"Людина без нервів"

УЧИТЕЛЬ ПЛАВАННЯ

Ми з Вітею Гребньовим і ще п'ятнадцятеро хлопців із шкільного туристичного гуртка збирались у великий похід човнами по річці Синій. Ми мали піднятися вгору за течією на сімдесят кілометрів, а потім спуститися назад.

Веслувати проти течії — справа нелегка, надто без тренування. Але тут нам з Вітею пощастило. За два тижні до початку походу чоловік моєї сестри купив двовеслового човна. Він дозволив нам кататися на ньому, поки у нього не почалася відпустка. І от ми з Вітею вже кілька днів тренувались у веслуванні.

Щоправда, тренувався здебільшого я сам. Вітя — хлопчина вгодований, гладкий і не те щоб ледачий, а якийсь флегматичний. Йому більше подобалося бути стерновим. У самих трусах, у величезному солом'яному брилі, привезеному його мамою з Криму, він сидів на кормі, стернував і командував:

— Вдих, видих! Вдих, видих!

Я розмірено веслував, намагаючись правильно дихати і не загрібати весла у воду.

Гарно було того дня на річці! Ліворуч повільно сунувся назад високий, стрімкий берег, на якому серед зелені біліли будиночки міської околиці. Праворуч берег був низький, заболочений. Там при самій воді, ніби тисячі зелених багнетів, стирчало листя осоки; за осокою тяглася лука, а за лукою виднілися житні поля.

Іноді до нас на борт сідала відпочити бабка або метелик, іноді з води виплигувала риба, наче для того, щоб глянути, хто це пливе на човні.

Ми пропливли під невеликим пішохідним містком. Тут місто закінчувалося. Далі на лівому березі зеленіли городи, а внизу, дід урвищем, простягався вузький пляж з чистим піском. У вихідні дні на цьому пляжі збиралося багато купальників, але в цей мент тут було тільки двоє: Сергійко Ольховников та Женько Груздьов.

Ми пристали недалеко від них, витягли човна носом на берег і сіли на пісок, та ні Сергійко, ні Женько нас не помітили. Вони стояли метрів за три від берега. Довготелесому Сергійкові вода була по груди, а куценькому Женькові — по горло. Обидва вони відпльовувалися, важко дихали, й обличчя у них були геть змучені.

— Ти… ти, головне, спокійніше! — говорила кругла Женькова голова, що стирчала з води. — Ти не молоти по воді, а під себе підгрібай, під себе підгрібай!

Сергій нічого не відповідав. Він дивився на Женька злим лівим оком. Праве око його було затулене довгим мокрим чубом, який прилип до лиця.

— Ну! — сказала Женькова голова. — Ще разочок! Головне, спокійно!

Сергій ліг на воду і з такою силою замолотив по ній довгими руками й ногами, що бризки полетіли на всі боки метрів на п'ять, а Женькова голова зовсім зникла в білій піні. Але він викрикував далі:

— Спокійно!.. Підгрібай! Не квапся, під себе підгрібай!

Сергій швидко пішов на дно. Женько хотів його підтримати, але помилково схопив не за руку, а за ногу.

Нарешті хлопці повилазили на берег. В обох шкіра була синя і вкрилася пухирцями. Вони тепер помітили нас, але навіть не привіталися. Сергій сів на пісок поруч з Вітею, охопивши ноги руками і поклавши підборіддя на коліна. Женько зостався на ногах. Обидва вони цокотіли зубами.

— Не занеп-па-па-падай духом! — сказав Женько. — Посту-по-по-пово навчишся.

— З-з-здохнеш від та-такої науки!

Ми з Вітею перезирнулися. Вітя ліг на спину й став пригорщами сипати пісок собі на груди.

— Так, Сергійку, — сказав він, — гарно твій друг з тебе пожартував!

— Убити його мало, та-та-такого друга!

Ми з Вітею знову перезирнулись, і я подумав про себе: «Кому-кому, а Віті пощастило в дружбі. Хто-хто, а я вже ніколи не підведу його, як Женько підвів Сергія».

Сергій та Женько також збиралися в похід човнами. Піших екскурсій та походів у нашій школі завжди було дуже багато, а човнами влаштовували вперше. Нема чого й казати, з яким захопленням ми всі до нього готувалися, з яким нетерпінням чекали на перше липня, на яке було призначено старт. Сергій був одним з найзавзятіших наших туристів, а тут він просто схибнувся на човнах, на рибальських снастях, на всіляких фарватерах, ватерлініях та кільватерних колонах.

Днів за десять до початку походу всі зібралися в піонерській кімнаті.

Начальник походу — вчитель географії Трохим Іванович розподілив обов'язки і сказав, які речі треба взяти. Тут він приклав долоню до лоба:

— До речі, товариші, про найголовніше я й забув! Підніміть руку, хто не вміє плавати!

Ніхто не підняв руки. Я знав, що Вітя плавати не вміє, але, звичайно ж, не подумав його виказувати. А Женько раптом повернувся до Сергія й голосно сказав:

— Сергійку! Ну, чого ти ховаєшся? Ти ж не вмієш плавати!

Сергій страшенно почервонів. Він так подивився на Женька, що в іншого б мову відібрало, але Женько вів далі:

— Чого ти сердишся, Сергійку! Ну, чого ти сердишся? Скажеш, звичайно, я поганий товариш, якщо тебе виказую! А я тобі відповім: адже до походу не два дні, а цілих десять — отже, ти можеш навчитися плавати. Ти от усе торочиш, що вже вчився, що у тебе нічого не виходить, бо ти худий, але важкий, і що в тебе питома вага надто велика для плавання. А я тобі скажу: брехня все це. Просто у тебе наполегливості немає. Ну й от! Трапиться з тобою що-небудь, на чиїй совісті це буде? На моїй.

— Євген має рацію, — сказав Трохим Іванович. — Справі зарадити неважко, я вже домовився з Василем Васильовичем. Ти завтра, Сергію, зайди до нього додому о десятій ранку. Підете на річку вчитися плавання. Але попереджаю, друже: якщо ти до двадцять восьмого числа не навчишся хоч би триматися на воді, тоді вже пробач. На річці все може трапитись.

Коли закінчилися збори, Сергій пішов із школи, навіть не глянувши на Євгена.

Наступного ранку він пішов до викладача фізкультури, але виявилося, що Василь Васильович захворів на ангіну й лежить у ліжку. Тоді Женько сказав Сергієві, що він сам навчить його плавати. Сергій спершу і розмовляти з Женьком не хотів, але потім згодився. Що не кажи, а Женько був одним з найкращих наших плавців.

Відтоді під час наших тренувань ми з Вітею щодня бачили, як вони мучаться. От і тепер ми дивилися на них і дуже співчували Сергієві.

До початку походу зоставався лише тиждень, а він усе ще плавав, наче та сокира.

Віті було добре! Він прийшов до нашої школи цієї осені, і ніхто, окрім мене, не знав, що він не вміє плавати.

Женько ліг на пісок, підперши голову рукою. Сергій, як і раніше, сидів, поклавши підборіддя на гострі коліна. Він сказав, ні до кого не звертаючись:

— Я всі свої гроші витратив на цей похід… Літературу купив, вудочки… А тепер… тепер усе шкереберть полетіло!

— Нічого не полетіло. Навчишся, — відповів Женько.

Сергій повернувся до нього і раптом закричав тоненьким, майже плаксивим голосом:

— «Навчишся, навчишся»! Уже три дні з річки не вилазимо, а чого я навчився? Чого? Воду літрами ковтати — ось чого я в тебе навчився!

Женько спокійно розглядав на долоні якусь піщинку.

— Ти, головне, духом не занепадай. Ще тиждень попереду.

— «Тиждень попереду, тиждень попереду»! — знову закричав Сергій. — Кажуть тобі, що в мене організм такий! Не пристосований я до плавання.

— Вигадуєш ти все. «Організм»! — пробурчав Женько.

Тон у нього був такий спокійний і впевнений, що я не витримав:

— А звідки ти знаєш, що він вигадує? Може, й справді у нього питома вага надто велика!

— Тобі добре торочити: «Не занепадай духом»! — пробурмотів Віктор. — Ти ж у похід підеш. Підвів товариша, щоб принциповість свою показати, а тепер утішає: «Не занепадай духом»!

Женько встав, струсив пісок із трусів, натяг на ноги старі чорні штани, засукані до колін, і, не надівши сорочки, подався стежкою, що веде з пляжу нагору.

— Образився! — всміхнувся Віктор.

— Женю! Куди ти? — покликав я.

— Додому. Зараз прийду.

Женьків будинок був зовсім недалеко.

Хвилин за десять він повернувся. Він ніс довгу грубу мотузку, скручену в кільце. Він зупинився над Сергієм і сказав стомленим голосом:

— Уставай! Ходімо.

Сергій тільки голову підвів:

— Куди ще?

— За новим способом учитися.

— За яким ще способом?

— У тебе на мілкому місці нічого не виходить: ти, тільки що, ногами на дно стаєш. Тепер спробуймо на глибокому місці. Я тебе спущу на мотузці з мосту, а ти намагайся плавати. Коли підеш на дно, я тебе витягну.

— Нічого не вийде, — сказав Сергій і відвернувся.

Женько зачекав трохи, потім підвищив голос:

— Ходімо! Чуєш? Довго я над тобою стоятиму?

Тут уже ми з Віктором підтримали Женька.

— Справді, Сергію, чом не спробувати? — озвався я. — Мені казали, що такий спосіб допомагає.

— Дивак! — сказав Віктор. — Останню надію втрачаєш. А що як усе-таки навчишся і підеш у похід?

Видно, Сергій не схотів утрачати останньої надії. Він підвівся, і Женько обмотав його груди мотузкою, зав'язавши на спині потрійний вузол.

— Ходімо! А ви, хлопці, стійте про всяк випадок ближче до води.

Дійшовши з Сергієм до середини мосту, Женько зупинився:

— Тут будемо. Тут глибоко. Лізь!

Я знав, що під мостом Сергієві було не більш як по шию, та й взагалі в нашій річці біля міста важко знайти місце, де було б глибше. Сергій з острахом подивився вниз, і я подумав, що він зараз побачить дно. Однак вода була досить каламутна. Сергій потоптався на місці якийсь час і, зітхнувши так голосно, що навіть ми з Віктором почули з берега, переступив через поручні спершу однією ногою, потім другою. Стоячи за поручнями, він знову подивився на воду, потім на Женька.

— Лізь, лізь! — сказав той.

Сергій обхопив руками палю і посунувся вниз, а Женько поступово попускав мотузку, але так, щоб вона лишалася весь час напнутою.

От Сергій занурився у воду по плечі. Перегнувшись через поручні, Женько стежив за ним.

— Пливи! — скомандував він.

Сергій заборсався, але тільки-но Женько ослабив мотузку, він знову обняв палю й повис на ній.

— Відпусти палю! — сказав Женько.

Сергій мовчав і відпльовувався.

— Відпусти, кажу! Що ти вчепився?

Сергій відпустив палю і з страшною силою замолотив руками й ногами по воді. Женько швидко відтяг його од палі й закричав:

— Спокійно! Спокійно! Плавно під себе загрібай, плавно!

Але Сергій уже не чув його — він зник під водою, тільки кола пішли від мотузки. Женько зачекав секунд зо дві, сподіваючись, що він випливе, потім витяг свого учня на поверхню.

— Відпочинь трохи, — сказав він.

Сергій відпочив, тоді Женько знову скомандував йому: «Пливи!» — і знову той заборсався; а його учитель кричав: «Спокійно! Під себе підгрібай!» І знов Сергій зник під водою, і знов Женько витяг його, переляканого й захеканого. Так повторювалося багато раз.

Хвилин через п'ятнадцять Сергій таким голосом крикнув: «До біса! Не можу більше!», що Євген тут же підтяг його до палі й допоміг вилізти на міст.

— До бі-бі-біса все це плавання! До бі бі-біса весь цей похід! — сказав Сергій і швидко заходив по пляжу, щоб зігрітися.

Женько сів на пісок. Він весь блищав од поту, і вигляд у нього був такий стомлений, що ні я, ні Вітя більше не наважувалися його лаяти.

— Не треба мені ніякого походу! — повторив Сергій, проходячи мимо.

Ми подивилися йому вслід. Вітя неголосно сказав:

— Тепер каже «не треба», а як буде старт, захворіє з горя.

— Авжеж, — відповів я. — В усіх наших подорожах він найактивніший був. А тут усі підуть, а він сам дома сидітиме.

Женько машинально згрібав руками пісок, будував з нього піраміду.

— А я, гадаєте, піду, якщо Сергія не візьмуть? — сказав він, не підводячи голови. — Думаєте, у мене совісті немає?

Незабаром Вітя одійшов від нас і заходився вичерпувати консервною бляшанкою воду з човна. Женя про щось думав, поглядаючи то на човна, то на Сергія, який пішов на другий кінець пляжу. Раптом він, стишивши голос, звернувся до мене:

— Відпочинемо дещицю і ще один спосіб спробуємо. Тільки ви мені допоможіть.

Я присів перед ним навпочіпки:

— А що за спосіб?

— Мені Юрко Поспєлов розповідав. Каже, його так батько навчив. Посадив у човна, відплив од берега і викинув його за борт. Юрко подумав, що там глибоко, став щосили борсатися, щоб життя своє врятувати, і поплив. Допоможете?

— Допомогти, звичайно, допоможемо. Тільки де ти знайдеш глибоке місце?

— А глибокого якраз і не треба шукати. Треба тільки сказати Сергієві, що там з ручками.

— Напроти вербових кущів є таке місце, — сказав я. — Там вода якась зелена, темна, здається, що й дна немає, а насправді» аніскільки не глибоко.

Домовившись про все, ми гукнули Сергія й запропонували йому покататися. Сергій відповів, що для нього «плавати на човні — то тільки ятрити себе», але тут же взявся допомагати Вікторові вичерпувати воду. Вправившись з водою, вонп зіштовхнули човна й залізли з нього. Нам так і не вдалося попередити Вітю про те, що ми замислили. Ми посадили Сергія стернувати, я вмостився поруч з ним на кормі, Женько сіп на весла, щоб бути ближче до нас, а Вітя розташувався на носі.

До вербових кущів було метрів з п'ятсот. Наш човник, добряче навантажений, сильно осів і повільно посувався проти течії. Піщаний пляж скінчився. Праворуч потяглася майже прямовисна глиняна круча з безліччю крихітних печерок. Десятки ластівок ширяли в цьому місці над річкою, то пікіруючи до самої води, то високо злітаючи. Часом котрась із пих зникала в одній з печерок і через кілька секунд випурхувала звідти знову.

Нарешті ми дісталися до місця, де під кручею росли куші верболозу, опустивши нижнє гілля у воду. Я моргнув Женькові? і, як було домовлено, голосно спитав:

— Женько! А що, тут глибоко?

— У-у… — протяг він. — Тут навіть я не можу допірнути.

Сергій подивився на темну воду.

Ми з Женьком переморгнулись. Я обіруч уперся Сергієві в плече і штовхнув його.

— Ой, що ти робиш! — скрикнув він і вчепився в борти. Човен сильно гойднувся.

— Досить дуріти, ви! Перевернемося! — сказав Вітя, але Женько схопився і кинувся мені на допомогу.

Я відхилився і всім корпусом щосили штовхнув Сергія в бік…

Пролунав крик, я відчув, що кудись лечу, потім навколо мене зашуміла вода.

Пірнувши, я став на дно. Вода була мені по груди. За мить, на метр од мене показалася Женькова голова.

— Де Сергійко? Сергійка немає! — сказав він і пірнув.

Я оглянувся і не побачив ані Віктора, ані Сергія. Тільки човен плив догори кілем та Вітин бриль. Я теж пірнув і побачив мулисте дно, рідкі кущики якихось водоростей та Женька, який проплив повз мене, наче величезна жаба. Т більше нікого й нічого!

Ми виринули водночас один перед одним. Обличчя у Женька було сіре.

— Сергійка немає… Сергійко потонув! — сказав він хрипко.

— І Віті немає! — відповів я, ковтаючи повітря.

Ми знову пірнули.

Чого я тільки не передумав за кілька секунд, поки був під водою! Іноді за цілий день стільки не передумаєш! І про те, що я скажу Вітиним батькам, і про те, що коли б я навчив його вчасно плавати, усе обійшлося б гаразд, і про те, що ми з ним не закінчили переробляти фотоапарат під кіноплівку, і про те, що ж тепер буде з Женьком та з Сергійковою мамою, і про те, яким чином усе-таки могли втопитися два здоровенних хлопці в такому мілкому місці.

Відчувши, що я ось-ось розкрию рота й зітхну, я знову став ногами на дно й оглянувся. Берег був порожній. Не побачив я нікого і на воді. Але з-за перевернутого човна, який ішов боком до течії і якого віднесло вже метрів на двадцять, доносилися два перелякані, сердиті голоси:

— Женько! Володько! Сюди!

— Женько, де ти там?

Женькова голова на мить виткнулася над водою:

— Нема їх!

Голова знову зникла.

Женько, певно, сам помер би під волого від розриву серця, якби я силоміць не витяг його. Тільки тепер він почув крики і все зрозумів.

Швидкими сажнями ми наздогнали човна, спіймавши по дорозі одне весло і Вітиного бриля. Обійшовши човна, ми побачили біля корми Сергія, а біля носа — Віктора. Вчепившись за борт, вони били по воді ногами.

— Ставайте на дно. Тут мілко, — сказав Євген.

Ми з Женьком страшенно перехвилювалися, пробули під водою, мабуть, загалом хвилину, тоді гналися за човном і тепер тягли його до берега з останніх сил.

Я тільки й думав про те, як би швидше подолати ці п'ять-шість метрів до берега й лягти на вузькій, порослій травою смужці землі під кручею. Нарешті ми дістались, але й тут нам не відразу пощастило відпочити. Тільки-но ми вийшли на берег, як Сергій став наступати на нас, промовляючи:

— Я вам покажу, як отак жартувати! Я вам покажу, як отак жартувати!

Він навіть ляснув мене долонею по потилиці. Вітя витрушував із свого бриля воду й голосно заохочував Сергійка:

— Так їм!.. Дай їм іще! Знають, що люди плавати не вміють, і отакі коники викидають!

Потім вони видерлися на кручу й пішли. Іншим разом ні я, ні Женько не подарували б Сергієві такого поводження, але тепер нам було байдуже. Ми не гукнули їх: ми раді були, що вони пішли. Сіли на траву й відпочивали.

Наступного дня я зайшов до Віті, щоб пояснити йому вчорашню пригоду й покликати тренуватись у веслуванні. Його не було вдома — мати послала до крамниці. Я залишив записку, в якій повідомляв, що чекатиму на нього біля містка, і, взявши човна, вирушив туди.

На пляжі я побачив таку саму картину, як і вчора: по груди у воді стояв Сергій, а біля нього стирчала Женькова голова.

— Ти не хвилюйся. Ти отак роби. Отак! Дивись!

Женько повільно проплив біля Сергія.

— Ну, а я не так, чи що, роблю?.. Я ж так і роблю!

— Виходить, не так. Нумо! Ще раз!

Через кілька хвилин згори спустився Вітя. Я почав розповідати йому, чому ми вчора перекинули човна і як ми шукали його й Сергія на дні річки. Розповідав я довго, докладно й раптом зупинився.

Весь час ми чули, як Женько викрикує своє звичайне: «Не хвилюйся!», «Підгрібай!», «Тримай руки під водою!», а тут він зненацька закричав:

— Ну-ну-ну-ну! Ну, ще… Ну так! Ну-ну-ну-ну-ну!

Ми оглянулися на річку, але Сергія не побачили. Однак за мить він висунувся з води.

— Що? Проплив? — спитав він чомусь переляканим тоном. А Женько так само перелякано відповів:

— Сергійку, чесне піонерське! Метра з півтора!

Сергій нічого не сказав. Він відкинув чуба з лоба, ліг на воду і, збиваючи ногами піну, страшно витріщивши очі, то відкриваючи рота, то надуваючи щоки, рушив до берега.

— Сергійку! Хочеш — вір, хочеш — не вір! Два метри!

Скидалося на те, що Сергій і справді не повірив. Стоячи вже по коліна у воді, він з усмішкою подивився на нас і спитав:

— Проплив? Так?

— Дивак! Звичайно, проплив!

Женько вийшов на берег і впав на пісок.

— Усе! — сказав він. — Тепер він і сам з води не вилізе.

Женько не помилився. Ми вже кричали Сергієві, що він весь посинів, що він дарма так перевтомлюється, але Сергій усе брьохався, усе брьохався й щоразу, незважаючи на втому, тримався на воді довше й довше.

— Женько! Друже! — закричав він несподівано, вискочив на берег, обняв Женька й став качатися з ним по піску.

Коли Женько сяк-так від нього відбився, Сергій став сам стрибати і перекидатися. Нарешті він сів, усміхаючись, весь обліплений піском.

— З дев'яти років не міг навчитися! — вигукнув він. — Тепер подивимося, Трохиме Івановичу!.. Відпочину трохи, на боці спробую! Женько! Женчику! Друже! — І він знов кинувся обнімати Женька й качати його по піску.

Зігрівшися, Сергій знову плюхнувся в річку. Женько лежав, підперши голову рукою, усміхався, мовчав і, як видно, був дуже задоволений, що йому не треба лізти у воду.

Перемовляючись із Сергієм, подаючи йому всілякі поради, я не відразу помітив, що Віті щось не чути. Я оглянувся на нього.

Вітя сидів сумний, притихлий і покусував криса свого величезного бриля.

Я здогадався, про що він думає. Про те, що тепер він сам один з усього нашого туристичного гуртка не вміє плавати, і, можливо, про те, що, коли б у нього був такий друг, як Женько, то він би вже плавав.

Я моргнув Женькові й сказав:

— Вікторе, а тобі Женя казав про перевірку?

— Про яку ще перевірку? — спитав він знехотя.

— Ну, про те, що Трохим Іванович збирається перед походом усіх по плаванню перевірити.

— Брешеш!

— Не віриш? Спитай Женька.

— Авжеж, — обізвався той. — Двадцять восьмого, о дванадцятій нуль-нуль, буде перевірка! Я вчора Трохима Івановича зустрів, і він мені сказав.

Вітя позирнув на мене, на Євгена, помовчав…

— Женько! Допоможеш, га? А то меріє Володька пробував учити, та якось нічого не вийшло.

Женя не відразу відповів. Він поколупав пальцем у піску, витяг звідти половину черепашки, оглянув її, відкинув і, зітхнувши, повільно підвівся.

— Давай! Іди, — сказав він стомленим голосом. — Ти, головне, не хвилюйся. Дихай спокійно й підгрібай під себе.

Вітя навчився швидше від Сергія: він поплив наступного дня.