Павутиння Шарлотти

Розділ 5 Шарлотта

Ніч тяглася нескінченно довго. Вілберів шлунок був порожній, зате в голові йому скільки роїлося думок! І спробуй тут засни, коли шлунок твій порожній, а голова — мов цілий вулик думок.

Разів двадцять протягом ночі підсвинок прокидався і витріщався у пітьму, дослухаючись до звуків і намагаючись визначити, котра це година. У скотарні ніколи не буває цілковитої тиші. Навіть опівночі там завжди щось ворушиться, шамотить.

Прокинувшись першого разу, він почув, як Темплтон прогризає дірку в засіку для кукурудзи. Пацючі зуби гучно скреготали, вгризаючись у дерево. Ну й гамір! «Ото шалений пацюк! — подумав кабанчик. — І чого йому цілу ніч бути на ногах, стирати собі різці та псувати людям їхнє добро? Чом би йому не спати, як усім порядним тваринам?»

Прокинувшись удруге, Вілбер почув, як гуска вмощується зручніше у своєму гнізді й тихенько ґелґоче сама до себе.

— Котра година? — пошепки запитав підсвинок у гуски.

— Здається-ється-ється, одинадцять тридцять, щось коло того, — відповіла гуска. — А ти чого не спиш, Вілбере?

— Маю стільки думок у голові! — відповів той.

— Ну, — мовила на це гуска, — мені до цього немає діла. У мене єдина думка в голові: про те, на чому я сиджу. Чи ти пробував коли-небудь заснути, сидячи на восьми яйцях?

— Ні, — признався Вілбер. — гадаю, це така незручність. А скільки треба часу щоб висидіти гусячі яйця?

— Приблизно-лизно-лизно тридцять днів, — відповіла велика птаха. — Але я хитрую потроху. Коли випадає особливо теплий день, я прикриваю яйця соломою та й виходжу розім'яти ноги.

Вілбер позіхнув і знову заснув. Йому снилося, ніби він знову чує той таємничий голос: «Я буду тобі за друга… Спи собі. Ти побачиш мене вранці».

За півгодини перед світанком підсвинок прокинувся й прислухався. У скотарні все ще було темно. Вівці спали й не ворушилися. Навіть гуска тихцем дрімала. І над головою, на головному поверсі, ніякої шамотні: відпочивали корови, дрімали коні. Темплтон облишив свою гризучу роботу й подався десь-інде на роздобутки. Єдиним звуком було ледь чутне поскрипування з даху, де сюди-туди крутився флюгер. Таку, як нині, скотарню Вілбер дуже любив — таку, що, тиха й спокійна, чекала на світло.

«Ось-ось розвидніється», — подумав.

У маленькому віконці ледь засіріло слабеньке світельце. Одна по одній згасли зорі. Вілбер уже міг розгледіти за метр від себе гуску. Вона сиділа, сховавши голову під крило. Ось він уже розгледів овець та ягнят. Небо дедалі світлішало.

«О чудовий день! Нарешті він настав! Сьогодні я стрінуся з моїм другом!» — вигукнув підсвинок подумки.

Вілбер роззирнувся надовкола. Пильно обстежив свій свинарник. Обдивився підвіконня, повитріщався на стелю. Але нічого нового не знайшов. Зрештою надумався, що треба погукати нового, але ще не відомого йому друга. Так не хотілося порушувати своїм поросячим голосом чудову світанкову тишу але він не міг придумати жодного іншого способу розшукати загадкового нового друга, якого ніде не було видно. Тож Вілбер прокашлявся.

— Увага! — заговорив він гучним, твердим голосом. — Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити ласкаво свою присутність, давши якийсь належний знак чи сигнал!

Вілбер замовк і прислухався. Всі інші мешканці скотарні попідіймали голови й витріщилися на нього. Підсвинок зашарівся. Але він був сповнений рішучості негайно законтактувати зі своїм невідомим другом.

— Ще раз прошу уваги! — знову заговорив Вілбер. — Я повторюю моє звернення. Прошу ту особу, котра звернулася до мене вчора увечері, засвідчити свою присутність! Будь-ласка, скажи мені, де ти, якщо ти справді мій друг!

Вівці обурено перезирнулись.

— Перестань верзти свої нісенітниці, Вілбере! — сказала нарешті найстарша вівця. — Навіть якщо ти знайшов собі тут нового друга, то цим своїм репетом ти, либонь, тільки порушуєш його відпочинок. Це ж найпростіший спосіб зіпсувати дружбу — розбудити друга зарані, коли він ще не готовий встати! Звідки тобі відомо, що твій друг — рання пташка?

— Прошу у всіх пробачення, — пролепетав Вілбер. — Я ж нікого не хотів скривдити.

І підсвинок покірливо простягся серед гною, рилом до дверей. Його друг і справді був зовсім поруч, хоча сам Вілбер про це не здогадувався. І стара вівця мала слушність: його друг усе ще спав.

Незабаром з'явився Лерві — приніс пійло на сніданок. Вілбер кулею метнувся до коритця, жадібно все вихлебтав ще й коритце вилизав. Вівці попаски рушили доріжкою, а за ними перевальцем поколивав гусак, поскубуючи траву. І саме тієї миті, коли Вілбер умощувався зручніше, щоб подрімати після сніданку, він знову почув той самий тонесенький голосок, який був заговорив до нього вчора увечері.

— Салю-ут! — пробренів голосок. Вілбер зірвався на рівні ноги.

— Сало-їд? — не второпавши, перепитав він.

— Салю-ут! — повторив голосок.

— Про якого салоїда ти? І де ти сидиш? — вереснув Вілбер. — Будь-ласочка, скажи мені, де ти! І яким салоїдом ти мене лякаєш?

— Салют — це привіт, себто я тебе вітаю, — пояснив голосок. — То я сказала «салют» замість «привіт» чи «доброго ранку», бо так мені здалося цікавіше. А як по правді, то це дурний вираз, і я й сама собі дивуюся, що його вжила взагалі. Де я перебуваю? Та ось тутечки! Глянь лишень угору — в куточок дверей. Тут я сиджу. Бачиш, я махаю тобі!

І нарешті Вілбер роздивився те створіннячко, що так приязно до нього промовляло. В горішньому кутку дверного отвору була нап'ята велика павутина, а з найвищої нитки звисав, головою донизу, великий сірий павук. Завбільшки з круглого льодяника! Павук мав вісім ніг і махав Вілберові однією з них на знак вітання.

— Тепер бачиш не? — запитав павук.

— Ой, справді бачу! — вигукнув підсвинок. — Справді бачу! Як ся маєш? Доброго ранку! Салют! Дуже радий познайомитися з тобою. А як тебе звати? Скажи ж мені, будь ласка, твоє ім'я!

— Мене звати Шарлотта, — відповів павук. — Я павучиха.

— Шарлотта — а далі? — нетерпляче допитувався Вілбер.

— Шарлотта А. Каватіка. Але зви мене просто Шарлоттою.

— Я певен: ти прекрасна! — сказав підсвинок.

— Ну… я гарненька, — визнала павучиха Шарлотта. — Цього у мене ніхто не відбере. Чи не всі павуки є досить миловиді. Я не така показна, як інші, але декого заткну за пояс. Ох, хотіла б я, Вілбере, бачити тебе так само виразно, як ти бачиш мене!

— А чого так? — поцікавився той. — Я ж ось тут, прямо під тобою!

— Еге ж, але я короткозора, — зітхнула Шарлотта. — І зроду була страшенно короткозора. Це називається міопія. Як до чого, то воно й добре, але іноді не вадило б бути бодай трішечки далекозорішою. Ось поглянь, як я вправно дам раду цій мусі!

Одна муха, що повзла собі по Вілберовому коритечку, раптом злетіла вгору й потрапила у нижню частину Шарлоттиної павутини. Муха відразу ж заплуталася в тих липких нитках. Вона відчайдушно сіпалася, намагаючись вирватися на волю.

— Спочатку я спікірую на неї, — оголосила павучиха і сторчголов кинулася на муху; водночас у неї ззаду почала сотатися тоненька шовкова нитка.

— А зараз я закутаю її!

Павучиха схопила муху, обвила її кількома залпами того свого тонесенького шовку, і знай качала та перевертала її, аж поки зрештою сповила — та так міцно, що полонянка вже не могла й ворухнутись. Вілбер нажахано спостерігав цю мисливську сцену. Він просто очам своїм не вірив. Звісно, мух він не любив, але цій бідолашці не міг не поспівчувати.

— Ось так! — задоволено мовила Шарлотта. — А зараз я її вимкну, щоб не завдавала мені клопоту. — І вкусила полонянку. — Тепер вона вже нічогісінько не відчуває, — пояснила павучиха. — Буде з неї чудовий для мене сніданок.

— Ти хочеш сказати, що ти їси мух? — нажахано видихнув Вілбер.

— Авжеж. Мух, кузьок, коників, менших жуків, совок, метеликів, смачних тарганів, комарів, мошку, стоніг, москітів, цвіркунів… — будь-що таке, що знеобачки втелющиться в мою павутину. Треба ж мені з чогось жити, хіба не так?

— Ну, звісно, що так, — визнав підсвинок. — І всі вони тобі смакують?

— Усе воно — сама смакота! Щоправда, я їх не їм, у буквальному розумінні слова, а випиваю — п'ю їхню кров. Люблю кров… — призналася Шарлотта голоском, що цього разу забренів ще тонше й приємніше.

— Та що ти кажеш! — простогнав Вілбер. — Прошу тебе, не кажи таких жахіть!

— А чом би й ні? Це ж правда, а я повинна говорити лише правдиві речі. Я не надто щаслива від того, що мушу сидіти на дієті з мух та кузьок, але така вже моя природа. Всякий павук мусить шукати собі такий чи такий пожиток. Так уже сталося, що я — мастачка плести пастки. Для мене це так природно: плести павутини й ловити в них мух та інших комах. Мастачкою плести пастки була моя мати, а перед нею — і її мати. Вся моя родина — ловці, споконвіків ловці. Бо й тисячі тисяч років тому ми, павуки, будували пастки й чигали в засідках на мух і кузьок.

— Тяжкий спадок, що й казати, — понуро промимрив Вілбер. Сумно було йому, що його новий друг виявився таким кровожерним хижаком.

— Та вже ж не легкий, — погодилася Шарлотта. — Але що я можу вдіяти? Не знаю, як то перший павук (чи перша павучиха) у ті прадавні дні новонародженого світу придумав отаку чудасію — виплести павутину, але він це придумав, і з біса розумна це була ідея! І відтоді всім нам, павукам, доводиться вдаватися до однієї й тієї самої витівки. Непогана, взагалі, вигадка, бо раз у раз спрацьовує і всіх нас годує.

— Але це жорстоко! — не здавався Вілбер, відстоюючи свою думку.

— Ну, знаєш, кому б і говорити про це, тільки не тобі, — заперечила Шарлотта. — Бо тобі приносять готову їжу — ціле відро пійла. А мене не годує ніхто. Свій пожиток я маю добувати собі сама. Я виживаю завдяки власному розумові. Мушу бути тямковитою і розумною, бо інакше здохну з голоду. Я маю все продумувати й ловити те, що можу зловити: що попадеться, те й моє. І так воно складається, мій друже, що попадаються мені саме комахи: мухи та кузьки. Навіть більше! — провадила Шарлотта, вимахуючи передньою лапкою. — Невже тобі невтямки, що, коли б я не ловила та не споживала комах, вони б так розмножилися, так розплодилися, що знищили б, стерли б усе з лиця землі?

— Справді? — здивувався підсвинок. — Не хотів би я, щоб таке скоїлось! Можливо, зрештою, твоя павутина — корисний для всіх винахід…

А гуска дослухалася до цієї розмови й тихенько сама собі хихотіла. «Вілбер багато чого ще не знає про життя, — подумала вона. — Він і справді зовсім іще невинне порося, поросятко-невиннятко. Бо не знає навіть, що має статися з ним перед Різдвом! Не підозрює, що пан Цукерман і Лерві змовляються, щоб його заколоти!» І гуска трохи підвелася й підправила дзьобом яйця, аби всі вони отримували досить тепла від її тіла та м'якого пір'я.

Шарлотта спокійно нахилилася над мухою, готуючись її спожити. А Вілбер ліг на землю й заплющив очі. Він був стомлений — від неспокійної ночі та незнаного досі хвилювання: вперше у житті знайти собі друга! Леґіт доніс дух конюшини — солодкі пахощі світу що простерся поза його загорожею. «Ну — подумав він, — принаймні я знайшов собі друга! Але що за чудна дружба випала мені! Шарлотта люта, жорстока, підступна, кровожерна — а я ж не люблю таких рис! Як мені зуміти вподобати її? Хай навіть вона і гарненька, і, звісно, розумна?»

Вілбер страждав — але то він просто переживав сумніви та побоювання, без яких рідко обходиться нове знайомство. Мине якийсь час, і цей підсвинок переконається, як він помилявся щодо Шарлотти. Під її трохи зухвалою та жорстокою зовнішністю крилося добре серце, і так мало статися, що вона до самого кінця зуміє лишитися щирим, вірним йому другом.