"Людина без нервів"

КІНОХРОНІКА

Тієї суботи, прийшовши із школи і пообідавши, я дістав із шафи саморобний кінознімальний апарат і взявся до свого звичного діла: завів пружину апарата, націлив порожній, без плівки, апарат на кицьку, яка вмивалася посеред кімнати, і натиснув на спуск. Апарат затріскотів; кицька подивилася на мене довгим поглядом, позіхнула, потяглася й пішла під ліжко. Я почвалав на кухню і наставив рамку видошукача на маму, яка мила посуд. Кінокамера знов затріскотіла. Мама тяжко зітхнула й похитала головою:

— Господи! Ох і набрид же ти мені із своїм апаратом!

Я теж зітхнув і поплентався геть із квартири. У дворі на лавочці сиділа бабуся. Перед нею катали бляшаного самоскида двоє малюків. Я навів свою камеру на них.

— Усе тиркотить і тиркотить! — прошамкотіла старенька. — Інші діти книжки читають чи бавляться собі, а цей усе тиркотить і тиркотить…

Більше я не тріскотів. Я повернувся додому, сховав свій апарат, сів коло столу й понуро замислився.

Минуло вже десять днів, як я з татовою допомогою змайстрував свою кінознімальну камеру та проектора до неї. Вийшла моя камера непоказною, але перша ж плівка, знята нею, виявилася цілком пристойною.

Відтоді й почалися мої муки. Татко купив мені два мотки плівки. Перший пробний моток я зопалу перевів на всілякі дрібниці, а коштував він не так уже й мало. Я пообіцяв татові, що більше не змарную жодного кадрика. Я поклав собі: на плівці, що залишилась у мене, зняти таку бойову, таку захоплюючу кінохроніку, щоб усі глядачі були вражені.

Кілька днів я тинявся із своїм апаратом по місту, сподіваючись, що трапиться сяка-така пригода, але нічого не траплялось. Я остобісів усім родичам та знайомим, розпитуючи їх, чи, бува, не готується де-небудь цікава подія, але так ні про що й не дізнався. Моточок плівки лежав незайманий у шухляді мого стола, а сам я втішався тільки тим, що наводив порожній апарат то туди, то сюди й примушував його тріскотіти на холостому ходу. Цим тріскотінням я теж усім набрид, та й самому собі добряче надокучив.

Задзеленчав дзвінок. Я вийшов до передпокою, відчинив двері й побачив свого двоюрідного брата, п'ятикласника Владика Аникєєва. Я відразу здогадався, що у Владика щось скоїлося. Заняття в школі давно закінчились, а він був з портфелем в руках. Крім того, звичайно солідний, охайний, він мав зараз якийсь розтіпаний вигляд: пальто його було розхристане, комір гімнастерки розстебнутий, а великі круглі окуляри сиділи на носі криво.

— Драстуй! Діло є! — сказав він, похмуро глипнувши на мене, і став скидати пальто.

— Із школи? — спитав я.

— Ага!

— Чом так пізно?

— Збір проводив.

— Загону?

— Ні, з третьою ланкою.

Владик пройшов до кімнати і став розглядати в дзеркалі своє обличчя.

— П-падлюки! — процідив він крізь зуби.

Тільки тут я спостеріг, що праву дужку його окулярів зламано, а через щоку тягнуться чотири подряпини.

— Ти наче бився, чи що? — спитав я.

— Розбороняв, — пробурчав Владик, не відриваючись од дзеркала.

— Кого розбороняв?

— Третю ланку.

— Оце-то ланка! На зборі побилися?

— Ні, опісля. — Владик поправив на носі окуляри, але вони тут же знову з'їхали набік.

— А що ж то за збір був у вас?

— На тему «Дружба допоможе в навчанні та в праці».

Я гепнувся на диван і зареготав. Владик одійшов від дзеркала.

— Тобі смішки, звичайно, а мене як голову на кожній раді дружини проробляють. — Він сів на стільця, розставивши ноги і обіпершись руками об коліна. — Словом, пумо ближче до діла. Твій апарат працює?

Я відразу перестав сміятися:

— Працює.

— І плівка є?

— Є. Тільки небагато. Моточок один.

Владик пильно дивився на мене крізь перекошені окуляри.

— Кінохроніку зняти хочеш? Бойову!

Тут я вже зовсім насторожився:

— Авжеж, хочу! А що саме?

— Бійку. Справжню. Четверо хлопчаків битимуться і, можливо, троє дівчаток.

Я так і підстрибнув. Я просто вухам своїм не вірив, що мені так поталанило.

— Владику! Ти не брешеш? Хто битиметься? Де? Коли?

— Завтра о дев'ятій ранку. В парку. Третя ланка битиметься.

— Знов третя ланка!

— Еге! Стривай, я тобі змалюю обстановку. — Владик присунувся із стільцем ближче до мене. — Розумієш, у нашому загоні з дружбою не зовсім гаразд. Ми з Люсею, нашою вожатою, за один тільки місяць два заходи по впровадженню дружби провели: збір загону на тему «Відмінно вчитись і міцно дружити» та літературну вікторину на тему «Класики світової літератури про дружбу». Ми з Люсею і самі замучились і всіх замучили, готуючи ці заходи, а дружба й досі не на висоті. Надто в третій ланці. З нею просто лихо та й годі! Як перегризлися через щось улітку, розбилися на два табори, то й досі воюють. Ми з Люсею думали, думали, що з ними робити, і поклали для них спеціальний збір ланки організувати, присвячений дружбі. Ватажкові одного табору, Андрієві Тарантасову, звеліли підготувати доповідь на тему «Навіщо потрібна дружба», а його ворогові, Осьці Дробилкіну, доручили співдоповідь «Що перешкоджає нашій дружбі». Тані Зарубіній (вона в них поетеса) замовили написати вірші про дружбу, а всіх разом примусили розучити пісню «Наша ланка крокує дружно». Сьогодні, значить, і провели. Андрій свою доповідь благополучно виголосив, а Оська як почав свою співдоповідь, то відразу й заявив, що дружбі перешкоджають Андрійко та його компанія і що всі вони отакі й розперетакі. Ми з Люсею їх сяк-так угамували, але далі збір однаково нанівець зійшов: Тетяна відмовилась читати вірші, а пісню вони такими голосами проскиглили, що мені наче снігом за шкіру сипонуло. А після збору виходжу із школи на вулицю, дивлюсь, а вони вже! Гриць Тамару за косу вхопив, а Зінаїда Гриця портфелем по голові, а Оська… Словом, для кожного діло знайшлося. Я втрутився, і от тобі наслідок. Оце гарно, га?..

— Ну гаразд! Ти головне кажи: про завтрашній день.

— Стривай! Зараз буде головне. Надоспіли старшокласники, розігнали їх, і вони подалися додому. А я затримався: все намагався дужку до окулярів припасувати. Нарешті, йду додому, входжу в парадне (ми з Грицем на одних сходах живемо) і чую на верхній площадці голоси. Там уже зібралися Гриць, Андрій і Тетяна. Зупиняюся, прислухаюсь і знаєш, що чую? Гриць з Андрієм змовляються на Оську засаду влаштувати. Той, розумієш, завтра в кіно збирається на десяту ранку, а ці хочуть з дев'ятої в парку засісти і його підстерегти. І Тетяна з ними піде: з кущів дивитиметься. Я, значить, послухав їх, послухав, тихенько вийшов з парадного й кинувся до Оськи. Прибігаю до нього й кажу: отак, мовляв, і так, ти завтра по стежці, що через парк веде, не йди — там тебе Гриць з Андрієм відлупцювати збираються. А він дуже зрадів і каже: «Спасибі, що сказав. Я завтра з собою Микиту візьму і всіх наших візьму, і ми самі на них засаду влаштуємо і так їх відчухраємо, що тато з мамою не впізнають». Я на Оську аж очі витріщив. «Ти що, з глузду з'їхав? — кажу. — Ти гадаєш, я, голова ради загону, до тебе прибіг, аби отаке побоїще організувати?» А він відповідає: «Ти мене не агітуй! Тут питання принципове. Гриць з Андрієм задумали хуліганський вчинок, а хуліганам треба давати відкоша. І май на увазі, — каже, — якщо ти Гриця з Андрієм попередиш, ми тебе самого відлупцюємо, хоч ти й голова». Я подивився, подивився на Оську і раптом сказав: «Гаразд! Робіть, як знаєте! Нікого я попереджувати більше не буду». Це знаєш чому? Я згадав про тебе і надумав собі: хай вони завтра чубляться досхочу, а ти їх тихесенько зніми. А тоді ми твою кінокартину в школі покажемо. Нехай на них уся дружина полюбується! Може, хоч така ганьба їх перевиховає!

Я взагалі людина стримана, але тут я обняв Владика, цмокнув його в щоку, потім двічі перекинувся через голову на дивані. Коли я заспокоївся, Владик пояснив докладно, в якому місці парку буде засада, і на прощання міцно потис мені руку.

— Бажаю удачі. Я б сам з тобою завтра пішов, та ми вранці за місто їдемо.

Провівши Владика, я подумав, що мені треба заздалегідь оглянути місце завтрашньої зйомки. Я побіг у парк.

Місцина, вибрана вояками з третьої ланки, була дуже зручна для засади. Парк у нашому місті великий, стародавній. Він більше схожий на ліс, аніж на парк. Галявинка, через яку вела стежка до кінотеатру, зівсебіч заросла густим чагарником. Навіть за три метри від галявинки не можна було роздивитися, що на ній відбувається. А от вибрати підходящу позицію для зйомки виявилося не так і просто. З півгодини я лазив по кущах і все метикував, як же бути. Залізу глибше в кущі, бачу, що гілля неодмінно затулить мені об'єктив, виберуся ближче до галявинки — розумію, що так мене миттю викриють, а цього мені аж ніяк не хотілося. Якщо вірити розповідям Владика, то в третій ланці такий народ, що вони спершу відлупцюють людину, а тоді вже подумають, чи варто її лупцювати. Дарма що вони п'ятикласники, а я шестикласник, їх же багато, а я сам один!

На краю галявинки ріс великий клен. Я оглянув його. Листя клена вже добряче поріділо, і сховатися в ньому було трудно, але я подумав, що під час бійки люди не цікавляться тим, що діється у них над головою. Я надумав знімати з клена.

Удома я цілий вечір чистив та перевіряв свій апарат і розводив хімікалії, щоб завтра ж проявити плівку.

Коли всі полягали спати і погасили світло, у мене виникло неприємне передчуття, що завтра мене поб'ють. Але я пригадав, що справжнім кінооператорам доводиться знімати і на Північному полюсі, і в Антарктиді, і в лісах, де аж кишать дикі звірі, і в кривавих битвах. І мені стало навіть приємно від думки, що на мене також чатуватиме небезпека.

А вранці, близько дев'ятої години, я вже був на своєму бойовому посту: лежав животом на нижній гілці клена, тримаючи поперед себе заряджений і заведений апарат.

Ранок стояв ясний, сонячний. З висоти трьох метрів переді мною відкривався чудовий краєвид. Кущі, якими заріс майже весь-парк, видавалися клубами бурого диму, а над ними, ніби язики полум'я, здіймалися червоні, жовті, оранжеві клени, берези їх тополі. Спершу я думав, що зовсім не важко буде пролежати на гілці хоч би й до самого вечора, та що довше я лежав, то більше виявляв під собою якихось горбків і сучків, які дедалі болючіше впиналися в тіло. Хвилин через десять мені стало зовсім несила, і я сів верхи, аби трохи перепочити. Сів… та так і завмер.

Поблизу почувся легкий тупіт, і на галявину щодуху вилетів хлопчисько в лижному костюмі. Круто звернувши із стежки, він посковзнувся, гепнувся, миттю підскочив і пірнув у кущі десь праворуч від мене. Не встиг я і оком змигнути, як примчали дві дівчинки: одна блондинка, друга вогненно-руда. Вони на хвильку зупинилися, покрутилися на одному місці з величезною швидкістю, потім кинулися в різні боки і теж зникли в кущах. Останнім прибіг ще хлопчик, маленький, худенький. Він не ховався. Він з ходу став накарачки, зробив півколо, підповз до крайнього куща й виглядав з-за нього на стежку.

Тут тільки я схаменувся. Безшумно й рвучко я знову простягнувся на гілці і так напоровся животом на сучок, що від болю аж крякнув, мов качка. Четверо внизу не помітили цього.

— Ідуть? Ocю, йдуть? — голосним шепотом запитували з кущів.

— Ні! Не видно, — відповідав маленький хлопчик.

— Ось! Де ти їх бачив? Де ти їх бачив?

— Метрів за двісті від нас… Ми вже в парк увіходили. Я оглянувся назад, а вони з провулка на майдан виходять. Дівчата! Зіно, Тамаро, слухайте: ми з Микитою на хлопців нападемо, а ви відразу на Таньку навалюйтесь. Гаразд?

Блондинка за своїм кущем нічого не відповіла, а руда пробурчала майже басом:

— Авжеж! Будемо ми ще битися! Що ми, хуліганки якісь…

Оська знову виглянув на стежку і тут же подався назад:

— Ідуть!

Троє в кущах притихли. Я не міг бачити стежки, я бачив тільки Оську, який пильнував за нею. Він то припадав грудьми до самої землі, то лягав на бік, то знову рачкував.

— Ідуть! — шепотів він, страшенно хвилюючись. — Метрів п'ятдесят лишилося. Зупинилися… Ой! Одягаються в щось…. Маски надівають. Маски! Чорні! Ідуть! — Оська позадкував, заповз у кущі і вже звідти поквапом прошепотів: — Дівчата! Зіно! Якщо Танька допомагатиме хлопцям, ви з Тамаркою свої передсуди облиште, чуєте?

— Угу, — почулося з-за куща, крізь який маячила руда пляма.

Більше ніхто не вимовив жодного слова.

І ось на галявинці з'явилося ще троє змовників. Поетеса Тетяна мала зовнішність, що дуже пасувала поетесі: у неї були темні кучері, бліде обличчя й великі чорні очі з довгими віями. Обох її супутників навіть без будь-якої бійки варто було зняти на кіноплівку. Щоб Оська їх не впізнав, вони понапинали на себе казна-що: обличчя обох були закриті масками, вирізаними з чорної ганчірки. Крім того, один хлопчик був до п'ят закутаний у старий байковий халат малинового кольору, а на другому був подертий светр і величезні штани-галіфе завширшки майже такі, як зріст самого хлопчика.

Вони зупинилися посеред галявинки і стали оглядатися.

— Хлопчики, а де кляп? У кого кляп? — ніжним голосом спитала поетеса. — Грицю, у тебе кляп?

— У мене. — Змовник у галіфе дістав з кишені зім'ятого носовика й довжелезного цупкого мотузка. — Тільки дарма ви все це. Краще просто відлупцювати його, як усі роблять, і квит.

Тетяна засперечалася з ним:

— Знаєш, Грицю… У тобі ані на стілечки фантазії нема! Ну, що цікавого, коли ви його відлупцюєте? А тут… Тут прямо як у кіно! Він іде, зненацька на нього нападають двоє у масках, затикають рота, прив'язують до дерева і зникають.

— А перший перехожий його розв'язує, — не здавався Гриць.

— Ну й нехай розв'язує, — заступився Андрій. — Зате він на все життя це запам'ятає. А який сенс у твоєму лупцюванні? Він до нього з дитинства звик: його щодня хто-небудь лупцює.

Гриць сказав, що йому, зрештою, байдуже, як учинять з Дробилкіним, і що йому тільки шкода мотузка, якого Оська їм, звичайно, не поверне.

Усі троє замовкли. Поетеса відійшла від своїх супутників і с гала розглядати їх з таким виглядом, ніби це були прекрасні статуї.

От вона заусміхалася, примруживши очі й наморщивши носа.

— Ой, хлопчики, які ж ви цікаві! — пропищала вона тоненьким голоском і, оглянувшись навкруг, потираючи долоні, додала: — І взагалі, як це все цікаво! Як цікаво!..

— Цікаво, так? Цікаво? — басом гаркнула Зінаїда й вилізла з кущів.

— Цікаво! Цікаво! — закричала вся Осьчина компанія, вискакуючи на галявинку.

Змовники отетеріли, але тікати не пробували. Вони тільки крутили головами на всі боки. Я припав оком до видошукача. Події стали розвиватися дуже швидко.

Руда оцупкувата Зінаїда, пригнувши голову, впершись кулаками в боки, пішла на поетесу.

— Тобі цікаво, так? Дуже цікаво, так? Цікаво, як людину мордують, так?

Поетеса тихенько задкувала, націливши на Зінаїду дві розчепірені п'ятірні.

— Тільки зачепи, Зінко! Тільки зачепи! Тільки зачепи! Тільки зачепи!..

Білява Тамара стрибала перед Грицем — з Андрієм, знущаючись з їхніх костюмів, і називала їх «опудалами». Микита, посміхаючись, засукував рукави і бурмотів, що зараз, мовляв, дехто побачить, як утрьох на одного нападати.

— Микито! Микито, дай їм! Дай їм! — надривався Оська, тримаючись ближче до кущів. — Ви чули? Ви чули, що вони хотіли зі мною вчинити? Кляп у рота! Як бандити справжні! Микито, дай їм, чого боїшся! Дай їм!

Раптом Тамара підскочила до Гриця й зірвала з нього маску. Той оперіщив її нижче спини скрученим у кілька скрутнів мотузком.

Далі все пішло як по маслу: Тамара заверещала й ухопилася за мотузок; Микита налетів на Гриця і впав разом з ним на землю. На допомогу Грицеві кинувся Андрій. На Андрія, облишивши Таню, напала Зінаїда, а за мить їй у волосся вчепилася ззаду поетеса.

— Ура-а-а! Бий! — заволав Оська, майже зовсім зникаючи в кущах.

Весь тремтячи від радості, відчуваючи, що настала найщасливіша хвилина в моєму житті, я піймав у видошукач купу малу, яка утворилася піді мною, натис на спуск і… прямо похолов.

Раніше я ніколи не звертав уваги на те, як тріскотить мій кіноапарат. Тільки зараз я по-справжньому почув його. Він торохтів, як кулемет. Напевно, на весь парк було чутно.

Бійка внизу припинилася. Купа мала розпалася.

Наїжачені, розпатлані члени третьої ланки підняли голови. Оська виповз із кущів.

Я зупинив апарат. Глибока тиша запанувала навколо, і в цій глибокій тиші сім чоловік дивилися на мене, а я дивився зверху на них.

— О! Шпигун! — сказав нарешті Оська.

Не зводячи з мене очей, Андрій для чогось обійшов навколо клена. Маска його теліпалася на шиї. У нього були розкосі, як у китайця, очі і під правим оком темнів синець, набитий, певно, ще в учорашній бійці.

— Злазь! — сказав він.

Я промимрив, що мені немає чого злазити, що мені й тут добре.

— Гей, ти! — закричав Оська. — Злазь, коли тобі наказують. Не злізеш, то ми самі до тебе доберемося. Сторчака полетиш звідти… Микито, Микито! Ану лізь на дерево! Чого ти боїшся, лізь!

П'ятикласник Микита здавався восьмикласником — такий він був здоровань. Я подивився, як він неквапом попльовує на долоні, і зрозумів, що мені краще спускатися без його допомоги. Сповзаючи із свого клена, я намагався думати про те, що багато кінохронікерів часто наражаються на небезпеку і що я повинен радіти з того, що зараз зі мною станеться, однак ніякої радості так і не відчув.

Щойно я спустився, вояки обступили мене зі всіх боків. Дівчатка мовчали, а хлопці схопили мене за комір, за рукави і почали трусити.

— Ти хто такий?

— Ти що там робив, на дереві?

— Це що за штука у тебе? Кажи! Що це за штука?

— Кіноапарат, — відповів я ледь чутно.

Ніколи я не думав, що це слово на них так подіє. Хлопчаки відразу знизили тон.

— Що-що? — перепитав Оська.

— Ну, камера знімальна, — повторив я.

Усі притихли і перезирнулися. Потім Зінаїда сказала басом:

— Це яка така «кінокамера»? Щоб у кіно знімати?

— Еге!

— У справжнє кіно! — вигукнув Оська. — І працює? Насправжки?

— Працює…

— І ти нас знімав?!

— Знімав. Тільки я не для того на дерево заліз, щоб вас знімати. Я хотів пейзаж гарний зняти, а тут ви нагодились, і…

— І ти нас зняв?! У справжнє кіно! — ще голосніше заволав Оська. — І все вийде? І все на екрані буде видно? І як ми б'ємося, і все таке інше?

Я кивнув.

— Ач! Чули? — розпливаючись у посмішці, мовив Микита.

— О-о-о-о-ой! — пропищала поетеса і застрибала на одному місці.

Потім вони причепилися до мене:

— Ти коли проявиш плівку?

— Ти нам покажеш, коли проявиш?

— Слухай-но! Ходімо зараз до тебе, гаразд? Ти проявлятимеш, а ми тобі допомагатимемо… І відразу нам покажеш…

Тепер, коли небезпека минула, мені стало дуже прикро, що моя кінозйомка зірвалась. Я сказав похмуро:

— А що її проявляти! Я ж бо й зняти вас до пуття не встиг. Якихось три секунди…

Вояки засмучено притихли, але Оська швидко знайшов вихід:

— Так ми зараз доб'ємось, а ти нас зніми. Братва, ходімо на те саме місце! Хто кого як бив, так і бийтеся далі. А ти лізь на дерево, знімай!

Я сказав, що хочу зняти справжню кінохроніку, а не виставу, і що дарма витрачати плівку, яка коштує два карбованці, я не буду.

— Але ж ти й знімеш справжню кінохроніку, — сказав Андрій. — Ми насправжки битимемось. Правда, хлопці?

— Звичайно, насправжки! — підхопив Оська. — Ми так один одного відчухраємо — ти просто пальчики оближеш. Слухай! Тобі плівки шкода, так? То ми тобі грошей зберемо, щоб ти нову купив. На! Тримай поки що сорок копійок. Хлопці, дівчата, давайте у кого скільки є, решту потім додамо.

Грошей при собі більше ні в кого не знайшлось, але всі дали мені чесне піонерське, що сьогодні ж зберуть два карбованці і навіть самі куплять мені плівку. Мені, звичайно, дуже хотілося попрацювати зарядженим апаратом, а не тріскотіти ним на холостому ходу. Я погодився. Усі дуже зраділи і повернулися на те місце, де була купа мала. Тільки Зінаїда не пішла з усіма.

— Зіно, чого ти? Іди! — покликала її Таня.

Зіна насупилась і мовила басом:

— Не піду. І тобі, Таню, не раджу. Якби щось інше було, а зніматися в бійці… Ми, Таню, як-не-як, а дівчат:: а все-таки.

— Зіно, але ж це кіно! — сказала поетеса. — Коли б ми в житті билися, тоді інша річ… А це ж у кіно!

Зінаїда нарешті погодилася. На клена я більше не поліз, а зняв бійку із землі. Після зйомки ми пішли до мене і зчинили дома такий гармидер, що тато з мамою втекли до знайомих.

Кілька годин ми проявляли плівку, промивали, відбілювали, засвічували, знову проявляли і фіксували. Поки плівка сохла, хлопці розглянули мій кіноапарат і прикинули, хто які деталі може дістати. Дівчатка з Тетяною на чолі встигли за цей час придумати такий кіносценарій, що якби зняти за ним картину, то знадобилося б плівки на кілька тисяч карбованців.

Нарешті плівка просохла. Я позалипав вікна й установив проекційний апарат. Коли я демонстрував кінокартину, глядачі аж стогнали від захоплення, а я з досади всі губи собі покусав. Це була не хроніка, а саме непорозуміння. Учасники бійки весь час дивилися в об'єктив, посміхались і так ніжно торкались один одного кулаками, ніби у них були не руки, а якісь водорості. Тільки у Оськи Дробилкіна було звіряче обличчя, і він вимахував кулаками дуже енергійно, але бив лише в повітря поперед себе.

Так закінчилася моя спроба зняти бойову кінохроніку. Мо-точок плівки мені купили наступного дня, але він досі лежить невикористаний. Така щаслива нагода, яку я проґавив, навряд чи ще раз трапиться. Члени третьої ланки майструють кіноапарат, щодня бігають до мене консультуватись і вже зібрали тонну брухту, щоб купити об'єктив. Їх тепер водою не розіллєш.