Павутиння Шарлотти

Розділ 9 Як Вілбер похвалився, що сплете павутину

Нитки павутини міцніші, ніж видалося б вам на перший погляд. Такі тонкі, тендітні, а порвати їх ой нелегко. Одначе щодня в павутині борсаються різні комахи, й то тут, то там, гляди, таки порветься нитка-друга. Як набереться тих дірок чимало, то й доводиться павукові (чи павучисі) їх латати. Шарлотта любила прясти-ткати пізнього надвечір'я, а Ферн залюбки сиділа неподалечку й спостерігала. Якось-то вона підслухала страшенно цікаву розмову й стала свідком незвичайної події.

— Які ж у тебе волохаті ноги, Шарлотто! Просто жах! — сказав Вілбер, стежачи, як клопочеться павучиха, виконуючи роботу прялі.

— То так треба для діла, щоб мої ноги були волохаті, — відказала Шарлотта. — А ще кожна моя нога складається з семи частин: тазостегновий суглоб, вертлюг, стегно, колінна чашечка, велика гомілка, плесно і лапка.

Підсвинок, почувши таке, аж підскочив.

— Та ти жартуєш! — вигукнув він.

— Аж ніяк не жартую.

— Ану ще прокажи ці назви, бо я не зміг запам'ятати їх усі з першого разу!

— Тазостегновий суглоб, вертлюг, стегно, колінна чашечка, велика гомілка, плесно і лапка.

— О Боже милий! — мовив Вілбер, розглядаючи свої оцупкуваті ноги. — Не схоже, щоб і мої ноги складалися з семи частин.

— Ну, — зазначила Шарлотта, — ми з тобою ведемо відмінні способи життя. Тобі не треба плести павутину. А саме для цього й потрібні такі багаточастинні ноги.

— І я міг би сплести павутину, якби захотів! — похвалився підсвинок. — Ото тільки, що досі не пробував.

— Хотіла б я побачити, як це у тебе вийде, — сказала павучиха.

Ферн тихенько захихотіла, і її очі засяяли ще більшою любов'ю до кабанця.

— Гаразд! — запалав рішучістю Вілбер. — Ти повчи мене, і я під твоїм керівництвом виплету павутину. Мабуть, це так цікаво! З чого мені почати?

— Зроби глибокий вдих! — порадила, усміхаючись, Шарлотта.

Вілбер набрав повні груди повітря.

— А зараз вилізь на найвище місце, куди тільки можеш видертись… ось, як я!

І павучиха вмить вихопилася на верх одвірка. Вілбер видерся на верх купи гною.

— Дуже добре! — похвалила Шарлотта. — А зараз прикріпи там нитку своїм прядильним органом і кинься сторчголов униз — так щоб за тобою потяглася липка нитка!

Вілбер повагався мить, а тоді стрибнув у порожнечу. На льоту озирнувся: чи ж тягнеться за ним якась мотузка, щоб не дати йому впасти? Ні, нічого подібного начебто не діялося у нього ззаду, а наступної миті він добряче гепнувся — чи то гупнувся об тверду землю.

— Ой! — вихопилося у невдахи-прядильника.

Шарлотта так зареготала, аж уся її павутина заходила ходором.

— А що я зробив не так? — запитав кабанчик, коли трохи оговтався після свого падіння.

— Ти все робив так, як треба, — запевнила друга Шарлотта. — То була вельми симпатична спроба.

— Либонь, спробую я ще раз, — бадьоро сказав Вілбер. — Мабуть, мені потрібен якийсь невеликий шнур, щоб підтримав мене у повітрі.

Підсвинок вийшов у свій двірок.

— Агей, Темплтоне! Ти тут? — погукав він.

Пацюк виткнув голову з-під коритця.

— Позич мені якогось шнурка, якщо маєш! — попрохав Вілбер. — Мені це треба, щоб виплести павутину.

— А таки маю! — відказав Темплтон, який зберігав усяку всячину, в тому числі й шнури та шнурки. — Залюбки дам тобі. Завжди до твоїх послуг!

Пацюк заповз до своєї нори, відсунув гусячого розбовтка й повернувся з відрізком старого брудного шнура, що мав колись білий колір. Підсвинок оглянув шнура.

— Саме те, що мені треба, — сказав він нарешті. — Будь ласкавий, Темплтоне, прив'яжи це мені до хвоста!

Вілбер присів, підсунувши свого хвоста-«бублика» Темплтонові під самий ніс. Пацюк узяв шнура й зав'язав петлею на кінчику свинячого хвоста. Шарлотта спостерігала й невимовно тішилася. Як і дівчинка Ферн, павучиха також щиро любила Вілбера, чий смердючий хлівець із коритцем, де завжди було повно недоїдків, приваблював таких необхідних для неї мух. А ще вона пишалася, бачивши, що він аж ніяк не легкодух — не здається й ладен робити спробу за спробою, аби таки виплести павутину.

Отож Вілбер, сповнений завзяття й надії, видерся знову на верх купи гною, а пацюк, павучиха й дівчинка, дивилися, що ж то воно буде.

— Увага! Всі дивіться на мене! — прокувікав підсвинок.

І, зібравши водно всі свої сили, сторчголов кинувся у порожнечу. Шнур потягся за ним — немов подовжений хвіст. Але ж, оскільки Вілбер не додумався прив'язати шнура хоч би до чого, цей пристрій нічим йому й не допоміг. Вілбер знову гепнувся — і гупнувся — й добряче забився. Сльози бризнули йому з очей. Темплтон зловтішно захихотів. Але Шарлотта спокійно собі сиділа.

— Тобі нізащо не сплести павутини, Вілбере, — заговорила за хвильку павучиха. — І я раджу тобі викинути цю думку з голови. Щоб виплести павутину, тобі треба було б мати дві речі.

— Які такі речі? — невесело запитав Вілбер.

— По-перше, у тебе немає прядильних залоз, а по-друге, тобі бракує особливих павучих знань та навичок. Але не сумуй! Бо павутина тобі зовсім ні до чого. Цукерман дає тобі тричі на день по цілому великому відру пійла — ти маєш сніданок, обід і вечерю. То нащо тобі пристрій ловити поживу?

— Ти, Шарлотто, як завжди, і розумніша, й дотепніша за мене, — зітхнув кабанець. — Здається, я просто хотів похизуватись. То так мені й треба.

Темплтон тим часом відв'язав свого шнура й затягнув до нори. А Шарлотта повернулася до своєї роботи — лагодити павутину.

— Не переймайся так дуже, Вілбере, — втішила павучиха свого друга. — Не багато є на світі істот, котрі вміють плести павутину. Навіть люди не такі вправні в цьому ділі, як павуки, хоча їм здається, що вони на всі руки мастаки та що в них усе вийде, хоч би за що вони взялися. Ти чув коли-небудь про міст Квінсборо-Бридж?

Вілбер похитав головою.

— Це така павутина?

— Воно тільки схоже на павутину, — відповіла Шарлотта. — Але чи знаєш ти, скільки часу потратили люди, щоб його збудувати? Цілих вісім років! Свят-свят! Та коли б мені стільки чекати, я б до тих пір сто разів померла. Я можу сплести павутину за один вечір.

— А що люди ловлять тим мостом? Невже жуків? — поцікавився Вілбер.

— Та ні, — заперечила павучиха, — нічого вони тим мостом не ловлять. Просто перебігають сюди-туди, з одного боку річки на другий — думають, либонь, що на другому боці знайдуть собі щось краще. Коли б вони повисіли на вершечку тієї побудови догори ногами, головою вниз та почекали спокійно, то, може, щось добреньке й залетіло б їм у рот. Але ж ні — люди так і шастають сюди-туди, й хвилини не всидять на місці. Я рада, що належу до посидючого роду павуків.

— Отже, ти «посидюча»? — запитав підсвинок.

— Авжеж, — ствердила Шарлотта. — Бо я майже весь час сиджу собі спокійно на місці, а не кочуся перекотиполем по білому світу. Коли я бачу щось добре, то й знаю, що воно добре, а отже, моя павутина — добра річ. Я сиджу нишком і чекаю — чигаю — на те, що приб'ється до моєї павутини. Тож і маю час поміркувати про все на світі.

— Ну, та й сам я, либонь, особа посидючого способу життя, — сказав підсвинок. — Хочу я того чи ні, а мушу лишатися в межах оцієї загорожі. Знаєш, де б я хотів перебувати цього вечора?

— Де ж?

— У лісі! Я б там шукав горішків, трюфелів і смачних корінців, розкидаючи листя моїм таким чудовим, дужим рилом… Я б рив землю і нюхав, нюшив, нюшкував, а дух…

— А дух від тебе тут поширюється на всю скотарню, — урвало кабанця ягня, що якраз зайшло знадвору досередини. — Я чую твій дух навіть звідсіля. Та ти найсмердючіша тварина на всю скотарню!

Вілбер відразу й похнюпився. Очі йому наповнилися слізьми. Шарлотта завважила, що її друг збентежився, і вирішила зробити нечемному ягняті зауваження.

— Ану дай Вілберові спокій! — сказала павучиха. — Зважаючи, де він перебуває, підсвинок має цілковите право тхнути чи й навіть смердіти. Та й ти саме — ніяка тут не духмяна троянда. І ще одне: ти урвало дуже милу розмову. Про що ми з тобою говорили, Вілбере, коли нас так грубо урвали?

— Ох, я вже й не пам'ятаю, — скрушно зітхнув Вілбер. — Та й яка різниця? Я пропоную: припинімо нашу розмову на часинку, Шарлотто. Щось мене на сон хилить. Ти докінчуй латати свою павутину, а я просто полежу, подивлюсь, як це у тебе виходить. Вечір такий чудовий…

І підсвинок простягся на лівому боці.

Сутінки оповили Цукерманову скотарню, над усім запанував дух миру й спокою. Ферн знала, що вдома за кілька хвилин подаватимуть уже вечерю, але їй просто не хотілося йти звідси і край. Тихо шугали ластівки, залітали й вилітали, носячи корм своїм маленьким ластів'ятам. Ген через дорогу якась пташка заспівала: «Випривіл, випривіл!» Лерві усівся під яблунею і закурив люльку, й незабаром тварини вже унюшили знайомий дух міцного тютюну. Вілбер чув, як виводить свою трель деревна жаба та як час від часу грюкають кухонні двері. Усі ці гуки навівали йому відчуття затишку й щастя, бо він любив життя, любив, отакими погожими літніми вечорами, усвідомлювати себе частиною великого світу. Але зненацька йому пригадалося, що сказала стара вівця. Думка про смерть обпекла його холодом, і він весь затремтів від страху.

— Шарлотто? — озвався стиха.

— Так, Вілбере?

— Я не хочу помирати.

— Я знаю, що не хочеш, — заспокійливим тоном промовила павучиха.

— Просто я так люблю життя в цій скотарні, — сказав підсвинок. — Я люблю все тут довкола мене!

— Ще б ти не любив, — погодилася Шарлотта. — Ми всі все тут любимо.

Цієї миті знадвору ввійшла гуска зі своїми сімома гусенятами. Малі повитягали шийки й творили якийсь музичний свист, мов невеличкий ансамбль дудариків виступав. Вілбер з любов'ю в серці слухав цей виступ.

— Шарлотто? — знову заговорив він.

— Так? — озвалася павучиха.

— Ти говорила серйозно, коли обіцяла, що не дозволиш їм мене вбити?

— Серйозніш я ще зроду не говорила, — запевнила Шарлотта. — Я не дам тобі загинути, Вілбере.

— А як же ти збираєшся врятувати мене? — запитав Вілбер. Зрозуміло, що його особливо цікавив саме цей момент.

— Ну, — непевно протягла Шарлотта, — я ще не знаю до пуття. Але я обдумую план порятунку.

— Це чудово, — зазначив Вілбер. — І як посувається вперед твій план, Шарлотто? Чи він уже чітко вимальовується? Чи успішно складається?

Вілбер аж тремтів від хвилювання, але Шарлотта лишалася зібраною і холоднокровною.

— О, він складається цілком успішно, — безжурно відказала павучиха. — Щоправда, він перебуває ще на ранніх стадіях свого розвитку й остаточно ще не сформувався, але я над ним працюю.

— І коли ж ти над ним працюєш? — благально запитав підсвинок.

— Коли повисаю головою вниз на вершечку моєї павутини. Саме тоді я мислю, бо вся кров припливає мені до голови.

— Я залюбки підсобив би тобі чим тільки можу! — вигукнув Вілбер.

— Ні-ні, я вироблю цей план сама-одна, — запевнила Шарлотта. — Мені краще думається, коли я думаю на самоті.

— Гаразд, — погодився Вілбер. — Але ти негайно скажи мені, якщо я зможу бути хоч чимсь корисним у цій справі — хай навіть я зможу прислужитись зовсім трішечки.

— Добре, — відказала Шарлотта. — Ти повинен постаратись підняти себе з колін. Я хочу, щоб ти якомога більше спав і якнайменше непокоївся. Не поспішай і не потерпай! Старанно пережовуй свою їжу, з'їдай кожен шматочок, лишаючи рівно стільки, скільки треба, щоб вижив Темплтон. Набирай вагу й будь здоровий — тільки в такий спосіб ти зможеш мені допомогти. Тримайся в нормі і в формі та ніколи не втрачай самовладання. Ну як ти, збагнув мене?

— Так, я збагнув, — запевнив кабанець.

— Тоді лягай спати й спи, — звеліла павучиха. — Сон дуже важливий для тебе.

Вілбер подріботів до найтемнішого куточка свого хлівця і впав на землю. Заплющив очі. А наступної миті заговорив знову.

— Шарлотто?

— Так, Вілбере?

— Чи можна мені вийти до коритця й пересвідчитись, чи не лишив я хоч дещицю від моєї вечері? Здається, я забув з'їсти малесенький шматочок товченої картоплі.

— То вийди, — дозволила павучиха. — Але щоб наступної хвилини ти вже був у постелі.

Підсвинок прожогом кинувся до свого двірка.

— Помаліше, помаліше! — застерегла Шарлотта. — Ніколи не поспішай і не потерпай!

Вілбер стримався і майже поповзом добувся до коритця. Там він таки знайшов шматочок картоплі, старанно його прожував, проковтнув і статечно подибав до своєї «спальні». Заплющив очі й хвильку помовчав.

— Шарлотто? — прошепотів він.

— Так?

— Можна мені ковтнути молочка? Здається, у коритечку лишилося кілька крапель!

— Ні, коритечко сухе, і я хочу, щоб ти вже заснув. Жодних балачок більше! Заплющ очі й спи!

Вілбер заплющив очі. Ферн підвелася зі свого стільчика й рушила додому, несучи повну голову всякої всячини, яку вона допіру побачила й почула.

— На добраніч, Шарлотто! — мовив Вілбер.

— На добраніч, Вілбере!

Запала мовчанка.

— Добраніч, Шарлотто!

— Добраніч, Вілбере!

— Добраніч!

— Добраніч!