"Людина без нервів"

БІЛИЙ ЩУР

Боря сурмив у сурму. Льоня бив у барабан. За ними йшли Вава та Дмитрик, а попереду виступала ланкова Таня Закатова.

Лоб її був перев'язаний бинтом (вона недавно впала з дерева), на потилиці стирчав темний віничок волосся. Цей віничок різко смикався, коли Таня оглядалася на ланку.

— Ваво! Чом ти не в ногу?.. Дмитрику! Відстаєш!

Справа була серйозна: Таня Закатова несла пакет з вельми важливим посланням. У цьому посланні повідомлялося, що «карбіди», тобто піонертабір заводу «Карбід», викликають на спортивну гру «трикотажів» — піонертабір трикотажної фабрики № 2.

Неквапливо, урочисто крокувала ланка через маленький ліс, що пролягав між обома таборами. Торохтів барабан, ревіла сурма, і з освітлених призахідним сонцем дерев раз у раз шарахалися в небо сполохані зграї граків.

Дорога вийшла з лісу на велику галявину. В кінці її стояв білий будинок з вежками та шпилястим дахом. Діти бачили, як «трикотажі» збігаються на лінійку.

— Очікують! Знають, у чім річ! — сказала Таня. — Вавко, знову не в ногу!.. Дмитрику, поправ краватку!.. Раз-два-три-чотири! Раз-два-три-чотири!

Вони увійшли у хвіртку і замарширували повз нерухомі ряди «трикотажів». Біля щогли з прапором на них чекав голова ради загону Мишко Бурлак. Таня зупинилася перед ним.

Умовкли сурма з барабаном. Стало зовсім тихо. Голова, гладкий, статечний, спідлоба позирав на представницю «карбідів», а вона, тонконога, худенька, насторожено дивилася на голову.

Щось дивне було в поведінці голови. Він намагався стояти струнко і лишатися як звичайно статечним, але час від часу робив якісь незрозумілі рухи: то поводив плечима, то зненацька випинав живіт, то зовсім ховав його. Таня передала йому пакет, заклеєний смолою. Бурлак узяв його і чомусь підняв праву ногу, зігнувши її в коліні.

На лінійці зашушукалися.

Голова розкрив пакет. Він опустив ногу, зігнувся, ніби у нього болів живіт, і почав похапцем читати тремтячим голосом, раз у раз збиваючись:

— «Відважним трикотажам од відважних карбідів. Шановні хоробрі трикотажі!

Ми, ваші сусіди, відважні карбіди, пропонуємо вам помірятися спритністю, витривалістю і кмітливістю у великій військовій грі. Гру пропонуємо почати завтра, о восьмій годині ранку, і вести її до цілковитої перемоги тієї чи іншої сторони.

Умови гри вам відомі.

Прийміть наші запевнення у великій до вас повазі…» Мишко читав, але ніхто його не слухав. Витріщивши очі, всі дивилися на ліву ногу голови: з короткої холоші його трусів повільно виповзав… білий щур.

— «… Прийміть… прийміть… запевнення… у великій до вас…»

Щур упав животом на землю, розставивши короткі лапи. І в ту ж мить несамовитий вереск пролунав над лінійкою. Два «трикотажі», збиті з ніг, покотилися на землю. Чиясь постать майнула над парканом і зникла за ним. Зчинився переполох. Півтори сотні дітей, репетуючи, обступили голову ради.

— Пустіть-но! В чім тут річ? Бурлак, що сталося?

Розштовхуючи дітей, до Бурлака підійшов старший вожатий.

— Ні в чім не річ! — бубонів голова. — Я його просто сунув за пазуху, а він — у труси і на землю… А ця чогось злякалася…

— Таню! — покликав вожатий.

Над парканом виткнулася забинтована Танина голова на тонкій шиї. Вона понуро втупилась у вожатого.

— Дивачка! Чого злякалася? Ходи сюди!

— Не піду, — відповіла Таня.

Босоногі «трикотажі» застрибали і захихотіли:

— Боягузка! Щура боїться! Від щура дременула!

— Так, боюся, — відказала Таня. — Петро Перший був хороброю людиною, а тарганів боявся!

Вожатий підняв щура й показав його Тані:

— Ну, Петро Перший, я його забираю. Йди сюди!

… З кислими обличчями вирушили «карбіди» у зворотний шлях. До хвіртки їх проводжали веселі «трикотажі»:

— Із самим Петром Першим завтра воюємо!

— Нехай щур нас охороняє! Жоден карбід не зачепить! До самого лісу за ними біг якийсь маленький хлопчик.

Пританцьовуючи, він пищав:

— Петро Перший, агов, Петро Перший! Петро Перший!

У лісі Льоня стукнув хлопчика барабаном по голові, і той побіг додому.

— Оскандалились! — пробурчав барабанщик. — А ще ланкова! Щурів боїться!

— Що-о? — Таня відразу зупинилась і повернулася до нього. — Що ти сказав?

Міцний, кремезний Льоня мовчки позадкував.

— Ану, перестрибни!

Дорогу перетинала глибока канава, через яку було перекинуто місток. Льоня пробурмотів:

— Дуже треба ноги ламати!

Таня зійшла із стежки, розбіглась і, перелетівши через канаву, впала на протилежному боці.

Більше ніхто не ремствував на ланкову. Ішли мовчки і швидко. Попереду була ще одна вельми важлива справа.

Запала ніч. Заснули «трикотажі» в своїй дачі зі шпилястими вежами. Погасли вогні в сільській школі, де жили «карбіди». Яскравий кособокий місяць поповз миготливим небом, і верхівки дерев у маленькому лісі засвітилися голубуватим світлом.

Унизу, під деревами, було темно й тихо. Обережно, мовчки скрадалася через зарості п'ятірка розвідників. Таня йшла попереду, тримаючи під пахвою фанерний ящик із саморобним телеграфним апаратом. Вава несла рюкзак з провізією, а її брат Дмитрик, такий же маленький і кучерявий, як вона, міцно притискав до себе четвертину з кип'яченою водою. Позаду всіх ішли Боря й Льоня. Зігнувшись і стримано крекчучи, вони волокли велику котушку з дротом. Котушка повільно крутилася, ледь порипуючи в нічній тиші, і чорний саперний дріт лягав на мокру від роси траву.

Йшли дуже повільно. Гілля чіплялося, невидимі корчі хапали за ноги, якісь галузки боляче стьобали по головах. Крихітний лісок, такий затишний удень, тепер глухо буркотів сухим хмизом під ногами і не хотів пропускати.

Подряпані, вони вийшли з лісу на край маленької балки, на дні якої дзюркотів струмок. Відразу ж за балкою височів пагорб. На вершині його, чітко вирізняючись на миготливому небі, чорніли три стовпи від згорілої сторожки і двосхила покрівля занедбаного льоху.

Таня спустилася в балочку і по каменях перейшла струмок. За нею рушив Дмитрик. Він став на камінь посередині струмка, вибираючи, куди б ступити далі, але раптом захитався, зігнувся і швидко випростався. Пролунав дзенькіт. Дмитрик, опустивши руки, завмер.

— Розбив! — тихенько крикнула Таня.

— Упала! — відповів Дмитрик.

— Тюхтій!

«Карбіди» пошепки лаяли Дмитрика. Боря сказав, що треба піти в табір і взяти іншу сулію.

— Авжеж! — розсердилася Таня. — Будемо цілу ніч туди й сюди бігати!.. Ходімо!

Вони переправилися через струмок, видерлися на освітлену місяцем вершину пагорба й зупинилися там, мовчазні, нашорошені. У хлопчиків були низько насунуті на лоб кепки, і в усіх поставлені коміри пальт.

За пагорбом тяглася галявина, голуба від місячного сяйва. У дальньому боці її, оточений з трьох боків темними соснами, білів будинок «трикотажів». Боря навіщось зняв кепку. На його тім'ї, немов перо індіянина, стирчав самотній прямий вихор.

— Сплять і не знають, що ми їм готуємо, — прошепотів він.

Усі мовчки кивнули головами і дивилися далі на білий будинок.

Завтра почнеться гра. Завтра загони «карбідів» і «трикотажів» з червоними і синіми пов'язками на руках повзатимуть по лісу, намагаючись промкнутися до табору «противника» і викрасти прапорець, захований в умовленому місці. І весь цей час п'ятеро відважних розвідників сидітимуть на пагорбі під самісіньким носом у «ворога». Вони стежитимуть за кожним рухом «ворога» і повідомлятимуть про все телеграфом у свій штаб. Це придумала Таня.

— Ходімо! — тихо скомандувала вона. — Борисе, Льонько, тягніть дріт!

«Карбіди» мовчки попрямували до льоху. Один за одним увійшли в низенькі двері поміж схилами покрівлі. Таня ввімкнула кишеньковий електричний ліхтар.

Надземна частина погреба була порожня. Посередині дощаної підлоги чорнів відкритий люк. Діти, стоячи навколо нього на карачках, зазирнули вниз.

У глибоку яму вела драбина. На дні ями при слабкому світлі Таниного ліхтарика діти побачили порозкидані порожні дерев'яні діжки.

— Капусту квасили, — прошепотіла Вава.

Льоня поправив кепку, що з'їхала на носа, і тихенько засміявся:

— Танько! А що як тут щури є!

— Не злякаєш. Вони б тут з голоду передохли. Замість того, щоб базікати, установлюй апарат.

Незабаром телеграфний апарат з електромагнітом від дзвоника, роликом від друкарської машинки і паперовою стрічкою, нарізаною з газетних полів, стояв у кутку під схилом покрівлі. Сидячи біля нього навпочіпки, діти дивилися, як Льоня робив пробу.

— Передай, — сказала Таня: — «Льох зайняли, незважаючи на труднощі. Повідомте, як приймаєте. Начпункту Закатова».

Льоня зняв кепку, схилив стрижену голову над апаратом і став натискувати на ключ, тихо примовляючи:

— Крапка, тире, тире, крапка… Тире, тире, тире…

Льоня передавав цю депешу хвилин п'ять і весь змок від напруження. Наприкінці він повідомив, що переходить на прийом, і повернув якийсь важілець. Тепер усі дивилися на якір магніту з олівцевим графітиком. Ось він злегка смикнувся. Льоня взяв пальцями кінчик паперової стрічки і потяг її до себе.

Десь за лісом, у кімнаті вожатого «карбідів», черговий телеграфіст табору Семенко Жуков стукав ключем, а тут на паперовій стрічці з'явилися слабкі рисочки і крапки. Насилу розбираючи їх при світлі ліхтаря, Льоня читав:

— «При-маємо дбре. Ба-жа-ємо у-пі-ху. Черговий зв'яз-ке-е-ець Жуков».

Вава тихенько засміялась і тихо заплескала долонями.

— Працює! — в захваті шепотіли «карбіди». — Працює!

Після випробування апарата вони розмістилися по різних кутках, і Таня погасила ліхтар.

Стало зовсім темно. Тільки щілини в покрівлі просвічувалися тьмяним нічним світлом. Діти притихли кожне в своєму кутку. Було чутно, як дзюрчить струмок під пагорбом і пищить самотній комар, що залетів у льох. Так спливло півгодини.

— Товариші! Ви не спите? — зашепотів раптом Боря.

«Карбіди» обурено забуркотіли в темряві:

— Ми й не думали засинати!

— Знаєте що? От усі наші сплять зараз у теплих ліжках, а ми тут пильнуємо, як на передових позиціях… Га, товариші?

— Угу! — відгукнувся хтось.

Таня завовтузилася десь біля дверей:

— Слухайте-но! А що б нам таке вчинити?

— Вчинити?.. Що вчинити?

— А от: нас із нашим табором з'єднує тільки дріт. І от би по цьому дроту послати депешу: «Сьогодні, припустімо, о нуль годині п'ятдесят хвилин, розвідники отакі вчинили оте й оте». Що-небудь особливе, подвиг, розумієте?

Ця думка всім припала до вподоби. «Карбіди» почали придумувати, який би вчинити подвиг.

— Ні! — сказав Льоня. — Таку депешу послати: «Сьогодні вночі розвідники такі й такі промкнулися… у це… як його… у місцерозташування ворога і… здійснили що-небудь отаке».

— А що саме здійснили? — спитав Боря.

— Ну який-небудь диверсійний акт.

— Ой дівчатка! — пропищала Вава. — У них там дві вівчарки й нічний сторож. Вони нам такий «диверсійний акт» покажуть, що просто жах!

— І взагалі не можна: гра ще не почалася, — сказала Таня.

Довго сушили голову «карбіди».

Поступово щілини в покрівлі посвітлішали. На підлозі стала помітна чорна пляма люка, а по кутках — невиразні постаті дітей. Вони сиділи хто навпочіпки, хто просто на підлозі і щулилися від ранкового холоду.

— Закусимо! — запропонував Боря.

Вава розв'язала мішок. Вона вийняла звідти хлібину і кілька варених картоплин. Потім, хитро зиркнувши на дітей, витягла одну за одною п'ять сушених вобл.

— Сама купила, в кооперації! — сказала вона повагом, роздаючи дітям порції на серветках з газети.

Розвідники почали голосно цмокати, обсмоктуючи кісточки вобли, і все ще мріяли вголос про подвиг.

— Хоч би гроза яка-небудь! — говорила Таня, тримаючи двома пальцями риб'ячий хвіст. — «У районі спостережного пункту вдарила гроза. Льох затопило. Ведемо спостереження далі по коліна у воді».

— А по-моєму, краще так, — запропонував Боря: — «У районі спостережного пункту громовиця. Величезне дерево впало поряд з льохом. Ведемо спостереження далі».

— Ні! Не так! Ось як! — Льоня навіть трохи підвівся. — «У районі спостережного пункту шаліє гроза. Блискавка вдарила в льох. Частину розвідників оглушило. Ведемо спостереження далі серед тліючих руїн».

— Ой дівчатка! — пропищала Вава. — Якщо все це трапиться, вожаті проженуть нас звідси і припинять гру.

Минуло годин зо три. Щілини в покрівлі стали золотавими, і від них потяглися сизі промені, в яких плавали блискучі порошинки. Похмуру картину освітили вони!

Бліді, змарнілі, діти сиділи на своїх місцях, повитягувавши шиї, щомиті роблячи судорожні ковтальні рухи. Клаптики газети, обгризені риб'ячі кістки і картопляне лушпиння валялися на підлозі.

Притиснувшись потилицею до стіни і перекочуючи голову з одного плеча на друге, Льоня голосно, з надривом шепотів:

— Ну прямо всі кишки випалило!.. Прямо, мабуть, яке-не-будь запалення тепер починається! — І, втупившись у Тацю злим поглядом, сказав: — Ну, що тобі зробиться, якщо я до струмка збігаю?

— Не пущу. Трикотажі побачать, — удесяте повторила Таня.

— «Побачать»! Вони ще сплять любісінько, а ти тут мордуйся!

Таня, бліда, рішуча, стояла на колінах, загороджуючи собою двері:

— Усі хочуть пити. І я не менш, ніж ти.

— «Не менш»! Два кухлі чаю під час вечері випила, а я…

— Не пущу! Зрозуміло?

Боря мовчки слухав цю розмову. Довга фізіономія його ще більше витяглася. Вава коротко схлипувала, ніби гикала, а її брат сидів нерухомо, страдницьки піднявши маленького носа й великі темні очі.

Раптом Боря підвівся:

— Товариші! Навіщо сваритися? Якщо кожен почне бігати до струмка і назад, то нас можуть помітити. Але хто-небудь може взяти рюкзак і принести води для всіх.

— Правильно! Він брезентовий і не протікає.

— І дуже добре! І чудово! — схвально запищала Вава.

— Не пущу!

Але тут терпець у «карбідів» урвався. Льоня, зігнувшись, підійшов до ланкової. Вава схопилася на ноги. Зле обличчя її виглядало з-за Льониної спини. Ступив уперед і Боря з юрчкуватим вихором.

— Що ж, нам тут помирати? — похмуро спитав Льоня.

— Не пущу!

— Кричала, кричала про подвиг, а як до діла дійшло — одну людину боїшся випустити!

— Не пущу!

— Ой дівчатка, яка дивна у нас ланкова! Щурів боїться, трикотажів боїться і всього боїться!

Льоня бив себе кулаком у груди:

— Ну, мене, мене пусти! Я так проповзу, що…

— Ти вже проповзеш! Знаємо тебе!

— Ну, сама йди!

— І сама не піду.

Льоня підійшов до неї ближче. Несподівано м'яким, пестливим голоском він спитав:

— Злякалася?

— Злякалася? — пискнула Вава.

Таня підхопилася, стукнулася головою об покрівлю і, тримаючись за тім'я, відрубала:

— Давайте мішок!

— От і чудово! От і чудово! І нічого такого не трапиться, — миролюбно заговорила Вава, витрушуючи з рюкзака рештки провізії.

Таня зняла пальто і взяла мішок.

— Злякалася, кажеш?

Вона відчинила двері, зігнулася, щоб знову не вдаритися об одвірок, ступила крок уперед, зупинилась на мить… І раптом, різко заточившись назад, зачинила двері.

— Чого ти? — здивувалися діти.

— Стоять! — ледь чутно відповіла Таня.

Усі кинулися до стіни і припали до щілин у дошках. Навіть Дмитрик перестав «помирати».

Покрутивши здивовано головою, він підвівся і підбіг до дверей.

На ґанку будинку «трикотажів» стояло двоє хлопчиків з рушниками через плече: один — маленький, другий — великий. Маленький, простягнувши руку, показував на льох.

«Карбіди» кинулися геть від стіни.

— Ідуть!

— Ой, дівчатка, прямо сюди йдуть.

Якусь хвилину вони метушилися по льоху, стукаючись головами об схили покрівлі.

— У люк! У діжки! — звеліла Таня. — Все прибрати!

Пальто, котушка з-під дроту, рюкзак, картопляне лушпиння, риб'ячі голови і хвости полетіли вниз, у глибину льоху. Льоня відчепив апарат від дроту і з'їхав на животі по хиткій драбині вниз. За ним скотилися інші. Крекчучи, штовхаючись, «карбіди» прийняли драбину і сховали її за діжки, що лежали двома рядами попід стінами. Кинули туди ж свої речі і рештки провізії. Потім кожний заліз у діжку, і всі притихли.

Минула хвилина, може, дві. Ось нагорі рипнули двері. Почулися два приглушені голоси. Один, статечний, басистий, схожий на голос Бурлака, сердито запитав:

— Ну, де твої карбіди?

Другий, тоненький, відповів неголосно, але палко:

— Чесне піонерське, бачив! Ота, їхня… Петро Перший… По ковбойці впізнав. Відчинила двері, а потім відразу як грюкне… А за нею ще якісь… Сам бачив.

— Скільки? — спитав голова.

— Десять… Ні, Мишко, чоловік з двадцять! Так і видивляються, так і видивляються!

— Брешеш, — ліниво сказав Бурлак.

— Ну от тобі чесне-пречесне слово! Знаю, де вони! Внизу сидять.

Притихлі в діжках «карбіди» почули, як двоє «трикотажів» підійшли до люка.

— Гей! — басом крикнув маленький хлопчик.

Льонина діжка лежала напроти Таниної. Він глянув на ланкову. Таня сиділа зігнувшись, підібгавши під себе коліна, прикусивши кінчик язика. Одне око її було прикрите пасмом волосся, друге незрушно дивилося кудись угору.

— Гей, Петро Перший! Однаково знаємо — у діжках сидите!

Діти навіть дихати перестали. Заніміли ноги, боліли спини, а ворухнутися не можна було: при найменшому русі діжки хиталися.

— У діжках сидять! Чесне піонерське, в діжках! Біжімо піднімати тривогу! Це розвідники їхні!

— Дивак ти, єй же єй! Зчини тривогу, а тут нікого не знайдемо. Смішно прямо!

— Нумо скочимо, подивимось.

— І скрутимо в'язи.

— Ну, давай я сам стрибну, собою пожертвую. Хочеш?

— Собою жертвувати неважко. А ти спробуй без жертв захопити. Це інша річ.

— А як… без жертв?

Двоє «трикотажів» зашепотіли так тихо, що «карбіди» нічого не могли почути. Потім маленький хихикнув і спитав:

— На мотузці?

— Еге ж, — відповів Бурлак.

Вони знову зашепотіли.

— Гаразд, стережи. Я зараз! — голосно сказав Бурлак і вийшов з погрібника.

Якийсь час панувала цілковита тиша. Було чутно, як над люком дихає і шморгає носом маленький «трикотаж». Рантом він пововтузився нагорі і задоволеним тоном оголосив:

— А Мишко по білого щура пішов!

«Карбіди» зачули лихе. Льоня знову глянув на Таню. Вона ще більше зіщулилася в своїй діжці.

— Гей, Петро Перший, виходь краще! — погрозливо крикнув «трикотаж».

«Карбіди» мовчали. Серця їхні шалено калатали. Хотілося голосно, глибоко зітхнути, а хлопчик над люком, як на зло, притих.

Минуло хвилин десять. Нагорі пролунали кроки, і знову почувся шепіт:

— Навіщо за ногу? За хвіст!.. Обережніше, дурню, впустиш!.. Поволі! Поволі!

Між діжками Льоні й Тані з'явився в повітрі білий щур. Крутячись і погойдуючись, сукаючи рожевими лапками, він повільно спускався, прив'язаний на шпагаті за хвоста. Ось він зашкріб передніми лапками долівку і сів, поводячи гострою мордочкою з рухливими вусиками.

— Гей, Петро Перший, виходь! Гірше буде!

Таня, бліда, закусивши губи, пильно дивилася на щура. Стиснуті кулаки її з гострими щиколотками тремтіли.

Шпагат напнувся і смикнув щура за хвіст. Той поповз у бік Льоні, тягнучи за собою мотузку. Льоня знав, що білі щури не бояться людей. Так воно і виявилося. Щур увійшов у діжку і, наступивши лапкою на Льонин мізинець, почав його обнюхувати. Льоня підняв був другу руку, щоб схопити щура й не пустити його до Тані, але пригадав, що «трикотажі» можуть смикнути за мотузку, і передумав.

Шпагат знову напнувся і витяг щура в прохід між діжками.

— Так усі діжки обстежити! Розумієш? — почули діти шепіт Бурлака.

— Єсть усі діжки обстежити!

Білий щур безшумно поповз по дну льоху. Він то заповзав в одну з діжок, то знову з'являвся на чорній долівці, і п'ять пар пильних очей, невидимих «трикотажам», стежили за кожним його рухом.

Ось він знову опинився між Льонею й Танею і знову попрямував до Льоні…

Мотузка напнулася. Щур зупинився, а потім повернув до Тані.

Діжка, в якій сиділа Вава, гойднулася. На щастя, «трикотажі» не помітили цього.

Таня міцно заплющила очі. Дедалі сильніше й сильніше тремтіли її стиснуті кулаки і худенькі плечі.

Щур часто зупинявся, звертав убік, але все-таки підходив ближче до неї. Ось він увійшов у діжку, обнюхав тремтячий кулак і, несподівано плигнувши на Танину руку, поліз на плече. Не розплющуючи очей, Таня широко відкрила рота, й Льоня збагнув, що зараз пролунає той несамовитий, пронизливий вереск, який пролунав учора на лінійці «трикотажів». Але вереску він не почув. Таня зціпила зуби і більше не робила жодного руху. А щур видерся на її плече і підповз до шиї. Його білі вусики ворушилися біля самого Таниного вуха.

Знову гойднулася діжка, в якій сиділа Вава. Льоня не боявся щурів, але по спині його бігали мурашки, коли він дивився на ланкову.

Десь далеко залунала сурма. Ту ж мить щур вилетів з діжки. Дриґаючи лапками, він злетів угору й зник.

— Годі дурня клеїти! — пробурчав над люком Бурлак.

— Та чесне піонерське, мені здалося… — уже зовсім невпевнено сказав його товариш.

— Мало що тобі здалося! Спершу перевір, потім зчиняй паніку. Ходімо!

І «трикотажі» пішли з погрібника.

Один за одним повилазили з діжок змучені, брудні «карбіди». Вони зібрали свої речі і приставили драбину. Ніхто з них не промовив жодного слова.

Мовчали вони й нагорі. Льоня прикріплював кінці дротів до апарата, інші посідали по своїх місцях і припали до щілин між дошками.

Від пережитого хвилювання спрага посилилася. Кожному здавалося, що ось-ось потріскається шкіра на язику. Але всі мовчали і час від часу поглядали на Таню. Вона стояла на колінах перед дверима і не відривалась від щілини.

— Апарат готовий, — тихо сказав Льоня.

Ланкова мовчала і все дивилася в щілину. Перед білим будинком вишикувалися чотирикутником «трикотажі». Знову заграла сурма. Почувся дріб барабана, і червоний прапор, палаючи на сонці, ривками піднявся вгору.

— Передай, — не обертаючись, сказала Таня: — «Прапор у ворога піднято».

Льоня облизав пересохлі губи і прислухався до слабкого дзюркотіння струмка під пагорбом. Він знав тепер, що він і його товариші слухатимуть це дзюркотіння три години, п'ять, може, й вісім, і ніхто з них не обмовиться й словом про те, як хочеться пити.

Нахиливши голову до апарата, Льоня почав повільно натискати на ключ, шепочучи сам собі:

— Крапка, крапка, тире, крапка… крапка, тире, крапка, крапка… «Прапор у ворога піднято!»