Павутиння Шарлотти

Розділ 19 Мішечок з яйцями

Наступного ранку, щойно перше світло засіріло на сході й горобці застрибали на деревах, щойно корови забряжчали ланцюгами й заспівав півень, а перші автомобілі зашурхотіли на великій дорозі, Вілбер прокинувся й почав шукати очима Шарлотту. І побачив її вгорі в куточку, в задній частині його хлівця. Павучиха була якась дуже тиха. Її восьмеро ніг були широко розпростерті. Здавалося, вона за ніч дуже схудла. А біля неї Вілбер укмітив якийсь дивний, приліплений до стелі предмет. Мішечок? Торбинка? Кокон? Був той предмет персикового кольору, а зроблений — наче з цукрової вати?

— Ти не спиш, Шарлотто? — тихо запитав кабанець.

— Ні, — почулася відповідь.

— А що то за така стильна річ? Це ти зробила?

— Так, я, — слабким голосом відповіла Шарлотта.

— То іграшка?

— Іграшка? Я б так не сказала. Це мій мішечок з яйцями, мій magnum opus.

— А я не знаю, що воно таке — магнум опус, — признався Вілбер.

— Це латинські слова, — пояснила Шарлотта. — Вони означають «великий твір». Цей мішечок з яйцями є мій великий твір, найкраща річ, яку я будь-коли робила.

— А що в ньому всередині? — запитав Вілбер. — Яєчка?

— П'ятсот чотирнадцять яєць! — гордо сказала павучиха.

— П'ятсот чотирнадцять? — не повірив кабанець. — Ти жартуєш?

— Ні, не жартую. Я їх відкладала й лічила. Почала лічити, то вже й до кінця долічила — так просто, щоб голова була чимось зайнята.

— Який довершений, чудовий мішечок з яйцями! — вигукнув Вілбер, почуваючись таким щасливим, ніби оце він сам усе те й створив.

— Так, він гарненький, — сказала Шарлотта, поплескуючи мішечок двома своїми передніми лапками. — Принаймні я можу запевнити тебе, що він дуже міцний. Я зробила його з найміцнішого матеріалу який тільки я маю. А ще він не промокає у воді. Яйця лежать усередині нього й завжди лишатимуться сухими й теплими.

— Шарлотто… — вже сонливим голосом звернувся Вілбер, — невже ти й справді хочеш мати п'ятсот чотирнадцять діточок?

— Чом би й ні? Якщо нічого не завадить, — відповіла павучиха. — Звісно, вони повилуплюються аж навесні…

Кабанець уловив у її голосі нотку печалі.

— А чому ти говориш таким невеселим голосом? Як на мене, то ти мала б бути на сьомому небі від щастя!

— Ну, ти не звертай на мене уваги, — мовила Шарлотта. — Просто немає в мене більше вогнику. Либонь, я тому сумна, що ніколи не побачу моїх діточок.

— Як це так — ти не побачиш своїх діточок? Що ти цим хочеш сказати? Та неодмінно побачиш! Ми всі їх побачимо. Це ж буде просто чудо навесні, коли там, у підвалі скотарні, забігають по всіх куточках п'ятсот чотирнадцять малесеньких павученят! А в гусей знайдеться новий виводок гусенят, а вівці покотяться і матимуть маленьких ягнят…

— Можливо, так і буде, — тихо мовила Шарлотта. — Однак я маю таке передчуття, що не доведеться вже мені побачити наслідки моїх зусиль. Зовсім я розклеїлась. Либонь, я хирію, якщо хочеш знати правду.

Вілбер якраз не знав, що достеменно означає «хирію», але й не зважувався попросити Шарлотту, щоб пояснила. Одначе був такий стривожений, що зрозумів: таки треба запитати.

— А як це «хиріти»?

— Це означає, що я занепадаю, дедалі дужче відчуваю старість. Я вже давно не молода, Вілбере. Але мені не хотілося б, щоб ти потерпав за мене. Адже сьогодні твій великий день. Поглянь на мою павутину — правда ж, вона гарна, з цими крапельками роси на нитках?

І справді, Шарлоттина павутина ще ніколи не виглядала такою красивою, як цього ранку. На кожній нитці висів добрий десяток блискотливих крапелинок ранкової роси. Світло зі сходу заграло в цих крапелинках, і кожна нитка плетива стала ще виразніша. Ця павутина була чудовим взірцем вдалого задуму і його втілення в життя. Ще година чи дві — й мимо потече потік людей, що чудуватимуться з павутини, читатимуть виведене в ній слово, видивлятимуться на Вілбера й вигукуватимуть: «Чудо! Чудо!»

Вілбер саме розглядав павутину, коли це поруч виткнулися вуса й чийсь гострий ніс. Темплтон насилу протяг своє тіло через хлівець і впав у кутку.

— Я повернувся, — повідомив пацюк хрипким голосом. — Що за нічка була!

Він так роздувся, що став удвічі більший за себе звичайного. Його живіт округлився, мов слоїк із джемом.

— Що за нічка була! — хрипко повторив пацюк. — Яке бенкетування! Яка гульня! Справжнісінька обжирайлівка! Я впхав у себе рештки чи не тридцяти підобідків. Ще ніколи в житті я не бачив такої купи недоїдків. І все дійшло щонайкращої смакової кондиції завдяки часу та денній спекоті. О, це була розкіш, друзі мої, справжня розкіш!

— І не соромно тобі? — з відразою дорікнула Шарлотта. — Буде тобі по заслузі, якщо спіткає тебе гострий напад нестравлення.

— За мій шлунок ви не бійтесь, — прогарчав Темплтон. — Він перетравить що завгодно. А ще, до речі, я приніс лихі вісті. Коли я проходив повз сусідні двері — кабана, що зве сам себе Дядьком, — то укмітив блакитну бирку на дверях його хлівця. Це означає, що він здобув перше місце. Либонь, тебе побито, Вілбере.

Можеш більше не випендрюватись, бо все одно ніхто не почепить жодної медалі тобі на шию. Навіть більше: я не здивуюсь, якщо Цукерман змінить своє ставлення до тебе. Ти ще дочекаєшся, що він страшенно забажає свіжої свининки, копченої шинки та хрумкого бекону! І він таки заріже тебе, мій хлопче!

— Вгамуйся, Темплтоне! — цитькнула Шарлотта. — Надто ти вже напхався та нализався, аби тямити, що варнякаєш. Не звертай на нього уваги, Вілбере!

Кабанець, як тільки міг, постарався не думати про те, що наговорив пацюк. Він вирішив змінити тему.

— Темплтоне, — сказав він, — якби ти не був такий одурманений, то помітив би, що Шарлотта зробила мішечок для яєць. Вона збирається стати матір'ю. До твого відома: в тому мішечку персикової барви вмістилося п'ятсот чотирнадцять її яєць!

— Це правда? — перепитав пацюк, підозріливо придивляючись до мішечка.

— Так, правда, — зітхнула Шарлотта…

— Мої вітання! — промимрив Темплтон. — Ох і нічка була!

І, заплющивши очі, пацюк нагорнув на себе трохи соломи й миттєво занурився у глибокий сон. Вілбер і Шарлотта були раді, що на час позбулися його безцеремонного товариства.

О дев'ятій годині вантажівка пана Еребла в'їхала на територію ярмарку й зупинилася біля Вілберового хлівця. Всі повилазили з машини.

— Гляньте! — скрикнула Ферн. — Погляньте на Шарлоттину павутину! Прочитайте, що там написано!

Дорослі й діти побрались за руки й поставали перед павутиною, вивчаючи новий знак.

— Скромний! — вимовив пан Цукерман. — Яке інше слово краще підходить Вілберові?!

Всі тішилися тим, що чудо в павутині знову повторилося. Вілбер з любов'ю дивився у їхні обличчя. Виглядав він дуже скромним і дуже вдячним. Ферн підморгнула Шарлотті. Перший схаменувся Лерві — й вилив у коритце відро теплого пійла. І, поки Вілбер з'їдав свій сніданок, наймит лагідно чухав його гладенькою паличкою.

— Стривайте! — крикнув Евері. — Погляньте на ось це! — Й показав на блакитну бирку, прикріплену до Дядькового хлівця. — Оцей кабанюра вже й виграв приз!

Обидві родини, Цукермани й Еребли, витріщилися на бирку. Пані Цукерман заплакала. Ніхто не промовив жодного слова. Вони просто дивилися на ту бирку. Тоді задивилися на Дядька. Потім — знову на бирку. Лерві дістав із кишені величезного носовичка й гучно висякав носа — та так гучно, що цей звук почули навіть конюхи на стайні.

— Можна мені взяти трохи грошей? — запитала Ферн. — Я хочу пройтися по центральній алеї.

— Стій мені тут! — гримнула на доньку мати. Очі Ферн наповнилися слізьми.

— А чого це всі розрюмсались? — дорікнув пан Цукерман. — Ану до роботи! Едіт! Давай сюди сколотини!

Пані Цукерман утерла очі носовичком, пішла до вантажівки й повернулася з великою банкою сколотин.

— Час для купелі! — бадьоро сказав Цукерман.

Він, пані Цукерман та Евері зайшли до Вілберового хлівця. Евері повільно зливав сколотини кабанцеві на голову й спину, вони струминками розтікалися йому по боках, по щоках, а пан і пані Цукермани втирали їх йому в щетину та шкіру. Ось перший перехожий зупинився поспостерігати. А за якусь хвильку зібралася ціла юрба. Вілбер зробився такий-то вже біленький та гладенький. Ранкове сонце просвічувало крізь його рожеві вуха.

— Він не такий великий, як отой кабан, що в сусідстві, — зауважив хтось із глядачів, — зате ж він чистіший. А я люблю саме чистоту.

— І я, — підтримав першого інший чоловік.

— А ще він «скромний», — прочитала якась жінка слово, виведене в павутині.

І всі, хто тільки зупинився перед цим хлівцем, знаходили якесь добре слово для Вілбера. Всі захоплювалися павутиною. Але, звісно ж, ніхто не помічав Шарлотти.

Зненацька пролунав підсилений гучномовцем голос.

— Увага! Увага! — промовляв голос. — Просимо пана Гомера Цукермана приставити свого славетного кабана до трибуни. За двадцять хвилин йому буде призначена спеціальна відзнака. Всіх запрошуємо подивитись. Пане Цукермане! Будьте ласкаві посадити вашого кабана в клітку й негайно з'явитись до суддівського намету!

Після того як відлунали останні слова оголошення, обидві родини, Еребли й Цукермани, на хвилину завмерли й заніміли. Тоді Евері схопив оберемок соломи й підкинув у повітря, репетуючи на всю горлянку. Соломинки, мов конфетті, позалітали його сестричці в коси. Пан Цукерман міцно обійняв пані Цукерман. Пан Еребл поцілував пані Еребл. Евері поцілував Вілбера в п'ятачок. Лерві усім і кожному тис руки. Ферн міцно обійняла матір. Евері обійняв Ферн. Пані Цукерман обійняла пані Цукерман.

А вгорі, в затінку під стелею хлівця, ніким не побачена сиділа павучиха Шарлотта, обхопивши передніми лапами свій мішечок із яйцями. Її серце більше вже не билося так сильно, як колись, і вона почувалася стомленою і старою, але нарешті була впевнена в тому, що врятувала Вілберові життя. Ось чому вона була умиротворена й задоволена.

— Не гаймо ні хвилини! — крикнув пан Цукерман. — Лерві, допоможи мені з кліткою!

— А можна вже мені взяти трохи грошей? — знову попросила Ферн.

— Та почекай! — сказала пані Еребл. — Чи ти не бачиш, які ми всі заклопотані? — Занесіть хто порожню банку з-під сколотин у машину! — скомандував пан Еребл. Евері схопив банку й прожогом кинувся до вантажівки.

— Чи моя зачіска в порядку? — запитала пані Цукерман.

— В чудовому порядку, — відрізав пан Цукерман, ставлячи, разом із наймитом, клітку перед Вілбером.

— Ти ж навіть не глянув на мою зачіску! — обурилася пані Цукерман.

— Все гаразд із твоєю зачіскою, Едіт, — мовила пані Еребл. — Тільки не зчиняй бучі.

Пацюк Темплтон, що спав собі в соломі, зачув цей шарварок і прокинувся. Достеменно він не збагнув, що воно й до чого, але, побачивши, як чоловіки запихають Вілбера до клітки, надумався й собі під'їхати. Він вичекав слушної миті і, коли ніхто не дивився, шаснув до клітки й зарився у солому на її дні.

— Приготувалися, хлопці! — гукнув пан Цукерман. — Ану взяли!

Він, пан Еребл, Лерві й Евері схопили клітку й, сперши одним боком на стінку хлівця, висадили її в кузов. Ферн заскочила в кузов і всілася верхи на клітці. У неї й досі стирчала солома в косах, і вся вона була така схвильована й гарненька. Пан Еребл завів двигун. Усі повилазили на машину й так рушили поволеньки до суддівської кабіни перед трибуною.

Коли проїздили повз чортове колесо, Ферн задивилася на нього й побажала опинитись зараз у найвищій кабінці разом із Генрі Непосидою.