"Людина без нервів"

«ФЕОДАЛ» ДМИТРИК

Великі, чисто помиті вікна шкільної читальні було відчинено. Повівав м'який вітерець, що пахнув сирою землею, і квіти в горщиках на підвіконнях, що цілу зиму простояли нерухомо, тепер ворушили листочками.

За одним із столиків, під широким сонячним променем, сиділи троє учкомівців, за другим — винуватець Дмитрик Рожков і потерпіла Нюся Бєлєнька.

Обоє маленькі, худорляві, коротконосі, вони сиділи на різних кінцях стола і з кам'яними. обличчями очікували початку засідання. На лобі у Нюсі красувалася велика фіолетова гуля.

Учкомівців розморила весна. Мружився від світла здоровенний Паніко Грицина, щулилася од вітерця, що лоскотав за вухами, чорна, сухенька. Зоя Кольцова, тихенько насвистував якийсь вальс голова учкому Женя Глуханський. Очі його за круглими окулярами були приплющені, а довгий горбкуватий ніс у такт вальсу описував у повітрі кола й вісімки.

Хряснули двері. Вбігла Оля.

Дивовижна зміна сталася з головою учкому. Свист припинився. Женя сидів тепер випроставшись, міцно стуливши губи…

Сівши за стіл, Оля пообсмикувала рукави білої футболки, поправила світле кучеряве волосся й широко усміхнулася:

— Ой, товариші, як на вулиці гарно! Ой… я просто не знаю, як гарно!

Вона швидко глянула на голову. А той сидів прямий, як жердина, розглядаючи табличку: «Виходячи, гаси світло!»

— Дуже шкода, що погода гарна, — сказав він. — Була б трохи гірша, нам не довелося б чекати, поки Смирнова нагуляється.

Оля завмерла з руками на потилиці:

— Як не соромно! Ти сам послав меле додому по протоколи!

Голова довго, старанно позіхав, потім відповів:

— Звідки я знав, що ти милуватимешся погодою, поки інші чекають.

— Це свинство! — Оля підскочила. Кругле обличчя її почервоніло, сині очі розширилися. — Це свинство! Я цілу дорогу бігом! Я…

— Годі вам! Ви! — сказав басом Грицина.

— Нічого не годі! Мені обридли ці ідіотські причіпки! І це дуже підло — переносити свою особисту неприязнь на ділові стосунки!

Оля сіла й стала гризти кінчик носовичка.

— Істерика — найкращий спосіб самозахисту, — вирік голова.

Якусь хвилину учкомівці мовчали, похмуро поглядаючи на «підсудного» та «потерпілу». Ті совалися на стільцях, вмощуючись зручніше. Час від часу поправляючи темного, звислого на лоба чуба, Женя похмуро оголосив:

— Н-ну… Багатьох членів учкому не вистачає… Одні хворі, інші — на змаганні. Я гадаю, що ми й учотирьох зможемо обговорити питання про поведінку оцього… типа.

Голова встав на весь свій довжелезний зріст і спрямував блискучі скельця окулярів на Дмитрика:

— Рожков! Відповідай на запитання. Був такий факт? У середині цього року, коли Бєлєнька вперше прийшла до нашої школи, ти умочив її косу в чорнильницю.

Дмитрик сидів, похнюпивши голову, тримаючись руками за краї стільця.

— Був, — відповів він тихо.

— Далі! Під час зимових канікул, зустрівши Бслєньку на вулиці, ти вдарив її сніжкою в око. Так це чи ні?

— Так…

— Гаразд. Тепер скажи мені, Рожков: ти живу мишу до школи приносив?

Дмитрик мовчав. Муха сіла йому на коліно. Він машинально впіймав її і став розглядати.

— Рожков! Я тебе запитую!

— Приносив, — прошепотів Дмитрик, відриваючи у мухи лапу.

— А в буфеті, під час сніданку, ти сунув цю мишу Бслєнькій за пазуху?

Дмитрик мовчав. Зоя постукала олівцем об стіл:

— Рожков! Ти не в себе дома! Кинь муху і відповідай!

— За комір, а не за пазуху, — сказав Дмитрик і хмуро зиркнув на неї з-під чубчика.

— Добре, — вів далі голова. — Ми тебе, здається, попереджали, що отаке цькування новеньких у радянській школі неприпустиме, що коли ти не кинеш своїх витівок, то тобі це так не минеться. І от, замість того, щоб виправитися, ти вчора підставив Бєлєнькій ніжку. Вона впала й розбила собі лоба. Так, якщо я не помиляюся?

Дмитрик сидів, відкопиливши губи. Він важко дихав і часто шморгав носом. Нюся підвелася з-за стола. Стоячи струнко, вона проговорила тихим, тремтячим голосом:

— І ще позавчора він у мене гумкою стрельнув… Замалим кров із вуха не пішла…

Вона знову сіла й завмерла з нерухомим обличчям. Женя теж сів, відхилився на спинку стільця і витягнув довгі ноги:

— Н-ну… Я гадаю, що тут справа проста. Висловлюйте свої думки, і край.

Учкомівці мовчали. Мовчали «підсудний» і «потерпіла». За вікном, на дротах повітряної мережі, вмостилися дві ластівки. Вони, перебираючи лапками, боком рухалися по дроту і витягували шиї, заглядаючи у вікно.

— Вигнати! — сказав басом Грицина.

Зоя підняла вказівного пальця:

— Ні, товариші! Не просто вигнати. Ми, звичайно, можемо порушити клопотання, щоб його перевели до іншої школи, але, товариші, тут зовсім інша річ. Усі ми тут старшокласники, і у нас не буває випадків, щоб хлопчаки лупцювали дівчаток. А в молодших класах, товариші, це масове лихо. Хлопчаки…

— Хлопчики, — озвався басом Грицина.

— Хлопчики дивляться на дівчаток, як на істот нижчих, усіляко їх пригноблюють. І я вважаю, що це не що інше, як пережиток тих часів, коли на жінку дивились, як на рабиню, товариші…

— Загнула! — сказав Грицина.

— … І по-моєму, товариші, ми повинні організувати над Рожковим товариський суд, ми повинні зробити так, щоб про цей випадок дізнались усі в школі, ми повинні, товариші, витравити ці феодальні звички з нашого колективу.

Вона замовкла. «Феодал» Дмитрик кусав нижню губу. Нюся зиркала на нього.

— Так, — сказав голова. — Грицина — за виключення. Зоя — за товариський суд. Смирнова! Твоя думка?

Знехотя, — вона все ще гризла носовичок, — Оля промовила:

— Якби всіх за це виключали, то тебе давно б у школі не було. Як ти мене в шостому класі мучив!

Голова розлютився. Темний чуб знову затріпотів над окулярами:

— Ось що, Смирнова: ми, здається, говоримо про Рожкова… Зрозуміло тобі? По-моєму, справа ясна. Рожкова попереджували не раз, що такого хуліганства школа не потерпить і що таке хуліганство…

— Яке там хуліганство! — пролунав раптом спокійний тоненький голосок. — Ніякого тут хуліганства немає.

Всі обернулися. Читальня була мовби перегороджена голубуватим скісним промінням сонця, і за цим промінням, у віддаленому кутку, сиділа білява дівчинка років тринадцяти. Навалившись на стіл, закинувши червону краватку за плече, вона писала заголовок до стінгазети.

— Як? Що ти сказала? — перепитав Женя.

— Ніякого тут хуліганства немає.

— Так. А що ж це, по-твоєму?

Не підводячи голови, дівчинка відповіла спокійно:

— Просто сохне він. Ото й усе.

— Що? — підвів голову Грицина.

— Сохне він за нею, кажу. Ну, подобається вона йому.

Голова підвівся, зняв окуляри і поклав їх на стіл. З нього злетіла вся офіційність:

— Стривай… Що ти дурниці мелеш! А навіщо ж тоді б'є?

— Ну, всі так роблять. Он коли за мною Антошкін сохнув, я вся у синцях ходила, та й то нікому не скаржилася.

— Чортзна-що!.. Оце-то штуковина! — пробурмотів Женя і, заклавши руки за спину, заходив по читальні.

Дмитрик схопився весь червоний. Маленькі сірі оченята бігали з боку в бік.

— Нічого я за нею не сохну! — закричав він люто.

Нюся Бєлєнька сиділа, опустивши вії, така сама червона, як і Дмитрик.

— Бреше вона! Нічого я за нею не сохну! — повторив Дмитрик ще несамовитіше.

Голова зупинився над ним:

— Ану лиш… Ось що: вийдіть-но на хвилинку.

Дмитрик вибіг з кімнати. За ним, дрібочучи тонкими ніжками, вийшла Нюся. Женя знову сів за столика.

— Чортзна-що!.. Оце так задача! — Він повернувся до дівчинки. — Слухай-но!.. Як тебе!.. Ти певна, що він саме… теє… сохне?

— Угу, — сказала дівчинка. — Весь клас знає.

— Та-а-ак… — Женя подумав трохи, пощипуючи кінчик носа. — Як же вчинити? Га?.. Коли б він з хуліганства її лупцював, можна було б йому всипати. А тут — інша річ. Тут…

— Ну, а нам-то що? — сказав Грицина. — Сохне чи не сохне — однаково морду б'є.

Зоя проговорила дуже серйозно:

— Ні, Грицина. Це, знаєш, формальний підхід. Перед нами жива людина все-таки. І, може, він навіть страждає, товариші.

Оля, нарешті, вийняла з рота носовичок, поклала його на стіл і зіжмакала двома руками.

— Мене цікавить одне питання, — заговорила вона повільно, не відводячи очей. — Виходить, що коли тобі хто-небудь не подобається і ти його мучиш, то тебе за це покарають. Якщо ж тобі подобається хто-небудь, то знущайся над ним скільки завгодно, і тебе за це ще й пожаліють. Дивно дуже!

Голову ледь почервонів:

— Нічого немає дивного. Тут слід зважати на психологію.

— Цікаво! Яка ж це психологія?

— А така: хлопцеві подобається дівчинка. Він не осмілюється їй про це сказати, ну й…

Він затнувся. Зоя допомогла йому:

— Розумієш, він не осмілюється їй сказати, але йому хочеться звернути на себе увагу. Розумієш?

— І лупцює?

— Так. Але не в порядку хуліганства, а щоб звернути увагу.

Оля підвелась і подивилася Жені просто у вічі:

— Дайте мені слово, товаришу голово.

— Бери, хто його тобі не дає!

— Ось що я скажу. Рожков у нас не єдиний. От… у нас багато схожих на нього… І навіть у десятих класах є. І я вважаю, що Рожкова і таких, як він, треба судити товариським судом, правильно сказала Зоя… Бо це неподобство! Ніхто не винен, що їм самолюбство не дозволяє поводитися по-людськи. Коли б моя воля, я б цього Рожкова із школи вигнала… Вони гадають, що ніхто нічого не знає. Ні! Даруйте, Женечко! Про Рожкова вона каже, що всі знають, і про інших теж усі знають. І, будь ласка, увільніть нас від таких…

Знову запанувала мовчанка.

Обличчя голови було в затінку, а вуха, крізь які просвічувало сонце, палали, немов два світлофори.

— Нічого не розумію, — забубонів він. — Наговорила, наговорила, а що наговорила, й сама не добере.

— Доберу чудово! І ти добереш, — буркнула Оля й знову вчепилася зубами за носовичок.

— Якісь узагальнення… які нікому не потрібні… Говорила б конкретно, що робити з Рожковим.

— Я знаю, що робити, — сказала Зоя, — Треба, товариші, не адмініструвати, а створити умови для нормальних дружніх взаємин.

— Паняйте. Створюйте, — знизав плечима Грицина.

— Конкретно: треба Бєлєнькій і Рожкову дати спільну роботу.

— Правильно, — сказав голова.

— Марно, — сказала Оля.

— Чому марно? Спільна робота завжди зближує.

— А знаю, що марно!

Голова обернувся до неї і майже закричав:

— Ось що, Смирнова! Хочеш говорити, то говори прямо. Зрозуміло?

— Я й так прямо говорю.

— Конкретно: яку роботу дамо?

Грицина потягнувся й позіхнув:

— Дати їм написати гасла до Першого травня.

— Не можна, — сказала Зоя. — Потрібна ініціативна робота.

Вони помовчали й задумались. Голова гриз ніготь. Грицина розглядав свої великі, перемазані чорнилом кулаки. Оля широко відкритими злими очима дивилася поперед себе, притиснувши до рота носовичок. Так минуло хвилин зо дві.

— Нічого я за нею не сохну, — пролунало за дверима.

Долинув звук ляпасів — одного, другого, третього, а потім приглушений писк. Учкомівці посхоплювалися зі своїх місць. Один стілець полетів на підлогу.

— Рожков! Знову! — загорлав Женя. — Ану, увійдіть сюди.

За дверима все стихло.

— Увійдіть сюди, я вам кажу!

Двері відчинились. Увійшла Нюся, червона й скуйовджена. Вона трималася рукою за потилицю.

— А де Рожков?

— Повтікав, — тихо відповіла Нюся. — Тобто він утік.

— Він знов лупцював тебе?

Нюся швидко прийняла руку з потилиці.

— Я питаю: він знову тебе вдарив?

Нюся подумала трохи, опустивши очі.

— Нє-е!.. — коротко відповіла вона.

У світлій читальні було тихо й порожньо. Дівчинка, яка трудилася над стінгазетою, підвелася з-за столу, потяглася і, підійшовши до підвіконня, сіла на нього. Дриґаючи ногами, мугикаючи якусь пісеньку, вона дивилася вниз на теплий, тихий провулок. Дахи будинків були вже зовсім сухі, але на бруківці поміж голубуватим, рожевуватим і сірим камінням ще чорніла волога земля.

Ось із дверей школи вийшли Зоя і Грицина. Вони потисли одне одному руки й розійшлися в різні боки.

Ось вибігла Нюся. Вона весело пострибала тротуаром на тонких прямих ногах.

Ось вийшли Оля в сірому пальтечку й довготелесий голова учкому в чорному костюмі. У кожній руці він тримав по портфелю. Вони зупинилися, поговорили трохи і повільно побрели чистим тротуаром, обминаючи маленькі підсихаючі калюжі. Два портфелі по черзі били голову по довгих ногах.

Дівчинка сповзла з підвіконня і повернулася до свого столу. Намотуючи кінчик червоної краватки на палець, вона сумно дивилася на зіпсований заголовок стінгазети. Там було написано: «За вімінне навчання».