Павутиння Шарлотти

Розділ 4 Самотність

Наступний день видався похмурий і дощовий. Дощ лопотів по даху скотарні, вода безугавно крапотіла зі стріхи. Дощ падав і на подвір'я скотарні, збігаючи звивистими струмочками на доріжку порослу будяками та щирицею. Дощ стукотів у вікна кухні пані Цукерман і бурхливими струменями виривався з ринв. Дощ падав і на спини вівцям, що паслися в лузі. Коли ж вівцям набридло киснути під дощем, вони звільна побрели нагору доріжкою та й поховалися у кошарі.

Цей дощ розладнав Вілберові плани. А планував він вийти цього дня у свій двірок і вирити там нову нору. Мав він й інші задуми. День собі він був розпланував десь так:

«Сніданок о шостій тридцять. Сколотини, хлібні шкоринки, висівки, недоїдені господарями пиріжки, пшеничні коржики із прилиплими краплями кленової патоки, картопляні шкірки, рештки пудингу із заварним кремом та родзинками й шматочки крученої пшеничної соломки. Закінчити сніданок о сьомій».

Від сьомої до восьмої Вілбер планував побазікати із Темплтоном, пацюком, що мешкав під його коритечком. Звісно, балачка з Темплтоном — не найцікавіше у світі заняття, але краще вже це, ніж зовсім нічого.

Від восьмої до дев'ятої Вілбер сподівався подрімати надворі під сонечком.

Від дев'ятої до одинадцятої він хотів рити нору чи то рівчак: а що, коли вириє із грязюки щось їстівне?

Від одинадцятої до дванадцятої він планував постояти спокійно, спостерігаючи мух на дошках, бджіл на конюшині й ластів'ячі піруети у повітрі.

«Дванадцята — підобідок. Висівки, тепла вода, яблучні лушпайки, м'ясна підлива, морквяні ошкребки, м'ясні недоїдки, черства мамалиґа та розкисла обгортка з пачки сиру. Закінчити підобідок о першій».

Від першої до другої Вілбер планував поспати.

«Від другої до третьої — чухання сверблячих місць об паркан. Від третьої до четвертої — стояти зовсім нерухомо й осмислювати, що воно таке — бути живим на цьому світі, а також чекати на Ферн. О четвертій принесуть вечерю: сколотини, корм, недоїдений бутерброд із наймитової коробки для підобідків, шкірки з чорносливу, шматочки того-сього, пригоріла смажена картопля, краплі повидла, трохи більше того, трохи більше цього, недогризок печеного яблука, глевка частина пирога…»

Складаючи оці плани, він був так і заснув учора. А прокинувся о шостій і побачив дощ, і йому здалося, що він цього просто не витримає.

— Я все так чудово спланував, а тут, як на зло, цей дощ! — нарікав підсвинок.

Якусь хвильку він понуро стояв у приміщенні. Тоді підійшов до дверей і визирнув надвір. Краплі дощу вдарили йому в обличчя. На його двірку було холодно й мокро. У його коритці набралося на кілька сантиметрів дощової води. Темплтона ніде не було видно.

— Ти там, Темплтоне? — погукав Вілбер.

Ніхто йому не відповів. Раптом Вілберові стало так тоскно. Він не мав друга!

— Кожен день такий самий, як і всі інші! — простогнав він. — Я зовсім малий, я не маю справжнього друга в цій скотарні, дощ ітиме і до обіду, й після обіду, а Ферн не прийде в таку негоду. Ох, я нещасний!

І Вілбер знову заплакав — удруге за два останні дні.

О шостій тридцять Вілбер почув бряжчання відра. Надворі, під дощем, стояв Лерві — наймит помішував його, Вілберів, сніданок.

— Їж, кабанчику! — підохотив Лерві. Підсвинок навіть не поворухнувся.

Лерві вилив пійло в коритце, вишкріб відро й пішов собі. Але він завважив, що з підсвинком щось негаразд.

Вілбер не хотів їсти — він хотів, щоб його любили. Він хотів мати друга — когось такого, хто б із ним грався. І сказав про це гусці, яка тихенько сиділа в кутку кошари.

— Може, ти прийдеш до мене та пограєшся зі мною? — запитав він.

— Вибач, вибач, вибач! — відказала гуска. — Я сиджу-сиджу на моїх яйцях. Їх восьмеро. Маю тримати їх дуже-дуже-дуже теплими. Тож мушу постійно сидіти на яйцях, бо я не якась там легковажна торохтійка. Мені до гри, коли я висиджую гусеняток.

— Та й я не думав, що ти висиджуєш дятленят, — з гіркотою в голосі зауважив Вілбер.

Тоді він почав підсипатися до одного з ягнят.

— Будь ласкаве, пограйся зі мною! — попрохав він.

— Звісно, що не пограюсь, — відповіло ягня. — По-перше, я ще надто мале й тому не можу перескочити через загорожу, щоб потрапити до твого свинарника. А по-друге, мене свині не цікавлять. Свині для мене — просто ніщо, навіть менше, ніж ніщо.

— Як це так: менше, ніж ніщо? — обурився Вілбер. — Не думаю, щоб на світі існувало щось менше, ніж ніщо. Ніщо — це вже ніщо, за ним немає нічого. Ніщо — це найнижча сходинка, це кінець мотузки. Як може що-небудь бути меншим за ніщо? Якби щось було меншим за ніщо, тоді ніщо було б не ніщо, а щось, хай навіть щось зовсім малесеньке. Але якщо ніщо — це ніщо, тоді ніщо не має нічого такого, що було б за нього менше!

— Та вже вгамуйся! — мовило ягня. — Пограйся саме з собою. Бо я не граюсь зі свиньми — і край.

Засмучений Вілбер упав на землю й став слухати дощ. Незабаром він побачив Темплтона — пацюк ліз по скісній дошці, котрою користувався як східцями.

— Темплтоне, пограйся, будь-ласка, зі мною! — попрохав Вілбер.

— Погратись? — перепитав пацюк, ворушачи своїми вусами. — Гра? Та я не дуже добре навіть знаю, що означають ці слова!

— Ну, знаєш, — пояснив підсвинок, — це означає розважатися, робити всякі витівки, гасати, перекидатися і взагалі веселитись.

— Я ніколи нічого такого не роблю і всіма силами намагаюся всього цього уникати, — понуро відказав пацюк. Я волію завжди їсти, гризти, винюхувати й ховатися. Я — ненажера, а не веселун. Ось і цієї миті я прошкую до твого коритця, щоб спожити твій сніданок, бо тобі бракує клепки в голові, аби з'їсти його самому

І пацюк Темплтон, проповзши крадькома попід стіною, зник у таємному тунелику, якого він прокопав від дверей до Вілберового коритечка. Темплтон був хитромудрий пацюк, і все він робив якось не так, як усі, а на свій пацючий лад.

І той тунелик був зразком його уміння й хитрості. Завдяки цій норі пацюк міг добутися від скотарні до власної криївки під Вілберовим коритечком так, щоб ніде не показатися на відкритій місцевості. Своїми норами-тунеликами та стежечками він помережив усю ферму пана Цукермана й міг, ніким не помічений, потрапити з будь-якого кутка садиби в будь-яке інше місце на цій території. Зазвичай він спав за дня, а на роздобутки виходив, коли споночіє.

Вілбер провів поглядом Темплтона, що зник у своєму тунелику. Мить — і вже гострий пацючий ніс виткнувся з-під коритця. Обережно Темплтон підтягся до краю коритця. Ну як Вілберові це знести?

Бачити, як цього похмурого дощового дня хтось інший з'їдає твій сніданок! Він знав, що Темплтон мокне там, під зливою, але навіть це його не втішило. Самотній, без друзів, пригнічений і голодний, він опукою впав на гній і зайшовся риданнями.

Смерком Лерві підійшов до пана Цукермана.

— Мені здається, щось негаразд із тим вашим кабанчиком, — сказав наймит. — Він навіть не доторкнувся до їжі!

— Дай йому дві ложки сірки й трохи меляси, — розпорядився пан Цукерман.

Вілбер не втямив до пуття, що то з ним діялося, коли Лерві спіймав його й силоміць залив йому ліки в горлянку. Таки й справді це був найгірший день у його житті! Як, як йому далі витримувати оцю жахливу самотність?

Темрява окутала все довкола. Незабаром Вілбер міг розрізняти лише тіні та чути, як вівці жують свою жуйку та як час від часу вгорі, над головою, бряжчать ланцюгами корови. І тут несподівано — уявіть собі, як здивувався Вілбер! — із темряви до нього долинув чийсь тонесенький голосочок, якого він ніколи в житті не чув. голосочок тонесенький, зате ж який приємний!

— Ти хочеш мати друга, Вілбере? — промовив голосочок. — Я буду тобі за друга. Я спостерігала за тобою цілий день, і ти мені сподобався.

— Але ж я не можу роздивитися тебе! — вигукнув Вілбер, зірвавшись на рівні ноги. — Де ти? І хто ти?

— Я тут, над самим тобою, — відповів голосочок. — Спи собі. Ти побачиш мене вранці.