Павутиння Шарлотти

Розділ 10 Вибух

День минав за днем, а Шарлотта все чекала, висячи вниз головою, щоб їй сяйнула рятівна ідея, годинами павучиха сиділа непорушно, в глибокій задумі. Вона пообіцяла Вілберові, що врятує йому життя, і була сповнена рішучості дотримати своєї обіцянки.

Природа зробила Шарлотту терплячою. З досвіду вона знала, що треба тільки досить довго почекати — і муха неодмінно залетить до її павутини, і цей досвід додавав їй упевненості: якщо вона думатиме досить довго над Вілберовою проблемою, то ідея неодмінно завітає до її голови.

І зрештою одного чудового ранку, десь посередині липня, ідея таки прийшла!

— Ну, це ж так просто! — сказала сама собі Шарлотта. — Існує єдиний спосіб урятувати Вілберові життя — піддурити Цукермана, утнути для нього витівку! «Якщо я можу обдурити кузьку, — провадила павучиха вже подумки, — то людину й поготів обдурю! Люди дурніші за кузьок».

Тієї миті Вілбер вийшов у свій двірок.

— Про що ти думаєш, Шарлотто? — запитав підсвинок.

— Я оце якраз подумала, — сказала павучиха, — що люди такі легковірні.

— А що це таке — «легковірні»?

— Такі, що їх легко обдурити, — пояснила Шарлотта.

— То й добре для нас, — мовив Вілбер і, лігши в холодочку своєї загорожі, швидко заснув.

Але павучиха не заснула — вона тільки дивилася приязно на підсвинка й подумки снувала плани на його майбутнє. Півліта вже промайнуло. Отже, їй лишалося небагато часу…

Того ранку, саме тоді, коли Вілбер заснув, Евері Еребл увійшов на подвір'я Цукерманів, а за ним і сестричка його, Ферн. У руці хлопець ніс живу жабу. Ферн прикрасила собі голову віночком зі стокроток. Ось діти прожогом кинулися до кухні.

— Вам пощастило — для вас лишилося по шматку чорничного пирога! — повідомила пані Цукерман.

— Ви тільки гляньте на мою жабу! — сказав Евері й, посадивши свою підопічну на сушарку для посуду, простяг немиту після жаби руку по шмат пирога.

— Ану зніми оту гидоту звідти! — звеліла пані Цукерман.

— Вона перегрілась, — пояснила Ферн. — Вона вже напівмертва, ця бідолашна жаба.

— І зовсім ні, — заперечив Евері. — Їй подобається, коли я її чухаю між очима.

Тут жаба плигнула і не промахнулась — приземлилася просто в каструлю, яку пані Цукерман наповнила мильною водою.

— Більша половина твого пирога лишиться на твоїй мармизі, — шпигнула брата Ферн. — Тітонько Едіт! Можна, я пошукаю яєць у курнику?

— Ану геть звідси, ви обоє! І не турбуйте мені курей!

— Ну ти й заївся! — крикнула Ферн. — Пиріг і на лобі, й на сорочці…

— Гайда, жабко! — гукнув Евері, підхоплюючи свою вихованку.

Жаба, як і годиться, задриґала задніми лапами, й бризки мильної води полетіли на рештки чорничного пирога.

— Ще одна біда! — простогнала Ферн.

— Гайда на гойдалку! — вигукнув Евері.

І діти помчали до скотарні.

Тут треба сказати, що пан Цукерман мав найкращу на весь округ гойдалку. А була вона дуже проста: довга й товстелезна мотузка, прив'язана до балки над північними дверима. Нижній кінець мотузки був зав'язаний товстим вузлом, щоб було на що сісти. І так була влаштована ця гойдалка, що й розгойдуватись не треба. Спочатку лізеш по драбині на сінник. Тоді, тримаючи мотузку, стаєш на край горища й дивишся вниз, і тобі стає страшно й паморочиться голова. Тоді сідаєш так на вузол, щоб мотузка була тобі між ногами. Тоді збираєш усі свої нерви в кулак, набираєш повні груди повітря і — стриб додолу! Якусь мить здається, що зараз так і гримнешся об підлогу, що далеко внизу, але тут мотузка підхоплює тебе й ти пролітаєш у дверний отвір зі швидкістю одна миля за хвилину а вітер свище тобі у вуха, б'є в очі, куйовдить волосся… І тоді тебе виносить високо до неба, й ти задивляєшся на хмари, а мотузка круть-круть! І ти з нею туди-сюди обкручуєшся. А потім падаєш, падаєш, падаєш із неба додолу — й залітаєш назад у двері, вилітаєш мало не до самого сінника… і знов вилітаєш надвір (хоча цього разу вже не так високо), тоді знову влітаєш (але недоліт до сінника вже більший), потім знов опиняєшся надворі, і знову в скотарні, знов надворі, знов у скотарні, а тоді вже зістрибуєш на підлогу, й падаєш — і пускаєш когось іншого: хай випробує свою сміливість.

Матері з усіх довколишніх ферм побоювалися Цукерманової гойдалки. Їм було страшно: що, коли рідне дитя впаде й скалічиться? Але жодне дитя жодного разу ще не впало. Діти майже завжди міцніше тримаються — за мотузку, за життя, — ніж видається їхнім батькам.

Евері засунув жабу до кишені й подерся на сінник.

— Останнього разу, коли я гойдався на цій гойдалці, я мало не врізався в ластівку! — закричав він.

— Ти хоч жабу виклади! — попросила Ферн.

Евері сів, мов на коня, й стрибнув. Разом із жабою і всім гамузом у його просторих кишенях хлопець пролетів у двері й шугнув у небо. Тоді знов залетів до приміщення.

— Ага, а в тебе язик фіолетовий! — крикнула Ферн.

— І в тебе такий самий! — відказав Евері, знов вилітаючи надвір разом із нерозлучною жабою.

— Мені натрусилось сіна за спину! Свербить! — гукнула сестричка.

— То почухайся! — крикнув братик, залітаючи знов досередини.

— Зараз моя черга, — нагадала Ферн. — Стрибай!

— А тобі свербить! — проспівав Евері.

Та ось він зістрибнув нарешті й кинув вузол мотузки сестричці. Ферн міцно заплющила очі й стрибнула. Відчула запаморочливе падіння, а тоді — як мотузка-гойдалка почала підіймати її вгору. Розплющила очі — й побачила блакитну глибінь неба. А вже гойдалка несла її вниз, до дверей…

Так чергуючись, вони й прогойдалися годину.

Коли вже нагойдалися до знемоги, то подалися на пасовисько. Рвали дику малину з кущів і їли. Тепер їхні язики поробилися з фіолетових червоними. Ферн розкусила ягоду, в якій сидів неприємний на смак жучок, і її охота до малини враз де й поділася. Евері знайшов порожню коробочку з-під цукерок і посадив туди жабу. Бідолашка виглядала якоюсь надто млявою, стільки нагойдавшись у хлопцевій кишені. Діти поволеньки побрели назад до скотарні. Не тільки жаба — вони теж потомилися й насилу переставляли ноги.

— А збудуймо курінь на дереві! — запропонував Евері. — Я хочу жити з моєю жабою на дереві.

— Я йду перевідати Вілбера, — оголосила Ферн.

Перелізли через паркан на доріжку й ліниво, перевальцем, посунули до свинарні. Вілбер зачув їхню ходу й підвівся.

Евері ще здаля запримітив павутину, а підійшовши ближче, розгледів і Шарлотту.

— Глянь, яке велике павучисько! — вигукнув хлопець. — Зроду такого не бачив.

— Не чіпай Шарлотти! — заборонила дівчинка. — Маєш собі свою жабу, чи не досить тобі?

— Це гарний павук, і я його спіймаю! — заявив Евері.

Він зняв накривку з коробки з-під цукерок, а тоді схопив паличку, що лежала на землі.

— Ось зараз я зіб'ю того старого павука в цю коробку!

Коли Вілбер побачив, що затівається, серце завмерло йому в грудях. Якщо цей хлопчак упіймає Шарлотту, їй кінець!

— Стій, Евері! — крикнула Ферн.

Евері поставив ногу на планку загорожі й тільки замахнувся паличкою, щоб ударити Шарлотту, як утратив рівновагу, захитався і перевертом упав на край Вілберового коритця. Коритце підлетіло вгору, а тоді гупнуло на землю. І не тільки на землю, а ще й на той самий гусячий розбовток, що опинився якраз у тому місці. Почувся глухий вибух — це луснуло тухле яйце. А за мить на всю скотарню поширився жахливий сморід.

Ферн скрикнула. Евері зірвався на рівні ноги. Задушливі гази, які вирвалися з тухлого яйця, так отруїли повітря, що лишатися в загорожі стало неможливо. Пацюк Темплтон, який саме спочивав у своїй домівці, чкурнув до скотарні.

— Ох і смердить! — вигукнув Евері. — Ушиваймось звідси!

Ферн заплакала. Затиснувши носа, дівчинка побігла до будинку. Евері й собі, затиснувши носа, побіг слідом за нею. Шарлотта відчула велике полегшення, побачивши, що зухвалий хлопчисько забрався геть. Адже через його зухвалість її життя було повисло на занадто тонкій волосині — чи то павутині.

Трохи згодом почали вертатися до скотарні всі домашні тварини, що паслися на пасовиську: вівці, ягнята, гусак і гуска з сімома гусенятами. І всі нарікали на жахливий сморід, а Вілбер мусив знову й знову переповідати кожному всю історію про те, як малий Еребл був спробував упіймати Шарлотту, але сморід розбитого розбовтка дуже вчасно прогнав нахабу геть.

— Саме оте тухле гусяче яйце і врятувало життя Шарлотті! — не стомлювався повторювати підсвинок.

Гуска переповнилася гордістю за те, яку роль вона несвідомо зіграла у цій пригоді.

— Я дуже рада, що так і не висиділа того яйця! — заявила вона.

Темплтон, звісно, оплакував втрату свого улюбленого розбовтка. Але й тут не втерпів, щоб не похизуватися.

— А бачите: варто зберігати всяку всячину! — пробурчав він. — Справжній пацюк ніколи нічого не викидає, бо ж невідомо, коли щось стане тобі в знадобі.

— Ну, — промекало одне ягня, — вся ця справа обернулася добре для Шарлотти, а нам що робити? Цей сморід просто нестерпний! Хто захотів би жити в скотарні, яка просмерділася газами з тухлого яйця?

— Дарма! Принюхаєшся та й звикнеш до цих запахів, — проказав премудрий Темплтон. Сівши на задні лапи, він причесав свої довгі вуса, а тоді покрадьки подався перевідати смітник.

Настав час підобідку. На обрії показався Лерві з відром пійла для Вілбера. Але за кілька кроків від свинарні наймит став як укопаний. Він нюхнув повітря й скривився.

— Що в дідька тут скоїлося? — мовив він. Поставив відро на землю, підняв паличку, яку впустив Евері, й підважив нею коритце.

— Пацюки! — вигукнув наймит. — Тьху! Як тільки я не додумався, що пацюки неодмінно загніздяться під свинячим коритом. Ох і ненавиджу я пацюче плем'я!

Лерві відсунув Вілберове коритце набік і, наколупавши каблуком трохи землі, засипав, затоптав, затрамбував осоружне йому пацюче кубельце, чим поховав і рештки злощасного розбовтка, й усі інші Темплтонові набутки. І тільки тоді знову взяв відро з пійлом.

А Вілбер уже стояв передніми ногами в коритці, й з рота йому текла рясна слина. Лерві вилив пійло. Масними патьоками обтікаючи його очі, вуха, ринуло воно з підсвинкового рила. Вілбер задоволено рохнув. І ковть! ковть! — заходився ковтати й смоктати, смоктати й ковтати, гучно плямкаючи й цямкаючи, чвакаючи й жвакаючи, і жадаючи одразу заковтнути усе! О, то був розкішний підобідок! Збиране молоко, пшеничні висівки, недоїдки пригорілих млинців, півпиріжка, шкірки з кабачка, дві зачерствілі грінки, третина імбирної перепічки, риб'ячий хвіст, шкірка з помаранчі, кілька макаронин із макаронного супу, пінка з чашки какао, позавчорашній рулет із джемом, смужка паперу зі сміттєвого відра, ложка малинового желе…

Їв підсвинок як не в себе. Тільки хотів лишити для Темплтона половину локшини й кілька крапель молока. Але згадав, що пацюк допоміг урятувати життя Шарлотті, а сама Шарлотта намагається урятувати життя йому, Вілберові.То й залишив не половину локшини, а всю її.

Після того як наймит прикопав розчавленого розбовтка, повітря очистилось і в скотарні знову запанував звичайний, нормальний дух. Видовжилися тіні. Надвечір'я помалу перейшло у справжній вечір, який став дихати у двері й вікна лагідною прохолодою. Сидячи у своїй павутині, Шарлотта задумано смоктала ґедзя й розмірковувала про майбутнє. Та ось вона ворухнулася…

Павучиха спустилася в центр свого плетива і почала розривати декотрі нитки. Усі інші мешканці скотарні вже дрімали, тож вона могла не квапитися. Її рухи були повільні, але впевнені. Ніхто з її сусідів, навіть гуска, не бачив, що робить Шарлотта. Вілбер, зарившись у свою солом'яну постіль, також роздрімався. Гусенята в улюбленому «гусячому» куточку мирно висвистували нічну пісеньку.

Павучиха вирвала чимало ниток у центрі, так що посеред павутини утворилася величенька дірка. І в цьому вивільненому просторі Шарлотта почала виплітати щось незвичайне. Коли близько півночі повернувся зі смітника Темплтон, вона все ще трудилася.