"Людина без нервів"

«КРОКОДИЛЯТКО» (Із щоденника Семенка Ложечкіна)

15 лютого.

Цей вечір я проводжу дома. Вперше за півроку я не пішов до Кирила, щоб готувати разом уроки. І більше ніколи до нього не піду. Досить! Я зрозумів, що це за людина.

Усе, що трапилося сьогодні, таке важливе, що треба записати якнайдокладніше.

Коли закінчились уроки, я вийшов з класу одним з останніх. У коридорі коїлося щось дивовижне.

Великий гурт хлопчаків зібрався поряд з дверима нашого класу. Хлоп'ята витягали шиї, ставали навшпиньки, тиснули один на одного. Тільки й чути було:

— Не налягайте!

— Що тут, га? Хлопці, що тут таке, га?

— Стривайте! Задушили зовсім!

Сяк-так я протиснувся і побачив на стіні аркуш паперу. У верхньому лівому кутку його було намальовано щось схоже на ящірку. Трохи праворуч різноколірними літерами було написано:

Хоч як мене штовхали, я все-таки прочитав передову, озаглавлену «На вістря сатири!». Ось що там було написано:

Газетка була маленька. «На вістря сатири» потрапило поки що тільки троє хлоп'ят.

Далі йшли два малюнки: на одному було зображено богатиря, який б'ється з десятком ворогів, а на другому — хулігана, який цупить за патли переляканого малюка.

«Таким Михайло Артамонов уявляє себе, коли чіпляється до слабких дітей», — повідомляв підпис під першим малюнком.

«Такий вигляд він має насправді», — було підписано під другим.

Останній малюнок зображав хлопчика, який величезним ножем вирізує на парті свої ініціали. Тут же були вірші.

У правому нижньому кутку газети я побачив підписи:

Тепер я зрозумів, чому в Кирила Замятіна останнім часом був такий таємничий вигляд. Тепер я збагнув, про що він шептався на перервах з Валерком Пелікановим та з вожатим Ігорем.

Я навіть не образився на Кирка за те, що він приховав від мене свій намір випускати стінгазету. Я ж бо знаю, як він любить створювати всілякі несподівані ефекти!

Діти голосно хвалили нову газету. Я був дуже радий за Кирила і побіг розшукувати членів редколегії, щоб привітати їх з успіхом.

Я знайшов їх у піонерській кімнаті. Художник Валерко відскочив од дверей, коли я їх відчинив: він стежив у щілинку за натовпом читачів. Редактор стояв позаду нього і, як видно, прислухався до голосів у коридорі.

— Кирку! — крикнув я. — Ой, здорово! Поздоровляю!

Художник так і засяяв від задоволення, а редактор лишився серйозним. Вони взагалі дуже різні люди: Валерко — довготелесий, рудочубий і веселий, а Кирко — маленький, досить огрядний, він завжди має серйозний вигляд, навіть коли жартує.

— Діє? — спитав він коротко.

— Ще й як діє! Мишка Огурцова вже «істориком» дражнять, вірші про Прибилова напам'ять повивчали. А головне, знаєш, з чого дивуються: «Як це вони Мишка Артамоиова не побоялися протягти? Адже він, мовляв, Замятіна тепер напевно відлупцює. Валерка не зачепить — Валерко здоровий, а Замятіна — як пити дати!»

— Нехай спробує, — сказав художник.

— Що ж! Може, і відлупцює, — спокійно відповів редактор. — Сатирики завжди наживають багато ворогів.

— Ага! Я так хлопцям і сказав: «Саме те і цінне, — кажу, — що незважаючи на осіб. Будь ти хоч Артамонов, а хоч хто». Так, Кирку?

Тут мені здалося, що редактор і художник трохи збентежилися. Валерко сказав «гм», відійшов до стола і почав розмальовувати заголовок для-другого номера газети, а Кирило дивився на мене спідлоба, насупившись.

— Розумієш, Семене, я мушу тебе попередити… — заговорив він, помовчавши. — Хоч це й редакційна таємниця, та оскільки ти мій друг… я… Словом, ми тебе на наступний номер запланували.

Я спершу нічого не второпав:

— Як? Куди запланували?

— У фейлетон, — сказав Кирко. — На тему про базікання у класі.

— Ловко! Ти… ти це серйозно, Кириле?

— Такими речами не жартують.

— Виходить… виходить, свого друга протягуватимете, Кириле Івановичу?

— Ти якийсь дивний, Семене! Не можу ж я інших базік протягувати, а тебе ні.

— А дуже треба тобі взагалі базік протягувати! Мабуть, і без них є про що писати.

Кирко трохи розсердився:

— Знаєш, Семене… дружба дружбою, а принцип принципом. Базікання в класі — негативне явище, отже, наша сатирична газета повинна його таврувати. Тут справа в принципі.

— Гарний принцип! З друзів знущатися! Валерко раптом відкинув пензля й випростався.

— Ну, чого ти прийшов і бурчиш? — сказав він. — Давай іди звідси і не заважай працювати!

Я зрозумів, що розмовляти мені більше ні про що. Я тільки спитав:

— І карикатуру намалюєте?

Редактор кивнув:

— Авжеж. У нас усе йде з ілюстраціями.

— Гаразд, Кириле Івановичу! Дякую!.. Запам'ятаємо! — сказав я і пішов.

От до чого призводять неприємності! Писав, писав і тільки зараз пригадав, що треба вивчити формули скороченого множення. Гаразд! А може, не викличуть!

16 лютого. 7 година вечора.

Сьогодні, увійшовши до класу, я не сів на своє звичайне місце, поруч з Кирилом. Я поклав перед редактором запечатаного конверта й став походжати між партами, тримаючи за спиною портфель.

У конверті був лист. Ось що я там писав:

Кирко прочитав листа і сказав:

— Смішно, Семене!

Я мовчки знизав плечима і ходив далі.

Тоді Кирило показав листа Валеркові. Той усміхнувся, сказав: «Це діло, це нам підходить», — і переніс свої книги на парту до редактора. Я сів на його місце, поруч з Мишком Артамоновим, — з тим самим, котрого намалювали богатирем.

Після дзвоника, перед початком уроку, до нас зайшов вожатий Ігор.

— Сподобалося «Крокодилятко»? — спитав він голосно.

— Сподобалося! — хором відповів клас.

Навіть «доктор історичних наук» Мишко Огурцов сказав: «Сподобалося». Промовчали ми з Артамоновим та Іванко Прибилов.

— Начувайтеся тепер! — сказав Ігор. — «Крокодилятко» — газета оперативна: як тільки що — за хвіст та на сонце. Зрозуміло?

— Зрозуміло! — відповів клас.

— Допомагатимемо «Крокодиляткові»? Писати в нього будемо?

— Будемо! — крикнуло відразу тридцятеро дітей.

Цілий день я намагався не звертати на Кирила ніякої уваги, а він, здається, і справді не звертав на мене уваги. На всіх перервах діти приносили йому нотатки. Він переглядав їх з вельми поважним виглядом і казав: «Гаразд! Це ми опрацюємо» або: «Не піде. Це дрібниця».

Іванко Прибилов сьогодні тричі відкривав складаного ножика, але тут же збентежено ховав його.

Того самого числа. 10 годин 30 хвилин.

Настрій паскудний. Нудно вчити уроки самому. Це, певно, з незвички.

Не знаю, може, я погарячкував і марне посварився з Кирком? Зрештою, що з того, коли він разок напише про мене в газеті? І потім, хіба він винуватий, якщо у нього обов'язок такий?

Треба вчити формули скороченого множення, але на завтра багато задано з російської. Доведеться з формулами зачекати.

17 лютого.

Ні, Кириле Замятін, ніколи-ніколи Семен Ложечкін більше не обізветься до тебе ані словом!

Вони намалювали чотирьох сорок з роззявленими дзьобами, що сидять на спинці парти, а поряд зобразили чотирьох: риб, які стоять на хвостах біля дошки, понуро звісивши голови. Під цим безглуздим малюнком вони написали:

І в той самий час, коли десятки дітей реготали наді мною, десятки інших хлопчиків витягували з піонерської кімнати Кирка з Валерієм і кричали:

— Качати редакторів!

Я аж зубами заскреготів, дивлячись, як художник та редактор злітають мало не до самої стелі. А тут ще Мишко Артамонов підійшов до мене і, похмуро посміхаючись, сказав:

— Ловко твій дружок на тобі шану заробляє!

— Він такий самий друг, як ти папа римський! — відрубав я.

Мишко помовчав і процідив крізь зуби:

— Хай тепер вийде на вулицю! Я йому покажу сороку та рибу!

Досить! Із завтрашнього дня не скажу ані слова під час уроків.

18 лютого.

Настрій паскудний.

На російській і на фізиці одержав зауваження за балаканину. Одержав також двійку з алгебри: не знав формул скороченого множення.

Сергійко Бодров теж одержав двійку. Це у нього вже третя. Перші дві — з російської та хімії. Він тільки й робить, що грає у дворі в хокей.

Іванко Прибилов запропонував мені поміняти загальний зошит на його складаний ніж. Поміняв.

19 лютого.

Тепер я остаточно збагнув, яка свиня отой Замятін. Він не вигадав нічого розумнішого, як знову протягти мене, на цей раз за алгебру!

Артамонов теж потрапив у «Крокодилятко». Він здібний, але вчиться якось чудно: одержить п'ятірку з російської — заробить двійку з геометрії; підтягнеться з геометрії — схопить двійку з біології.

Третім постраждав Кузя Тараскін: ходить немитий і нечесаний.

Нам тепер прямо хоч до школи не приходь! Тільки й чуємо:

— Як поживає сорока?

— Богатирю, багато ворогів зборов?

А Замятін з Валерком стали справжніми знаменитостями. Варто їм показатися в роздягальні, на сходах, у коридорі — звідусіль лунають вигуки:

— Привіт редакторам «Крокодилятка»!

— Драстуйте, майстри сатири! Коли наступний номер вийде?

Артамонов мріє, як би впіймати редактора на вулиці, але це йому не щастить: Кирило з Валерком живуть в одному провулку і завжди ходять укупі. Шкода!

20 лютого.

Нічого цікавого.

Одержав зауваження за базікання від «англійки»: засперечався з Серпиком Бодровим, який сидить поперед мене. Надто вже він вихваляється своїм хокеєм!

Огурцов одержав четвірку з історії, і його тепер не величають «доктором історичних наук».

21 лютого.

Знову «Крокодилятко», і знову там я, Бодров і Артамонов. Ми з Бодровим — за базікання, а Мишко — за геометрію.

Я хоч і не розмовляю з Кирилом, але сьогодні підійшов до нього і сказав:

— Послухай, у тебе совість, зрештою, є? Що ти все на одних і тих самих виїжджаєш?

— А що мені робити, коли іншого матеріалу немає? — відповів редактор. — І, по-друге, сатирична газета видається для викорінення недоліків. Якщо який-небудь недолік не викорінюється, значить, треба бити в одну точку. Газета має бути дієвою. Розумієш?

Але ми цієї справи так не полишили. Ми з Бодровим та Артамоновим пішли до вожатого Ігоря і сказали йому, що це неподобство. Більше як половина дітей зовсім не потрапила в «Крокодилятко», інші хоч і потрапляли, але дуже рідко, а ми троє наче приклеєні до цієї газети. Ігор відповів дуже коротко:

— Дописи справедливі? Справедливі. Самі винуваті, що з вас сміються.

22 лютого.

Ось що сталося на уроці фізики.

Іван Денисович походжав перед класною дошкою, пояснюючи нам принцип дії гідравлічного преса. Раптом він зупинився і пильно подивився з-під окулярів на Кирка з Валерком. Подивився на них і я. Художник малював карикатуру, а редактор, суплячи брови, гриз кінчик ручки: перед ним лежав аркуш із зошита з недописаними віршами.

Учитель підійшов до стола:

— Отже, повторюю: якщо на великому поршні ми маємо програш у відстані, то зате в стільки ж раз виграємо… Пеліканов, у чому ми виграємо?

Валерко схопився і почервонів наче рак.

— Отже, у чому ми виграємо? — повторив Іван Денисович.

— У воді! — бовкнув художник. Усі, звичайно, зареготали.

— Сідайте, Пеліканові.. У чому ж ми виграємо, Замятін?

— В об'ємі? — промимрив Кирко.

— Сідайте, Замятін!.. Виграємо в силі, — сказав учитель, записавши щось у журнал.

Після уроків Артамонов, Бодров і я постукали в двері піонерської кімнати. Усі ми були в дуже веселому настрої, підштовхували один одного ліктями і переморгувалися між собою.

Кирило відчинив нам і переглянувся з художником, який стояв посеред кімнати, тримаючи в одній руці склянку з водою, а в другій — пензлик. Я запитав дуже ввічливим тоном:

— Пробачте, ми не заважатимемо?

— Заходьте, — сказав редактор.

Ми всі троє увійшли до кімнати.

— Тут у нас один дописик, — знову дуже ввічливо сказав я і подав редакторові аркуш.

Той узяв допис, підійшов до Валерія, і вони разом почали читати. Ми стояли тихо-тихо. Тільки Мишко один раз пирхнув у кулак.

Редактор згорнув дописа й спокійно поклав його в кишеню.

— Що ж, ми це передбачали, — сказав він.

— Дуже приємно, що передбачали, — відповів я. — Тепер дозвольте дізнатися: наш допис піде?

Кирило подивився мені у вічі й відрубав:

— Не піде.

— Ловко! — сказав Артамонов. — Це чому ж?

— Недотепно. У нас на цю тему кращий матеріал. Хоч це й редакційна таємниця, але, якщо бажаєте, можете подивитися.

Ми підійшли до стола, на якому лежала незакінчена газета.

Там було зображене крокодилятко, яке тримає за коміри двох хлопчаків: одного — круглого, наче куля, другого — довготелесого, з оранжевим чубом. І написано було так:

Унизу була приписка:

— З'їли? — спитав Валерко.

Ми промимрили щось незрозуміле і пішли ні з чим.

Вирішив хоч би там що позбутися завтра двійки з алгебри: формули скороченого множення запишу на гранях олівця. Уявляєте собі, яку пекельну роботу мені треба виконати? Видряпувати голкою літери та цифри завбільшки як макове зернятко!

23 лютого.

Досі не можу заспокоїтися, стільки було сьогодні переживань.

По-перше, Кирковий допис про самого себе лише збільшив славу «Крокодилятка». Діти кричали:

— Оце-то газета! Оце-то справді незважаючи на осіб!

По-друге, я за допомогою олівця благополучно одержав трійку з алгебри.

По-третє, у Валерка розболівся зуб, він пішов до лікаря з останнього уроку, і Кирило лишився без охоронця.

Я вже спустився в роздягальню, але тут пригадав, що забув у класі того самого олівця. Довелося вертатись.

У порожньому коридорі третього поверху я побачив Артамонова, який походжав біля дверей піонерської кімнати і похмуро позирав на них. Мене він не помітив, бо я стояв на площадці сходів, за рогом. Я відразу забув про олівця. Я збагнув, чим це пахне.

Двері піонерської кімнати відчинились, і звідти вийшов редактор. Звичайно, йому стало дуже не по собі, коли він побачив Артамонова. Але він набрав байдужого вигляду і неквапом попрямував до сходів.

Артамонов теж набрав байдужого вигляду і пішов слідом. Я причаївся між стіною та стулкою дверей, а коли редактор з Михайлом пройшли, почав скрадатися за ними.

У роздягальні Замятін дуже довго натягав шубу, поправляв калоші і намагався вдавати, що не помічає Артамонова, а той, уже одягнутий, поглядав у дзеркало й наспівував:

— Жив собі, був собі сірий цапок…

Нарешті вони пішли, усе з таким самим байдужим виглядом.

За півхвилини я, вже одягнутий, вискочив на вулицю. Провулок, в якому стояла інкола, був тихий, майже безлюдний.

Уздовж тротуарів тяглися великі купи снігу, схожі на гірські хребти.

Кирило з Михайлом ішли неквапом, ніби прогулюючись: попереду — редактор, у чорній шубі й шапці з вухами, позаду — Артамонов, у валянках, хутряній куртці й кубанці, заломленій набакир.

Метрів за п'ятдесят від школи Кирило раптом зупинився й обернувся.

— Бити збираєшся, так? — сказав він задирливо. Артамонов щось відповів, але я не розчув.

— Ну на, бий! Все одно ти мене цим не зламаєш… Ну, чого ж їй не б'єш? Бий!

Артамонов не бив редактора. Він згріб його і поставив головою в сніг.

І тут… тут я збагнув, що маю чинити. Зараз Кирило побачить, що таке справжня дружба! Зараз він зрозуміє, з якої людини знущався він у своїй газеті!

Я підбіг до Михайла і зупинився перед ним, швидко-швидко примовляючи:

— Чого ти лізеш, чого ти лізеш, чого ти б'єшся?

Артамонов так само швидко відповідав:

— А чого тобі треба, чого тобі треба, чого тобі треба?

— Ну-ну, півні! — пролунав над нами суворий голос. Якийсь перехожий розвів нас у різні боки.

Тут ми побачили, що із школи виходять педагоги.

— Гаразд, редакторе, ще попадешся! — сказав Артамонов і побіг.

Я обернувся до Замятіна. Редакторова шапка лежала на тротуарі, голова його була обліплена снігом, але чомусь він усе-таки мав задоволений вигляд.

— Боляче? — спитав я.

— Дурниці! Я був готовий до цього, — відповів редактор, витираючи обличчя. — Нас цим не зламаєш!.. А тобі — спасибі. Ти вчинив шляхетно. Руку!

Ми міцно потисли один одному руки. Я так був схвильований, що навіть говорити не міг.

Редактор витрушував сніг з-за коміра. Обличчя його знову стало похмуре:

— Тільки ось що, Семене… Ти тільки не ображайся, але ми тебе знову запланували.

Я мовчав. Мовчав і Кирило.

— Розумієш, дружба дружбою, а принцип принципом. Ми тебе запланували на тему про шпаргалки.

Я сплюнув убік, повернувся і пішов.

— Хочеш, я тобі з алгебри допоможу? — якимось жалібним голосом спитав редактор.

Я, певна річ, навіть не оглянувся.

24 лютого.

Настрій паскудний. Сьогодні підійшов до Михайла й сказав:

— Артамонов, я вчора повівся неправильно. Тепер я пальцем не поворухну, якщо ги… Ну, словом, ти розумієш.

Артамонов похнюпив голову, подумав і зітхнув:

— Яка з того користь? Його відлупцюєш, а він тільки пишатиметься: мовляв, за принципи постраждав. Помітив? Він навіть нікому не поскаржився за вчорашнє!

25 лютого. 6 годин 30 хвилин.

Сергійко Бодров ліквідував двійки з російської та хімії. Тепер у нього тільки одна: з алгебри.

Завтра знову вийде «Крокодилятко», і я знову там висітиму. Дивно, як це у Замятіна вистачає винахідливості: пише весь час про одне й те саме та про одних і тих самих, і щоразу по-новому!

Тільки зараз у мене виникла цікава думка: «А що було б з «Крокодилятком», якби Артамонов, Бодров і я перестали одержувати двійки і базікати на уроках? Де б тоді редактори знайшли матеріал, щоб випускати газету? Адже, крім нас, у класі більше немає двієчників!»

Над цим варто подумати.

6 годин 50 хвилин.

Ні, це здорово! Уявляю собі, яка буде в Кирка фізіономія, коли він побачить, шо матеріалу для його газети немає. Зараз подзвоню Артамонову.

7 годин 15 хвилин.

Ура! План дозрів! Артамонов дві хвилини реготав по телефону.

Зараз побіжу до Сергійка Бодрова повідомити йому иаш пекельний задум.

26 лютого.

Сьогодні вийшов новий номер «Крокодилятка». На ньому замість малюнка я побачив свого олівця, списаного формулами. Його було прикріплено до паперу ниточками.

Під цим олівцем було написано:

Нічого, Кирику! Останній раз ви торжествуєте. Ви й не знаєте, які хмари збираються на вашому обрії. Ви й не знаєте, що вчора ввечері Артамонов цілу годину пояснював нам з Бодровим алгебру, а потім ми ще годину ганяли його по географії. І ви поки що не помітили, що Бодров, Артамонов та Ложечкін сиділи сьогодні на уроках, наче в рота води набрали. ВРІ не помітили, що Артамонов на перервах нікому не підставив ніжку, нікого не ляснув по потилиці. Нічого! Незабаром помітите!

Виявляється, не так і важко мовчати, якщо до тебе не забалакують.

28 лютого.

Учора не писав щоденника: сидів над алгеброю. Усі ці дні в класі мертва тиша.

Кирко з Валерком здивовано поглядають на нас, ми мовчимо і єхидно посміхаємось.

Артамонова викликала до дошки вчителька географії. Редактор і художник були нашорошились і приготували олівці, сподіваючись зібрати матеріал для фейлетону про погане знання географії, але вони прорахувались: Артамонову поставили четвірку.

Сьогодні після уроків Кирило з Валерком не пішли до піонерської кімнати робити свою газету. Уявляю собі, як вони нудьгують!

29 лютого.

«Крокодилятко» не вийшло!!!

У коридорі вже не видно було юрми смішливих дітей, і ніхто не підкидав редактора й художника!

Я відповів алгебру на п'ятірку (цікавий усе-таки це предмет), а Бодров — на трійку.

Під час великої перерви безробітні члени редколегії тинялися коридором з похмурими обличчями, а ми з Артамоновим ходили слідом за ними і кепкували.

— Шановні надталановиті редактори! — говорив я. — Дозвольте дізнатися, чому не виходить ваша чудова сатирична газета? Матеріалу бракує? Усі хулігани і ледарі застрайкували? Ох, яке неподобство!

— Ви дайте оголошення, — радив Артамонов: — так, мовляв, і так. «Кожен, хто бажає читати сатиричну газету, повинен хоч би раз на місяць одержати двійку і порушити дисципліну».

— Ви установіть премію для двієчників, — пропонував я. — Або платіть за таксою: за двійку — по карбованцю, а за балаканину на уроці — по полтинику.

1 березня.

Поспішаю записати сьогоднішній день. Важливі події! Після уроків до класу ввійшов Ігор і сказав:

— Увага! Прошу не розходитись. Учора ввечері відбулося засідання ради дружини. Зараз голова ради загону Левко Курочкін прочитає вам постанову, ухвалену на цьому засіданні.

Левко зійшов на кафедру й став читати:

— Ура! — закричав Артамонов.

— Ура! — закричав весь клас, і я в тому числі.

Я завжди був упевнений, що наш клас найздібніший, найдружніший в усій школі.

Левко зачекав, поки ми стихнемо, і читав далі:

Ми з Бодровим та Артамоновим перезирнулись і відразу спохмурніли, а Левко підвищив голос і читав далі:

Левко збіг з кафедри і сів на своє місце. Усі закричали «ура» на честь «Крокодилятка». Навіть Бодров чомусь закричав «ура».

Не кричали тільки ми з Михайлом.

Ігор перезирнувся з редакторами і підніс руку:

— Тихо!.. Тиша! Зараз на ваших очах буде випущено екстрений і останній випуск загонового «Крокодилятка». Прошу сидіти зовсім тихо й не заважати редакції в її відповідальній роботі… Товариші редактори, будь ласка!

Зрозуміло було, що вони про все домовилися заздалегідь, але про що — ніхто не знав. Весь клас притих. Із свого місця встав Валерко, зійшов на кафедру і, не кажучи ані слова, почав малювати крейдою на дошці заголовок «Крокодилятка». Внизу він дописав: «Екстрений випуск». Закінчивши свою роботу, художник так само, мовчки сів на своє місце, а до дошки попрямував редактор і почав писати. І, в міру того, як він писав, увесь клас хором по складах читав написане:

Редактор скінчив писати і повернувся на парту. Усі діти сміялись і весело поглядали на нас, а ми сиділи червоні і не знали — злитися нам чи теж сміятися.

— Ну! Редакція чекає відповіді на цю кореспонденцію, — сказав Ігор.

Мишко Артамонов підвівся, збентежено всміхаючись, підійшов до дошки і написав:

Ми з Бодровим також підвелись і пішли розписуватися… Закінчую писати. Через півгодини йдемо з Кирилом у кіно.