"Людина без нервів"

«ЛЮДИНА БЕЗ НЕРВІВ»

У Лоді була одна слабина: йому так хотілося зажити слави людини хороброї, людини надзвичайної, яка пройшла крізь вогонь і воду, що він часом не міг не прибрехати.

Коли в піонерському таборі влаштовували прогулянку на човнах по річці, він усім своїм виглядом давав зрозуміти, що йому нудно кататися в «цій посудині для сухопутних щурів та маміїв».

Якщо проходив пароплав і човни похитувалися, а дівчата весело й трохи злякано пищали, Лодя навмисне ще дужче розхитував «цю посудину» і говорив:

— Спробували б ви п'ять балів на Чорному морі!

— А ти пробував?

Лодя кивав головою і розповідав про те, як він, узявши потихеньку човна, пройшов у п'ятибальний шторм з Третього табору Артеку до Нижнього табору, замалим не розбившись по дорозі об скелю Султанку.

— Нічого страшного немає. Не розгублюйся — і все гаразд. Злякався — тоді грай похоронний марш, — закінчував він.

Особливо Лодя намагався вразити своєю відвагою дванадцятирічну Машу Брикіну з другого загону дівчаток. Їй розповідав про те, як він, власними руками задушив скаженого фокстер'єра, що напав на нього, і про те, як вони з батьком заблукали якось у пустелі Каракуми і врятувалися тільки завдяки його, Лодиній, кмітливості. Маша всьому вірила. Її кругле, дуже смагляве обличчя з кирпатим носом завмирало від жаху, великі карі очі нерухомо дивилися на щуплого Лодю. Інколи вона перебивала оповідача й схвильовано питала:

— Ні, Лодько, ти зізнайся: невже… невже ну от ніскілечки не було страшно?

— Що ж тут страшного! — знизував плечима Лодя. — Не розгублюйся — і все.

Маша від надміру почуттів мотала головою, і груба золотава коса била її по плечах.

— Ні… ні, Лодько… Ти… ти якийсь надзвичайний! Ти просто людина без нервів!

Серце Лоді приємно завмирало від таких слів. Він уже мріяв про те, як би справді довести Маші, що він «людина без нервів».

Якось надвечір Лоді та Маші доручили сходити в сусіднє село й запросити на піонерське вогнище голову колгоспу, якому було надано звання Героя Соціалістичної Праці.

До села було кілометра півтора.

Ліворуч уздовж польової дороги простягався лан вівса, праворуч упритул до дороги підступав ліс. З самого краю росли молоді ясно-зелені ялиночки; за ними, немов оберігаючи малюків, стояли дорослі ялини з важкою синюватою глицею на опущених гілках.

Маша раз у раз уповільнювала ходу, вдивляючись у глибінь лісу.

— Угадай, на скільки простягається цей ліс? — говорила вона. — Не знаєш? До самої залізниці, більш як на двадцять кілометрів! Євстигній Іванович, начальник табору, сказав, що коли хто-небудь піде в цей ліс без вожатих, то його відразу вирядять додому. Знаєш чому? Бо в цьому лісі не тільки діти, а навіть тутешні колгоспники часом плутають: кружляють, кружляють, а вийти не можуть.

— Ото мені ліс! Ти справжнього лісу не бачила, — відповідав Лодя і вже обмізковував нову оповідку про свої пригоди в Уссурійській тайзі.

Овес скінчився. Дорога відійшла од лісу й побігла навскіс через луг. Десь у кінці лугу бовваніли довгі будівлі колгоспної ферми. На лузі, кроків за п'ятнадцять від дороги, пасся великий чорний з білими плямами бугай, припнутий до стовбура самотньої берези. Порівнявшись з бугаєм, діти зупинилися.

— Берендей, — шанобливо сказала Маша.

Лодя мовчки кивнув.

— Його тиждень тому в колгосп привезли. У череду його не пускають.

— Знаю, — сказав Лодя.

— Його все село боїться, — знову напівголосно заговорила Маша. — На тому тижні, коли його вели в стійло, він коня заколов рогами, а у вівторок рахівник на велосипеді їхав, то він на нього… Рахівник прямо з велосипеда через паркан перескочив і тому зостався живий.

Усе це Лодя вже знав. Знав він також, що Берендей не підпускає до себе жодного з працівників ферми і що ладить з ним тільки колгоспний зоотехнік, який і привіз Берендея звідкись з-під Ярославля.

Берендей перестав скубти траву, підвів голову і, стоячи боком до дітей, стежив за ними блискучим некліпаючим оком.

— Ходімо, — сказала Маша. — Він чогось дивиться на нас…

Лодя побоювався корів, а бугаїв і поготів. Саме тому він і не зрушив з місця.

— Лодю, ходімо! Бачиш, він дивиться на нас.

— Не бійся. Не з такими мав справу.

Яку він мав справу з бугаями, Лодя ще не вигадав, та Маша його й не питала. Вона тільки дивилася то на щуплого Лодю в широких і довгих, не на нього, трусах, то на здоровенного бугая, в якого чорна лискуча шкура туго обтягувала кожний м'яз.

Бугай, певно, був надійно припнутий до берези. Лоді так і кортіло здивувати Машу своїм неймовірним самовладанням. Він заклопотано звів брови і сказав:

— Схоже, що налигач біля рогів перетерся.

— Ой!.. Лодько, правда?

— Так. Я зараз перевірю. Відійди якнайдалі про всяк випадок.

— Лодько, вернися! Ні, це просто божевільний якийсь! — закричала Маша, відступаючи по дорозі назад.

Лодя не звернув на цей крик ніякої уваги. Розміреною ходою він підступав ближче до бугая. Берендей повернувся рогами до Лоді і з шумом видихнув повітря: «Хух!» Від цього «хух» у Лоді відразу ослабли ноги. Він краєм ока глянув на Машу. Та стояла вже біля самого лісу й кричала:

— Лодю, не треба! Лодю, що ти робиш?!

Це підбадьорило Лодю. Він ступив ще кілька, на цей раз дуже нерівних, кроків і зупинився за півтора метра від бугая.

Берендей опустив роги, сильно вдарив себе хвостом у бік, і знову почулося: «Хух!»

— Ну-ну у мене!.. Ти не дуже! — кволеньким голоском сказав Лодя і ступив бочком ще крок.

Берендей мотнув головою, наче бажаючи скинути налигача, що подвійною вісімкою обплітав роги, і рушив до Лоді. Однак налигач напнувся і вивернув йому голову так. що одне око стало дивитися в землю, а друге — в небо. Бугай заревів протяжно й розкотисто. Маша заверещала. У Лоді щось стиснулося в животі. Він хотів був утекти, але побачив, що бугай стоїть так, як і стояв, і налигач міцно тримає його.

«Доторкнуся до морди й піду!»

Лодя знов бочком підступив до Берендея, сильно витяг ліву руку і, підлесливо примовляючи: «Бицю, бицю…», ткнув «бицю» вказівним пальцем у м'якого теплого носа. Берендей не поворухнувся. Лодя відразу посміливішав.

— Ну-ну! Не на того натрапив, — сказав він голосно, щоб Маша могла почути, і знову штурхонув бугая в носа, на цей раз кулаком.

Берендей незграбно позадкував. Тепер можна було з гідністю піти. Лодя повернувся й подався до Маші, намагаючись не квапитись і не оглядатися назад. Не оглядатися було дуже трудно, бо позаду було чутно якесь важке вовтуження. Однак Лодя не повернув голови. Він навіть вдав на обличчі безтурботну усмішку. Так Лодя пройшов приблизно половину шляху. І раптом він побачив, як Машине обличчя перекосилося, почув, як вона вереснула несвоїм голосом, як її ніби вітром змело й понесло дорогою до табору. Лодина голова сама по собі повернулася.

Берендей, опустивши роги, рівним труськом біг до нього.

«Людина без нервів» не писнула, не скрикнула. В голові промайнуло: «Тікати!», а ноги вже пронесли метрів з десять у напрямі до лісу… Потім Лодя подумав: «Сховатись!», а сам уже секунду лежав під гіллям величезної, лапатої ялини, що росла біля самої землі. Більше Лодя ні про що не думав, тільки чекав, що бугай зараз дістанеться до нього і заколе…

Але Берендей не з'являвся. Довго, дуже довго Лодя лежав крижем на сухій глиці, потім трохи підвів голову й прислухався. Довкола було тихо. Важко сказати, скільки тривала ця тиша: чи то п'ять хвилин, чи півгодини. Нарешті, десь зовсім близько пролунав тихий уриваний голос:

— Лодю!.. Лодю, де ти? Лодю!

«Людина без нервів» виповзла з-під ялини, насилу продерлася через густі зарості молодняка, яких вона не помітила, спасаючись від Берендея, й опинилася на дорозі.

Маша стояла за три кроки від Лоді. Кругле обличчя її почервоніло, вії злиплися від сліз, від гладенької зачіски відокремилося безліч тонких пасмочок, які легенько ворушилися і поблискували золотими іскорками. Лодя, навпаки, був блідий. Через носа й праву щоку його тяглося велике садно. Труси, сорочка й скуйовджений чуб були утикані глицею.

Маша довго розглядала його, потім глибоко зітхнула:

— Я вже думала, ти загинув. Лодя постарався всміхнутися.

— Ц-цікава пригода! — вичавив він, трішечки заїкаючись.

Обоє помовчали, неуважно оглядаючись на всі боки. Ні на дорозі, ні в селі, ні на лузі не було видно жодної душі. Раптом на обличчі у Маші знову відбився переляк:

— Лодько! А Берендей? Де Берендей?

Лодя байдуже махнув рукою в напрямі лісу:

— Там десь.

Маша підійшла ближче й подивилася йому у вічі.

— Лодько, ти розумієш, що ти накоїв? Розумієш? — сказала вона.

Лодя мовчав.

— Він же в ліс пішов! Він же пропаде! — майже крикнула Маша.

Тільки тепер Лодя побачив другий бік усієї цієї історії. Через нього зірвався з прив'язі колгоспний племінний бугай. Бугай може піти далеко в ліс, може заблукати, загинути… Плечі у Лоді опустилися, обличчя видовжилося.

— Ось що ти накоїв!

Маша стояла в задумі, закусивши зубами кінчик піонерської краватки, скоса, вже без будь-якого захоплення поглядаючи на «людину без нервів». Потім круто повернулась і зникла поміж молодих ялиночок. Лодя пішов за нею.

Ліс був нерівний. Густі зарості ялин скидалися на материки й острови. Поміж бухтами і протоками зеленіли галявинки з пухнастими кульками кульбаб. Маша неначе забула про свій страх перед Берендеєм, забула й про те, що в цьому лісі можна заблукати. То їй вчувався тріск сухої галузки, і вона бігла на цей звук. То їй здавалося, ніби за деревами щось ворушиться, і вона йшла в протилежному напрямі, продираючись через колючий ялинник.

Лодя повсюди йшов за нею і думав: що вони робитимуть з Берендеєм, якщо навіть знайдуть його? Адже ні він, ні Маша не наважаться підійти до бугая і на двадцять кроків. Чи не краще піти до правління колгоспу й розповісти яро все? Але як розповісти? Невже отак прямо й заявити: «Дорогі товариші! Я випустив вашого бугая, і він пішов у ліс. Підіть пошукайте його». Ні! Краще вже шукати далі, а там видно буде.

Поступово Лодя підбадьорився і почав розглядати траву, сподіваючись виявити сліди Берендея. Але трава була невисока й така пружна, що Лодя навіть власні сліди насилу розрізняв.

Так вони плутали лісом, поки не помітили, що на великих галявинах від проміння призахідного сонця зачервоніли кульбаби, а на маленьких галявинках, оточених ялинками, зробилося тьмяно й сіро.

— Лодько!.. Що ти накоїв! Ти розумієш, що ти накоїв? — удесяте повторювала Маша.

— У колгосп треба йти. Заявити, — зніченим голосом відповіла «людина без нервів».

Стомлені, сумні, вони попленталися назад. Маша невпевнено сказала, що їм треба йти трохи праворуч. Лодя так само невпевнено пропонував узяти трохи ліворуч. На душі у кожного ставало дедалі тривожніше й тривожніше.

Незабаром, однак, у деревах завиднів просвіт, і діти вийшли до прямої, широкої просіки, на якій то тут, то там росли приземкуваті кущики ялівцю. Мата відразу повеселішала:

— Ой! Це ж та сама! Вона до табору веде!

Маша розсунула гілля, вийшла на просіку, подивилася ліворуч, повернулася, глянула праворуч… І позадкувала.

Лодя підійшов до неї і теж глянув праворуч: на просіці, кроків за п'ятдесят від дітей, пасся Берендей.

Маша вчепилася в Лодину руку трохи вище од ліктя і, не зводячи очей з Берендея, прошепотіла:

— Лодько, нікому в колгоспі не казати, що це він через тебе зірвався!

— Ото ще! Буду я брехати! — прошепотів Лодя, теж уважно стежачи за бугаєм.

— Лодько, тобі нічого не буде, бо ти ще хлопчик, а для вожатих неприємності.

Лодя помовчав. Маша ще міцніше вчепилася в його руку:

— Лодько, дай мені слово честі, що не підходитимеш до нього близько!

— А що?

— Я зараз побіжу в табір, а звідти в колгосп… Ти залишайся тут і нікуди його не пускай, поки люди не прийдуть. Тільки близько не підходь. Гаразд?

— Г-гаразд, — мляво відповів Лодя, тоскно дивлячись на бугая, на темні стіни ялин, що сходилися в далечині, на велике червоне сонце, яке сідало на краю просіки.

— А якщо він усе-таки піде, то йди за ним і кричи весь час «ау».

Лодя тільки мовчки кивнув.

— Бувай!.. Ой, Лодько, я б на твоєму місці від страху вмерла!

Маша побігла. Її малинова від призахідного сонця кофтина ще довго миготіла посеред низьких кущів. На просіці панувала тиша. Ніколи ще Лодя не відчував себе таким самотнім.

Він підняв із землі велику суху гілку й заходився обламувати з неї сучки. Він розумів, що палицею від бугая не оборонишся, проте з нею була якось спокійніше.

Один із зламаних сучків тріснув так голосно, що Берендей підвів голову.

Лодя шмигнув за найближчу ялину. Кілька секунд бугай прислухався, потім попрямував просікою у бік, протилежний тому, куди побігла Маша., Лодя думав, що він одійде трохи і знов почне пастись. Але Берендей ішов далі, злегка помахуючи білим хвостом з брудною китицею на кінці. Обривок прив'язаного до рогів налигача волочився за ним по траві.

«Іде! Втече!..» — подумав Лодя і побіг за бугаєм.

— Берендей! — гукнув він.

Берендей усе йшов. У нього був такий вигляд, ніби він знає, куди й навіщо йде, і знає також, що дорога попереду далека. Лодю охопив такий відчай, що він ще ближче підбіг до бугая і знову крикнув:

— Берендей!

Берендей зупинився і поглянув на Лодю через плече. Той завмер на місці.

Берендей повільно повернувся всім корпусом на сто вісімдесят градусів. Лодя трохи присів. Берендей підстьобнув себе хвостом і посунув на Лодю. «Людина без нервів» великими стрибками помчала в ялинник.

Коли хлопчина знову вибрався на просіку, бугая там не було. Лодя скрадаючись рушив уперед і почув, як недалеко в лісі шелестять гілки. Лодя пішов на цей шелест і незабаром побачив посеред глиці білий хвіст Берендея.

Знову почалися блукання по галявинках. Поступово дерева ставали чорніші й неначе вищі, а трава із зеленої перетворилася «на темно-сіру. Спадала ніч. Берендей ішов усе далі й далі. Іноді він зупинявся і ревів глухо й бентежно. На деякій відстані за величезним бугаєм ішла маленька постать з кострубатою палицею в руках. Постать схлипувала і час від часу кричала:

— Ма-шо-о! Агов, Ма-шо-о!

Ніхто не обзивався.

Та ось ялинник скінчився. Берендей перетнув вузький луг і пішов до спадистого пагорба, де росли поодинокі високі, як щогли, сосни і біліли то тут, то там стовбури беріз. На схилі цього пагорба Берендей, зупинився і знову замукав тихо-тихо, ніби побоювався, що його почують. Поступово, настороженість його розвіялась, голова понуро опустилася. За кілька хвилин він ліг спиною до Лоді і став схожий на великий чорний валун, обляпаний у кількох місцях вапном.

Лодя сів на широкий, вологий від роси пень. Його тапочки промокли. Він страшенно змерз і хотів їсти.

У голові снувалися зовсім невеселі думки. Що, коли вони помилилися, гадаючи, що просіка виведе Машу до табору? Що, коли це якась інша просіка і Маша заблукала, і колгоспники шукають тепер бугая десь далеко звідси? Коли розвидниться, Берендей знов кружлятиме лісом. Ідучи за бугаєм, можна проблукати без їжі, без теплого одягу й день, і два, і цілий тиждень, можна, зрештою, загинути в такій глушині, де ніхто й кісток не знайде!..

Лоді дуже захотілося підвестись і піти. Адже Маша не скаже, що це він випустив бугая, отже, й відповідати йому не доведеться. Але тільки-но Лодя подумав про те, як на душі йому зробилося невимовно гидко.

А що, коли Маша не заблукала? Що, коли його зараз шукають десятки колгоспників, вожаті, старші піонери? Може, всі вони тільки й сподіваються, що він, Лодя, не злякається, затримає бугая. І, звичайно ж, Маша вже впевнена, що він не підведе…

Лодя зрозумів: якщо він зараз покине Берендея, то ніколи не позбудеться зневаги до самого себе.

Лодя встав із свого пня й підійшов ближче до Берендея. Уже зовсім запала ніч. Місяць не сходив, але небо було по-літньому ясне, з ледь помітними зорями.

Лодя зміг розгледіти роги Берендея, що стирчали з-за чорної крутої спини, і прив'язаного до них налигача, кінець якого губився в траві. Лодя пригадав, як цей налигач волочився за бугаєм під час блукань лісом. Завдовжки він був метрів зо три, може, й більше.

Лодя перевів погляд на тонку сосонку, біля якої лежав Берендей. Добре було б набратися сміливості, підкрастися до бугая і припнути його до цієї сосонки! Тоді можна бути певним, що Берендей не піде, якщо, звичайно, його знов не роздражнити. Але тут Лодя уявив собі, як він скрадається до Берендея, а той підхоплюється і кидається на нього. Сховатися ніде: тільки пні та самотні дерева з гладенькими стовбурами. Лодя біжить, а бугай усе ближче, ближче…

Довго стояла «людина без нервів» мов укопана, не зводячи очей з налигача на рогах Берендея. Скільки раз він розповідав про свої вигадані подвиги! Скільки раз мріяв про те, як вчинить ці подвиги насправді! І от тепер, коли треба здійснити не подвиг, а просто сміливий вчинок, він…

Серце у Лоді раптом переривчасто закалатало, холод кудись зник, йому стало душно. Лодя наважився…

Маленькими, ледь помітними кроками, раз у раз зупиняючись і затамовуючи віддих, він став скрадатися до Берендея.

Що ближче Лодя підходив до бугая, то кроки ставали коротші, а зупинки довші. Ось до Берендея лишилося якихось п'ять метрів.

Хвилин за дві ця відстань скоротилася до трьох, ще за кілька хвилин Лодя стояв біля сосонки, так близько від бугая, що міг би дотягтися до нього своєю палицею, яку він тримав у руці, сам не відаючи навіщо.

Берендей не ворушився. Лише округлі боки його злегка піднімалися й опускалися від дихання. Лодя, як і раніше, бачив тільки роги та ще білі вуха бугая і не бачив його голови, повернутої вбік і схованої за тулубом.

Лодя пошарив очима в траві, відшукуючи налигач. Йому пощастило: кінець мотузки лежав неподалік від його ніг. Не сходячи з місця, Лодя дуже повільно присів, безшумно поклав у траву палицю і дотягся рукою до мотузки.

Потім він почав так само повільно підводитись. Налигач тягся за його рукою, і трава хоч і дуже тихо, але все-таки шелестіла.

Вуха Берендея ворухнулися. Лодя завмер, зігнувшись у три погибелі, але тут же збагнув, що довго так не вистоїть. Він потяг мотузку до себе, в одну мить обмотав її навколо сосонки і зробив перший вузол.

Берендей повернув голову. Лодя знав, що мотузка розв'яжеться, якщо він не зробить другого вузла. Він відчайдушно заквапився, руки його тремтіли, він дивився вже не на мотузку, а на Берендея, і тому довго не міг просунути кінець налигача в зашморг. Нарешті він затягнув вузол і побіг. За його спиною пролунало страшне «хух», бугай схопився на ноги. Лодя злетів з пагорба, промчав через лужок і зупинився лише тоді, коли добіг до любого його серцю ялинника.

Берендей стояв на тому самому місці. Через кілька хвилин він знову ліг. Лодя повернувся на пагорб і побачив, що мотузка, якою він прив'язав Берендея, ціла.

Дивовижна легкість охопила «людину без нервів». Голод, холод, мокрі від роси тапочки — все здавалося тепер дрібницями. Темний, безлюдний ліс раптом став затишним і ласкавим.

Лодя знов спустився на луг і почав походжати по ньому, дожидаючись світанку, голосно насвистуючи «Марш тореадора» й диригуючи собі обома руками.

Незабаром, однак, він помітив, що до його свисту іноді долучається сторонній звук. Він урвав свій концерт, прислухався, зрозумів усе й протяжно закричав:

— Гей! Сюди-и!

Поки люди, які шукали Лодю, нарешті дісталися до нього, стало помітно видніше.

Першими вийшли з лісу дві дівчини-колгоспниці і піонервожатий Дмитрик. Потім з другого боку виткнувся кучерявий хлопчина років вісімнадцяти. Він вів за вуздечку неосідланого коня, на якому сиділа Маша, одягнута в пальто.

Усі обступили Лодю, щось казали, перебиваючи одне одного, а Маша, не злазячи з коня, торохтіла про те, що просіка була не та і що вона тільки об одинадцятій ночі потрапила до табору.

Кучерявий хлопчина виявився колгоспним зоотехніком. Він підійшов до Берендея, що підвівся із землі, і той потягся губами до кишені його піджака, з якого стирчав окраєць хліба. Пригощаючи Берендея хлібом, зоотехнік обернувся до Лоді:

— Це ти його припнув?

— А то хто ж? — знизав плечима Лодя.

— Хоробрий ти, одначе!

Дівчата здивовано заохкали, а Маша замотала головою:

— Ні, Лодько, ні! Я завжди казала, що ти божевільний! Ти не знаєш, який ти божевільний!

Зоотехнік відв'язав бугая і потяг його за собою.

— Ні, — викрикувала Маша, — ні, Лодько, ти тільки скажи: що відчував, коли прив'язував Берендея? Невже ж аніскілечки, ну ніскілечки не було страшно?

Лодя з хвилину мовчки ішов поряд з конем, потім підвів голову, подивився на Машу й повільно відповів:

— Що відчував? Відчував, як усі жижки тремтіли. Ось що відчував!