"Людина без нервів"

ДРЕСИРУВАЛЬНИКИ

У передпокої пролунав короткий дзвоник. Бабуся вийшла з кухні і відчинила двері. На площадці стояв хлопчик, якого бабуся ще не бачила. Він злегка вклонився і дуже ввічливо запитав:

— Пробачте, будь ласка. Чи тут живе Гриша Уточкін?

— Ту-ут, — протягла бабуся, підозріло оглядаючи гостя.

Сам хлопчик справив на неї досить приємне враження. Він був одягнутий у старанно випрасувані сині штани і чистеньку жовту теніску з короткими рукавцятами. На грудях у нього червоніла шовкова краватка, золотий чуб його був акуратно розчесаний на проділ.

При всьому тому він тримав під пахвою дуже брудну й подерту ватянку, а в другій його руці був затиснутий кінець мотузка, прив'язаного до нашийника криволапої, непевної масті собаки з шерстю, що стирчала пасмами. Через оцю собаку та оцю ватянку бабуся насторожилася.

— Скажіть, а можна бачити Гришу?

— Мо-о-ожна, — після деякого вагання протягом сказала бабуся. Вона хотіла була сказати, що собак не слід водити в кімнати, що від них самий тільки бруд, але стрималась і лише додала: — В оті двері йди.

Однак хлопчик не повів собаки до кімнати, а суворим голосом звелів:

— Пальмо, сидіти! Сидіти! Пальмо, кому сказано? Сидіти!

Пальма позіхнула й сіла з виразом безнадійної нудьги на бородатій морді. Хлопчик прив'язав кінець мотузка до поручнів сходів і тільки після цього постукав у вказані бабусею двері.

Гриша, кремезний, з копицею темного розкуйовдженого чуба і з суворим виразом обличчя, пиляв у цей час якусь дощечку, притиснувши її коліном до сидіння стільця. Він трохи здивувався, впізнавши в гостеві Олега Волошина, який учився в паралельному класі і з яким він майже не був знайомий. Гриша випрямився і, заправляючи сорочку в штани, мовчки втупився поглядом у гостя.

— Драстуй, Уточкін, — сказав той, причинивши за собою двері. — Ти не дивуйся, що я до тебе прийшов. У мене до тебе одне прохання.

— Ну? — коротко спитав Гриша.

— Ти міг би допомогти мені дресирувати собаку?

Гриша завжди був ладен узятися до будь-якого діла, але говорити багато не любив:

— Міг би. А як?

— Розумієш, я її дресирую на собаку охоронно-сторожової служби. Я вже навчив її ходити поряд, сідати по команді, лягати… Тепер я з нею відпрацьовую команду «фас»… Щоб вона кидалася, на кого я накажу. А для цього потрібен асистент, зовсім не знайома собаці людина.

— Щоб вона на неї кидалася?

— Ага. Ми вже дресирували з хлоп'ятами нашого класу, і вона душе добре кидалась, але тепер вона з ними перезнайомилась і більше не кидається. А треба зміцнити рефлекс. От я тебе і прошу…

Гриша, роздумуючи, почухав широкого носа:

— А як покусає?

— По-перше, я її триматиму на повідцеві, а по-друге, асистент надягає захисний спецодяг. — Олег розгорнув ватянку і витяг із неї такі самі подерті ватяні штани. — Зі мною всі хлопці нашого класу її дресирували, а вона тільки одного Сергійка Лаптєва трішки вкусила. Згоден?

— Згоден. А де твоя собака?

— Я її на сходах залишив, щоб вона не знала, що ми з тобою знайомі. Я зараз вийду з Пальмою і ждатиму тебе на Тихій вулиці. А ти надягай спецодяг, приходь туди і скрадайся до Пальми, ніби злочинець. Гаразд?

— Гаразд. Іди!

Олег пішов. Гриша надів кепку і став одягатися в спецівку. Це виявилося справою нелегкою, бо штани були величезні. Стягнувши їх поясом під пахвами і зав'язавши шворочками біля кісточок, Гриша став схожий на дуже велику, дивовижної форми гармошку. Ватяна куртка, яку він надів, дещо поправила діло: звисаючи за коліна, вона майже зовсім прикрила штани. Рукави, що теліпалися сантиметрів на двадцять нижче кистей рук, Гриша не засукував.

Гриші, звичайно, не хотілося, щоб бабуся побачила його в такому костюмі, тому, перш ніж вийти з кімнати, він трохи прочинив двері і прислухався, а вже потім вислизнув із квартири.

Вулиця Тиха і справді була дуже тиха вуличка. Тут уздовж тротуарів там і сям росли старі липи, за якими ховалися маленькі будиночки на один і два поверхи. Рух тут був такий незначний, що між диким камінням бруківки зеленіла травичка.

Прийшовши сюди, Гриша здалеку побачив Олега, який походжав бруківкою, голосно примовляючи:

— Поряд! Пальмо, поряд!

— Гей! — неголосно гукнув «асистент».

Дресирувальник зупинився, скомандував Пальмі сидіти і кивнув Гриші головою: можна, мовляв, починати.

Асистент насунув кепку на носа, хижо випнув нижню щелепу і, злегка присідаючи, теліпаючи рукавами, зигзагами став скрадатися до собаки.

Пальма помітила асистента і, сидячи, розглядала його, нахиляючи бородату морду то праворуч, то ліворуч. Коли Гриша підійшов до неї метрів на десять, вона встала і неголосно загарчала.

— Пальмо! Фу! Сидіти! — сказав Олег.

Пальма неохоче сіла, продовжуючи шкірити зуби. Асистент став рачки і теж загарчав.

— Фас! — крикнув Олег.

Пальма гавкнула і так стрімко кинулася на Гришу, що дресирувальник насилу втримав її за мотузок. Гриша підхопився і шарахнувся вбік.

— Бачив? — тихенько сказав Олег.

— Ага, — так само тихо відповів Гриша. — Тільки вона і без твого «фаса» кинулася б… Адже я її дражнив.

— Тепер знаєш що? Тепер давай не дражнити. Ти сховайся за рогом, а потім вийди і спокійно йди тротуаром. І навіть не дивися в наш бік. Гаразд?

— Гаразд!

Гриша добіг до перехрестя, сховався за рогом і, зачекавши там хвилинку, статечно рушив протилежним від Олега тротуаром. Ось він порівнявся з ними… Ось пройшов мимо…

— Фас!

— Рррав! Рав-рав!

Гриша обернувся і побачив, як Пальма, натягуючи мотузок, рветься до нього.

— Здорово? — сказав Олег з другого тротуару. — Все! Дякую! Перевірку зроблено! Скидай спецодяг і йди сюди.

Гриша зняв ватянку і, витираючи піт з лоба, підійшов до дресирувальника. Пальма спробувала хапонути його за ногу, але Олег крикнув на неї і примусив сісти. Він усміхався, голубі очі його блищали, а обличчя аж пашіло.

— Бачив? Бачив, що таке дресирування? Ти навіть не глянув на неї, а вона вже кинулася!

Стоячи трохи віддалік од Пальми, Гриша колупався в носі.

— Ну її що ж, що кинулася! Я її дражнив, вона мене запам'ятала, от і кинулась. Та в такому одязі вона на кожного кинеться. От якби вона на оту тіточку кинулася, тоді інша річ була б! — І Гриша показав очима на огрядну громадянку, яка йшла перевальцем на протилежному тротуарі, тримаючи в руках сумку з продуктами.

Олег перестав усміхатися і теж подивився на громадянку. Коли вона пройшла мимо, він присів поруч з Пальмою і, простягнувши руку в напрямі жінки, тихенько скомандував:

— Пальмо, фас!

Тієї ж миті пролунало дзвінке гавкання, і мотузок смикнув Олега за руку.

— Пальмо, фе! — Олег з торжеством звернувся до Гриші: — Ну що, га? Ну що, бачив?

Тільки тепер Гриша повірив у силу дресирування. Тримаючи під пахвою свій кошлатий спецодяг, він присів навпочіпки перед Пальмою і став розглядати її.

— Це яка порода? Дворняжка?

— У тім і річ, що звичайна дворняжка!

— Якби вівчарка, то вона ще краще кидалася б, — зауважив Гриша.

— А я, ти гадаєш, для чого її дресирую? Я вивчу її, піду в розплідник, де службових собак розводять, покажу, як я вмію дресирувати, і мені дадуть на виховання щеня-вівчарку.

Гриша підвівся. Він усе ще дивився на Пальму.

— Напевно дадуть? — спитав він.

— Не зовсім напевно, а просто я так думаю.

— А у нас у місті є… оті самі… де вівчарок розводять?

— Розплідники? Звичайно, є. При ДТСААФі є, при Управлінні міліції є… Я в ДТСААФ піду. От тільки відпрацюю з нею драбину, бар'єр та витримку і піду показувати.

— А що таке драбина, бар'єр та витримка?

— Драбина — це щоб вона вміла підніматися й спускатися по приставній драбині. Бар'єр — це щоб вона вміла стрибати через паркани, а витримка — це так: я, приміром, скомандую їй сидіти, а потім піду куди-небудь, хоч і на півгодини, і вона не зрушить з місця доти, поки я не повернуся.

Досі Гриша мало був знайомий із службовим собаківництвом. Він чув, що є собаки-шукачі, разів зо два він бачив у кіно надзвичайно розумних вівчарок, які чинили подвиги разом з прикордонниками. Але завжди йому здавалося, що виховання таких собак доступне тільки особливим фахівцям.

І от тепер він побачив, що не фахівець, а простий школяр примушує не вівчарку, а що не є паршивеньку дворняжку по команді ходити поряд, по команді сідати, по команді кидатися на перехожих.

На вигляд флегматичний, похмурий, Гриша був хлопець запальний, схильний захоплюватись. Він уявляв собі, як іде поряд з величезною вівчаркою, від якої всі шарахаються вбоки, як він приходить з нею до школи і як на очах у зачудованих хлопців цей лютий, ікластий звір по одному його, Гришиному, слову перелазить через паркан, піднімається по приставній драбині на горище сарая і спокійно, не сходячи з місця, сидить у дворі, поки Гриша вчиться в класі.

— Волошин, а де ти вивчився… отеє… дресирувати?

— Дуже просто. Купив собі в крамниці книжку, «Службове собаківництво» називається, по ній і навчився.

— Я собі теж таку куплю. От із собаками погано. Я б міг сяку-таку дворняжку спіймати, тільки ж бабуся прожене.

Хлопці довго розмовляли, стоячи на краю тротуару. Олег показав Гриші усі штуки, які вміла виробляти Пальма. Гриша так захопився цим, що тільки раз оглянувся, почувши неподалік неквапливі, чіткі кроки. Протилежним тротуаром йшов міліціонер — високий, стрункий, підібраний, з лейтенантськими погонами. Заклавши великі пальці рук за пояс, він поглядав на хлопців, які вовтузилися із кумедним собакою, і всміхався. Олег теж помітив міліціонера.

— Дивиться, — тихо сказав він.

Улещені увагою лейтенанта, хлоп'ята знов оглянулися на нього і теж усміхнулися. Той злегка їм підморгнув. І раптом Гриша пригадав, що, за словами Олега, в управлінні міліції теж є розплідник. Він тихенько штовхнув Олега в бік і прошепотів:

— Покажи йому! Покажи йому, як вона кидається!

— Незручно!

— Ну, чого там незручно! Адже жартома. Покажи! Олег мить завагався, потім присів, показав рукою в напрямі міліціонера і голосно, щоб той почув, крикнув:

— Пальмо, фас! Фас!

Пальма рвонулася, висмикнула мотузку із руки Олега і з лютим гавканням помчала до міліціонера.

— Тікай! — ту ж мить вигукнув Гриша.

Що було далі з Пальмою, хлопці не бачили. Кинувши ватянку на тротуар, Гриша майнув у найближчі ворота, Олег метнувся за ним.

Хлопці навіть не розгледіли двора, в який вони забігли, вони помітили тільки, що біля паркана, праворуч від воріт, височить великий стіс дров, а між стосом і парканом є щілина завширшки сантиметрів з тридцять, коли не менше. Обидва, ніби змовившись, повернули праворуч, утиснулися в що щілину й завмерли.

За якусь мить до них долинули розмірені кроки, потім стукіт пальців у шибку. Все це чулося зовсім близько, майже біля самого стосу. Минула ще мить. Клацнув засув, скрипнули двері.

Жіночий голос трохи стривожено спитав:

— Вам кого?

— Це ваші діти хуліганять, собак на перехожих нацьковують?

— Ді-іти? — протягла жінка. — У нас у всьому будинку жодної дитини немає.

— Жодної дитини немає, а я бачив, як двоє сюди побігли… Бачите, що вона мені заподіяла? Бачите?

— Прошу, заходьте й подивіться, коли не вірите. Двір у нас прохідний. Он хвіртка! Певно, туди й побігли.

Ще трохи помовчали.

— Ну, винуватий… — пробурмотів, нарешті, лейтенант.

— Прошу, — сухо відповіла жінка.

Хряснули двері. Кроки міліціонера почали віддалятися в бік, протилежний од воріт, і незабаром зовсім стихли.

Увесь цей час хлопчики простояли нерухомо, не дихаючи, затиснуті між цегляним муром і стосом.

— Вилазь, — прошепотів Гриша.

— Тихше ти, дурню! — просичав Олег і вчепився пальцями в Гришину руку трохи вище од ліктя. Він весь тремтів з переляку.

— Вилазь! А то повернеться — тут шукатиме, — сказав Гриша і силоміць виштовхнув Олега з-за стосу.

Не глянувши у двір, не поцікавившись, чи там міліціонер, чи ні, хлоп'ята вискочили за ворота і, не чуючи під собою ніг, помчали вулицею.

Вони зупинилися тільки в під'їзді Гришиного будинку. На носі й щоці в асистента красувалися великі садна: він обідрав обличчя об поліна. Новенькі сині штани дресирувальника були в смолі, до них поприлипали дрібні трісочки та лусочки соснової кори.

— Оце-то вскочили! — спроквола мовив він, коли відхекався. — Дурень я, що тебе послухався.

— Дурень, що мотузок випустив, — буркнув Гриша і сів на сходинку, спершись підборіддям на кулаки й надувши губи.

Олег підійшов до Гриші і схилився над ним:

— Ти знаєш, що тепер буде? Гадаєш, усе так облишать? На представника влади собак нацьковувати!

— І нічого не буде. Скажемо, що ненавмисне: показати хотіли, — пробурчав Гриша.

— «Показати хотіли»! — перекривив Олег. — А хто тобі повірить, що показати хотіли? Як ти доведеш, що хотіли показати?

Гриша похмуро замовк. На душі у нього було тоскно.

— А ти ще й спецодяг загубив, — допікав йому далі Олег. — Мені він не потрібен, але знаєш, що тепер буде? Нас можуть знайти по тій спецівці.

— Як іще знайти? — сумно спитав Гриша.

— А дуже навіть просто: приведуть шукача, дадуть йому понюхати спецодяг, і він за запахом знайде і мене і тебе, бо й ти ж надівав його.

Гриша геть засумував. Він підвівся, заклав руки за спину і, вчепившись пальцями в лікті, пройшовся площадкою. За хвилину він зупинився перед Олегом:

— Слухай-но! Давай так: якщо тебе впіймають, ти не кажи, де я живу, скажи, що не знаєш. А якщо мене впіймають, то я не казатиму, гаразд?

— Гаразд. — Помовчавши трохи, Олег зітхнув. — Бувай! Пішов. Тут ще уроки треба готувати…

Виткнувши голову з дверей, він подивився праворуч, подивився ліворуч і підтюпцем затрюхав вулицею, раз у раз оглядаючись… Гриша поплентався на другий поверх, у свою квартиру.

Бабуся, яка відчинила йому двері, відразу помітила садна на його обличчі:

— Ач, обідрався! Де це ти ухитрився?

— Так просто… — буркнув Гриша й пішов у кімнату.

До вечора він тинявся по квартирі без діла, часто підходив до дверей, із острахом прислухаючись до кроків на сходах, чекаючи, що ось-ось пролунає дзвоник і на порозі стане міліціонер з вівчаркою.

А надворі, мов на зло, був чудовий вересневий день. На вулиці, під вікнами у Гриші, точився напружений матч між командою хлоп'ят з Гришиного будинку, в якій він завжди грав воротарем, та футболістами сусіднього двору.

— Грипі! Іди! Програємо без тебе! — кричали до нього хлоп'ята, коли він виглядав у вікно.

— Не хочеться, — понуро відповідав Гриша і відходив у глиб кімнати.

Настав вечір. Прийшли тато й мама. Сіли вечеряти. Дивлячись собі в тарілку, Гриша жував котлету так повільно, так неохоче, що мама занепокоїлася:

— Гришенько, чого це ти сумний такий?

— Так.

Потягнувшись через стіл, мама помацала долонею Гришиного лоба:

— Завжди такий апетит у дитини, а тут ледь жує.

— Схоже, з хлопцями щось не поділив. Бачиш, носа йому подряпали, — сказав татко. — Так я кажу, Григорію Івановичу?

Гриша нічого не відповів. Він мовчав до кінця вечері і тільки, коли пили чай, звернувся до батька:

— Татку, от у нас один хлопчик нацькував собаку на міліціонера, і він його укусив. Що йому буде, цьому хлопчикові, якщо його впіймають?

— Як це — що буде? Батьків оштрафують, у школу сповістять… За таке хуліганство по голівці не погладять.

— Це, мабуть, сьогоднішній нацькував, — зауважила бабуся.

— Який це «сьогоднішній»? — перепитав татко.

— Та приходив тут до Гриші один. На вигляд акуратний такий, а з ним собака… ну такий огидний — просто гидко дивитися.

Наступного дня була неділя. Уся родина зібралася йти обідати до Гришиної тітки, яка відзначала день свого народження.

Гриша хотів був сказати, що нездужає, і зостатися дома, але потім уявив собі, як він нудитиметься в квартирі сам-самісінький, тим часом як можна було б сидіти серед веселих тітчиних гостей, їсти всілякі смачні речі й слухати радіолу…

Гриша наважився піти. Мов на зло, татко, мама й бабуся надумались автобусом не їхати, а прогулятися пішки. Кожний міліціонер здавався Гриші тим самим лейтенантом, і він не йшов вулицею, а весь час маневрував. Ледь забачивши поперед себе чоловіка в міліцейській формі, Гриша одразу відставав од батьків і йшов за ними, майже уткнувшись обличчям у таткову спину.

Виявивши міліціонера позаду, Гриша забігав наперед і йшов так близько від батьків, що вони наступали йому на п'яти.

— Слухай, друже, та йди ти, як люди ходять, чого ти крутишся мов заведений! — не витримав батько.

Цієї миті кроків за п'ятнадцять від Гриші з якоїсь крамниці вийшов міліціонер і рушив прямо до нього. Гриша не встиг розгледіти його обличчя, не помітив, які на ньому погони. Він тут же шмигнув у найближчий під'їзд і вибіг на площадку другого поверху. Хвилин зо дві вся родина Уточкіних стояла перед під'їздом, марно гукаючи:

— Григорію! Ану, годі тобі дурня клеї ги! Що, маленький, чи що?

— Гришо, пустуватимеш, — додому повернешся, чуєш?…

Не менш обачно йшов Гриша наступного ранку до школи. Біля шкільного під'їзду він зустрів Олега. На ньому замість синіх штанів були тепер сірі, замість жовтої теніски була біла сорочка. На голові в Олега сидів солом'яний кримський бриль з величезними крисами, що робив його схожим на гриб.

— Ну як? — спитав Гриша, привітавшись з Олегом.

— Поки що нічого. Я костюма змінив для маскування. Бачиш?

— Пальма повернулась?

— Учора ще. А в тебе як?

— Поки що гаразд.

Минуло три дні. Ніяких неприємностей за цей час не трапилося. Гриша поступово посмілішав. Він знову грав з хлоп'ятами у футбол і вже не шарахався у під'їзди, побачивши міліціонера. Те саме було і з Олегом. Незабаром Гриша знову мріяв про виховання вівчарки і якось, зустрівши під час перерви Олега, спитав його:

— Ну, як, дресируєш?

— Ні. У мене Пальма зараз хвора.

— На що хвора?

— Та так щось… Нічого не їсть, не п'є і весь час лежить…

— Коли знову дресируватимеш, візьми мене гаразд? Я хочу повчитися.

Дресирувальник пообіцяв покликати Гришу, а наступної неділі трапилося ось що.

Татко, мама і Гриша сиділи за обіднім столом. Бабуся навіщось пішла на кухню. Раптом пролунав дзвоник, бабуся відчинила двері і ввела до кімнати Олега. Той важко дихав, чи то від хвилювання, чи від швидкого бігу. На лобі й носі в нього блищали дрібні росинки поту.

— Драст! — сказав він і, помовчавши, додав: — Смачного!

Потім Олег помовчав ще трохи, увібрав у себе повітря і раптом випалив:

— Уточкін, я прийшов сказати, що тобі треба робити щеплення!

У кімнаті на мить стало дуже тихо.

— Які щеплення? — спитав Гриша.

— Від сказу. У нас Пальма захворіла, перестала їсти і пити, а тоді пішла кудись і пропала. Мама пішла до ветеринарної поліклініки, і їй там сказали, що у Пальми міг бути сказ, тільки тихий. От! І тепер мені, мамі, тобі та іншим асистентам треба робити щеплення.

— Та-ак! — неголосно вимовив Гришин татко.

— Ну, от немовби серце чуло! — проказала бабуся. — Тільки він прийшов зі своїм собакою цим, так… ну немовби в мене щось стрельнуло: не жди добра від цього собаки, не жди!

Олег додав, що щеплення треба робити негайно, бо Пальма могла хворіти вже давно, і пішов. Гриша розпитав батька про те, як виявляється сказ, і після цього цілий вечір бігав на кухню до крана пити воду, щоб перевірити, чи не починається у нього водобоязнь.

Він уклався спати в дуже поганому настрої, прокинувся наступного ранку теж не в гуморі. Та коли прийшов до школи, відразу розвеселився.

Біля шкільного ґанку велика група хлоп'ят зустріла його реготом та голосними вигуками:

— О! Ще один скажений!

— Привіт скаженому!

Виявилося, що в Олега в школі, окрім Гриші, було ще цілих тринадцять асистентів, і всім їм треба було сьогодні йти на Пастерівську станцію.

Уся школа вже знала про це, і жартам не було кінця-краю. «Скажені» не ображались, а, навпаки, самі розважалися щосили. Серед школярок знайшлося кілька дівчаток, які боялися підходити до Олегових помічників, вважаючи їх уже заразними. На превелику втіху всіх хлоп'ят, асистенти на кожній перерві ганялися за цими дівчатками, клацаючи зубами і страшно завиваючи.

Після закінчення уроків десятків чотири школярів задумали проводжати асистентів та дресирувальника на Пастерівську станцію.

— Олег, командуй!.. Олег, вишикуй своїх скажених! — лунали крики, коли наші герої вийшли на вулицю.

— Скажені! Шикуйсь! Праве плече вперед, кроком руш! — скомандував Олег.

Асистенти посміхаючись парами закрокували по тротуару, а ті, що проводжали, густою юрбою пішли за ними, виграючи на губах веселого марша.

Увійшовши в двір, де містилася станція, хлоп'ята зчинили такий галас, що всі медичні працівники повитикалися з вікон.

Лікарі і сестри спершу розсердились на хлоп'ят, та, дізнавшись, що це супроводжують Олега, про якого вони вже вчора чули від його мами, і що з ним чотирнадцять асистентів, і самі стали сміятися.

Проводжаючі залишились у дворі, а дресирувальник та його помічники увійшли в приміщення станції і вишикувалися в чергу біля віконця з табличкою: «Запис первинноукушених». Ця табличка ще більше всіх розсмішила. Гриша навіть вибіг у двір, щоб повідомити хлоп'ят:

— Ми тепер не скажені, а первинноукушені!

Одержавши від лікаря направлення на уколи, асистенти вийшли у двір. Олег скомандував: «Первинноукушені, шикуйсь!» — і всі урочистим маршем подалися до районної амбулаторії, де асистентам і дресирувальникові впорснули по порції сироватки в животи. І хоч уколи були вельми болючі, усім, як і раніше, було дуже весело.

Після щеплень «первинноукушені» і проводжаючі купками розійшлися в різні боки додому. Гриша й Олег жили найдалі, тому вони незабаром лишились самі.

Бадьоро крокуючи поруч з Гришею, Олег пригадав усе пережите за нинішній день.

— Ми тепер завдяки Пальмі на всю школу прославилися! — говорив він усміхаючись. — Хоч нам і уколи тепер роблять…

— Умгу, зате сміху було скільки! — додав Гриша.

— Головне — до всього ставитися з гумором, — філософствував Олег. — Якщо будеш до всього ставитися з гумором, то ніякі неприємності тобі… — Він раптом замовк, уповільнив ходу і незабаром зовсім спинився, дивлячись кудись уперед, в одну точку. Він уже не всміхався. Обличчя його зблідло й стало щонайнещаснішим.

Гриша глянув туди, куди дивився Олег, і також весь якось осунувся. Неподалік від них, на середині перехрестя стояв низенький постовий міліціонер з великими, закрученими догори вусами.

Секунд п'ятнадцять хлоп'ята мовчки дивилися на цього міліціонера, потім глянули один на одного.

— Е-е, а як же лейтенант? — зовсім тихо, кволим голосом сказав Гриша.

Олег мовчав. Хлопці машинально рушили далі й довго йшли, не мовивши і слова.

— А може, вона його не покусала, — сказав нарешті Гриша.

— Звідки я знаю, — майже пошепки відповів Олег.

— А може, вона зовсім і не скажена, га?

Олег раптом зупинився.

— А якщо скажена? А якщо покусала, тоді що? — крикнув він несподівано тоненьким, писклявим голосом.

— Попередити треба, так? — дивлячись собі під ноги, сказав Гриша.

— Ти гадаєш, не треба? Гадаєш, не треба? А як людина через нас помре? Тоді що?

— От я й кажу: треба.

— «Треба, треба»! А як ти попередиш? Як попередиш? Підеш і скажеш йому: «Драстуйте! Це ми на вас собаку нацькували. Тепер ідіть робити щеплення»? Так ти йому скажеш, га? Знаєш, що він з нами вчинить?

Хлоп'ята підійшли до ґанку стародавнього особняка, прикрашеного кам'яними левами із щербатими мордами. Олег поклав на одну із сходинок свого портфеля й сів на нього. Сів поруч з ним і Гриша. Очі у дресирувальника почервоніли, він часто кліпав мокрими віями і шморгав носом.

— Дурень я… Ні… ні, не дурень, а просто ідіот, що послухався тебе, — примовляв він, мотаючи з боку в бік головою. — Післязавтра татко з відпустки приїздить, а я… я йому такий подаруночок: «Платіть штраф карбованців із двадцять за вашого сина».

— І ще з піонерів виключать. — додав Гриша.

Довго сиділи дресирувальник та асистент на сходах ґанку між кам'яними левами. Обличчя обох виражали такий смуток, що перехожі уповільнювали ходу, поглядаючи на них.

Уже давно настав час обіду, але ні Гриша, ні Олег і не згадали про це.

Кожен з них з тугою уявляв собі, як його затримують у міліції, як викликають туди батьків, котрі нічого не підозрівають, і як, нарешті, на очах в усього класу знімають з нього піонерську краватку. І кожен відчув, що йому не під силу витримати усе це. І в кожного разом з тим мороз пробігав поза шкірою, як тільки він починав думати про лейтенанта, котрий міг померти тяжкою смертю через їхню малодушність.

— У нього, може, діти є, — повільно мовив Гриша.

Олег помовчав трохи, тоді сказав рішучим тоном:

— До приїзду татка з відпустки нічого не робитимемо. Післязавтра татко приїде, я його зустріну як слід, а після-післязавтра підемо й заявимо.

Гриша не відповів. Олег помовчав ще трохи і раптом швидко підвівся:

— Ні, не можу! Краще вже відразу, аніж іще два дні мучитись. Ходімо!

Гриша не ворушився. Він сидів на сходах, звісивши голову, і мовчав.

— Ну, ходімо! Вирішили, то вже вирішили, — сказав Олег.

— Куди ходімо? — пробурчав Гриша, не підводячи голови.

— Ну, в міліцію, у третє відділення. Підемо, розповімо все, а там вони вже самі знайдуть того лейтенанта й попередять. Ходімо!

Але Гриша і на цей раз не ворухнувся.

— А мені чого йти? Твоя собака, ти і йди.

— А, он як! Ну й будь ласка!.. Як хочеш!.. — Олег схлипнув. — Сам підбив мене, щоб нацькувати, а тепер у кущі… Як хочеш… Вудь ласка…

І Олег, витягнувшись у струнку, злегка пересмикуючи вузькими плечима, не оглядаючись, швидко рушив тротуаром.

Тут тільки Гриша підвів голову і задивився вслід товаришеві, який усе віддалявся. За хвилину він підхопився і підтюпцем наздогнав дресирувальника:

— Гаразд. Ходімо.

Приятелі рядочком ішли по тротуару. Пройшовши два квартали мовчки, Олег гучно, з якоюсь гарячковою впевненістю в голосі, заговорив:

— От побачиш, що нам нічого не буде! Ну, от побачиш!.. Адже ж вони повинні розуміти!.. Адже ж ми благородний вчинок… Адже ми йому, може, життя рятуємо, правда? Адже вони повинні зрозуміти, правда?

Гриша мовчав, тільки сопів.

І от вони зупинилися перед під'їздом, поряд з яким було прибито вивіску: «Третє відділення міліції».

— Ходімо? — ледь чутно промовив Олег, зиркнувши на Гришу.

— Ходімо, — прошепотів той.

І обидва не зрушили з місця.

— Ну, йдемо? — сказав через хвилину Олег.

— Йдемо.

Олег прочинив двері, заглянув у них, потім тихенько, ніби крадькома, увійшов у під'їзд. Слідом за ним бочком протиснувся і Гриша.

Хлопці опинилися в довгому коридорі з двома рядами зачинених дверей. Тільки перші двері праворуч були відчинені. Вони вели до кімнати, поділеної дерев'яним бар'єром на дві частини.

Перша половина кімнати була порожня, якщо не зважати на міліціонера, котрий-стояв біля дверей. За бар'єром біля столу стояв маленький, гладкий лейтенант з червоним обличчям і щось сердито кричав у телефонну трубку. За другим столом у віддаленому кутку сидів ще один міліцейський працівник.

— Вам що тут треба? — суворо спитав міліціонер біля дверей, тільки-но хлоп'ята поткнулися в кімнату.

— Нам?.. Нам… начальника… — пробелькотів Олег.

— Якого начальника? Чергового? В якому питанні?

— Нам у питанні… нам треба заявити, в дуже-дуже важливому…

— Черговий зайнятий. Посидьте тут, — сказав міліціонер, пропускаючи хлоп'ят у кімнату, і перекривив з посмішкою: — «Заявити»!

Асистент з дресирувальником сіли на лаву з високою спинкою. Обличчя їхні стали сірі від страху, бо гладкий лейтенант, поблискуючи маленькими очицями і щомить дедалі більше розпалюючись, кричав у телефон:

— А я не маю наміру діставати стягнення через вас, товаришу Фролов! Зрозуміло вам? Не маю наміру! Я краще сам на вас накладу стягнення… Листа одержано. Так, так, одержано, товаришу Фролов. — Лейтенант узяв із стола якогось зеленого конверта, потрусив ним над головою і з розмаху жбурнув на стіл. — І ви дурня не клейте, товаришу Фролов! Не прикидайтесь дитиною!

Тут Гриша відчув, як Олег штовхнув його в бока, й почув його схвильований шепіт:

— Дурні ми! Ходімо швидше! Адже листа написати можна… Напишемо листа, і край!

Хлоп'ята підвелися.

— Усе! Кінець розмовам! Усе! — люто прокричав гладкий черговий, хряснув трубкою об важіль і, сопучи, повернувся до хлопчиків — Так! Слухаю вас!

Хлопчики глянули один на одного й нічого не відповіли.

— Ну? Що вам треба? — підвищив голос черговий.

— Нам… ми… нам нічого… ми просто так… — пробурмотів Олег.

— Як це «просто так»? Погуляти, чи що, сюди прийшли?

— Ми… ми… Ходімо, Уточкін, — швидко сказав Олег.

Хлопчики шарпнулися були до виходу, але тут же застигли на місці від жаху, пороззявлявши роти і повитріщавши очі. У дверях стояв той самий лейтенант.

Гриша так і не запам'ятав, скільки тривало страшне, моторошне мовчання. Йому здавалося, що промайнули цілі години, перш ніж Олег вимовив здавленим голосом:

— Драстуйте, товаришу лейтенанте!

— Доброго здоров'я! — відповів той, вдивляючись у хлопчаків.

І враз дресирувальник і асистент, ніби підхоплені хвилею відчаю, заговорили водночас, заговорили голосно, швидко, перебиваючи один одного, намагаючись один одного перекричати:

— Товаришу лейтенанте, ви… ви… нам пробачте, це ми на вас тоді собаку…

— Еге… ненавмисне… ми вам тільки показати…

— Ми її дресирували на собаку охоронно-сторожової служби…

— Він повідець ненароком випустив. Він вам тільки показати, а Пальма вирвалась…

— Ми відпрацьовували з нею команду «фас», і ми хотіли потім піти в розплідник і показати, як ми її дресируємо…

— Вам тепер щеплення треба робити…

— І ми хотіли попросити, щоб нам дали справжню вівчарку на виховання, і…

— Бо вона, може, скажена. Нам теж роблять щеплення…

В міру того, як дресирувальник з асистентом верзли оцю нісенітницю, обличчя лейтенанта ставало дедалі суворіше, дедалі сердитіше.

— Ясно! Годі! — зненацька крикнув він і, засунувши руки в кишені штанів, великими кроками заходив по кімнаті.

Хлопчики замовкли. Від них, як мовиться, пара йшла.

— А, ч-ч-чортяка! — прогарчав високий лейтенант.

Черговий сидів, низько схиливши голову над столом, і Гриша помітив, як він покусує губи, щоб не зареготати.

Міліціонер, що сидів у кутку, затулив обличчя розчепіреними пальцями правої руки, і плечі у нього здригалися. І Міліціонер, який стояв біля дверей, теж стримував посмішку.

— А, ч-чортяка! — повторив лейтенант і раптом, вийнявши руки з кишень, стиснувши кулаки, зупинився перед хлопчиками. — Та ви… Та я вас зараз… та я… — вигукнув він голосно і, так і не договоривши, знову заходив по кімнаті.

— Це та, що тобі штани на коліні порвала? — спитав черговий, усе ще дивлячись у стіл.

Лейтенант не відповів. Тоді черговий підвів голову і звернувся до Гриші:

— Так! Твоя адреса й прізвище?

— Кузнецький провулок, будинок три, квартира вісім, — тихо відповів той.

Черговий записав адресу на четвертинці паперу й подивився на Олега:

— Твоя?

— Проїзд Короленка, будинок п'ятнадцять, квартира один.

— Так. Ідіть!

Хлопчики подалися до дверей, але за два кроки Олег зупинився й обернувся до чергового:

— Скажіть, будь ласка, а що нам тепер буде?

— Там побачимо. Ідіть, поки цілі.

Міліціонер, який стояв на дверях, пропускаючи хлопчиків, легенько дав Гриші щигля по маківці.

Опинившись на тротуарі, хлопчаки кинулися бігти, наче боялися, що лейтенант от-от вискочить і поженеться за ними. Коли ж звернули у найближчий завулок, Олег зненацька зупинився, засунув руки в кишені штанів і обперся спиною об стіну будинку.

— Дурні, дурні і дурні! — сказав він повільно й неголосно.

— Хто… дурні?

— Ми з тобою дурні: навіщо ми справжні адреси дали? Адже ніхто не перевіряв.

У відповідь на це Гриша тільки зітхнув.

Одинадцять днів Гриша очікував, що його батьків викличуть у міліцію.

На дванадцятий день, коли Гриша був у школі, пролунав дзвінок.

Бабуся відчинила двері й побачила стрункого лейтенанта в міліцейській формі.

— Даруйте! Тут живе Гриша Уточкін?

— Ту-у-ут, — протягла бабуся ослаблим голосом.

— Удома він?

— Нема-а-а… В школі!..

— Дозвольте на хвилинку!..

Бабуся відступилася, пропускаючи лейтенанта в передпокій, і тільки тут помітила, що лейтенант веде за повідець щеня-вівчарку з гострою мордочкою, торчкастими вухами і високими товстими лапами.

— Ось передайте йому, прошу, — сказав лейтенант, укладаючи кінець повідця в бабусину руку. — На нашийнику монограма є. І скажіть, що привіт їм обом від лейтенанта Самійленка.

Лейтенант козирнув і пішов.

Бабуся випустила з рук повідець і довго стояла, упершись руками в боки, дивлячись на щеня, яке розгулювало по передпокої й потягувало носом. Потім вона сходила в кімнату, начепила окуляри і, повернувшись до передпокою, присіла навпочіпки:

— Ану, ти! Як тебе?.. Ходи-но сюди! — сказала вона, чмокнувши губами.

Щеня підійшло до неї. виляючи хвостом й усміхаючись. Притримуючи його за спину, бабуся знайшла на нашийнику металеву пластинку. На ній вигравірувано:

«Гриші Уточкіну та Олегу Волошину від працівників 3-го відділення міліції».

— Ти ба!.. — прошепотіла бабуся.