — Артист, взяв собі за звичку щодень обідати в «пана Ратушняка» порційкою-другою вареників. То була непогана реклама, і скоро за головним стали бігати по вареники і дрібніші артисти — учні старших класів, яких вчителі силоміць позаписували в театр і ті тепер замість того, щоб город полоти чи худобу глядіти, викабелювались та репетували не своїм голосом, аж вікна в тій халупі дзенькотіли. Накричавшись, зголоднілі школярі налітали на вареники, як сарана на Китай. Тож, милуючись їхнім апетитом, підприємець Ратушняк вже почав було серйозно подумувати про третій столик на чотири посадочних місця, як тут…

За грандіозними бізнес-планами та буденними клопотами Ратушняк не вгледів, як його одиначка, його невинне дитя, яке він так леліяв, що не дозволяв навіть посуд мити на кухні, його золота Лілія непомітно перекочувала з рідної вареничної, де вона часом розставляла по вазах на столах квіти та вазони поливала, у халупу навпроти. Коли дрібний підприємець і добропорядний сім'янин Ратушняк побачив, як серед білого дня, на очах у рідного батька, Ліля відчинила і зачинила за собою двері молодіжного театру, він вперше власним очам не повірив, подумав, що привиділось. Але коли Ліля вийшла з театру пізно увечері, до того ж — після усіх та ще й у супроводі Світозара-Богодара, а коротше — Артиста, і, проминувши вареничну, пішла з ним, любенько бесідуючи на очах у всього містечка, хтозна-куди, він побіг на кухню, де обсипана борошном дружина ліпила вареники, і довго там тупав ногами і кричав, що не дозволить, що видворить старого розпусника за прєдєли, що вона у всьому винна…

Така бурхлива реакція на театр взагалі-то прогресивного і поміркованого Ратушняка здивувала дружину, але намарне та намагалась пояснити чоловікові, що дочка не винна, що її записали разом з цілим класом у той театр, що їй, як найвродливішій і найталановитішій у містечку дівчині, дали роль самої Джульєтти, що…

Ратушняк не слухав. Він був як шалений і далі тупав ногами і кричав, але не так від злості, як від страху. Останнім часом Ратушняку здавалося, що донька, яка неждано розквітла небувалою для їхнього роду вродою, покине і їх з дружиною, і дім, і вареничну і ніколи більше не повернеться в рідне містечко, схоже на забутий всіма геріатричний пансіонат, що…

І враз Ратушняк гірко заплакав, ніби це сталося вже, сьогодні. Нарешті до нього дійшло, що дружина все знає, гірше — цьому сприяє, що вони його дурять, в той час як він жили рве ради них, що…

З тієї хвилини життя власника вареничної перетворилось у суцільні страждання. Він почав стежити за дочкою, непривітно зустрічати Артиста, коли той приходив по свої вареники. Кілька разів навіть поривався з тим одверто поговорити, а то й просто грубо зачинити перед його носом двері, але бізнесові інтереси брали гору над батьківськими переживаннями і Ратушняк відкладав розмову на потім.

Тим часом Лілія розквітала, перетворюючись на очах із гандрабатого дівчука у довгоноге, золотоволосе, фіалковооке, незвичне для цих місць, створіння. Особливо її екзотична врода і довершеність вирізнялася на тлі рідних батьків. Тож тепер, побачивши їх разом, рідко кому не квадратіли очі з дива: як це двом курдюпелям, схожим на опасисті гарбузи, себто Ратушняку з жінкою, вдалося встругнути таке чудо неземне? Найбільш нахабні і невиховані питали в Ратушняка про це вголос, доводячи його до відчаю, змішаного з гордістю і страхом.

Але найтрагічнішим було те, що сама Лілія починала здогадуватись про свою нетутешність: все частіше задивлялась у дзеркало, зверхньо міряла поглядом ровесників і не зводила захоплених очей із того старого дженджика навіть тоді, коли він їв свої вареники з таким виглядом, ніби якісь там анчоуси в дорогому столичному ресторані. І даремно дочка ховала від батька очі, а сама ховалась за шторкою на дверях до кухні, Ратушняк все те бачив і нетямився з розпачу. Його муки стали просто-таки нестерпними, коли побачив, як той старий розпусник, вдаючи із себе галантного кавалера, пожадливо цілує дочці ручку, тим часом обмацуючи її янгольське личко каламутними від хіті очима. І це серед білого дня, перед його, батьківським, носом (вірніше, за кілька метрів), біля дверей свого погорілого театру. А вона аж мліє, аж росте, аж сяє!

Все частіше прокидався Ратушняк серед ночі від страху, що дочку вкрадуть і зґвалтують покидьки в чорних окулярах, котрі шастають вже і їхнім містечком у чорних лімузинах, або спокусить цей приблудлий, цей непевний старий пройда, бо по ньому видно, що він мастак крутити голови жінкам неабиякий, що…

Все частіше поверталась дочка з театру замріяною, задумливою, далекою від вареничної і обох своїх круглих, схожих на перестиглі гарбузи, батьків. Тинялась, як сновида, по кухні, бридливо обзираючи розсипи вареників на столах та вічно киплячі каструлі, а тоді рвучко і зло хряскала дверима і замикалась у своїй кімнаті на другій половині дому.

А одного вечора Лілія додому не прийшла.

Ратушняк спохватився, коли годинник у вареничній бамкнув північ. Кинувся на ту половину будинку, що правила за помешкання, але дочки там не було. Не було її на подвір'ї і в садку. Вибіг на вулицю — вікна в театрі не світилися. І він все зрозумів. І закричав до дружини, що за трьома дверима, на кухні, домивала посуд:

— Де вона? Я питаю тебе, де Ліля?

— Звідки мені знати, де Ліля? — здивувалась дружина. — З подружками десь…

— О дванадцятій годині ночі?!

— Ще тільки десята… Не перебільшуй…

Ратушняка вразив її спокій, і він закричав як несамовитий:

— Це я перебільшую?! Їй тільки шістнадцять… І ти знаєш, з ким вона… Знаєш, що вона знову з тим… Я забороняю їй ходити в той театр, до того розпусника! Забороняю кривлятися! Це не професія! Мені проституток вдома не треба! З мене досить!

Розбуджені криком сусіди відчиняли сполохано вікна, крутили головами і, побачивши на тротуарі знавіснілого власника вареничної, налаштовувалися з цікавістю слухати.

— Ради Бога, втихомирся… Люди чують… — намагалась закотити Ратушняк до вареничної жінка, але він відбивався, волаючи:

— Нехай чують! Хай усі чують! Бо бачити, всі бачать… як вона ходить з ним… за ручки взявшись… Як дивиться йому в очі! Та він же їй у діди годиться! Мерзотник! Старий розпусник! Я… я застрелю його! Задушу ось цими руками! Я…

— За що? — вжахнулась дружина, втрачаючи обачність. — Дитині просто цікаво з ним… І ти цього не можеш пережити. Ти ревнуєш її до чужої людини. От що!

Слова дружини різонули Ратушняка по самім серці, від чого він остаточно втратив над собою контроль, продовжуючи викрикувати в темну ніч всі свої образи і страхи.

— Тепер я знаю, хто її навчив вішатись на шию чужим дідам: ти! Це ти! Ти! Навчила її. Сама така була! Думаєш, я забув, не пам'ятаю… Та я… Я уб'ю його! Задавлю ось цими руками…

Враз сварка стихла: повз батька-матір пробігла заплакана Ліля, проскочила крізь вареничну, кухню і зачинилась у своїй кімнаті. Ратушняк кинувся слідом, волаючи своєї:

— Де ти була? Чуєш, де ти була, бо я уб'ю його, того покидька!

Темна вулиця і далі здивовано відчиняла вікна, наслухала, де це лаються. Але йому було байдуже. Навпаки, він хотів, щоб всі чули, бо більше не міг бачити, як на нього позирають мов на батька малолітньої повії. І тому він бив кулаком у двері Лілиної кімнати і кричав, щоб усі знали, що він добропорядний сім'янин і строгий батько. І тоді двері різко відчинились і опухла від сліз Ліля сказала:

— Він помер…

— Хто — помер? — розгубився строгий батько.

— Він, Світозар Богодарович…

— Коли?

— Допіру.

— Де?!

— У себе вдома.

— А ти… ти як знаєш?..

— Я там була…

— Ти?!. Там?!. Що-о ти-и та-а-ам роби-ила?

— Нічого. Ми програвали сцену смерті Ромео і Джульєтти.

— І — що?..

— І він… помер, захропів і — поме-е-ер. — І Ліля заревіла від страху і горя.

Строгий батько отетерів:

— Хто ще був при цьому?

— Ніко-о-о-ого. Лиш я-я-я, — ридала Ліля.

— Закрий рот, — несподівано рішуче наказала легковажна мама. — Закрий зараз же рот! Тут вже один кричав, що уб'є, задушить, задавить своїми руками… І люди все чули… Тепер ми нікому нічого не докажемо… Нікому і нічого.

У квартирі наступила така тиша, що було чути, як в сусідньому будинку сопе, навалившись грудьми на підвіконня, всевидюча і всечуюча Клавдія Іванівна.

— Хтось бачив, як ти туди заходила? — Нарешті прийшов до пам'яті і добропорядний сім'янин Ратушняк.

— Сусідка, баба Зоя, і ще одна баба, і ще…

— Так, я пропав. Я пропав, як швед під Полтавою. Мене запроторили в тюрягу власна дочка і жінка. — Знову запанікував розчавлений непередбаченою ситуацією Ратушняк. — З мене досить! Досить! Значить так, я поїхав… вже! На станцію — о третій поїзд на Москву… Мене нема. Я в Росії. Чули? Я в Росії. І що хочете, те й робіть. Доки його знайдуть, я вже буду далеко. Вам напишу… під чужим прізвищем… Давайте домовимось: Васілій Пуговкін…

— Який Пуговкін?

— Пуговкін — і все. Хіба вам не однаково, що зі мною тепер буде? Пуговкін. І все! Я пішов!

Задзвонив телефон. Всі заметушились, зашепотіли:

— Бери трубку… не бери трубки… мене нема… нас нема… світло… вимкніть світло!..

Через хвилину подзвонили в двері… Тому, хто дзвонив, ніхто не відчинив. У вареничній як вимерли.

Вранці Клавдія Іванівна, яка нібито прийшла по вареники, побачила на зачинених дверях табличку: переоблік. На третій день під вареничну під'їхала міліцейська машина, двері відчинилися, впускаючи до середини трьох міліціонерів і двох у цивільному. Скоро всі вийшли разом із Лілею і мамою. Як помітила Клавдія Іванівна, Ратушняка з ними не було. Під вечір мама з дочкою повернулися, самі і пішки. Але ще до їх повернення вулиця, а з нею все містечко вже знали, що недалеко від станції, в посадці, знайшли труп чоловіка, схожого нібито на Ратушняка. Труп мати і дочка впізнали, але ховати батька будуть не тут, а в сусідньому районі, звідки всі вони родом.

За останній тиждень це була друга погана новина: три дні тому в лікарню з інфарктом потрапив керівник молодіжного театру, так, так, отой самий імпозантний, пристарілий красень, який за цілий рік свого побиту в містечку не кинув оком ні на жодну молодицю, а все топтав стежку через вулицю до вареничної Ратушняка, маючи, звісно, на оці його малолітню дочку, аж доки той не вигнав його, але видно, що пізно, бо чого ж тоді накладав би руки на себе в посадці коло станції?.. А може, й не так все було? Та хтозна, як… Одно слово, міліція розбереться…

Добрий місяць вулиця, а з нею і містечко нудилися з невідомості. А через місяць повернулися з похоронів Ратушняка його жінка і дочка, продали вареничну разом з хатою і всім, що в ній було, і кудись виїхали. Поїхав до своєї столиці, вийшовши з лікарні, і враз постарілий, як казала Клавдія Іванівна, Зоредар-Богодар, чи як там його, того Артиста.

Містечко побалакало, подумало-погадало над тою дивною історією, та й забуло. Згадало лише через рік, коли та сама всезнаюча Клавдія Іванівна розказала, що нібито її знайома бачила на Великдень у кафе на Хрещатику в Києві дочку і дружину Ратушняка разом із тим старим красунчиком, тим приблудлим колись у містечко Артистом — Святославом, чи як там його. Знайома казала, що, якби не молода і той Артист, стару Ратушнячку вона б нізащо не впізнала — так схудла та ще й капелюха начепила на себе, а ще, розказувала Клавдія Іванівна, знайома казала, що нібито всі троє були дуже веселі, їли вареники і, що її (тобто знайому, та й саму Клавдію Іванівну) найдужче здивувало, поводилися так, як одна сім'я.

Але Клавдія Іванівна не все розказала. Принаймні про те, що вже рік на ім'я Ратушнякової дружини надходять листи від якогось Васілія Пуговкіна, в яких він скупо сповіщає «дорогую подругу, что жив-здоров, чего и ей желает». А оскільки Васілій Пуговкін адреси своєї не вказує, а листоноша Люся не знає нової адреси Ратушнячки (і не хоче мороки зайвої), то й віддає листи всезнаючій Клавдії Іванівні, нібито для передачі колишній сусідці. Клавдія Іванівна листи бере, береже, і може, колись і передасть Ратушняковій, якщо колись на Великдень вибереться до Києва і стріне ту на Хрещатику у вареничній.

2002 р.