Новели

ІНТЕРВ'Ю З ПОЛКОВНИКОМ

Полковника давно всі забули, як забувають у комірчині стару, нікому не потрібну річ. Хіба що раз на рік хлопці з рідного управління приносили грошову допомогу з нагоди професійного свята. Але це було давно, ще, здається, до незалежності. А може, й недавно. Час втратив для полковника свою головну властивість — подієву швидкоплинність. Тепер він не пролітав повз нього зі стрімкістю Черемоша, а повільно і нудно, як злежалий пісок у древній клепсидрі, скрипів і шурхотів довкола нього, пересипаючись із ночі в день, із дня у ніч. Але вчора все змінилося. Вчора о десятій ранку зателефонував сам начальник управління, генерал Сидоренко, і після формальних запитань про життя-здоров'я попередив, що завтра прийде до полковника журналіст брати інтерв'ю, щоб написати про нього статтю, отож тому журналістові треба буде розказати все про своє героїчне, віддане Батьківщині життя…

— Але ж… пане генерал, люди нашої професії, особливо ветерани, не в моді нині, — звертаючись до начальника на новий манір, скромно нагадав полковник.

— Пане полковнику, — в тон йому засміявся Сидоренко, — ви краще за мене знаєте, що мода на людей нашої професії не минає і ніколи не мине. Тож можете говорити все, що на душу ляже, звичайно, не деталізуючи. І не хвилюйтеся, книжка готується для внутрішнього користування, як посібник для молодих бійців. Так що чекаємо від вас мудрих роздумів, ілюстрованих яскравими прикладами із вашого героїчного минулого.

І з тої хвилини, як генерал поклав слухавку, затхла калюжка полковникового життя сколихнулась, завирувала давно забутими подіями, пристрастями, запліснявіла тиша ще австрійського особнячка, в якому він доживав свій вік «під патронатом» колишньої прислуги Сидоні, зануртувала дорогими серцю запахами, звуками, запущений старий сад заяскрів молодими барвами, замигтів переливами минулих сонячних і не дуже днів.

Полковник був родом із Рязанщини, з того ж села над Окою, що й Єсенін, і, якби мав, крім талантів, ще й вибір, то, може, став би поетом чи художником, але вибору він не мав, правда, один-єдиний раз він все-таки відступив від суворих правил і оженився на дочці ворога народу, Наташі Боголюбовій, яка в 45-му прибилася у це західноукраїнське місто, рятуючись від жахливих спогадів про встелені замерзлими трупами вулиці блокадного Ленінграда, голодну смерть матері і молодшої сестри, від пам'яті про репресованого батька. Вони випадково зустрілись біля собору Святого Духа: він, наскрізь прострелений німцями, прийшов сюди просто з шпиталю, аби хоч здалеку подякувати Богові, що витягнув його з могили, бо тільки якась неймовірна сила могла скласти докупи його тіло і душу, вона ж — молода художниця і мистецтвознавець — з невинністю іспанських конкістадорів відкривала для себе культуру незнаної древньої цивілізації. Наташа була потомствена інтелігентка-петербуржанка, випускниця академії мистецтв. У нього ж за плечима баввоніло сім класів та школа розвідки, яку він закінчив у перший рік війни. Але їх зблизила молодість, пережиті воєнні страхіття, самотність в цьому чужому, незбагненному місті і те, що їх однаково ніхто не чекав у славних столицях Радянського Союзу. Але все життя, навіть закінчивши заочно московську військову академію, він почувався поряд із дружиною сільським неуком і завжди пам'ятав, що своєю шляхетністю і людською порядністю завдячував їй, своїй законспірованій під комсомолку дворянці.

Коли зозулька на старовинному годиннику, що дістався йому разом з усім особняком (законний господар його — дантист-австрієць зник у невідомому напрямку, тільки-но радянські війська перейшли Дністер), прокукала полудень, прийшла з базару Сидоня. За півгодини вона принесе йому обід в кімнату (від смерті Наташі в їдальні не накривали), перекаже плітки, почуті від знайомих перекупок, прибере в кімнатах за старою звичкою і піде собі. Сидоня доглядала його безплатно, вірніше, за надію успадкувати після його смерті особняк, бо й досі жила разом із сином, невісткою і трьома дорослими внуками у напівпідвалі. Угода, укладена між ними і завірена в нотаріуса, про його довічне утримання та її право на спадок, лежала у старому, теж ще австрійському сейфі, ключ від якого полковник завжди носив при собі, боячись, щоб Сидоні або її рідним не закортіло пришвидшити його відхід на той світ. І не тільки тому, що йому хотілося ще трохи побути на цьому, а більше — щоб не спокушати і так бідну Сидоню на гріх. Вони часто говорили з нею про це. Сидонія хрестилась, плювалась, обурювалась і плакала. Але він знав із досвіду довголітньої роботи в органах безпеки, що спокуса почасти буває дужча за найбільші християнські чесноти. Бо й сам не раз зловживав цим.

Раніше такі поняття як зрада, продажність та їх антитези — порядність і чесність, асоціювалися в його свідомості зі святим обов'язком перед Батьківщиною. Йому здавалось, що зрадити можна тільки Вітчизну, партію і рідний народ. Зрада окремій людині, навіть рідній матері, до уваги не бралась. Чи погоджувалась з ним Наташа — він не знав: вони ніколи на цю тему не говорили. Вони, взагалі, не чіпали «політики», ніби боялися, що вона розведе їх, таких різних, у різні боки… Тож мовчали — кожен про своє… Він — бідний селянський хлопець, якому Батьківщина дала все: від освіти до високого становища, — тому, що був переконаний у своїй правоті. Вона, в якої Батьківщина забрала все, навіть право на спогад, тому, що боялася через принципи втратити ще й його, єдину, близьку людину. І лише перед смертю, в порожній палаті ліксанупру, Наташа призналась, що вдячна йому за те, що він обов'язок ніколи не ставав вище за людяність. Зізнання потрясло полковника. Тільки згодом він збагнув, що то так Наташа дякувала йому за те, що, коли її «вичислили» як дочку «ворога народу», а його поставили перед вибором: кар'єра чи дружина, він вибрав Наташу. Незбагненно, але йому простили «прокол». Певно, тому, що Наташа було блокадницею, а він справді нічого не знав про її минуле. А може, спрацювало щось інше: його чесність, селянсько-пролетарське походження, відданість ідеї і справі…

Зайшла Сидоня з традиційним обідом: мискою борщу, овочевим салатом і двома м'яко звареними яйцями. Іноді він дозволяв собі шматок відвареного м'яса чи риби. Нестачу калорій компенсував фруктами із власного саду, який вони з Наташею постійно підсаджували молодими щепами. Полковник економив на їжі, відкладаючи решту пенсії на такі дорогі нині ліки, на пам'ятник Наташі, який мав бути справжнім мистецьким шедевром, не гіршим за ті, що вславили міський Руський цвинтар ще з часів Австро-Угорської імперії, а також собі на похорон. Полковникові не хотілося, аби його запорпали як приблудного собаку. Бо, як не є, а цій землі він віддав усе своє життя і всю свою любов, як би це патетично не звучало у цинічні нинішні часи…

Полковник хотів, щоб і домовина була пристойна, і траурний кортеж, і слово хтось сказав над могилою, а головне, щоб пом'янули. Поминки мали відбутися в затишному приватному ресторанчику біля управління СБУ, з господинею якого, дружиною колишнього офіцера обмеженого контингенту радянських військ у Німеччині, він давно і детально про все домовився.

Сидоня звично зачала про те, «хто, де, коли, з ким і нащо?», але полковник зупинив її, попросивши помити і покласти в найкращу вазу фрукти, бо він сподівається гостей. Сидоня насторожилась: переживала, аби хтось сторонський, не дай Боже, не підкотив до старого полковника і той здуру не оженився або не всиновив когось. Щоб заспокоїти її і швидше відчепитись, полковник пояснив, що має прийти журналіст писати про нього статтю.

І Сидоня заспокоїлась і на радощах та на правах довголітнього члена сім'ї і повірниці у всіх родинних таємницях заголосила:

— Нарешті! Нарешті згадали про вас. А то забули, забули таку людину, таку заслужену дорогу людину…

— Іди, Сидоню, йди, — знітився полковник. І щаслива Сидоня, підхопивши свої півтора шістдесятилітні центнери, помчала в сад.

Полковник розчулено усміхнувся. Він мав до Сидоні сантимент як до кращої представниці місцевого народу, в більшості своїй добродушного, поміркованого і працьовитого. Коли після війни йому як розвіднику запропонували службу в НКВС на вибір в чотирьох прикордонних обласних центрах, він вибрав це затишне містечко, засіяне мальовничою мішанкою автохтонних українців та румунів з нащадками німецько-польсько-єврейського чиновного люду Габсбурзької імперії, у крові яких ще збереглася повага до порядку і почуття добросусідської толерантності. Місто, що було мальовничою провінцією п'яти держав, розмовляло п'ятьма мовами, готове було прийняти гостинно і нових господарів, якби не страх перед репресіями… І цей страх катапультою викидав старожилів із насиджених місць, із ще теплих ліжок, змушуючи тікати світ за очі, залишивши напризволяще нажите віками добро…

У сорок п'ятому, коли він приїхав сюди, місто було безлюдне, наче після чуми. Новоприбулі радянські і партійні працівники, спеціалісти, військовики заселяли «безхозні» розкішні, багато умебльовані котеджі, казкові вілли, обсаджені тінистими садочками, разноквітними зільниками, з відчуттям, що поселяються у раю. Враження підсилювали кучугури городини, садовини та іншого добра ґаздівського на Ринковій площі, біля яких порядкували звиклі до державних змін, незворушні у своїй простоті селяни в білих домотканих сорочках, споднях[2] та барвистих горботках[3] і кептарях.

Життя продовжувалося, обростаючи новою реальністю, близьке до ідилії, незвіданої вічно голодною і ворохобною російською душею. Йому, тоді капітанові, після злиденної Рязанщини, метушливої Москви, страшних років війни теж здавалось, що він потрапив у рай. Найбільше йому імпонувало те, що ті з аборигенів, які залишились, мало переймались націоналістичними ідеями. Принаймні так здавалось. І життя здавалося прекрасним. Його, холостяка, поселили в затишному п'ятикімнатному особнячку в самім центрі міста, призначили, враховуючи фронтовий досвід та непогане знання німецької, начальником відділу контррозвідки, а згодом — розвідки. Посада була престижною, робота, як тоді казали, нє пильной — відділ мав займатися підготовкою агентів з місцевого населення для зв'язків із закордоном. Але скоро ідилія закінчилась. На весні 46-го з Москви прийшов наказ про депортацію румунського населення. Далі почався масований відстріл недобитих по карпатських криївках бандерівців та мельниківців, арешти родичів і симпатиків, масове вивезення місцевих українців в «Сибір неісходиму». Від участі в бойових діях його не врятувало навіть слабке після численних поранень здоров'я…

Сидоня, побачивши полковника, що закляк непорушно, відкинувшись на спинку крісла, перед захололим обідом, від переляку, що він вмер, мало вазу з фруктами не впустила.

Але полковник розплющив очі і спитав:

— Сидоню, як ти думаєш, багато я зла накоїв у своєму житті? Тільки кажи правду, як на духу своєму пан-отцю.

— Ігій, Іване Васильовичу, та що це ви таке каете? Пощо грішите на себе? — Захвилювалась Сидоня, — та ви… та добрішого чоловіка…

— Сидоню, не підлизуйся. Тут стільки крові текло, стільки біди було, що добрим чоловіком міг бути тільки сам Господь Бог… А я був лише солдатом… Тепер нові часи настали, ніхто нікого не боїться, ніхто нікому не підчиняється, говорять, що думають, в газетах пишуть, що хочуть… А тоді… Страшні були часи. Люди ж пам'ятають…

— Це ви про що? Чи не про війну? — Вдала, що нічого не розуміє хитрувата, як усі місцеві, Сидоня.

— І про неї, прокляту, і про те, що було після…

Сидоня зітхнула, поставила на стіл вазу і аж тоді відповіла:

— Коли хочете по правді, Іване Васильовичу, то хоч люди і все пам'ятають, але людська пам'ять, як і вік, коротка… А через те нікого нічому доброму не вчить… А кров?.. А коли, скажіть, вона не лилась, та кров… А все тому, що самі люди винні, бо є серед них люди, а більше — людиська, гірше звіра лютого, гада підступніше… Один одного так і зжер би, так і зжер би! В лижці води втопив би! Та чи мені вам про те вповідати, Іване Васильовичу?.. Вже ніхто про той безличний нарід не знає ліпше за вас…

— Спасибі, Сидоню, — гірка усмішка скривила сухеньке лице полковника. — Розраяла. А тепер можеш іти собі, я вже сам дочекаюсь гостей…

— Дивіться мені, — наказала підбадьорена Сидоня, — та не беріть дурне до голови. А то так настрашили… Може, я обід підігрію? Я враз, ви ж лижки в борщ не вмочили!

— Не гризися. Краще прибери зі столу, а я вечерею надолужу.

Сидоня, вражена меланхолійним настроєм полковника, не перечила, прибрала зі столу і пішла. Скоро і хвіртка за нею хряснула.

Але слова її про людей і людиськів ще довго висіли в затемненій деревами тиші кімнати, як закляття, викликаючи з глибини років спогади. Перед полковником проходили нескінченним потоком сотні тих, з ким йому довелося безпосередньо працювати. Чіпка і ще ясна пам'ять розвідника вихоплювала з того потоку постаті, обличчя, відтворювала голоси, уривки розмов… Він згадував їх «легенди», псевдо, клички, цих добровільних бійців невидимого фронту, офіційна назва яких сексот — секретный сотрудник — стала для них, коли бути чесним, іудиним клеймом. І він теж це знав. Потім прижилось інше прізвисько — стукач… Сотні, тисячі, мільйони добровільних таємних донощиків, інформаторів, агентів, шпиків, на яких споконвіків трималася і тримається репресивна машина кожної держави, навіть тих хвалено демократичних, куди тікали наївні борці за самостійну Україну…

Чекісти нічого не вигадували нового, вони тільки удосконалювали репресивний механізм, експлуатуючи найвразливіші струни людської душі — почуття обов'язку, любові до Вітчизни, а поряд з ними — заздрість, ненависть, ницість…

Ім'я їм було легіон… На жаль, серед них був тільки мізерний відсоток дійсно відданих ленінським ідеям, готових працювати на радянську владу. Такі романтики виходили з рядів бідного безземельного селянства, міських ремісників, тож мимоволі викликали у кадровиків повагу, як та малограмотна молоденька поетеса, яку згодом назвали народною. Було таке почесне звання. Давали його не за талант, а за… неосвіченість і самовіддане оспівування керівної ролі комуністичної партії у переможних звитягах радянського народу. Тому й виходило: чим темніший поет, тим народніший… Але це не стосувалось тієї дівчинки… Вона звання народної поетеси заслужила бодай тим, що за свої наївні вірші проти попередніх окупантів була скалічена в катівнях сигуранци — політичної поліції колишньої монархічної Румунії…

…Багато йшли на співпрацю заради кар'єри. Але більшість — просто так, від підлості, гнилизни душевної. Цю мерву іудину ненавидів не тільки народ, а й зневажали самі службисти…

Вуха і очі системи… Окрему графу складали примусовці, інформатори з принуки, як правило, чесні і наївні місцеві інтелігенти… Як не дивно, багатьом з них він завдячує власною кар'єрою. Як, наприклад, тій відомій, здається, навіть геніальній артистці, якій він не залишив жодного шансу…

Вона була така мініатюрна, така зграбна, така таємничо незбагненна, та волоока Суламіф… І дуже нещасна. У роки війни фашисти знищили всю її величезну, розкидану по світах, родину. Її ж від гетто і «бабиних ярів» врятувала велика повага місцевого населення до її таланту. Кажуть, під час війни місцеві українці її переховували, як прапор, чи якусь святиню…

Покладаючись на свою європейську славу, ненавидячи фашизм всіма фібрами душі, вона не втекла разом з іншими тубільцями в Європу, а відтак — в Америку чи новостворену державу Ізраїль. Переповнена ідеями рівності і братерства, мріяла працювати на радянську владу своїм талантом. Але радянській системі, яку тоді представляли у визволеному містечку такі, як він, «ястрєби гнєзда Дзержінского», цього було мало… Їм потрібні були її популярність, зв'язки, знання європейських мов, врешті, її талант перевтілення — з іншою, державною метою… І вони ні перед чим не зупинялися, вербуючи таких, як вона, у ряди своїх агентів — кого пряником, а кого батогом…

Коли він відкритим текстом запропонував тій волоокій Суламіф співпрацю, вона здивувалась, далі обурилась, врешті заклекотіла гнівом… і стала схожа на порцелянову статуетку, налиту кип'ячою смолою… Він зрозумів, що вона може бути небезпечною, і не церемонився. Граючи звільна невідмовним бойовим своїм «Макаром», пояснив артистці, «чем чреват ее отказ». І, щоб не їхати в Магадан набитим людським м'ясом товарняком, вона вибрала співпрацю…

Її псевдо було Мата Харі. І вона справлялась із завданнями теж, як леґендарна авантюрниця. Дякуючи її гастролям у щойно наверненій на шлях соціалізму сусідній країні, де мала чимало родичів і поклонників і де її приймали на найвищому рівні як національну героїню, чекістам вдалося попередити імовірний заколот проти радянського держави. За цю операцію він отримав личку майора, орден «Красного знамени», а Мата Харі — французькі парфуми, шовкові панчохи і ще якісь трофейні, такі коштовні по війні, дрібнички.

І все було б прекрасно, якби вона не захандрила. Щоразу, повернувшись з небезпечних закордонних гастролей із адресами і прізвищами збіглих ворогів радянської влади (які намагалися розчинитися серед громадян сусідніх країн, однак їх за таємною угодою з прорадянськими тамтешніми урядами справно відстрілювали наші розвідники), Мата Харі плакала і просила його:

— Відпустіть мене, я втомилась, більше не можу… мене можуть викрити… дозвольте виїхати, або арештуйте…

Новоспечений майор чисто по-людськи жалів її, але сам нічого не годен був вдіяти: вище начальство не давало згоди, такі кадри були потрібні державі. І Мата Харі знову їхала в закордонну гастроль, але вже в іншу країну, де її теж знали і любили, знову привозила цінну інформацію, аж доки не простудилась і не померла від інфлуенци. Така була леґенда. Насправді тільки декілька осіб, в тому числі і він, знали, що вона отруїлась. Ховали її всім містом, з почестями, з промовами як талановиту актрису, яка повірила радянській владі і віддала свій талант задля її розквіту. Того дня в його монолітній вірі в правоту комуністичної ідеї з'явилася болісна тонесенька тріщинка і він вперше подумав про смерть, як вихід…

І ще один докір його совісті — панна Ольга. Її батько, директор народної школи на мальовничій міській околиці як український патріот зазнав переслідувань від румунської влади, але замість того, щоб зрадіти радянським визволителям, відправив своїх синів у ліси до мельниківців, популярних якраз у цих краях. Була там санітаркою і панна Ольгуся. Але по війні не втекла вслід за німцями, а повернулась додому: старих батьків пожаліла. А може, надіялась, що забудуть, не помітять, обійдеться… Однак в органах державної безпеки повернення панни Ольги розцінили належно: залишена оунівцями для підривної діяльності. Її взяли вночі, як брали всіх підозрюваних, просто в нічній мереживній сорочці. Він дивився на бліду, тоненьку панну і не вірив, що цей ніжний янгол міг жити серед грубих головорізів, у норах криївок, бачити кров, перев'язувати загноєні рани, а може, і вбивати його побратимів-чекістів… Панні Ользі світило десять років таборів і п'ятнадцять виселок. І він хоч сьогодні міг відправити її по етапу. Але зволікав, мотивуючи це пошуками та виявленням спільників…

Насправді… що ж було насправді? Насправді, йому, молодому і нежонатому, було цікаво вести нічні інтелектуальні розмови з панною. Її приводили до нього на допит серед ночі, а часом він сам приходив у її тюремну камеру. Спочатку панна гордо мовчала. А далі… молода запеклість взяла верх і панна розбалакалась. Панна цитувала йому Ніцше, Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Петлюру, китайських філософів… Панна говорила про право кожного народу на свободу і самовизначення… Він сидів отупілий, злий, дивився на мудру панну і пік раків, відчуваючи, що панна йому подобається. Дуже подобається. Вперше в житті йому подобався ворог. Але між ними були окопи і барикади, і він не знав, як їх переступити. Все вирішило її спонтанне останнє зізнання. Змучена його нічним полюбовним терором, безрезультатною полемікою, вона раптом гірко заплакала:

— Чому ви, москалі, віками лізете на нашу землю, в нашу душу, чому нищите нас тільки тому, що хочемо мати свою державу, говорити своєю мовою, жити за своїми законами?

Вони зустрілись через півстоліття на президентських виборах. Вірніше, на зустрічі з кандидатом на президентський пост — генералом Служби безпеки. Тепер вони були в одній команді, по один бік барикад. «Що зробило з нею життя?» — думав полковник з легкими докорами совісті, дивлячись сумно на огрядну сварливу каргу, в яку перетворився його нічний ніжний янгол. Але коли пані Ольга вийшла на сцену і з незабутнім для нього пафосом, цитуючи Джефферсона і Вашингтона, Грушевського і Бандеру, від імені репресованих стала агітувати за генерала, полковник розгубився від… абсурдності політичної боротьби… Хоча, може, якраз вона, ця кривава боротьба, і є перпетуум-мобілє історії людства, штовхач прогресу і сенс життя таких, як панна… чи то пані Ольга? Врешті, він теж не далеко відбіг… Да, превратности судьбы, уму не постижимые…

Спогади втомили полковника. Він задрімав, але минуле не давало йому спокою і вві сні.

Полковникові снились жінки.

Із власного досвіду знав, що найздібніші розвідники, а в мирний час — інформатори, виходили… із жінок. Оця жіноча природна схильність до зради, авантюри, пристрасна потреба комусь або чомусь служити, бути вірною, відданою… Деякі з його секретних співробітниць були таємно закохані в нього. Але він, вірний Наташі, використовував їхню прихильність лише в державних інтересах.

А міг би… Ах, амури!.. Спогади трохи розвеселили полковника. Надто таємні візити до «дівчаток»… Зазвичай у «дім кохання», що чудом залишився (у повному складі і при повному параді) у визволеному місті, доблесні радянські чекісти ходили по троє, «чтобы бдить и блюсти, сопротивляясь проискам замаскированого врага». У тому цяцьковому будиночку на Австрія-плац він вперше зіткнувся з витонченим мистецтвом спокуси, про яке стільки чув від бойових товаришів, але так і не скористався в борделях визволеної Європи, може, через обережність, може, через надмірну свою цнотливість… Та й до місцевих жриць кохання приходили вони не ради потіхи… Ах, ті спокусниці… Коли вони утрьох ввалились в апартаменти самої бандерші, не то Лілі, не то Лулу, як… (ні, цей Париж треба було бачити!) як розцвіло розмальоване її личко, як засяяли пристрастю очі! А як елегантно вона опустилась у крісло… Як звабливо перекинула ніжку на ніжку і… чекісти були б готові, якби не заявились утрьох…

Бандерша зрозуміла їх з першого слова, хоч і вдавала француженку, і охоче описала кожного постійного клієнта «з часів Франца-Йосіфа — до совітів» — від вмісту їхніх пулярисів (гаманців) до змісту політичних переконань… Безцінна інформація! На жаль, «дім кохання» як заклад, «порочащий коммунистическую мораль», скоро розпустили, дівчатка розбіглися хто куди, а бандершу, яка виявилась «Любцьою з Топорівки», «в благодарность за оказанную в борьбе с врагами советской власти помощь», переселили в попівську квартиру, що згодом стала «явочною», але вже для сторонських і тутейших комсомолок, які не з меншим завзяттям заповзялись «виявляти ворогів радянської влади» серед своїх коліжанок та кавалєрів… Традиція продовжувалась…

Вона, мабуть, вже померла, Любов Корнилівна… Та й часу скільки проминуло… Певно, вже упокоїлась десь у своїй Москві і матушка Єпистимія, настоятелька жіночого монастиря… Потрясаюча була жінка: велична, мудра, жорстка, як… командуючий фронтом. Її заслали в монастир ще до війни, дякуючи протекції одного «нашого» православного священика, вхожого навіть у бункер Бандери. Леґенда радянської розвідки — агент 66 — матушка була варта цілого полку чекістів. До вух настоятельки таємничої обителі на околиці міста тихенькими потічками роками стікалась безцінна інформація з Буковини, Галичини, Бессарабії, Молдавії, Румунії, Польщі… Богомільні прочанки і не здогадувалися, якою дорогою ціною — ціною смерті — вони вимолювали в Бога здоров'я і благополуччя своїм близьким… І не уявляли собі ті жіночки, що то за їхньою «прямою наводкою» будуть виловлювати по криївках їхніх же чоловіків і дітей — «лісових хлопців», панянок-зв'язкових та інших вояків визвольних змагів…

Полковник зустрічався з єгуминею під виглядом простого стройового офіцера, який нібито відповідав за безпеку монашок… Йому, атеїстові, тоді і в голову не приходило, що використання таємниці сповіді, навіть у священних інтересах держави, то великий гріх, непростимий переступ супроти людської моралі… Релігія була для нього опіумом для народу, який треба було нищити, виривати з корінням. А Бог — порожнім звуком. Не змінились ці переконання й на старість. Просто тепер він розумів, що кожна людина має право на ілюзію, на віру чи відповідальність за свої вчинки. Посмертна ж доля Сталіна налякала його возмездием… Але ж сам він не вершив судьби — він був тільки солдатом, тільки виконавцем, чесним виконавцем чужої волі…

Полковникові не хочеться заглиблюватись у самоаналіз, надто тепер, коли після десяти років тривоги, здається, все вже стало на свої місця, і він вже не лякається помсти молодих націонал-патріотів, їх розвінчувань у пресі, їх імовірних терористичних актів. Його знову згадали, його досвід потрібний державі. І полковник повертається подумки в келію матушки Єпистимії. Що то була за жінка! Бой-баба! А красуня — писана! У 48-му матушку «червону єгуменю» відкликали в Москву, а може, й далі, куди вже не сягало око полковника… Повоєнний сплеск репресій, на превеликий жаль, втягнув у свій вир багато невинних, а головне — відданих радянській владі людей… Прикро, але якраз виживала, утримувалась на плаву, як лайно в ополонці, мерзенна мілкота, людишки, іудине сім'я…

Їх чимало було… Але пам'ять чомусь явила полковникові личко веселенької, хитрющої, як дідько, гуцулочка на кличку Чічка, видно, циганської крові, бо цокотіла румунською як рідною, бігала горами, як сарна, проскакуючи кордони, як нечутна змія. Вона знала кожну таємну стежку до кожної криївки, здавала своїх, мов яйця в сільпо, і дуже хотіла вивчитись на вчительку і стати директором школи в райцентрі. Унікальна дика тваринка без страху і докорів сумління, або, як тепер кажуть, без комплексів… А вони кричать: москалі! Совіти! Комуняки! Та вас ваші ж дівки продавали, як печених раків на жидівському базарі!

Але, попри все, та «чічка» своєю готовністю віддатися під першим кущем будила в усіх поспіль чоловіках таку хіть, що ті казились. Особливу любов мала до «стрибків» та всіх вищих чекістських чинів. Про це він дізнався згодом, коли сам попався в її пасточку… Вона тоді, здається, вже була заміжня за якимось хлопом з полонини. Коли він натякнув їй на цю деталь, Чічка захіхікала:

— Йой, таке кажете! У нас в горах, єк жінка не має любаса, а чоловік — любаски, то не ґазди!

Його здивував цей звичай. Гуляли безбожно і в його рідній хмільній стороні, але щоб перелюб був обов'язком?.. «Дикари, форменные дикари, ну как их после этого уважать? Они же, как чукчи, должно быть гордятся, что их русские имеют и в хвост, и в гриву!» — думав він, розохочуючись… на зло тій гордій, блідій панні Ольгусі, тому ніжному недосяжному янголові-охоронцеві неіснуючої держави і якогось міфічного вільнолюбного народу…

Полковникові від спогаду про похітливе злягання на явочній квартирі, коли Чічка вже була студенткою-заочницею місцевого університету, стає гидко і совісно. Це була єдина його зрада Наташі, і жодні службові інтереси не могли виправдати його ганебного вчинку. Вже краще, аби це сталося з кимось іншим, хоча б із тією ж витонченою Суламіф, чи неприступною єгуменею, чи навіть з котроюсь із безвідмовних «жриць кохання»… Чи з панною Ольгою… Врешті, він міг ту горду панну примусити… Так ні ж, лихий попутав його з тою безличною, немитою… бабенкой! З тією «прости-господи», в котрої вистачило нахабства ще й шантажувати його якоюсь дитиною, нібито від нього, певно, надіялась, що він покине бездітну Наташу… Але позаяк Чічка шантажувала не одного полковника, то знахабнілу інформаторку ґебісти колективно вирішили приструнить бурятськими таборами, «де її в першу ніч розтерзають здані нею ж землячки», а за заслуги перед Батьківщиною поставити директором сільської школи у сусідньому молдавському районі: щоб «свої» не дістали. Більше полковник її не бачив і не чув. Зосталась на згадку лиш сороміцька співанка про неї, яку сама Чічка співала йому із веселим реготом. Марії, видно, подобалось, що поза очі її величали страшним тоді іменем, хоч і наголошеним на останньому складі — Берія. В цієї дикунки не вистачало розуму навіть на страх перед розправою…

Дріж огиди і болю пробігає тілом полковника. Він хоче відігнати спогад, як бридку зелену муху, але та муха дзижчить у його вухах вульгарною коломийкою.

У двері постукали. Дзижчання вмовкло. Полковник шарпнувся торсом, але ноги не розгиналися, і він, крекчучи та спираючись на руки, важко підняв своє худеньке тіло і пішов відчиняти. На порозі стояла чорненька усміхнена молодичка. Він не встиг роззявити рота, як вона зацокотіла, що «така щаслива, така щаслива, нарешті, побачити такого леґендарного чоловіка, такого знаменитого, такого»….

Молодичка бігла поперед полковника, зиркаючи в усі розчинені двері та лепечучи:

— Йой! Та ви багатий жених! Скільки у вас кімнат, цілий особняк, певно, ще з часів Франца-Йосифа, а які меблі, які картини!..

Полковник зупинився біля дверей свого кабінету і розгублено чекав, доки молодичка оббіжить кухню і їдальню, але вона несподівано вигулькнула з Наташиної кімнати, захоплюючись «картинами, видно, вашої дружини… я про неї чула, ще студенткою була на виставці… і статті читала… так ніхто не писав про мистецтво… особливо про місцеве, гуцульське»…

Молодичка заметалась по кабінету, мацаючи кожну річ, зазираючи у кожну щілину:

— Йой, один антикваріат, як у Луврі, я такого ще не бачила, та такого в музеї нема, і як це ви один серед такого добра, чи не скучно, може б вам квартирантку, молоду, гарячу, генерал мені сказав, що ви удівець…

Далі безцеремонно хляпнулась у крісло і наказала ошелешеному таким безпардонним натиском полковникові:

— А тепер сідайте і розказуйте, все, що про себе знаєте.

Але полковник ніби не чув. Він стояв і пильно придивлявся до журналістки, котра своєю безпардонністю та смішком специфічним нібито когось йому нагадувала. Від уважного погляду полковника та зашарілася і кокетливо залилась різким неприємним реготом: «Та ви що!?.. так на мене дивитесь… йой, та мені аж…» — і вмовкла, пронизана холодною безжальною зневагою старого чекіста.

— Ви звідки родом? — спитав полковник, як на допиті, насолоджуючись ефектом.

Молодичка відповіла, чітко і злякано, теж, як на допиті.

— А про таку Марію… — полковник несподівано для себе пригадав мирське прізвище «Чічки» — чули?

— Це моя бабця, — круглі очі молодички шпарко подерлись на вузенький лобик.

— Так вот, — стримано радіючи ще не притупленому нюху розвідника, процідив полковник на родном, на русском: — напишите в своей статье, что это была — редчайшая сволочь. Иуда в горботке. Позор украинского народа. И было таких, не буду скрывать, пре-до-ста-точ-но! Именно на этой земле. Было, есть и, к сожалению, будет. И не надо никого винить, ни-ко-го, ибо корень зла в нас самих! В нас! Самих!

Побілілий від чорної ненависті, що несподівано, на ровном месте охопила його скаженим вогнем, полковник викидав зі зціпленого рота слова, ніби розстрілював у видимого лише йому ворога обойму свого бойового «Макара», куля за кулею:

— А теперь, дорогая, прийом окончен и дверь открыта… Во-о-он!

Ошелешена неадекватною поведінкою божевільного полковника, журналістка пролетіла повз нього зі швидкість звуку, мало не збивши на сходах Сидоню, що поверталася в дім, зачувши серцем щось лихе.

2002 р.