"Людина без нервів"

НЕБАЧЕНИЙ ПТАХ

Стежкою, що звивалася над стрімким берегом річки, йшло з вудочками троє дітей. Попереду простував Васько в батьківській шинелі, що балахоном звисала аж до п'ят, і в пілотці, яка сповзала на носа. За ним ішов Дмитрик — син лікаря, котрий жив у будинку Васькового батька. Позаду всіх, притримуючи біля підборіддя краї накинутої на голову теплої хустки, дріботіла молодша Васькова сестричка Нюся.

Сонце зайшло недавно, однак було темно, як уночі, бо по всьому небу клубочилися густі хмари. Зрідка й ненадовго хмари розривалися, і в просвіт, що утворювався при цьому, проглядали зеленувате небо й бліді зорі. Час від часу набігав вітерець, і тоді велике житнє поле праворуч від стежки глухо шелестіло колоссям.

Ліворуч, під урвищем, виблискувала річка, а за річкою, на низькому березі, майже біля самої води, їжачився густий чорний ліс.

— Півдороги пройшли, — не обертаючись, сказав Васько. — Тепер ще метрів з триста — і вниз, а там така яма, що ахнеш.

— Така яма… мені аж з ручками, — підтвердила Нюся.

Дмитрик ішов, затиснувши вудочки під пахвою, засунувши руки в кишені сірого пальта. Вигляд у нього був сонний, невдоволений.

— Безглуздо! — сказав він, позіхнувши.

— Що? — обернувся Васько.

— Безглуздо було так рано виходити. Могли б поспати до півночі.

— Ранувато, звичайно, зате біля вогнища посидимо і найпершу зорю застанемо. У нас знаєш яка риба? Якщо перед досвітком прийдеш — кілограмів зо три наловиш, а ледь сонечко вигулькнуло — і наче відрізало, не клює.

— Ну, щодо трьох кілограмів це ви, Васильку, теє… трішечки передали куті меду.

— Ну, три не три, а знаєш, скільки я минулого разу наловив? Вісім штук отаких йоржів та ще дві плотвички.

— Так би й казав «вісім йоржів». А то — три кілограми! Любиш ти фантазувати!

Васько більше не сперечався. Він уповільнив ходу і приглушено сказав:

— Нюсь!

— Га?

— Покажемо Дмитрикові оте місце?

— Угу! Дмитрику, зараз ми тобі таке місце покажемо! Ти просто помреш від жаху.

— Яке місце?

— Побачиш… Васильку, нічого йому не кажи! Васько пройшов ще трохи і раптом зупинився.

— Тут, — сказав він пошепки.

На тому березі при самій воді росли дві великі корчасті верби. За ними виднілася галявинка, що полого спускалася до річки, а в кінці галявинки, наполовину затулені вербами, невиразно біліли стіни великого будинку.

Нюся міцно трималася за рукав Дмитрикового пальта:

— Страшно як!.. От побачиш.

Васько підійшов до них ближче. Його обличчя, округле, з носом, схожим на ґудзика, було дуже серйозне.

— Слухай! — шепнув він і, набравши в легені повітря, крикнув: — Гей!

«Гей!» — почулося з того берега, та так голосно, що Дмитрик здригнувся.

«Гей!» — пролунало ще раз, але вже глухіше, дальше. «Гей!» — відгукнулося десь зовсім далеко.

— Страшно, га? — спитав Васько.

Дмитрик знизав плечима.

— Страшного нічого немає… — почав був він і осікся.

«… ашного нічого немає», — чітко сказав протилежний берег.

«… нічого немає», — прокотилося в кінці галявинки.

«… чого немає», — завмерло в далечині.

Дмитрик помовчав і заговорив далі, вже пошепки:

— Звичайна луна. Відбиття звуку.

— Сам знаю, що відбиття, а все-таки лячно. Ніби хтось у руїнах сидить і дражниться.

— В яких руїнах?

— А отам. Бачиш, білі? Там санаторій був, а в сорок першому його розбомбило: фашист не долетів до Москви і всі фугаски тут скинув.

— Відбудовують його?

— А що відбудовувати? Тільки дві стіни залишилося.

— Кажуть, новий побудували. В іншому місці, — додала Нюся.

Діти помовчали. Нікому більше не хотілося тривожити луну. Над річкою стояла мертва тиша.

— Ходімо? — прошепотів Васько.

— Ходімо! — відповів Дмитрик.

Але діти не встигли рушити з місця.

Нюся випадково озирнулася на житнє поле, колосся якого зливалося в далечині в темну, сіру каламуть. Хлопчики помітили, що очі у Васькової сестрички дивно розширилися. Глянули і вони у той бік, куди дивилася Нюся. Глянули — і на мить заціпеніли.

Над житом у напрямі до них, швидко збільшуючись у розмірах, мчала якась тінь. Минуло не більше секунди. Нюся тихо скрикнула і присіла, хлопчики, ніби по команді, припали до землі.

За якихось три метри від дітей пролетів величезний, небачений птах. Розплатавши у повітрі чорні крила, він майнув над стежкою, безшумно ковзнув над річкою і зник у темному листі однієї з верб, що росли на протилежному боці. Звідти долинув легенький шурхіт, потім усе стихло, наче нічого й не було.

Дуже довго діти боялися поворухнутися. Нюся сиділа навпочіпки, закрившись хусткою. Хлопчики стояли на колінах, спираючись на лікті, пригнувши голови до землі. Лише хвилини через дві Нюся тихо прошепотіла:

— Васильку!.. Ой Васильку!.. Що це таке було?

Васько обережно підвів голову, поправив пілотку.

— Дмитрику… Бачив?

Той мовчки кивнув головою.

— Птах, так?

Не міняючи пози, Дмитрик знизав плечима.

— На ту вербу сів. Так?

Дмитрик знову кивнув.

Васько повільно випростався, але все ще стояв на колінах. Усі троє дивилися на вербу за річкою. Однак у темному листі її нічого не можна було розгледіти.

— Орлів таких не буває, — знову зашепотів Васько. — І журавлів таких не буває: кожне крило понад метр!

— Такий… тільки отой., кондор буває, — сказала Нюся.

— Хто?

— Кондор. Пам'ятаєте, в «Дітях капітана Гранта»? Як він хлопчика поніс…

Усі знову замовкли. Верби на тому березі були зовсім нерухомі, і звідти не долинало ані звуку.

— Причаївся. Розглядає нас, — прошепотів Васько.

Дмитрик припав ще нижче до землі і поповз у тому напрямі, звідки вони прийшли. За ним поповзла Нюся, скребучи землю носками маленьких чобіток, за Нюсею — Васько, плутаючись у своїй шинелі.

Пілотка знову з'їхала Васькові на очі. Він наткнувся обличчям на кущ реп'яха і скрикнув.

«Ой! Ой! Ой!» — тричі відгукнулося за річкою.

Усі троє підхопились, наче підкинуті, і помчали вздовж урвища.

Метрів з триста, коли не більше, бігли діти, поки не опинилися на вулиці маленького сільця, біля воріт свого дому. Зупинившись, вони довго не мовили жодного слова. Усі троє важко дихали. Дмитрик обмахувався кепкою, Нюся махала піднятим над головою краєм хустки, Васько витирав лице пілоткою. Змоклий світлий чуб його стирчав вихорами на всі боки.

— Безглуздо! — нарешті сказав Дмитрик.

— Що — безглуздо?

— Кондори в Радянському Союзі не водяться.

— А що ж це тоді за птах?

— Такі великі птахи у нас взагалі не водяться, — рішуче заявив Дмитрик.

Васько пильно дивився на нього:

— Дмитр!

— Ну?

— А коли це насправжки кондор? Випадково залетів…

— Дурниці! Таких випадковостей не буває.

— А що як… що як це зовсім невідомий птах!.. Підстрелити б його, га? Раптом це для науки таке значення, що… — Васько помовчав, немовби до чогось дослухаючись, і зненацька метнувся у хвіртку. — Постривайте! Я зараз!

Повернувся він швидко. У руках у нього була батьківська двоствольна рушниця, замість шинелі був надітий старенький піджачок з куцими рукавами. Пілотку Васько залишив дома. Він підбіг до Дмитрика і розкрив перед його носом долоню, на якій виблискували дві мідні гільзи:

— О! Шкода тільки, що бекасинник. Ходімо спробуємо, га?

Дмитрик відступив од нього на крок:

— Що «спробуємо»? Що ти ще вигадав?

— Підстрелимо його, птаха цього. Раптом — наукове значення! Ходімо?

Васько попростував у напрямі до околиці. Нюся й Дмитрик дуже неохоче рушили за ним.

— Васильку, що ти вигадав?! Нікуди я не піду, — сказала Нюся.

— І не ходи. Ми з Дмитриком удвох…

— Зі мною? Ну ні! Я не такий уже дурень.

Васько зупинився:

— Не підеш?

Дмитрик знизав плечима:

— Чого я там не бачив? Думаєш, дуже цікаво ганятися за якимось птахом, котрий давно полетів?

— А якщо не полетів? Якщо у нього гніздо на тій вербі?

— А як нема гнізда?

— У лісі піду шукати.

— А як не знайдеш?

— А як знайду?

— А як і знайдеш, все одно шротом не вб'єш. Тільки розізлиш його, він дзьобне тебе дзьобом по голові, от тобі й капут.

— Ну й нехай капут! Значить, загинув за науку.

— Усе героя із себе корчиш, так? А хочеш знати: може, це найзвичайнісінький птах. Може, нам тільки приверзлося, що він такий великий.

— Так усім відразу й приверзлося?

— А що ти думав? Бувають оптичні обмани.

— Ану тебе! З тобою й розмовляти… — Васько махнув рукою і швидко попростував.

Нюся побігла поруч з ним.

— Ваську, я піду, тільки я близько не підходитиму. Гаразд?

Дмитрик постояв з хвилину на місці, знизав плечима.

— Безглуздо! — сказав він голосно і поплентався слідом за дітьми, що все віддалялися.

І от почалося полювання на небаченого птаха.

Ідучи стежкою над урвищем, Нюся весь час торочила г «Ваську, я більше не піду, я боюся», проте йшла далі й далі.

Трохи не дійшовши до того місця, де вони вперше побачили птаха, Васько пригадав, що ще не зарядив рушницю.

Він зупинився, обтер рукавом гільзи і вклав їх у капали стволів. Закриваючи рушницю, він тяжко зітхнув:

— Бекасинник! Хіба бекасинником такого вб'єш!..

— Васильку, я боюся, не ходи! — прошепотіла Нюся.

Васько топтався на місці, тоскно озираючись навсібіч. Хмари стали ще густіші. Ліс за річкою видавався чорнішим, густішим, а річка під урвищем — глибшою й холоднішою.

— Стій тут. На випадок чого в житі сховайся, — тихо сказав Васько й рушив уперед, виставивши поперед себе рушницю. Пройшовши кілька кроків, він обернувся: — Нюсь!

— Га?

— Коли зі мною що трапиться, ти в школі скажи: так, мовляв, і так…

— Ваську, ану тебе!.. Ваську, не ходи! — плаксиво завела Нюся, але Васько навіть не оглянувся.

Позаду, метрів за п'ятдесят від Нюсі, невиразно мріла постать Дмитрика.

— Безглуздо! — неголосно почулося звідти.

— Тихше ти там! Якийсь! — просичала Нюся.

… Ось і знайомі верби на тому боці, галявина за ними, білі плями руїн… Васько затамував подих, прислухався. Анічичирк.

Васько підняв рушницю, націлюючись у вербу, потім опустив її, облизав губи і знову прислухався.

Почувся шелест. Васько різко обернувся: зовсім близько від нього серед колосся стирчала Нюсина голова. Вона прошепотіла своє звичне: «Василечку, я боюся!» Зате у Васька прибуло, хоробрості. Він знову прицілився й голосно крикнув:

— Гей!

Луна тричі повторила його крик і затихла. Верби на тому березі не ворухнулися.

— Гей! — знову крикнув Васько. Усе, як і досі, було спокійно.

— Полетів, — сказала Нюся.

Васько підійшов до самого краю урвища, плигнув і з'їхав по крутому піщаному осипу на вельми широкий пляж. Не випускаючи з рук рушниці, він зняв тапочки, штани і пішов до води. У цей час нагорі почулися кроки. Васько озирнувся: над урвищем сиділа навпочіпки Нюся, а біля неї стояв Дмитрик.

— Ну, що я казав тобі? Казав, що нічого не вийде? Казав?

— Тут не вийшло — в лісі пошукаю, — буркнув Васько и пішов через річку бродом.

— Васильку! Васильку! — тихо покликала Нюся.

Мисливець зупинився.

— Васильку, а що як він це умисне?.. А що як сидить на дереві і взнаки не подає, а тоді як вискочить…

Васько постояв, подумав, потім дуже швидко, але безшумно повернувся на берег.

Дмитрик тихенько засміявся:

— Чого ж ти вискочив? А ще герой!

Васько не відповів. Нюся й Дмитрик бачили, як він ходить по піску, видивляючись щось у себе під ногами. Незабаром він знайшов сухий корч, підняв його, кинув у вербу і тут же скинув рушницю. Почувся плескіт: важкий корч, не долетівши до дерева, впав у воду. Васько знайшов товсту коротку палицю. Ось він виважив її у руці… прицілився, як гравець у скраклі биткою… розмахнувся… кинув…

— Мамо! — пискнула Нюся.

— Ой! — басом крикнув Дмитрик.

Вони побачили, як велика тінь відокремилась од верби і, швидко знижуючись, описуючи круту дугу, полинула над річкою. Внизу блиснув червонуватий вогонь, гримнув постріл, прогуркотівши перекотами на тому березі. Птах шугонув угору, перекинувся в повітрі і помчав прямо на маленьку темну постать, що завмерла з піднятою рушницею.

— Ма-мо! — протяжно заволала Нюся.

Знову вогонь, знову гуркіт… Птах підскочив у повітрі і… на очах у здивованих дітей розпався на шматки.

Першою схаменулася Нюся. Вона плигнула на осип, з'їхала по ньому й підійшла до Васька. Те саме вчинив і Дмитрик.

Біля Васька тхнуло порохом. Навіть у пітьмі було видно, що обличчя його зовсім мокре від поту. Він стояв нерухомо, часто дихав.

Нюся торкнула його за руку:

— Васильку… Чого ти? Злякався, так?

— Ага! — промимрив той і, ковтнувши слину, спитав: — Що то було?

Дмитрик одійшов убік і підняв один із шматків, на які розлетівся «птах». Це був довгастий плоский предмет завдовжки трохи більше як метр. Якусь хвильку Дмитрик повертів знахідку в руках. Потім сів на пісок і зареготав, обхопивши коліна руками і розхитуючись взад і вперед.

Васько й Нюся підійшли до нього:

— Дмитрику, ти що? Дмитрик зареготав ще дужче.

— Герой! — вискнув він, показуючи пальцем на Васька. — Мисливець! Ти… ти знаєш, що підстрелив? Модель! Авіамодель підстрелив! — Він впав на спину і задриґав ногами в повітрі.

Минуло півгодини. Ніхто з дітей більше не думав про риболовлю. Вони притягли Васьків мисливський трофей у село і тепер розглядали його на заскленій веранді у Дмитрика, батьки якого були сьогодні в Москві.

На столі під яскравою гасовою лампою лежали великий, майже на зріст людини, фюзеляж і крило обтічної форми. І те й те було зроблене з безлічі найтонших планочок та цигаркового паперу, покритого синім лаком. Хвостове оперення моделі збереглося, але передня частина фюзеляжу була вся зрешечена дробом. Не набагато кращий вигляд мало й крило, з якого серед клаптиків паперу стирчали зламані планочки. Другого крила діти не знайшли. Певно, його відкинуло в річку й понесло течією..

— Та-а-ак! — мовив Дмитрик, заглядаючи всередину фюзеляжу. — Резинки немає, — отже, це планер. Фюзеляжна модель планера.

— Звідки ж вона до нас потрапила? — спитав Васько.

— Хочете знати, звідки вона прилетіла?.. Із Всесоюзних авіамодельних змагань. Ви в газетах читали?

— По радіо чув. А де вони відбуваються, ці змагання?

— Не так і далеко. На станції С*** по нашій залізниці.

— А ти звідки знаєш?

— Батько розповідав, от звідки. Він з вагона бачив, як вони над аеродромом літають. — Дмитрик пройшовся по веранді. — Ти розумієш, що накоїв? Ця модель близько двадцяти кілометрів пролетіла. І це тільки по прямій. Може, вона світовий: рекорд поставила, а ти її роздовбав!

Васько стояв, спираючись на рушницю, стволи якої майже» торкалися до його підборіддя.

Він збентежено поглядав то на Дмитрика, то на знівечену модель.

— Васильку, а тут щось написано, — сказала Нюся і ткнула пальцем у фюзеляж.

Дмитрик і Васько підійшли ближче до стола.

До фюзеляжу було приклеєно паперовий ярличок. Більша частина його була зірвана, а на вцілілому клаптику можна було прочитати надруковані на машинці слова:

— Зрозуміло! — сказав Дмитрик. — Тут було написано: «Модель № 112. Того, хто знайде, просимо повернути туди й туди».

— А якщо я не поверну? — спитав Вася.

— Тоді, значить, ти нечесний громадянин. Може, конструктор над цією штукою півроку працював… Може, вона світовий рекорд поставила… А якщо ти не повернеш — усе це пропало.

Обличчя у Васька було дуже нещасне.

— Як же… я її повезу, таку понівечену?

Дмитрик усміхнувся:

— То вже ваша справа. Не я на неї полював, а ти…

Васько довго мовчав, спідлоба дивлячись на Дмитрика.

— Перепаде, так? — похмуро сказав він.

— Та, звичайно ж, по голівці не погладять. Таку чудову модель розбити!

Васько судорожно ковтнув.

— А як не повезу… як не повезу — може, і справді у них рекорд пропаде?

Дмитрик знизав плечима:

— А ти як думав?

— Дмитр!

— Що накажете, товаришу герою?

— Дмитр!.. А ти б не відвіз, га?

— Я? Ну ні! Коли сам поїдеш, я тебе, хай уже так, супроводжуватиму, щоб ти не розгубився. А відбувати за тебе… Ні вже, дякую!

— Дмитр! А ти нікому не скажеш на аеродромі?

— Про що не скажу?

— Ну, що це я її так… Ми знаєш що скажемо? Нібито ми її так знайшли^ уже понівечену.

— Ну гаразд! Не скажу.

Наступного дня, десь о першій годині, Дмитрик та Васько прибули в електричці на станцію С***.

Обидва перед від'їздом із села наділи білі-пребілі сорочки, червоні краватки і ретельно випрасували штани. Солом'яний Васьків чуб був змочений, розчесаний на проділ і тримався в такому стані досить пристойно.

Вийшовши з електрички, хлопці побачили майже біля самої залізниці кілька великих брезентових наметів, а за наметами — ряд учбових літаків.

Хлопці попрямували в той бік. Васько ніс загорнутий у кілька газет фюзеляж. Вигляд у «мисливця» був такий, наче він іде до зубного лікаря. Дмитрик, навпаки, був веселий і ступав бадьоро, тримаючи під пахвою обгорнуте газетою крило.

Біля воріт їх зупинив хлопчина з червоною пов'язкою на рукаві. Дмитрик пояснив йому, для чого вони приїхали.

— У штабі зараз нікого немає, — сказав хлопчина. — Ідіть на поле, там спитаєте планерний старт.

Хлоп'ята пішли на аеродром.

День був ясний, сонячний. То тут, то там на широкому полі майоріли блакитні прапорці з білими літерами на полотнищах. Кожний такий прапорець позначав місце запуску моделей певного класу, і біля кожного прапорця можна було нарахувати кілька десятків авіамоделістів. Тут звучала і російська мова, й естонська, й узбецька, й українська… Тут були студенти і студентки, військові, хлопчики і дівчатка в піонерських краватках, тут були і літні люди, які годилися в батьки цим хлопчикам та дівчаткам. Одні кудись поспішали, несучи в руках гарних птахів, зроблених з планочок та цигаркового паперу, другі повзали на животі й на колінах по низенькій траві, щось налагоджуючи в своїх тендітних апаратах, треті стояли, піднявши обличчя до високого неба і стежачи за польотом моделей.

Над головами хлоп'ят з легеньким скрекотом пролітали мініатюрні літаки з гумовими моторчиками, безшумно линули моделі планерів усіх кольорів та розмірів. Один такий планер, знижуючись, дзьобнув Дмитрика в потилицю. Іншим разом товаришам довелося тікати від моделі з бензиновим мотором, яка завередувала і з страшенною тріскотнявою кружляла над землею.

Найдовше хлоп'ята затрималися біля прапорця з літерою «С» на полотнищі. Тут стартували «схемки» — найпростіші моделі, в яких фюзеляж замінено на чотиригранну планочку.

Одна з дівчаток, на вигляд трішечки старша від Нюсі, підняла над головою непоказну «схемку» і, підтримуючи пальцями пропелер, обернулася через плече:

— Іване Андрійовичу, зазначте мені.

Чоловік, що стояв біля прапорця, натиснув ґудзика секундоміра. Дівчинка випустила модель, і та дуже швидко набрала висоту. Дівчинка побігла полем слідом за «схемкою». Спершу за моделлю стежив тільки чоловік із секундоміром. Але та летіла далі й далі, дівчинка вперто бігла за нею, й авіамоделісти, що були на старті, один за одним підводили голови, починали стежити за польотом. Коли модель стала ледь помітною цяткою, а дівчинка — маленькою плямкою, чоловік із секундоміром припав до окулярів стереотруби, установленої на тринозі. Минула ще хвилина.

Люди навкруг захвилювалися:

— Літак!.. Модель зникає!.. Давайте літак!

Чоловік з секундоміром одірвався від труби і побіг до старенького «УТ-2», що стояв неподалік.

За хвилину літак з ревінням промчав над стартом і полинув у той бік, куди полетіла «схемка».

— Дмитрику, бачив? — тихенько обізвався Васько.

— Що «бачив»?

— За такою нікчемною моделлю цілий літак послали!

— А ти як думав? Може, вона рекорд поставила, а ніхто не знатиме. Ходімо!

Хлоп'ята рушили далі по аеродрому.

— Дмитрику!

— Що тобі?

— Дмитрику, нікому не скажеш, га?.. Тут таку нікчемну модель так бережуть, а я он який величезний планер знівечив! Не скажеш, Дмитрику, га?

— Та я не скажу, тільки з твого обличчя кожний здогадається.

Васько зітхнув і сповільнив ходу. Видно було, що йому дуже хочеться втекти з аеродрому. Та було пізно: хлоп'ята вже підійшли до планерного старту.

— Драстуйте, товаришко, — звернувся Дмитрик до дівчини у синьому комбінезоні із секундоміром у руці. — У вас не пропадала модель?

Та різко повернулася:

— Пропадала. Сто дванадцять? Велика синя? Невже знайшли?! — сказала вона швидко й закричала — Аббасе! Аббасе! Покличте Аббаса, модель знайшлася!

Це схвилювало всіх моделістів. З гамором, з радісними вигуками вони обступили хлоп'ят.

— Учорашній планер знайшовся!

— Де знайшли? Далеко?

— Аббасе! Аббасе! Сюди! Швидше!

Через юрбу протиснувся хлопчина такого віку, як Дмитрик. Він був смаглявий, окатий, з чорним кучерявим чубом.

— Знайшли? Де вона? Де знайшли? — промовив він уривчасто, із східним акцентом.

Настала страшна мить.

Дмитрик ткнув крило Васькові в руки й одійшов убік. Аббас вихопив у Васька фюзеляж і почав знімати газету.

— Вона… вона трохи зіпсована, — промимрив Васько.

Аббас розгорнув газету. Моделісти дружно ахнули і затихли, побачивши ніс планера, перетворений на лико.

— Як же це її так потіпало? — почувся тихий голос.

Поруч з Васьком стояв худорлявий військовий з чорними кошлатими бровами. На плечах у нього були погони полковника, а на грудях — золота зірочка.

Дівчина в комбінезоні уважно розглядала рештки планера:

— Сама по собі вона не могла так пошарпатися, товаришу полковнику.

Полковник мовчки кивнув і звернувся до Васька:

— Де ти її знайшов?

Васько назвав своє село й залізничну станцію.

— Непогано політала, — задумливо сказав полковник. — Яка ж шельма її так зіпсувала?

Дмитрик опустив очі і всміхнувся, не розтуляючи губ. Уся його кругла фізіономія неначе промовляла: «Я-то вже знаю, що це за шельма!»

Васько залопотів:

— Ми… Я так її і знайшов, товаришу полковнику. Вона така вже була…

— Яка «така» була?

— Шротом попробивана.

— Чим? — підвищив голос полковник.

— Шро… — почав був Васько і замовк, відчувши, що пробовкався.

Юрба моделістів загула. Полковник дивився Васькові просто у вічі:

— Звідки ж ти знаєш, що саме шротом? Я, наприклад, старий мисливець, та й то не здогадався.

Васько мовчав. Він дивився в одну точку і часто кліпав. Він був такий червоний, що, здавалося, навіть чуб його порожевів. Дмитрик усміхався, прикривши долонею рота. Аббас підскочив до Васька й закричав, розмахуючи руками:

— Я знаю!.. Він сам стріляв! Сам шротом модель стріляв! Дивіться, який лице! Сам стріляв!..

— Тихо, тихо! Не треба кричати, — м'яко сказав полковник і звернувся до Васька: — Ну?

Васько м'яв пальцями кінчик своєї краватки і не відриваючись дивився на них'.

— Я… я ненавмисне, — насилу видушив він.

— Тобто як «ненавмисне»?

— Я не знав, що це модель.

— Не знав? Чим же ти її вважав? Перепілкою?

З лівого Васькового ока скотилася сльоза і затрималася на кутику рота. Він швидко злизав її.

— Ко… кондором вважав, — прошепотів він ледь чутно.

— Ким?

— Кондор… Кондором…

— Ану, розкажи до ладу. Так ми все одно нічого не зрозуміємо.

Васько мовчав.

— Не хочеш говорити?

— Хай він розповість, — сказав Васько і кивнув на Дмитрика.

Моделісти присунулися ближче й затихли. Дмитрик потер долоні і, всміхаючись, почав.

— Розумієте, діло, значить, було таке. Іду я вночі ловити рибу. Зі мною, значить, оцей Васько та його сестра. Ну, тут, звичайно, вони мені плетуть усілякі рибальські побрехеньки, що в їхній річці можна наловити три кілограми риби, але це справи не стосується. Отже, значить, ідемо. Раптом над нами пролітає якась велика тінь, перелітає через річку і зникає на одному дереві. І отут цей «герой» починає кричати: «Це кондор! Це якийсь загадковий птах! Собою пожертвую для науки, а його підстрелю!»

Дмитрик розійшовся. З великим гумором він розповідав про те, як Васько й Нюся йшли на «полювання», як Васько, напівмертвий від жаху, кричав над урвищем «гей» і як він у самих трусах почав переходити річку, але, злякавшись, повернувся.

Розповідав він так дотепно, що моделісти аж заходилися від сміху. Навіть сердитий Аббас став усміхатися. Навіть сам Васько всміхнувся слабкою, жалюгідиенькою усмішкою.

Посміювався й полковник, тримаючи в зубах цигарку. Що далі посувалася розповідь, то він частіше поглядав на Васька, і тоді в глибоко запалих темних очах його під кошлатими бровами спалахувало щось ласкаве.

Коли Дмитрик почав розповідати про саму битву з небаченим птахом, полковник, сміючись, обняв Васька і поплескав його по плечу.

— … Наш «герой» бабахнув удруге, його «кондор» розпався, і от вам наслідок, — закінчив Дмитрик, плавним жестом показавши на розбиту модель.

Довго в натовпі стояв такий гамір, що нічого не можна було розібрати. Одні щось говорили, інші все ще сміялися. Дмитрик, розчервонілий, задоволений собою, обмахувався кепкою. Васько стояв, опустивши плечі, і здавалося, що він навіть схуд за ці кілька хвилин.

— Цікаво! — сказав полковник, коли галас трохи: затих. Він здув з цигарки попіл і звернувся до Дмитрика: — Ти, я бачу, людина дотепна, тобі на язичок не потрапляй. Але ось що мене цікавить: адже ти теж не знав, що це модель, так?

— Не знав, — сказав Дмитрик.

— Не знав, що це модель, і був певен, що це не кондор. Що ж ти тоді думав: що це було таке?

Дмитрик перестав обмахуватися кепкою.

— Я… я взагалі нічого не думав… Я взагалі…

— Стривай, стривай! Як же це «нічого не думав»? Не думає дерево, камінь, слимак, а людина ж завжди що-небудь думає.

Моделісти неголосно засміялися. Дмитрик почервонів.

— Я, звичайно, бачив, що це схоже на птаха, але я ж знаю, що таких великих птахів не буває.

Полковник дивився на Дмитрика, ледь посміхаючись:

— «Схоже на птаха, але таких птахів не буває». Отже, перед тобою було якесь загадкове явище… І ти навіть не спробував його дослідити. Так?

Дмитрик мовчав. Мовчали й люди, що обступили його, чекаючи, що він відповість. Але Дмитрик так нічого й не відповів.

— Яке ж ти маєш право сміятися з товариша? Ти от сидів склавши руки та критикував, а він у цей час діяв. Він же був певен, що це якась жива потвора, і не побоявся вийти на неї з дробовиком. Нехай він помилився, але він був героєм в ту мить, відважним дослідником, а ти ким був?

— А внаслідок модель усе-таки знайшлася, — голосно сказав хтось з моделістів.

— Так, — підхопив полковник, — модель знайшлася. Її вчора випустили перед самим заходом сонця, не розраховуючи, що вона залетить далеко. Але вона пішла й пішла… Льотчик, що погнався за нею, загубив її: сонце в очі світило. Модель рекорду не поставила, але результат показала добрий.

— А якби твій друг виявився таким самим, як ти, знаєш, що могло трапитися? — сказала дівчина в комбінезоні. — Першим поривом вітру модель скинуло б у річку, і шукай вітра в полі!

— І не було б у Аббаса ні моделі, ні цінного подарунка, — додав хтось із моделістів.

— Аббасе, подякуй мисливцеві!

— Аббасе, попроси вибачення!

Аббас узяв Васькову руку й двічі сильно трусонув її.

— Дякую! Прошу вибачення!

Моделісти почали розходитися. Полковник знову обняв Васька за плечі.

— Ти на літаку літав? — спитав він. Васько похитав головою.

— Ну, ходімо, я тебе влаштую.

Через п'ять хвилин життя планерного старту йшло звичайним порядком.

Моделісти бігали полем, тягнучи за собою планери на довгих тонких шнурах — леєрах. Білі, блакитні, жовті, сині птахи злітали в небо і, відчепившись від леєрів, починали ширяти.

Дмитрик, похмурий, насуплений, брів по аеродрому, засунувши руки в кишені штанів. Іноді він зупинявся, знизував плечима й неголосно промовляв:

— Безглуздо!

Почувся гуркіт мотора. Низько над Дмитриком промчав учбовий літак. Це Васько злітав у небо.