"Людина без нервів"

«КАЛУГА-МАРС»

Тієї дощової ночі зовсім близько від містечка бухкали гармати. Фашисти були за дванадцять кілометрів. З маленької станції щойно пішов останній ешелон, який повіз у тил жінок, старих та дітей.

Коротко постукуючи, пройшли теплушки, проповзли довгі пасажирські вагони з ледь помітним світлом у замаскованих вікнах; процокала відкрита платформа із зенітним кулеметом та червоноармійцями. Ешелон зник у темряві.

На спорожнілій станції зосталися лише кілька залізничників, вартові на пероні та двоє хлоп'ят років по десять, які причаїлися під вежею водокачки; один з них — кругловидий, у довгому пальті з піднятим коміром, обмотаним шарфом, у хутряній шанці; другий — худенький, шустрий, у короткому чорному бушлатику та чорній кепці.

Вони довго стояли мовчки під мокрою стіною, прислухаючись до кроків вартового на пероні та до гучних пострілів гармат. Потім хлопчик у довгому пальті ледь чутно прошепотів:

— Славо! Славо!

— Ну?

— Славо, ти куди записку дів?

— До мами у клунок з постіллю.

— До моєї мами?

— Ні, до моєї… Стій тихо. Почують!

Вони помовчали. За хвилину знову почувся шепіт:

— Славо! Агов, Славо!

— Чого тобі?

— Славо, що ти написав у записці?

— «Що, що»! Написав: «Дорогі мамо, бабусю й Віро Дмитрівно! Ми втекли з поїзда. Ми хочемо грудьми захищати місто від ворогів. Будь ласка, не хвилюйтесь і не турбуйтесь». Ото й усе. Стій тихо і нічого не говори! Зрозумів?

— Зрозумів!

У мовчанці минуло кілька хвилин. Кроки вартового, що віддалявся по перону, чулися все слабше. Коли вони затихли, Слава відійшов од стіни й огледівся, притримуючи за лямки рюкзак.

— Мишко! Ходімо!

Його приятель підійшов до нього з великим, туго напханим портфелем. Обидва скрадаючись пройшли через хвіртку в дерев'яній огорожі станції, на мить зупинились і кинулися бігти у дощ, у темряву.

На привокзальному майдані вони нікого не зустріли і далі пішли повільно, тримаючись ближче до парканів і стін будинків. Одна калоша у Слави раз у раз зіскакувала. Важкий портфель бив Мишка по ногах. Обидва промокли від дощу і спітніли, але йшли не зупиняючись.

Містечко, таке знайоме вдень, тепер здавалося чужим і страшним. Жодної людини не було на вулиці. Жодне вікно не пропускало світла. Навіть собаки, які звичайно гавкали в кожному дворі, тепер мовчали.

Тільки зрідка в темних парадних великих будинків або під арками воріт жевріли вогники цигарок. Це чергові мешканці стояли на своїх постах. Помітивши їх, діти або кидалися бігти, або ж ішли скрадаючись, затамувавши подих.

Так вони дісталися центру міста. Попереду, перетинаючи вулицю, прогуркотіли чи то танки, чи тягачі і звернули в і ємний завулок. Потім поспіхом, майже бігцем, назустріч дітям пройшов взвод червоноармійців.

Хлопчики сховалися від них у суточки між кіосками, де колись торгували морсом і тютюном. Вони затрималися там, щоб трохи перепочити.

— Славо! — тихо покликав Мишко.

— Що?

— Славо, а ти написав у записці, що ми тепер, може, зовсім загинемо?

Слава розсердився:

— Ти… ти, Мишко, зовсім наче маленький! У людини голова йде обертом від турботи, а він зі своїми безглуздими запитаннями! Ну навіщо я їм це писатиму? Щоб вони повмирали від страху? Так?

Мишко не відповів. Він присів навпочіпки і якийсь час мовчав, шморгаючи носом. Потім знову зашепотів, ще тихше:

— Славо!..

— Знов!

— Славо, слово честі, це останнє запитання… Славо, від якої турботи у тебе голова йде обертом?

— Від якої? А ось від якої: нам треба дістатися на передову так, щоб не потрапити на очі патрулю. Як знайти оту саму передову? Куди нам піти? Ти про це подумав?

— Я не думав про це, але, по-моєму, Славо, де гармати стріляють, там і передова.

Хлопчики попрямували далі. Ще кілька раз вони ховалися, почувши, як чалапають по калюжах важкі чоботи патрульних, і тільки за годину вибралися на околицю міста. Тут було особливо безлюдно й незатишно. Гуркіт гармат лунав дужче.

Слава зупинився на перехресті незабрукованих вулиць і спитав:

— Де ж тепер стріляють? Куди йти?

Хлопчики топталися на місці, розгублено повертаючись на всі боки. Гуркіт, важке бухкання чулися тепер не тільки спереду, але й праворуч, і ліворуч, і позаду.

— Славо! Що це? Чуєш!

Якийсь дивний свист, то наростаючи, то затихаючи, йшов згори, з миготливого неба. Слава підставив ліве вухо під дощ, щоб прислухатись, аж тут раптом пролунало виття, а не свист, у темних вікнах будинків блиснуло світло, і за мить земля задвигтіла від потужного удару.

— Славо! Знаєш що? — прокричав Мишко. — Славо, це, певно, фашисти з далекобійних стріляють. Славо!..

— Ну… ну і що ж, що стріляють? Ти тільки… ти тільки не бійся, будь ласка… Нічого тут такого немає, що стріляють.

— Славо, я не боюсь… Тільки знаєш що, Славо… Чого ми тут стоїмо? Як іти, то йти. Га, Славо?

Обидва поквапом рушили, насилу стримуючись, щоб не бігти.

— Обстріл як обстріл. Звичайна річ! — говорив Слава.

— Ага! Звичайна річ, — погоджувався другий, злегка підскакуючи з кожним новим ударом.

Раптом Слава помітив, що його товариш зник.

— Мишко! Ти де? Ти чого?..

— Славо! Знаєш… дивна річ! — долинуло з пітьми. — Впустив портфель і не можу знайти.

Слава зупинився:

— Ну! Знайшов?

— Ні. Славо… Дивна річ!

— Знайшов? — почулося за мить.

— Ні!.. Отже! Дивна річ!.. Славо, ти тут?.. Славо!

Нарешті Мишко знайшов портфель у великій калюжі і приєднався до товариша. Але тут у Слави злетіла калоша. Він нагнувся, щоб надіти її. Зненацька яскравий стовп світла шугнув з-за найближчого будинку, і прогримів такий гуркіт, що в Мишка замалим серце не вискочило. Задзвеніли шибки. Десь голосно закричала жінка.

За мить приятелі щодуху мчали по калюжах: один з портфелем, другий з калошею в руках.

Вони не помітили, як вибігли за місто, як потрапили у Великий гай. Бігли довго, дуже довго. Вибухи позаду вже припинились, а діти бігли далі, важко й хрипко дихаючи.

— Стій! Хто йде? — пролунав раптом уривчастий окрик.

Хлопці наче прикипіли до місця.

— Вклепалися! Патруль! — прошепотів Слава.

— Хто йде? — пролунало в пітьмі голосніше й тривожніше.

— Це… ми… — нерішуче сказав Мишко.

— Хто «ми»?

— Радянські громадяни, — пояснив Слава.

— Які ще там громадяни? Лягай!

Клацнув затвор гвинтівки. Хлопчики, не мовивши й слова, плюхнулися на землю. У цей момент чийсь бас проказав:

— У чім річ, Симаков?

— Ходить там хтось, товаришу караульний начальнику. Я поклав його.

— Гей! Хто там є? Відповідай! — голосно наказав бас.

— Радянські громадяни. Школярі, — повторив Слава, трохи підвівши голову.

— Ану, Жиров… За мною!

Почулися кроки. На мить спалахнуло світло кишенькового ліхтаря й засліпило дітей. Ліхтар тут же погас. Хлоп'ята побачили перед собою двох червоноармійців.

— Хто такі? Як сюди потрапили? — спитав один з них басом.

Хлоп'ята підвелися. Мишко зовсім розгубився і мовчав. А Слава поправив кепку і заявив рішучим тоном:

— Ми… Нам до командира треба.

— До якого командира? В якому питанні?

— Добровольцями хочемо вступити.

— Жиров, чуєш? — сказав бас товаришеві. Потім звернувся до хлоп'ят: — Та-ак! А батьки ваші де?

— Поїхали. Евакуювалися вони.

— А ви ж як?

— А ми зосталися.

— Втекли?

— Зовсім не втекли, — збрехав Слава. — Просто нас відпустили, і край.

— Воювати відпустили?

— Авжеж.

Червоноармійці зареготали.

— Он воно, Жиров, як! Що ж тепер робити?

— Черговому треба доповісти, товаришу сержанте.

— Черговому? Гм! Правильно! Ходімо до чергового. Нехай розбирається… Ну, вояки, ходімо!

Вони повели хлоп'ят лісом, зрідка на мить освітлюючи ліхтариком дорогу, і незабаром зупинилися біля вузької темної щілини в землі.

— Заждіть тут.

Сержант опустився в щілину дерев'яними східцями. За кілька хвилин його голос почувся звідкись ліворуч:

— Жиров! Давай їх прямо до лейтенанта.

Хлоп'ята за допомогою Жирова спустилися в щілину і пішли по ній, зачіпаючи плечима глиняні стіни.

— Славо! Правда, зовсім, як у справжніх окопах? Еге? — прошепотів Мишко.

Щілина вела під невисокий земляний пагорб. Стало зовсім темно. Та ось Жиров відчинив якісь дверцята, і всі троє опинилися в світлій землянці, обшитій дошками. Її освітлювала електрична лампочка.

У землянці було двоє військових. Один, у командирській шинелі, з протигазом і польовою шкіряною сумкою, стояв, прихилившись до стіни. Другий, смаглявий, кучерявий, з чорними вусиками, з цигаркою в зубах, сидів за маленьким столиком.

На петлицях в обох військових хлоп'яга помітили по два квадратики.

Військовий з вусиками підвівся.

— Це і є ваші герої? — спитав він Жирова.

— Так точно, товаришу лейтенанте.

Лейтенант пильно подивився на хлоп'ят і злегка всміхнувся.

Велика чорна Славина кепка так низько з'їхала на лице, що з неї виднілися тільки ніс та підборіддя. З рукавів його бушлата та з Мишкового пальта стікала вода. Панчохи, штани, черевики у хлопчиків були перемазані глиною. Обидва стояли принишклі, нерухомі.

— Воювати, кажете, зібралися? Так?

— Воювати, — почулося з-під кепки.

Лейтенант повернувся до військового біля стіни:

— Що ж, черговий, споряджай з ними зв'язкового — та й у місто.

Хлоп'ята засмучено перезирнулися.

Той, кого лейтенант назвав черговим, задумливо постукував цигаркою по цигарниці.

— У місто, то в місто, — сказав він повільно, — ну, а далі що? Батьки їхні виїхали. Дитячі установи евакуйовано. Куди зв'язковий з ними подінеться?

Лейтенант пройшовся по землянці, заклавши руки за спину:

— Гм! Це ще невідомо, поїхали чи не поїхали. Можливо, герої втекли з дому, а їх тепер розшукують на вулицях.

Він зупинився перед Славою і підняв козирок його кепки:

— Ану лиш, друзі, по правді: втекли?

— Зовсім ми… — почав був Слава.

Та лейтенант перебив його:

— Стоп! Зажди! Ви прийшли в армії служити. Так? І от з першої вже зустрічі брешете командирові. Навіщо нам такі бійці, які обдурюють командирів? Ні! Ви вже краще відверто: з дому втекли?

— З поїзда, — ледь чутно відповів Слава.

— Ми з поїзда втекли, — повторив Мишко.

— Ну от! Це інша річ!

Лейтенант знову пройшовся і став перед черговим, заклавши руки за спину.

— Ну й деньок! Що не година, то й нова морока!… — Він помовчав. — Що ж, залишити їх поки що на свою відповідальність, та й доповісти майорові? Чи перепаде?.. Може, й перепаде. Але куди їх подіти? По місту вже дві години б'ють, а тут поки що тихо.

Лейтенант замислився. Хлоп'ята стояли, не ворушачись, тільки зрідка перезирались.

— Гаразд… Жиров!

— Я вас слухаю, товаришу лейтенанте!

— Відведіть їх до телефоністів. У них місце є. Доведеться сказати старшині, щоб… ну, ніби як зарахував би їх на постачання…

Пробираючись навпомацки по темному ходу, хлоп'ята в захваті щипали і штовхали один одного. Слава голосно шепотів:

— Розумієш, що означає «зарахувати їх на постачання»? Це означає — прийняли. Значить, усе, готово!..

Вони потрапили до іншої землянки, освітленої тьмянішою лампочкою. Тут уздовж стіни йшли нари, на яких, закутавшись у шинелі, спало душ з восьмеро червоноармійців. Посеред землянки стояла залізна грубка. Було тепло й трохи душно.

Жиров показав на вільний тапчан праворуч від дверей:

— Нумо, лягайте тут. Зараз повечеряти вам роздобудемо. І щоб тихо було! Люди сплять.

Він хотів піти, але тут один з червоноармійців прокинувся, сів, обхопив коліна руками і втупився в хлоп'ят, звівши брови і потираючи рожеве обличчя:

— О! О! Що це таке?

— Поповнення вам. Тепер, Очередьку, пропав Гітлер.

Жиров пішов, тихенько причинивши двері. Очередько так здивувався, що розбуркав своїх найближчих сусідів. За хвилину вся землянка прокинулася.

Зівсебіч на хлоп'ят дивилися здивовані, усміхнені обличчя, зівсебіч сипалися запитання і вигуки:

— Як же це ви сюди дісталися?

— Утекли? Ото шельми!

— А мами ваші де?

Побачивши, що ніхто тут на них не дивиться суворо, що всі раді з їхньої появи, хлоп'ята побадьорішали. Вони зняли із себе промоклий верхній одяг і тепер сиділи на нарах і теревенили без упину. Вони розповідали про те, як замислили втечу тиждень тому, але потім відкладали її до від'їзду, щоб батьки через них не застряли в місті. Розповіли, як їм пощастило в останній момент непомітно виплигнути з вагона, як пробиралися вони через місто, недбало згадали про снаряди, які вибухали «зовсім-зовсім поряд».

Мишко при цьому зауважив, що у нього, мабуть, осколком вибило з рук портфель.

Червоноармійці, слухаючи їх, веселилися так, неначе не було війни, не було фашистів, не було грому канонади, який часом приглушено долинав сюди.

Несподівано відчинилися двері. У землянку ввійшов ставний військовий, тримаючи в руках по казанку, а під пахвою — добрий шмат хліба.

— Де тут наші добровольці? Одержуйте!

— О, це важні у нас вояки, — зауважив Очередько. — Сам старшина їм вечерю несе!

Хлоп'ята подякували і взялися до борщу та гречаної каші.

— Далеко звідси до передової? — поцікавився Слава, пережовуючи хліб.

— Так це ж вона й є, передова! Метрів з тридцять чи з сорок пройдеш — от тобі й фашист.

З того, як бійці засміялися, хлоп'ята зрозуміли, що до передової ще дуже далеко. Вони замовкли, ображені таким несерйозним до них ставленням.

Притомившись від сміху, змовкли й червоноармійці. І тоді в землянці заговорив тихий голос, якого хлоп'ята досі не чули:

— Так-так! Ну, ось що, молоді люди: дозвольте поставити вам одне запитання?

На тапчані по той бік дверей лежав худорлявий чоловік з довгим носом. Підвівшись на лікті, він мружив на хлоп'ят короткозорі очі і всміхався тонкими губами.

— Яке запитання? — спитав Слава, не перестаючи жувати.

— От ви бажаєте воювати з фашистами, захищати Батьківщину. Що ж! Прагнення похвальне. Але уявіть собі, що всі особи вашого віку покинуть школи і вирушать на фронт. Уявіть собі, що війна триватиме років три або й чотири. Скільки розведеться тоді в країні безграмотних недоростків, з яких не можна буде зробити ні інженерів, ні вчених, ні добрих командирів! Ви подумали про це?

— Ого! Ото заковика так заковика! — сказав Очередько. — Зараз почуємо, що вони скажуть!

Бійці знов засміялися і повмощувалися зручніше на нарах, поглядаючи на хлоп'ят. Ті мовчали, збентежені, поклавши казанки на коліна, спрямувавши погляд у простір.

— Ну! Починайте диспут! — сказав хтось.

— Дуже просто! — раптом відповів Мишко. — Такого зовсім не може бути.

— Тобто чого не може бути?

— Щоб усі діти пішли на фронт.

— Чому ж? Усі діти ненавидять фашистів. Ви ж утекли?

— Ми втекли, а всі не втечуть. В одних хлопців така вдача, що вони бажають учитися, а у нас така вдача, що ми бажаємо воювати.

— Значить, по-вашому, у кого яка вдача, хто що забажає, те й робить?

— Авжеж!

Їхній співрозмовник повернувся і ліг головою на протигаз, підклавши під потилицю долоні.

— Дивно! — сказав він задумливо, дивлячись у стелю. — А от у мене, приміром, така вдача, що я зовсім не відчував раніше покликання до військового життя. Що ви на це скажете?

Хлоп'ята мовчали. Їм стало якось ніяково за людину, котра сама про себе говорить такі речі. Це було однаково, коли б сказали: «А я ось, браточки, боягуз».

— Н-не знаю… Звичайно, всілякі бувають вдачі, — ухильно відповів Слава.

— Так. Ніякого покликання. Я з дитинства тільки й мріяв про те, щоб стати винахідником. Перед війною працював на заводі, вчився заочно в інституті, думав стати інженером. — Він раптом повернувся до дітей і знову підвівся на лікті: — Ви знаєте, над чим я хотів працювати? Чули коли-небудь про передачу енергії на відстань?

— Знаємо. По радіо, — сказав Слава.

— Цілком правильно. І от уявіть собі: є у вас велосипед, а на ньому маленький приймач та електромоторчик. Сіли ви на велосипед, повернули важілець — і їдете хоч би до самої Москви, без будь-якого пального, без будь-яких дротів. Непогано? Так? Ну, а тепер прийшла війна, і я от не винаходжу таких велосипедів, а служу в армії, і непогано, кажуть, служу. Що ви на це скажете?

Хлоп'ята не відповіли. Вони з повагою подивилися на цю дивну людину.

— Якби ми не воювали, фашист отаким хлопчакам життя б не дав, — зауважив Очередько.

— Винахідник повернувся обличчям до стіни і позіхнув.

— По-моєму, хлопці, якщо вже почалася війна, якщо на твою Батьківщину нападають, то ти вже мусиш робити не те, що тобі заманеться, а те, що треба робити… Ну, закінчимо вашу дискусію, а то й поспати не вдасться.

Червоноармійці повкладались і затихли. Лягли й хлоп'ята, накрившись чиїмсь плащ-наметом. Десь і далі лунали постріли. Звідкись, мабуть, із сусідньої землянки, раз у раз долинав писк телефонного зумера й монотонний голос:

— Калуга слухає… Що?.. Даю Місяць. Алло! Марс! Алло, Марс!.. Калуга говорить. Двісті десятий у себе?.. Дайте його.

— Славо! Слав! — прошепотів Мишко.

— Що?

— Славо, от би нам такий велосипедик! Правда?

— Ага! А краще — човна моторного.

Хлоп'ята повернулись один до одного спинами і більше не розмовляли, але довго ще не могли заснути. Вперше Славі виразно уявилися його мама з бабусею, розгублені, заплакані, у переповненому темному вагоні, а Мишкові пригадалася його мама, самотня, без татка, який поїхав на фронт, і от тепер без Мишка, її єдиного сина.

Мишко часто задихав, стримуючи сльози, Слава почув його і вдав, що спить.

Хлоп'ята прокинулися тому, що хтось розштовхував їх і покрикував:

— Гей! Друзі! Вставайте!

Над ними стояв червоноармієць у шинелі, з гвинтівкою.

— Лейтенант наказав вам одягтись і бути напоготові. Нікуди без наказу не виходити. Ось. Снідайте.

Він поставив на нари казанки, поклав хліб і вийшов.

Хлоп'ята сіли, кліпаючи заспаними очима. Тільки через якийсь час вони прокинулись остаточно і пригадали, де перебувають.

Землянка була майже порожня. Лише незнайомий боєць, якого хлоп'ята вночі не бачили, спав, не скинувши шинелі, не розстебнувши пояса з підсумком.

Важкий, майже безупинний гул ішов, здавалося, звідкись з-під землі.

Дошки на нарах здригалися. Часом за дверима чулися квапливі кроки, рідкі, уривчасті голоси.

Хлоп'ятам стало тривожно й водночас весело. Натягуючи ще непросохлий бушлатик, Слава сказав:

— Щось там, нагорі, діється особливе. Так, Мишку?

— Знаєш, що діється, Славо? Певно, бій точиться.

Вони одяглися, сіли поруч: один з мішечком за спиною, другий — з портфелем у руках. Голоси і кроки в проході стихли. Тільки голос телефоніста, швидкий, напружений, чіткий, усе ще долинав у землянку:

— Марс! Марс!.. Алло, Марс! Дайте сто чотирнадцять!.. Калуга слухає! Єсть, товаришу лейтенанте… Марс! Алло, Марс!..

Слава сплигнув на підлогу, трохи прочинив двері, прислухався і знову зачинив їх.

— Нікого немає, — сказав він. Мишко пильно подивився на нього:

— Славо… Як ти гадаєш, навіщо нам веліли одягтись і бути напоготові?

— Звідки я знаю навіщо!

— Славо! А що як нам завдання хочуть дати?

— Яке ще там завдання?

— Ну… ну, донесення яке-небудь віднести.

— Наставляй кишеню! Так і дадуть донесення незнайомій людині!

Вони замовкли. Нестерпно повзли хвилини, десятки хвилин, а по хлоп'ят ніхто не приходив. Гул назовні посилився. Іноді землянка здригалася так, що лампочка, яка висіла над стелею, погойдувалася. Червоноармієць, що спав, раптом сів на нарах, прислухався і вийшов за двері, навіть не глянувши на дітей.

Піднесений настрій у хлоп'ят минув. Їм стало тоскно і трохи страшно. Що діється там, нагорі? Чому всі такі збуджені? Чому ніхто не звертає на них уваги, наче всі забули про них?

І тут діти помітили, що телефоніст тривожно, голосно вже кілька хвилин повторює одне й те слово:

— Марс! Алло, Марс!.. Марс! Марс!.. Марс!.. Алло! Марс!..

Настала пауза. Потім неголосно прозвучали слова:

— Марс не відповідає, товаришу лейтенанте… Так, схоже, що перебитий, товаришу лейтенанте… Єсть, товаришу лейтенанте!

— Славо! Агов, Славо! — сказав Мишко.

— Чого?

— Славо, що таке «Марс»?

— Планета, звичайно.

— Я не про те. Тут що таке «Марс»?

— Тут? — Слава подумав. — Назва якась таємна. Може, штаб так називається.

— І він тепер не відповідає?

— Не відповідає.

Хлоп'ята присунулися один до одного ближче.

— Славо… А що як… що як від того, що він не відповідає, все пропало?

Слава похмуро дивився на носки своїх калош.

— І дуже навіть може бути, — сказав він повільно.

— І, може, фашисти вдеруться сюди?

— Може, і вдеруться. Може, нас і переб'ють тут усіх через півгодини.

Після цього вони довго сиділи, майже не розмовляючи, нерухомі, насторожені, прислухаючись до голосу телефоніста, марно намагаючись уловити в його уривчастих фразах щось втішне.

Так минуло годин зо дві, а може, зо гри. І тут нова несподіванка впала на хлоп'ят: електрична лампочка, що горіла весь час не блимаючи, раптом погасла, і в землянці настала кромішня пітьма. Першої хвилини приятелі не здригнулися, не поворушилися. Потім Слава уриваним голосом покликав:

— Мишко! Мишко! Ти… тут?

— Славо, я тут… Славо, знаєш що? Славо, ходімо звідси… Га, Славо?

Слава не відповів.

— Славо, ходімо знаєш куди? Ну, хоч би до лейтенанта ходімо. Скажемо йому що-небудь… Нехай він нам хоч завдання якесь дасть… Славо, вже краще там, нагорі, гинути, ніж тут, наче миші. Ходімо, Славо!

По проходу хтось пробіг. Слава доторкнувся до Мишкової руки:

— Тихо! Чуєш?.. Може, по нас?

Обидва затихли. Відчинилися двері. Схвильований голос крикнув у пітьмі:

— Сержант Смирнов тут? До лейтенанта!

Збентежені приятелі мовчали.

— Нема його, чи що?

Кроки віддалилися. Минуло хвилин зо дві. Щось особливо важко гримнуло нагорі. Слава сплигнув з нар:

— Ходімо!

Кілька секунд вони пихтіли, застрявши у вузьких дверях, в які полізли одночасно, і нарешті вискочили у хід сполучення.

Тут було майже так само темно. Лише десь далеко ліворуч пробивалося кволе денне світло. Обмацуючи руками глиняні стіни, Слава пішов у той бік, Мишко рухався за ним, тримаючись за його бушлатик.

Незабаром вони помітили двері, відчинили їх і опинилися в землянці лейтенанта. Там горів ліхтар «летюча миша». Лейтенант стоячи розмовляв з двома незнайомими командирами. Усі обернулися і подивилися на дітей.

— Ну? Що вам тут треба? — різко спитав лейтенант.

Приятелі мовчали і не рухалися. Тільки Мишко розгублено погойдував портфелем.

— Хто вам дозволив виходити із землянки? — майже крикнув лейтенант. — Чому розгулюєте без дозволу?

Слава відкрив рота, щоб заговорити, але тут у двері постукали.

— Увійдіть! — сказав лейтенант.

Через високий поріг переступив той самий винахідник чудесного велосипедика, з яким познайомилися цієї ночі хлоп'ята.

— Сержант Смирнов за вашим розпорядженням з'явився, товаришу лейтенанте, — сказав він неголосно, віддавши честь.

Лейтенант більше не дивився на хлоп'ят:

— Так. Добре… У нас перервано зв'язок з Марсом. Візьміть із собою двох чоловік і відновіть зв'язок.

Ставши струнко, винахідник повторив:

— Наказано взяти двох чоловік і відновити зв'язок з Марсом.

— Правильно. Ви знаєте, що Горчаков не дійшов?

— Знаю, товаришу лейтенанте.

— Ідіть. Виконуйте.

Знову віддавши честь, винахідник чітко повернувся і вийшов, трохи спіткнувшись на порозі.

Лейтенант знову звернувся до хлопчиків:

— Марш у землянку! І не швендяти у мене! Зрозуміло?

Діти поквапом вийшли за двері і повернулися до своєї землянки. Там, як і раніше, було темно, але хлоп'ята вже заспокоїлися.

Із спокійних облич військових у землянці лейтенанта вони зрозуміли, що битва точиться десь далеко і немає чого побоюватися, що вороги ось-ось удеруться в їхнє підземне житло.

Хлопчики ще довго правили теревені, сидячи в пітьмі, і зрештою відчули, що дуже стомилися від пережитих хвилювань і зовсім не виспалися цієї ночі. Вони лягли. Через якийсь час обидва спокійно сопіли.

… Слава прокинувся через кілька годин. У темній землянці пахло махоркою. Було душно. На різні голоси хропіли червоноармійці. Слава повернувся на другий бік і вже крізь сон почув голос телефоніста:

— Алло! Марс! Котра у вас година? Мій стоїть.

Хлопчиків розбудив окрик:

— Вояки! Сніданок проспите!

Під стелею горіла «летюча миша». Бійці сиділи на парах, брязкаючи ложками в казанках. Усі засміялися, коли хлоп'ята підхопилися, здивовано оглядаючись. Слава як ліг, так і проспав цілу ніч, не знімаючи бушлата й мішка. Мишко сплигнув з нар і відразу схопив свій портфель.

— Що ж це ви? Проспали фашистів. Уже вони кілометрів за сорок звідси. Як тепер доженете? — жартували червоноармійці.

Приятелі допалися до сніданку. За весь учорашній день вони майже нічого не їли. З ними пробували жартувати, розпитували їх, але хлоп'ята відповідали коротко, все ще переживаючи учорашній день.

Мишко помітив, що протилежні нари порожні, і спитав:

— А… а де він, винахідник?

Відразу в землянці стало тихо. Обличчя бійців посуворішали.

— У відпустку пішов, — не дивлячись на дітей, сказав один червоноармієць.

— У безстрокову, — додав інший. Лоб його був перев'язаний свіжим бинтом.

Хлоп'ята відчули лихе й замовкли. Один тільки Очередько пробурмотів:

— Добрі були хлопці!

Хлоп'ята зрозуміли, що винахідник загинув, і загинув, можливо, виконуючи лейтенантів наказ. Вони відклали ложки, їсти більше не хотілося. Червоноармійці незабаром пішли, а вони ще довго сиділи мовчки, дивлячись на порожні нари, де лежали дві пошарпані книжки і забута бляшанка з тютюном.

— Ніколи тепер не зробить велосипедика, — промовив нарешті Мишко.

— Загинув, а зв'язок відновив, — сказав Слава.

Колись у кіно хлоп'ята бачили чорні стовпи диму й землі від вибухів снарядів.

Недавно вони чули гуркіт вибухів справжніх снарядів та авіабомб і бачили розтрощені фугасками будинки.

І тепер вони думали про цього дивного бійця, котрий так спокійно пішов за наказом командира кудись туди, де здіймаються ці чорні стовпи, злітає в повітря роздроблене каміння, падають величезні дерева. Вони пригадували кожне його слово, кожний рух.

— Славо!.. А пам'ятаєш, як лейтенант сказав йому: «Горчаков не дійшов». Певно, Горчакова цього також убили.

— Ага! І, виходить, він знав, що, може, сам загине.

— Славо!.. І він навіть оком не змигнув. Наказав командир — він оддав честь і пішов.

— Так. А ще казав, що в нього покликання немає воювати!

Хлоп'ята помовчали. Раптом Слава сплигнув на долівку:

— Мишко!

Мишко підбіг до нього.

— Мишко! Дай слово честі. Дай найстрашніше слово честі: хоч би що трапилося, ми до кінця війни з фронту не підемо!

— Славо, даю слово честі! І знаєш що, Славо? Давай будемо мстити фашистам за винахідника.

— Давай! Нехай ми загинемо, нехай! Все одно ми з армії не підемо.

— Не підемо!.. Славо, ходімо знову до лейтенанта! Нехай він дасть нам яке завгодно завдання. А не дасть — підемо далі, аж на передній край!

Слава замислився.

— Ні, не треба, — сказав він, — треба дисципліни додержувати. Він сам нас викличе. Що ж нас, задарма, чи що, годуватимуть!..

Коли в землянку прийшли червоноармійці на обід, Слава спитав одного з них, чи не може він сходити до лейтенанта, сказати, що їм набридло сидіти без діла, що вони хочуть одержати яке-небудь завдання.

— Е-е-е! — протяг той. — Ви за це не бійтеся, хлопці. Лейтенант про вас не забуде. Він тільки ще не вирішив: чи то роту вам дати, чи батальйон.

Слава похмуро відійшов од нього. Мишко прошепотів:

— Краще не говорити. Тільки й знають, що глузутоть!

Дуже довго тягся час. Навіть учора вони так не, мучилися, як сьогодні. При найменшому шелесті за дверима вони схоплювалися, гадаючи, що то йдуть по них. Та настала й вечеря, а їх ніхто не кликав.

— Що? Ще не одержали завдання? — здивувався Очередько, входячи з товаришами до землянки. — Як же так? Лейтенант мені казав, що гадає вас у розвідку призначити.

Хлоп'ята промовчали. Серця їхні стиснулися. Правду каже цей Очередько чи знову збиткується над ними?..

Повечеряли. Бійці пограли в шашки, потеревенили і повкладалися. Лягли і хлоп'ята, сподіваючись, що хоч завтра скінчиться їхнє чекання. Вони позаплющували очі й лежали зовсім тихо, намагаючись якнайшвидше заснути. Але тут рипнули двері, увійшов хвацький старшина і сказав голосно й весело:

— Ну! Герої тут?.. До лейтенанта!

Немов підкинуті, схопилися приятелі. Гарячково поправляючи сорочку, Слава спитав:

— Навіщо? Не знаєте навіщо?

— Не знаю. Певно, завдання якесь бойове.

Бійці прокинулися.

— Швидше, хлопці! — кричали вони. — Пояси попідтягуйте, щоб заправочка була!

— Ви знаєте що? Ви як увійдете, то руку до головного убору, станьте в положення «струнко» і скажіть: «Товаришу лейтенанте, за вашим наказом боєць отакий і отакий прибув». Зрозуміли? Лейтенант дисципліну любить.

Хлоп'ята вийшли за двері.

— Гей! Гей! А кепки позабували! До простоволосої голови руку не прикладають!

Хлоп'ята повернулися, схопили кепку й шапку. Ідучи темним ходом за старшиною, Мишко схвильовано прошепотів:

— Славо! Знаєш що? Давай станемо на те саме місце, де вчора винахідник стояв. Гаразд?

— Гаразд!

Вони ввійшли до землянки. Там, окрім лейтенанта, був ще один військовий. Мишко скосив оком і став на те місце, де вчора стояв сержант Смирнов.

— Товаришу… товаришу лейтенанте… за вашим наказом боєць Розанов з'явився, — тремтячим голоском вимовив Слава.

— Боєць Снєгирьов з'явився, — промимрив за ним Мишко.

Лейтенант, який сидів за столом, усміхнувся і перезирнувся з товаришем.

— Виряджаєш? — неголосно спитав той.

— Виряджаю.

— Здорово перепало?

— Вистачить. — Лейтенант подивився в якийсь папірець. — Так от, друзі. Ми навели довідки: ваші батьки зійшли на станції Гремихіно й розшукують вас. Сьогодні туди йде наша машина. Одягніться, складіть речі. Шофер зайде по вас.

Приятелі остовпіли.

— Товаришу… командире… ми… ми хочемо в армії служити, — насилу вимовив Слава.

— Ми на фронт… — почав був Мишко.

Лейтенант раптом підвівся.

— Ви бажаєте в армії служити? — сказав він голосно.

— Так. Ми хочемо, щоб…

— Ви мене називаєте командиром. Так?

— Так. Ми…

— А знайома вам військова дисципліна?

— Ми… Нам знайома.

— А вам відомо, що наказ командира — в армії закон?

— Відомо, — ледь чутно вимовив Слава.

— У такому разі — струнко!

Лейтенант виструнчився. Хлоп'ята здригнулись і завмерли, витягнувши руки по швах. Лейтенант заговорив повільно і чітко:

— Наказую вам скласти речі до двадцять третьої години нуль-нуль і їхати до мам. Повторіть наказ!

— Скласти речі і їхати до мам, — тихо сказав Слава.

— Речі… І — до мам, — майже прошепотів Мишко.

— Кру-гом!

Секунд зо три приятелі стояли нерухомо на тому самому місці, де стояв учора сержант Смирнов. Потім вони зітхнули, подивились один на одного, повернулися кругом і обидва мовчки попрямували до дверей.