Шарлотта подобалася Вілберові що не день, то дужче. Бореться павучиха з усією тією комашнею? Так це ж розумно й корисно! Бо ж навряд чи знайшовся б на фермі бодай хтось один такий, хто б сказав добре слово про мух. Адже мухи весь час докучають іншим істотам. Корови їх ненавидять. Коні терпіти їх не можуть. Вівцям мухи просто осоружні. Пан і пані Цукермани весь час на мух нарікають і завішують усі приміщення від них сітками.
А як вправно давала вона раду цим паразитам! Особливо хвалив підсвинок павучиху за те, що вона, перш ніж спожити свою жертву, неодмінно її присипляла.
— Ти молодця, Шарлотто, що додумалася до такого! — хвалив її Вілбер.
— Авжеж, — погоджувалася Шарлотта своїм ніжним, мелодійним голосочком. — Я щоразу вводжу їм знеболювальне, аби вони не відчували болю. Це те невеличке добро, яке я залюбки для них роблю.
Отак і минали дні за днями. Вілбер ріс та й ріс, гладшав та й гладшав. Тричі на день він з'їдав по відру пійла, а після їди годинами вилежувався на боці, і йому снилися приємні сни. Здоров'я мав добре, нівроку йому, й швидко набирав вагу. Якось-то надвечір, коли Ферн сиділа поруч на своєму стільчику, до скотарні увійшла найстарша вівця й зупинилася біля підсвинка.
— Привіт, Вілбере! — мовила вона. — Ти що, набираєш вагу? Чи то мені тільки ввижається?
— Та, либонь, таки набираю, гладшаю, — визнав кабанець. — У такому юному віці чом би й не набратись солідності?
— І все одно я тобі не заздрю, — мовила стара вівця. — Невже ти не здогадуєшся, навіщо господарі тебе відгодовують?
— Ні, не здогадуюсь, — сказав Вілбер.
— Ох, не хотіла б я, як то кажуть, накаркати! — зітхнула стара. — Але відгодовують вони тебе тільки на те, щоб убити! Щоб заколоти — ось нащо!
— На те, щоб що? — верескнув Вілбер. І Ферн похолола, заклякла на своєму стільчику.
— Щоб убити, заколоти. Щоб перетворити тебе на копчену грудинку та шинку, — розтовкмачувала стара вівця. — Чи не всіх кабанчиків-ярчуків, коли настають справжні холоди, хазяїн заколює. Та довкола тебе існує вже справжня змова: люди змовилися убити тебе на Різдво. Всі вони у цій змові: і Лерві, й Цукерман, і навіть Джон Еребл.
— Пан Еребл? — хлипнув Вілбер. — Батько моєї подруги Ферн?
— Авжеж. Коли треба зарізати порося, тут усі допомагають. Я вже стара-стара вівця, і набачилася: щороку одне й те саме. Еребл прийде зі своєю рушницею, застрелить…
— Замовкни! — заверещав бідолашний підсвинок. — Я не хочу гинути! Рятуйте! Врятуйте мене, хоч хто-небудь!
Ферн уже ладна була зірватися на ноги, коли всі почули чийсь тонесенький голосочок.
— Заспокойся, Вілбере! — сказала Шарлотта. Павучиха чула всю цю жахливу розмову.
— Я не можу заспокоїтись! — верещав Вілбер, гасаючи туди-сюди по загорожі. — Я не хочу, щоб мене вбивали! Я не хочу вмирати. Шарлотто! Невже стара вівця каже правду? Це правда, що люди збираються заколоти мене, коли вдарять морози?
— Ну, — мовила павучиха, задумано торгаючи нитки своєї павутини, — ця старенька вівця давно вже живе у цій скотарні. І вона не раз бачила, як народжувались навесні поросята, а тоді десь зникали. Тож якщо вона каже, що люди замислили тебе вбити, то, я певна, вона каже правду. А ще хочу сказати, що про гіршу підступність я ще зроду не чула. Що тільки дозволяють собі люди!
Вілбер зарюмсав.
— Я не хочу помирати! — простогнав він. — Хочу жити й жити отут, на цій такій приємній купі гною, біля всіх моїх друзів.
Хочу дихати цим чудовим повітрям і вигріватися під цим чудовим сонечком…
— Що-що, а плачеш ти й справді чудово! — уколола стара вівця.
— Я не хочу гинути! — знову верескнув підсвинок, опукою падаючи на землю.
— Ти не загинеш! — упевнено кинула Шарлотта.
— Що? Справді? — вухам своїм не повірив Вілбер. — А хто ж мене врятує?
— Я, — запевнила павучиха.
— Як? — ухопився підсвинок за ці слова, мов потопельник за соломинку.
— Треба ще подумати як. Але я неодмінно врятую тебе, і тому хочу, щоб ти негайно заспокоївся. Ти поводишся так по-дитячому. Перестань рюмсати! Я не терплю істерик.