Розстрільний календар

Травень

Робітник Віктор Кукса та студент Георгій Москаленко за кілька днів до акції змайстрували із двох шарфів невеличкий стяг, на який нашили чорний тризуб — копію із грошей Української Народної Республіки. Біля тризуба дописали чорнилом «Ще не вмерла Україна! Ще її не вбито! ДПУ» (ДПУ — Демократична партія України, якої фактично не існувало).

Щоб встановити стяг на будівлі інституту, під якою вранці мала шикуватись колона для участі у першотравневій демонстрації, Віктор Кукса і Григорій Москаленко витратили всю ніч. Останнім трамваєм вони дістались до потрібного місця. Кукса, надягнувши рукавиці, на взуття — шкарпетки, із прапором за пазухою та з ножем у кишені виліз пожежною драбиною на дах. Спочатку він зрізав червоний радянський стяг — він покотився вниз — і прилаштував саморобний синьо-жовтий прапор.

Москаленко чатував унизу. У нього був самопал на випадок, якщо з’являться правоохоронці. Драбину, якою Кукса ліз нагору, обробили авіагасом, щоб собаки не взяли слід. Залишки бинта, яким підв’язували прапор, і пляшку з речовиною викинули у Комсомольському парку в озеро. Хлопці слідкували за кожною деталлю і повільно, дбайливо втілювали план.

Їхній вчинок гучно вибухнув наступного ранку — коли над Києвом над радянськими демонстраціями замайорів маленький, але сильний український прапор.

Куксу і Москаленка шукали. Слідчі брали анкети, заповнені друкованими літерами, і порівнювали почерки, розсилали стукачів та агентів. Зрештою, ідея з анкетами спрацювала. На слід хлопців кадебісти натрапили за місяць, почали викликати на зустрічі. Але підозрювані вирішили не привертати до себе зайвої уваги, тому поводились як зазвичай: спокійно ходили на пари і на роботу, як згадував Віктор Кукса, чекали на те, що мало статись.

Хлопців затримали 21 лютого 1967 року. На закритому суді їх було визнано винними. За «проведення антирадянської агітації та пропаганди», за виготовлення і зберігання вогнепальної зброї (стаття 222, ч. 1 і 3), за носіння холодної зброї (стаття 62, частина 1 і стаття 222, частина 2) Віктора Куксу засудили до двох років позбавлення волі, Георгія Москаленка — до трьох.

Після проголошення незалежності України Пленум Верхов­ного суду скасував вирок у справі Кукси і Москаленка і припинив кримінальну справу за відсутністю складу злочину. Та повна реабілітація настала лише у 2007 році. До того часу дисиденти вважались винними через носіння та зберігання зброї. Повністю обвинувачення було знято лише після створення у 2002 році Громадського комітету «За реабілітацію “першотравневої двійки”» та його активної діяльності.

У серпні 2006 року указом Президента України Віктор Кукса і Георгій Москаленко були нагороджені орденом «За мужність» І ступеня.

16 листопада 2006 року на будівлі першого корпусу Київського національного економічного університету ім. В. Гетьмана (колишнього Київського інституту народного господарства), над якою було піднято прапор, встановлено меморіальну дошку.

Кравченко Валерій. Синьо-жовтий прапор над Києвом 1 травня 1966 року / Передмова В. Овсієнка. — К.: Смолоскип, 2004. Режим доступу: https://goo.gl/fAfQ2S

Ломакін Андрій. Відчайдухи-прапороносці // Тиждень. — 2011. — № 27. Режим доступу: https://goo.gl/LE6dWM

Овсієнко Василь. Кукса Віктор Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/tCKEbP

Овсієнко Василь. Першотравнева двійка // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 11 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/jtGZnu

Омелян Волох був дуже близьким до Симона Петлюри. Разом вони сформували Гайдамацький кіш Слобідської України, вели бої за Лівобережжя, проривалися до Києва і штурмували «Арсенал».

За час перебування на керівних посадах в армії УНР отаман «відзначився» такими негативними для національної справи діями, як арешт полковника Петра Болбочана, участь у єврейському погромі в Проскурові, вбивство команданта Гайдамацького полку полковника Виноградова та повстанського отамана Юхима Божка, спробою самовільного роззброєння 1-го полку Січових стрільців і постійним ігноруванням наказів Петлюри щодо розбудови військових частин.

Останнім «подвигом» Волоха стало захоплення скарбниці УНР і перехід на бік червоних військ у січні 1920 року. Кар’єра Волоха за більшовиків розвивалася стрімко: вступ до Комуністичної партії, робота в Народному комісаріаті землеробства УСРР, низка відповідальних посад у ВУЦВК і Держстраху. Але це не врятувало його від арешту. У ніч проти 5 травня 1933 року він був захоплений і ув’язнений у сфабрикованій чекістами справі «Української військової організації».

Згідно з обвинувальним вироком, Омелян Волох «належав до харківської групи Української контрреволюційної організації та з 1931 року входив до складу її всеукраїнського центру, проводив активну роботу для підготовки збройного повстання в Україні, керував диверсійно-терористичною роботою та за завданням організації повинен був до початку повстання організувати ряд диверсійних актів (підрив Київського та Вінницького мостів) та провокаційні замахи на представника іноземної держави з метою прискорення інтервенції проти СРСР, підтримував особисті зв’язки з московським центром організації, у квітні 1933 року був обраний до складу трійки щодо підготовки повстання». Жодного з цих звинувачень Волох не визнав. 23 вересня 1933 року колишнього отамана було ув’язнено терміном на 10 років на Соловках.

Бунтівний військовий і там показував норов: конфліктував з адміністрацією та наглядачами, порушував режим, через що його було визнано «дуже небезпечним контрреволюціонером», часто потрапляв до одиночної камери.

9 жовтня 1937 року Омеляна Волоха засудили до найвищої міри кримінального покарання — розстрілу. Мотивувалося це тим, що засуджені на різні терміни «за контрреволюційну, націо­налістичну, шпигунську та терористичну діяльність в Україні українські буржуазні націоналісти, залишаючись на колишніх позиціях, продовжували шпигунську, терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію — Всеукраїнський центральний блок».

Омелян Волох був розстріляний 3 листопада 1937 року в Сандармосі. Реабілітований у 1989 році.

Глазунов Геннадій. Трагедія «червоного гайдамака». Омелян Волох: сторінки суперечливої долі // День. — 2007. — 27 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/JuwnI2

Файзулін Ярослав. Отаман Волох викрав державну скарбницю УНР // Gazeta.ua. — 2013. — 18 липня. Режим доступу: https://goo.gl/uEXsym

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Шурхало Дмитро. Отаман Волох — жертва терору, яка прокладала до нього шлях // Радіо Свобода. — 2012. — 8 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/f241Sl

Я — для того, щоб мої земляки-донбасівці давали не лише вугілля, сталь, машини, пшеницю... Для того, щоб моя Донеччина давала не тільки уболівальників футболу, учених-безбатченків, російськомовних інженерів, агрономів, лікарів, учителів, а й українських спеціалістів-патріотів, українських поетів та письменників, композиторів та акторів.

Олекса Тихий. Думки про рідний донецький край

Після другого терміну за «антирадянську агітацію та пропаганду», який закінчився 15 лютого 1964 року, Олекса Тихий продовжував працювати в гуманітарній та правозахисницькій сферах. Він уклав «Словник невідповідних нормам української літературної норми слів (чужі слова, спотворені слова, кальки і т. п.)», розробив «метод навчання без школи», надіслав до Президії Верховної Ради УРСР листа «Думки про рідний Донецький край», написав низку статей та нарисів, серед яких «Роздуми про українську мову та культуру в Донецькій області». У листопаді 1976 року разом із членами-засновниками Української Гельсінської групи підписав «Декларацію Української громадської групи сприяння виконанню Гельсінських угод» та «Меморандум № 1».

Приводом для арешту стала робота «Мова народу. Народ», де Тихий цитував близько 450 авторів. Два примірники роботи він подарував професорові Володимиру Євдокименку (займався проблемами «українського буржуазного націоналізму») і професорові Іллі Стебуну (під час слідства він «оцінював» твори Тихого для КДБ і виступав свідком). Невдовзі до органів наді­йшов донос щодо змісту книжки від викладачки Л. Бахаєвої, яка згодом також свідчила у суді.

Олексу Тихого заарештували на початку лютого 1977 року. Його справу для зручності об’єднали зі справою Миколи Руденка. Судили громадських активістів у Дружківці в червні 1977 року. Серед свідків були Іван Кандиба, Надія Світлична, Олесь Бердник, Левко Лук’яненко, Раїса Руденко та інші. У липні 1977 року Олексу Тихого як «рецидивіста» позбавили волі на 10 років у колонії особливого режиму з подальшими 5 роками заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду».

У Кучині, де відбував ув’язнення, Олекса Тихий кілька разів оголошував голодування, найдовше з яких тривало 52 дні. Жорсткі умови підірвали його здоров’я. 6 травня 1984 року Олекса Тихий помер у тюремній лікарні.

19 листопада 1989 року прах Олекси Тихого разом із прахом Василя Стуса і Юрія Литвина був перепохований на Байковому кладовищі у Києві. 7 грудня 1990 року Пленум Верховного Суду УРСР скасував вирок щодо Тихого, справу було закрито за відсутністю складу злочину.

Качкан Альона. Олекса Тихий. Чому донецький вчитель став «ворогом №1» для СРСР? // Радіо Свобода. — 2016. — 10 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/utCJKD

Овсієнко Василь. Олекса Тихий. Справжній донецький українець // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 3 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/lwqHJ8

Файзулін Ярослав, Гінда Володимир. Україна у вогні минулого століття. Постаті. Факти. Версії. —— Х.: КСД, 2015.

Фонд пам’яті Олекси Тихого (життєпис, твори, фото, спогади, документи)? [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/MTBw9d

Радянські ЗМІ давали лише коротку інформацію про Чорнобильську трагедію, наражаючи на небезпеку мільйони мирних громадян. Тим часом в ураженому радіацією Києві тривали травневі гуляння. 6 травня розпочалась міжнародна Велогонка Миру, у якій взяли участь збірні велосипедистів СРСР, Болгарії, Куби, Монголії, НДР, Польщі, Сирії, Угорщини, Франції, Чехословаччини. Як сумно жартували кияни, це була велогонка «мирного» атому.

Спортсмени, налякані уривчастою інформацією про вибух на атомній станції, відмовлялись брати участь у вілогонці. Для прикладу, у 1985 році на подібний захід було зареєстровано 129 осіб, а у чорнобильському 1986-му — лише 64: переважно ті, хто не міг відмовитись через політичний тиск. Киянин Леонід Чернов згадував, як сидів у кафе і «лікувався» з друзями червоним вином (до речі, після Чорнобиля боротьбу з алкоголем було послаблено), аж раптом пішов дощ: «Радіаційний дощ, напевно. Ми були під накриттям, нам було однаково. А гонщики похапали велосипеди і побігли ховатись у під’їзди!»

Тим часом люди, які отримали хоч якісь відомості про катастрофу, тікали з Києва. Мирні мешканці штурмували вокзали та автостанції. В аеропорті «Бориспіль» натовп зумів прорвати кільце військової охорони та кордон з авто і вибігти на злітну смугу з вимогою про евакуацію. Замісник голови аеропорту Микола Чебикін згадував, що особисто вмовляв людей перейти в резервну зону і дочекатись вильоту.

Саркофаг над ураженим реактором почали будувати восени того самого року.

25 лет Чернобылю: дневник катастрофы // Сегодня. — 2011. — 26 апреля. Режим доступу: https://goo.gl/Wi6Lj0

Пындык Андрей. Пусть живет КПСС на Чернобыльской АЭС: соцсети обсуждают годовщину трагедии. Блогеры делятся воспоминаниями о произошедшей ровно 30 лет назад Чернобыльской катастрофе // Апостроф. — 2016. — 26 апреля. Режим доступу: https://goo.gl/4LhXEM

Тарасов Арсений. Чернобыль: видимо-невидимо. Режим доступу: https://goo.gl/wvyglF

Під час Другої світової війни тисячі євреїв Буковини та Бесарабії потрапили в табори, багато людей загинуло. Після 1944 року частина тих, хто вижив, повернулась додому. Однак це не врятувало їх, багато хто зазнав нових бід. Частину людей насильно висилали на Донбас та до Сибіру, багатьох мобілізували до Радянської армії. Діти, чиїх батьків вислали, були кинуті напризволяще. Хтось, намагаючись врятуватись, тікав до Румунії, кордон з якою був відкритий, хтось зникав у невідомому напрямку.

Письменники Рива Балясна і Нафталі Серф-Кон зібрали факти переслідувань євреїв та надіслали документи до Москви, до Єврейського антифашистського комітету. Члени комітету відповіли Балясній і попросили уточнити кількість постраждалих. У матеріалах кримінальної справи зазначено, що Рива і голова обвиконкому «пришли к выводу, что таких сведений не положено и не нужно давать».

У 1949 році представники Чернівецького обкому та міськкому КП(б)У, Чернівецького обласного комітету профспілок та Чернівецької міськради склали «Заключение по т. н. «Отчету о поездке в гор. Черновцы» бывшего еврейского писателя Нафтали Серф-Кона». Було визнано, що близько 60 тисяч євреїв, мотивовані равинами та релігійними общинами, залишили місто та переїхали до Палестини. Того самого року Єврейський антифашистський комітет ліквідували. Його діячи були заарештовані, а документи — знищені.

Проте Балясна не покинула розслідування. Вона була заарештована у 1952 році в Чернівцях, де збирала факти про переслідування євреїв. Звинувачення було неоригінальним — участь у контрреволюційній єврейській націоналістичній діяльності. Під час слідства Рива Балясна тяжко захворіла. Попри це рішенням Особливої наради від 23 серпня 1952 року її засудили на 10 років концтаборів.

Відбувати покарання письменницю направили до табору Інта біля Воркути. Просто з потягу на ношах її перенесли до тюремної лікарні. Понад чотири роки письменницю утримували у табірному пункті для в’язнів-інвалідів.

На початку 1956 року після перегляду справи Рива Балясна була звільнена і реабілітована за відсутністю складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/4Y9KqN

Рива Балясна. «Що без народу я й поезія моя?..» Режим доступу: https://goo.gl/OVI5qs

Репрессированные еврейские писатели Украины (документы архивно-следственных дел и материалы из частных архивов). Режим доступу: https://goo.gl/3sKgtE

Під час першої радянської окупації Західної України НКВС серед найперших завдань мав знищити український визвольний рух. Для того щоб залякати українців і змусити припинити боротьбу, навіть провели показові судові процеси. Це вже не кажучи про безпідставні арешти, депортації та повсюдне насильство.

Було проведено чотири гучні показові процеси: два у Львові та два у Дрогобичі. У Львові відбулись «Процес першої Крайової екзекутиви» (29 жовтня 1940 року) та «Процес 59-ти» (15—19 січня 1941 року). У Дрогобичі мали місце «Процес 62-х» (7 травня 1941 року) та «Процес 39-ти» (12—13 травня 1941 року).

7 травня 1941 року за вироком суду 30 осіб було засуджено до смертної кари, 24 — до 10 років позбавлення волі, справи решти вісьмох відправили на додаткове розслідування.

Згодом президія Верховної Ради СРСР пом’якшила вироки — до найвищої міри покарання було засуджено 26 підсудних (чотирьом в’язням, серед яких троє жінок, зберегли життя), 13 арештантам підтвердили 10-річні вироки, а 19 осіб засудили на терміни від 7 до 8,5 року.

В’ятрович Володимир. Пам’ятаємо. Режим доступу: https://goo.gl/P7oovE

Галів Микола. Місто Дрогобич в умовах утвердження Радянської влади (1939—1941 рр.) // Україна: культурна спадщина, національна свідомість, державність. — 2008. — Вип. 17. Режим доступу: https://goo.gl/QwB0s5

Історія в’язниці. Радянський період 1939—1941 рр. // Тюрма на Лонцького. Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/15w5qf

Пагіря Олександр. Діяльність ОУН та УПА на Наддніпрянській Україні, 1941—1955 рр. // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/DaFKYX

Патриляк Іван. Перемога або смерть: український визвольний рух у 1939—1960 роках. — 2-е вид. — Х.: КСД, 2015.

2 лютого 1933 року Дмитра Рудика заарештували та звинуватили в участі у контрреволюційній змові. З низки документів відомо, що задовго до арешту письменника було ув’язнено вчителя П. Найдана, який напередодні, 29 січня 1933 року, під час допиту засвідчив: «З контрреволюційною організацією, яка існувала в Києві під керівництвом Яблуненка-Атаманюка, я налагодив зв’язок, коли приїхав з Уманя до Києва, через Рудика і Струхманчука». Тут же було зазначено, що до цього угруповання належали: А. Турчинська, Д. Вагул, Марафієвич, Козоріс, Рудакевич, Ушакевич, Корпан, Верхолян, Сірокваша, Ріндох, М. Лишафай. «Будучи ідеологічним прибічником націоналізму, а звідси — і Великої Соборної України, — йдеться далі, — я був залучений до контрреволюційної організації, що складалася з українських шовіністів, які ставили перед собою головну мету — скинути радянську владу в Україні та одночасно відірвати від Польщі українську частину, створивши таким чином Українську буржуазну державу».

«Під час львівського погрому 1931 року, — свідчив Рудик на допиті, — я був в Атаманюка вдома. Він запропонував мені разом з ним зібрати групу з числа членів спілки «Західна Україна» і піти демонстративно до польського консульства, щоб закидати його камінням, аби викликати таким чином ускладнення між СРСР та Польщею, скориставшись цим становищем для підняття повстання в Україні. Цей варіант Атаманюк вважав досить підходящим».

У свідченні Д. Рудика від 14 лютого 1933 року зазначено: «У 1925 році в Києві була організована Спілка письменників «Західна Україна», метою якої було змалювання життя і боротьби трудящих Західної України. Я входив до складу правління цієї спілки. Правління складалося з 5 чоловік. Головою був Семенко Михайло Васильович. Я був його заступником. Було 3 члени правління — Загул Д. Ю., Ткачевський Семен і Кічура Мелетій Омелянович. До ревізійної комісії входили: Козоріс Михайло Кирилович, Будай Лев Лукич і член з харківського правління — Гжицький Володимир».

За три дні (протокол від 17 лютого 1933 року) Д. Рудик допов­нив попередні свідчення: «Перебуваючи в Умані з 1917 року, я знаходився в оточенні українських шовіністів, які для мене були близькими щодо моїх переконань та ідеології. У 1919 році під час установлення радянської влади в Умані там була організована повстанська контрреволюційна організація, членом якої я був з початку її існування. Іще в 1918 році, коли тимчасово в Умані встановилася радянська влада, більшості українців політика радянської влади була не до душі, оскільки Україна, на нашу думку, повинна бути окремою та незалежною державою буржуазного типу, у зв’язку з чим ще тоді серед нас виникали питання про необхідність повалення радянської влади в Україні шляхом збройного повстання. У той час (1918 р.) була здійснена з нашого боку спроба в Умані обеззброїти червоноармійські ч. і підняти повстання. Ініціатива належала Сторожуку Андрію (працівникові бібліотеки), який приєднав до себе нових осіб, в тому числі і мене… При Петлюрі група осіб, у тому числі й я, всяко сприяла встановленню влади УНР і допомагала війську».

На цій підставі уповноважений ДПУ Ракита й начальник слідчого відділу ДПУ Гольдман в обвинувальному висновку від 29 березня 1933 року пропонували: «Слідчу справу № 3391 по звинуваченню Рудика Дмитра Петровича направити на розгляд судтрійки при Колегії ДПУ УСРР з клопотанням про застосування до звинувачуваного Рудика Д. П. вищої міри соціального захисту — розстрілу».

9 травня 1933 року вирок було замінено — Дмитра Рудика засудили за статтею 54-11 до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах.

Термін покарання закінчився 26 липня 1947 року. Але, згідно з рішенням Особливої наради при МВД СРСР від 4 січня 1947 року, письменник як «соціально небезпечний елемент» був виселений на 5 років до Магадана Хабаровського краю. Відбуваючи термін заслання у нестерпних умовах, він тяжко захворів. У висновках ВТЕК від 28 лютого 1952 року зафіксовано: «Гіпертонічна хвороба 2-го ступеня і склероз судин головного мозку». Цей діагноз був підставою, аби випустити його на волю як інваліда 2-ї групи. З Магаданського будинку інвалідів невиліковно хворого Дмитра Рудика в супроводі нарочного Г. А. Акопяна 8 червня 1953 року було доставлено до Києва на утримання хворої дружини. Наступного дня подружжя обвінчалось, відновивши розірваний НКВС шлюб.

Сім’я Дмитра Рудика була вигнана у 1937 році з київської квартири та заслана до Янаула Башкирської АРСР. Тільки після війни дружині і доньці пощастило повернутися. Але у двокімнатній квартирі на вулиці Прозорівській мешкали чужі люди. Щоб отримати якийсь куток, Катерині Іларіонівні довелось влаштуватися двірником. На цій «посаді» вчителька з 30-річнім стажем перебувала з 1951 до 1956 року.

Дмитро Рудик помер 31 травня 1955 року. У результаті настійливих клопотань Катерини Іларіонівни та доньки Ярослави 21 листопада 1959 року його було посмертно реабілітовано. Постанову про реабілітацію підписав старший дізнавач відділу дізнання ГУВС міста Києва майор міліції С. О. Гуренко.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/jxldCT

Веркалець Михайло. У супроводі ненії, чи пак — «Інтернаціо­налу». Режим доступу: https://goo.gl/ri7Mgr

Брати Клепачі — Іван та Сергій, уродженці с. Гурівці (сучасна Кіровоградщина), піднімали на боротьбу проти радянської влади населення багатьох українських регіонів. Іван очолював повстанський загін на Криворіжжі та безслідно зник у 1920 році після зіткнення з регулярними частинами Червоної армії та частинами особливого призначення.

Сергій Клепач був офіцером Армії УНР. У 1919 році разом з В. Склярем (Шклярем) створив підпільну організацію для боротьби з радянською владою на Катеринославщині (сучасні Дніпропетровська та частина Кіровоградської областей). У 1920 році він командував куренем Степової (Олександрійської) дивізії, яка на той час успішно боролася проти більшовиків.

24 вересня 1920 року в селі Медведівці (сучасна Черкаська область) на загальній нараді Головним отаманом всіх повстанських загонів Холодного Яру та околиць обрали Костя Блакитного (К. Пестушка).

У цей час Сергій Клепач очолював загін у 1500 осіб. У 1921 році він воював у загоні отамана Іванова, а у 1922 році керував Гурівською підпільною організацією. Його люди діяли в районі Олександрії, Єлисаветграда (сучасний Кропивницький), Павлиша, станції Лікарівка, сел Верблюжки, Червона Кам’янка, Новогеоргіївська та інших населених пунктів.

Сергій Клепач опинився серед отаманів, які потрапили в засідку ЧК внаслідок більшовицької спецоперації з ліквідації повстанського руху Холодного Яру та Чорного Лісу у 1922 році. Ця операція відома під назвою «Заповіт», або «Щириє».

Сергія Клепача у 1929—1930 рр. заарештовували п’ять разів, однак щоразу йому вдавалося втекти. Він об’їздив багато губерній, шукаючи однодумців та агітуючи населення за українську державність. Побував на Донбасі — у Шахтинському районі, Слов’янську, Краматорську, де створював осередки українського повстанського руху. З весни 1930 року Сергій Клепач перебував у розшуку та діяв підпільно.

На початку 1933 року він повернувся у рідні краї, де його разом з 50 іншими підпільниками схопили чекісти. Частину відправили на примусові роботи в концтабори, інших розстріляли. Серед розстріляних був Сергій Клепач і троє його побратимів: Андрій Череп’яний, Феодосій Череп’яний і Павло Великий. Наймолодшому з них на той час виповнився 21 рік, найстаршому — 33 роки.

Гребенюк Г. С., Коваль Р. М., Коротенко В. В., Маслак О. О. Кость Блакитний, отаман Степової дивізії: Збірник документів і спогадів. — К.: Незборима нація; Просвіта, 1997.

Орел Світлана. Долинський отаман Сергій Клепач. Режим доступу: https://goo.gl/Q0VQpj

Кримінальна справа № 148372 була розпочата слідчими Міністерства Держбезпеки УРСР 11 квітня 1945 року. Того дня заареш­тували митрополита Йосифа Сліпого, весь греко-католицький єпископат (Григорія Хомишина, Микиту Будку, Миколу Чарнецького, Івана Латишевського) та багатьох інших священно­служителів. Вірогідно, передумовою був затверджений у квітні 1945 року план Сталіна стосовно УГКЦ.

Перед початком арештів у львівській газеті «Вільна Україна» з’явилася стаття письменника Ярослава Галана «З хрестом чи з ножем». У ній йшлося про співпрацю Андрея Шептицького і Йосифа Сліпого з нацистами й ОУН.

Заарештованих священнослужителів звинувачували у політичних злочинах (співпраця з іноземними розвідками, підтримка українського націоналістичного підпілля, прагнення відновити українську самостійність). Слідчі намагалися за допомогою фізичного та морального впливу змусити своїх «клієнтів» до добровільного переходу в російське православ’я. Йосифу Сліпому запропонували підписати розроблений оперативниками текст зізнання. «Компромату» вистачало, адже ще з грудня 1939 року енкаведістами розроблялась агентурно-оперативна справа «Ходячие», по якій проходило 15 осіб, у тому числі Йосиф Сліпий. Глава УГКЦ відмовився співпрацювати зі слідством і підписувати вигадані звинувачення. Загальна тривалість допитів Йосифа Сліпого становила 200 годин.

8 березня 1946 року відбувся Львівський псевдособор. Юридично це означало об’єднання УГКЦ з Російською православною церквою, а фактично свідчило про ліквідацію українського духовенства.

Йосифу Сліпому довелося провести майже 18 років на засланні. Радянська влада нищила його здоров’я, але душі їй зламати не вдалося.

11.04.1945 — арешт вищих ієрархів УГКЦ на чолі з митрополитом Йосифом Сліпим // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу:https://goo.gl/wWiWhz

Білас Василь. Агентурна справа «Ходячие». НКВС проти УГКЦ // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 15 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/dmONy

«Найбільше, що мене вражає в особі митрополита Йосифа Сліпого, — це постать борця»: Інтерв’ю з о. д-ром Андрієм Михалейком, директором Інституту історії Церкви УКУ // CREDO Дайджест. — 2009. — 14 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/oXRU8V

Сердюк Наталія. Справа ієрархів УГКЦ (1945 р.): документи і матеріали // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2003. — № 1. Режим доступу: https://goo.gl/90kaDn

Терещук Галина. В Україні та світі відзначають 120-річчя патріарха Йосифа Сліпого // Радіо Свобода. — 2012. — 17 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/bC92Ly

Селяни, одумайтеся! Пора повалити важкий тягар. Не здавайте продподаток. Різними шляхами протидійте розпорядженню совєтської влади. Викопуйте приховану зброю і йдіть на допомогу повстанцям.

З листівки «Патріотичного кубла»

«Патріотичне кубло» утворилось у 1922 році як об’єднання проукраїнськи налаштованих мешканців містечка Ічня. Згодом кількість учасників стала такою великою, що гурток перетворився на підпільну організацію. Очолив її 25-річний Федір Палагута.

Перші збори відбулись у чайній Дарії Панахнової під приводом святкування дня народження Федора, а насправді — дня народження організації. У лісі повстанці лаштували табір-криївку і потроху озброювались.

Нових членів долучали обережно, але регулярно. Обережно здобували інформацію: розвідками, шпигунами, випитували у п’яних більшовиків. «Якщо нам і не вдасться повністю перемогти, знайте одне: ми — на правильному шляху. Про нашу боротьбу ще згадуватимуть майбутні покоління», — говорив ватажок Палагута.

Але невдовзі у загін затесався агент ДПУ. Йому вдалося умовити повстанців Олексія Шольєва, Михайла Дубинського й Івана Селюха взамін на амністію вбити отамана Скрипченка, його заступника Опанаса Скубана, Опанасових батька і дружину Анастасію Наталенко.

Курінь патріотів було оточено більшовиками, відбувся нерівний бій. Є свідчення, що Федір, не бажаючи потрапляти в полон, намагався застрелитись, але безуспішно. Вцілілих членів «Патріотичного кубла» затримали у жовтні 1922 року.

Суд розпочався 10 травня 1923 року на надзвичайній сесії Чернігівського губернського суду. Як зазначалось у газеті «Красное знамя» від 8 травня 1923 року, «в особой сессии Губсуда началось слушание дела Ичнянской петлюровско-бандитской организации под названием «Патриотическое кубло». Организация работала в Ичне и Борзенском уезде и обнаружена была Госполитуправлением после ликвидации в этом районе известной банды Скрипченко и Скубана — остатков Ангела. Ичнянское «кубло» явилось той политической организацией, которая фактически руководила действиями банды Скубана, вдохновляла и собирала вокруг нее на Черниговщине все шовинистические силы, чтобы затем, связавшись с другими организациями, поднять восстание против советской власти. Верхушка организации состояла из местных шовинистов, из числа так называемой сельской интеллигенции.

Организация была раскрыта в октябре 1922 года Черниговским отделом ГПУ во время ликвидации банды Скрипченко и Скубана. Сначала были захвачены главари ее, а затем были пойманы пособ­ники и укрыватели. Всего к процессу привлечены 35 человек».

Процес тривав близько тижня.

Федора Палагуту, Феодосія Лук’яненка, Григорія Книша-Книшенка, Олександра Ніколаєнка, Антона Москаленка, Антона Камишного, Дем’яна Кирдана, Катерину Скидан, Дарію Панахнову, Василя Зоца, Андріана Скубана було засуджено до розстрілу.

Беручи до уваги вкрай низький рівень розвитку звинувачених Москаленка, Камишного і Скубана, суд постановив замінити їм розстріл позбавленням волі з суворою ізоляцією на 5 років кожному, без заліку попереднього ув’язнення. У всіх конфіскували майно.

Василя Балабана та Миколу Павленка позбавили волі на 5 років із суворою ізоляцією. Теклю Стрепнову, Григорія Кирдана і Євгена Книша позбавлено волі з суворою ізоляцією на 2 роки, ІванаТимошенка — на 1 рік, Івана Буя — на 6 місяців. Усім засудженим до позбавлення волі строк попереднього ув’язнення було зараховано повністю.

Марії Сапсай, Іванові Сапсаю, Григорію Тунику, Михайлу Лук’яненку, Катерині Зоц, Івану Перепаді заборонили перебування в межах Чернігівської, Полтавської, Київської, Волинської і Подільської губерній та прикордонних до них строком на 3 роки.

Параску Кузьменко було виправдано, матеріали у її справі виокремлено в особливу справу, яку направлено до народного суду.

Суд виправдав Павла Коваля, Віктора Полевика, Гаврила Лук’яненка, Василя Майстренка, Івана Лимаря, Олександра Гищенка, Антоніну Ніколаєнко, Сергія Ніколаєнка і Сидора Дорошенка.

25 березня 1925 року президія ВУЦВК ухвалила всі смертні вироки у справі замінити на 10 років ув’язнення у концтаборі. Відомості про перегляд справи чи реабілітацію названих осіб відсутні.

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

Леус Віталій. «Патріотичне кубло» у Ічні // Хвиля Десни. — 2015. — 17 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/W1klfL

Самбурський Костянтин. Щоденники. 1918—1928 рр. Гірка українська історія очима псаломщика з Гужівки. — К.: Гнозіс, 2015.

Травень—червень 1944 року в Криму став черговим етапом етнічних чисток з боку радянської влади. До цього вживалися превентивні заходи з ліквідації «неблагонадійних» до початку Другої світової війни.

Після відступу німецьких військ народи Криму зазнали нових переслідувань. Значною мірою вони стосувалися представників кримськотатарського народу. 180 014 осіб підлягло депортації під час силової військової операції. Вона тривала з 18 до 20 травня 1944 року.

Згодом до Радянської армії мобілізували шість тисяч кримських татар призовного віку, яких вивезли до міст Гур’єв, Рибінськ, Куйбишев. Додатково п’ять тисяч кримських татар і три тисячі представників інших національностей, за вказівкою Берії, спрямували з Криму в розпорядження тресту «Московвугілля».

«Очищенню» Кримської АРСР від «антирадянських елементів» сприяла постанова Державного комітету оборони СРСР від 11 травня 1944 року № 5859сс «Про кримських татар». У ній, зокрема, йшлося: «...в период оккупации Крыма немецко-фашистскими войсками, участвуя в немецких карательных отрядах, крымские татары особенно отличились своими зверскими расправами по отношению к советским партизанам, а также помогали немецким оккупантам в деле организации насильственного угона советских граждан в германское рабство и массового истребления советских людей….»

Сталін детально розписав механізм депортації всіх татар з території Криму в Узбецьку РСР до 1 червня 1944 року. В операції задіяли 32 тисячі співробітників НКВС. Кримських татар звозили машинами до залізничних станцій Бахчисарая, Джанкоя та Сімферополя, а звідти ешелонами відправляли на схід.

Відповідно до іншої постанови Державного комітету оборони СРСР від 2 червня 1944 року, депортації підлягали й інші етнічні групи. З Криму виселили усі грецькі, вірменські, болгарські сім’ї — 16 006 греків, 9821 вірмен, 12 628 болгар. Постанова від 24 червня 1944 року стосувалася депортації мешканців Криму підданства Туреччини, Греції, Ірану. Депортовані народи Криму мали другу категорію спецпереселенців, виселених довічно. Під час операції з переселення порушувалися усі громадянські права.

Репресовані кримчани позбавилися статусу спецпереселенців лише 27 березня 1956 року після указу Президії Верховної Ради СРСР (греки, болгари, вірмени) та 28 квітня 1956 року (кримські татари), однак не мали права на компенсацію втраченого при виселенні майна та повернення в місця колишнього проживання.

Головченко Володимир. Депортація кримськотатарського народу 1944 р. — прояв злочинної сутності національної політики сталінізму. Режим доступу: https://goo.gl/IHQWLp

Документи щодо депортації з Криму представників кримськотатарського та інших народів у 1944 р. Режим доступу: https://goo.gl/bhuXg6

Крим: шлях крізь віки. Історія у запитаннях і відповідях.— К.: Інститут історії України НАН України, 2014 Режим доступу: https://goo.gl/K4Nkrx

Кульчицький Станіслав. Український Крим // День. — 2009. — 18 лютого. Режим доступу:https://goo.gl/0xlm8n

Пагіря Олександр. Депортація кримських татар у травні 1944 року // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/BWiLw8

Не должна страна людей испытывать. Не должны мы жить в стране, где человек запросто может превратиться то ли в героя, то ли в сволочь. Уж если кому захотелось адреналина — просим в горы, в пустыню, в Марианскую впадину нырнуть, в конце концов, но не должна страна создавать ему такие условия! Большинство людей должны прожить свою жизнь так, чтоб они даже не подозревали, что в какой-то ситуации они могут оказаться негодяями.

Семен Глузман, з інтерв’ю

Увагу органів держбезпеки Семен Глузман привернув після заочної судово-психіатричної експертизи у справі генерала Петра Григоренка, у якій доводив недоцільність та незаконність дій радянських лікарів і безпідставність діагнозу. Його робота була анонімно поширена у самвидаві, проте слідчі встановили авторство. 15 березня 1972 року вдома у фахівця пройшов обшук, під час якого заборонених матеріалів чи речей виявлено не було. За два місяці, дорогою до станції швидкої допомоги, де працював Глузман, його зупинили двоє співробітників КДБ та відвезли до Печерського управління. Як згадував Семен Глузман, тоді він подивився у вікно та подумав, що, можливо, востаннє бачить дерево.

Перші дві доби арешту були досить коректними як на стандартні методи радянських спецлужб. Батькам нічого не повідомили, фізичного впливу на затриманого не було. Не проводили виснажливих нічних допитів. Проте в камері сидів інформатор, а на волі активно «обробляли» друзів. В результаті один з них «розколовся».

Офіційне обвинувачення базувалось на поширенні самвидаву, але фактично розроблялась лінія причетності до справи Григоренка. До осені 1972 року відбувалося збирання матеріалів.

Суд над Глузманом тривав майже тиждень — з 12 до 19 жовтня 1972 року. Обвинувачували його за статтею 62, частиною 1 Карного кодексу УРСР — антирадянська агітація і пропаганда. Глузман отримав 7 років позбавлення волі у таборах та 3 роки заслання, які відбував біля Пермі.

У таборах він і далі захищав права людини. Виступав проти жорсткого ставлення до політв’язнів, негуманного режиму утримання, передавав на свободу інформацію про реальний стан у таборах, підтримував акції протесту разом із іншими в’язнями, в тому числі численні голодівки. Написаний у таборі та присвячений Леоніду Плющу «Посібник з психіатрії для інакодумців» потрапив у самвидав та був поширений на Заході.

На підтримку дисидента виступали академік Андрій Сахаров, генерал Петро Григоренко та багато інших, активісти надсилали листи до психіатрів різних країн, аби проінформувати про перебіг утримання Глузмана у неволі. У Женеві у 1975 році було створено Міжнародний комітет боротьби зі зловживаннями в психіатрії.

Активна підтримка стала поштовхом до відкриття у вересні 1975 року ще однієї справи проти Семена Глузмана за статтею 62, частиною 2 Карного кодексу УРСР. У грудні того самого року він оголосив про відмову від радянського громадянства та надіслав заяву про це до ООН.

За роки ув’язнення Семен Глузман перебував у табірній тюрмі, штафному ізоляторі, приміщеннях камерного типу... На щастя, як згадує психіатр, фізичного насильства над ним не чинили. «Я просто хотів правди», — підкреслює він в інтерв’ю.

Глузман Семен. «Пройдет время, и тебя реабилитируют!» // Lb.ua. — 2011. — 1 ноября. Режим доступу: https://goo.gl/LekbzW

Глузман Семен. Лучший друг // Lb.ua. — 2012. — 3 декабря. Режим доступу: https://goo.gl/cYAJeE

Глузман Семен. Сакраментальный вопрос // Lb.ua. — 2016. — 15 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/zCrZyl

Глузман Семен. Страшное место // Lb.ua. — 2012. — 24 декабря. Режим доступу: https://goo.gl/zvRI9o

Рапп Ірина. Глузман Семен Фішелевич // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу:https://goo.gl/Nh0DYU

Семен Глузман: «Вовсе не считаю, что Янукович — Сталин»: [Інтерв’ю Lb.ua від 12 квітня 2013 р.]. Режим доступу: https://goo.gl/yUd29E

Чеброва Татьяна. Времена не выбирают // Бульвар Гордона. — 2011. — № 33. Режим доступу:https://goo.gl/XXZQkK

Від 1926 року Михайло Яловий (літературний псевдонім — Юліан Шпол) разом із Миколою Хвильовим, Олександром Шумським, Олесем Досвітнім та іншими зазнавали тиску як від колег-літераторів, так і від державних органів.

У ніч проти 13 травня 1933 року до харківського будинку «Слово» під’їхав «воронок». У квартирі Ялового провели обшук, а самого письменника затримали і відвезли у відділок. Вражений арештом друга та не витримавши загальної напруги репресій та Голодомору, Микола Хвильовий того самого покінчив життя самогубством. Дата його смерті стала неформальним кінцем українського відродження 1920-х — початку 1930-х років.

Ялового звинуватили в «участі у контрреволюційнійї фашистській організації», яка нібито хотіла повалити радянську владу. Оперуповноважений Сергій Пустовойтов (за кілька місяців він отримає відзнаку «Почесний працівник ВНК-ОДПУ (XV)», а у 1937 році його заарештують і в особливому порядку розстріляють у Києві) висунув проти Ялового обвинувачення у шпигунстві на користь Польщі, підготовці замаху на Постишева та членстві у підпільній організації.

Провини Михайло Яловий не визнав. Суд відбувся 23 вересня 1933 року, письменника засудили до 10 років таборів. За півроку, у травні 1934-го, його етапували до Свірлагу (станція Лодейне Поле Ленінградської області).

Життя Михайла Ялового обірвалось 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох: Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області 9 жовтня 1937 року засудила його до розстрілу.

19 червня 1957 року Військовий трибунал Ленінградського військового округу припинив справу стосовно Михайла Ялового за відсутністю складу злочину, вирок був скасований. Остаточна офіційна постанова про реабілітацію письменника підписана 25 лютого 2003 року.

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно»: Розгром «Слова»: Початок // ТСН.ua. — 2012. — 2 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/11f4UY

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Зубченко Олександр. Проект «Воскресіння Розстріляного Відродження»: Михайло Яловий. Діалоги зі смертю // Сего­дня. — 2015. — 8 мая. Режим доступу: https://goo.gl/nS3lD4

Розстріляне Відродження. Михайло Омелянович Яловий. Режим доступу: https://goo.gl/HsHQZL

Ушкалов Олександр. «Золоті лисенята» повертаються. Юліан Шпол: життя і творчість. — Х.: Майдан, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/BVJvSX

Шаповал Юрій, Пристайко Володимир, Золотарьов Вадим. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997. Режим доступу: https://goo.gl/BTMb84

Сьогодні прекрасний сонячний день. Як я люблю життя — ви й не уявляєте. Сьогодні 13-те. Пам’ятаєте, як я був закоханий у це число? Страшенно боляче.

Хай живе комунізм.

Хай живе соціалістичне будівництво.

Хай живе комуністична партія.

Із передсмертної записки Миколи Хвильового

Уранці 13 травня 1933 року до Миколи Хвильового завітали друзі-літератори. Серед відвідувачів точно були Микола Куліш та Олесь Досвітній, щодо інших думки дослідників та свідчення сучасників різняться. Звучать імена Григорія Епіка, Майка Йогансена, Івана Задніпровського, Юрія Смолича...

Обговорювали нічний арешт письменника Михайла Ялового на псевдо Юліан Шпол, що відбувся на кілька годин раніше у тому самому будинку. Згодом розмова торкнулася літератури, господар зіграв на гітарі «Бєсів». Гості попросили показати новий роман «Комсомольці», а після цього запропонували прогулятись у парку. Хвильовий вийшов до свого кабінету, а за кілька хвилин пролунав постріл.

Дружина Юлія та друзі влетіли до кімнати: на кріслі лежало тіло письменника, а на столі — дві передсмертні записки. Одна — доньці, друга — громадськості.

Попрощатись із видатним письменником прийшли люди, чиї долі згодом зламаються у таборах та перекресляться рішеннями «трійок». Над труною Остап Вишня вигукнув: «Микольцю, ми помстимося за тебе!» Є докази, що на похороні Хвильового агенти збирали інформацію для подальших репресій.

Єдиної версії про мотиви фатального вчинку Хвильового немає. Одні дослідники вказують на депресію, що кілька років гнітила письменника, другі — на важкі враження від побаченого ним на Слобожанщині голоду («Голод — явище свідомо організоване. Голод і розруха — хитрий маневр, щоб одним заходом упоратися з дуже небезпечною українською проблемою», — говорив Микола Хвильовий), треті вважають, що останньою краплею став арешт Михайла Ялового, про який прямо написано у передсмертній записці: «Арешт Ялового — це розстріл цілої генерації. За що? За те, що ми були найщирішими комуністами? Нічого не розумію. За генерацію Ялового відповідаю перш за все я, Микола Хвильовий. «Отже», як говорить Семенко... ясно...»

Нинішній господар помешкання, де сталась трагічна подія, в інтерв’ю «Радіо Свобода» розповів про велику кількість «прослушок», які зберігались у стінах до недавнього часу: «Коли я переїжджав до цього будинку, то усвідомлював його історичне значення. Коли я робив ремонт, то безпосередньо зіштовхнувся з цим минулим. Уся квартира була у прослуховуванні і в дротах від мікрофонів. А про те, що тут мешкав сам Хвильовий, я дізнався не так вже й давно, коли переглянув фільм про його життя».

Вежбовська Ліліана. Постріл у самого себе. Містерія Миколи Хвильового // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 8 травня. Режим доступу: https://goo.gl/sblaOp

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно»: Finita la tragedia Миколи Хвильового // ТСН.ua. — 2012. — 25 січня. Режим доступу: https://goo.gl/WvecE4

«Метрополія свідомого життя». Відкрита лекція Оксани Забужко про Хвильового. Харків, 13 травня 2013 р. Режим доступу: https://goo.gl/eGzIXl

Мельників Ростислав. Життя і смерть Миколи Хвильового. Від комуніста до комунара // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 13 травня. Режим доступу: https://goo.gl/mxMkoh

Носков Володимир. За Хвильовим полювали, але він не дав шансу спецорганам // Радіо Свобода. — 2013. — 13 травня. Режим доступу: https://goo.gl/JuvJm0

Очима культури. Микола Хвильовий: [документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/YKBk6n

Розстріляне Відродження. Микола Григорович Хвильовий: [документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/KGxSz3

Шама Олег. «Застрелитися ніяк не можу. Очевидно, боягуз я великий, нікчема» // Gazeta.ua. — 2013. — 7 травня. Режим доступу: https://goo.gl/cQSOV5

Шаповал Юрій. Розсекречений Микола Хвильовий // День. — 2010. — 29 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/9XOnxU

Остапа Семеновича Козубського, жителя села Авратин Любарського району Бердичівської округи, 13 травня 1929 року було засуджено за постановою особливої наради при колегії ДПУ УСРР до 3 років ув’язнення в концтаборі.

Його було обвинувачено як такого, що в минулому «активно боровся проти радянської влади та служив начальником постачання в Армії УНР».

Згідно зі слідчими матеріалами 1921 року, Козубського тоді було засуджено до 5 років позбавлення волі за обвинуваченням у «переховуванні ворогів радянської влади».

Про перегляд його справи для реабілітації відомостей немає. Загалом серед односельців Козубского, які стали жертвами репресій 1930—1950-х років та імена яких знайдено в архівах, реабілітовано п’ятеро осіб.

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

Севрук Віталіна. Авратин під час репресій 1930-х — 50-х років. Режим доступу: https://goo.gl/EQEhYr

Один з керівників антибільшовицького збройного опору Ананій Волинець почав політичну діяльність у лавах українських есерів. У 1917 році він очолив поліцію Гайсинського повіту, згодом на заклик Центральної Ради приєднався до Вільного козацтва. З початку 1919 року у званні підполковника командував 61-м Гайсинським полком.

Після поразки УНР отаман разом із дружиною оселився біля міста Тарнова (нині — на території Польщі). За підозрою в антидержавній діяльності кілька місяців провів у Рівненській в’язниці. Після звільнення вступив до Української народної партії, працював у редакції журналу «Дзвін», входив до складу правління Волинського українського об’єднання.

Після приєднання Західної України до СРСР та встановлення на території радянської влади Волинця 2 жовтня 1939 року заарештували, проте згодом відпустили за відсутністю доказів. Утім, за кілька місяців, 20 січня 1940 року, його затримали вдруге — через донос С. Пекаря.

Тарас Бульба-Боровець так згадував суд над Ананієм Волинцем.

«На процесі була маса кореспондентів та журналістів. Усі вони аж запінювалися з приводу того, що цей старий «бандит» ще й тепер перед світлим трибуналом «трудящих» поводиться так само, як 25 років тому в Гайсині. Коли Волинця запитали, чи винен він у тому, в чому його обвинувачують, він спокійно відповів: «Ні».

— Як то ні? Ти не чуєш, що народ говорить?

— Хіба це народ?..

Волинець не просив помилування. Навпаки, він виступив із гострим звинуваченням тих, хто судив його.

— Я знаю, що я вмру сьогодні, але пам’ятайте, що ви, починаючи від Сталіна, обов’язково виздихаєте завтра!

Таке було останнє слово гайсинського отамана, полковника Волинця».

Роман Коваль зазначає, що в архівно-слідчій справі Волинця є лист, у якому той писав, що щиро кається за злочинне минуле та просить дозволити йому служити для СРСР. Можливо, цей текст був написаний після тортур та жостких допитів. Утім, на вирок він ніяк не вплинув.

2 лютого 1941 року Вінницький обсуд засудив Ананія Волинця до страти за «організацію політбанди за дорученням Центральної Ради, яка нараховувала 5500 чоловік». Вирок було виконано 14 травня того самого року.

У 1997 році Генеральна прокуратура переглянула справу отамана. Заступник Генерального прокурора України Олександр Христенко повідомив, що «Волинець протизаконно займався журналістською діяльністю в українських виданнях «Дзвін» та «Культурне життя», у наклепницькому дусі виступав проти радянської влади. Також матеріалами справи доведено: Волинець організував збройну банду з метою захоплення влади, підготовку і здійс­нення контрреволюційних злочинів, вів активну боротьбу проти революційного руху. На підставі викладеного… вважати Волинця Ананія Гавриловича обґрунтовано засудженим за даною кримінальною справою і таким, що не підлягає реабілітації».

Давидюк Руслана. Співпраця Ананія Волинця з газетою «Дзвін» у Рівному (1923—1926 рр.) // Наукові записки Вінницького державного педагогічного університету імені Михайла Коцюбинського. Серія: Історія. — 2012. — Вип. 20. Режим доступу: https://goo.gl/SqBPLi

Коваль Роман, Завальнюк Костянтин. Трагедія отамана Волинця. — К.: Діокор, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/PTZv0C

Коваль Роман. Таїсія Ананіївна Калагурська-Волинець. Режим доступу: https://goo.gl/7IIWsA

Після смерті Сталіна у 1953 році понад мільйон в’язнів ГУЛАГу вийшли на свободу. Щоправда, амністія не стосувалась «антирадянських елементів». У Кенгірському таборі, повстання у якому стало одним із трьох ключових точок опору, що змінили Радянський Союз, перебували переважно ті, хто мав стосунок до збройної боротьби, — члени ОУН, балтійські партизани, колишні солдати та офіцери. За даними істориків, у Степлазі на той момент було близько 46 % українців, що вплинуло на хід повстання.

Перші прояви непокори почались у 1953 році. Адміністрація поступалась у деяких питаннях, наприклад не замикала на ніч бараки або скасовувала номери на одязі. В’язні активно протестували: приміром, на знак протесту проти побиття одного з ув’язнених на роботу не вийшло близько двох тисяч людей. Водночас тричі по ув’язнених відкривали вогонь.

15 травня 1954 року після Великодня колона чоловіків перетнулась із колоною жінок. Хтось із хлопців вигукнув: «Христос воскрес!», дівчата відповіли: «Воістину воскрес!» Вартовий Калімулін, що супроводжував в’язнів, пустив чергу по чоловічій колоні: 13 людей загинули на місці, 33 було поранено. Звістка про цей кричущий випадок швидко облетіла табір і стала поштовхом до одного з найгучніших повстань в’язнів у системі ГУЛАГ.

Незадовго до цієї події до Кенгіру з Колими етапували близько півтисячі кримінальних злочинців. Одним із методів управління ГУЛАГу було натравлювання кримінальників, які вважали себе патріотами СРСР, на політичних, які боролись проти радянської влади. Проте усі сорок днів Кенгірського повстання два табори пліч-о-пліч боролись проти озброєної охорони.

Повстання розпочалось із загального страйку 16 травня. В’язні хитрощами і силою вигнали охорону. Вночі група ув’язнених захопила штрафний та слідчий ізолятори і звільнила людей. Огорожі між таборами було зруйновано. Удень керівництво табору ввело війська і придушило повстання. Але хвилю неможливо було зупинити — до 7 тисяч страйкарів приєднались 12 тисяч працівників рудників, що були за 12 км від табору.

Заступник начальника ГУЛАГу генерал-лейтенант Бочков, міністр внутрішніх справ Казахської РСР Губін та заступник начальника управління прокуратури СРСР Самсонов пообіцяли достроково звільнити інвалідів і тих, кого засудили до повноліття. Таким чином вони намагались погасити гнів арештантів. За кілька днів перемовин вони дали обіцянку розслідувати вбивства. Люди виходили на роботу, але саботували її — вихід за межі секторів вони використовували для передавання інформації та контролювання дій. Керівництво вивело з табору кримінальників, відновило зруйновані огорожі, але у ніч проти 24 травня політв’язні разом із кримінальниками розпочали новий етап повстання. Ув’язнені зруйновали огорожу між «чоловічим» і «жіночим табором», розібрали мури, збудовали барикади та виставили вартових. Над їдальнею замайорів червоно-чорний прапор — символ тюремних повстань і смутку за загиблими.

На похоронах перших загиблих звучала пісня — гімн Кенгірського повстання «У гарячих степах Казахстану» авторства Михайла Сороки. Як згадувала Любов Бершадська, 10 тисяч людей підхопили спів.

Для контролю розслідування вбивств в’язні створили свою комісію, до якої входили Капітон Кузнєцов, Любов Бершадська (її замінили згодом Лідія Супрун і Ганна Михайлевич), Олексій Макєєв, Марія Шиманська, Вагаршак Батоян та Чинчиладзе (потім їх замінили Омелян Суничук, Юрій Кномпус та Енгельс Слученков), долучився й Артавазд Авакян. Люди не виходили на роботу, з керівництвом табору розпочали перемовини.

Табір особливого режиму перетворився на територію волі. За 40 днів напруженої боротьби не було зафіксувано жодних грабунків, конфліктів чи інших злочинів. Повсталі ставились одне до одного з повагою. Крім того, запрацювала система обміну інформацією: випускали стінгазети, малювали плакати, складали відкриті листи, оголошували повідомлення по табірному радіо. Умільці намагались виготовити радіоапарат, щоб передавати новини на дальні відстані (кажуть, ці повідомлення долітали до Караганди та Алма-Ати). Священики проводили богослужіння, хор розучував пісні — «Гімн Кенгірського табору», «Любіть Україну» і пісні в’язнів різних національностей. Серед озвучених в’язнями вимог були розслідування вбивств, скасування ізоляторів та штрафних бараків, зниження термінів, встановлення оплати праці, пільг для жінок, обмеження робочих годин, дозвіл на вільне спілкування чоловіків та жінок, а також особиста присутність у таборі члена Президії або секретаря ЦК КПРС.

Ув’язнені знайшли сигнальні кулі і запустили їх у небо з прикріпленими листівками, із гаслом «Ганьба берієвському свавіллю!». Повітряними зміями за межі табору поширили 25 різних повідомлень російською та казаськими мовами загальним накладом 700 примірників . Досвідчені в’язні готували зброю на випадок силового придушення повстання — самопали, гранати, кували холодну зброю, робили «коктейлі Молотова», носили на шиях мішечки зі скляним порошком, вапном та піском для бою на коротких дистанціях.

24 червня до табору прибули військові ешелони з п’ятьма танками. Уранці 26 червня влада звернулась до повсталих із ультиматумом — здатись або повстання придушать. В’язні мобілізували охорону табору. Як згадував тодішній в’язень Ференц Варконі, живою лінією назустріч танкам вийшли дві сотні жінок у вишитих сорочках. Танки не зупинились.

В’язні жорстоко розплатились за 40 днів волі. Від куль та під гусеницями танків загинуло 700 осіб, сотні були поранені. В офіційних даних кількість загиблих була сильно занижена. Адміністрація пустила чутки, ніби після початку озброєного вторгнення в’язні вбивали одне одного, але це була неправда. Після придушення повстання людей змусили копати могили — поховали 300 осіб, інших вивезли в степ. Частину повсталих закрили у «чорних воронках» і вивезли у невідомому напрямку.

«Уся земля була залита кров’ю. На тій території, де щойно був табір, трупів лежало стільки, що не можна було йти, не ступаючи на криваве місиво. Отак солдати виводили під дулом автомата тих небагатьох, хто залишився у живих. Коли пилюка сіла, в зону в’їхали самоскиди і солдати почали вантажити на них розстріляних та рештки розчавлених гусеницями. Вивозили ховати в степ, де екскаваторами для цього викопали траншеї. Я бачив, як вантажили на самоскиди не лише мертвих, але й поранених, покалічених. Їх, ще живих, закопували бульдозерами разом із мертвими», — згадував страшний день Ілько Тафійчук.

Суд над активістами Кенгірського повстання відбувся у липні та серпні 1954 року. Частину засудили до 10 років таборів, декому згодом ув’язнення замінили на розстріл. Кенгірці, що вижили чорного дня, змушені були дати підписку про нерозголошення — радянська влада боялась проявів волі і намагалась не допустити подібного в інших каральних таборах.

Як відомо з історії, тюрма змінюється, коли у ній проливається кров. «Ми відчули себе не «номерами», а людьми», — говорив про неймовірне єднання відчайдушних повстанців Вагаршак Батоян.

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно». ГУЛАГ. Кінець імперії терору // ТСН.ua. — 2011. — 30 червня. Режим доступу: https://goo.gl/yW2COa

Дерев’яний Ігор. Українські повстанці в ГУЛАГу: боротьба триває // Тиждень. — 2012. — 21 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/WuNpt1

Зінченко Олександр. Кенгір, Хрущов та любов. Як кохання зруйнувало Імперію Зла // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2014. — 26 червня. Режим доступу: https://goo.gl/WGH2rw

Кенгір. Сорок днів свободи: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/uN5YY0

Орел Світлана. Кенгірське повстання очима в’язня ГУЛАГУ з Кіровоградщини // Гречка: Інформаційний портал. — 2014. — 5 травня. Режим доступу: https://goo.gl/IeUa6l 18 травня 1972 року заарештована правозахисниця Надія Світлична: Операція «БЛОК»39

18 травня 1972 року в Києві була заарештована правозахисниця, дисидентка, редакторка-укладачка «Вісника репресій в Україні» Надія Світлична.

Того дня Світлична відвела дворічного сина Ярему до ясел. «До вечора!» — прозвучало їхнє звичне щоранкове прощання. На той час Світлична вже щодня чекала арешту, але саме 18 травня чомусь не «відчула», що прощається з дитиною на 1,5 року.

КДБ серйозно зацікавився Світличною ще у 1967 році, після резонансного розгону маніфестації на честь дня перепоховання Шевченка 22 травня. У 1968 році Світлична була звільнена з роботи, а вже з січня 1972 року — після відомих «покосів» — її чи не щодня викликали на допити у справі брата, поета Івана Світличного.

Пресинг посилювався, і рівно за місяць до арешту, 18 квітня 1972 року, Світличній влаштували «імітацію арешту». У кабінеті слідчого їй офіційно оголосили, що вона заарештована, що існує «постанова». У присутності жінки подзвонили до дружини її брата Леоніді (Льолі) і сказали забрати Ярему з ясел. Але згодом прийшов начальник слідчого відділу і почав провадити «виховні бесіди»… Врешті-решт слідчий повідомив Світличній, що вона вільна до завтра і може «подумати».

«Я думала тільки, коли мене арештують: чи в тролейбусі, чи після тролейбусу, чи дадуть побачитися з сином, чи не дадуть побачитися з сином?» — згадувала вона.

Надії дали можливість бачитися з сином ще впродовж місяця. До 18 травня вона тричі на тиждень — «але вже з зубною щіткою і з пастою, з піжамою» — ходила на допити. Щоправда, саме 18 травня Світлична нічого з собою не взяла, бо була впевнена, що йде лише на черговий допит.

Коли стало відомо, що Світличну заарештували, її брат кинувся до ясел по Ярему, але дитини там уже не було. Перш ніж зачинити Надію в камері, їй повідомили, що сина забрали до сиротинця, у Ворзель.

Тільки зусиллями братової родині вдалося забрати Ярему з сиротинця і віддати бабусі, яка жила на Луганщині.

Майже рік Надія Світлична провела в ізоляторі КДБ на Володимирській. У травні 1973 року вона була засуджена Київським обласним судом за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР на 4 роки таборів. Покарання відбувала в селі Барашево в Мордовії. Сина Світлична за роки ув’язнення бачила тричі — дозволялося одне побачення на рік, причому під час першого з побачень дитина її не впізнала.

Звільнили Світличну 18 травня 1976 року. По дорозі на волю довелося пережити своєрідне випробовування людьми: в аеропорту Світличну завели в літак першою, коли ще посадки не було. Посадили на задньому сидінні, поруч з нею розмістились четверо «конвоїрів». На Світличній були чорна хустка, в’язничні черевики. «Коли почали людей заводити в літак, — згадувала вона, — була дуже велика спокуса щось сказати, хто я. Дуже велика спокуса — перший раз ти бачиш людей з волі! І певно, що хочеться одною фразою, бо більше не дадуть, але одною фразою якось заявити про себе. Але я себе стримала, бо уявила, що зразу ж мені заткнуть рота, це зрозуміло, а людям дуже переконливо пояснять, що вони везуть божевільну».

Оскільки Світличну привезли до Луганська, вона спершу поїхала до матері і Яреми. Вирок не передбачав заслання, КДБ не міг заборонити їй повертатися до Києва, тому з нею знову проводили «виховні бесіди», заохочували залишитись на Луганщині — жінці пропонували житло, прописку, роботу. Але після короткого перебування в матері Надія поїхала з сином до Києва.

У столиці їй відмовляли в прописці і, відповідно, не давали роботи. Світлична одружилася вдруге, влаштувалася двірником у дитячому садку, але і з цієї роботи була звільнена. Від осені 1976 року вона почала клопотатись про виїзд за кордон. У 1978 році клопотання задовольнили: Світличну відпустили до Америки. У неї на той час народився ще один син, Івась, тож в еміграцію вирушили троє: мати з двома дітьми, восьми років та чотирьох з половиною місяців.

Світлична працювала перекладачем у Гарвардському університеті, з 1980 року брала активну участь у роботі Закордонного представництва Української Гельсінської групи, була редактором-розпорядником періодичного видання представництва, до 1985 року коштом діаспори видавала «Вісник репресій в Україні».

Одинадцять років, з 1983 до 1994-го, Світлична працювала в українській редакції «Радіо Свобода».

Про реабілітацію не клопотала, цим займалася знов-таки братова сім’я, причому успішно — Льоля виклопотала її в 1994 році, хоча сама довідка датована ще 1992 роком.

Цікава деталь (зі спогадів Світличної): «В посвідці про реабілітацію написано… коли була арештована, коли була засуджена, на який термін — все правильно. Це заповнений бланк, з правильними відомостями, аж до пункту звільнення. Про звільнення ж написано (видруковано машинкою): «Відомостей нема». А далі: скільки років, місяців, днів перебувала в ув’язненні — скрізь прочерки. Не відбувала в ув’язненні нічого. Заслання — прочерки. На примусовому лікуванні — прочерки. Ніде я не перебувала. Але реабілітована».

Карасик С. Світлична Надія Олексіївна // // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/FuyJMQ

Овсієнко Василь. Інтерв’ю Н. О. Світличної 2003 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Wlp7Kr

Степула Надія. Надія Світлична. Пам’яті авторки «Журналу надій», «голосу дисидентської України» // Радіо Свобода. — 2006. — 5 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/1sIwVG

Норильська група таборів — Горлаг — була заснована у 1948 році спеціально для політичних в’язнів. Як свідчать цифри, на майже 20 тисяч «особливого контингенту» припадало близько 60 кримінальників. Саме тут у 1953 році відбулось найдовше повстання табірників.

Смерть Сталіна дала надію мільйонам людей. В’язні особливого табору чекали на перегляд своїх справ та омріяну свободу. Але їхні надії були марними: під амністію не потрапили ті, хто боровся і був засуджений за відкриту боротьбу з радянською системою; скорочували термін лише кримінальникам та засудженим за нетяжкі злочини.

Дослідники та очевидці зазначають, що повстання 1953 року було спровоковане працівниками табору: для виявлення та ізоляції найактивніших і найсміливіших в’язнів охорона часом стріляла по житлових зонах, на протести в’язнів відповідали агресивно та зневажливо. 25 травня охоронці вбили двох та поранили одного в’язня. Арештанти відреагували стрімко: 4-та зона Горлагу припинила роботу на будівництві, більше того — вивісила плакат «Нас убивають і морять голодом». Євген Грицяк, нині живий свідок подій, успішно взяв на себе керівництво групою і найголовніше — відповідальність за кожного. Протягом наступних днів до страйку долучились іще кілька зон, 6-та жіноча зона відповіла гаслом «Свобода народам і людині!».

5 червня 16,5 тисяч в’язнів оголосили непокору адміністрації. Арештанти вивісили чорний з червоною смугою прапор — стяг повсталої зони. В’язні розподілили між собою обов’язки: медчастина, кухня, агітація, поширення інформації, культурно-виховна робота. У таборі активно запрацювали гуртки, бібліо­тека, відбувались концерти та навіть спортивні змагання. Охорона порядку арештантів за рівнем дисципліни та організації легко переплюнула офіційну тюремну. Повстанці вимагали змінити керівництво Горлагу, скоротити робочий день, гарантувати вихідні, дозволити листування і побачення, зняти замки з бараків, а номерні знаки — з людей, вивезти з табору всіх інвалідів.

Керівником повсталих третьої зони був легендарний в’язень Данило Шумук (коли у 1987 році він емігрував до Канади, президент США Рональд Рейган запросив його як почесного гостя до Білого дому на відзначення річниці Декларації прав людини). Тривожні сирени не замовкали, на трубах котелень майоріли прапори, у повітря злітали сотні сигнальних зміїв з листівками та інформацією про кричуще порушення прав людини у таборі: «Нас розстрілюють і морять голодом. Ми домагаємося виклику Урядової комісії. Ми просимо радянських громадян надати нам допомогу — повідомити уряду СРСР про знущання над в’язнями в Норильську». Колишні моряки азбукою Морзе передавали повідомлення у різні куточки табору, що допомагало координувати дії.

Місяць перемовин із адміністрацією минув майже безрезультатно. 4 липня офіційна сторона поставила ультиматум (що дечим перегукувався з головним лозунгом повстання — «Воля або смерть»): вихід за зону або розстріл. Щоб уникнути численних жертв, один з керівників повстання Євген Грицяк вивів в’язнів. 6-та жіноча зона була оточена 7 липня, арештантки стояли пліч-о-пліч і скандували: «Стріляйте! Свобода або смерть!» Цілу ніч солдати не наважувались іти на штурм, а вранці почали обливати жінок водою — під потужними потоками холодної води жіноча зона впала.

Найдовше протрималася зона, очолювана Шумуком. Лише 4 серпня до території табору в’їхало сім вантажівок із солдатами. На штурм одного сектору мобілізували навіть цивільних комсомольців збудованого в’язнями міста Норильська. Під кулеметними чергами загинули 57 осіб, було поранено 98.

Тіла загиблих сміливців поховані під горою Шмідтіха.

Горбачевський Олексій. Як українці перемогли сталінізм. 58 років Норильському повстанню // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 31 травня. Режим доступу: https://goo.gl/ SdPRpx

Грицяк Євген. Короткий запис спогадів. Історії Норильського повстання. — Балтимор-Торонто, 1980. Режим доступу: https://goo.gl/X4hycN

Норильське повстання 1953 року: архівні фото // Радіо Свобода. — 2013. — 11 травня. Режим доступу: https://goo.gl/ 7VSMMS

Мечислава Гаска, який був членом компартії з 1922 року та писав актуальні твори у стилі червоної епохи, звинуватили у «контрреволюційній діяльності». Підставою для арешту стало його членство у літературній організації «Західна Україна». До його квартири у харківському будинку літераторів «Слово» «вартові Революції» завітали 31 травня 1934 року.

Виснажливі допити, що затянулись на кілька діб, свідчення нібито очевидців та звинувачення у зраді Батьківщини зламали Гаска. Письменник вирішив підписати «зізнання» у злочинах, вигаданих слідством. Прихильне ставлення до політики партії та співпраця зі слідством врятували його. Особлива нарада винесла Гаску вирок: 3 роки концтаборів.

Мечислав Гаско відбував покарання у Печорських таборах разом із Остапом Вишнею та Володимиром Гжицьким. Після повернення до Києва видавав збірки поезій, монографії й нариси.

У 1956 році Київський військовий трибунал скасував постанову Особливої наради та припинив справу Гаска за відсутністю складу злочину.

Гаско Мечислав Эдмундович // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ r2IM4I

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/xPpFB5

39

Текст Олени Кухар.