"Людина без нервів"

«АРХІМЕД» ВОВКИ ГРУШИНА

Я вирішив записати цю історію тому, що коли Вовка стане знаменитим, вона являтиме собою велику цінність для всього людства.

Я сам особисто брав участь у випробуванні одного з Вовчиних винаходів. Мені за це здорово перепало від матері і піонервожатих.

Почалося все це так.

Андрійко, його сусідка Галка і я готувалися до екзамену з географії. Ми сиділи в кімнаті в Андрійка. Нам дуже не хотілося вчити. За вікном було літо, вихідний день, а біля підвіконня на карнизі стрибав горобець, цвірінькав і ніби казав нам: «Не впіймати, не впіймати вам мене!» Але ми не звертали уваги на горобця і питали одне в одного назви союзних та автономних республік.

Раптом пролунав дзвінок… За мить з гуркотом розчинилися двері кімнати. Похитнулась етажерка, бухнув на підлогу стілець. Горобець перелякано злетів з підвіконня… Це прийшов Вовка Грушин. Він примружив свої короткозорі очі й голосно спитав:

— Готуєтесь?

Вовка, маленький, гостроносий, із стриженою під перший номер головою, сам скидався на горобця, який заважав нам учити географію. Галка сердито втупилася в нього і дуже суворо відповіла:

— Так, готуємось.

— А мені ніколи готуватися, — сказав Вовка.

— Ну й провалишся! — буркнув Андрійко.

— А мені вже нікуди більше провалюватись. Я вже й так провалився з двох предметів!

Галка так і засовалася на своєму стільці:

— І він ще радується!

Вовка задер гострого носа, який уже встиг облупитися від загару:

— А ти звідки знаєш? А може, мені варто було дістати переекзаменовку?

Галка витріщилася на Вовку:

— Це ж задля чого варто?

— Ну, хоч би задля одного винаходу.

— Якого?

Вовчине обличчя стало непроникним:

— Це таємниця.

У Вовки що не винахід, то фатальна таємниця. Ми знали це і не розпитували. Він швидко, величезними кроками заходив по кімнаті.

— Я до вас на хвилинку. Андрійку, дай мені твої плоскогубці, мої зламалися. Це, розумієш, такий винахід, такий винахід!.. Я сьогодні їду на дачу… там працюватиму. Прикро — коштів бракує! Я три місяці в кіно не ходив: усе складав гроші. Ось побачите, всі газети будуть заповнені!.. Де дістати трубу метрів зо три завдовжки? Не знаєте? Шкода!.. На цій штуковині можна буде хоч навколо світу об'їхати…

— Літак? — запитав Андрійко, передаючи Вовці плоскогубці.

— «Літак»! Дивак ти… Щось краще буде! Я за це літо збудую…

Тут він пригадав, що це таємниця, і припнув язика. Галка запитала його з надією:

— А тобі, певно, добря-а-аче перепало за те, що ти дістав переекзаменовку?

— Перепало… Головне, не потрібно ніякого пального!.. Ну, бувайте, товариші! Сила-силенна справ. У табір їдете?.. А я не поїду. Батьки посилали, а я навідріз відмовився.

— А за це перепало? — запитала Галка.

— Ну й що ж?! — відповів Вовка. — Я все одно відмовився. У таборі мені не можна працювати.

— А в техгуртку?

— Дурниці! У техгуртку всілякі там модельки будують, а у мене — виняткова справа… Ну, бувайте! Пішов. Ага!.. Ледь не забув! Ми найняли дачу за два кілометри від табору. Заходитиму. Тільки не базікати. Це така справа, така справа!..

Розмахуючи руками, Вовка задкував до дверей, аж поки знову не ткнувся в етажерку, цього разу так сильно, що з неї впав гіпсовий бюст Архімеда. Вовка підхопив його на льоту.

— Це хто? — запитав він.

— Архімед, — відповів Андрійко.

— Гм! Архімед… Архімед… Це, мабуть, якась знаменита людина… — Вовка помовчав, розглядаючи бюст. — У нього симпатичне обличчя, в цього Архімеда. О! Ось побачите, це ім'я завдяки мені стане двічі знаменитим!

— Не якась знаменита… — почав був Андрійко, але Вовка вже зник.

Галина постукала себе олівцем по лобі і подивилася на нас.

… Як тільки почалися канікули, ми переїхали до табору. Ми прожили там десять днів, а Вовка не з'являвся. Тільки на одинадцятий день ми зустрілися з ним при загадкових обставинах.

На маленькій річці біля табору у нас були два плоскодонні човни. Наші техгуртківці переобладнали їх на крейсери ч<Аврора» та «Марат».

З боків на човнах приробили гребні колеса, які приводилися в рух руками. На носі кожного крейсера височіла броньована вежа з фанери. Там могла вміститися людина, якщо сидіти навпочіпки.

Іноді ми затівали морські бої. Відбувалося це так. Чоловік вісім займали місця на «Аврорі» і з десяток — на «Мараті». Усі озброювалися жерстяними кухлями.

Річка біля табору була неглибока, не більш як метр завглибшки. Судна маневрували одне біля одного, діти черпали кухлями воду і випліскували її в «противника». Гармидер — на всю річку! Щомить десятки кухлів води випліскувалися в човни; обабіч на берегах репетували діти, які поділилися на «червоних» і «синіх». Закінчувалося тим, що один човен ішов на дно. Екіпаж його, пирхаючи, вибирався на берег. Тоді дерев'яний «крейсер» спливав, і його захоплювали переможці.

Того дня я був на «Аврорі». «Марат» підійшов упритул і взяв нас на абордаж. Після запеклої сутички шестеро з нас опинилося за бортом. «Живими» лишилися тільки Галина та я. Ми кинулися тікати. «Марат», волаючи, ішов за нами метрів за п'ять. Я крутив колеса так, що з мене пара йшла. Гладка Галка пихкала на кормі й орудувала кухлем, поливаючи «противника» і цілячись в обличчя капітанові «Марата».

Раптом капітан «Марата» взяв довгу мотузку, зробив з неї зашморг і накинув його на Галку. Та закричала. Не розібравши, у чім річ, я закрутив колеса ще швидше. Галка, звичайно, вибула з ладу. Тільки бризки полетіли!

Я перестав крутити колеса. «Марат» підійшов упритул. Капітан його заявив, що бере нас у полон. «Ворожі» матроси підтягли на аркані Галину і втягли її до себе.

— Усе в порядку, — сказав мені капітан. — Приймай буксир! Але тут ми почули, що хтось і далі хлюпається біля борту.

Я оглянувся: то був Вовка Грушин. Він одпльовувався і тихенько лаявся.

— Вовко? Ти звідки?

— З води, — відповів він. — Ви мене збили з мого плоту. О-о-он мій пліт. Доженіть його!

Річкою повільно пливли дві погано зв'язані колоди… «Марат» підійшов до табору. За ним на буксирі тяглись «Аврора» та Вовчин пліт.

Капітан «Марата» рапортував начальникові штабу «синіх»:

— Крейсером «Марат» під моєю командою захоплено вороже судно «Аврора» разом з рештками екіпажу. Крім того, заарештовано підозрілу особу, що шастала вздовж узбережжя на двох колодах нібито з метою дослідження фарватеру.

Старша вожата Льоля поманила Вовку до себе:

— Ану, підозріла особо, підійди сюди!

Вовка підійшов. Їх обступили діти.

— Скажіть мені, підозріла особо, ви, здається, живете неподалік від табору?

— Два кілометри.

— А можна дізнатися, чому ви забули про свій загін?

— Я не забув. Я просто дуже зайнятий.

— Чим, дозвольте запитати?

— Я працюю над великим винаходом. Я, Льолю… Я, розумієш… Ні, ти нічого не розумієш!

— Так, я не розумію, — серйозно сказала Льоля. — Я не розумію, чому треба ставати самітником, коли що-небудь винаходиш, чому не працювати в техгуртку над своїм винаходом, чому треба цуратися своїх друзів, з якими стільки років провчився… Ну, скажи мені, що це за винахід?

Вовка підтягнув резинку промоклих оранжевих трусів і цьвохнув себе нею по животі:

— Це таємниця.

Діти тихенько засміялися.

Льоля хотіла затримати Вовку, але він пішов, пообіцявши днями прийти.

Минуло вже два тижні, а Вовка не потикався.

Якось на вогнищі про нього порушили питання. Говорили, що він одбився від колективу, говорили, що він захоплюється всілякими фантастичними проектами, і ще багато що говорили і нарешті ухвалили спорядити для розшуків Вовки експедицію, яка повинна його доставити в табір для розмови. Експедицію утворили з Галки і мене, бо ми найближчі його приятелі.

Наступного дня вранці ми запаслися бутербродами і вирушили в дорогу.

За два кілометри від табору було три селища. Ми не знали, в якому з них проживає Вовка. Але нам пощастило: в першому ж селищі в саду однієї дачі ми побачили на гілці берези оранжеві Вовчині труси і тут же почули голос його матері. Вона здалеку закричала нам:

— Нарешті завітали! Володимир у них цілими днями пропадає, а вони і носа не покажуть!

Ми розгублено перезирнулись. Я почав був:

— Як… а хіба…

Але Галка штовхнула мене в бік. Нічого не розуміючи, я замовк.

— Що ж він у вас там робить? — запитала Вовчина мама.

Галина, розмахуючи руками, завела збентежено пояснювати:

— Та-а… взагалі… Ви ж знаєте… у нас там дуже цікаво… Всілякі ігри і все таке інше…

Вовчина мама якось дивно на нас поглянула і більше ні про що не розпитувала. Вона хотіла пригостити нас суницями, але ми подякували і пішли.

По дорозі до табору ми довго йшли мовчки. Нарешті Галина сказала:

— Факт! Вовка батькам каже, що йде в табір, а сам іде працювати десь над своїм винаходом. Цікаво…

Вона не договорила. В кінці просіки, якою ми йшли, показався Андрійко. Він швидко дріботів нам назустріч. Підійшовши до нас, він уривчасто сказав:

— Вийшов вас зустрічати. Одержав листа від Грушина. Я взяв листа в Андрійка і зачитав уголос:

— «Андрійку!

Я пишу тобі, Сергійкові й Галці, як своїм близьким друзям.

Сьогодні опівночі вирішується моя доля. Я випробовую свій винахід, на який витратив усі свої заощадження і задля якого, може, залишуся на другий рік.

Мені потрібна ваша допомога, і якщо ви мені друзі, то ви не відмовите. Візьміть — свої панцерники і рівно опівночі приїздіть на те місце, де ми з вами зіткнулися. Пароль — «Архімед».

Якщо ви мені друзі, то ви це зробите. Якщо ви кому-небудь бовкнете, це буде підлість з вашого боку.

Грушин».

Прочитавши листа, ми довго мовчали. Потім Андрійко промовив:

— А що як знову ракетний двигун?

Це Андрійко згадав пригоду з моделлю ракетного автомобіля. Коли ми після аварії відвідували Вовку в лікарні, він нам пояснив, що вибух стався через помилку в конструкції, й обіцяв переробити автомобіль.

Ми довго сиділи під гілками сосни біля придорожньої канави, ворушили, немов таргани вусами, затиснутими в зубах травинками і думали, що нам робити. Втекти з табору вночі — за таке діло можна вилетіти із загону. Виказати Вовчину таємницю було б не по-товариськи. Та якщо Вовка знову будує ракетний двигун, може статися нещасний випадок, і його не можна залишити самого.

За лісом заграла сурма. Це в таборі кликали обідати. Ми підвелись із землі.

— То як же? — спитав Андрійко.

Галка обтрусила сміттячко, що поприставало до спідниці. Раптом вона почервоніла і ні з того ні з сього розсердилася:

— Ото дурень!.. Ну який же він дурень!.. Андрійко замріяно сказав:

— Звідкіль ти знаєш? Багатьох винахідників спершу мали за дурнів, а потім виявлялося, що вони генії.

Андрійко подивився на Галку своїми великими очима. Видно було, що йому дуже хотілося допомагати Вовці. Я теж був не від того. Я брав участь у літературному гуртку, і наш керівник говорив, що коли хочеш бути письменником, то треба все бачити і все пережити.

— Ну? — спитав я Галку. Галка накинулася на мене:

— «Ну, ну»! От як попадемося сьогодні вночі, то вже… то вже я не винувата!

Ми з великим нетерпінням дочекалися десятої години вечора, коли табір лягає спати. Потім, лежачи в ліжках, чекали ще півгодини, поки табір засне. Нарешті ми обережно вимкнулися з дому і зустрілися біля річки, де біля причалу з двох дощок стояв наш флот.

Галя й Андрій сіли на «Марата», я зайняв «Аврору».

Метрів сто ми йшли на тичках (побоювалися, що колеса зчинять багато шуму), потім пустили в хід машини.

Повільно рухалися наші судна темною звивистою річкою. Над берегами схилилися верби, і по їхніх вершечках слідом за нами обережно скрадався місяць. Пливли ми дуже довго. Я вже думав, що поночі проминули місце зустрічі, аж раптом чийсь голос у кущах на березі тихо мовив:

— Архімед!

Ми застопорили машини і стали дивитися на берег. Нічого не видно. Темно.

— Архімед! — тихо повторив Вовка.

Ми стали причалювати. Об борти човнів зашаруділо листя латаття. Кущі ворухнулися. З'явився Вовка. Ми висадилися на берег і прив'язали човни до великого корча.

На Вовці була бумазейна куртка, такі самі штани, заправлені в панчохи, і велика тепла кепка.

— Спасибі, що прийшли, — сказав він. — Ходімо!

— Вовко! Що ти ще вигадав? — засичала Галка.

— Ходімо! — повторив Вовка.

Він повів нас вузькою стежкою поміж величезних заростей якихось рослин на темному дні яру. Незабаром ми зрозуміли, що це кропива: Галка так заверещала, що в селі за річкою загавкали собаки.

Спотикаючись, піднімаючи руки, щоб не пожалитися кропивою, ми дійшли до якоїсь занедбаної повітки. Тут Грушин зупинився.

— Що ти ще вигадав, Вовко? — знову засичала Галка й боязко озирнулася.

Вовка трохи помовчав, тоді відповів:

— Підводний човен нового типу.

Ми відразу повеселішали: випробовувати модель підводного човна — це вам не ракетний двигун!

— Ви мені потрібні для того, щоб загвинтити мене в люк.

— Ку… куди загвинтити? — хрипко спитала Галка.

— У люк, — спокійно відповів Вовка.

Галка важко дихала. Я відчував, що зараз станеться неприємність. До Галини підійшов Андрійко. Він тихенько проказав:

— Назвався грибом — лізь у кіш.

Галка нічого не відповіла.

Жахливо заскрипіли великі двері, і ми увійшли в повітку. У темряві відгонило олійною фарбою. Вовка засвітив свічку.

Приміщення було захаращене всіляким мотлохом. Валялися в купі інструменти і старі журнали: «Всемирный следопыт», «Мир приключений». «Вокруг света». У кутку стояв примус без ніжок. біля нього — паяльник. Два здоровенні павуки квапливо підтягувалися до стелі.

Біля стіни на всю її довжину на спеціальних підставках стояв підводний човен Вовки Грушина. Він скидався на невелику байдарку. В носовій частині його височіла труба метрів зо три заввишки і сантиметрів з чотири в діаметрі. Весь човен було пофарбовано в зелений колір, а на борту червоними літерами написано: «Архімед».

Вовка пояснив нам його будову:

— Судно поринає на глибину два метри… Рухається за допомогою гвинта. Гвинт рухається за допомогою… ногами (там спеціальні педалі є). Перебуваючи в зануреному стані, судно може причепитися до підводної частини будь-якого пароплава (буде зроблено спеціальний пристрій). Пароплав іде, а підводний човен за ним. Так можна з Москви потрапити через Біломорканал у Біле море, а звідти — хоч і в океан.

Галина запитала:

— А як же в ньому сидіти?

— Сидіти? Сидіти і не треба. Можна лежати.

— А як же дихати?

— Перископ же стирчить з води, через нього й дихай. — І Вовка показав на трубу.

Андрійко потер долонею лоба:

— Гм! Ну, а як же ти спускатимешся і підніматимешся?

— Спеціальний резервуар, як у справж… ну, як у звичайному підводному човні: щоб опуститися, в нього пускають воду; щоб піднятися, накачують туди повітря й витискують воду назад.

Вовка відчинив кришку маленького люка й показав, як обладнано «Архімеда» всередині:

— Ось резервуар для води і повітряний компресор.

Ми побачили бідон від гасу і прироблений до нього велосипедний насос.

— Отам педалі для гвинта, а це ілюмінатори. — Вовка показав на припасовану в носі човна пару скелець від окулярів. — А це кишеньковий ліхтарик для освітлення.

— Вовко, тут повернутися ніде!

— У будь-якому підводному човні тісненько. Це, голубе, тобі не спортмайданчик.

— Ну, а в перископ добре видно?

— Та він ще не зовсім готовий. Тільки труба, щоб дихати. Вовка замовк. Ми теж мовчали й оглядали судно.

— Пора, — сказав Вовка. — Нумо, друзі, взяли!

— Дивак ти все-таки, Вовко! — проказала Галина.

Усі четверо ми підняли човна і замалим не впустили його — такий він був важкий. Несли ми його повільно, з перепочинками, через темний зарослий яр. Вовка всю дорогу примовляв:

— Ой друзі, любі, обережніше! Ой товаришочки, не впустіть!

Коли ми прийшли до річки, Андрійко поліз у вежу «Марата» й дістав звідти штатив, фотоапарат і чашечку для магнію.

І от відбувся урочистий спуск «Архімеда» на воду. Ми спустили спершу ніс, потім налягли на корму. Тієї ж миті чхнув Андрійків магній. «Архімед» сповз із берега і, легенько погойдуючись, став поряд з «Авророю». Я тихо спитав:

— Вово, а тут глибоко?

— Два з половиною метри. Я міряв.

— Може б, де мілкіше?

Грушин зневажливо глянув на мене і нічого не відповів. Андрій з фотоапаратом, засукавши холоші, бродив по воді і, блискаючи магнієм, знімав «Архімеда» й Вовку на лавці «Марата».

Вовка потис нам по черзі руки і сказав:

— Пора!

Він намагався бути зовсім спокійним, але я бачив, як тремтіло в нього праве коліно.

— Вов, — сказала Галка, — давай-но ми обв'яжемо твого «Ахімеда» мотузкою. На випадок чого витягнемо.

Вовка навіть не глянув на неї. Він підійшов до люка «Архімеда» і спробував залізти в нього. Але, щойно він всунув туди голову, «Архімед» гойднувся, і Вовка замалим не скупався. Тоді він звелів нам прив'язати підводного човна поміж «панцерниками» і, коли влізе в люк, обрізати мотузки. Так і зробили. Коли «Архімеда» припнули, Вовка пригнувся, всунув голову в отвір люка і вповз туди, голосно крекчучи. Там він перевернувся на спину й затулив люк ізсередини якоюсь дошкою з діркою в центрі.

— Закрийте кришку люка так, щоб гвинт потрапив у дірку!

Тут тільки ми помітили, що на кришці стирчить болт з гвинтовою нарізкою. Ми виконали наказ.

— Притримайте кришку, поки я загвинчу гайку, — глухо, немов із бочки, пробубонів Вовка.

Ми притримали. Стало. зовсім тихо. В Андрійка в руках так і стрибав фотоапарат. (На жаль, карточки не вийшли, бо всі знімки він зробив на одну платівку).

В ілюмінаторі спалахнуло світло.

— Спускайте! — прогуло всередині «Архімеда».

Ми розв'язали мотузки. «Архімед» дуже швидко пішов під воду. Ми і не стямились, як із води вже стирчав лише кінчик перископа.

Було зовсім тихо. Ми сиділи на своїх «панцерниках» і дивились, як маленькі пухирці закипають у тому місці, де занурився «Архімед». Десь дуже глибоко, як нам здавалося, мерехтіла світла цяточка: це було світло з ілюмінаторів. Минуло хвилин з п'ять. Андрій припав губами до кінця перископа:

— Вовко, ну як?

У нас мороз пішов поза шкірою, коли ми почули Вовчин голос із труби — такий він був замогильний.

— Я досяг граничної глибини.

— Живий, значить, — зітхнула Галка.

Знову поповзли довгі хвилини, і знову запитання:

— Вовк! Живий?

І замогильна відповідь:

— Викачую воду з резервуара.

Зачекали ще. Почало розвиднятися.

— Вже друга година… — промовив Андрійко.

Галина перебила його:

— Дивіться на перископ! Він зараз полізе вгору!

Але перископ не ліз угору. Я нахилився до нього:

— Вово, ну як?

Мовчання.

— Вово-о-о! Чуєш? Як?

— Я вже все викачав.

— Ну, і що ж?

— Він не піднімається.

— Чому?

— Не знаю.

Ми схвильовано перезирнулися. Потім усі троє потяглися до труби.

— Як же тепер, Вовко?

— Не знаю.

— От казала, казала ж! — заскімлила Галка. — Треба було його за мотузок прив'язати. А тепер… Як же тепер?

І раптом Вовка занепокоєним тоном сказав із труби:

— На мене щось капає.

— Звідки капає?

— З люка капає.

Ми посхоплювались, очманіло оглядаючись. Що діяти? Я крикнув був: «Перископ!» — і вхопився руками за трубу, але звідти пролунав переляканий Вовчин голос:

— Не смійте за перископ! Відірветься.

— Казала, казала! — хникала Галка.

Вова порадив:

— Підведіть під мене мотузок.

Ми взяли обидва наших причали, зв'язали їх, причепили до середини камінь, опустили його на дно й за обидва кінці стали водити мотузку вздовж бортів човнів. Але «Архімед» надто глибоко зарився в мул, і його не можна було підчепити.

— Капає, Вовко?

— Капає! У мене вже добра калюжа. Швидше! — кричав Вовка з глибини.

— Треба роздобути яку-небудь вузеньку бляшаночку. Ми спускатимемо її в перископ і витягатимемо з водою, — сказав Андрійко.

Це він непогано придумав. Я помчав через кропиву до повітки. У Вовчиній майстерні не знайшлося жодної пристойної бляшанки, зате я знайшов там гумову кишку сантиметра з півтора завтовшки. Я виміряв її довжину і вирішив, що вистачить. Повернувся і розповів про свій план товаришам.

— Вовко, тримай кишку! Викачувати будемо. Тримай так, щоб кінець весь час був у воді!

Ми просунули кишку в трубу.

— Галко, викачуй!

Галина взяла в рота верхній кінець і почала смоктати з кишки. Вона трудилася щосили, але вода не викачувалася, бо трубка сплющувалася, коли Галина втягувала в себе повітря. Поки вона працювала, ми з Андрієм намагалися зрушити «Архімеда» тичками. Але тички виявилися надто короткими. До того ж їх було дуже трудно вдержати під водою.

Вовка зрідка справлявся про хід рятувальних робіт і казав, що вода в нього хоч і прибуває, але дуже повільно. Уже майже зовсім розвиднілося.

— Досить! Нічого ми так не вдіємо, — сказав я. — Треба їхати по підмогу до табору.

Усі погодилися зі мною. Галина залишилася на місці, щоб Вовці не було страшно, а ми з Андрієм взяли «Аврору» і, збивши два величезні стовпи бризок, накручуючи щосили колеса, помчали по оранжевій від сходу сонця річці.

Я не пам'ятаю, як ми доїхали, тільки ми були зовсім мокрі від поту.

Вискочивши на берег, я задзвонив у дзвін; Андрійко кинувся в будинок і несамовито зарепетував. З дверей, з усіх вікон вискакували напіводягнені, перелякані діти й вожаті. Льоля вибігла з ковдрою на плечах.

Я заволав:

— Швидше! Вовка Грушин тоне! Візьміть мотузки! Візьміть багри!

Минуло рівно п'ять хвилин. Напхом напхана «Аврора» мчала річкою. Кожний веслував чим міг, допомагаючи колесам.

За нами в заростях, ламаючи гілля, уздовж берега продирався весь табір.

По дорозі я й Андрійко плутано розповіли, що скоїлось, але ніхто нас до пуття не зрозумів.

Ось і «Марат»… Спокійно застиг над водою кінець перископа. На борту «Марата» сиділа Галина, крутила в руках гумову трубку й гірко плакала.

— Де Вовка? — спитала Льоля.

— Тут… — показав Андрійко під воду.

— Скільки часу?

— Та вже годин зо три.

Льоля зблідла.

— Вовко, ти живий? — спитав я.

— Живий, — з річкового дна відповів Вовка і додав: — Холодно!

Діти товпилися біля берега і, пороззявлявши роти, витріщилися на перископ.

І тут розпочалася рятувальна робота. П'ятеро найкращих плавців пірнали, намагаючись підвести мотузки під «Архімеда». Всі інші тикали у воду баграми, засукавши холоші, бродили по воді і подавали тисячі порад. Стояв галас, ніби на пташнику під час годівлі. Нарешті нашим водолазам пощастило підчепити мотузками корму й ніс «Архімеда». Вони повилазили на берег змерзлі, змучені, але дуже горді.

Дужчі хлопці взялися тягти мотузки вгору. Вщухли крики. Запала цілковита тиша. Чоловік з вісімдесят спостерігали, як піднімається з води труба перископа. І коли, нарешті, виринув зелений верх «Архімеда», пролунало таке «ура», що, здавалося, сонце підстрибнуло.

Потім знову настала тиша. Кришка люка на підводному човні ворухнулась і відчинилася. З отвору виткнулася спершу одна нога, потім друга, тоді повільно висунулася Вовчина спина. Тоді плечі й голова. Винахідник був блідий і клацав зубами від холоду, але бундючності в нього вистачило б на двадцятьох капітанів Немо.

Вовку негайно доправили в табір. Там його переодягли і почали зігрівати чаєм. Ми в цей час почувалися дуже кепсько. Льоля, проходячи мимо, так на нас позирала, що ми збагнули: буде гостра розмова.

Величезна юрба дітей обступала Вовку, поки він пив чай, видивлялася на нього і засипала запитаннями:

— Як довго ти будував свій човен?

— А як ти його розраховував?

— Ніяк. Збудував, та й край.

— Ти помилився в розрахунку, і тому він затонув. Так?

— Ну, звичайно, не розрахував! — сказав хтось із старших дітей. — Не розрахував співвідношення між вагою човна та його об'ємом.

До Вовки протовпився маленький Буся Кацман і притиснувся носом до краю стола:

— А що Архімед — то риба така?

Вовка зневажливо глипнув на нього, сьорбнув з кухля чаю, прожував шматочок хліба і тільки тоді відповів:

— «Риба»! Дивак ти! Це полководець!

Ото і все, що я можу розповісти про «Архімед» Вовки Грушина.