Того вечора, що передував ярмарковому дню, всі полягали рано. О восьмій Ферн із Евері були вже в ліжку. Хлопчикові снилося, ніби чортове колесо зненацька зупинилось, а він, Евері, завис у найвищій кабінці. Дівчинці снилося, начебто вона зомліла, гойдаючись на гойдалці.
Лерві ліг о восьмій тридцять. Наймитові снилося, буцім він грає у бейсбол… і ось він виграв справжню ковдру племені навахо! Пан і пані Цукермани лягли спати о дев'ятій. Пані Цукерман уві сні бачила себе власницею унікального морозильника. А панові Цукерманові снився Вілбер. Начебто кабан став швидко-швидко на очах рости, а перестав аж тоді, коли сягнув ось яких параметрів: сто шістнадцять футів завдовжки і дев'яносто два заввишки. Ну й, звісно, такий гігантський Вілбер здобув собі всі призи, які тільки були на ярмарку, й він весь був обчіпляний блакитними стрічками, а одну блакитну стрічку йому причепили навіть до хвоста.
І тварини у підвалі скотарні також рано позасинали — всі, крім Шарлотти. Завтра — ярмарковий день…
І люди, й тварини хотіли повставати чимраніше, аби побачити, як Вілбер вирушатиме в дорогу по свою велику пригоду.
Вранці усі підхопилися з першими променями сонця. День видався спекотний. У будинку Ереблів Ферн занесла відро гарячої води до своєї кімнати й помилася, шкребучи тіло губкою. Тоді надягла свою найгарнішу сукенку, бо знала: на ярмарку бачитиме хлопців. Пані Еребл добряче вимила синкові потилицю, а тоді заходилась боротися з його непокірним чубом: змочила водою, розділила на проділ і ну пригинати, причісуючи, вниз та вниз, аж поки волосся таки прилипло до голови, але шість волосинок так-таки й не впокорилися і виклично стирчали догори. Потім Евері надягнув чисту білизну, чисті блакитні джинси й чисту сорочку. Пан Еребл одягся, з'їв свій сніданок, а тоді вийшов на подвір'я і вимив, вичистив свою вантажівку. Бо напередодні він запропонував одвезти на ярмарок усіх, навіть самого Вілбера.
Лерві встав у доброму гуморі й чи не раніше за всіх. Він натрусив чистої соломи у Вілберову клітку й переніс її всередину загорожі. Клітка була вся зелена, і на цьому тлі красувались золоті літери напису: «Славетний кабан Цукермана».
Шарлотта подбала для такої нагоди, щоб її павутина виглядала якнайкраще. Вілбер з'їдав свій сніданок повільно, обережно. Він хотів бути настільки «блискучим», щоб жодна макаронина не залетіла йому на вухо.
А в кухні пані Цукерман зробила несподіване оголошення.
— Гомере, — сказала вона чоловікові, — я зараз викупаю того кабанця в сколотинах!
— У… чому? — перепитав пан Цукерман.
— У сколотинах. Я оце тільки згадала, що моя бабуся купала своїх кабанців, коли вони ставали брудні, у сколотинах.
— Вілбер не брудний! — гордовито заперечив пан Цукерман.
— А за вухами? Там у нього завжди брудно, — пояснила пані Цукерман. — Щоразу, як Лерві виливає йому пійло, Вілбер підставляє голову й воно стіка йому поза вухами. Тоді засихає, і так утворюється кірка. А ще у нього пляма з того боку, яким він лягає на гній.
— Він лягає на чисту солому, — виправив пан Цукерман.
— Ну, ти що хоч кажи, а він брудний, і я його зараз вимию!
Пан Цукерман обм'якло плюхнувся на стілець і з'їв «позапланового» пиріжка. А його дружина рішуче попрямувала до дров'яної повітки. Коли вона повернулася, на ній були гумові чоботи й старий дощовик, а в руках пані Цукерман несла відро сколотин і невеличку дерев'яну лопаточку.
— Едіт, ти з глузду з'їхала, — промимрив Цукерман.
Але дружина не звертала на нього жодної уваги. Удвох вони подалися до свинарника. Пані Цукерман не стала гаяти час. Перелізла з відром через загорожу й заходилася обробляти кабанця. Занурить лопаточку в сколотини й шкребе його, занурить — і шкребе. Подивитися на таку цікавинку збіглися гуси, старі й молоді, а також вівці з ягнятами. Навіть пацюк Темплтон виткнув обережненько носа й поспостерігав, як Вілбера купають у сколотинах. А Шарлотта так зацікавилася, що опустилась якомога нижче на нитці, аби їй, короткозорій, краще роздивитися. А Вілбер завмер і очі заплющив. Він відчував, як струминки сколотин збігають йому по боках. Розкрив рота й злизав трішки сколотин. Чудовий смак! Кабанець почувся не тільки воістину блискучим, а й щасливим. Коли пані Цукерман усього його вишкребла, вимила та обтерла насухо, став Вілбер таким чистим, таким гарним кабанчиком, якого ви зроду не бачили. Він був чисто-чисто білий, вуха й п'ятачок йому так мило рожевіли, а що вже гладесенький — мов шовк!
Тоді господар і господиня пішли перевдяглися у своє святкове вбрання. Лерві пішов поголився й надягнув картату сорочку та багряну краватку. Тварини у скотарні лишалися на самих себе.
Семеро молодих гусей почали кружляти довкола матінки гуски.
— Просимо, просимо, просимо! — заблагали вони. — Повези нас на ярмарок!
І тоді всі семеро удали, що вже й рушили туди самі. А тоді знову:
— Просимо, просимо, просимо, просимо, просимо, просимо…
Зчинили такий ґелґіт!
— Діти! — крикнула на них стара гуска. — Ми тихо-тихо-тихо лишаємось-шаємось-шаємось вдома. Тільки Вілбер-ілбер-ілбер їде на ярмарок.
І тоді заговорила Шарлотта.
— Я також туди поїду, — тихо мовила павучиха. — Я вирішила поїхати з Вілбером. Може статись, що йому потрібна буде моя допомога. Ніхто не може сказати, що може трапитися на ярмарку. Хтось має бути напохваті такий, що вміє писати. І я гадаю, що краще б і Темплтон поїхав з нами: можливо, треба буде комусь кудись побігти й виконати якусь загальну роботу.
— Я лишаюся отут, де сиджу, — буркнув пацюк. — Мене ярмарки анітрішечки не цікавлять.
— Це тому, що ти ніколи не побував на жодному ярмарку, — зауважила стара вівця. — Ярмарок — це ж пацючий рай. На ярмарку всі скрізь розкидають їжу Там пацюк може виповзти пізньої ночі й добряче побенкетувати. У стайнях ти знайдеш донесхочу вівса, порозсипаного іноходцями та скакунами. На витоптаній траві обгородженого майданчика знаходитимеш викинуті коробки для сніданків, а в тих коробках яких тільки нема трохи підпсованих недоїдків! І бутербродів з маслом та арахісом, і круто зварених яєць, і розкришених крекерів, і пиріжків, і сирків… А вже як погаснуть яскраві ліхтарі й люди розійдуться по своїх домівках, на втоптаній землі центрального проходу ти знайдеш справдешні скарби: часточки поп-корну, краплинки замороженого заварного крему, погублені стомленими дітками зацукровані яблука, пасемця цукрової вати, присолений мигдаль, фруктові морозива на паличці, тільки ледь над'їдені, й солодкі палички від льодяників… І повсюди, повсюди перед пацюком лежить розкидана пожива: і в наметах, і в ятках, і на сінниках… Одне слово, всякий ярмарок має предосить неспожитої їжі, щоб наситити ціле військо голодних пацюків.
Темплтонові очиці палали.
— Це все правда? — перепитав пацюк. — Уся ця твоя така смаковита балаканина — правда? Я любитель розкішного життя, і змальована тобою картина мене спокушає.
— Чиста правда, — відповіла вівця. — Сміливо їдь на ярмарок, Темплтоне. І ти переконаєшся, що умови на ярмарку перевершують найшаленіші твої мрії. Відра з прилиплими до них часточками прокислого пійла, консервні бляшанки із залишками тунця, масні паперові пакети, напхом напхані гнилими…
— Досить! — скрикнув Темплтон. — Не розказуй мені більш нічого. Я їду.
— От і чудово, — задоволено мовила Шарлотта, підморгуючи старій вівці. — А тепер… не гаяти жодної хвилини! Зараз Вілбера повантажать у клітку. Ми з Темплтоном мусимо залізти у клітку негайно й там заховатись.
Пацюка не довелося припрошувати двічі. Він подріботів до клітки, проліз поміж планок і прикрився соломою, так що ніхто б його вже там і не побачив.
— Добре, — похвалила павучиха. — А тепер я.
І кинулася вниз на нитці. Легенько спустившись на землю, Шарлотта залізла у клітку й заховалася у ямці з-під сучка в одній із планок даху.
Стара вівця покивала головою.
— От так вантаж! — сказала вона. — юдилося б написати: «Славетний кабан Цукермана і двоє зайців».
— Обережно! Люди їдуть-їдуть-їдуть! — закричав гусак. — Тихо, тихо, тихо!
Велика вантажівка, в кабіні якої за кермом сидів пан Еребл, поволі наближалась заднім ходом до скотарні. Лерві й пан Цукерман ступали поруч машини. Ферн та Евері стояли в кузові, тримаючись за борти.
— Слухай сюди! — зашепотіла стара вівця до Вілбера. — Коли відкриють клітку й почнуть тебе туди запихати, то ти впирайся! Не заходь без боротьби! Всі свині завжди пручаються, коли їх заганяють до клітки.
— Якщо я пручатимусь, то забруднюсь! — заперечив кабанець.
— Та дарма! Ти роби, як я кажу! Пручайся! Впирайся! Якщо ти без опору зайдеш до клітки, Цукерман ще подумає, що тебе зурочили. І тоді побоїться їхати на ярмарок.
Тут Темплтон виткнув голову з соломи й просичав:
— Ти собі пручайся, коли так треба, але пам'ятай, будь ласкав, що тут, у соломі на дні клітки, ховаюсь я, і мені зовсім не хотілося б, щоб на мене наступали ратицями, чи копали в обличчя, чи лупцювали, чи давили, чи чавили, чи ставили мені синці, чи батували, чи шрамували, чи мегелили, чи давали мені мемелів. Просто дивись, куди ступаєш, пане «блискучий», коли тебе сюди запихатимуть!
— Вгамуйся, Темплтоне! — сказала вівця. — Втягни голову, бо вони вже підходять. Роби «блискучий» вигляд, Вілбере! Принишкни, Шарлотто! Ґелґочіть, гуси!
Поволеньки вантажівка під'їхала заднім бортом до свинарника й зупинилася. Пан Еребл вимкнув двигун, виліз із кабіни, підійшов до задка й опустив задній борт. Гуси привітали це ґелґотом. Із кабіни висіла пані Еребл. Ферн з Евері зістрибнули на землю. Від будинку підійшла пані Цукерман. Усі поставали лавою над загорожею і якусь хвильку милувалися Вілбером та чудовою зеленою кліткою. І хто б із них міг подумати, що в клітці вже сидять пасажири: пацюк і павучиха.
— Ох і кабан! — мовила пані Еребл.
— Він величезний! — сказав Лерві.
— І дуже блискучий! — докинула ще й Ферн, пригадавши той день, коли Вілбер з'явився на світ.
— Ну, — обізвалася й пані Цукерман, — принаймні він хоч чистий. Після купелі в сколотинах став кабанчик хоч куди.
Пан Еребл уважно обдивився Вілбера.
— Еге ж, із нього став чудовий кабанчик, — погодився він. — Аж не віриться, що кілька місяців тому він був найменшим поросям з опоросу. Дістанеться тобі, Гомере, чимало шинки та бекону найвищої якості, коли приспіє час заколоти цього кабана!
Вілбер розчув ці слова, й серце так і зупинилося йому в грудях.
— Либонь, я зараз зомлію, — прошепотів він до старої вівці, що стояла поруч і стежила за всіма подіями.
— Падай на коліна! — так само пошепки відповіла вівця. — Хай кров шугне тобі до голови!
І Вілбер так і бухнувся на коліна. Де й подівся весь його блиск. Заплющилися очі…
— Гляньте! — скрикнула Ферн. — Він зараз знепритомніє!
— Агей, дивіться на мене! — зарепетував Евері, навкарачки заповзаючи до клітки. — Я кабан! Я кабан!
Ногою Евері зачепив пацюка. «Це ще мені придибенція! — сердито подумав Темплтон. — Що за неймовірні створіння ці хлопчаки! І надало ж мені полізти в цю халепу!»
Гуси побачили Евері в клітці й загагакали.
— Евері! Цю ж мить вилізь мені з тієї клітки! — звеліла його мати. — За кого ти себе маєш?
— Я кабан! — ще раз прокричав Евері, підкидаючи віхті соломи в повітря. — Pox, pox, pox!
— Машина котиться геть, тату! — крикнула Ферн.
Вантажівка, неначе скориставшись відсутністю водія за кермом, помалу покотилася вдолину. Пан Еребл миттю вскочив до кабіни й натис на гальма. Вантажівка зупинилася, гуси знову за-гагакали. Шарлотта зіщулилася у своїй виямці від сучка, аби зробитись якнайменшою, щоб її не помітив бешкетник Евері.
— Зараз же вилізь звідти! — крикнула пані Еребл.
Евері так само навкарачки виповз із клітки, кривляючись на Вілбера. А Вілбер зомлів.
— Кабан знепритомнів, — сказала пані Цукерман. — Водичкою його, Лерві!
— Краще сколотинами! — запропонував Евері.
Гуси заґелґали. Наймит побіг прожогом по воду. Ферн перелізла через загорожу й стала навколішки біля Вілбера.
— Це сонячний удар, — пояснив Цукерман. — Він не витримує спеки.
— А може, він здох? — припустив Евері.
— Чи ти вийдеш із тієї загорожі нарешті, чи так там і лишишся? — закричала пані Еребл.
Хлопчик послухався матері й виліз на задок машини, щоб усе краще бачити. Тут прибіг Лерві з відром холодної води й вилив усе відро на Вілбера.
— І на мене трохи води! — заверещав Евері. — Бо й мені млосно.
— Замовкни ти! — крикнула на брата Ферн. — Помовчи хоч хвильку!
Її очі були повні сліз.
Від холодної води Вілбер прийшов до тями. Помалу зіп'явся він на ноги, під гусячий гармидер.
— От він і на ногах уже! — полегшено мовив пан Еребл. — гадаю, все з ним обійшлося, нівроку йому.
— Їсти хочу! — заскиглив Евері. — Хочу зацукрованого яблука!
— З Вілбером уже все гаразд, — сказала Ферн. — Рушаймо! Я хочу покататися на чортовому колесі.
Пан Цукерман, пан Еребл і Лерві схопили кабанця й почали заштовхувати його, головою вперед, до клітки. Вілбер почав пручатись. Що дужче пхали його чоловіки, то завзятіше він упирався. Евері зіскочив на землю й приєднався до чоловічої бригади. А Вілбер і брикався, і хвицявся, і впирався ногами в землю, й рохкав!
— Та все гаразд із цим кабаном, нівроку йому! — задоволено мовив пан Цукерман, надавлюючи коліном на Вілберів зад. — Ану разом, узяли, хлопці! Штовх!
Нарешті останнім зусиллям вони таки заштовхали кабанця до клітки. Гуси радісно все це коментували. Лерві прибив упоперек дверцят кілька планок, аби Вілбер не висадив їх задом. І тоді, зібравши всі свої сили, чоловіки підняли клітку й поставили її на дно кузова. І невтямки було їм, що під соломою в тій клітці причаївся пацюк, а в виямці з-під сучка заховалася велика сіра павучиха. Вони тільки й бачили, що кабанця.
— Всі на борт! — скомандував пан Еребл.
Ось він завів двигуна. Жінки посідали в кабіні біля нього, а пан Цукерман, Лерві, Ферн та Евері повилазили на машину й поставали, тримаючись за борти. Вантажівка рушила. Гуси гагакнули щось напутнє. Обоє дітей відповіли їм «по-гусячому», й так усі поїхали на ярмарок.