Розстрільний календар

Січень

Достатньо оголосити війну більшовикам, як на Україні миттю спалахне повстання. На колгоспників більшовикам не доводиться розраховувати, хоча вони популяризують усюди, що, мовляв, більшовики — друзі колгоспників і колгоспник — опора більшовиків. Це — ілюзія, ні більше, ні менше. Будь-який колгоспник встромить ніж у спину першому-ліпшому комуністу за першої можливості.

З агентурного повідомлення

Володимира Хуторянського заарештували за статтею 54-11 — «участь у контрреволюційній організації» — та, звинувативши у приналежності до «Спілки визволення України», нібито організованої Сергієм Єфремовим, засудили до п’яти років та­борів. Покарання священик відбував у Дмитровлазі — таборі, створеному для будівництва каналу Москва—Волга імені Й. Сталіна.

Новини з волі Хуторянський отримував через завпошти, який приносив йому неперевірені вартою листи та передачі. Родичам священник надсилав «цілу плеяду розмов про тортури, муки, страждання в таборах».

За словами Володимира Хуторянського, понад половина в’язнів у таборі були українцями (за офіційними даними, кількість арештантів у 1934—1937 рр. у середньому коливалась від 88 до 180 тисяч осіб).

Станом на 1937 рік Володимира Хуторянського етаповано до Соловецького табору, про що свідчить виписана на його ім’я довідка. 9 жовтня 1937 року. Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області2 засудила Володимира Хуторянського до найвищої міри покарання. Священика розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

Хуторянский Владимир Яковлевич // Открытый список: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/bmI9pM

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Шаповал Юрій. Справа священика УАПЦ Володимира Хуторянського на тлі сталінського терору // Людина і світ. — 1998. — № 1. — С. 13—19. Режим доступу: https://goo.gl/A9KhKT

Остання адреса: Розстріли соловецьких в’язнів з України у 1937—1938 роках: В 2 т. — 2-е вид., доопрац. і доп. — Київ: Сфера, 2003.

Поїду і буду працювати; а як посадять, то напишу услонівську3 поему.

Клим Поліщук про переїзд до радянської України

Клима Поліщука заарештували 4 листопада 1929 року, за деякими даними — через донос дружини Галини Орлівни (Мневської). Саме на її вмовляння у 1927 році родина переїхала з Галичини до радянської України. «Мусив піддатися, бо ж любив я тебе й любив Лесю, і не міг дозволити собі лишатися там самому… Не міг дозволити, хоч знав, які наслідки можуть бути, передчував і у видженнях своїх бачив їх», — писав він згодом у листі до дружини.

У січні 1931 року Клима Поліщука засудили до 10 років таборів, які він відбував на Соловецьких островах.

Про останні роки письменника згадував політв’язень Соловків, історик Семен Підгайний: «Клим Поліщук був зовсім хворий, з зруйнованим здоров’ям. Був дуже нервовий. Не міг терпіти, наприклад, голосної розмови, грюкання, будь-якого шуму. Говорив дуже поволі, довго й тягуче, часом гублячи нитку розмови. А найбільше любив, притулившись спиною до груби, сидіти й мовчати. Щиро кажучи, своєю присутністю він ще збільшував страшну тугу, яка там панувала».

Клим Поліщук працював у таборі сторожем на складі. Під кінець строку захворів і лежав у госпіталі. 9 жовтня 1937 року Особ­лива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області винесла вирок — засудити понад тисячу осіб до найвищої міри покарання. Хворого письменника разом з іншими вивезли з островів і вбили в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року.

Качуровський Ігор. Клим Поліщук. З тих, хто повернувся, щоб померти // Радіо Свобода. — 2012. — 29 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/sHDJyn

Коцарев Олег. Фатальна помилка Клима Поліщука // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2009. — 17 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/LdU1Le

Поліщук Клим (1891—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/eaHeut

Підгайний Семен. Українська інтелігенція на Соловках. Спогади 1933—1941. — [Новий Ульм]: Прометей, 1947. — 93 с. Режим доступу: https://goo.gl/SmuxxJ

Після вбивства радянського партійного діяча Кірова, що сталося 1 грудня 1934 року, Радянським Союзом прокотилася чергова хвиля репресій. У грудні 1934 року було заарештовано та розстріляно ряд українських митців. Бориса Антоненка-Давидовича заарештували у Казахстані, де він працював, і етапували до Києва.

У вересні 1935 року військовий трибунал Київського військового округу звинуватив письменника у «націоналізмі» та «контрреволюційній діяльності» і засудив до 10 років таборів. У 1937 році до цього терміну додали ще 10 років.

«Мені довелося побувати тоді землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем суворого начальника», — згадував Антоненко-Давидович.

Про перебування письменника у таборах оповідав і його товариш Олександер Хахуля. За його словами, бригадир Бакум, «широкий в кістках та досить товстий запорожець, з традиційно опущеними вниз могутніми вусами», та оперуповноважений оперчекгрупи Джабаєв «зустріли» Антоненка-Давидовича у Востоклазі непривітно — подвійні прізвища мали в’язні, які раніше тікали із зони: «Всіма очима дивись, дивись за ним! Це втікач! Король тайги! Для нього лісові стежки, як в’їжджена дорога!»

Після звільнення з таборів Борис Антоненко-Давидович нелегально повернувся до України, однак у 1946 році був знову заарештований та згодом вивезений на вічне поселення до Красноярського краю. Але «вічність» була відмінена ХХ з’їздом КПРС: з 1956 року письменник жив і працював на батьківщині, а у 1957 році з його імені було знято тавро злочинця.

Борис Антоненко-Давидович знову став до літературної праці. Він планував написати книжку про табірний період свого життя. У спогадах Олександра Хахулі зафіксовано, що працівники КДБ, дізнавшись про намір письменника, у 1974 році провели в нього обшук, а один із них попередив: «Ми вас, звичайно, не заарештуємо. Але у нас є інші способи, рівнозначні арештові».

Згодом стало відомо, що інформаторами органів були люди з літературного середовища.

Шаповал Юрій. Голодомор і репресії в Україні (1932—1934 роки): [Remarks] // UA Historical Encounters —Taking Measure of the Holodomor. NYC, November 5—6, 2013. Режим доступу: https://goo.gl/g3yK9I

Борис Антоненко-Давидович — творчість ціною втраченого життя: краєзнавчий бібліографічний нарис / Укладач В. І. Салогуб. — Ромни, 2014. Режим доступу: https://goo.gl/lZ5DGj

Хахуля Олександер. Б. Антоненко-Давидович у пазурях чекістів. — Мельборн, 1987. Режим доступу: https://goo.gl/UxubyX

1. Антоненко-Давидович Борис (1899—1984): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ElYAhv

Від «Смерті» — в безсмертя: Б. Антоненко-Давидович та його доробок у ретроспекції часу: [Тематичний список літератури, упорядкований бібліографом Херсонської обласної універсальної наукової бібліотеки ім. Олеся Гончара Т. Федько]. Режим доступу: https://goo.gl/WNMeeI

З таким самим успіхом ви можете звинуватити мене у посяганні на честь Рози Люксембург.

Остап Вишня про причини свого арешту

Письменника-гумориста Павла Губенка, відомого під псевдонімом «Остап Вишня», звинувачували у підготовці замаху на Павла Постишева4, приналежності до «контрреволюційної організації» та «прагненні повалити радянську владу».

На першому ж допиті письменник «зізнався» оперуповноваженому Георгію Бордону, що здійснював контрреволюційну роботу на літературному фронті. За ці слова Трійка при колегії ОДПУ засудила Остапа Вишню до «найвищої міри соціального захисту» — розстрілу. На щастя, у березні вирок було змінено на 10 років виправно-трудових таборів, термін ув’язнення був визначений від дати арешту — 7 грудня 1933 року.

За чотири роки до Ухто-Печорського табору, де перебував Остап Вишня, дійшли чутки про арешт Павла Постишева. Довідавшись про це, письменник зіронізував: «Ми мали їх ліквідувати як ворогів держави чотири роки тому, бо за них сидимо. Нам повинні ордени дати за передбачливість».

До звільнення Остапа Вишні доклав зусиль режисер Олександр Довженко. Він переконав владу, що такого письменника потрібно звільнити, бо його слово в умовах війни так само необхідне, як вогонь «катюш». У 1943 році Особлива нарада при Народному комісаріаті внутрішніх справ СРСР повторно розглянула справу й ухвалила звільнити Остапа Вишню. 8 жовтня його етапували з табору до Москви.

Про цей період Остап Вишня розповів російському сатирику Леонідові Ленчу: «Привезли мене, раба Божого, посадили до «чорного ворона» й запхали у Бутирку. Наступного дня знову саджають до «воронка» й знову кудись везуть. Виявилось, на Луб’янку. Сів! Сиджу... Час іде — місяць, другий, третій, четвертий... А тут розігралась у мене виразка шлунку... і потрапив я з Луб’янки до клініки лікувального харчування професора Певзнера...

Одного прекрасного дня приходить медсестра й каже: «Хворий, ідіть купатися, ми вас виписуємо». Пішов, викупався, сів до рідненького «чорного ворона» (він уже тут як тут). Приїхав, наглядач каже: «Ув’язнений, ідіть купатися!» — «Та я ж тільки...» — «Разговорчики! Марш!» Пішов, викупався, сів до камери. Раптом з’являється інший наглядач: «Ув’язнений Губенко, вас переводять до іншої тюрми, ідіть купатися!» — «Та я ж сьогодні вже двічі...» — «Разговорчики! Марш!» Пішов викупався, сів до «воронка» і поїхав на Луб’янку. Прийняли мене на Луб’янці, оформили, як належить, і знову: «Тепер ідіть, Губенко, купатися!» — «Та я...» — «Разговорчики! Марш!» Пішов викупався вчетверте за цей день гігієни і здоров’я...»

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://bit.ly/1mxnPhP

Абрамов Влад. Остап Вишня: «террорист», охотник и коллекционер // Сегодня. — 2009. — 11 ноября. Режим доступу: https://bit.ly/1YYoDc7

Пришутов Едуард. Засуджений до розстрілу за… усмiшки // Вечерние вести. — 2011. — 3 жовтня. Режим доступу:https://bit.ly/22FfN7J

Гайн Олександр. Табірне пекло Вишні // Міст. — 2011. — 10 листопада. Режим доступу: https://bit.ly/1IKHsNS

Лавріненко Юрій. Остап Вишня // Українське слово: В 4 т. — Т. 1. — К.: Рось, 1994. Режим доступу: https://bit.ly/­1mxrYTa

— Ви визнаєте, що під виглядом «гнідої кобили» хотіли показати широкому читачеві Україну, яку «експлуатують», з якої «знущаються» і яку, врешті-решт, «замучили»; кучер Самсон, в особі якого ви подаєте представника пролетаріату, знущається з України до смерті?

— Ні, не визнаю.

Із протоколу допиту Петра Ванченка від 4 січня 1935 року

Петра Ванченка було заарештовано у грудні 1934 року, під час так званого «кіровського набору»5. В «Оповіданні про гніду кобилу», долученому до справи, оперуповноважений Георгій Бордон вичитав «злісний пасквіль на радянську владу».

Спочатку Петро Ванченко не визнавав своєї провини, проте 5 січня (за джерелами — після катувань) свідчення змінились:

«Останнім часом питання ставилось так, що у Полтаві здійс­нити вбивство неможливо. Залишались Київ або Харків. Казали, що можна вбити на виході з обкому чи ЦК. Ще зручніше — на вокзалі, бо у натовпі легше підкрастись. Для цього потрібно було вибрати час, коли точно буде відомо про приїзд чи від’їзд Постишева. Казали, що потрібна така людина, готова пожертвувати собою. Це може бути хтось із розкуркулених. Говорив з Майфетом. З Ковінькою говорив у загальних рисах про бажаність терористичного акту проти будь-якого із членів уряду як відповідь на репресії проти українців».

Згодом письменника етапували до спецкорпусу в’язниці НКВС у Києві6. Йому інкримінували членство в «терористичній організації, яка планувала вчинити ряд терористичних акцій над вождями партії та уряду». Пізніше на допитах Ванченко стверджував: «Переконань терористичних у мене не було. Я не вірив у можливість здійснення акту».

На закритому судовому засіданні виїзної сесії Військової колегії Верховного Суду СРСР Петро Ванченко за «участь у контрреволюційній підпільній боротьбистській організації, що мала за мету повалення Радянської влади на Україні, відрив її від Радянського Союзу і створення незалежної української буржуазної держави» був засуджений до 10 років позбавлення волі з конфіскацією майна. Відбував покарання у Соловець­кому таборі, потім, за деякими даними, був переведений до Пермського виправно-трудового табору, де загинув 10 березня 1937 року.

Реабілітований у 1956 році.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/foOWS8

Уривки з оповідання Петра Ванченка «Оповідання про гніду кобилу, що мріяла про соціалізм» // Архів революційної культури України. Режим доступу: https://goo.gl/oOgvOu

Нагорний Сергій. Часом не вистачало шпал. Замість них клали й прибивали тіла замерзлих зеків // Gazeta.ua. — 2016. — 19 січня. Режим доступу: https://goo.gl/2fbYbq

У 1934 році відділи рагсів перейшли під контроль НКВС, про що було оголошено в постанові РНК СРСР і ЦК ВКП(б): «Органи обліку часто використовувалися класовими ворогами (попи, куркулі, колишні білі), які пробирались в ці організації і проводили там контрреволюційну, шкідницьку роботу: реєстрація по кілька разів смерті одних і тих же осіб, недооблік народжень тощо». Сучасні дослідники переконані, що влада, звинувачуючи працівників рагсів у недбалості, намагалась приховати сліди Голодомору.

Щоб припинити поширення чуток про страшний голод 1932—1933 рр., Сталін зробив дві заяви: у січні 1934 року він з притиском наголосив на зростанні чисельності населення країни, а у грудні 1935 року виголосив легендарну фразу — «жить стало лучше, жить стало веселей» та озвучив приблизну, на його думку, кількість населення Радянського Союзу — 171 млн осіб.

Історики вважають, що керівники СРСР могли точно не знати, наскільки змінилась демографічна картина в країні після масового голоду. Провідні радянські демографи не орієнтувались у ситуації, бо для них могли бути закриті зведені дані органів держбезпеки. Експерти розцінюють заборону абортів 1936 року як спробу покращити показники напередодні перепису.

1 січня 1937 року ЦК ВКП(б) та Раднарком СРСР звернулися до народу з проханням серйозно поставитись до перепису, який «мовою цифр має засвідчити перемогу соціалізму». Майже мільйон мобілізованих і навчених добровольців зробили у переддень пе­репису обхід населення. Результати мали бути надіслані в центр 10 січня, а остаточні дані оголошені — 16-го.

Та 10 січня на ім’я одного з керівників перепису було надіслано записку: «Результати перепису по УРСР, судячи з попередніх даних, роблять цей матеріал абсолютно секретним». Зафіксована станом на 1937 рік загальна чисельність населення УРСР засвідчила не «перемогу соціалізму», а тотальну катастрофу та наслідки геноциду. Офіційні джерела різко перестали говорити про перепис, ніби його й не було.

Лише у квітні 1989 року був оприлюднений офіційний лист начальника перепису статистика Івана Краваля до Сталіна і Молотова. У ньому було названо кількість населення СРСР — 162 млн осіб, серед яких майже 2 млн службовців РСЧА, внутрішніх військ та прикордонної охорони НКВС, а також майже 2,5 млн осіб спецконтингенту НКВС (тюрми і концтабори) і Наркомату освіти.

Звинувачення рагсів у недбалості абсурдне: для фальсифікації такого масштабу вони мали не реєструвати народжених узагалі, а кожну смерть фіксувати кілька разів. Компартійні діячі шукали причини низьких показників у відпливах за межі республіки, зміні кордонів, намагались виправляти цифри вручну тощо. Ставилось питання про дозвіл на публікацію «виправлених» даних перепису 1937 року. Але Сталін не погодився. Статистичні органи були зобов’язані провести новий перепис у 1939 році.

Кульчицький Станіслав. Голодомор 1932—1933 рр. як геноцид: труднощі усвідомлення. — К.: Наш час, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/XAgY8Z

Лившиц Феликс. Перепись с особым местом в истории // Демографические процессы в СССР. — М.: Наука, 1990. Режим доступу: https://goo.gl/rdVpuY

Андреев Евгений, Дарский Леонид, Харькова Татьяна. Население Советского Союза. 1922—1991. — М.: Наука, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/8Qs444

Дудник Ігор. Переписи населення в Україні: карти, цифри, міфи та їх спростування // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 5 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/Z85PlT

Різдвяної ночі 13 мальчицьких юнаків вітали односельчан зі святом. В одному з будинків їх попередили: до села прибув загін НКВС на чолі з лейтенантом Плотніковим, нібито для забезпечення порядку. Але колядники, серед яких були колишні червоноармійці, учасники бойових дій, лише посміялись: «Ми на рідній землі, яку захищали, чого боятись?»

За кілька хвилин вертеп потрапив у засідку. Очевидець тих страшних подій Михайло Микитин згадував: «Обійшовши кілька сільських хат, біля садиби пана Янівського потрапили під град куль енкаведистів, що зробили на нас засідку. У цей Святий вечір з тринадцяти колядників живими залишилися двоє. Пізніше у своєму кожусі «Гуцула» я нарахував одинадцять кулевих отворів. Не загинув від німецької кулі, а отримав російську. На тілі вертепного «Ангела» нарахували шістнадцять куль».

Був убитий також Йосип Козак, який вийшов виглядати вертеп. Коли постріли стихли, уцілілі хлопці кинулись до найближчого будинку. Але щойно вони зачинили двері — окупанти знову відкрили вогонь. Кулі пробили дерев’яні двері і смертельно поранили Івана Колобича. За мить до хати увійшов лейтенант Плотніков.

«Зневажливо відсунув чоботом тіло Колобича, з презирством оглянув нас, виваляних у грязюці й переляканих, криво посміхнувся. Видно, йому сподобалася кривава «робота». Аж тут у хату ввірвався працівник сільради Микола Коваль. Міцно схопив енкаведиста за груди, затермосив: «Що ж ти накоїв, Плотніков?! За що брата вбив?!» Плотніков різко скомандував: «Тихо, тихо будь!» — і повернув до нього автомат», — розповідає Михайло Микитин.

Люди, які чули постріли, одразу зрозуміли, що сталося. Село заголосило.

Священик, який відспівував молодих хлопців, не згадав у промові про обставини їхньої смерті. У селі свідчать, що про трагедію довго ніхто не згадував.

Нині у Мальчицях відбуваються фестивалі вертепів, на місцевому цвинтарі встановлено пам’ятний знак.

Карпій Володимир. Різдвяного вечора шістдесят років тому п’яні енкаведисти по-звірячому розправилися з колядниками у селі Мальчиці Яворівського району Львівщини // Сільські вісті. — 2008. — 10 січня. Режим доступу: https://goo.gl/USDLMw

Гижий Володимир. У Західній Україні в 1940—1950-х роках був звичайний російський тероризм // День. — 2015. — 5 березня. Режим доступу: https://goo.gl/hG4LNr

«Ніч перед Різдвом». Фільм, знятий у 2008 р. за історичними мотивами. У зйомках брали участь члени гуртка військово-історичної реконструкції пошукового товариства «Пам’ять».

Подружжя Вангенгеймів — Олексій Феодосійович і Варвара Іванівна — планували провести вечір зимового дня в театрі. Вони придбали квитки і домовились зустрітися перед входом. Варвара Іванівна прийшла заздалегідь, проте так і не дочекалася чоловіка — вдень його заарештували.

Вченого-метеоролога звинувачували у передаванні стратегічно важливої інформації іноземним спецслужбам. Ні відмова свідчити проти себе, ні аргументи і докази не впливали на слідчих. Листи до Сталіна, який за рік до арешту публічно вітав контрольований Вангенгеймом успішний запуск першого стратостата «СРСР», залишались без відповіді.

Олексій Вангенгейм відбував 10 років ув’язнення у Соловецькому таборі. Відірваний від улюбленої справи, в обмежених і важких умовах таборового життя, він читав ув’язненим наукові лекції, займався розвитком музею в соловецькому кремлі.

Серед послань вченого з табору збереглися зворушливі листи до доньки — неймовірні «Методичні посібники» для розвитку та навчання дитини: своєрідні уроки математики та природознавства, створені на основі зібраного на островах гербарію, акварельні замальовки полярного сяйва, рослин і тварин, загадки та художні твори.

За кілька років вчений домігся відповіді на запитання, за якими статтями його було засуджено. 9 жовтня 1937 року Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області винесла йому новий вирок — найвищу міру покарання.

Олексія Вангенгейма розстріляли 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. У 1957 році родина отримала від держави фальшиве свідоцтво про смерть науковця від перитоніту 17 серпня 1942 року.

Потапов В., Вангенгейм Э. Алексей Феодосьевич Вангенгейм: возвращение имени. — М.: Таблицы Менделеева, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/afUj3E

Вангенгейм Алексей Федосьевич // Виртуальный музей ГУЛАГа. Фонды. Режим доступу: https://goo.gl/xspkyv

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Вангенгейм Алексей Феодосьевич (1881—1937) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/eAIEse

Мовчати примушує мене не страх перед відповідальністю. Справа не в страху. Страх скоріше примусив би говорити. Також тут і не впертість, бо впертість має свої межі й на стільки б її не вистачило. Коли й важить тут яке чуття, то виключно чуття обов’язку перед державою і суспільством. Обов’язок цей велить мені в цьому разі говорити тільки правду. І цю правду я вже сказав...

З матеріалів допиту Миколи Любинського

Миколу Любинського заарештували у 1930 році за участь у міфічній «контрреволюційній організації «УНЦ» (Український національний центр), куди його нібито завербував історик Михайло Грушевський. Зі спогадів доньки: «Приїхали вночі, вчинили обшук. Мати носила передачі до Лук’янівської в’язниці. Згодом усе це припинилося: напевно, батька відправили з етапом, але куди — не сказали». Арешт проводив уповноважений ДПУ УСРР Михайло Пашницький.

Перші два тижні екс-міністр відбув у бупрі (будинку примусових робіт), а 23 жовтня написав слідчому Андрєєву прохання «...швидче викликати мене на допит, бо вдома мене чекає робота, а також родина залишилася абсолютно без грошей».

У додаткових свідченнях від 2 лютого 1931 року (справу вже вів інший слідчий — Погребинський) арештант наголошував: «...ні до якої таємної, нелегальної, конспіративної і контрреволюційної організації я не належав, всякі зв’язки з УПСР7 (організаційні і ідеологічні) я остаточно пірвав ще 1923 р. і назад до УПСР не повертався... злочинів не вчинив і винним себе визнати не можу». А за 10 днів у матеріалах справи з’явилася заява, явно надрукована чекістами: «Заявляю перед ліцем трудящих і каюся, що я належав до контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення Радвлади на Украіні шляхом повстання з допомогою інтервенції. Подробиці діяльності цієї організаціі й моєї в ній участі я докладно оповім в окремій заяві. 11 лютого 1931 р. М. Любинський».

На допитах Любинський тримався мужньо, про що свідчить лист до слідчого Соломона Брука: «Ви радите, енергійно радите, написати докладне зізнання й щире каяття. Мотивуєте тим, що такого поводження від злочинця вимагає політичний момент, що від цього мені легче буде, вказуєте на приклад інших в’язнів, що вже розкаялися. Нарешті кажете, що моя упертість викликає обурення проти мене, і що наслідком того я зазнаю різних мук, і, що найголовніше, все одно потім напишете, що ви радите...»

Любинський писав: «...ніколи не примусить мене також брехати й безпідставно й брехливо брати на себе вину, робити з себе контрреволюціонера, коли я насправді таким не був... Краще зазнати найлютішої кари, аніж прийняти на себе такий тяжкий наклеп». Харківські чекісти Семен Долинський і Генріх Люшков надіслали до Києва витяги з показань інших арештованих у справі «УНЦ», зокрема про «третю нараду членів ЦК УПСР у квартирі Голубовича», і радили колегам використати ці матеріали «в целях раскачки арестованного Любинского». Але той не здався і не зламався.

20 вересня 1931 року в’язень камери № 28 спецкорпусу бупру в Харкові подав заяву керівникові слідчого відділу відомства Семенові Долинському: «Протягом несподівано довгого десятимісячного слідства слідчі ДПУ страхали мене різними тортурами, арештом родини, пророкували найтяжчі кари, не виключаючи навіть розстрілу. До цих заяв можна було ставитися як до дуже впливових методів допиту, що не обов’язково мають здійс­нитися. Але цими днями, розмовляючи зі мною, Ви також сказали, що мене чекає десятилітня ізоляція від суспільства. Ваші слова я повинен брати серйозно й, не погоджуючись з Вашим висновком, дозволяю собі, поки ще не пізно, проти такого проекту енергійно заперечити й запротестувати... Взагалі в процесі слідства я свідомо мало, а може, й недостатньо підкреслював додатні сторони мого життєпису... За радянської влади — десять років роботи в Академії8, п’ять років роботи в КВЗІ9, три роки в Робітничому університеті, активна участь у переведенні українізації, в профроботі, в житловій кооперації, в радянській пресі... Невже ж все це нічого не важить? Невже ж все це треба завершити десятьма роками суворої ізоляції??! За що?! Кажуть, що на мене є викази інших. Припустімо, що й так. Напевне, цих виказів небагато. Дуже може бути, що автори деяких виказів вже позрікалися своїх слів. Напевне, ці викази одне одному суперечать, бо ж не можуть усі однаково брехати... Цих виказів я не читав і не бачив і з авторами очних ставок не мав... Справді, це дуже принадна думка — рятувати себе тим, що брехати на інших. Мабуть, так і міркували ті, що на мене виказували. Я таким шляхом не міг піти й не пішов. Чому? Не знаю. Може, це альтруїзм, може, ідеалізм, може, звичка говорити тільки правду... Це ніяка заслуга й тим більше не геройство. Але це й не злочин... Карати мене — це карати ту інтелігенцію, яка щиро пішла на радянську роботу, повірила, що між пролетаріатом і інтелігенцією нема ворожнечі, повірила, що давні помилки забуто і прощено... Ні! Мене не треба й не можна карати. Це буде помилка. ...Один зі слідчих сказав, що якби я був інженер, то, може, мене й випустили б, але оскільки я тільки лінгвіст, то без мене революція не постраждає. Це дуже невлучний дотеп! Міркуючи так, можна б поодинці половину населення винищити... Я думаю, що мовознавці-лінгвісти дуже потрібні й будуть потрібні навіть тоді, коли зайва буде міліція й червона армія...»

Обвинувальний висновок у справі Миколи Любинського склав уповноважений Секретно-політичного відділу (СПВ) ДПУ УСРР Георгій Бордон. Затвердив документ помічник начальника цього відділу Борис Козельський. В обвинувальному висновку харківські чекісти записали: «В марте 1931 года ГПУ УССР была ликвидирована украинская контрреволюционная организация «УНЦ», ставившая своей целью — свержение Соввласти на Украине. Материалами следствия установлено, что активную руководящую роль в организации играл Любинский Николай Михайлович».

Любинський відбував термін покарання у Карелії. Дружина і доньки тільки у 1933-му дізналися, що Любинський живий і перебуває в Медвеж’єґорську.

З архівів: «Любинский Николай... проживал в с. Повенец Карельской АССР, работал архивариусом Управления Беломорканала. Арестован 12 ноября 1937 г. Особой тройкой УНКВД Ленинградской области 15 декабря 1937 г. приговорен к высшей мере наказания. Расстрелян в Карельской АССР (Сандармох) 8 января 1938 г.».

Архівно-слідча справа М. Любинського перебуває у Центральному державному архіві громадських об’єднань України.

Вєдєнєєв Дмитро. Політичні репресії 1920—1980-х та проблеми формування національної пам’яті // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 26 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/78yF7l

Шевченко Сергій. Архіпелаг особливого призначення. — К.: Фенікс, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/JVLHYK

Шевченко Сергій. Микола Любинський і логіка червоного терору. Невідомі сторінки українського Розстріляного відродження // Дзеркало тижня. — 2008. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/p0Zuaw

Ну, вообще-то, если откровенно, то надо было бы всю Украину уничтожить. Но поскольку это невозможно, то вас, украинских интеллигентов, мы точно уничтожим.

Слова слідчого НКВС, що вів справу Валер’яна Підмогильного (зі спогадів репресованого Григорія Майфета)

«Я нічого не буду підписувати до того моменту, поки ви мені не дасте купку паперу, олівець чи ручку, щоб я дописав оцей роман. Бо цей роман мене мучить. Я вважаю, що там я можу сказати те, чого ще ніхто не говорив у літературі», — за словами Григорія Майфета, таку умову Підмогильний висунув слідчим. І слідчий дозволив писати. Йшлося про «Повість без назви».

8 грудня 1934 року Валер’яна Підмогильного було заарештовано за звинуваченням в «участі у роботі терористичної організації, що ставила собі за мету організацію терору проти керівників партії».

На всіх допитах Підмогильний відповідав слідчим: «Винним себе не визнаю». Коли допити стали жорстокішими, зробив офіційну заяву: «Беручи до уваги, що за Вашою заявою матеріал у моїй справі достатній для віддання мене до суду…, я даю таке сумарне зізнання.

Ніколи ні до якої терористичної організації я не належав і не належу.

Ніколи ніякої терористичної діяльності я не проводив.

Про існування подібних організацій, про їхню діяльність або діяльність осіб, зв’язаних з ними, я ніколи нічого не знав, інакше як з виступів представників Радвлади й партії в пресі й на прилюдних зборах.

Тому всякі зізнання інших осіб та обвинувачення мене в приналежності до терористичної організації і в терористичній діяльності я рішуче відкидаю як брехливі й наклепницькі».

11 січня 1935 року в протоколі з’явилося «зізнання» Підмогильного про те, що він нібито належав до «групи письменників-націоналістів з терористичними настроями у ставленні до вождів партії». Начебто так звана «група» складалась із 17 осіб, серед яких Микола Куліш, Григорій Епік, Олесь Ковінька, Євген Плужник. У провину Підмогильному ставилося і його твердження про те, що «політика колективізації привела українське село до голоду». На допиті 19 січня 1935 року прокуророві Українського військового округу Підмогильний сказав: «Я не належав до організації. Я вважав, що постанови партії по національному питанню в життя не проводяться… Для мене представниками партії в літературі були Хвильовий, Яловий, Шумський».

Без свідків і адвокатів виїзна сесія Військової колегії Верхов­ного Суду СРСР 27—28 березня 1935 року засудила Валер’яна Підмогильного та інших заарештованих у цій справі на 10 років з конфіскацією особистого майна. Невдовзі Підмогильний був доправлений до Соловецького табору особливого призначення.

У листах з табору Підмогильний неодноразово згадував про те, що працював над романом «Осінь 1929», у якому йшлося про початок колективізації в Україні. Збереглось 25 листів до дружини, у яких письменник розповідає про свої переклади, розпочаті повісті, оповідання.

9 жовтня 1937 року Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області винесла новий вирок — розстріл, який був виконаний 3 листопада. Разом із Валер’яном Підмогильним в урочищі Сандармох у Карелії впродовж 27 жовтня — 3 листопада було вбито понад тисячу в’язнів, серед яких Микола Зеров, Валер’ян Поліщук, Григорій Епік, Лесь Курбас, Микола Куліш, Мирослав Ірчан, Юліан Шпол та інші.

Вдовиченко Галина. Проект «Воскресіння Розстріляного Відродження». Валер’ян Підмогильний. «Цей роман мене мучить…» // Сегодня. — 2015. — 12 мая. Режим доступу: https://goo.gl/ 71TNjL

Підмогильний Валер’ян (1901—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ip30On

Розстріляний. Відродження. Фільм про Валер’яна Підмогильного.

Частина 1. Режим доступу: https://goo.gl/1h9vd7

Частина 2. Режим доступу: https://goo.gl/BS8GaJ

Того дня були заарештовані: у Києві — поет Василь Стус, літературний критик Іван Світличний, філософ Євген Сверстюк, математик i публіцист Леонід Плющ, багатолітній в’язень сталінських таборів Данило Шумук, лікар Микола Плахотнюк, інженер-економіст Зиновій Антонюк, мистець-реставратор, інженер-механік Олесь Сергієнко, поет-шістдесятник Іван Коваленко; у Львові — публіцист i літературний критик В’ячеслав Чорновіл, журналіст Михайло Осадчий, релігійний діяч Іван Гель, мисткиня-килимарка Стефанія Шабатура, поетеса Ірина Стасів-Калинець та інші.

З перших днів січня 1972 року КДБ УРСР розпочав масовий погром опозиційної інтелігенції. Вироки заарештованим виносились набагато суворіші, ніж у середині 1960-х років.

Унаслідок оперативно-розшукових заходів у поле зору КДБ потрапили учасники різдвяної коляди. Ініціатором вертепу у Львові стала учасниця правозахисного руху лікарка Олена Антонів, колишня дружина В’ячеслава Чорновола. Загалом у вертепі взяло участь близько 45 осіб: подружжя Калинців, художниця Стефанія Шабатура, психолог Михайло Горинь та його дружина педагог Ольга Горинь, педагог і літературний критик Володимир Іванишин, Марія Антонів, Марія Ковальська, Ярослав Мацелюх, учителька Любомира Попадюк, художник Богдан Сорока із дружиною Любою, Роман та Леся Лещухи, Марія Гель, Мар’ян Гатала, Ярослав Лемик, Степан Бедрило, Любомир Криса, Раїса Мороз, Микола Білоус, Василь Стус та інші.

Приводом для арештів стало затримання громадянина Бельгії, студента Ярослава Добоша: він намагався вивезти за кордон фотокопії «Словника рим української мови» Святослава Караванського, тодішнього політв’язня, фотокопії «Українського вісника» та самвидав. Добоша звинуватили «у проведенні підривної антирадянської діяльності». Після належної «обробки» він дав свідчення, що у Львові та Києві «обмінявся інформацією» з кількома шістдесятниками. Примітивна авантюра зі «шпигунськими» пристрастями закінчилася прес-конференцією Добоша 2 червня 1972 року. Ретельно опрацьований звіт про неї республіканське телебачення показало 5 червня. Того самого дня газета «Радянська Україна» опублікувала старанно зредагований текст під назвою «Українські буржуазні націоналісти — найманці імперіалістичних розвідок: прес-конференція в Києві». Після цього Добоша «видворили» із СРСР.

Суспільна атмосфера 1972—1973 рр. була гнітючою. Поодинокі спроби протестувати проти арештів присікалися якнайжорстокіше. Так, перекладач Микола Лукаш запропонував ув’язнити себе замість Івана Дзюби. Йому пригрозили «психіатричкою» і перестали публікувати його переклади.

Філософ Василь Лісовий 5 липня 1972 року подав до ЦК КПУ «Відкритий лист членам ЦК КПРС і ЦК КП України», який закінчувався так: «Зважаючи на умови, в яких подається цей лист, мені важко вірити в конструктивну реакцію на нього. Хоч я не виступаю ні в ролі відповідального, ні в ролі свідка, ні в ролі якимось чином причетного до тієї справи, що нині іменується «справою Добоша», після подання цього листа я безперечно опинюся в числі «ворогів». Мабуть, це й правильно, бо Добоша звільнено, а «справа Добоша» — це вже просто справа, обернена проти живого українського народу і живої української культури. Така «справа» дійсно об’єднує всіх заарештованих. Але я вважаю себе теж причетним до такої справи — ось чому прошу мене також заарештувати і судити».

Згодом Ярослав Добош «розкаявся»: «Мене попросили зробити заяву такого змісту... Виконуючи завдання ОУН, я 27 грудня 1971 р. виїхав у Радянський Союз. В обумовлених місцях я зустрівся з І. Світличним, З. Франко і Л. Селезненком і при сприянні Селезненка зустрівся з А. Коцуровою. Усіх цих осіб я проінформував про антирадянську діяльність українських організацій на Заході і про те, що українські націоналісти у своїй діяльності співпрацюють з сіоністами, а від них я отримав політичну інформацію, яка була мені потрібна, і документи. 3 січня я приїхав у Львів. 4 січня я зустрівся з С. Гулик. Під час цієї зустрічі я... отримав від неї потрібну нам політичну та іншу інформацію і передав їй для підтримки 30 рублів. Виконавши повністю завдання... На прикордонній станції Чоп мене заарештували за скоєний мною злочин. Я визнав, що скоїв тяжкий злочин проти радянської держави. Під час слідства я розповів про свою ворожу діяльність на Україні... Запевняю радянський уряд, що ніколи в житті я більше не буду займатись антирадянською діяльністю, і якщо мені дадуть можливість повернутись у Бельгію, то я ніколи не вчинятиму жодних дій проти Радянського Союзу».

Усіх, хто не давав показів проти заарештованих і виявляв найменші ознаки співчуття до них, карали. Чи не найвідоміша «чистка» академічних інститутів: у цей час звільнені з АН УРСР Михайло Брайчевський, Олена Апанович, Олена Компан, Василь Скрипка, Микола Роженко, Світлана Кириченко, Ярослав Дзира, Сергій Кудря тощо. Інших викидали з черг на квартири, їх або їхніх дітей не допускали до вищої освіти або вiдраховували з інститутів, закривали будь-які можливості службового зростання і творчого оприлюднення (друк, виставки тощо).

Хто хотів вижити — мусив принизливо каятися, писати криводушні пасквілі на своїх недавніх друзів або закордонних «українських буржуазних націоналістів — найманців іноземних розвідок». Хтось писав «оди», спивався, накладав на себе руки, найстійкіші надовго йшли у «внутрішню еміграцію».

За даними правозахисниці, історика Людмили Алексєєвої, у 1972—1974 рр. за участь в українському національно-демократичному русі було заарештовано понад 122 особи. За даними Харківської правозахисної групи, у 1972—1974 рр. в Україні заарештували 193 особи, у тому числі за антирадянську пропаганду — 100 осіб, за релігійні переконання — 27 осіб.

Овсієнко Василь. КГБ проти дисидентів. Сорок років погрому шістдесятників // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/fCPY7C

Гриців Марія. Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 12 січня. Режим доступу: https://bit.ly/1TQRbTE

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Операція «БЛОК» // День: Україна Incognita. — 2015. — 12 січня. Режим доступу: https://bit.ly/1Ryk8pQ

Захаров Борис. Сорок років від дня «Генерального погрому» // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2012. — 10 січня. Режим доступу: https://bit.ly/1OM8gOw

Український самвидав. — 2007. — №1 (20), березень. Режим доступу: https://bit.ly/1N3JGmw

Овсієнко Василь. Особистість проти Системи. До 40-річчя арештів 1972 року // Україна молода. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://bit.ly/1W1tVnk

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — Київ: Смолоскип, 2012.

Суд — це пластична операція наді мною. Задумано знищити мене — в цій гидкій, накиненій мені подобі, яка сповнена трупних запахів, яка для мене просто нестерпна.

Але для чого? За що?

Це незбагненно.

Це моторошно.

Це страшно.

Василь Стус (із заяви першому секретарю ЦК КПУ Володимиру Щербицькому від 12 вересня 1972 р.)

Обшук у квартирі Василя Стуса тривав увесь день. Увечері в перевернуте догори дном помешкання повернулись дружина і син. Малий Дмитрик, злякавшись незнайомих чоловіків у формі, сховався за кріслом і стріляв по них з іграшкового лука. «Ану слєдітє за рєбьонкам!» — крикнув один з кадебістів.

Уранці наступного дня Василя Стуса заарештували і доправили до внутрішньої тюрми КДБ (нині — будівля Служби безпеки України за адресою: вулиця Володимирська, 33). Слідчий Логінов постановив порушити проти поета кримінальну справу за статтею 187 Карного кодексу УРСР — «поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». Прокурор УРСР Глух підтвердив, що Логіновим «по справі зібрані достатні докази про те, що СТУС на протязі 1968—1971 років виготовляв та розповсюджував документи та вірші, що зводять наклепи на радянський державний та су­спільний лад».

Після принизливих обшуків Стуса повели у камеру: кам’яні стіни, маленьке віконечко під стелею, паркет, у кутку — п’яти­літрова каструля, нари і тумбочки.

Слідчий Логінов розпитував про збірки віршів, статті, зокрема «Феномен доби», листи на захист ув’язнених та інше. Після допиту Василь Стус поставив умову — повернути йому вилучений томик Ґете, інакше він відмовляється говорити зі слідчим.

Стус Дмитро. Василь Стус: життя як творчість. — К.: Факт, 2004. — 368с. Режим доступу: https://1576.ua/books/1951

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Одного разу Іван запитав кагебівського начальника на своєму допиті, як кажуть, просто з моста, чому в їхній установі працює так багато дурнів, — і той так само відверто відповів: «А, думаєте, багато розумних піде на таку роботу?»

Зі спогадів Надії Світличної

До квартири Івана Світличного постукали вранці. Семеро — «шмональники» та поняті — почали обшук: переглядали кожен папірець, книжку, зошит. Дружина Леоніда згадувала, що вилучили багато книжок, машинописів, магнітофонних стрічок з унікальними записами Василя Симоненка, Василя Стуса, Бориса Мамайсура та інших (Світличний кілька років збирав аудіоархів українських поетів-шістдесятників).

Обшук тривав майже добу — без перерви. «Хотілося кричати криком, вити пораненим звіром, — я ж мусила тримати себе в руках...» — писала Леоніда у книжці «Доброокий. Спогади про Івана Світличного».

27—29 січня 1973 року відбувся закритий судовий процес, де було винесено вирок: 12 років позбавлення волі (7 років таборів суворого режиму і 5 років заслання) за «антирадянську агітацію і пропаганду, виготовлення та поширення самвидаву. На судові засідання ні дружину, ні матір Івана Світличного не допустили.

Іван Світличний відбував покарання у таборах Пермської області, у селищах Всесвятське й Кучино (ВС-389/35, 36). Попри інвалідність і невтішний стан здоров’я (хвороба нирок, рецидиви туберкульозу, постійний головний біль та носові кровотечі) намагався працювати разом з усіма. Майже весь останній табірний рік Світличний провів у лікарні.

Він мав незаперечний моральний авторитет серед політв’язнів — його називали табірною совістю. Василь Стус писав про Світличного: «1974 р. Світличного на 56-й день голодовки (він важив тоді 46 кг) відправили етапом на виховну «профілактику» до Києва і, не досягши бажаного результату, повернули назад до табору».

Місцем заслання для Івана Світличного було призначено селище Усть-Кан Горно-Алтайської області. Він працював нічним сторожем, палітурником у бібліотеці. Від червня 1979 року до кінця заслання разом зі Світличним була його дружина Леоніда. Згодом їм дозволили перебратися в селище Майма.

20 серпня 1981 року у Світличного стався інсульт. Він пережив клінічну смерть, складну нейрохірургічну операцію в непристосованих умовах, післяопераційні ускладнення, підозру на рак хребта, гіпсове ліжко, частковий параліч. Вижив тільки завдяки самовідданому доглядові дружини. Термін відбув повністю.

Світличний Іван (1929—1992): [Біографія, твори, критика] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/3K0cpu

Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4

Дисиденти. Документальний фільм. Автор сценарію Ігор Малишевський, режисери Олександр Фролов, Ігор Шкурін. Студія «Контакт» на замовлення ТРК «Студія 1+1». 2006. Режим доступу: https://goo.gl/NKOLsv

Швець Леонід. Семен Глузман: «Чим менше в країні героїв і фанатиків, тим краще живуть люди» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2010. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ 3NuANO

Кіндрась Катерина. Дві історії кохання // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2008. — 13 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/y9HRWw

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

...прошу Президію Верховної Ради СРСР звільнити мене від громадянства СРСР. Мені легше буде помирати... в тяжкій неволі за межами України, не будучи громадянином СРСР.

Із табірної заяви Данила Шумука

Під час обшуку в помешканні оперативники вилучили спогади Данила Шумука про десятки років перебування у таборах. Ди­сидента звично обвинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді».

5—7 липня 1972 року Київський облсуд засудив Шумука до 10 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання він відбував у Мордовії, у таборі Сосновка. Оголошений «небезпечним рецидивістом», украй виснажений, Шумук написав офіційного листа з проханням позбавити його громадянства СРСР. Заяву надсилав також у 1973 та 1974 роках.

Попри контроль і терор у таборах Шумук брав участь у численних акціях протестів, голодівках, кілька разів потрапляв до лікарень у непритомному стані. Наприкінці 1980-х років група в’язнів (Є. Кузнєцов, О. Мурженко, М. Осадчий та В. Романюк) звернулись до парламенту Канади з проханням допомогти звільнити та виїхати з країни Данилові Шумуку.

Донька дисидента Віра Калач-Шумук так згадувала день звільнення батька: «Із Каратобе він виїхав до Уральська, звідти літаком до Москви. Просто на летовище під’їхала машина посла Канади в СРСР, і високі дипломатичні чини прослідкували, щоб колишній в’язень без проблем сів на рейс до Канади. Казали, що жодного дисидента ще так не проводжали, як Данила Шумука».

У 1987 році президент США Рональд Рейган у Білому домі приймав найвизначніших дисидентів світу з нагоди річниці Декларації прав людини. Україну представляв Данило Шумук: «Було б добре, якби Декларація про права людини стала законом. Тоді б і не було таких, як я...»

ЖИВИЙ ГОЛОС: Данило Шумук про Норильське повстання 1953 року // З архіву Богдана Нагайла. Режим доступу: https://goo.gl/ROJxTt

Стех Ярослав. Майже половина життя — в ув’язненні // Наше слово. — 2014. — 30 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/mxXEIw

Шумук Данило. Пережите і передумане: Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921—1981). — Детройт, 1983. Режим доступу: https://goo.gl/rRftSK

Шумук Данило Лаврентьевич (1914—2004) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/Po8qId

Шумук Данило. За східнім обрієм. — Париж, Балтимор: Смолоскип, 1974. Режим доступу: https://goo.gl/kRhGTn

Зінкевич Осип. Про спогади Данила Шумука і «всезнаюче» КДБ // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 18 березня. Режим доступу: https://goo.gl/jP2zKI

Шумук Данило. Я також знав Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. — К.: Укр. письменник, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/ilRpxn

Бобир Антін. Тюремний «хрест». Український дисидент Данило Шумук майже 43 роки просидів у польських, німецьких та радянських таборах і 15 років прожив у вимушеній еміграції // Україна молода. — 2010. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/EXRJKM

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Лікаря Миколу Плахотнюка було заарештовано під час другої хвилі репресій проти української інтелігенції. Експертиза Інституту ім. Сербського в Москві поставила йому традиційний діагноз: «шизофренія з манією переслідування», внаслідок чого Плахотнюка було вчергове засуджено до примусового перебування у психлікарні. Початком «хвороби» слідство вважало відмову Плахотнюка свідчити на закритому суді над студентом Гевричем у березні 1966 року.

22 травня 1967 року біля пам’ятника Шевченку міліція заарештувала кількох учасників мирного мітингу. Люди оточили міліціонерів, скандували «Ганьба!», проте ті від’їхали, забравши затриманих. Плахотнюк, який брав участь у мітингу, запропонував піти до ЦК і вимагати звільнення заарештованих. Близько 300 осіб вирушили до адмінбудівлі на вулицю Орджонікідзе (нині — вул. Банкова). Люди йшли щільною колоною — не співали, не кричали, щоб не дати приводу для звинувачень у порушенні громадського порядку. Дорогою їх обливали водою пожежні машини. О пів на другу ночі прибув міністр охорони громадського порядку Головченко і запропонував демонстрантам викласти свої претензії.

Оксана Мешко виклала вимогу звільнення заарештованих. Міністр пообіцяв, що до ранку їх відпустять, просив уранці прислати до ЦК делегацію демонстрантів, а зараз розійтися. Більшість послухалась, а приблизно 40 осіб залишилися чекати. О третій ночі заарештованих звільнили. А за декілька днів після демонстрації Плахотнюка було звільнено з роботи.

Під час примусового «лікування» у психіатричній клініці Микола Плахотнюк звертався до лікарів із проханням згадати клятву Гіппократа і не завдавати шкоди арештантам. Неодноразові висновки медичних комісій про припинення «лікування» 1974, 1976, 1977 та 1979 рр. систематично відхилялися судом Київської області. У листопаді 1980 року Плахотнюка повезли до Москви в Інститут ім. Сербского, де дійшли висновку, що йому давно пора бути вдома. 5 березня 1981 р. Плахотнюка нарешті виписали з Черкаської лікарні.

Микола Плахотнюк багато років очолював Музей шістдесятництва у Києві.

Рибаков Дмитро. Музей шістдесятництва: головні фонди — по квартирах і спогадах // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 30 березня. Режим доступу: https://goo.gl/QxYnAm

Презентація книги Миколи Плахотнюка «Коловорот: Статті, спогади, документи» (К.: Смолоскип, 2012). 2013. Відеозапис. Режим доступу: https://goo.gl/W31RGv

Плахотнюк Микола. Коловорот: Статті, спогади, документи. — К.: Смолоскип, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/b9jyOj

Рапп Ірина, Овсієнко Василь, Харківська правозахисна група. Помер Микола Плахотнюк // Права людини: Бюлетень. — 2015. — № 4. Режим доступу: https://goo.gl/K9y6HX

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Перебираючи в пам’яті тюремні роки, пригадую, як було важко у перші дні після першого арешту. Мене кинули в камеру смертників. Хотіли відразу зламати. Але мене не можна було зламати, адже я вже тоді написав свої книжки «Правосуддя чи рецидиви терору» і «Лихо з розуму» — про те, як дехто ламався, а дехто вистояв. Ці мої книжки сприймалися як своєрідна інструкція поводження на слідстві. Вже пізніше тюремщики не раз казали в’язням: «Що? Навчилися у Чорновола?» Це було журналістське дослідження на власному досвіді. Ні, зламатися я не міг.

З автобіографії В’ячеслава Чорновола

У 1967 році Вячеслава Чорновола заарештували за публікацію за кордоном праці «Правосуддя чи рецидиви терору?», у якій він доводив, що судові процеси 1966 року та досудове слідство відбувалися з кричущими порушеннями радянського законодавства. Та навіть з-за ґрат публіцист зумів дати ляпаса системі: писав статті, оголосив голодування, що тривало 48 діб, а після звільнення вирішив видавати журнал.

У 1969 році Чорновіл розпочав роботу над першим номером часопису, що отримав назву «Український вісник». Журнал готувався у конспіративних умовах: безпосередньо до випуску були причетними лише кілька осіб. А от розповсюдженням журналу та збиранням інформації займалося набагато більше людей, які й не знали, хто і де видає часопис. Лише наприкінці 1980-х років Чорновіл почав поступово відкривати імена тих, хто невтомно працював над важливою справою: Олена Антонів, Надія Світлична, Ніна Строката, Валентин Мороз, Юрій Шухевич, Атена Пашко, Людмила Шереметьєва, Ярослав Кендзьор, Михайло Косів, Микола Плахотнюк та інші.

Уже після виходу першого випуску «Українського вісника» органи держбезпеки заходилися шукати видавця. За Чорноволом було встановлено спостереження, та довести його причетність ніяк не могли. Чекістам вдалося тільки затримати кур’єра, але прізвища членів редколегії залишались нез’ясованими. Добре продумана конспірація певний час рятувала В’ячеслава Чорновола. Відчуваючи наближення арешту, він використовував кожну вільну хвилину, аби підготувати матеріал ще на кілька випусків. Рукописи для шостого випуску Чорновіл передав Михайлові Косіву. Як виявилося, вчасно: 12 січня 1972 року В’ячеслава Чорновола було заарештовано.

Довести причетність Чорновола до видання «Вісника» слідство довго не могло. Протоколи його допитів вирізнялися лаконічністю: він навідріз відмовлявся давати будь-які свідчення, вважаючи свій арешт незаконним. Тоді чекісти вдалися до шантажу, затримавши сестру публіциста Валентину та дружину Атену Пашко. На знак протесту Чорновіл оголосив сухе голодування. 12 квітня 1973 року Львівський обласний суд виніс вирок: 6 років позбавлення волі у таборах суворого режиму та 3 роки заслання. А черговий номер «Українського вісника» таки вийшов — за три місяці після арешту Чорновола.

Чорновіл В’ячеслав. Автобіографія // Рух прес. — 2016. — 14 червня. Режим доступу: https://goo.gl/7n4MSF

Самохіна Варвара. Той, хто розбудив Україну — В’ячеслав Чорновіл // Останній бастіон. — 2014. — 24 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/0kZWPq

Зайцев Юрій. Кадебістський погром 1972-го. Судова розправа над «шестидесятниками». Режим доступу: https://goo.gl/9IC2aA

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно»: Операція «БЛОК». Дія перша // ТСН.ua. — 2011. — 3 березня. Режим доступу: https://goo.gl/LvAa9O

Чорновіл В’ячеслав (1937—1999): [Біографія, твори, критика] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/OWxNuj

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Все можна витерпіти: і той карцер, і ті нари-дошки з величезними щілинами, і холод, бо опалювалося лише один раз на добу. Оскільки я думала, що не витримаю і дня в тюрмі, то я витримала ще й не таке. Людина ніколи не знає, як вона буде поводитися в екстремальних ситуаціях, просто не знає своїх можливостей, доки не прийдеться пережити подібне.

З інтерв’ю Стефанії Шабатури

Причиною арешту майстрині Стефанії Шабатури став подарунок. За спогадами відомого учасника національного руху опору 1960—1980-х років Івана Геля, на день народження Стефанія Шабатура отримала від нього у подарунок самвидавчу книжку поезій Миколи Холодного «Крик з могили». Цю книжку разом із іншими знайшли у неї під час обшуку.

«У Харківській тюрмі я сиділа в камері смертника, ліжко було коване з металу, таке як гріб, на нього дають матрац і все. Це все до землі прикручене, прибите, таке жахливе. Я надивилася на ті тюрми, а потім був концтабір. Там були свої: Ніна Караванська, старі політв’язні Дарка Гусяк, Марія Пальчак, була єврейка Сільва Залмансон. Там була ще така Наташа з Сибіру, вона була там, тому що чоловік мав українське прізвище. Ще група молоді, яка палила дачі комуністам, їх за це посадили», — згадувала дисидентка в інтерв’ю.

Ткалю звинуватили в антирадянській агітації та пропаганді, інкримінуючи розповсюдження машинописних збірок Василя Стуса «Веселий цвинтар», згаданого вже «Крику з могили» Миколи Холодного і статті Валентина Мороза «Серед снігів». Під час обшуку вилучили й приватне листування мисткині.

Улітку 1972 року Стефанію Шабатуру засудили за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР до 5 років ув’язнення у таборах суворого режиму та 3 років заслання. Покарання вона відбувала у жіночому концтаборі у Мордовській АССР, потім була на засланні до села Макушино Курганської області.

«Була невеличка територія, де ми квіти садили, а між тими квітами замасковували якусь редиску або моркву. Але наглядачі завжди перевіряли: “А что это? А это что? Потом увидим, когда это вырастит”. То була редиска, листочки ми обскубували, щоб не було видно. Одного разу посадили насіння культивованої лободи, коли росте, то має лапаті м’ясисті листя, які ми обламували і їли.

— А что это такое?

— Это цветок.

— А какой?

— Не знаю.

— А почему вы его листики обрываете?

— Говорят, что быстрее будет цвести», — згадувала жінка в інтерв’ю.

У таборі Стефанія Шабатура разом з іншими в’язнями оголошувала голодування, писала листи до влади з вимогами дотримувати прав людини, припинити арешти тощо. Мисткиня розповідала, що спільною акцією протесту в’язні змусили тюремників відправити хворого Василя Стуса на лікування.

«Ми як українці повинні були пройти свою дорогу і зіграти роль у долі нашої держави, нашого народу. Коли ми вже повернулися, то ще там знали, що Україна вже буде. До кінця всі відсиділи, але ми знали, що буде Україна. Не просто вірили (я все життя вірила), а от знали. Звідкись там були знання, мабуть, від Бога теж», — Стефанія Шабатура.

Садова Вікторія. Подарунок на день народження. Як виглядали доповідні КГБ 1970-х // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2010. — 16 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ZswrzY

Малюк Ірина. Стефанія Шабатура: «Я знала, що Україна буде…»: [Інтерв’ю] // Радіо Свобода. — 2014. — 18 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/kI6SzX

Померла політв’язень Стефанія Шабатура. 5 фактів з її життя // Твоє місто. — 2014. — 17 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/6sgH1b

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Математик Леонід Плющ був заарештований за «антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву радянської влади». У січні 1973 року суд постановив, що Плющ вчинив злочин у неосудному стані. Влада вводила в обіг жорсткий засіб покарання — запроторення до «психушки». Нормальних людей лікарі, озброєні галоперидолом та концепцією академіка Снєжнєвського про «вялотекущую шизофрению», за лічені місяці перетворювали на напіврослинних істот. Улітку того самого року Міжнародний конгрес математиків у Ванкувері поширив заяву про негайне звільнення Плюща.

Леонідові Плющу пощастило: він пробув у спецпсихлікарні «лише» три роки. Західні комуністичні вожді під тиском однопартійців і з огляду на виборців змушені були вимагати від Брежнєва звільнення дисидента.

23 жовтня 1975 року в Парижі було організовано великий мітинг на захист Плюща. Керівники компартій Франції, Англії й Італії висунули вимоги звільнити його. І радянська влада здалась. Поза бажання самого Плюща його у січні 1976 року було відправлено до Франції на поруки генсека Французької компартії Жоржа Марше. Французькі лікарі швидко встановили відсутність у Плюща будь-яких психічних захворювань. Невдовзі він одержав французьке громадянство.

Відеолекція Оксани Забужко та Леоніда Плюща — Як кожен може боротися з тоталітарною пропагандою (Центр літературної освіти). 2014. Режим доступу: https://goo.gl/cRd2On

Помер публіцист та літературознавець Леонід Плющ // Українська правда: [Електронний ресурс]. — 2015. — 4 червня. Режим доступу: https://goo.gl/BAXuPd

Грабовський Сергій. Недооцінений Леонід Плющ // День. — 2015. — 11 червня. Режим доступу: https://goo.gl/zxJ0CT

Терещук Галина. 40 років тому у Львові та Києві розпочався погром шістдесятників // Радіо Свобода. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/mhN5vq

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Жити можна. Тут можна, як ніде. Якщо була колись найдемократичніша держава, то це був лише (конц-)табір.

Михайло Осадчий. Більмо

Разом із іншими представниками української інтелігенції Михайла Осадчого звинувачували в «антирадянській агітації й пропаганді». Окрім стандартного формулювання Осадчому інкримінували ще й написання статей, віршів і прози, зокрема слідство звернуло увагу на твір «Більмо». Рецензії на його твори писали доктор філологічних наук Микола Матвійчук, кандидат філологічних наук Михайло Нечиталюк і поет Георгій Книш. Їхні висновки стали підставою для засудження Осадчого.

5 вересня 1972 року на закритому судовому засіданні Осадчого було засуджено за статтею 62 Кримінального кодексу УРСР до 7 років таборів особливо суворого режиму і 3 років заслання. Публіциста й письменника визнали особливо небезпечним рецидивістом. Удруге він відбував покарання в таборі ЖХ-385-1 у с. Сосновка Зубово-Полянського району Мордовії.

Наприкінці 1974 року в’язня Осадчого перевели з табору суворого режиму до тюрми КДБ. Тамтешні офіцери лейтенант Єрмоленко і старший лейтенант Шумейко запропонували йому співпрацю в обмін на свободу. Коли Осадчий відмовив, вони пообіцяли розправитись із його родиною. Після того у рідному селі Осадчого невідомі побили його 70-річну матір Олену. Про це Михайлові розповів співкамерник-сексот Громов. Брата Володимира, який мешкав у Сумах, викликав на розмову до Львова генерал КДБ Полудень і запропонував співпрацю, але брат теж не бажав мати нічого спільного із «кагебістами».

5 січня 1975 року Осадчого побили «кримінальники» Гуцуляк і Бельмьосов. 10 лютого, напередодні повернення з тюрми до табору, Бельмьосов попередив Осадчого, що його вб’ють на засланні, а брата — на волі.

У березні 1975 року Володимир Осадчий за посередництва одного з колег познайомився з «кримінальниками», які відбували покарання у Сумах на будівництві. Вони пограбували крамницю, а Володимира Осадчого затримали як свідка у справі. Тіло Володимира Осадчого було знайдене посеред вулиці у квітні, після того як він вийшов з ізолятора. Його вбили ударом у скроню.

Через смерть брата Михайло голодував 39 днів. За той час вдалося дізнатися тільки, що було проведено дві експертизи: перша засвідчила вбивство Володимира, друга — ненасильницьку смерть. Михайло Осадчий неодноразово звертався з концтабору до всіх знайомих з проханням приватно вивчити справу загибелі його брата. Він продовжував голодування: як у день народження Володимира — 16 листопада, так і в день його смерті — 5 квітня.

Петренко Микола. Авторський екземпляр Михайла Осадчого // Zaxid.net. — 2011. — 24 червня. Режим доступу: https://goo.gl/HyQL3J

Іванущенко Геннадій. Осадчий Михайло Григорович: витяг зі справи КГБ // Сумський історичний портал: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 25 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/YehxBZ

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Ірина була дуже обдарована і мудра. Я навіть не прагнув досягнути рівня її історичних розвідок, біблейських. Нічого не друкувала, крім казок, бо вважала основними дослідження про Біблію. Перед смертю навіть праву руку зламала і писала лівою. Гора списаних паперів залишилась.

Зі спогадів Ігоря Калинця

Під час слідства у справі Ірини Калинець на допити викликали її учнів. Але зі ста школярів, які пройшли свідками, лише двоє чи троє свідчили проти неї: мовляв, читала вірші, присвячені В’ячеславу Чорноволу, давала читати твори Валентина Мороза, говорила про незалежну Україну. Слідчі не змогли довести причетність Ірини Стасів-Калинець до «групи» В’ячеслава Чорновола та її участь у виданні нелегального журналу «Український віс­ник». У липні 1972 року суд розглянув справу про звинувачення Ірини Стасів-Калинець та Стефанії Шабатури за статтею 62 Карного кодексу УРСР («антирадянська агітація і пропаганда») і засудив Калинець до 6 років ув’язнення в таборах суворого режиму та 3 років заслання. За півроку такий самий вирок дістав її чоловік — Ігор Калинець. Маленька донька була розлучена з батьками на дев’ять років.

Покарання Ірина відбувала у таборі ЖХ-385/3, селище Барашево, Мордовія, разом зі Стефанією Шабатурою, Надією Світличною та іншими. Брала участь у всіх акціях жіночої політзони: підписала листа в прокуратуру, у якому табірне начальство звинувачувалось у перешкоджанні святкування Великодня; листа Генеральному секретареві ООН з проханням сприяти справедливому судовому розгляду в присутності представників ООН; колективного листа на підтримку Андрія Сахарова; звернення до табірної адміністрації про дозвіл внести гроші до Фонду допомоги жертвам чилійської хунти і послати делегаток на з’їзд Міжнародної демократичної асоціації жінок; лист до Комітету прав людини ООН зі скаргою на табірні умови і з проханням надіслати представника тощо. Разом з іншими голодувала та вимагала надання статусу політв’язня; відмовлялась від тяжкої фізичної праці у 1975 році у зв’язку з Міжнародним роком жінок; голодувала на знак протесту через відмову в побаченні з рідними. Багато разів Ірині Калинець довелося зазнати жорстоких репресій з боку табірних властей.

На засланні Ірина Калинець перебувала у Читинській області разом з чоловіком. Звільнена у 1981 році.

Калинець Ірина (1940—2012): [Біографія, твори] // 1576: Бібліо­тека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/nI6AnU

Палажій Галина. «Ми ще живі, коли нас хтось кохає, коли на вічну пам’ять споминає», — Ірина Калинець. 6 грудня вечір пам’яті Ірини Калинець // ZIK. — 2015. — 7 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/nAR9HZ

Терещук Галина. Зібрання творів Ірини Калинець: 10 томів для роздумів // Радіо Свобода. — 2012. — 6 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/W0epRh

Легін Софія. Спогад про Ірину Калинець // Фотографії Старого Львова: [Інтернет-ресурс]. — 2015. — 14 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/4pdv2Q

Калинець Ігор. Про 10 діб арешту Ірини Калинець: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/nqA6I3

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Інженера Олеся Сергієнка заарештували за «антирадянську агітацію та пропаганду» і ув’язнили на 7 років таборів та 3 роки заслання. Відбував покарання у таборі суворого режиму ВС-389/36 у селищі Кучино Чусовського району на сході Пермського краю.

За участь в акціях протесту в таборі був ув’язнений іще на три роки. Покарання відбував у Володимирському централі. У цей час його матір Оксана Мешко розгорнула кампанію на захист сина. Вона була однією із засновниць Української Гальсінської групи, а після арешту Миколи Руденка виконувала обов’язки її керівника.

У січні 1977 року Сергієнка повернули етапом до Кучина, де він захворів на бронхіт. Є свідчення, що оперативниця з Києва під виглядом медсестри зробила хворому небезпечне щеплення. Оксана Мешко досі намагалася звільнити сина, але зазнавала переслідувань. У 1980 році її помістили у психлікарню на 75 діб, визнали осудною і заарештували.

Різдвяного вечора 1981 року Київський міський суд виніс 76-річній жінці вирок за статтею 62 ч. 1 Карного кодексу УРСР — «антирадянська агітація і пропаганда» — та засудив до 6 місяців ув’яз­нення і 5 років заслання. Оксану Мешко етапували до місця позбавлення волі протягом 108 діб.

У жовтні 1981 року Олесь Сергієнко повернувся до Києва. За півроку поїхав до Хабаровського краю навідати матір, яку привозили на обстеження до лікарні (відвідати її у закритій зоні в Аяні було неможливо).

Після звільнення Оксана Мешко й Олесь Сергієнко продов­жували громадську діяльність.

Овсієнко Василь. Сергієнко Олесь (Олександр) Федорович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 15 липня. Режим доступу: https://goo.gl/7J3NMB

Овсієнко Василь. Козацька Матір (Оксана Мешко). Воздвиження чесних хрестів // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/ fBKe3N

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

У червні 1932 року до квартири Петра Бовсунівського (Київ, вулиця Енгельса, 25 — нині Лютеранська) увірвались із обшуком енкаведисти. Слідство було умовним, хоча і тривало майже півроку. 13 січня 1933 року науковця було засуджено судовою трійкою при колегії ДПУ УСРР до розстрілу. Але 24 січня трійка замінила розстріл на 10 років виправно-трудових таборів.

У жовтні 1937 році у справі № 103010-37 Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області засудила 134 так званих «українських буржуазних націоналістів», які вже перебували на Соловках. Оперативна частина Соловецької тюрми звинуватила їх у тому, що вони начебто залишились на поперед­ніх контрреволюційних позиціях та, продовжуючи контрреволюційну націоналістичну шпигунську (на Соловках!) і терористичну діяльність, створили контрреволюційну організацію «Всеукраїнський центральний блок».

«Це були люди, які ще б створили неоціненні духовні скарби, володіючи якими ми стали б у рівень з іншими цивілізованими народами. Сама присутність таких людей у суспільстві робить його кращим. Але постріли малограмотного ката Матвеєва — виконавця волі чужої, глибоко ворожої нам російської комуністичної влади — змінили хід нашої історії...» — писав дисидент Василь Овсієнко.

До «Соловецького етапу» енкаведист Ейхманс дібрав інтелігенцію практично всіх народів СРСР. Серед них було майже 300 українців. У списку «українських буржуазних націоналістів» виявився і Петро Бовсунівський. Його було розстріляно 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох (Карелія).

Білокінь Сергій. Соловки. Режим доступу: https://goo.gl/GdcvyM

Реабілітовані історією. Київська область. Книга друга. — К.: Видавництво «Основа», 2006. Режим доступу: https://goo.gl/mrUZPU

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Овсієнко Василь. Убієнним синам України // Меморіал. — 2004. — 13 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/M3Wrnt

Я ніколи, за жодних обставин просити помилування не буду. Я залишаюся й надалі стоятиму на своїх позиціях у національному питанні. Свою діяльність буду продовжувати. Я буду боротися проти існуючого ладу.

Євген Сверстюк

З обшуком до Євгена Сверстюка прийшли 12 січня 1972 року. Передчуваючи такий розвиток подій, дисидент заховав або викинув усі речі, що могли б викликати підозру. Залишився тільки заклеєний конверт, що його передав Іван Світличний. У конверті був твір Василя Рубана «Програма у-комуністів». Під час обшуку, який проводив начальник слідчого відділу старший лейтенант Пархоменко, конверт було виявлено та долучено до справи.

Через погане самопочуття, підтверджене лікарем, Євгена Сверстюка залишили вдома. Однак уже 14 січня, на старий Новий рік, за ним прийшов кагебіст. Із розмов, що велись на допиті, дисидент зробив висновок, що слідство не має жодних матеріалів для його арешту. Але через вилучення конверту з текстом Рубана про вихід на волю не могло бути й мови.

На одному з допитів Сверстюк не витримав.

« — Ви всі однакові шулери. Що оцей лайдак, якого ви приводили, що ви — у вас одна спільна мова. Про що ви можете зі мною розмовляти?

— Ви ображаєте слідство! Ви прокуратуру ображаєте! Ми проти вас порушимо окрему справу.

— От якраз буде чудово, якщо ви проти мене порушите окрему справу — отут-то я скажу, хто ви такі і до чого ви опускаєтеся. Ви все ж таки повинні триматися пристойно, коли розмовляєте з пристойними людьми.

— Ви забагато про себе думаєте!»

Суд відбувся наступного року. Євгена Сверстюка засудили на 7 років таборів і 5 років заслання. Головував суддя Дишель, прокурором був Погорєлий, слідчим у справі — Чорний.

«А взагалі, мені здається, я в багатьох моментах допускав помилки. Мені здається, що я даремно підписував протоколи. Василь Стус мав більшу рацію, що взагалі не підписував багатьох протоколів. То для внутрішньої сатисфакції, тому що вже зараз, дивлячись із віддалі часу, все має інші виміри й інші оцінки», — згадував Євген Сверстюк у розмові з Василем Овсієнком.

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно»: Заблокована країна: 1972 рік // ТСН.ua. — 2011. — 10 березня. Режим доступу: https://goo.gl/zUuOT5

Гриців Марія. Арештована коляда, або Погром 12 січня 1972-го // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 12 січня. Режим доступу: https://bit.ly/1TQRbTE

Овсієнко Василь. КГБ проти дисидентів. Сорок років погрому шістдесятників // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/fCPY7C

Овсієнко Василь. Євген Сверстюк. Портрет на осінньому плесі // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 23 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/DjP7DK

Обшук та арешт проводили молодший лейтенант управління держбезпеки Гольдфарб і сержант Лейбович. Аркадія Добровольського звинуватили у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності.

Знущань слідчих Аркадій зазнав іще у 1934 році, коли йому поламали ребра і вибили зуби, готуючи до процесу над Миколою Вороним. Вороного тоді звинуватили у «контрреволюційному трубадурстві», доводили, що він був «ідеологом української національної буржуазії».

Після фізичних знущань Добровольському оголосили вирок: 7 років ув’язнення і 5 років позбавлення у політичних правах. Покарання колишній студент відбував у тресті «Дальбуд» (район Верхньої Колими). Не врятувало молодого сценариста навіть те, що картину «Трактористи», над якою він працював, показали Йосипу Сталіну і «вождь народів» визнав, що ця кінокартина дуже потрібна для стимуляції активної колгоспної праці.

Прем’єра «Трактористів» відбулася 2 березня 1938 року. А один із авторів сценарію вже майже рік рубав ліс на Північній Колимі під Магаданом. Можна тільки уявити, як почувався Аркадій Добровольський, коли одного разу ув’язнених з лісоповалу завели до клубу і оголосили, що показуватимуть новий фільм; зблиснули титри: кінострічка називалася «Трактористи». Режисер Іван Пир’єв, сценарій… Замість Аркадієвого стояло ім’я Євгена Помєщікова.

Після відбуття строку трибунал військ НКВС знову засудив Добровольського до 10 років позбавлення волі з черговим наступним п’ятирічним позбавленням у правах. Підставою став написаний ним вірш «Мудрый Кролик», у якому слідчі побачили натяк на культ вождя.

Надзвичайно важким було повернення Аркадія із заслання. Уже відшумів знаменитий ХХ з’їзд КПРС. Багато людей повернулося додому, а Добровольського не звільняли. Варлам Шаламов, який на Колимі товаришував із ним, розповів про свого тюремного побратима Борисові Пастернаку, уточнив, де, у якому саме місці той перебуває. Пастернак повідомив про це Миколі Бажану. І ось депутати Верховної Ради СРСР Максим Рильський та Микола Бажан підготували листа на ім’я Микити Хрущова.

Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок щодо Аркадія Добровольського 7 вересня 1957 року. Звільнили Добровольського 2 вересня 1958 p., коли прокуратура Магаданської області закрила його справу.

Горобець Олександр. Гулагівська одісея творця радянських культових кінострічок // ЛІГА. Блоги. — 2015. — 13 травня. Режим доступу: https://goo.gl/I4EXyO

Горобець Олександр. Жінка, перед якою Аркадій Добровольський став навколішки... // Gazeta.ua. — 2015. — 21 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/CWcY0x

Горобець Олександр. Co komu do tego? // ЛІГА. Блоги. — 2015. — 26 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/hBKJUY

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Завтра Новий рік, а настрій в мене важкий, сумний, сумний. Не бачу просвіту. Темно, глухо, безпорадно навкруги. Гниємо, пропадаємо, гниємо. Страх, біль, мука й огида до себе, до всіх нас, до всього людства, що довели до такого жахливого, безпорадного, огидного, обурливого для людської гідності становища. Гурток змовників, мало не карних злочинців, безпринципних, аморальних людей, що зветься Комуністичною партією, всіх і все давить і глушить, не дає жити, дихати, позбавив усіх і все прав і волі, робить страшні, нечувані в історії насильства. Все це прикриває машкарою комунізму, а всі мовчать, слухаються, коряться, вихваляють своїх гнобителів, не зупиняються ні перед якими жертвами, щоб догодити їм. Боляче й страшно, страшно за наш край і людей…

Запис у щоденнику Володимира Дурдуківського від 31 грудня 1928 року

Володимира Дурдуківського заарештували за «антирадянську діяльність» у справі «Спілки визволення України» 4 липня 1929 року. Він дуже важко переносив ув’язнення, допити; через хворобу перебував під постійним наглядом лікаря. Показовий судовий процес проходив у Харківському оперному театрі з 9 березня до 19 квітня 1930 року.

Як свідчили очевидці, до Києва Дурдуківський повернувся немічною, хворою людиною, яка, не відчуваючи за собою ніякої провини, сподівалась на розуміння й підтримку колег, вихованців, педагогів. Але його зустріла серія публікацій у провідних українських журналах, де він особисто і керована ним школа піддавалися брутальній, нищівній критиці, звинуваченням у «буржуазному націоналізмі», «українському фашизмі».

У періодичній пресі почалося цькування Дурдуківського. У журналі «Шлях освіти» було опубліковано статтю С. Чавдарова «Шкідництво на педагогічному фронті», спрямовану проти Дурдуківського та його колег: «Це все оголив пролетарський суд, виявив він ідеолога бандитизму Єфремова, хамелеона Гермайзе, верткого спекулянта на педагогіці Іваницю... Він (Дурдуківський) не тільки агітує за ніби аполітичний ідеал гармонійного виховання, він діє цілком політично, як свідомий класовий ворог. Як же інакше розцінювати його рецепт гармонійним вихованням вилікувати і оздоровити народне та державне життя. Народне для Дурдуківського — то не державне й державне — не народне. Це ж неприхована антирадянська агітація зарозумілого контрреволюціонера».

Збірник Володимира Дурдуківського «З практики трудової школи» та ідеї, висвітлені в ньому, розцінювалися як теоретичні засади «педагогіки українського фашизму». Цей збірник вийшов у 1923 р. і нічого «контрреволюційного» чи «фашистського», звісно, не містив. Але прискіпливий погляд рецензента майже за 10 років після публікації угледів крамолу в декларованому Дурдуківським індивідуальному підході до виховання та його бажанні забезпечити гармонійний розвиток дитини.

Наприкінці грудня 1937 pоку Дурдуківського знову заарештували. 31 грудня 1937 року особливою нарадою УНКВС Київської області його було засуджено до розстрілу.

У 1964 році слідчу справу № 408370 було переглянуто. Постанову Особливої трійки від 31 грудня 1937 року відносно Володимира Дурдуківського було відмінено, а справу закрито «за відсутністю складу злочину». Ухвалою Верховного Суду України від 11 серпня 1989 року було закрито всю справу «Спілки визволення України» через відсутність складу злочину з повною реабілітацією всіх осіб.

Санівський Олександр. В. Ф. Дурдуківський — видатний український педагог 20-х років ХХ століття // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: зб. наук. пр. Уманського держ. пед. ун-ту ім. П. Тичини. — Умань, 2012. — Вип. 42, ч. 2. Режим доступу: https://goo.gl/IV0VQw

Дурдуківський Володимир Федорович // Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. — Кн.2: Навч.посібник / За ред. О. В. Сухомлинської. — К.: Либідь, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/MAhy7T

Даниленко Віктор. Один з 45-ти. В. Дурдуківський // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД— КГБ. — 1998. — № 1/2 (6/7). Режим доступу: https://goo.gl/9aeXnR

Куліш Аліна. Школа — моє життя (до 140-річчя від дня народження Володимира Федоровича Дурдуківського): [Електрон­на колекція тврів на веб-сайті Педагогічного музею України Національної академії педагогічних наук України]. Режим доступу: https://goo.gl/J7GDcM

Три роки колонії молодий активіст отримав за, як зазначалось у вироку, «распространение заведомо ложных измышлений, порочащих советский государственный и общественный строй». У справі також проходили генерал Петро Григоренко та поет Ілля Габай. Григоренка було відправлено на примусове психіатричне лікування, проти нього було застосовано каральну психіатрію.

Габай і Джемілєв вимагали від суду перевірки фактів та документів справи, від чого суд ухилився. Стенограму процесу було оприлюднено у самвидаві, а промова Мустафи Джемілєва стала одним з найяскравіших документів в історії правозахисного руху в СРСР: «Каким бы я ни подвергался репрессиям и преследованиям, я твердо могу сказать, что никто, никогда и ни при каких обстоятельствах не сможет меня заставить отказаться от исполнения обязанностей, налагаемых честью, национальным достоинством и гражданским долгом».

У своїй захисній промові та в останньому слові Мустафа Джемілєв розповів про боротьбу кримських татар за повернення на батьківщину та відновлення державності. Він надав суду список опублікованої белетристики і публіцистики, яка містила наклепи на кримськотатарський народ; розповів про гоніння, яким піддаються з боку місцевої влади і каральних органів кримські татари, що намагаються повернутися на батьківщину.

На знак протесту проти переслідування кримських татар і судового свавілля Мустафа Джемілєв оголосив тридцятиденне голодування: «Батьківщина або смерть!»

Бекирова Гульнара. Омский процесс Мустафы Джемилева // Бекирова Г. Крымские татары. 1941—1991 (Опыт политической истории). — Т. 1. — Симферополь, 2008. Режим доступу: https://goo.gl/72UErM

Омский процесс: как судили Мустафу Джемилева в 1976-м: [Публикация Сахаровского центра на веб-портале Slon.ru]. Режим доступу:https://goo.gl/QMnciU

Бекірова Гульнара. Сторінки кримської історії. «Я хотів би, щоб біль чужий жив у мені щемливим в серці болем...» // Крим. Реалії. — 2015. — 19 січня. Режим доступу: https://goo.gl/nV7YqQ

Джемилев Мустафа (р. 1943) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/o3Hic7 19 січня 1939 року вбитий поет Михайло Драй-Хмара10

19 січня 1939 року на колимському засланні загинув поет-неокласик, літературознавець і перекладач Михайло Драй-Хмара — за офіційною версією, «від ослаблення серцевої діяльності».

Позиція НКВС щодо Драй-Хмари досить чітко була сформульована у псевдопоказі ще одного репресованого з п’ятірного грона неокласиків Павла Филиповича: «Драй-Хмара нам всем был хорошо известен как украинский националист, и своими литературными националистическими работами (стихи и историко-литературные статьи) занял довольно видное место в националистических кругах».

За Михайлом Драй-Хмарою каральні органи полювали ще з початку 1930-х років. Його сонети трактувалися партійними діячами «оригінально», не гірше ніж затятими літературознавцями. Досить примітивно сфабрикована справа № 3391, яку відкрили у 1933 році проти Драй-Хмари за його начебто приналежність до контрреволюційної організації у Кам’янець-Подільському університеті, була закрита за рік за відсутністю доказів.

А 5 вересня 1935 року було виписано ордер № 28, і вже наступного дня оперуповноважені Сергієвський і Бондаренко заарештували Драй-Хмару в його київському помешканні. Звинувачення було стандартне: «націоналістична контрреволюційна діяльність». Драй-Хмара досить різко і принципово його заперечував. Тоді 30 жовтня 1935 року його справу під № 101 з’єднали зі справою Филиповича під № 99, а 22 листопада справи Павла Филиповича і Михайла Драй-Хмари були «підверстані» до так званої справи «Зерова і його групи» за № 1377.

В результаті більшість заарештованих вимушено підписали зізнання і низку фальшивих свідчень щодо колег і товаришів. М. Зерова було засуджено до 10-річного ув’язнення. Стільки ж отримали П. Филипович та А. Лебідь, а також інші «учасники групи», котрі познайомилися одне з одним лише під час очних ставок. Дещо менше отримали поет М. Вороний — вісім років, працівник українського історичного музею Б. Пилипенко та педагог із Чернігова Л. Митькевич — по 7 років. Вижити вдалося тільки Митькевичу.

Проте й тут Михайло Драй-Хмара був одним із небагатьох, хто на допитах не зламався і не свідчив ні проти себе, ні проти товаришів. Слідчі були змушені повернутися до справи № 101. Її розгляд відбувся 28 березня 1936 року в Москві на засіданні Особливої наради при НКВС СРСР під порядковим номером 88. Вирок був лаконічним: «Драй-Хмара Михаил Афанасьевич — за контрреволюционную деятельность заключить в исправтрудлагерь сроком на пять лет, считая с 5.9.35 г.». Так Драй-Хмара опинився на Колимі.

Згодом, постановою Особливої трійки Управління НКВС Дальбуду від 27 травня 1938 року, Михайлові Панасовичу додали ще 10 років за нібито участь в антирадянській організації й антирадянську пропаганду в таборі.

Існує ймовірніша за офіційну версія смерті Михайла Драй-Хмари — хоча і з сумнівною датою. Михайло Добровольський, який до 1937 року очолював комсомольську організацію Удмуртської АРСР, а згодом був засланий на Колиму і відбував покарання разом із Драй-Хмарою, згадував: «Одного сонячного квітневого дня 1939 р., коли було по-колимськи відносно тепло, а наша бригада поралася на дорозі, до нас наблизилося легкове авто — «емка». Конвой вишикував шеренгою бригаду із сорока доходяг.

З «емки» вилізли троє із сусманського управління, притримуючи при боках маузери. Усі, як завжди тоді, «під мухою»… Підійшли. Конвой щось їм доповів… Один із трьох повільно витяг маузер із дерев’яної кобури і, підійшовши за кілька кроків до першого в’язня, — трах, до п’ятого — трах… Ми з Драєм стояли аж у четвертому десятку поряд, а з другого боку стояв київський студент Володя, з чиїм батьком Драй дружив колись у Кам’янці. Отож, коли почали нізащо розстрілювати щоп’ятого, Драй умить обрахував, що під кулю потрапить саме студент Володя…

Щойно кат наблизився до чергової п’ятірки, до Володі, як Драй рвучко відштовхнув студента і став на його місце зі словами: «Не чіпай, кате, молоде життя, бери моє»… З цими словами він плюнув прибульцеві межи очі… Все відбулося блискавично… Тієї ж миті кат упритул випустив у груди Драя решту набоїв… Драй ще встиг прохрипіти «Гад!..» і, відштовхнувшись правицею від мого лівого плеча, бездиханно упав горілиць із розплющеними в небо очима…»

Лише 25 жовтня 1939 року київський рагс повідомив дружину про смерть Драй-Хмари, що сталася 19 січня 1939 року. Місце і причина смерті вказані не були. Акти про смерть і поховання Драй-Хмари, які зберігаються в особовій справі ув’язненого в Управлінні внутрішніх справ Магаданського облвиконкому, засвідчують, що Михайло Панасович помер 19 січня 1939 року о 23:15 у приміщенні медпункту лікарняної ділянки Устьє Тайожна. Поховано його було на правому березі річки Паутова, могила № 3 за 300 м від річки, а від табірного пункту Горна Лаврюкова — до 1 км.

Письменник був реабілітований після перевірки табірної справи у Магаданській області 28 листопада 1989 року.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Сохацька Євгенія. Михайло Драй-Хмара та українська національна ідея // День. — 2009. — 2 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/WCDNFB

Сьогодні — 125-річчя з дня народження Михайла Драй-Хмари // Рідна Черкащина. — 2014. — 10 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/2uRKJt

І вся моя вина була в тому, що я, священик, чоловік інакомислячий, наважився виступити на захист безвинно репресованого історика Валентина Мороза. Місцеві партійні бюрократи схарактеризували мене як «небажану особу для соціалістичного суспільства», а потім вже працівники КДБ почали збирати про мене різні сміхотворні чутки... і я названий «особливо небезпечним державним злочинцем». Тобто зрівняли мене з убивцями, диверсантами і насильниками.

Патріарх Володимир (Василь Романюк)

Василя Романюка звинувачували в «антирадянській агітації і пропаганді» в рамках великої кадебістської операції «БЛОК», в результаті якої багатьох українських інтелігентів було заарештовано. Священика визнали «особливо небезпечним рецидивістом» і визначили термін покарання — 7 років позбавлення волі з подальшим трирічним засланням. Під час слідства було залучено і розглянуто справи обвинуваченого 1944 та 1946 років, отримані матеріали з Магаданської області, де він відбував попереднє ув’язнення, матеріали інших кримінальних справ, допитано безліч людей.

Спочатку отець Василь Романюк відбував покарання у Володимирській тюрмі, тодішній каральній цитаделі союзного мас­штабу, в якій утримувались «особливо небезпечні» політв’язні, а на початку 1974 року його етапували до Мордовії, у I табір ЖХ-389/1-8 особливого режиму — село Сосновка, неподалік залізничної станції Потьма.

«Ніякого миру й дружби між народами немислимо до тих пір, доки люди будуть топтати справедливість і пригнічувати один одного, а саме таке робиться в СРСР — країні, яка демагогічно називає себе твердинею миру, а в себе вдома топче всяку справедливість і елементарні людські права», — писав Василь Романюк навесні 1976 року.

Разом з іншими ув’язненими дисидентами Романюк готував програмні документи, на базі яких об’єднувались правозахисники всього Радянського Союзу, що перебували в таборах. Василь Романюк та Олекса Тихий створили «Кодекс політв’язня», у якому виклали моральні постулати поведінки «в’язнів сумління» за ґратами.

Цікаві факти із життя та смерті Патріарха Володимира (Василя Романюка) // Фонд пам’яті блаженнішого митрополита Мефодія: [Електронний ресурс]. — 2015. — 9 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/G9DsGW

Стех Ярослав. Голгофа Патріарха Романюка: До 90-річчя народження та 20-річчя смерті Патріярха Володимира Романюка // Галичина. — 2015. — 10 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ YV05iN

Аксьонова Валентина. Патріарху Володимиру Романюку мало б виповнитися 85 років // Радіо Свобода. — 2010. — 9 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/CHqWAE

Зінчук Дмитро. Судовий процес над Василем Романюком 1972 року // Схід. — 2007. — № 2 (80). Березень—квітень. Режим доступу: https://goo.gl/AXKCZq

Щоб задавити Кам’янець-Подільську художньо-промислову школу як українознавчий осередок, у 1931 році більшовики звузили її профіль, перетворивши учбовий заклад на склокерамічний технікум. Органи НКВС попередили викладачів колишньої школи, зокрема директора Володимира Гаґенмейстера: «Чрезмерно популяризируете украинское народное искусство».

На запрошення старого товариша з кам’янецької «Просвіти» Антона Середи Гаґенмейстер переїхав до Харкова, де став викладати у поліграфічному інституті. Художник Василь Касіян згадував: «Я подивляв його методиці викладання. Окремі вузлові місця його лекції він демонстрував крейдою, рисуючи на чорній дошці. Це було незвично, дивувало і доносило до слухачів ясність змісту. Не кожен художник наважиться на таке супроводження лекції».

У 1936 році Гаґенмейстер став завідувачем експериментальними художніми майстернями при Музеї українського мистецтва. Там йому так само закидали: «Специально возвышаете украинское народное искусство, принижая русское, прививаете национализм».

Заарештували Гаґенмейстера в ніч проти 12 грудня 1937 року, звинуватили в участі в українській націоналістичній організації та в шпигунстві на користь буржуазної Польщі.

«З приводу останнього, йому, мабуть, згадали те, що він робив замальовки Подільських Товтр для ілюстрації книги Володимира Гериновича «Товтри Західного Поділля». А то ж було поблизу кордону, отже — «шпигунство», — розповідала донька художника. — ...То були страшні часи, не можу згадувати без сліз. Я довго чекала тата, хоча бачила, як його забирали, й усе розуміла. Мені казали, що він повернеться...»

У подальші роки рідкісні кам’янецькі українознавчі видання — праці «викритого ворога народу» — вилучали і знищували.

«Була повна конфіскація всього майна, всі двері були опечатані. Забрали навіть чудові художні килими та вишивки моєї мами. Згодом, після реабілітації, я писала, просила, щоб повернули хоча б фотографії. Не повернули взагалі жодних речей — лише вартість конфіскованого майна, по суті, бібліотеки. Коли я запитала в КДБ, куди поділися книги, автором яких був тато, мені сказали, що вони пішли «на користь народу», в бібліотеки. За ці роки мені вдалося розшукати 60 творів тата, на жаль, про багато його праць є лише згадування, самі їх знайти не вдалося».

20 січня 1938 року Володимира Гаґенмейстера розстріляли у підвалах Жовтневого палацу в Києві. Похований у Биківнянському лісі.

Будзей Олег. Прибалт, що став українцем // Вічний Кам’янець. — 2013. — 14 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/fBliyE

Семенова Наталія. Гаґенмейстер // НПП «Подільські Товтри»: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/Fe21So

Бишкевич Ярослав. Репресована школа // Нескорені. — 2010. — №11 (207). Режим доступу: https://goo.gl/9J5rFh

Медведчук Галина. Чим завинив В. М. Гаґенмейстер? // Гарбуз: [Електронний ресурс]. — 2009. — 20 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/VkXZKe

«Я ішов простою дорогою, тернистою. Не зблудив, не схибив. Мій протест — то сама правда, а не московська брехня від початку до кінця. Мій протест — то пережиття, тортури української нації. Мій протест — то прометеїзм, то бунт проти насилля і поневолення. Мій протест — то слова Шевченка, а я його тільки учень і виконавець», — писав Олекса Гірник.

Обгоріле тіло в характерній для загиблих від вогню «позі боксера» виявив постовий міліціонер. Недалеко, під каменем, було знайдено прощальну записку:

Протест проти російської окупації на Україні!

Протест проти русифікації українського народу!

Хай живе Самостійна Соборна Українська держава!

(Радянська, та не російська).

Україна для українців!

З приводу 60-річчя проголошення самостійної України Центральною Радою 22 січня 1918 р. — 22 січня 1978 р. на знак протесту спалився Олекса Гірник з Калуша.

Тільки в цей спосіб можна протестувати в Радянському Союзі?!

Міліціонери Олександр Гнучий і Роман Крамаренко зібрали близько 970 листівок, розкиданих Олексою Гірником. Попри сувору заборону з боку КДБ будь-що говорити про подію саме від цих міліціонерів увесь Канів дізнався ім’я Олекси Гірника з Калуша. Віра Гнуча, дружина одного з них, зачитувала листівки людям у Каневі, Львові, Дрогобичі, Трускавці.

У дружини Гірника було проведено обшук, тіло віддали на поховання у закритій труні без дозволу відкривати, повідомили, що Олекса згорів в автокатастрофі. Оглядав тіло лікар-анатомопатолог Михайло Іщенко, який згодом опублікував низку статей і книжку про вчинок Гірника.

Попри заборони й замовчування щороку 21 січня на місце самоспалення хтось клав червону калину.

Овсієнко Василь, Гірник Євген. Гірник Олекса Миколайович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 13 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Q11DmR

Смолоскип (самоспалення Олекси Гірника): [Відео]. Режим доступу:https://goo.gl/4j4dxF

Тупілко Віктор. Олекса Гірник. Протест ціною життя: спалився за Україну // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 27 березня. Режим доступу: https://goo.gl/UI1zxa

Гнат Яструбецький записав спогади батька про той день.

«Була шоста година вечора по сонцю... До хати зайшов молодий чоловік. Гарно вбраний. Пальто з овечим коміром. Розмова російська, солдатська. Попросився переночувати. Якби ж Леонтовичі знали, що дають нічліг вбивці... Прибулий казав, що в Марківці має багато діла. Що він чекіст (інформатор). Проводить боротьбу з місцевим бандитизмом. Пропонував роздивитися документи з печатками Гайсинської ЧК. Особливо пропонував це зробити Миколі Дмитровичу... Леонтович роздивився їх і, повертаючи власникові, сказав: «З такими документами небезпечно будь-де ночувати». Непроханий гість називав себе на прізвище Грищенко.

Звук пострілу розбудив отця... На ліжку під вікном сидів напівзігнутим Леонтович і зляканим голосом допитувався: «Що це, вибух?» Промовивши ці слова, впав на подушку. Над його ліжком стояв Грищенко. Він був босий, в одній білизні. В руках тримав зброю, викидаючи стріляну гільзу... Лаявся брудними словами. Вимагав грошей. На очах у всіх витрушував усе з гаманця Миколи Дмитровича. Забрав 5000 карбованців різною валютою. Все поперекидав у будинку. Шукав речі. І з речами вийшов. У цей час Леонтович лежав нерухомо з розплющеними очима. На ліжку й на підлозі була калюжа крові. На крик пана-отця прибігли інші люди... Наклали пов’язку на рану потерпілого. Леонтович ще встиг сказати: «Тату, я помираю». Коли приїхав лікар, Леонтович був уже мертвий».

При спробі затримати його в містечку Теплику Грищенко важко поранив міліціонера, який згодом помер у лікарні. Ось що писав у рапорті начальнику Подільської губернської міліції від 9 лютого 1921 року начальник Гайсинської повітової міліції: «У ніч на 23 січня агент повітчека Грищенко пострілом із гвинтівки вбив сина священика села Марківки Кубличської волости Миколу Леонтовича 43-х років, у якого Грищенко ночував, а 26 січня Грищенко, що переховувався в містечку Теплику при переслідуванні його чинами міліції, пострілом із гвинтівки поранив у живіт міліціонера Твердо­хліба». Чи шукали б убивцю, якби той не вистрілив у «свого»?

Шаленіла така хурделиця, що за кілька кроків нічого не було видно. Леонтовича поклали у нефарбовану, білу труну, зроблену з осокора. Провести небіжчика в останню путь зібралося багато людей. 25 січня 1921 року о п’ятій годині вечора труну опустили в могилу.

Кузик Валентина. Як загинув Микола Леонтович // Літературна Україна. — 1996. — 23 травня.

Житкевич Анатолій. Правда про вбивство Миколи Леонтовича // InfoUkes: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/pqD5uJ 24 січня 1972 року заарештований поет Тарас Мельничук11

Формальною причиною арешту стала збірка віршів «Чага».

Судова колегія встановила, що «підсудний Мельничук Т. Ю., будучи незадоволеним радянською дійсністю по дріб’язкових мотивах особистого характеру, з метою підриву та ослаблення радянської влади, незважаючи на неодноразові попередження його органами радянської держави, протягом 1965—71 років виготовляв, зберігав та розповсюджував в усній та письмовій формі віршовані твори, в яких зводив злісний наклеп на радянський державний і суспільний лад, закликав до боротьби проти радянської влади».

Мельничук відбував покарання у Пермських таборах, вийшов на волю в березні 1975 року. Перебував під наглядом органів безпеки.

Чимало своїх творів і щоденникових записів поет не вивіз із неволі, багато забрали при обшуку. А ще доведений до відчаю поет і сам спалював свої твори. У протоколі допиту від 3 липня 1972 року, приміром, є пояснення причин спалення в листопаді 1971-го другого примірника збірки віршів «Чага», віршів із циклу «Диво син».

У квітні 1979 року — через спровокований КДБ інцидент, за «вчинення опору працівникові міліції» (а насправді за так звану «антирадянську діяльність») — Тарас Мельничук був заарештований на 4 роки. Далі — кілька років адміністративного нагляду, поневіряння у пошуках роботи.

Після повернення із тюрми Тарас Мельничук багато пив. Застереження друзів та спроби допомогти не діяли. Врешті-решт поет опинився у спеціальній лікарні у Джурові на Снятинщині. Імовірно, таким чином КДБ розраховував підважити авторитет поета й одночасно підірвати стан його здоров’я. У 1985 році після втечі з Джурова Мельничука було запроторено до психлікарні. Звільнений він був лише 27 квітня 1986 року, одразу після Чорнобильської аварії. Поету згодом повідомили, що на нього тоді очікувало нове ув’язнення, але увагу радянських спецорганів було відвернуто техногенною катастрофою.

Виступ Тараса Мельничука на врученні Шевченківської премії 1992 р.: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/nW7aNI

Качкан Володимир. Земні дороги небожителя // Качкан В. Віщі знаки думки, серця і руки: Антологія українського автографа. — Т. 1. — Львів, Івано-Франківськ, Коломия: Вік, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/4GGLOY

В «обвинувальному висновку» зафіксовано: «Атаманюк був одним із керівників київської організації УВО (Українська військова організація). З його ініціативи і під його керівництвом була створена в Києві організація галицьких письменників «За плуг», перейменована в 1923 р. в «Західну Україну», що ставила своєю метою організацію контрреволюційних повстанських сил». Письменника звинувачували в тому, що він проводив «активну контрреволюційну діяльність, спрямовану на повалення радянської влади і встановлення української буржуазно-демократичної республіки».

Вимучений тортурами, Атаманюк вимушено «визнав» себе вин­ним і звів на себе й на деяких інших письменників наклеп. Засуджений судовою трійкою при Колегії ОДПУ УСРР 1 жовтня 1933 за статтею 54-11 Карного кодексу УСРР на 5 років ув’язнення.

Перебуваючи у концтаборі «Карлаг» (Карагандинський виправно-трудовий табір, один із найбільших у СРСР, на території Казахстану), 1 березня 1935 року Атаманюк звернувся до особливого уповноваженого НКВС у Москві із проханням про помилування. У листі він писав: «Після арешту неймовірними зусиллями деяких слідчих, які знущалися наді мною, били, два­дцять діб не дозволяли спати і лягати, заставляли безперервно бігати, загрожували різними тортурами і т. і., помістили серед польских шпигунів. Мене довели до безвольного, несвідомого стану, і я вимушений був зізнатися під диктування в неісну­ючих злочинах».

Згодом Василь Атаманюк-Яблуненко відбував покарання на Соловках. Прохання про помилування він надсилав і до Йосипа Сталіна (19.5.1937), і до Андрія Вишинського (29.5.1937). Проте вони не полегшили його долі. 9 жовтня 1937 року Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області у справі № 103010/37 засудила до розстрілу 1825 соловецьких в’язнів. Більшість із них були українці, 134-х із них атестували як «українських буржуазних націоналістів». У розстрільному списку, поряд із Лесем Курбасом, Миколою Кулішем, Марком Вороним, Миколою Зеровим, Валеріаном Підмогильним, Павлом Филиповичем, Омеляном Волохом, Антоном Крушельницьким, Юрієм Мазуренком, Климом Поліщуком та іншими був Василь Атаманюк. Усіх їх безпідставно було звинувачено у тому, що «залишаючись на контрреволюційних позиціях, продовжуючи контрреволюційну шпигунську терористичну діяльність, вони створили контрреволюційну організацію».

Атаманюк-Яблуненко Василий Иванович // Жертвы политиче­ского террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ATZocL

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/DZZLPR

Степула Надія. Атаманюк-Яблуненко передбачив свою долю // Радіо Свобода. — 2012. — 24 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/8AnzM8

2

Особлива трійка НКВС — орган позасудового винесення вироків у СРСР. Трійки діяли у 1937—1938 рр. під час Великого терору. Вони формувались на рівні області та складалися з начальника підрозділу НКВС, секретаря обкому партії і прокурора. Часто фігурувала у документах просто як «трійка».

3

УСЛОН (рос.: Управление Соловецких лагерей особого назначения Наркомата внутренних дел СССР) —Управління Соловецьких таборів особливого призначення Наркомату внутрішніх справ СРСР.

4

Павло Постишев — радянський партійний діяч. Відомий як один із погромників українського національного відродження та згортання українізації, ініціатор знесення пам’яток церковної архітектури в Україні. У 2010 році Апеляційний суд міста Києва визнав Постишева винним в організації Голодомору.

5

«Кіровський набір» — публіцистична назва репресій, розпочатих у СРСР Йосипом Сталіним після вбивства радянського партійного діяча Сергія Кірова 1 грудня 1934 року.

6

Нинішня адреса — місто Київ, вулиця Липська, 16. Наразі тут розміщуються: Український фонд культури, Український інститут національної пам’яті, Організація ветеранів України, інші громадські організації.

7

УПСР — Українська партія соціалістів-революціонерів.

8

Мається на увазі Всеукраїнська академія наук.

9

Йдеться про Київський ветеринарно-зоотехнічний інститут.

10

Текст Ірини Скакун.

11

Текст Міли Мороз.