Розстрільний календар

Лютий

У моїй душі царював розлад. Мені важко було мовчки терпіти лицемірство правителів, та одночасно я розумів, що виступ буде коштувати мені способу життя, що цілком мене влаштовував [...] з особливою силою навалилася на мене думка, що давно вже переслідувала мене: «Треба виступати. Не можна мовчати».

Петро Григоренко

7 вересня 1961 року Петро Григоренко виступив на партконференції Ленінського району Москви із закликом «підсилити демократизацію виборів і широку змінюваність, відповідальність перед виборцями». Після цього усе враз змінилося: 54-річний генерал був позбавлений депутатського мандата з формулюванням «за політичну незрілість», негайно був усунутий від викладання у Військовій академії ім. М. В. Фрунзе, одержав сувору догану по партійній лінії та моментально був висланий на службу на Далекий Схід.

Восени 1963 року, перебуваючи у відпустці у Москві, Григоренко організував підпільну «Спілку боротьби за відродження ленінізму». Написав сім листівок, які були поширені у Москві, Владимирі, Калузі, військах Ленінградського і Середньоазіатського округів. У листівках ішлося про бюрократичне переродження радянської держави, її каральну політику стосовно робітників, причини продовольчої кризи в країні.

1 лютого 1964 року Григоренка вперше арештували співробітники КДБ. На допиті він відхилив пропозицію голови КДБ В. Семичасного «покаятися», щоб уникнути арешту і суду, після чого був звинувачений за статтею 70 («антирадянська агітація та пропаганда») Кримінального кодексу РРФСР, а потім направлений на судово-психіатричну експертизу до Інституту ім. Сербського. Експертиза визнала його неосудним із діагнозом «параноїдальний розвиток особистості, що виник в особи з психопатичними рисами характеру».

22 квітня 1965 року генерали вирішили, що Григоренко одужав.

Коли Брежнєву принесли документи про звільнення, він запитав, де, власне, колишній генерал. Дізнавшись, що він уже звільнений з лікарні, вимовив: «Даремно поквапились».

Бекірова Гульнара. Сторінки кримської історії. Петро Григоренко. Закінчення // Радіо Свобода. —2015. — 16 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/o19kQX

Зубарєв Дмитро, Кузовкін Геннадій. Григоренко Петро Григорович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/q6Wnsb

Корсун Лідія. Ген дисидентства. Сини Петра Григоренка і Сергія Єсеніна підтримують дух правозахисту в Америці // Україна молода. — 2005. — 27 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/XRaxm6

Овсієнко Василь. Петро Григоренко — радянський генерал, який став дисидентом // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/F8BBdV

Сюндюков Ігор. Генерал, що рятував честь українців // День. Україна Incognita. — 2012. — 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/MQvdi8

Шаповал Юрій. Нестандартний генерал // День. — 2007. — 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/dSm9Ns

Генерал Петро Григоренко: Спогади, статті, матеріали / Упоряд. та передм. О.Обертаса. — К.: Смолоскип, 2008.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Чотири дні слідство розглядало кримінальну справу проти «групи Зерова» — усіх звинувачували «у приналежності до контрреволюційної націоналістичної групи, що готувала повалення радянської влади в Україні, а також терористичні акти проти радянських і партійних керівників».

«С моей стороны был только один раз сделан призыв к террору — в форме прочтения стихотворения Кулиша на собрании у Рыльского», — «зізнався» Микола Зеров на суді.

Зеров, Лебідь та Филипович отримали по 10 років таборів, Марко Вороний — 8 років, Пилипенко та Митькевич — по 7.

Узимку 1936 року «банда» вирушила на етап за маршрутом Ведмежа Гора — Кем — Соловки.

Микола Зеров на дозвіллі займався перекладами та історико-літературними дослідженнями. Марко Вороний вивчав мови та багато читав.

Павло Филипович, як згадують очевидці, був сильно пригнічений та перебував у стані глибокої депресії.

Восени 1937 року «справу Зерова» переглянула Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської області. Зеров, Филипович, Вороний і Пилипенко були розстріляні в урочищі Сандармох 3 листопада 1937 року. Ананій Лебідь був вбитий у грудні того самого року в Ленінграді.

Вижити вдалось лише Леоніду Митькевичу, чиї свідчення про фальсифікацію процесу були заявлені під час процесу реабілітації у 1957 році.

31 березня 1958 року справу було анульовано за відсутністю складу злочину: «Проверкой установлено, что бывший сотрудник НКВД УССР Овчинников, принимавший участие в расследовании данного дела, за нарушение социалистической законности осужден, а бывший сотрудник НКВД Литман за фальсификацию следственных материалов из органов госбезопасности уволен по фактам, дискредитирующим звание офицера» (Митькевич свідчив, що Явіц Літман катував учасників сфальсифікованої справи, аби витягнути потрібні слідству свідчення).

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Павло Филипович // День. Україна Incognita. — 2015. — 2 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/qXa4SI

Джувага Вадим. Микола Зеров: «неокласик» і «терорист» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 17 червня. Режим доступу: https://goo.gl/vZzJGs

Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/hVMxNE

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/631bUj

Бєлкіна Тетяна. Функція поета // День. — 1999. — 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/E3xwka

Украинские «националисты» в СЛОНе // Соловки: Энцикло­педия: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rXrlOj

Шевченко Сергій. Соловецький реквієм. — К.: Експер-Поліграф, 2013. 8 лютого 1946 року заарештували колгоспницю Анну Гричаник-Вітт13

Нюся Гричаник була простою дівчиною з Тернопільщини, не писала віршів, не переховувала партизанів УПА, не переказувала політичні анекдоти — вона так ніколи і не зрозуміла, чим заслужила звання «ворога народу». Ця історія маленької людини, яка через обмову ув’язненої сусідки потрапила під каток політичних репресій, схожа на сотні тисяч інших. Подібні справи велися механічно і безособово, на місці Анни міг би опинитись кожен.

Вона згадувала: «Прошел слух, что в село приехали военные. Остановились они в школе и вызывают молодежь и что-то спрашивают, но меня это не тревожило. В 2 часа ночи они пришли за мной, мама плакала, падала на колени, просила не забирать меня… Усадили меня на сани, рядом солдат с винтовкой, и повезли в школу, ту, где я училась... Сразу повели на допрос. Спрашивали такое, что я в жизни не слышала и не видела. Заставили раздеться. В то время зашел старший по чину, уже немолодой человек, и сказал мне: одевайся. Увели в подвал, там я просидела до утра. На следующий день меня увезли в городок Котыченцы, в 7 км от нашей деревни. Там опять допрос и ночь в подвале, так длилось целую неделю. Потом поездом увезли в город Чортков, уже в настоящую тюрьму, одиночную камеру. На допрос вызывали ночью, а днем не давали спать. Следователь был очень строг, унижений было много, требовал говорить то, чего я не знала, а он все что-то писал. Так длилось до 11 мая 46-го года».

Після трьох місяців безкінечних і беззмістовних допитів суд над Анною Гричаник тривав аж… п’ять хвилин. Дівчину було засуджено до 10 років ув’язнення і 5 років обмеження в правах.

Ми ніколи не дізналися би про це, Нюся Гричаник розчинилася б у морі інших жертв режиму, якби на її долю не випала участь в одній із найтрагічніших подій постсталінського ГУЛАГУ — Кенгірському повстанні. Чоловіча і жіноча зони злилися та на 40 днів утворили власну «республіку», населення якої, до речі, більше ніж на 46 % складалося з репресованих українців. Тут Анна встиг­ла по-справжньому обвінчатися зі своїм коханим Костянтином Віттом. Бунт придушили танками.

Гричаник-Витт. Анна. Тяжелая молодость// Воля : Журнал узников тоталитарных систем. —1994. — № 2—3.

Кенгір. Сорок днів свободи: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/uN5YY0

Повстання у таборі Кенгір, спогади Ольги Годяк: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/V8Fqw9

Формозов Микола. Танки врізалися просто у натовп… // Новая газета. — 2012. — 10 декабря. Режим доступу: http://goo.gl/zrPcTK (переклад Олени Бондаренко)

Раздел готического искусства Гиляров читает с таким воодушевлением, что непосвященный студент может сделать вывод, что это было настоящее искусство и что пролетариату не под силу строить свое искусство.

Із анонімної статті у журналі «Кино-кадры»

Колекція музею художнього мистецтва, де працював після звільнення Гіляров, була ідеологічно ворожа режиму. Працівникам доводилося виправдувати сам факт існування світового мистецтва та необхідність ознайомлення з ним.

Знавець світової культури Гіляров, звісно ж, був невиїзним, не мав достатньо літератури та довідників, але листувався з колегами іноземними мовами. Цього вистачило, щоб у 1933 році посадити його до в’язниці за «активну участь у контрреволюційній організації і шпигунському характері зв’язку із закордоном». Після десятків жорстоких допитів та семимісячного ув’язнення його випустили через відсутність доказів. Згодом він зміг повернутися до рідного Музею мистецтв при ВУАН (нині — Національний музей мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків).

Коли почалася війна, Гіляров відмовився евакуюватися з Києва і лишився на окупованій німцями території — хранитель мав перебувати біля експонатів. На жаль, Сергій Олексійович не зміг запобігти пограбуванню музею. Проте, щоб хоч частину шедеврів залишити нащадкам, Гіляров погодився бути директором музею, щодня ходив туди на роботу. В газеті «Нове українське слово» вийшла низка його публікацій про діячів культури німецького походження. Він завжди і скрізь писав про художників, але водночас наголошував на раніше табуйованих темах: колгоспах, Голодоморі, церквах, знищених більшовиками у Києві... На виставці Музею-архіву Переходової доби, створеного групою київських науковців у 1942 році, були продемонстровані тисячі документів, фото, свідчень. Професор Гіляров одним із перших розповів світові про знищення більшовиками найдавніших храмів, пам’яток культури та мистецтва.

30 грудня 1945 року мистецтвознавця заарештували вдруге. Його звинувачували у співробітництві з нацистською владою під час тимчасової окупації Києва. В «особистому свідченні» зафіксовано діалог дослідника зі слідчим:

— Чому ви залишилися на окупованій території і працювали на німців?

— Я усвідомлював, що моя поведінка, мої антирадянські випади в епоху окупації не можуть минутися для мене безкарно, якщо повернеться радянська влада. «Ми залишимося тут до останнього подиху або до переможного кінця», — казав я всім, хто радив мені їхати.

Гіляров зізнався, що його лякала політика червоного терору: «Я не міг прийняти деяких реформ у сфері народного просвітництва, коли на посади професорів призначалися люди без необхідної кваліфікації... До колективізації в мене було внутрішньо негативне ставлення. Через ці суворі й жорстокі методи... Неприйнятною була для мене й художня політика радянського уряду. Продаж через Держторг за кордон музейних цінностей як наших, українських, так і столичних музеїв. Я схильний бачити в цьому шкідливу антирадянську ініціативу. Я намагався в порядку відомчої підлеглості протестувати проти цього, але, звичайно, дарма... Нарешті, я дуже негативно ставився до знищення пам’яток архітектурної давнини в Києві. Протестувати чи виступати проти цих руйнацій я не бачив можливості, оскільки вони були санкціоновані вищими урядовими органами».

До справи долучили доноси й посилання на гіляровський коментар до картини Пітера Брейгеля «Сліпі». Мовляв, хтось чув під час його лекції, як народ іде за сліпцями і впаде вслід за ними в провалля...

Сергій Гіляров помер 8 лютого 1946 року у Лук’янівській в’язниці Києва. Офіційною причиною смерті було названо запалення легень. Згодом з’ясувалося, що науковець помер від виснаження — відмовився від їжі, оголосивши голодування.

Безручко Олександр. Професор Сергій Гіляров: Етапи творчого і педагогічного шляху // Студії мистецтвознавчі. — 2010. — № 3(31). Режим доступу: https://goo.gl/7wJfha

Безручко Олександр. Сергій Олексійович Гіляров: доля вченого та мистецтвознавця на тлі війни // З архівів ВУЧК–ГПУ–НКВД–КГБ. — 2011. — № 1 (36). https://goo.gl/9JJciv

Гедз Віталій. Музеї Києва під час нацистської окупації // Історія повсякденності: теорія та практика: матеріали Всеукр. наук. конф., Переяслав-Хмельницький, 14—15 трав. 2010 р. — Переяслав-Хмельницький, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/ vVEnqP

Гіляров Сергій Олексійович // Київський національний університет імені Тараса Шевченка : Незабутні постаті. — К.: Світ Успіху, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/rmwlrp

Іванов Юрій. Гілярови — на всі часи. Історія одного родоводу // Дзеркало тижня. — 2005. — 8 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Mu1ovN 9 лютого 1923 року 38 борців українського національно-визвольного руху підняли повстання у Лук’янівській в’язниці14

Після революційно-воєнних 1917—1921 років боротьба проти окупантів України звузилася до невеликого за розмірами острівка надії на свободу. Серцем його був Холодний Яр. 1922 рік почався новою, відчайдушною хвилею опору тих небагатьох «лицарів абсурду», які ще мали силу опиратися. Але на той час більшовицька репресивна машина отримала міцне підґрунтя і працювала на повну силу.

ЧК переграла українських повстанців руками самих українців. У тому самому 1922 році чекістами була проведена серія операцій зі знешкодження повстанського ядра в запіллі. Вони створили фальшивий повстанський штаб, від імені якого працювали завербовані колишні старшини УНР. Агенти виходили на зв’язок з отаманами й активно розробляли їхнє оточення. Здавалося б, їхня діяльність мала викликати підозру в загартованих не одним роком війни бойовиків, але загальна виснаженість, зневіра і хитра радянська політика непу зіграли свою роль.

У середині вересня 1922 року багатьма губерніями прокотилася хвиля арештів працівників місцевих повстанських комітетів та інших підпільників, ув’язнили майже тисячу осіб. А наприкінці вересня відбулася сумнозвісна нарада отаманів під Звенигородкою, яку скликали агенти ЧК Петро Трохименко («Гамалій») та Юхим Терещенко («Завірюха»). Ця операція зі знешкодження повстанської верхівки мала дві назви: «Заповіт» або «Щириє». В результаті майже всі ключові воєначальники українського повстанського руху опинилися у Лук’янівській в’язниці.

Вирок «рыцарям бандитизма» винесли 2 лютого 1923 року — розстріл. Звичайно ж, на повстанців не поширювалася проголошена тоді амністія до 5-річчя Жовтневої революції. Та, програвши свою війну, засуджені на смерть лицарі духу вирішили не віддавати ворогові останню битву.

9 лютого 1923 року, о 8:30, в одну з камер, де сиділо 14 холодноярівських отаманів, як зазвичай, подали бак з окропом. Обливши окропом охоронця, в’язні забрали ключі та револьвер. Бій точився близько чотирьох годин. Повстанці прекрасно розуміли, що шанси на життя дорівнюють нулю. Захопивши в тюремної охорони кілька рушниць, менше ніж 30 чоловік билися як леви проти переважаючої сили ворога, на озброєнні якого були навіть кулемети. Рештки набоїв використали для себе — «щоб від своєї, не чекістської». «Живе Україна!» — останні слова, що, ймовірно, промовив Андрій Чорнота, виринули й потонули у глухих стінах кам’яної пастки людських доль.

Тих, хто вижив, свідомо не стріляли на місці. Після катувань комендант Лук’янівки М. Ріхтер власноруч постинав їм голови сокирою.

Загибель очільників одного з найлегендарніших рухів українського опору окреслила початок довгого і темного етапу для всього українського народу. Але Лук’янівська в’язниця стала свідком того, як з уламків дійсності народжується надія на майбутнє. І сьогодні вже від нас залежить, чи буде воно переможним. 10 лютого 1969 року намагався вчинити самоспалення вчитель Микола Береславський15

Береславський планував провести акцію біля пам’ятника Тарасу Шевченку, але передумав робити це просто неба — був дуже сильний мороз, падав сніг, тому в парку майже нікого не було. Взявши з собою заздалегідь виготовлені транспаранти з гаслами «Боріться за законні права української мови» та «Свободу діячам української культури!», Береславський зайшов до вестибюлю головного корпусу Київського університету.

Заховавши каністру з бензином за два кроки від себе, за дверима, він голосно звернувся до студентів та викладачів зі словами: «Хай живе самостійна Україна!», «Припиніть дискримінацію українського народу!»

Більше нічого зробити Береславський не встиг. «Я ще не скінчив говорити, — згадував він, — коли до мене підскочили, зірвали з мене ці транспаранти, руки скрутили — там здорові такі, я вже не пам’ятаю, бо я в такому нервовому стані був — чи це були молоді студенти, чи це були вже немолоді люди, але знаю одне, що були міцні та здорові. Схопили і, видно, телефонували, бо мене протримали недовго в такій невеличкій кімнатці».

Швидкість та злагодженість дій вражає: студенти чи викладачі, які схопили Береславського, добре знали, що робити. Вже за 10—15 хвилин до університету приїхали представники КДБ. Активіста повезли спочатку до республіканського КДБ, а потім — до обласного. Микола Береславський впродовж 1960-х років активно поширював самвидав та інформацію про арешти й переслідування української інтелігенції, писав протести до вищих інстанцій про порушення законів. 10 лютого 1969 року він заходив до університету, обвішаний транспарантами, маючи на утриманні трьох неповнолітніх дітей і хвору матір.

30 травня 1969 року Береславський був засуджений Київським обласним судом за статтею 62-1 («Публічні заклики до зради Батьківщини, вчинення терористичного акту або диверсії») Кримінального кодексу УРСР до 2,5 року ув’язнення в мордовських таборах суворого режиму. Там Береславський неодноразово голодував на знак протесту проти тюремних порядків.

В інтерв’ю 2001 року він згадував: «Лежав у лікарні, не давали мені лікування те, що треба. Я відчував сильний біль — голов­ні болі та інші, у мене виразка шлунка, а вони не давали терміново ліків — я оголошував голодівку. Потім був такий випадок. Один молодий в’язень, хлопець, кинувся на заборонену зону, почав там кричати, матір кликати. Він був хворою людиною. Його охоронці застрелили. Ми оголосили акцію протесту проти цього. За це теж карали — ШІЗО».

Після звільнення в 1971 році Микола Береславський намагався творчо працювати і мати зв’язки з видавництвами, співпрацював із самвидавними журналами «Український вісник», «Пороги», «Монастирський острів», з газетами. Його невеликі дописи, повідомлення, нариси потрапляли за кордон, друкувалися в Америці, Канаді, Франції.

Береславський жив у Дніпропетровську, де довгі роки після звільнення за ним стежили і здійснювали обшуки. Ще невеличкий витяг зі спогадів дисидента: «Після звільнення був на мене різноманітний тиск. Наприклад, у мене декілька разів були обшуки, забрали дуже багато мною написаного. Або за совєцької влади були заборонені деякі твори відомих людей — їх вилучали. Бувало, що при одному трусові вилучали більше сотні різних документів. Ці обшуки бували частенько, десь разів вісім-десять, і весь час щось забирали».

Під час радянських свят дисиденту заборонялося виходити з квартири, з двору...

Лише за рік після проголоення незалежності України, 28 серпня 1992 року, Береславського реабілітували.

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — Х.: Фоліо, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/ 80NQlE

Овсієнко Василь. Інтерв’ю Миколи Олександровича Бере­славського 2 квітня 2001 р. // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 7 липня. Режим доступу: http://goo.gl/RTrh39

Рапп Ірина. Береславський Микола Олександрович // Диси­дентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: http://goo.gl/rShNGr

Організаторами конференції були Київський державний університет та Інститут мовознавства Академії наук УРСР. Громадський резонанс мали виступи й культурно-мовна діяльність письмен­ників Максима Рильського, Костянтина Гордієнка, Бориса Антоненка-Давидовича, Миколи Шумила, Петра Панча, Дмитра Білоуса, мовознавців Михайла Жовтобрюха, Віталія Русанівського, Миколи Пилинського та багатьох інших.

Конференція стала публічним протестом проти політики партійно-радянського керівництва у мовній сфері. Учасники конференції виступили за надання українській мові статусу державної.

Конференція проходила у «жовтому» корпусі Київського університету на бульварі Шевченка. Інформаційний вибух стався, коли слово для виступу дали молодій дослідниці Лідії Орел. Вона розповіла про реальний стан української мови, про витіснення її з усіх сфер життя.

Наступним виступив диктор Петро Бойко. Він пропонував усунути такі слова, які вважалися нібито українськими, але були скальковані з російської мови. Того самого вечора в ефірі він зачитав відредагований текст, без «радянських» адаптацій.

На конференції прозвучало 27 доповідей. Учасники форуму звернулися до ЦК КПУ та уряду України з клопотанням ввести в усіх дошкільних, загальноосвітніх і середніх спеціальних навчальних закладах українську мову навчання, усю документацію в установах, підприємствах, на транспорті і в торгівлі вести рідною мовою. У клопотанні йшлося також про збільшення видання наукових праць, художніх книжок і підручників українською мовою та виробництва українських фільмів.

Грабовський Сергій. Від «Культури мови» до «Інтернаціоналізму чи русифікації?»: напівзабута сторінка українського життя у лютому 1963 року // Радіо Свобода. — 2008. — 13 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/lw8RER

Грабовський Сергій. Непокора-1963: забуттю підлягає? Режим доступу: https://goo.gl/ZVqdww

Єрмоленко Світлана. Культура мови. Режим доступу: https://goo.gl/N9yBHS

У Києві розпочалася конференція з питань культури української мови: календар https://goo.gl/7zXlX7 19 лютого 1973 року заарештований поет Степан Сапеляк16

Я не можу сьогодні розповідати конкретні судові справи, конкретні долі... Я просто назву тут, у цьому залі, імена деяких відомих мені в’язнів. Як уже ви чули вчора, я прошу вас уважати, що всі в’язні совісті, усі політв’язні моєї країни розділяють зі мною честь Нобелівської премії Миру…

Із Нобелівської промови академіка Андрія Сахарова

Серед 129 прізвищ в’язнів совісті — 74-тим у списку — Нобелівський лауреат назвав прізвище письменника і правозахисника Степана Сапеляка. 19 лютого 1973 року його та ще сімох членів підпільного націоналістичного угруповання на чолі з Володимиром Мармусом заарештувало КДБ. У лютому-червні того самого року було взято під варту інших учасників групи.

За рік до арешту Сапеляк почав протестувати, зокрема, проти агресивного компартійного свавілля та арештів української інтелігенції — він написав на ім’я генсека ЦК КПРС Брежнєва та першого секретаря ЦК КПУ Щербицького відкриту заяву.

У січні 1973 року хлопець вступив до створеної в його рідному селі підпільної патріотичної організації. Окрім очільника Володимира Мармуса її учасниками були Володимир Сеньків, Петро Вітів, Петро Винничук, Микола Мармус, Микола Слободян, Андрій Кравець, Микола Лисий.

У ніч проти 22 січня 1973 року, до 55-тої річниці проголошення УНР та 54-тої річниці Акту злуки ЗУНР з УНР, юнаки вивісили над установами Чорткова чотири національні прапори та розповсюдили 19 написаних від руки великих листівок з гаслами «Ганьба політиці русифікації!», «Хай живе зростаючий український патріотизм!», «Свобода слова, друку, мітингів!», «Свободу українським патріотам!».

24 вересня 1973 року Степан Сапеляк був засуджений Тернопільським обласним судом за «антирадянську агітацію і пропаганду» та «організаційну діяльність та участь в антирадянській організації» до 5 років позбавлення волі та 3 років заслання. Також йому інкримінували зберігання рукописної книжки Володимира Мармуса з повстанськими піснями та написання вірша антирадянського змісту, прослуховування закордонних радіостанцій і поширення «наклепницьких вигадок, що ганьблять радянський державний і суспільний лад».

У в’язниці Сапеляк голодував, протестував, нелегально передавав листи на волю, за що не раз потрапляв до карцеру. Він був одним з наймолодших, тому ним опікувалися вояки УПА — «25-літники». 23 червня 1974 року Степана побили наглядачі, і наступного дня вибухнув страйк, у якому взяли участь 45 політ­в’язнів різних національностей.

У лютому 1978 року Степана Сапеляка етапували на заслання до села Богородське Ульчського району Хабаровського краю. Звільнений у 1981 році.

Овсієнко Василь. Сорокаріччя арештів 1972 року // Слово Просвіти. — 20120. — 19 січня. Режим доступу: http://goo.gl/vxEk0n

Рапп Ірина, Овсієнко Василь. Степан Сапеляк Режим доступу: http://goo.gl/KXp9Di

Зі встановленням радянської влади в Україні почалась ідеологічна «переоцінка» культури. Мистецтвознавці змушені були відстоювати існування чи не кожної історичної пам’ятки та перешкоджати вивезенню за кордон цінних експонатів. Особливо дісталось церквам та соборам.

У Києві було заплановано створення нового урядового кварталу. Замість ансамблю собору Софії Київської, Михайлівського Золотоверхого монастиря та Трьохсвятительської церкви влада вирішила спорудити будівлі Раднаркому і ЦК КП(б)У, а посере­дині поставити пам’ятник вождю революції — Леніну.

Для оцінки проектів скликали спеціальну комісію, до якої запросили відомого мистецтвознавця Миколу Макаренка. Він розкритикував «ліквідаційний план» і написав телеграму особисто Сталіну, аби захистити культові споруди.

Разом із вченими, завідувачами музеїв та архівів, художниками та істориками він звернувся з листом-протестом до Раднаркому УРСР. Кожен з підписантів отримав відповідь з вимогою відкликати підпис і заспокоїтись. Макаренко відмовився мовчати, і за два роки його заарештували фактично за відмову ставити підпис під актом про знесення Михайлівського Золотоверхого собору: «за контрреволюционную деятельность, выразившуюся в противопоставлении проводимым мероприятиям».

Упродовж трьох років заслання у Казані Макаренко не кидав справу всього свого життя: консультував Центральний історичний музей, викладав у художньому технікумі та стежив за новинами з Києва. У 1936 році його знову заарештовували за «принадлежность к контрреволюционной фашистски настроенной группе, систематическом проведении антисоветской агитации среди коллег и студентов» і вислали на три роки до Томської виправно-трудової колонії № 2. 15 грудня 1937 року — знову арешт і страшний вирок.

4 січня 1938 року Миколу Макаренка стратили у таборі. Місце поховання невідоме. Реабілітований у 1965 році.

Бугрим Валентин. Микола Макаренко і брати Реріхи. Режим доступу: https://goo.gl/TEB6ON

Висока доля Миколи Макаренка // Кримська світлиця. — 2007. — 28 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/FEUuXw

Єфремова Валентина. Микола Омелянович Макаренко. Режим доступу: https:// goo.gl/ws5jsj

История археологии: личности и школы: Материалы Международной научной конференции к 160-летию со дня рождения В. В. Хвойки (Киев (5—8.10.2010)). — СПб: Нестор-История, 2011. Режим доступу:https://goo.gl/dC9WdV

Макаренко Микола. Орнаментація української книжки 16—17 століть. — К., 1926. Режим доступу: https://goo.gl/TmfpJW

Макаренко Николай Емельянович (1877—1938) // Люди и судьбы. Биобиблиографический словарь востоковедов — жертв политического террора в советский период (1917—1991). — СПб, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/9U5YAz

Макаренко Николай Емельянович // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/fKJ6Ff 20 лютого 1972 року заарештований поет Микола Холодний17

Його поважали. Проте навіть після смерті колишні політв’язні не визнають його «своїм», а колеги делікатно кажуть: «людина складної долі» або «контроверсійна персона».

За словами правозахисника Василя Овсієнка, в університеті вірші Миколи Холодного цитували як молитви. Самвидавські журнали називали його найпопулярнішим поетом в Україні. Його легендарна збірка «Крик з могили» вийшла друком у Франції, США, Канаді, Чехословаччині, Польщі. Це була книжка, спрямована проти національної політики КПРС. Щоправда, вона вийшла під назвою «Захалявні вірші з України» і без прізвища автора. Але в ній містилася низка творів, які вже публікувалися, тому зорієнтуватись було не складно. Звичайно, це спонукало КДБ подумати про «перевиховання» поета.

Різкий, принциповий і конфліктний, Микола Холодний мав унікальний талант виводити каральні органи з рівноваги. Він був на чолі ходи зі смолоскипами до пам’ятника Іванові Франку, з нагоди дня філолога виступив в університеті з віршем про «300-ліття возз’єднання України з Росією», після чого на диби став увесь університет, озвіріло КДБ, партком і керівництво.

У квітні 1965 року Микола Холодний зазіхнув на гостро табуйовану тему. На студентській науковій конференції у доповіді він цілеспрямовано згадував, звичайно в позитивному контексті Симона Петлюру й Уласа Самчука. А в серпні того самого року поїхав у карпатське село Шешори на відкриття забороненого пам’ятника Тарасові Шевченку, де з В’ячеславом Чорноволом, Зіновією Франко та іншими дисидентами влаштував мітинг протесту. За це довелося попрощатися з університетом і «гордим званням» комсомольця.

Поет згодом згадував, що незадовго до відрахування він наклеїв на факультетській дошці пошани отримані від Чорновола фотопортрети заарештованих Святослава Караванського, Івана Світличного, Валентина Мороза та ще кількох українських ди­сидентів.

Микола Холодний поширював лист до пленуму Спілки письменників України з питань роботи з творчою молоддю. У зв’язку з арештами шістдесятників звертався до лідера Китаю Мао Цзедуна з проханням надати політичний притулок.

20 лютого 1972 року Миколу Холодного заарештували за звинуваченням в антирадянській агітації і пропаганді (стаття 62 ч. 1 Кримінального кодексу Української РСР) Але замість учергове показати характер Холодний пішов на компроміс зі своїми принципами і совістю.

7 липня 1972 року славнозвісна газета «Літературна Україна» опублікувала сфабрикованого КДБ листа «На терези совісті» за підписом Холодного. Автор ніби зрікався своїх «політично хибних віршів» та осіб, які штовхали його в «антирадянську трясовину». Холодного звільнили зі слідчого ізолятора КДБ УРСР на підставі постанови про припинення кримінальної справи.

Звичайно, ні талант, ні бунтарські звички нікуди не зникають. Холодний і далі мав активну громадську і життєву позицію. Але усе своє життя повторював, що він жив до 1972 року і помер саме тоді. Миколу Холодного знайшли до смерті закатованого у власній квартирі. Він помер, імовірно, у березні 2006 року.

Горобець Олександр. Однокрила доля поета Миколи Холодного // Gazeta.ua. — 2011. — 6 травня. Режим доступу: https://goo.gl/rprk70

Овсієнко Василь. Холодний Микола Костьович: [Інтерв`ю Миколи Холодного 6 жовтня 1999 року; творчий вечір 13 вересня 1999 року; вірші] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 13 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ j3BdJx

Панченко Володимир. Пекло Холодного // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2009. — 17 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/cuKeJH

Черкаська Ганна. Народився на світ я людиною, а, на жаль, помираю борцем. Режим доступу: https://goo.gl/ZGdqv1 20 лютого 1972 року. Операція «БЛОК»: заарештований учасник національно-визвольного руху Василь Долішній18

Василь Долішній ще у віці 13 років став зв’язківцем УПА, а 16-річним хлопцем витримав катування НКВС. На його долю випали три арешти і двадцять років таборів та в’язниць: сидів Долішній при Сталіні, Брежнєві, Андропові й Горбачові.

Перший арешт — 1946 рік. Зв’язківцем УПА селянський підліток з Франківщини був з 1944 року, а в листопаді 1946 року потрапив до НКВС, де зазнав тортур — їв землю, лежав долілиць, поки енкаведисти стріляли повз вуха, був підвішений за ноги, але нікого не видав. Потім утримувався в Тисменицькій та Станіславській тюрмах. Врешті-решт був засуджений до 10 років ув’язнення, які до 18-річного віку відбував у Княжівській тюрмі під Львовом, а потім був етапований до Норильлагу, де працював на шахтах. Долішній був звільнений за амністією 1954 року.

Другий арешт — 1972 рік. Після повернення з ГУЛАГу Долішній не заспокоївся. Після багатьох спроб він вступив на заочне відділення Івано-Франківського інституту нафти й газу, а потім, коли вже почав працювати за фахом і їздити містами, — поширював самвидав, зокрема роботу Івана Дзюби «Iнтернаціоналізм чи русифікація?», та багато розмовляв з людьми.

Так звана «операція БЛОК», розпочата КДБ у січні 1972 року проти українського національного руху, торкнулася й Долішнього. В результаті цього «полювання на відьом» список заарештованих, серед яких були Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, сягнув сотні осіб.

Долішнього заарештували 21 лютого 1972 року і за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» засудили до 7 років таборів суворого режиму і 3 років заслання.

Утримували Долішнього в Мордовських таборах, де він близько спілкувався з Чорноволом і Стусом. У 1975 році був етапований у табори Пермської області, там неодноразово потрапляв до карцеру за акції протесту. Після трьох років заслання у Сибіру, у грудні 1981 року, Долішнього звільнили.

Третій арешт — 1984 рік. Це було схоже на глузування: 54-річного Долішнього, у якого на той час була зламана рука, звинуватили у «злісному хуліганстві» — нападі на міліціонера. Ці цинічні сфабриковані звинувачення були частиною нової хвилі репресій проти українських дисидентів, цього разу — проти учасників Української Гельсінської спілки. Василя Долішнього на три роки відправили до табору суворого режиму в Комі АРСР. Звільнений він був лише під час «перебудови», у 1987 році. Йому лишалося 40 діб до кінця терміну.

Після звільнення політв’язень продовжував активну діяльність: організовував відновлення могил воїнів УПА, поширював самвидав, був одним із засновників Всеукраїнського товариства політичних в’язнів і репресованих.

Обрії особистості: Книга на пошану Івана Дзюби. — К.: Дух і літера, 2011.

Овсієнко Василь. Долішній Василь Михайлович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/CmNkBX

Ми мали його ліквідувати як ворога держави чотири роки тому, бо за це сидимо. Нам повинні ордени дати за передбачливість.

Остап Вишня про «замах» на Постишева

Перебуваючи на високих партійних посадах в Україні, Постишев твердо заявляв: треба раз і назавжди знести з лиця землі весь цей «історичний мотлох, який своїм існуванням живить коріння українського буржуазного націоналізму», а саме церкви та храми. За безпосередньою вказівкою Йосипа Сталіна він з насолодою громив українське національне відродження. Був одним із організаторів Голодомору.

У 1937 році для Постишева почався зворотній відлік. Після спроби побачити «ворога народу» у наркомі шляхів сполучення СРСР Лазарі Кагановичі його звільнили з посад першого секретаря Київського обкому і другого секретаря ЦК КП(б)У та відправили до російської глибинки секретарем Куйбишевського крайкому ВКП(б). Зміни приголомшили активного винищувача всього нерадянського, і він став шукати ворогів ще завзятіше.

Першими жертвами Постишева на Поволжі стали фотограф та цинкограф місцевої газети. «На фото товарища Буденного, размещенном в газете “Волжская Коммуна”, пятиконечная звезда на его рукаве имеет форму свастики. Требую наказать врага за нескрываемую вылазку», — писав партійний діяч. Згодом його заяви і зовсім перетворилися на торжество абсурду — на зрізі ковбаси Постишев помітив силует Троцького і відразу ж відзвітував політбюро та Сталіну: «Я предлагаю прокуратуре и НКВД за такую колбасу посадить людей из 200 бывших торговых работников, а 20 из них судить и расстрелять».

Та згодом «судить и расстрелять» вирішили саме Постишева. Діяч з перших хвилин арешту активно «співпрацював» зі слідством та здав усіх, кого було «потрібно», зокрема і Станіслава Косіора, з яким разом морив Україну голодом. Із Бутирської тюрми, де сидів Постишев, на ім’я Єжова надходили листи: «Готов дать следственным органам откровенные показания о контрреволюционной деятельности против партии и народа, которую я проводил в течение многих лет».

26 лютого 1939 року Постишева розстріляли. Слідство встановило, що він був «членом центру правотроцькістської організації в Україні. У проведенні ворожої роботи був зв’язаний з Косіором, Чубарем, Балицьким, Якіром, Ашраф’яном, Вегером, Косарєвим та іншими. Брав активну участь в організації та керівництві диверсійно-шкідницькою роботою в Україні. З 1920 р. був агентом японської розвідки, яку постачав найважливішими шпигунськими відомостями по Радянському Союзу».

У 1956 році Постишева реабілітували. Хрущов навіть називав його «честным, принципиальным большевиком», «хорошим человеком». У 2010 році Апеляційний суд міста Києва визнав Постишева винним в організації Голодомору, без підстав для оскарження.

Музиченко Ярослава. Вирок голоду // Україна молода. — 2010. — 15 січня. Режим доступу: https://goo.gl/WcEZVq

Стригун Юрій. Павло Постишев з’їхав з глузду, вишукуючи «ворогів народу» // Gazeta.ua. — 2014. — 28 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/A6JjYC

За показами Агати Турчинської, українські письменники Федір Малицький, Михайло Козоріс, Дмитро Рудик, Дмитро Загул, Мелетій Кічура та інші були «прибічниками єдиної незалежної України, а їхня спілка письменників «Західна Україна» являла собою контрреволюційну організацію, яка мала на меті повалення радянської влади і відновлення Великої Соборної України». Такі слова були серйозною підставою для арешту і розстрілу названих осіб.

Літературна організація «Західна Україна» діяла у 1925—1933 рр. як підрозділ письменницької спілки «Плуг». До її складу входили митці — вихідці із західноукраїнських земель в Одесі, Полтаві, Харкові, Дніпропетровську, Києві. Програма й завдання організації були спрямовані «на висвітлення тяжкого становища і революційної боротьби трудящих Західної України; на пропаганду досягнень Країни Рад серед народних мас західноукраїнського краю; на підготовку до возз’єднання з Радянською Україною».

У 1934 році в організації розпочались внутрішні «чистки». «Західна Україна» мала увійти до складу новоствореної Спілки письменників України, статут якої зобов’язував радянських письменників до «активної участі в соціалістичному будівництві і підпорядкуванні політиці комуністичної партії». Єдиним дозволеним для радянської літератури творчим методом визнавався «соціалістичний реалізм, в основу якого покладено засади партійності та народності».

Агата Турчинська також була членом літературної організації «Західна Україна». У своїх творах вона опрацьовувала тему повернення загнобленої Галичини до радянської «Батьківщини». Можливо, вона не вірила в ідею незалежної України, що в майбутньому допомогло їй пережити інших та стати членом КПРС.

Поетові Федору Малицькому, єдиному з тих, проти кого свідчила Турчинська, вдалося подати клопотання про реабілітацію. 15 липня 1958 року Малицький звернувся до Прокуратури Київської області УРСР із заявою, в якій заперечив зведений на себе наклеп, стверджував, що його арешт був незаконним, а тому просив переглянути судово-слідчу справу. У зверненні до КДБ при Раді Міністрів СРСР по Ярославській області від 16 вересня 1958 pоку він викрив «механізм» тиску органів, які у 1933 році домоглися від нього потрібних їм зізнань: «Мені були зачитані свідчення, написані і підписані слідчим, в яких містилося стільки фальші і домислів, що я їх повністю відкидаю».

9 серпня 1959 року Президія Київського обласного суду на підставі протесту прокурора Київської області ухвалила: «Постанову Трійки при Колегії ДПУ УРСР від 9 травня 1933 р. скасувати, а справу щодо Малицького Федора Михайловича припинити у зв’язку з недоведеністю звинувачень».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/fvbLNw 23 лютого 1934 року письменника-гумориста Остапа Вишню засудили до розстрілу19

«Застосувати... найвищу міру соціального захисту — розстріл», — ішлось у рішенні суду. На щастя, згодом найвищу міру замінили на 10 років виправних робіт.

Остап Вишня відбував покарання у виправному таборі Чиб’ю поблизу річки Печори. Там письменник навіть врятував якось конвоїра. Ось фрагмент спогадів його товариша-в’язня: «Конвоїр, який мав виконати вирок, упав на півдорозі від гострого нападу апендициту, а фельдшер Губенко та ще один приречений дотягли його і гвинтівку до табору. “І це вороги народу?” — мовив комендант і відправив на полегшені роботи».

У 1943 році Остапа Вишню несподівано звільнили. Однією з причин були успіхи УПА на військовому та ідеологічному фронтах. Сталін вирішив, що колишній петлюрівець своїми гуморесками має спростовувати «наклепи націоналістів» про те, що улюбленця цілої України — Остапа Вишню — нібито закатувала Москва. Перед письменником стояло завдання висміювати «буржуазних націоналістів», насамперед УПА. Так у 1945—1946 рр. з’явився сатиричний цикл Остапа Вишні «Самостійна дірка» — голос гумориста з могили.

«Буржуазні націоналісти» й повстанці привітали звільнення Остапа Вишні, частину заслуги в якому цілком слушно приписали і собі, та подякували гумористові, що він першим у широкій радянській пресі поінформував світ, що УПА активно діє та перемагає.

Повернення в літературу було для Остапа Вишні болісним. Хоча Павло Губенко і був на волі, жилося йому не дуже добре. Він постійно перебував під наглядом агентів. Ярлик контрреволюціонера й терориста, причеплений на суді у березні 1934 року, зняти «забули». Звичайно, все це позначалося на подальшій творчості Остапа Вишні. Лише 25 жовтня 1955 року письменника реабілітували.20

Остап Вишня. Самостійна дірка. Режим доступу: https://goo.gl/ H7cyHK

Я присягнувся перед народом його горе остудити

Скільки можна гнити живими і під вічною тлінню жити?

Якщо ж я зможу спокійно цей біль перенести,

Хай захолоне чорною кров’ю серце у мене в грудях.

З гімну кримськотатарського народу «Ant Etkenmen» («Я присягнувся»)

Номан Челебіджіхан, він же Челебі Челебієв, очолював уряд Кримської Народної Республіки у 1917—1918 рр., до моменту, коли у січні 1918 року владу на півострові захопили більшовики. Кримська Народна Республіка була одним із перших у світі проектів демократичної республіки мусульман.

Челебіджіхан вітав утворення Української Народної Республіки, підтримував зв’язки з Українською Центральною Радою. Кримськотатарська делегація у складі 10 осіб Мусульманського виконкому у вересні 1917 року підтримала рішення З’їзду народів Росії, що відбувся у Києві, перетворити Росію на федерацію рівноправних республік. Утім, Українська Народна Республіка, по суті як і Тимчасовий уряд Росії, так і не змогла остаточно визначитись із правовим статусом Кримської Народної Республіки.

Поєднуючи «республіканське з релігійним», Челебіджіхан став першим муфтієм мусульман Криму, Литви, Польщі і Білорусі. Політик вів боротьбу за кримськотатарський народ, вибирав ситуативних союзників задля Кримської держави. За це його заарештовували і за царя, і за Тимчасового уряду, і за більшовиків.

Челебіджіхан не раз твердив, що «у Криму дружньо живуть різні національності, мов різні квіти і троянди в одному квітнику. Ми хочемо з цих різних кольорів скласти букет, і поставити його перед європейськими державами, і вимагати від них гарантій нейтральності і недоторканності до Кримського букету і самого Криму.

Ми будемо працювати спільно на процвітання Криму. Ми закликаємо до цієї роботи всі національності незалежно від раси. Крим повинен стати нейтральною і антиімперіалістичною країною і зразковою державою».

Після того як більшовики безперешкодно захопили владу у Сімферополі, Челебіджіхана заарештували. 23 лютого 1918 року він був розстріляний у Севастопольській в’язниці. Тіло викинули в Чорне море.

Громенко Сергій. Ant Etkenmen (Я Поклявся): до 130-річчя Номана Челебіджихана // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2015. — 28 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/zfRhpg

Якубович Михаил. Номан Челебиджихан: жизнь как подвиг // Ислам в СНГ. — 2013. — 13 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/9AxY2k 23 лютого 1938 року заарештований письменник, бандурист Гнат Хоткевич21

Як мені далі жити? Мене позбавили праці й хлібних карток. Ми голодуємо. Я спроможний купити лише один кухоль квасолі на день, із якої варимо на всіх юшку... На двох дітей маємо тільки одну пару чобіт, а їм же треба ходити до школи... В нас нічим топити... Вода в хаті замерзає...

Із листа Гната Хоткевича

Щойно Хоткевич, абсолютний невдаха у справах любовних, після двох гучних розлучень нарешті отримав шанс налагодити особисте життя, як на його голову посипалися біди.

Його твори зняли з друку — за «невідповідне ідейне спрямування». Видавництво вимагало повернути гонорар. Щоб розрахуватися з боргами, письменник змушений був розпродавати власні речі та працювати на декількох роботах одночасно, незважаючи на інвалідність. Але злидні не відступали, хоча він вже давно був мало не легендою в театральних, музичних і письменницьких колах. Хоткевичу не допомогла ні Спілка письменників України, ні Академія наук УРСР.

На нього полювали досить давно — він зазнав переслідувань ще за участь у керівництві політичним страйком у 1905 році й був вимушений переїхати з Харкова до Галичини. Методом нехитрих міграцій Україною і закордоном йому досі вдавалося уникати відкритих сутичок з каральними органами.

23 лютого 1938 pоку було виписано ордер на арешт Хот­кевича як «учасника антирадянської української націоналістичної організації». Водночас відбувся трус на його квартирі, вилучили паспорт письменника, профквиток і мисливську рушницю.

Далі «гріхи» Хоткевича перед радянською владою тільки зростали. У постанові НКВС УРСР від 3 березня 1938 pоку його вже звинувачували в участі у «контрреволюційній українській повстанській організації» і в тому, що він «як агент німецької розвідки протягом тривалого часу проводив активну контрреволюційну націоналістичну організаційну і шпигунську діяльність».

Під постановою підписався оперуповноважений III відділу управління державної безпеки Ейдук. У протоколі допиту від 23 травня 1938 pоку, який вів той самий Ейдук, Хоткевичу інкримінувалося, що він «переконаний український націоналіст... протягом всього існування соціалістичної держави вів активну боротьбу з радянською владою».

Внаслідок вжитих «заходів фізичного впливу» письменник був змушений визнати себе німецьким шпигуном і «зізнатися у всіх скоєних злочинах».

У справі Хоткевича, надісланій на розгляд НКВС СРСР, як доведений факт стверджувалося, що у 1923 році у Харкові він був завербований для шпигування на користь Німеччини, а також був не лише пов’язаний з «Українською військовою організацією», а й «проводив активну діяльність по лінії цієї контрреволюційної організації».

Про останній момент у житті Гната Хоткевича свідчить «Виписка із протоколу № 69 засідання Особливої трійки УНКВС по Харківській області» від 29 вересня 1938 року: обвинуваченого розстріляти, а особисте майно конфіскувати.

Вирок виконаний 8 жовтня 1938 pоку.

Самчинська Тетяна. Гнат Хоткевич: німецький шпигун із банду­рою // Друг читача. — 2010. — 6 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vpZCFx

Нас дуже вразила розправа над дисидентами 1972 року, як казали, «покіс». Ми вирішили, що треба і нам щось робити, протистояти.

Зі спогадів Володимира Мармуса

Дев’ятеро хлопців із села Росохач готувались до визвольної боротьби серйозно: тренувались у лісі, мали вогнепальну зброю, поширювали містом листівки з протестними заявами, вмикали біля кінотеатрів, де збиралось чимало людей, записи із закликами до боротьби за Україну. Мали навіть свою печатку: козак з рушницею, вгорі тризуб, а по колу напис «Українська держава».

Наслідуючи традиції борців-попередників, хлопці (а це були Володимир та Микола Мармуси, Петро Вітів, Володимир Сеньків, Микола Слободян, Микола Лисий, Василь Лотоцький, Петро Винничук, Степан Сапеляк) присягали перед образом Пресвятої Богородиці на верхівці гори Лаканець у Росохачі — там, де колись відбувалися зібрання повстанців.

Святкування 55-річчя проголошення Української держави увійшло в історію. У ніч проти 22 січня 1973 року хлопці вивісили над Чортковом українські національні прапори: над кінотеатром «Мир», педагогічним училищем, критим ринком та будівлею лісгоспу. Реакція влади була моментальною. Відразу була порушена кримінальна справа за фактом «розповсюдження антирадянських листівок і вивішування націоналістичних прапорів», яка була направлена до столичного КДБ.

Співробітники органів обійшли всі домівки Чорткова і допитали чимало людей. Таким чином вийшли на подружку Степана Сапеляка, а далі і на всю групу. У селі Росохач кадебісти, задіявши понад 10 осіб, кілька місяців проводили спеціальну операцію.

24 лютого 1973 року Володимира Мармуса та його товаришів заарештували. У тюрмі кадебісти влаштовували їм нічні допити, тиснули фізично і морально, застосовували психотропні речовини, щоб вибити зізнання, «що по молодості, по п’яні отаке зробили».

Судові процеси були закритими. Перший секретар КПУ Володимир Щербицький під грифом «совершенно секретно» звітував московському начальству, що заарештовано і притягнено до відповідальності керівника і шістьох учасників «группы националистически настроенной молодежи», що «ставили своей конечной целью отторжение Украины от СССР». Мармус отримав 6 років концтабору і 5 років заслання. У газетах з’явилась інформація, що хлопців засудили не за українські прапори, а за «зв’язок з американською розвідкою».

Співробітники КДБ намагались налаштувати односельців проти сімей «ворогів», казали: «Подякуйте своїм хлопцям, бо якби не вони, то ніхто б вас не турбував». А у Чорткові по вокзалу стала ходити жінка, яка голосно жалілася, що їй «бандерівці повідрізали груди».

«Наш арешт і перебування в ув’язненні марно не пропали. Сам цей факт свідчив, що Україна продовжує боротися», — стверджував Микола Мармус.

Захаров Борис. Росохацька група // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 24 травня. Режим доступу: https://goo.gl/gjgYD7

Музиченко Ярослава. Концтабір за символ // Україна молода. — 2005. — 16 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vHN8vw

Овсієнко Василь. Відкритий лист дисидента Овсієнка дисиденту (і фантазеру) Сапеляку // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 29 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/IWDoon

Овсієнко Василь. Мармус Володимир Васильович: [Інтерв’ю 2 квітня 2000 р., с. Росохач] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/EGePkF

Сапеляк Степан, Овсієнко Василь. Мармус Володимир Васильович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/G1lltG 26 лютого 1933 року заарештований поет, кіносценарист Володимир Ярошенко22

У Ярошенка була доволі яскрава молодість. Наприкінці 1910-х — на початку 1920-х років він активно друкувався. Тоді вийшли його збірки віршів «Світодень», «Луни», оповідань та повістей «Кримінальна історія», «Гробовище», п’єси. Спілкувався та співпрацював спочатку з символістами (об’єднання «Музаґет»), потім — з футуристами (був учасником Асоціації панфутуристів та Асоціації комуністичної культури).

У середині 1920-х років Ярошенко завідував київським Будинком літераторів, писав гумористичні поеми, у яких поетизував радянський побут і колективізацію. Про нього казали: Ярошенко подав образи зразкових радянських кооператора, жінки-активістки. Потім був завідувачем сценарного відділу Київської кінофабрики ВУФКУ.

А згодом за ним прийшли.

Уперше Ярошенко був заарештований 26 лютого 1933 року. Звинувачували його в участі у міфічній націоналістичній контрреволюційній організації. Через 2,5 місяця ув’язнення Ярошенка звільнили через «відсутність складу злочину».

Другий арешт відбувся через 3,5 року — 3 листопада 1936 року. У скомпонованому оперуповноваженим IV відділу УДБ НКВС УСРР молодшим лейтенантом держбезпеки Акімовим доносі було сказано, що Володимир Ярошенко є «учасником української контрреволюційної націоналістичної фашистської терористичної організації, яка зв’язана з контрреволюційною троцькістсько-зінов’євською організацією, що здійснила 1 грудня 1934 р. злодійське вбивство т. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радянського уряду; проводив контрреволюційну фашистську агітацію і терористичну пропаганду, по контрреволюційній роботі був зв’язаний з учасником організації Ковтуном-Вухналем та ін.».

Гуморист та сатирик Іван Ковтун-Вухналь був також заареш­тований. 26 червня 1937 року «справи 1-ї категорії» Ярошенка та Ковтуна-Вухналя разом із справами ще 22 киян були передані до Військової колегії Верховного Суду СРСР. Перша категорія передбачала розстріл. Підписи під документом поставили Сталін, Каганович та Ворошилов.

Військова колегія 13 липня 1937 року на закритому засіданні у Києві офіційно засудила Володимира Ярошенка до розстрілу. Дата виконання вироку в джерелах розходиться. Найімовірніше, Ярошенка розстріляли 15 липня 1937 року.

Одночасно з Ярошенком та Ковтун-Вухналем смертний вирок був винесений письменникам Віталію Чигирину, Василю Чечвянському-Губенку, Олексію Ґедзю, Борису Коваленку, Івану Каляннику, Гнату Проню, Дмитру Чепурному, Анатолію Волковичу; художникам Михайлу Бойчуку та чотирьом його учням, економісту Корнію Тараненку, директору Державної бібліотеки ВУАН Василю Іванушкіну, директору театру «Березіль» Олексію Лозорішаку.

У липні 1962 року правління Спілки письменників України звернулося до КДБ з клопотанням про реабілітацію Ярошенка. У вересні того самого року та сама Військова колегія, що засудила Ярошенка до розстрілу, ухвалила: «Вирок Військової колегії Верховного Суду СРСР від 13 липня 1937 р. щодо Ярошенка В. М. за нововиявленими обставинами скасувати і справу щодо нього припинити за відсутністю складу злочину».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: http://goo.gl/vVbzR3

«Край рідний в очах спалахне...» (пам’яті репресованих маловідомих письменників-полтавців) [Електронний ресурс] // Полтавська обласна бібліотека для юнацтва ім. Олеся Гончара. Режим доступу: http://goo.gl/24a8ho

Сталинские списки: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://goo.gl/a7rM6x

Органи Харківського ДПУ звинуватили письменника Івана Ткачука у приналежності до Української Військової Організації та підготовці терористичного акту: «Займався підготовкою кадрів для УВО, а також взяв на себе безпосереднє завдання по підготовці теракту над Постишевим».

Не врятували Ткачука від арешту ані багатолітня участь у підпільних марксистських гуртках, за що він був виключений з української Коломийської гімназії, ані редакторська та журналістська робота в більшовицьких виданнях Катеринослава і Харкова, ані перебування у Червоній армії, ані керівництво літературною організацією письменників Галичини «Західна Україна», ані навіть праця інструктором ЦК КП(б)У.

26 грудня 1933 року під час допиту, який проводив слідчий Віктор Блюман (розстріляний у 1938 році), Ткачук «зізнався»: «Ми дійшли висновку, що терор, який принципово наша організація завжди визнавала, зараз ставиться на порядок денний як конкретна реальна справа. ...З приходом в Україну Постишева й Балицького роботу тут поставлено так, що коли ми не станемо діяти більш енергійно й рішуче, включаючи до нашої діяльності й терористичні акти, то всю нашу роботу буде геть паралізовано й розбито».

Слідство тривало недовго. 26 лютого 1934 року за рішенням Особливої трійки при ДПУ УСРР Ткачук отримав 5 років позбавлення волі у «виправно-трудових таборах, без обмеження в правах». 7 січня 1936 року Ткачук спробував утекти з табору. Був впійманий та засуджений додатково ще на 3 роки.

Звільнений 1939 року. Ймовірно, повернувся на Західну Україну, в село Старий Лисець на Станіславщині. Під час війни був примусово вивезений на роботи до Німеччини. Після Другої світової поновив літературну діяльність.

«Стараюся скоро приїхати на пару днів до Києва наладити свої літературні справи, але мені це нелегко зараз — у важкому я стані», — писав Ткачук 10 серпня 1945 року в листі до Агати Турчинської. 9 жовтня 1948 року він помер у Львові. 17 квітня 1957 року Судова колегія з кримінальних справ Верховного суду УРСР посмертно реабілітувала Івана Ткачука — за відсутністю складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/631bUj

Рубльов Олександр, Черненко Юрій. Сталінщина й доля західноукраїнської інтелігенції (20-ті — 40-ві роки XX ст.). — К.: Наукова думка, 1994. Режим доступу: https://goo.gl/7Tf5ph

Зі зміною політичної ситуації в Україні полковник Армії УНР Федір Артеменко (таким було справжнє ім’я отамана) розпочав партизанську боротьбу проти більшовицьких інтервентів. Загони отамана Орлика налічували до 400 піших і 120 кінних вояків. Незважаючи на складні часи, підрозділи мали добре спорядження та озброєння.

У зверненні «До населення» від 1 лютого 1921 року отаман Орлик закликав: «Селяни та Робітники України! Ми, парти­зани 1-го Партизанського Загону ім. С. В. Петлюри, високо підняли прапор України і пішли на велике — святе діло, на боротьбу проти тих гнобителів, котрі привели наш великий рідний край до такої Руїни, як було 250 років тому назад… Кров’ю умилась УКРАЇНА, своєю, не чужою… Смерть ворогам нашої неньки УКРАЇНИ! Смерть зрадникам, котрі запродують і запродались нашим ворогам. Помста! Страшна помста над всіма ворогами нашої УКРАЇНИ, котрі кують для нас тяжкі кайдани».

Отаман Орлик був полковником Армії УНР та мав бойовий досвід. Під час Першої світової війни у листопаді 1916 року після добровільного вступу до армії закінчив Київську школу прапорщиків. Солдати обрали його членом полкової ради. У 1917 році перебував на фронті у районі Гусятина на Поділлі, отримав звання поручника за успішне командування ротою та бойові заслуги. Вступивши на службу до Українського війська, у березні 1918 року проходив службу в київській комендатурі; очолював штаби Фастівського і Козятинського гарнізонів та штаб Східного фронту УНР; обіймав посаду помічника командира бронепотяга; був старшим ад’ютантом начальника Могилів-Подільського гарнізону.

Найвідомішого на Київщині отамана Української революції 1917—1921 рр. чекісти заарештували 22 січня 1922 року в селищі Буча, де Артеменко лікував поранені під час бою хребет та руку. Один з полонених козаків після жорстоких катувань виказав його місцезнаходження.

29 січня 1922 року Київська губернська ЧК звітувала, що «спіймала петлюрівського отамана Орлика, захопивши його штаб і заарештувавши 139 членів збройного загону, яким командував Орлик». Точна дата і місце смерті отамана невідомі. Знаємо лише, що 26 лютого 1922 року Орлик був засуджений до розстрілу з конфіскацією майна.

За висновком прокуратури Київської області від 7 липня 1994 року Артеменко Федір Петрович (отаман Орлик) не реабілітований.

Коваль Роман. Оповіді про отамана Орлика та орликівців. Режим доступу: https://goo.gl/S0uHbY

Коваль Роман. Отаман Орлик повернувся. Режим доступу: https://goo.gl/kFwymT

Коваль Роман. Отамани Гайдамацького краю. Режим доступу: https://goo.gl/pu4sFu

Національно-визвольний повстанський рух в Україні наприкінці 1920—1921 рр. Анотований покажчик. Справа «Петлюрівські отамани» / Упоряд.: В. М. Василенко, В. М. Даниленко. — К., 2011. Режим доступу: https://goo.gl/2Ifpx8

Дмитро Загул був учасником двох відомих літературних угруповань — «Музагет» та «Західна Україна». Участь в останньому стала для поета і його колег фатальною. Письменниця Агата Турчинська на одному з допитів 22 лютого 1933 року дала свідчення проти десятьох літераторів, зокрема і проти Загула.

Тяжкохворий старший науковий співробітник ВУАН Дмитро Загул був заарештований без санкції прокурора. Уповноважений Київського обласного відділу ДПУ УСРР Шмуль Бренер 26 лютого 1933 року «знайшов, що поет... був членом контрреволюційної організації, яка ставила собі за мету повалення радянської влади шляхом збройного повстання». За кілька місяців, згідно з рішенням судової трійки ДПУ УСРР від 9 травня 1933 року, Загула засудили до 10 років ізоляції в концтаборах.

Поет відбував покарання у Забайкаллі на залізничній станції Урульга, працював редактором багатотиражної газети «Строитель БАМа», намагався добитись перегляду справи. Відомо про дві його заяви до ЦК КП(б)У з проханням посприяти у перегляді судової справи, оскільки він вважав себе «ні в чому не винним».

Точна дата та місце смерті поета невідомі. За свідченням репресованого російського літератора Федора Тихменьова, «Дмитро Загул, відбувши 1943 року визначений строк, просив законного звільнення, але йому, як і іншим, відповіли, що до «особливого розпорядження» вони «сидітимуть» далі. Після звістки про можливе довічне ув’язнення Загул занепав духом, на важких роботах фізично ослаб і помер від паралічу серця влітку 1944 року на Колимі, в одному з таборів між Магаданом і Ягодним».

На північно-східні табори Колими Загула перевели після вбивства Сергія Кірова. Тут йому довелось бути і асистентом фельдшера, і помічником маркшейдера, і заготівельником деревини, і обліковцем на вивезенні торфу та золотоносних пісків, і обмірником забоїв, і днювальним у бараку, і різноробочим.

Дмитро Загул реабілітований посмертно. 9 серпня 1957 року Військовий трибунал Київського військового округу ухвалив «постанову судової Трійки при Колегії ДПУ УСРР від 9 травня 1933 р. щодо Загула скасувати і справу про нього припинити за відсутністю складу злочину».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/fvbLNw

Історія української літератури XX століття: у 2 кн.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник/ за ред. В. Г. Дончика. — Кн. 1. — К.: Либідь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/3VHrfy

Уночі 4 листопада 1934 року до квартири Василя Мисика у харківському будинку «Слово» увірвались із обшуком. Поета звинувачували у «приналежності до ОУН і підготовці терактів проти керівних діячів партії та уряду».

Обвинувачення базувалось на доносі Біленького-Березинського, слідство велось у Києві. У в’язниці Мисик відкидав будь-які «факти» своєї провини. Чотири дні голодував, не пив навіть води, аби довести свою невинуватість. Це не врятувало його від таборів, але, можливо, врятувало від смерті. 13—15 грудня 1934 року виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР під головуванням Василя Ульріха засудила 28 звинувачуваних у цій справі до розстрілу. Справу Мисика, який, попри всі тортури, категорично відмовився визнати себе винним, направили на додаткове розслідування — разом зі справами ще вісьмох звинувачуваних.

26 лютого 1935 року з’явився висновок, де було вказано на відсутність достатніх даних для передання справи Мисика до суду. 19 липня 1935 року Особлива нарада при НКВС СРСР ухвалила ув’язнити його у виправно-трудовому таборі строком на 5 років через «належність до священицької родини» та зв’язок з «українськими націоналістичними елементами», що перетворило поета на «соціально небезпечну особу». Покарання відбував на Соловках. У таборових паперах письменником не значився.

Згодом Василь Минко — сусід Василя Мисика по будинку «Слово» — розповів про прикру помилку: насправді шукали його, Минка, а не Мисика. Дружина Мисика згадувала: «Брат Василя Минка, працівник Харківського КДБ, вирішив урятувати свого брата, попередивши його заздалегідь про арешт. Він негайно виїхав до Московської області, залишивши навіть родину. ...Коли прийшли заарештовувати Василя Минка, його вже не було в Харкові, а жив він над Василем Олександровичем. Тоді, за вказівкою брата (КДБ), заарештували Василя Олександровича (Мисика), показавши йому (на його прохання) ордер на арешт Василя Минка.

Таким чином, брат поставив галочку проти Василя Минка в Харкові, а Василя Мисика в списку направив до Києва. ...Василя Минка ніхто не шукав, хоч Миколу Зерова знайшли і в Москві й доправили до Києва. Треба сказати правду про чесність Василя Минка, який почував себе завжди винним перед Василем Олександровичем: він сам узяв довідку про реабілітацію, знявши з неї копію в нотаріальній конторі, і прислав Василеві Олександровичу, листувався з ним, допомагав йому, підписуючись: “Завжди Ваш”».

Навесні 1940 року Василь Мисик після відбуття каторги повернувся в Україну. У 1956 році з нього зняли всі звинувачення, а 16 жовтня того самого року ухвалою Військового трибуналу Київського військового округу реабілітували.

Дика Ганна. Мисик Василь: «Хочеться додому, до роботи, сняться книги і аркуші» // Українська літературна газета. — 2013. — 13 грудня. Режим доступу: http://goo.gl/WKUJUA

Мисик Василь Олександрович (1907—1983): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://goo.gl/lUPNEp

Никанорова Олена. Василь Мисик: таємниці долі // День. — 2012. — 22 червня. Режим доступу: http://goo.gl/AdWSt0

Руденко Наталя. Дядя Вася — Василь Олександрович Мисик, яким я його пам’ятаю // Радіо Свобода. —2012. — 24 червня. Режим доступу: http://goo.gl/26iFF2

Слабошпицький Михайло. Цей скромний, тихомовний поет // Слово Просвіти. — 2015. — 10 вересня. Режим доступу: http://goo.gl/lTqigG

Стріха Максим. Василь Мисик — той, хто вижив на Соловках // Радіо Свобода. — 2012. — 22 лютого. Режим доступу: http://goo.gl/HpPObR 27 лютого 1930 року заступник голови ДПУ УСРР Карл Карлсон23 звітував про виселення за межі України 17 294 розкуркулених

На XI з’їзді КП(б)У генеральний секретар ЦК КП(б)У Станіслав Косіор повідомив, що загальна кількість знищених господарств досягла 90 тисяч, а вартість конфіскованого майна — близько 65 млн крб. Усього у 1928—1931 рр. в Україні було ліквідовано 352 тисячі селянських господарств. Вирішальну роль у цьому зіграли проведені злочинними методами колективізація і «розкуркулення». Наприкінці 1932 року в Україні було колективізовано майже 70 % селянських господарств і понад 80 % посівної площі.

Відповідно до постанови ЦК ВКП(б) від 30 січня 1930 року розкуркулені ділилися на три категорії. Перша — селяни, які брали участь в антирадянських і антиколгоспних виступах. Вони підлягали арешту, а їхні родини — виселенню у віддалені райони країни. Друга — «великі куркулі та колишні напівпоміщики, які активно виступали проти колективізації». Їх разом з родинами виселяли у віддалені райони країни. Третя категорія — «куркулі», їх розселяли у спеціальних селищах у межах тих самих адміністративних районів. У всіх куркулів конфісковували засоби виробництва, худобу, господарські та житлові будівлі, підприємства з переробки сільськогосподарської продукції та запаси насіння.

Основна маса заарештованих повинна була виїхати до таборів. «Найбільш злісний актив» розстрілювали. Родини заарештованих або розстріляних «куркулів» висилалися до північних районів СРСР. Для розгляду справ першої категорії при повноважних представництвах ОДПУ РНК СРСР (ПП ОДПУ) створювалися «трійки», до яких входили представники крайкому ВКП(б) або ЦК союзної республіки та прокуратури. Для безпосереднього керівництва операцією з виселення куркулів другої категорії та їхніх родин в округах та окрвідділах ОДПУ створювалися «трійки» на чолі з начальником окрвідділу ОДПУ. На випадок ускладнень при ПП ОДПУ створювалися мобільні групи з частин ОДПУ. Там, де «чекістсько-військового резерву» не вистачало, дозволялося використовувати «у скритому вигляді військові групи з надійних, профільтрованих Особливими органами ОДПУ частин Червоної армії».

Голодомор 1932—1933 рр. Харківська область: [Електронний ресурс]. Режим доступу: golodomor.kharkov.ua

Нестор-літописець Голодомору // // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2014. — 21 листопада. Режим доступу: http://goo.gl/1B0tXJ

Пам’ять про Голодомор 1932—1933. Режим доступу: http://goo.gl/6AlKrC

Патриляк Богдан. Сталін як Путін. Голодомор — реакція на мільйонний селянський «Майдан» початку 1930-х // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2014. — 19 листопада. Режим доступу: http://goo.gl/Yr9N5g

12

Див. також: «12 березня 1964 року генерал Петро Григоренко направлений на психіатричну експертизу» (с. 120).

13

Текст Олександри Очман.

14

Текст Тетяни Швидченко.

15

Текст Олени Кухар.

16

Текст Ірини Скакун.

17

Текст Ірини Скакун.

18

Текст Олени Кухар.

19

Див. також: «3 січня 1934 року відбувся перший допит письменника-гумориста Остапа Вишні» (с. 12).

20

Текст Міли Мороз.

21

Текст Ірини Скакун.

22

Текст Олени Кухар.

23

Карл Карлсон визнаний СБУ одним з організаторів Голодомору.