Наступним днем була субота. Допіру поснідавши, Ферн стояла біля зливальниці й рушничком протирала насухо тарілки-чашки, після того як їх помила мама. Пані Еребл працювала мовчки. Вона сподівалася, що її донечка зараз піде на вулицю гратися з іншими дітьми, а не побіжить притьмом до Цукерманівської скотарні, аби там просиджувати годину за годиною, видивляючись на тварин.
— А знаєш, мамо, Шарлотта — найкраща на світі оповідачка! — заявила дівчинка, накриваючи рушничком миску для вівсянки. — Кращої оповідачки я зроду не чула.
— Ферн! — суворо озвалася мати. — Ти не повинна вигадувати нісенітниці. Ти ж знаєш, що павуки не розповідають жодних бувальщин. Бо павуки не вміють розмовляти.
— А Шарлотта вміє! — заперечила Ферн. — Хай не дуже голосно, але вона говорить.
— І яку ж таку бувальщину ти від неї почула? — поцікавилась пані Еребл.
— Ну, — почала донька, — вона розповіла нам про одну свою кузину, котра спіймала павутиною рибинку. Дух перехоплює від такої історії, правда ж?
— Ферн, люба моя, як це рибинка може потрапити до павутини? — переконувала пані Еребл. — Ти й сама добре знаєш: це неможливо. Це ти все вигадуєш.
— Ну, це запевне сталося! — твердо стояла на своєму дівчинка. — Шарлотта ніколи не бреше й не прибріхує. Ця її кузина й справді виснувала павутину над маленьким потічком. Одного чудового дня вона лазила по своїй павутині, коли це малесенька рибинка вистрибнула з води й заплуталася в павутині. Заплуталась вона, щоправда, тільки одним плавцем, а хвостом несамовито била, била по павутині, вся виблискуючи на сонці. Невже ти не бачиш, як небезпечно провисла павутина під вагою рибинки, от-от торкнеться води? А Шарлоттина кузина то накидалася на неї, то ухилялася від ударів хвоста, і їй таки не раз добряче перепадало, коли вона витанцьовувала довкола здобичі, забігаючи то з лівого, то з правого боку, то згори, кидаючи й кидаючи на рибинку липучі свої…
— Ферн! — різко урвала доньку мати. — Припини! Перестань вигадувати ці дикі байки!
— Я не вигадую! — образилася Ферн. — Я просто розказую тобі, як усе було насправді.
— І чим же це все скінчилося? — спитала мати, бо й сама зацікавилася мимоволі.
— Тим, що Шарлоттина кузина все-таки перемогла. Вона міцно обкутала, обснувала рибинку нитками й згодом, коли здобич дійшла, спожила її. Павукам теж треба їсти, як і всім нам.
— Та либонь що так, — неуважливо кинула пані Еребл.
— А ще Шарлотта мала іншу кузину котра була повітроплавцем. Та постояла на голові, поки випустила купу ниток, з яких утворилася повітряна куля, і вітер підняв її й поніс на тій кулі! Мамо, хіба тобі не хотілося б і собі так політати?
— Авжеж, і мені б хотілось — чом би й ні? — відказала пані Еребл. — Але ж Ферн, люба моя, я б хотіла, щоб ти побігла на вулицю сьогодні, а не подалася знову до скотарні дядечка Гомера. Знайди кого-небудь зі своїх друзів та й погуляй гарненько надворі. Ти забагато часу збуваєш у тій скотарні — це недобре, що ти так багато часу сидиш там самотою.
— Самотою? — повторила дівчинка. — Я ж там зовсім не сама-одна! Там, у підвалі скотарні, — мої найкращі друзі. Там я маю стільки спілкування, я там зовсім не самотня!
За якусь хвильку Ферн вийшла надвір і подалася до Цукерманів. А її мати заходилася підмітати у вітальні. Працюючи, вона весь час думала про Ферн. Ні, їй таки здавалося неприродним, щоб маленька дівчинка так захоплювалася тваринами. Зрештою пані Еребл надумалася: треба поїхати до доктора Доріана, порадитися з лікарем. Тож вона сіла в авто й поїхала в село, де був його кабінет.
Доктор Доріан мав розкішну густу бороду. Він був радий бачити в себе пані Еребл і запропонував їй зручне крісло.
— Я до вас із приводу моєї Ферн, — пояснила жінка. — Моя донька збуває забагато часу в Цукермановій скотарні. Мені це здається ненормальним. Вона сідає на стільчик у куточку тамтешнього підвалу, біля свинарника, й годинами спостерігає тварин! Просто сидить і слухає!
Доктор Доріан відкинувся на спинку свого крісла й заплющив очі.
— Посто чарівно! — мовив лікар. — Там, либонь, панує справжній спокій і затишок. Гомер має якісь вівці, чи не так?
— Має, — підтвердила пані Еребл. — Але все почалося з того поросяти, яке Ферн вигодувала з пляшечки. Вона й ім'я дала йому — Вілбер. Гомер купив те порося у нас, і відтоді, скільки воно у них, наша донька бігає туди й висиджує біля поросяти.
— Я теж начувся про того кабанця, — розплющив очі доктор Доріан. — Подейкують, що то вже ох і кабан!
— І ви чули й про слова, які були з'явилися в павутині? — нервово запитала пані Еребл.
— Аякже, — підтвердив лікар.
— Ну, і ви це розумієте? — запитала пані Еребл.
— Розумію — що?
— Чи ви розумієте, як могли виплестись якісь літери в павутині?
— О ні, — відказав доктор Доріан. — Я цього не розумію. Але, коли вже про це мова, то слід почати з того, що я не розумію, як колись перший павук навчився плести павутину. Коли з'явилися ті слова, усі сказали, що то чудо. Але ніхто не згадав, що сама по собі павутина — вже чудо.
— А що такого чудесного у павутині? — здивовано запитала пані Еребл. — Я не збагну, чому ви кажете, ніби павутина — це чудо. Павутина — це ж просто павутина та й годі?
— А ви пробували коли-небудь сплести справжню павутину? — запитав доктор Доріан.
Пані Еребл збентежено засовалася у кріслі.
— Ні, не пробувала, — відповіла вона зрештою. — Але я можу виплести серветку чи там шкарпетку.
— Не заперечую, — мовив учений муж. — Але ж хтось навчив вас це робити, чи не так?
— Моя мати навчила мене.
— Гаразд, але хто навчив павука? Малесенький павучок від народження уже знає, як виплести павутину, і ніхто його не вчив. І ви не вважаєте, що це чудо?
— Либонь, що так, — визнала пані Еребл. — Я ніколи не дивилася на цю справу з такого боку. І все ж таки я не розумію, як ті слова змогли потрапити у павутину. Я цього не розумію, а те, чого я не розумію, мені не подобається.
— Ніхто з нас цього не розуміє, — зітхнув доктор Доріан. — Ось я лікар. Вважається, нібито лікарі все розуміють. Але я не розумію всього-всього на світі й недопущу, щоб це почало мене непокоїти.
Пані Еребл знову засовалася в кріслі.
— Ферн каже, начебто тварини розмовляють одна з одною. Докторе Доріане, ви вірите, що тварини розмовляють?
— Я ніколи не чув, щоб котрась тварина щось сказала, — відповів лікар. — Але це нічого не доводить. Цілком могло так статися, що десь якась тварина чемно до мене заговорила, але через неуважність я міг і не вловити сенсу її слів. А от діти уважніші за дорослих. Якщо Ферн стверджує, що тварини Цукерманової скотарні розмовляють, то я цілком готовий їй повірити. Можливо, коли б люди говорили менше, тварини могли б говорити більше. Люди — безнадійні балакуни, я в цьому твердо переконаний.
— Ну, то я вже й не так тривожусь через Ферн, — полегшено мовила пані Еребл. — Ви не вважаєте, що я маю потерпати за неї?
— У неї здоровий вигляд? — запитав лікар.
— О, так!
— Апетит нормальний?
— Ого, та вона вічно голодна!
— Добре спить ночами?
— О, так.
— Тоді не потерпайте, — заспокоїв лікар.
— І ви гадаєте, вона коли-небудь почне думати про що-небудь інше, крім свиней, овець, гусей та павуків?
— А скільки років вашій Ферн?
— Вісім.
— Ну, — мовив доктор Доріан, — я гадаю, що вона завжди любитиме тварин. Але навряд чи вона все своє життя просидить у підвалі скотарні Гомера Цукермана. Як щодо хлопців — чи знається вона з ким-небудь із хлопчиків?
— Вона дружить із Генрі Непосидою, — радо повідомила пані Еребл.
Доктор Доріан знову заплющив очі й поринув у задуму.
— З Генрі Непосидою, — промимрив він. — Гмм. Чудово. Ну, я не вважаю, що вам є чого непокоїтись. Хай Ферн спілкується собі зі своїми друзями в скотарні, якщо це їй до вподоби. Можу вас запевнити, що павуки й свині аж ніяк не менш цікаві, ніж Генрі Непосида. Однак я провіщаю, що настане такий день, коли навіть Генрі кине якесь таке випадкове слово, котре приверне увагу Ферн. Просто дивовижно, як діти змінюються рік до року. А як там Евері? — запитав лікар, повністю розплющивши очі.
— О, Евері! — радісно захихотіла пані Еребл. — Евері завжди при доброму здоров'ї. Звісно, він лізе в отруйний плющ, і його закусують оси та бджоли, а ще він тягає додому жаб, вужів і розбиває геть чисто все, до чого тільки торкнеться своїми руками. З ним усе гаразд.
— Чудово! — задоволено мовив лікар.
Пані Еребл красно подякувала докторові Доріану за його пораду й попрощалася. З великим полегшенням верталася вона додому.