"Людина без нервів"

ГАДЮКА

Повз вікна вагона проплив самотній ліхтар. Поїзд зупинився. На платформі почулися неквапливі голоси:

— Ну, в добрий час! Дивися з вікна не висовуйся!

— Не буду, бабусю!

— Як приїдеш, обов'язково телеграму!.. Борю, чуєш? Чи ж можлива річ отаку погань везти!

Поїзд рушив.

— До побачення, бабусю!

— Маму цілуй. Носовичка я тобі в кишеню…

Дідусь у панамі із сурового полотна неголосно зауважив:

— Та-ак! Зараз, значить, сюди завітає Боря.

Двері відчинились, і Боря ввійшов. Це був хлопчик років дванадцяти, вгодований, рожевощокий. Сірий кашкет сидів криво на його голові, чорна курточка розхристалася. В одній руці він тримав кошик для білизни, у другій — мотузяну сумку з великою банкою із зеленого скла. Він рухався по вагону повільно, обережно тримаючи сумку на достатній відстані від себе і не зводячи з неї очей.

Вагон був повний. Дехто з пасажирів заліз навіть на верхні полиці.

Дійшовши до середини вагона, Боря зупинився.

— Ми трохи потіснимось, а молодий чоловік сяде тут, скраєчку, — сказав дідусь у панамі.

— Дякую! — невиразно проговорив Боря і сів, спершу засунувши свій багаж під лавку.

Пасажири нишком стежили за ним. Якийсь час він сидів сумирно, тримаючись руками за коліна й глибоко дихаючи, тоді раптом сповз із свого місця, витягнув сумку й довго розглядав крізь скло те, що було в банці. Потім неголосно сказав: «Тут», сховав сумку й знову вмостився.

Багато хто у вагоні спав. До Бориної появи тиша порушувалася тільки постукуванням коліс та чиїмось розміреним хропінням. Але тепер до цих монотонних, звичних, а тому непомітних звуків додавався дивний безперервний шерех, що явно чувся з-під лавки.

Дідусь у панамі поставив ребром на колінах великий портфель і звернувся до Борі:

— У Москву їдемо, молодий чоловіче? Боря кивнув.

— На дачі були?

— У селі. В бабусі.

— Так, так!.. У селі. Це добре. — Дідусь трохи помовчав. — Тільки важкенько, мабуть, самому. Багаж-бо у вас он який, не на зріст.

— Кошик? Ні, він легкий. — Боря нагнувся навіщось, помацав кошик і додав мимохідь: — У ньому самі тільки земноводні.

— Як?

— Самі земноводні та плазуни. Він легкий зовсім.

На хвилину запанувала тиша. Потім плечистий робітник з темними вусами сказав басом:

— Це як розуміти: земноводні та плазуни?

— Ну, жаби, ящірки, вужі…

— Бррр, яка гидота! — сказала пасажирка в кутку.

Дідусь потарабанив пальцями по портфелю:

— Гм-гм! Цікаво!.. І на який же предмет ви їх, так би мовити…

— Тераріум для школи робимо. Двоє наших хлоп'ят самі тераріум будують, а я ловлю.

— Що роблять? — запитала літня колгоспниця, яка лежала на другій полиці.

— Тераріум, — пояснив дідусь, — це, знаєте, такий ящик скляний, ніби акваріум. У ньому й тримають усіх цих…

— Гадів оцих?

— Авжеж. Не гадів, а земноводних та плазунів, висловлюючись науковою мовою. — Дідусь знову звернувся до Борі: — І… І багато, значить, у вас цих земноводних?

Боря звів очі до неба й став загинати пальці на лівій руці:

— Вужів чотири штуки, жаб дві, ящірок вісім та ропух одинадцять.

— Жах який! — долинуло з темного кутка.

Літня колгоспниця звелася на лікті й подивилася вниз на Борю:

— І всіх до школи повезеш?

— Не всіх. Ми половину вужів та ропух на тритонів поміняємо в дівочій школі.

— Ото вже перепаде тобі від учителів…

Боря знизав плечима і зневажливо посміхнувся:

— «Перепаде»! Зовсім не перепаде. Навпаки, навіть спасибі скажуть.

— Якщо для навчання, виходить, не перепаде, — погодився вусатий робітник.

Розмова зацікавила інших пасажирів: із сусіднього відділення вийшов молодий засмаглий лейтенант і зупинився в проході, поклавши лікоть на другу полицю; підійшли дві дівчини-колгоспниці, голосно лузаючи горіхи; підійшов високий лисий громадянин у пенсне; підійшли два ремісничники. Борі, як видно, полестила така увага. Він заговорив жвавіше, вже не дожидаючи розпитувань:

— Ви знаєте, яку ми користь школі приносимо… Один вуж у зоомагазині сімдесят п'ять копійок коштує, та ще спробуй дістань! А ропухи! Навіть по тридцять копійок, та й то три карбованці тридцять копійок. А сам тераріум!.. Якщо такий у магазині купити, карбованців з п'ятдесят обійдеться. А ви кажете «перепаде»!

Пасажири сміялися, кивали головами.

— Молодці!

— А ви що гадаєте? І справді користь приносять.

— І довго ти їх ловив? — спитав лейтенант.

— Цілих два тижні. Вранці поснідаю — і відразу на полювання. Прийду додому, пообідаю — і знову ловити, аж до вечора. — Боря зняв кашкета з голови і став обмахуватися ним. — З ропухами та жабами ще нічого… І ящірки часто трапляються, а от з вужами… Я раз побачив одного, кинувся до нього, а він — у ставок, а я не втримався — і теж у ставок. Думаєте, безпечно?

— Небезпечно, звичайно, — погодився лейтенант.

Майже весь вагон прислухався тепер до розмови. З усіх відділень висовувались усміхнені обличчя. Коли Боря говорив, западала тиша. Коли він замовкав, звідусіль чулися приглушений сміх і тихі голоси:

— Цікавий який хлопчина!

— Маленький, а який свідомий!

— Та-ак! — протяг дідусь у панамі. — Суспільно корисна праця. У наш час, громадяни, таких дітей не було. Не було таких дітей!

— Я ще більше наловив би, коли б не бабуся, — сказав Боря. — Вона їх до смерті боїться.

— Бідолашна твоя бабуся!

— Я й так їй нічого про гадюку не сказав.

— Про кого?

— Про гадюку. Я її чотири години вистежував. Вона під камінь сховалась, а я на неї чекав. Потім вона вилізла, я її прищикнув…

— Виходить, і гадюку везеш? — перебив його робітник.

— Еге! Вона у мене в банці, окремо. — Боря махнув рукою під лавку.

— Цього ще бракувало! — простогнала пасажирка в темному кутку.

Слухачі трішки притихли. Обличчя їхні стали серйозніші. Тільки лейтенант і далі всміхався.

— А може, це й не гадюка? — спитав він.

— «Не гадюка»! — обурився Боря. — А що тоді, по-вашому?

— Ще один вуж.

— Гадаєте, я вужа розрізнити не можу?

— Ану покажи!

— Та облиште! — закричали навкруг. — Хай їй!

— Нехай, нехай покаже. Цікаво.

— Ну що там цікавого! Дивитися гидко!

— А ви не дивіться.

Боря витяг з-під лавки сумку і присів перед нею навпочіпки.

Ті, що стояли в проході, розступилися, ті, що сиділи на лавках, попідводились із своїх місць і повитягали шиї, дивлячись на зелену банку.

— Сорок років прожив, а гадюки од вужа не зумію відрізнити, — сказав громадянин у пенсне.

— От! — повчально обізвався дідусь. — А якби у вас у школі був тераріум, тоді змогли б.

— Вуж біля голови плямочки такі жовті має, — сказав Боря, заглядаючи збоку в середину банки. — А у гадюки таких плямочок… — Він раптом замовк. Обличчя його набуло зосередженого вигляду. — У гадюки… у гадюки таких плямочок… — Він знову не доказав і подивився на банку з другого боку. Потім заглянув під лавку. Тоді повільно обвів очима підлогу навколо себе.

— Що, немає? — спитав хтось.

Боря підвівся. Тримаючись руками за коліна, він усе ще дивився на банку.

— Я… я зовсім недавно її перевіряв… Тут була…

Пасажири мовчали. Боря знову заглянув під лавку:

— Ганчірка розв'язалася. Я її дуже міцно зав'язав, а вона… бачите?

Ганчірка нікого не цікавила. Усі з острахом дивилися на підлогу й переступали з ноги на ногу.

— Казна-що! — процідив крізь зуби громадянин у пенсне. — Виходить, що вона тут десь повзає.

— Та-ак! Історія!..

— Ще ужалить у тісноті!

Літня колгоспниця сіла на полиці і втупилась у Борю.

— Що ж ти зі мною зробив! Любий! Мені виходити через три зупинки, а в мене речі під лавкою. Як я тепер по них полізу?

Боря не відповів. Вуха його забарвилися в темно-червоний колір, на фізіономії проступили крапельки поту. Він то нагинався і заглядав під лавку, то стояв, опустивши руки, машинально постукуючи себе пальцями по стегнах.

— Догралися! Маленькі! — скрикнула пасажирка в темному кутку.

— Тьотю Машо! Агов, тьоть Маш! — крикнула одна з дівчат.

— Ну? — долинуло з кінця вагона.

— Акуратніше там. Гадюка під лавками повзає.

— Що-о-о?

— Яка гадюка?

У вагоні стало дуже гамірно. Дівчина-провідник вийшла із службового відділення, сонно покліпала очима й раптом широко розкрила їх.

Двоє хлопців-ремісничників підсаджували на другу полицю охайну бабусю:

— Давай, давай, бабусю, евакуюйся!

На нижніх лавках, недавно переповнених, тепер було багато вільних місць, зате з кожної третьої полиці звисало по кілька пар жіночих ніг. Пасажири, які залишилися внизу, сиділи, поклавши каблуки на протилежні лавки. У проході топталося кілька чоловіків, освітлюючи підлогу кишеньковими ліхтарями і сірниками.

Провідниця пішла вздовж вагона, заглядаючи в кожне купе:

— У чім річ? Що тут таке у вас?

Ніхто їй не відповів. Зі всіх боків чулися десятки голосів, і обурених і сміхотливих:

— Через якогось хлопчиська людям хвилювань стільки!

— Мишко! Мишко! Прокинься, гадюка у нас!

— Га? Яка станція?

Зненацька пролунав несамовитий жіночий вереск. Миттю запанувала тиша, і в цій тиші звідкись згори пролунала ласкава українська говірка:

— Та не бійтеся! Це мій ремінець на вас упав.

Боря так винувато кліпав світлими віями, що провідниця втупилася в нього поглядом і відразу спитала:

— Ну, що ти тут накоїв?

— Ганчірка розв'язалася… Я її зав'язав ганчіркою, а вона…

— Цікаво, який це педагог примушує учнів возити отруйних змій! — сказав громадянин у пенсне.

— Мене ніхто не примушував… — промимрив Боря. — Я… я сам придумав, щоб її привезти.

— Ініціативу виявив, — всміхнувся лейтенант.

Провідниця зрозуміла все.

— «Сам, сам»! — закричала вона плаксивим голосом. — Лізь ось тепер під лавку і лови! Я за тебе, чи що, полізу? Лізь, кажу!

Боря став на карачки і поліз під лавку. Провідниця вхопилася за його черевик і закричала ще голосніше:

— Ти що? Збожеволів?.. Вилазь! Вилазь, тобі кажуть!

Боря схлипнув під лавкою і злегка смикнув ногою:

— Сам… сам випустив… сам і… знайду.

— Досить, друже, не дурій, — сказав лейтенант, витягаючи мисливця з-під лавки.

Провідниця постояла, покрутила розгублено головою і рушила до виходу:

— Піду старшому доповім.

Вона довго не поверталася. Пасажири стомилися хвилюватися. Голоси звучали дедалі рідше, спокійніше. Лейтенант, двоє ремісничників і ще кілька чоловік усе ще шукали гадюку, обережно висуваючи з-під сидінь валізи й мішки. Інші зрідка справлялися про те, як у них ідуть справи, і розмовляли про отруйних змій взагалі.

— Що ви мені розповідаєте про кобр! Кобри на півдні живуть.

— … перев'язати тугіше руку, висмоктати кров, потім припалити розпеченим залізом.

— Спасибі вам! «Розпеченим залізом»!

Літня колгоспниця бідкалася, ні до кого не звертаючись:

— Хіба ж я тепер по них полізу!.. В сорок четвертому мою своячку така вкусила. Два тижні в лікарні мучилася.

Дідусь у панамі сидів уже на третій полиці.

— Дешево відбулася ваша своячка. Укус гадюки буває смертельний, — холоднокровно обізвався вія.

— Є! Тут вона! — крикнув раптом один з ремісничників. Здавалося, сам вагон полегшено зітхнув і веселіше застукотів колесами.

— Знайшли?

— Де «тут»?

— Бийте її швидше!

Ремісничника, який присів навпочіпки, обступило кілька чоловік. Штовхаючись, заважаючи один одному, вони заглядали під бокове місце, куди лейтенант світив ліхтариком.

— Під лавкою, кажете? — питали його пасажири.

— Ага! В самісінький куток заповзла.

— Як же її дістати?

— Нелегко!

— Ну, чого ви стоїте? Втече!

Прийшов старший і з ним дівчина-провідник. Старший нагнувся і, не зводячи очей з темного кутка під лавкою, помахав провідниці відведеною вбік рукою:

— Коцюбку!.. Коцюбку! Коцюбку неси!

Провідниця пішла.

Вагон притих, очікуючи розв'язки. Дідусь у панамі, сидячи на третій полиці, дістав годинник:

— Через сорок хвилин Москва. Непомітно час минув. Завдяки… гм… завдяки молодому чоловікові.

Дехто засміявся. Усі, хто зібрався навколо ремісничника, глянули на Борю, наче тільки щойно згадали про нього. Він стояв осторонь, сумний, стомлений, і повільно тер одну об другу забруднені долоні.

— Що, друже, пропали твої труди? — сказав лейтенант. — Полював, полював, бабусю допік далі нікуди, а зараз цей дядя візьме та й уколошкає твій наочний посібник.

Боря підняв долоню до самого носа й зіскрібав з неї бруд указівним пальцем.

— Шкода, мисливцю, га? — спитав ремісничник.

— Гадаєте, ні! — прошепотів Боря.

Пасажири помовчали.

— Схоже, що й справді негарно виходить, — сказав басом вусатий робітник. Він спокійно сидів на своєму місці і курив, заклавши ногу за ногу, дивлячись на носок вимазаного глиною чобота.

— Що — негарно? — обернувся старший.

— Не для пустощів хлопець її везе. Убивати ніби й незручно.

— А що з нею накажете робити? — спитав громадянин у пенсне.

— Спіймати! «Що робити»! — відповів ремісничник. — Спіймати і віддати мисливцеві.

Увійшла провідниця з коцюбою. Вигляд у неї був войовничий.

— Тут іще? Не втекла? Посвітіть хто-небудь.

Лейтенант обережно взяв у неї коцюбу:

— Товариші, може, не будемо, га? Помилуємо гадюку?.. Гляньте на хлопчину: адже працювала людина, трудилася!

Збуджені пасажири мовчали. Старший витріщився на лейтенанта і почервонів:

— Вам сміх, товаришу, а нашого брата можуть притягти, коли з пасажиром що скоїться!

— А вб'єте гадюку, вас, татусю, за інше притягнуть, — серйозно сказав ремісничник.

— «Притягнуть»… — перекривила провідниця. — А це ж за що іще притягнуть?

— За псування шкільного майна, ось за що.

Навкруг дружно зареготали, потім засперечались. Одні казали, що в школі все одно не будуть тримати гадюку; другі твердили, що тримають, але під особливим наглядом учителя біології; треті погоджувалися з другими, але вважали за небезпечне віддавати гадюку Борі: а що як він знову випустить її в трамваї чи в метро!

— Не випущу я! Ось чесне піонерське, не випущу! — сказав Боря, дивлячись на дорослих такими очима, що навіть літня колгоспниця розчулилася.

— Та не випустить він! — затягла вона жалісливо. — Либонь, тепер учений! Адже теж співчуття треба мати: інші дітлахи в канікули бігають та граються, а він зі своїми гадами два тижні мучився.

— Та-ак! Так би мовити, повага до чужої праці, — виголосив дідусь у панамі.

Громадянин у пенсне підвів голову:

— Ви там філософствуєте… А провели б дитину додому з її змією?

— Я? Гм!.. Власне…

Лейтенант махнув рукою:

— Ну гаразд! Я проведу… Де живеш?

— На вулиці Чернишевського живу.

— Проведу. Скажи спасибі. Гак через тебе роблю.

— Ну, як, мисливці, вбили? — спитав хтось із другого кінця вагона.

— Ні. Помилували. — відловів ремісничник.

Старший суворо обвів поглядом «мисливців»:

— Діти малі! — Він обернувся до провідниці: — Совок неси. Совок під неї підсунемо, а коцюбкою притиснемо. Неси!

— Діти малі! — повторила, ідучи, провідниця.

Через десять хвилин гадюка лежала в банці, а банка, на цей раз дуже солідно закрита, стояла на колінах у лейтенанта. Поруч з лейтенантом сидів Боря, мовчазний і сяючий.

До самої Москви пасажири вголос згадували свої учнівські роки, й у вагоні було дуже весело.