Павутиння Шарлотти

Розділ 6 Літні дні

Перші дні літа на фермі — це найщасливіші, найгарніші дні у всьому році. Цвітуть бузки, напахчуючи повітря своїм солодким духом, а тоді в'януть. У цей же час зацвітають і яблуні, приваблюючи бажаних гостей — бджіл. Дні стають такі теплі та лагідні. Закінчується навчання у школі, й у дітей з'являється час на те, щоб бавитися досхочу та ловити пстругів у струмку. Не раз і не два Евері приносив додому в кишені пструга, теплого й затихлого: якраз добре кинути його на сковорідку й засмажити до вечері.

Тепер, коли скінчилася школа, Ферн бігала до дядечкової скотарні чи не кожен Божий день. Сідала на свій стільчик і нищечком собі сиділа. Тварини мали її за свою. Ягнята спокійнісінько лежали біля її ніг.

Туди, ближче до першого липня, пан Цукерман запрягав коней до косарки, вилазив на високе сидіння і їхав у поле. До самого полудня чути було торохкотіння машини, що робила коло за колом, лишаючи за собою довгі зелені покоси. Наступного дня, якщо не насувала гроза, всі робочі руки, які тільки були на фермі, згрібали сіно й викидали на воза. А потім сіно везли до скотарні, й Ферн з Евері сиділи на сіні високо вгорі. Потім сіно, тепле й духмяне, витягували на високе горище, й тоді вся скотарня, здавалося, була застелена чудовою ковдрою з тимофіївки та конюшини. І яка то втіха — стрибати в те сіно! А ховатися в ньому… Іноді Евері знаходив у сіні невеличкого вужа — й додавав його до колекції всякої всячини, зібраної в його кишенях.

Початок літа — найсвятковіша пора для птахів. У полях, довкола будинку у скотарні, в лісі, на болоті — повсюди сама тобі любов, та пісні, та гніздечка, та яєчка. З узлісся білогорлий горобець (чи не з самого Бостона прилетів) так уже цвірінчить-вицвірінькує. На яблуневій гілці чаєчка вихитується й, помахуючи хвостом, виспівує: «Фібі! Фі-біі!» Співочий горобець, добре знаючи, яке життя коротке й прекрасне, мовби промовляє: «Люба-люба-люба інтерлюдія! Люба-люба-люба інтерлюдія!» А спробуйте лишень поткнутися до скотарні, так зразу ластівки й спікірують до вас зі своїх гнізд, так і почнуть сварити: «Ці-ві? Чі-ві? Це ви? Чого ви?» Бояться, щоб діток їхніх не скривдили.

Раннього літа діткам є що і попоїсти, й попити, і посмоктати, й пожувати. Стебла кульбаби повні білого, мов молоко, соку, конюшинові голівки повні нектару, а холодильник удома напхом напханий всілякими холодними напоями. І хоч куди глянь, повсюди буяє життя. Ось на бур'янині, здавалося б, кулька густої слини повисла, а розкриєш її — побачиш усередині зеленого черв'ячка. А на спідньому боці картопляного листка приклеїлися купки жовтогарячих яєчок колорадського жука…

Саме одного з тих днів початку літа з гусчиних яєць повилуплювалися гусенята. Це була важлива подія — на весь підвал скотарні. Коли це сталося, була там і Ферн, сиділа на своєму стільчику.

Шарлотта перша — звісно, після щасливої мами-гуски — довідалася, що нарешті з'явилися гусенята. А гуска знала про їхню появу вже за день до того, бо чула їхні слабенькі голосочки зсередини яєць. Вона знала, як їм тісно наразі в тій шкаралущі, як їм хочеться мерщій вискочити на волю. Тож вона сиділа нищечком і говорила менше, ніж завжди.

Коли перше гусеня виткнуло свою сіро-зеленаву голівку з-під маминого крила й роззирнулося довкола, Шарлотта укмітила це й усім розголосила новину.

— Я певна, — мовила вона, — що всі ми, хто тут живе, переживаємо радість із приводу того, що, після цілого місяця безперервних зусиль і терпінь з боку нашого друга — гуски, їй нарешті є чим похвалитися. Гусенята з'явилися на світ! Мої що-найщиріші вітання!

— Дякую, дякую, дякую! — відказала гуска, киваючи головою, кланяючись і зовсім не зніяковівши.

— Дякую! — озвався й гусак.

— І я вітаю! — заверещав Вілбер. — Скільки всього народилося гусенят? Я бачу лиш одне.

— Їх народилось семеро, — повідомила гуска.

— Чудово! — похвалила Шарлотта. — Сім — щасливе число.

— «Щасливе», «щастя» — все це тут ні до чого, — заперечила гуска. — головне тут добрий догляд і тяжка праця.

Цієї миті виткнув свого носа Темплтон — із криївки, яку влаштував під Вілберовим коритцем. Підозріливо зиркнувши на Ферн, пацюк обережно підповз до гуски, тримаючись чим ближче до стіни. Всі пильно за ним стежили, бо недолюблювали його. Ніхто не довіряв пацюкові…

— Я прошу уваги! — заговорив Темплтон своїм писклявим голосом. — Ти кажеш, у тебе знайшлось семеро гусенят Але ж було восьмеро яєць! Що ж сталося з восьмим яйцем? Чому з нього нічого не вилупилось?

— Либонь, то був розбовток, — сказала гуска.

— І що ти з ним робитимеш? — допитувався Темплтон, не зводячи з гуски своїх маленьких-кругленьких очиць-намистинок.

— Можеш забрати розбовтка собі, якщо хочеш, — дозволила гуска. — Коти його геть та й додай до тієї твоєї бридкої колекції. (Темплтон мав звичку підбирати всілякі дивоглядні речі, які тільки траплялися йому на фермі, й складати-складувати їх у своїй норі. І чого тільки туди він не напташив!)

— Звісно-вісно-вісно, — погодився й гусак. — Можеш забрати собі розбовтка. Але я скажу тобі одну річ, Темплтоне: хай-но я застану тебе, як ти пхатимеш-хатимеш-атимеш свого бридкого носа до наших гусенят, то я тебе так відмегелю, як ніколи ще жодному пацюкові не діставалось!

І гусак, розпростерши свої великі дужі крила, залопотів, б'ючи ними повітря — показуючи, який він дужий. Авжеж, він був таки дужий, ще й хоробрий, але, сказати правду, обоє цих щасливих батьків, гуска й гусак, побоювалися Темплтона. Бо ж цей пацюк не мав ні моралі, ні сумління, ні гризот, ні порядності, ні співчуття, ні приязні, ні краплі бодай якоїсь гризунської доброти; ніколи ні в чому не розкаювався, ніколи не виказував жодного натяку бодай на якісь шляхетні почуття — одне слово, не мав геть нічого доброго! Хай-но котресь гусеня десь заґавиться, відстане від мами, так Темплтон його й хапоне. Гуси знали це. І всі це знали.

Своїм широким дзьобом гуска викотила невисиджене яйце з гнізда, і все товариство спостерігало з відразою, як пацюк покотив його геть. Навіть Вілбер, до чого в же неперебірливий у харчах, і той був приголомшений.

— Уявити тільки! — промимрив він собі під ніс. — Він захотів узяти собі старе, тухле, смердюче яйце!

— Пацюк є пацюк, — промовила Шарлотта, сміючись ледь чутним бренючим смішком. — Але ж, друзі, невже ви не знаєте, що, коли той розбовток розіб'ється, життя на скотарні стане неможливим?

— Як це? — не зрозумів підсвинок.

— А так, що враз пошириться такий сморід, що ніхто тут не витримає. Тухле яйце — то справжня бомба нестерпного смороду.

— Не бійтесь, я не розіб'ю його, — прогарчав Темплтон. — Я знаю, що роблю. Я весь час маю справу з подібними речами.

І пацюк, котячи тухле гусяче яйце перед собою, зник у своїй норі. Він того розбовтка і штовхав, і туди-сюди повертав, і пхав вужчим кінцем уперед, аж поки нарешті закотив до свого підкоритного лігва.

А надвечір, коли вщух вітер, і на подвір'ї стало затишно й тепло, сіра гуска злізла зі свого гнізда й повела сімох гусеняток у широкий світ. Пан Цукерман саме ніс Вілберові його вечерю й помітив новину.

— Ну-ну! Привіт, привіт! — заусміхався він на весь рот. — Ану ж, скільки вас там? Одне, двоє, троє, четверо, п'ятеро, шестеро, семеро. Семірко маленьких гусенят! Яка краса!