Розстрільний календар

Квітень

У 1930-х роках майже всі виступи та звернення очільників радянської держави рябіли повідомленнями про викриття шпигунів, диверсантів і шкідників... Репресії накривали не тільки митців, а й конструкторів, винахідників, науковців.

Костянтина Калініна заарештували 1 квітня 1938 року на дачі конструктора Павла Гроховського, де він тимчасово мешкав, аби брати участь у випробуваннях літака К-13. За іншими даними, це сталося на день раніше у Воронежі — там Калінін працював головним конструктором конструкторського бюро заводу № 18.

У в’язниці йому «пригадали» і навчання в Одесі, і службу в лавах Армії УНР та УГА, і виключення з Інституту інженерів Червоного повітряного флоту ім. М. Жуковського. За «шпигунство» та ще якусь параноїдальну маячню геніальний конструктор (навіть перебуваючи за ґратами, авіатор створив ескіз літака К-15 з трикутним крилом) був знищений. Точна дата та обставини смерті Калініна досі невідомі: одні джерела вказують на розстріл, інші — на загибель від катувань. Відомо лише, що останні дні Костянтин Калінін перебував у Воронезькій тюрмі НКВС в очікуванні «найвищої міри покарання».

Калинин Константин Алексеевич // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/bvthG1

Згуровський Михайло. Калінін Костянтин Олексійович. Перерваний політ // Зеркалов Д.В. НТУУ «КПІ». Минуле і сьогодення. — К.: Основа, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/L1M10r

Грабовський Сергій, Стріха Максим. «Країна Інкогніта». Знову авіаційна тема: Костянтин Калінін // Радіо Свобода. — 2003. — 20 травня. Режим доступу: https://goo.gl/a81HcK

Репресоване «відродження» / Упоряд. О. І. Сидоренко, Д. В. Табачник. — К.: Україна, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/swz0u2

Тинченко Ярослав. Герої українського неба. Пілоти визвольної війни 1917—1920 рр. — К.: Темпора, 2010. У ніч проти 3 квітня 1983 року правозахисник Вілен Очаківський відправлений на примусове лікування до спецпсихлікарні29

Вілен «потроху» бунтував ще з кінця 1950-х років, але йому щастило залишатися на волі, хоча він постійно ходив по лезу ножа. Ще у 1958 році в армії він, радіорозвідник-перехоплювач, який мав підслуховувати американців і турків, частенько ставив «неправильні» запитання пропагандисту полку, тому був усунутий від ефіру як неблагонадійний. У 1960 році написав фейлетон про міліцію «Школа держиморд» і відправив до журналу «Советская милиция» і газети «Комсомольская правда». У 1961 та 1975 роках Вілена попереджали про можливість арешту.

У 1979 році Вілен Очаківський разом із дружиною і двома дітьми перебрався до Олександрії Кіровоградської області, де влаш­тувався підземним гірничим робітником на шахту. Починаючи з цього часу Очаківський готував листівки-фотоколажі зі своїми карикатурами і віршами — та розкидав їх (одного разу — у Донецьку, іншого — у Москві).

У Москві листівки були розкидані під час Олімпійських ігор 1980 року. Ось що було в тексті: «Товарищи маршалы и генералы! Офицеры и солдаты Таманской и Кантемировской дивизий ждут вашей команды прийти на Красную площадь, оцепить Кремль и арестовать преступную банду политбюро, чтобы предать их суду второго Нюрнбергского процесса».

«Я писав на ватмані рукою, — згадував Вілен в інтерв’ю 2008 року, — а мій співучасник, подільник, який, слава Богу, не сидів, бо я його так і не викрив, робив світлини…. До речі, я дуже боявся, що коли оце мене кололи отим барбамілом, щоб не розколотися. Слава Богу, я нічого не видав».

Очаківського заарештували 11 жовтня 1982 року під час робочої зміни. Прийшли за ним через те, що він був за кілька кроків від створення вільної профспілки шахти, установча конференція якої мала відбутися за шість днів (це була би перша вільна профспілка в СРСР). В результаті обшуку в Очаківського виявили самвидав та приклеєні між сторінками негативи листівок.

Слідчим був Валерій Миколайович Карелов. Станом на 2008 рік він працював слідчим в особливо важливих справах Генеральної прокуратури України. До слова, працівник прокуратури Кіровоградської області на прізвище Чорноволов, який 1982 року підписував Очаківскому «путівку» до СІЗО, згодом став секретарем комісії з реабілітації жертв політичних репресій Олександрійського району.

Слідчий Карелов відправив Очаківського на психіатричну експертизу до Одеси. Експертиза тривала 10 хвилин і завершилася діагнозом «шизофрения непрерывнотекущая, параноидный вариант».

Слідчий Олег Миколайович Туменко в ніч проти 3 квітня 1983 року відправив Вілена на лікування до Дніпропетровської сцецпсихлікарні. Лікарем Очаківського була Людмила Андріївна Чинчик. Вона вводила Віленові нейролептики та аміназин, від чого той непритомнів, у нього падав тиск, не відходила сеча. Чинчик призначила п’ять сеансів «накачки» — введення рідини у стегно, що викликало страшенний біль.

Лише 22 квітня 1986 року Очаківського перевезли до Кіровоградської обласної психлікарні у смт. Новий, а 27 листопада 1986 року звільнили.

Очаківський дуже вдячний Горбачову і вважає, що без перебудови досі лежав би на ліжку психлікарні. Він став першим з радянських політв’язнів, кому вдалося позбутися діагнозу «шизофренія». У травні 1990 року Очаківський отримав постанову Верховного суду про реабілітацію за відсутністю в своїх діях складу злочину.

«Я ніколи не був націоналістом і зараз ним не є, — каже Очаківський. — Якщо визначити мою позицію, то я є патріот, і то не гучний. Я люблю Україну, але я це кажу пошепки, я не можу кричати в мікрофон, що я люблю Україну... Я не хочу себе стукати в груди, що я націоналіст, «слава Україні» — я це не хочу кричати. Я знаю одно, що перший ковток води у своєму житті я зробив із Дніпра, я хочу, щоб і останній теж був із Дніпра».

Овсієнко Василь. Інтерв’ю з Віленом Очаківським від 8 березня 2001 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 24 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/2XHd7p

Овсієнко Василь. Очаківський Вілен Якович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 27 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/GmWYR4

В атмосфері нищівної критики «українського буржуазного націоналізму», про який Олександр Довженко записав у щоденнику: «Господи, як мені остогидли за чверть століття слова — “український націоналізм!”», пропагандистська преса закликала «працівників ідеологічного фронту України бути особливо пильними до проявів буржуазно-націоналістичної ідеології». «Державні мужі» не оминали нагоди поборотись не тільки з митцями, а й з їхніми творами.

Костянтин Литвин під приводом боротьби з українським буржуазним націоналізмом у мистецтві брав надзвичайно активну участь в організації знищування та розграбовування експонатів у західноукраїнських музеях.

Навесні 1952 року, коли Литвин був секретарем Львівського обласного комітету Компартії України, було складено список з 2115 мистецьких творів львівського Музею українського мистецтва, що підлягали вилученню та знищенню. Серед вилучених музейних предметів — полотна видатних українських художників О. Новаківського, М. Сосенка, Ф. Красицького, П. Холодного, М. Бойчука, С. Гординського, О. Кульчицької, М. Глущенка, Г. Нарбута, портрети січових стрільців, діячів Греко-католицької церкви, роботи митців, засуджених як «буржуазних націоналістів». Ще до того, у серпні 1951 року, з фондів музею було вилучено понад 2500 книжок. На початку серпня 1952 року, скориставшись відпусткою директора музею Іларіона Свєнціцького, Литвин підписав наказ, згідно з яким культурні цінності двома вантажівками за три рейси перевезли до Львівської бібліотеки АН УРСР «для знищення націоналістичних антирадянських експонатів». Раніше сюди ж звезли 4,5 тисячі історичних книжок та 2 ящики музейної зброї. За словами свідків, крематорій для мистецтва димів над містом кілька днів.

У 1955 році Костянтин Литвин, перебуваючи на посаді міністра культури УРСР, наказом зобов’язав керівництво чільних львівських музеїв — історичного, українського мистецтва, картинної галереї — скласти списки експонатів, «пов’язаних з діяльністю різних українських і польських буржуазно-націоналістичних організацій, та картин, які за своєю ідейною спрямованістю не можуть експонуватися», для вилучення з фондів. Проте у квітні 1956 року новий міністр культури УРСР І. Шаблій скасував це рішення і повернув списки назад, зазначивши, що «знищувати ці матеріали недоцільно, тому що вони можуть мати інтерес для окремих дослідників при вивченні історичних матеріалів».

Маньковська Руслана. Знищення музейних збірок в УРСР у післявоєнний період (друга половина 1940-х — 1950-х рр.) // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2011. — Вип. 37. Режим доступу: https://goo.gl/SbfbCZ

У 1930 році Капельгородський зізнався, що «хотів би закінчити повість свого життя словами: «Страшенно цікаво й радісно жити, працювати й творити, товариші!» Не судилось...

Уперше Капельгородський почав боротьбу за свої права у 1902 році, очоливши заворушення на Полтавщині. Його заарештувала поліція, але письменник зумів втекти на Кубань і продовжити участь у революційно-визвольних змаганнях, за що потрапив до армавірської тюрми. «Речовим доказом» у справі став вірш «Не стріляй!».

Після довгих та виснажливих мандрів Азією Капельгородський повернувся до України. Після революції 1917 року взявся до літературної праці: працював у редакціях газет «Вісті ревкому», «Червона Лубенщина», «Більшовик Лубенщини», публікував статті, гуморески, фейлетони, які стали класикою української радянської літератури. Арештовували письменника регулярно: спочатку більшовики — за «петлюрівщину», потім він постраждав від денікінських погромів, згодом чекісти з метою перевиховання змусили письменника читати лекції з політграмоти у в’язниці.

19 березня 1938 року влада востаннє його заарештувала.

Довідка про смерть Пилипа Капельгородського, видана доньці у січні 1957 року Полтавською прокуратурою, свідчила, що він помер 21 лютого 1942 року «від запалення легень» у виправно-трудових таборах. Та згодом дослідники встановили, що 5 квітня 1938 року Особливою трійкою Управління НКВС Полтавської області Капельгородського як «найзапеклішого ворога компартії і радвлади» було засуджено до розстрілу на підставі вигаданих звинувачень в участі «у підпільній націоналістичній контрреволюційній військово-повстанській організації, яка ставила своїм завданням підготовку збройного повстання з метою повалення радянської влади і відновлення капіталістичного ладу на Україні».

Вирок було виконано 19 травня 1938 року. У січні 1956 року Пилип Капельгородський був посмертно реабілітований.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Історія української літератури XX століття: у 2 кн.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник/ за ред. В. Г. Дончика. — Кн. 1. — К.: Либідь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/3VHrfy

В очах радянських органів Микола Горбань був не просто науковим співробітником кафедри історії української культури Харківського інституту народної освіти, а велетнем революційного духу.

Можливо, за зв’язки з істориком Гетьманщини Левом Окіншевичем, можливо, за знання семи мов, можливо, за «козакофільські» твори, а може, і просто так Миколу Горбаня заарештували в інспірованій чекістами справі «Українського національного центру» (у цій справі «проходили» також історики Михайло Грушевський і Матвій Яворський). 7 лютого 1932 року науковцеві присудили 3 роки заслання в Казахстан.

В Алма-Аті Горбань займався архівною роботою аж до другого арешту — у грудні 1933 року його засудили до 3 років заслання в Іркутську. Обвинувачення не вирізнялись оригінальністю — агітація, пропаганда, контрреволюція.

Після звільнення Микола Горбань до України не повернувся, працював в Омську. Реабілітований у 1989 році.

Горбань, Николай Васильевич // Историческая энциклопедия Сибири: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rA68XG

Горбань Николай Васильевич // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу https://goo.gl/gBu8Ia

Пристайко Володимир, Шаповал Юрій. Михайло Грушевский: Справа «УНЦ» и останні роки (1931—1934). — К.: Критика, 1999.

Цим законом ЦВК СРСР та РНК СРСР постановили (цитуємо мовою оригіналу):

«1) Несовершеннолетних начиная с 12-летнего возраста, уличен­ных в совершении краж, в причинении насилий, телесных повреждений, увечий, в убийстве или в попытках к убийству, привлекать к уголовному суду с применением всех мер уголовного наказания.

2) Лиц, уличенных в подстрекательстве или в привлечении несовершеннолетних к участию в различных преступлениях, а также в понуждении несовершеннолетних к занятию спекуляцией, проституцией, нищенством и т. п. — карать тюремным заключением не ниже 5 лет.

3) Отменить ст. 8 «Основных начал уголовного законодательства Союза ССР и Союзных Республик».

4) Предложить Правительствам Союзных республик привести уголовное законодательство республик в соответствие с настоящим постановлением».

У Наркоматі внутрішніх справ, мабуть, виникли дискусії, що вважати «усіма заходами» щодо 12-річних дітей, адже в той час діяв закон 22 Карного кодексу РРФСР, який забороняв застосовувати смертну кару до осіб, які не досягли 18 років, та вагітних жінок. 26 квітня 1935 року на засіданні Політбюро закон деталізували. Особам, котрі підбурювали чи змушували неповнолітніх до участі в спекуляції, проституції і бродяжництві, загрожувало лише ув’язнення від 5 років.

Документы к процессу «Евгений Джугашвили против “Эха Мос­квы”» . Режим доступу: https://goo.gl/oa8atw

О мерах борьбы с преступностью среди несовершеннолетних // Собрание узаконений и распоряжений рабочего и крестьянского правительства РСФСР. — 1936. — № 1. — Ст.1. Режим доступу: https://goo.gl/jrpiZQ

За ініціативою паризького політичного російського емігрантського угруповання «Центр дій» у Києві була створена обласна філія. Зв’язок між Києвом і Парижем здійснювався через Новоград-Волинський і Рівне. У цих містах були резиденти організації, які згодом були обвинувачені на суді.

У справі нібито контрреволюційного «Київського обласного центру дій» (КОЦД) було заарештовано 22 особи, серед яких два брати — колишній міністр освіти в уряді гетьмана Павла Скоропадського академік Всеукраїнської академії наук Микола Василенко і журналіст, діяч меншовицької партії, член Української Центральної Ради, комісар Тимчасового уряду Костянтин Василенко. До кримінальної відповідальності також був притягнений історик і архівіст Віктор Романовський.

Діяльність КОДЦ була ефектнішою в уяві чекістів, ніж насправді. Задля формування кримінальної справи перебільшувалось і її значення, і активність. Унаслідок фальсифікацій, що мали місце на судовому засіданні, було покарано 18 осіб — чотирьох засудили на умовний термін, двох — до 5 років позбавлення волі, одного до 7 років позбавлення волі; братів Василенків і ще чотирьох чоловіків — до 10 років позбавлення волі. Ще четверо були засудженні до найвищої міри покарання. Щоправда, одного з обвинувачених було виправдано й звільнено з-під варти в залі суду.

Вищі посадові особи Франції надіслали на ім’я наркома закордонних справ СРСР Чичеріна телеграму на захист засуджених у справі професорів. Згодом 13 засуджених, у тому числі брати Василенки, виступили з заявою, ймовірно зробленою під тиском репресивних органів, у якій вони «протестували» проти «всякого рода вмешательства иностранных правительств во внутренние дела Республики».

Завдяки тиску громадськості та власним ініціативам засуджених рішення Київського губернського суду було змінене. Засуджені до страти отримали 10 років позбавлення волі; частині засуджених до 10 років позбавлення волі скоротили термін. Професор Микола Василенко отримав 5 років перебування у виправно-трудових таборах, але завдяки клопотанням Всеукраїнської академії наук та особисто академіка Михайла Грушевського його звільнили 24 листопада 1924 року. Костянтинові Василенку пощастило менше — він відсидів 6 років у Лук’янівській в’язниці та відбув 3 роки заслання у Сибіру. Наприкінці травня 1938 року Костянтин Василенко був повторно заарештований та засуджений до 5 років виправно-трудових таборів.

Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 книгах. Книга перша. — Суми, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/llzIDf

Сухих Лідія. Київський обласний центр дії та причетність до нього М. П. Василенка та В.О.Романовського // Український археографічний щорічник. — Київ, 2009. — Вип. 13/14. Режим доступу: https://goo.gl/RGxwCn

Усенко Ігор. «Київського обласного центру дії» справа 1923—1924 // Енциклопедія історії України. — Т. 4. — К.: Наукова думка, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/jrCmcW

Колишнього міністра освіти Української Держави академіка Миколу Василенка заарештували 24 вересня 1923 року.

Його свідчення збереглись у Галузевому державному архіві СБУ. Незадовго до арешту Микола Василенко зустрічався з представником російського емігрантського центру М. Вакаром. Також час від часу на зустрічі з’являлись викладачі київських вишів, зараховані згодом до складу «Київського центру». Василенко передавав за кордон журнал «Новь» та новини.

Спочатку Василенка засудили до 10 років волі, але після клопотань прем’єр-міністра Франції термін ув’язнення скоротили вдвічі. Звернення науковців та, зокрема, академіка Михайла Грушевського посприяли амністії.

За царату Микола Василенко також потрапляв за ґрати — за правозахисну діяльність відсидів у петербурзьких «Крестах», пізніше через звинувачення в «українському сепаратизмі» був відсторонений від лекцій у Київському університеті.

Верховним судом УРСР Микола Василенко був реабілітований 28 червня 1991 року.

Реабілітовані історією. Сумська область: У 3 книгах. Книга перша. — Суми, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/llzIDf

Рінгіс Людмила. Звільнено з числа викладачів як засудженого… Режим доступу: https://goo.gl/UeOw3f

Сухих Лідія. Київський обласний центр дії та причетність до нього М. П. Василенка та В. О. Романовського // Український археографічний щорічник. — К., 2009. — Вип. 13/14. Режим доступу:https://goo.gl/RGxwCn

Усенко Ігор. «Київського обласного центру дії» справа 1923—1924 // Енциклопедія історії України. — Т. 4. — К.: Наукова думка, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/jrCmcW 7 квітня 1919 року загинув лікар Іван Луценко30

Іван Митрофанович Луценко не був професійним військовим, хоча знав, що таке війна, — служив полковником медичної служби російської армії під час Першої світової. Але основною діяльністю Луценка була медицина, точніше — гомеопатія. Це була дуже відома людина в Одесі: секретар і скарбник Одеського товариства послідовників гомеопатії, лікар-практик; він також брав активну участь у створенні в Одесі «Просвіти».

У квітні 1917 року Луценка обрали членом Центральної Ради. Згодом він виявив себе як організатор Вільного козацтва — на першому з’їзді в Чигирині Луценка обрали Генеральним хорунжим та членом Генеральної ради Вільного козацтва.

У грудні 1917 року Луценко став лідером Української партії соціалістів-самостійників і послідовно захищав інтереси України. Коли 2 квітня 1918 року російські есери порушили питання допомоги військовослужбовцям колишньої російської армії, Луценко зауважив, що не можна допомагати збільшовиченим частинам російського війська, оскільки вони вороже настроєні до України і тому «треба проти них боротись і боротись... насамперед ми мусимо допомогти своїм». Луценка характеризували як «першого самостійника в Українській Центральній Раді» та «ідеаліста... фанатика, який ненавидів все російське».

У 1918 році Луценко покинув медицину і вдався до організації українських груп в Одесі та Херсонській губернії для опору впливу чорносотенців — до України з усієї колишньої імперії стікалися промонархічні елементи. Луценко брав участь у підготовці антигетьманського повстання. Під час наступу більшовиків на Київ Луценко у віці 54 років верхи на коні воював на чолі загону гайдамаків.

7 квітня 1919 року поблизу залізничної станції Красилів на Волині його було вбито. За одними даними, Луценко потрапив у полон до більшовиків та був розстріляний, за іншими — загинув у бою. За спогадами побратимів, його, вже тяжкопораненого, більшовики порубали шаблями біля залізниці.

Достеменно відомо, що надвечір 6 квітня 1919 року командир 1-го Подільського січового куреня Іван Луценко отримав наказ вирушити на Старокостянтинів і вибити звідти «большевицькі банди». Уже майже діставшись місця, козаки виявили, що «банди» — це ціла дивізія з двома батареями… Відомо також, що в ніч проти 7 квітня бій тривав понад шість годин. Старшина 1-го Подільського січового куреня Василь Мірошник у спогадах про Луценка написав: «Довідавшись, хто він, москалі в нечуваний, нелюдський спосіб замордували [його] коло семафора станції Красилів». Там Луценко і був пізніше похований.

Вінцковський Т. С., Музичко О. Є. Іван Луценко в українському національному русі кінця XIX — початку XX ст. // Український історичний журнал. — 2009. — № 4. Режим доступу: https://goo.gl/DQDE4L

Коваль Роман. Багряні жнива Української революції. — К.: Діокор, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/MvM4u7

Першу серйозну відзнаку — орден Леніна — Ягода отримав у 1932 році за організацію каторжних робіт на будівництві Біломоро-Балтійського каналу. Для увіковічнення цього будівництва долучили видатних радянських письменників, серед яких — Максим Горький.

Згодом, у липні 1934 року, Ягоду було призначено наркомом внутрішніх справ СРСР. Він зосередився на удосконаленні репресивної машини: реорганізував тюремний режим, посилив вимоги до співробітників тощо. Після вбивства Кірова саме Ягода керував розгортанням політичного терору, жертвами якого, серед тисяч інших, стали українські письменники Кость Буревій, Олекса Влизько, Григорій Косинка, Іван Крушельницький, Дмитро Фальківський. За час перебування Ягоди на посаді кількість в’язнів зросла у 4 рази.

Захопившись, Ягода розгорнув так звану «Кремлівську справу», за якою було засуджено 110 осіб. Через це генерального комісара держбезпеки спочатку було переведено на посаду наркома пошти й телеграфу, а 4 квітня 1937 року заарештовано.

Протокол обшуку містить 130 пунктів і дає широку картину побуту знакової особи тієї епохи. Окрім дорогого одягу, хутра, алкоголю, різноманітної техніки, колекції монет, зброї, антикваріату та іншого у Генріха Ягоди було знайдено порнографію, фалоімітатор і мундштуки, «большая часть из них порнографических».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/SQd7cd

Автор збірок символічних і футуристичних поезій, Олекса Слісаренко у 1924 році переїхав до Харкова, де зійшовся із членами літературних угруповань «Гарт» та ВАПЛІТЕ, став редактором видавництва «Книгоспілка». У 1926 році письменник надіслав Максиму Горькому переклад повісті «Мать» для узгодження перед друком і отримав приголомшливу відповідь: «Уважаемый Алексей Алексеевич, я категорически против сокращения повести «Мать», мне кажется, что и перевод этой повести на украинское наречие тоже не нужен. Меня очень удивляет тот факт, что люди, ставя перед собой одну и ту же цель, не только утверждают различие наречий — стремятся сделать наречие «языком», — но еще и угнетают тех великороссов, которые очутились меньшинством в области данного наречия».

Відповідь Горького отримала широкий резонанс. Микола Хвильовий у статті «Україна чи Малоросія» написав про «Пєшкова з Соррентіно»: «Навіть в ньому сидить великодержавник, проповідник російського месіанізму й “собиратель земли русской”».

Поет і літературознавець Олег Коцарев припускає, що цей інцидент міг бути пов’язаний з подальшим виступом Олекси Слісаренка як громадського обвинувача на процесі «Спілки визволення України». Борис Антоненко-Давидович цитував сказану тоді письменником фразу: «Собаки! Ми вірили вам, а ви он що робили!»

Але відкритий виступ на боці окупаційної влади не допоміг. Арешт Слісаренка відбувся за поданням уповноваженого слідчої групи секретно-політичого відділу ДПУ УСРР Гольдмана. Обшук здійснював оперуповноважений Грушевський у присутно­сті письменника Віталія Чигирина. На першому етапі допитів Слісаренко «зізнався» у приналежності до підпільної контрреволюційної організації, але за 2 місяці відмовився від своїх слів, посилаючись на тортури та моральну прострацію.

Приналежність до ВАПЛІТЕ Слісаренко не заперечував: «Тоді я на цю групу дивився як на приховане націонал-демократичне угруповання, а тепер розглядаю її як групу, котра могла бути первинним осередком фашистської організації... Єдиним моїм політичним виступом проти цієї групи був виступ на процесі СВУ, в якому я в своїй промові підкреслив роль хвильовізму як продов­ження СВУ, поставивши знак рівняння між Хвильовим і літературною групою СВУ на чолі зі Старицькою-Черняхівською».

За вироком Військового трибуналу Українського військового округу Олекса Слісаренко був позбавлений волі на 10 років із подальшим позбавленням прав на 3 роки «без конфискации имущества, в виду отсутствия такового». 3 листопада 1937 року письменника розстріляли в урочищі Сандармох.

Реабілітація відбулася 19 вересня 1957 року на основі свідчень письменників О. Копиленка і Ю. Шовкопляса. Вирок ленінградської трійки, за яким письменник був розстріляний, було скасовано, а справу припинено «за відсутністю складу злочину».

Гупало Сергей. Называл ли Горький украинский язык «наречием» // Зеркало недели. — 2004. — 17 декабря. Режим доступу: https://goo.gl/ycZALO

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/SQd7cd

Коцарев Олег. Олекса Слісаренко: символіст і футурист // Літературна Україна. — 2012. — 24 травня. Режим доступу: https://goo.gl/ebPptz

Шепель Федір. «Заплямовані трома буквами». «Справа СВУ» — це трагедія не тільки інтелігенції // День: Україна Incognita. — 2015. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/FNzUVJ

Восени 1933 року напередодні прем’єри «Маклени Граси» Курбаса викликав секретар ЦК КП(б)У Павло Постишев. Він розповів, що вважає Курбаса «сьогодні єдиним в країні режисером, здатним створити театр, гідний епохи», зажадав, аби той зрікся Хвильового й Скрипника, які кілька місяців тому наклали на себе руки, і переглянув «ідеологію».

— Я старий солдат сцени, мені пізно міняти погляди, — сказав Курбас.

— Мені вас шкода! — промовив Постишев.

— Мені вас теж, — відповів Курбас.

Повернувшись від Постишева, Курбас запросив до себе на вечерю акторів «Березоля». Вечірка, по суті, виявилася прощальною. «Через два дні — перегляд, можливо, нашої останньої спільної роботи. Мене може серед вас уже не бути. Тому я просив би вас продумати, до чого ми прагнули, якою була наша мета. Щоб ви пізніше мені не дорікали. Я хотів лише одного: побудувати разом з вами театр».

26 грудня 1933 року Леся Курбаса заарештували в Москві. На допитах він не визнав жодної провини, але з лютого 1934 року почав підписувати найбезглуздіші протоколи, у яких зізнавався, що хотів убити мало не весь уряд.

На допиті, який 3 квітня 1934 року вів заступник прокурора ДПУ УСРР Л. Крайній, на запитання «Як Ви оцінюєте свій арешт і які він, на Вашу думку, мав наслідки?» Курбас відповів: «Мій арешт — особиста катастрофа і катастрофа для мене громадська. Я усвідомлюю, що тепер я в громадському відношенні принаймні інвалід. Але як політичний і творчий суб’єкт я відчуваю себе таким, як одужав, при тому спосіб лікування підказує мені порівняння: відчуваю себе, як істерик після дуже вдалого лікування у доктора Фрейда».

Судова трійка при колегії ДПУ УСРР від 9 квітня 1934 року засудила легендарного режисера до 5 років таборів і спецконвоєм переправила до Біломоро-Балтійського комбінату (Медвеж’є­ґорська). До України Курбас не повернувся.

Веселовська Ганна. Революціонер театру: новаторство Леся Курбаса суперечило канонові соцреалізму // Тиждень. — 2012. — № 9. Режим доступу: https://goo.gl/DDCUqF

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно»: Лесь Курбас у сталінському театрі абсурду // ТСН.ua. — 2011. — 11 червня. Режим доступу:https://goo.gl/Px3re7

Олійник Ліза. Лесь Курбас: Розумний Арлекін // Teatre. Театральний портал. — 2010. — 2 березня. Режим доступу: https://goo.gl/eHevBM

Танюк Лесь. Талан і талант Леся Курбаса. — К., 2007. Режим доступу: https://goo.gl/0KfBZD

Арешт відбувся 5 грудня 1934 року. В обвинувальному висновку, підготованому оперуповноваженим НКВС УСРР Григорієм Бліоком, Гордієнкові інкримінувалася стаття 54-8 Карного кодексу УСРР — участь у контрреволюційній терористичній організації — і пропонувалося таке: «Зважаючи на те, що слідчих матеріалів для передачі обвинувачуваного під суд недостатньо і враховуючи його соціальну небезпеку, вважав би: слідчу справу по обвинуваченню Гордієнка Д. П. направити на розгляд Особливої наради при НКВС УСРР з клопотанням про ув’язнення його в виправно-трудовий табір строком на 5 років».

Під час допитів Дмитро Гордієнко спростовував усі звинувачення і заперечував слова слідчого. Але марно: Особливою нарадою при НКВС СРСР 10 квітня 1935 р. його було засуджено до 5 років виправних трудових таборів Колими.

Після таборів письменник не повернувся до України, а залишився працювати у системі Дальбуду НКВС СРСР. Втім, це його не врятувало: повторний арешт стався у 1949 році. Вирок — 25 років виправних робіт.

Ув’язнений у виправно-трудовій колонії № 3 міста Барнаула, 5 лютого 1954 року Гордієнко звернувся з заявою до Генерального прокурора СРСР: «Ворог Берія і компанія і після своєї заслуженої смерті тримають досі таких людей, як я, в своїх хижих лапах, тримають мертвою хваткою, не розмикаючи своїх кістлявих, чіпких пазурів».

Мабуть, листи подіяли, бо у грудні 1955 року ухвалою Військового трибуналу Київського військового округу постанову Особливої наради НКВС СРСР від 10 квітня 1935 року у справі Гордієнка Д. П. було скасовано, а справу припинено за недоведеністю складу злочину.

4 січня 1955 року письменник був звільнений з-під варти достроково у зв’язку з хворобою.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/GgNz0u 10 квітня 1937 року засуджений сценарист Аркадій Добровольський31

Кінотвори Аркадія Добровольського були культовими в СРСР, проте його ім’я було старанно затерте і забуте. Більше того, прем’єра популярної музичної кінострічки «Трактористи», автором сценарію якої був Добровольський, відбулася тоді, коли автор уже перебував у таборі на Колимі.

Добровольського, молодого, але дуже талановитого сценариста і перекладача, заарештували 15 січня 1937 року. Його звинувачували у контрреволюційній націоналістичній та терористичній діяльності.

На допитах — під впливом «фізичних методів» — Добровольський визнав свою провину. Вважається, що причиною репресій щодо нього стали дуже колоритні й живі образи українців, якими він насичував свої сценарії («Багата наречена», «Трактористи»).

Військовий трибунал Київського військового округу на судовому засіданні 10 квітня 1937 року виніс вирок: 7 років ув’язнення і 5 років позбавлення політичних прав.

Покарання Добровольський відбував у тресті «Дальбуд». Після закінчення терміну залишився на Колимі як вільнонайманий. У селищі Ягідне, де побудував собі хату, він одружився, у родині народився син. Але Аракадія знову заарештували 8 червня 1957 року. Трибунал засудив Добровольського на 10 років із наступним 5-річним обмеженням у правах. Підставою для арешту став вірш «Мудрый Кролик», у якому побачили натяк на культ Сталіна.

Але часи змінювалися: Добровольського звільнили вже у 1958 році, вирок скасували. Аркадій Захарович повернувся до України.

За цей час фільм «Трактористи» десятки разів обійшов усі без винятку кіноекрани СРСР — без імені справжнього сценариста.

У Києві Добровольський отримав квартиру, повернувся до праці. За рік до нього приїхала дружина Олена Орєхова із сином Максимом. Добровольський плідно працював — перекладав художні твори з англійської, французької, редагував переклади з польської. Разом із поетесою Ліною Костенко написав сценарій військового фільму «Перевірте свої годинники».

У таборах Добровольський захворів на епілепсію, на яку страждав до кінця життя. Його здоров’я загалом було підірване. Помер він 10 червня 1969 року.

Син Добровольського Максим працював перекладачем в одному з невеличких київських видавництв, зараз пенсіонер, мешкає у Києві.

У 2015 році групою громадських активістів за участі письмен­ників Олександра Горобця, Миколи Рябого, Вадима Вітковського на фронтоні Клекотинської середньої школи відкрито меморіальну дошку Аркадію Добровольському. Олександр Горобець написав лист до генерального директора Національної кіностудії імені Олександра Довженка з проханням виписати посвідку, у якій чітко вказувалося би, що саме українець Аркадій Добровольський є автором сценарію фільму «Трактористи» (досі у титрах зазначено, що твір належить авторству такого собі Є. Помєщікова).

На кіностудії добре знають, що автором сценарію був Аркадій Добровольський, але як виправити публічну несправедливість у титрах, невідомо, бо в архівах зберігаються документи... лише з 1946 року.32

Горобець Олександр. Co komu do tego? // ЛІГА. Блоги. — 2015. — 26 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/hBKJUY

Горобець Олександр. Жінка, перед якою Аркадій Добровольський став навколішки... // Gazeta.ua. — 2015. — 21 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/CWcY0x

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/aoK8oI

...поруч з відвертою контрреволюційною вилазкою таких поетів, як Фомін, до радянської літератури приносять свій ворожий крам, старанно маскуючись та пристосовуючись, типово буржуазні поети, наприклад Марко Вороний, для якого наша класова боротьба є не що інше, як гра в футбол, а всесвіт — площадка для гри... Насмішкам класового ворога над героїчною боротьбою пролетарської революції треба покласти край, викриваючи й жорстоко б’ючи знахабнілу буржуазну молодь, що маскуючись пролазить інколи до літератури!

Зі статті Миколи Шеремета у «Літературній газеті» від 23 березня 1932 року

Органи НКВС УСРР прийшли за Марком Вороним 19 березня 1935 року, прямісінько на день народження. Поета заарештували в Києві, куди він повернувся з Москви.

Поет проходив у справі «групи Зерова», що нібито готувала низку терористичних актів і план повалення радянської влади в Україні.

Співробітникам НКВС необхідно було «розкрутити» справу та втягнути до неї якнайбільше людей. Ходили чутки, що у будівлях, де допитували свідків та фігурантів справ, вмикали гучно музику, аби не було чути криків.

Марко Вороний «начал говорить искренне» 10 квітня 1935 року. За кілька днів у матеріалах справи з’явився документ з таким текстом: «Заявляю о том, что со дня моего ареста 19 марта 1935 г. в течение 20 суток, уже находясь в стенах НКВД, я вел себя как предатель, как классовый враг, ни одного слова правды не говорил, но с 8 апреля я решил еще раз навсегда порвать с моим националистическим прошлым и начал говорить искренне, ничего о себе не утаивал, отдавал всего себя, какой я есть, на руки пролетарского правосудия. И с указанного времени ни одного слова лжи мной не было сказано».

1—4 лютого 1936 року закрите судове засідання Військового трибуналу Київського військового округу засудило Марка Вороного до 8 років позбавлення волі у виправно-трудовому таборі. Під час ув’язнення Марко Вороний відмовлявся від зізнань і просив переглянути справу. 9 жовтня 1937 року його засудили до розстрілу згідно з постановою Особливої трійки Управління НКВС СРСР Ленінградської області. Розстріляний 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох.

23 січня 1959 року обидва вироки стосовно Марка Вороного ухвалою Військової колегії Верховного Суду СРСР було скасовано, справу припинено за відсутністю складу злочину. Колишній співробітник НКВС УРСР слідчий Овчинников за порушення соціалістичної законності був засуджений, а його «колега» Літман звільнений з органів держбезпеки за фальсифікацію матеріалів слідства.

Замятін Андрій. Червоний терор як інструмент знищення ворожих соціальних груп // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 15 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/PK4llp

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/DeAYJZ

Марко Вороний. Біографія. Режим доступу: https://goo.gl/ 1ii9QB

Хореографа, який розробив метод розшифровки танцю на папері, постановили заарештувати 23 грудня 1937 року за «тероризм, шпигунство на користь Польщі і контрреволюційну діяльність». Раніше його двічі намагалися засудити за підозрою в приналежності до міфічної «Спілки визволення України», але за відсутні­стю доказів відпускали.

Слідчі намагалися змусити Верховинця зізнатись в активній боротьбі проти радянської влади, але, крім сумнівної організації виступів у 1919 році, нічого суттєвого у біографії мистецтвознавця знайти не змогли.

Василя Верховинця годинами допитували, аби він зізнався у тому, чого не робив. Аж раптом когось зі слідчих осяяла ідея. З 1928 до 1930 року хореограф був керівником гуртків у Харківському музично-драматичному інституті та Харківській окружній капелі «Чумак», згодом — балетмейстром у Харківському музичному театрі, а у Полтаві разом із дружиною Євдокією Долею заснував перший в Україні жіночий вокально-хореографічний ансамбль «Жінхоранс». Ці три важливі події співробітник НКВС склав по-своєму: вигадав повстанську організацію, яку нібито створив і очолив Верховинець, а гастролі та художня діяльність йому були потрібні як прикриття зв’язку із харківськими революціонерами.

Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР засудила Василя Верховинця до найвищої міри покарання. Хореографа розстріляли наступного дня.

Василя Верховинця реабілітували 25 квітня 1958 року.

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Василь Верховинець // День: Україна Incognita. — 2015. — 5 січня. Режим доступу: https://goo.gl/ZFquLL

Верховинець (Костів) Василь Миколайович https://goo.gl/ 50AMc1

Чародій танцю: До 130-річчя від дня народження Василя Верховинця // Долинська центральна районна бібліотека: [Електрон­ний ресурс]. Режим доступу:https://goo.gl/nONa2g 12 квітня 1920 року застрелився головний отаман Холодноярської республіки Василь Чучупак33

12 квітня 1920 року холодноярські отамани з’їхалися на нараду на хутір Кресельці (нині у складі села Мельники) при дорозі на Мотронинський монастир, котрий у 1918—1922 рр. був осередком українського повстанського руху на чолі з братами Чучупаками — Василем і Петром. Метою зборів було визначення дати повстання проти Совєтів.

Спочатку для самооборони Чучупаки організували свою родину — дядьків, братів, друзів. За братами та їхніми найближчими пішли й інші — односельчани з Мельників, мешканці Головківки, Медведівки, Зам’ятниці, Грушківки, Жаботина, Матвіївки та інших сіл. Згодом відділ самооборони Василя Чучупака переріс у полк гайдамаків Холодного Яру.

Про зустріч отаманів, призначену на 12 квітня, чекістам донесли, тож була влаштована пастка: ч. 21-ї бригади 7-ї дивізії Червоної армії вийшли з лісу до Мельників і напали на загін Чучупака. Потрапивши в оточення, отаман застрелився, щоб не опинитися у полоні.

Чекісти «з радощів» били вже мертвого отамана, а потім, прив’язавши тіло ногами до коня, привезли в його рідне село Мельники. У дворі батьківської хати з Василя здерли одяг і кинули в сіни.

Ось як у романі «Холодний Яр» описував побачене учасник тих подій Юрій Горліс-Горський.

«Над Чучупаковою хатою в’ється дим — догоряє покриття. В задимлених сінях, присипаний з горища чорною золою, в одній білизні лежав отаман Василь Чучупака. Руки широко розкинені. Уста й сіро-блакитні очі широко розкриті. Здавалося, що вся його струнка юнацька постать застигла в могутньому, нечуваному крикові, — чи то перестороги, чи протесту, що догоряє рідна стріха, що обличчя, після смерти вже, вкрили синяки від ударів кольбами... Збоку, на щаблеві драбини, теж покрита грубими чорними цятками золи, сиділа заломивши руки старенька Чучупачиха. Обличчя біле, як крейда. Широко відкриті, сухі застиглі в якомусь дивному виразі очі — втоплені в обличчі мертвого сина... Безкровні уста нечутно шепчуть — повторюють якесь слово...

Звертаюся до неї — але вона нічого не чує, не помічає людей, що стоять у сінях.

Старий Чучупака, сумно похитуючи сивою головою, стоїть по другім боці, похилившися на одвірок. Згорблений, прибитий, з безсило звисаючими руками...

...Старий випростовується і блискає з-під сивих брів очима:

— Прокляті!.. Привезли мертвого, здерли одежу і кинули до сіней: получайте — кричать — свого бандита!

А Петро, бідолаха, — на возі, дротом весь обкручений, — не журіться — каже до нас — вмираємо за Україну з чистим сумлінням... Не кажіть поки що нічого дочці...

Так де ж там! Прибігла Ганя з Лідою34... А ті сукіни сини нарочито: «Полюбуйтесь, полюбуйтесь... зараз за селом розстріляєм...» Ганя в крик... а дитина вхопила за полу і ніжками тупотить: «Не дам батька!» — Та й годі... Старший кацапюга відкинув її ногою та й командує: «Заганяйте всіх до середини та запалюйте хату!» Замкнули нас усіх в коморі і — запалили. Чуть не подушилися від диму, поки люди випустили».

За кілька днів чекісти розстріляли й Петра.

Василя поховали в Мельниках. 28 жовтня 1995 року на місці останнього бою Василя Чучупака встановлено меморіальний знак українським повстанцям Холодного Яру. Щороку 12 квітня на могилу Головного отамана з’їжджаються українці, щоб вшанувати пам’ять холодноярця.

Горліс-Горський Юрій. Холодний Яр. — Х.: КСД, 2017.

Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — К., В., 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Gmy0fJ

Іван Калянник був прекрасним поетом, а найголовніше — справжньою радянською людиною.

Сергій Борзенко

Івана Калянника заарештували 4 листопада 1936 року в Харкові. Співробітник Харківського обласного управління НКВС Замков роглянув матеріали, які ніби свідчили про те, що Іван Калянник «був учасником контрреволюційної фашистської терористичної організації, яка мала мету боротися з радянською владою», і ухвалив тримати його «під вартою в спецкорпусі № 1», аби він «не зміг ховатися від суду і слідства».

На допитах, які вів слідчий Лисицький, Калянник не визнавав за собою ніякої провини. Термін утримування його за ґратами подовжували 5 разів.

За півроку, 13 квітня 1937 р., поета перевели до спецкорпусу київської тюрми, де скоро змусили визнати приналежність до контрреволюційної організації.

На закритому судовому засіданні 14 липня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Івана Калянника до найвищої міри покарання — розстрілу. Вирок виконано 15 липня 1937 року.

Додатково справу розслідували після смерті Сталіна. Свідчення дали письменники Сергій Борзенко, Терень Масенко, Микола Нагнибіда.

Військова колегія Верховного Суду СРСР 21 січня 1958 року скасувала вирок щодо Івана Калянника і припинила справу через відсутність складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/JFqzDA 16 квітня 1971 року КДБ при Раді Міністрів УРСР надіслав на адресу ЦК КПУ інформаційне повідомлення про виявлення місць поховання страчених людей у районі хутора Биківня35

Биківня (нині — північно-східна околиця Києва) — це найбільше в Україні місце масових поховань жертв комуністичних політичних репресій. За різними даними, тут поховані від 15 до понад 100 тисяч осіб, що були закатовані під час допитів або розстріляні у позасудовому порядку органами НКВС у Києві.

13 квітня 1971 року міліція затримала трьох підлітків, які в районі хутора Биківня розкопували ями із «рештками скелетів людей» та діставали звідти золоті коронки і зуби.

КДБ повідомляло, що в указаному районі загалом було знайдено понад 100 ям. 15 квітня 1971 року спеціальна комісія у складі: районного прокурора, представників МВС і КДБ, судмедексперта розрила одну яму та дістала звідти 25 решток скелетів.

Більшість черепів мали отвори від куль.

З ям були вилучені: чоловіче та жіноче взуття, зубні щітки, розчіски, маленька металева кастрюля та кружки, окуляри, портмоне, дерев’яна табакерка, ремінці та інші предмети. Частина речей — закордонного виробництва. Також були знайдені дві скляні півлітрові пляшки з датою випуску «лютий 1939 року».

Комісія дійшла висновків:

— йдеться про розстріл людей;

— хронологічно розстріли відбулися в період Другої світової війни;

— вбиті перед смертю перебували не в тюрмі, а, судячи з усього, у якомусь таборі;

— кількість вбитих та похованих — близько 2 тисяч;

— вбиті переважно були міськими жителями.

Узагалі, уперше інформацію про масштабні поховання у Биківнянському лісі оприлюднили представники німецької окупаційної влади у 1941 році. Розкопки тривали до 1943 року.

СРСР, своєю чергою, оголосив, що знайдені рештки належать жертвам німецьких окупантів. Для підтвердження наводився той факт, що у 1941—1943 роках з іншого боку Биківнянського лісу діяв німецький концтабір.

Тільки у 1971 році під тиском масових скарг на мародерів у Биківнянському лісі нарешті було проведено розкопки.

Державна комісія знову оприлюднила висновок про те, що знайдені рештки належать замордованим в’язням німецького концтабору... Після завершення робіт на впорядкованій території висадили ліс.

У 1987 році на вимогу громадських організацій було створено ще одну державну комісію. Вона підтвердила попередні висновки.

Але у грудні 1988 року Рада Міністрів УРСР під серйозним тиском громадськості видала розпорядження про додаткове вивчення обставин і документів, пов’язаних із Биківнею.

Нарешті було порушено кримінальну справу (№ 50-0092) за фактом виявлення масових поховань людей. З грудня 1988 до квітня 1989 року було вивчено місце події, виявлено і вилучено предмети з написами, гравіруванням, проведено криміналістичні експертизи, проаналізовано архівні матеріали, листи, заяви і повідомлення громадян, зібрано свідчення очевидців.

Висновок 1989 року: «В 19 і 20 кварталах Дніпровського лісництва у 1936—1941 рр. відбувалось поховання осіб, репресованих за так звану контрреволюційну діяльність, засуджених у позасудовому порядку чи виїзною сесією Військової колегії Верховного Суду СРСР до розстрілу, вироки стосовно яких було виконано в Києві, а також розстріляних на цьому місці не менше ніж двох груп людей...»

Таким чином, влада вперше офіційно визнала, що у Биківні поховані жертви комуністичних репресій.

Як і коли відбувалися поховання?

Ось про що свідчать документи й архіви:

— дозвіл на виділення земельної ділянки для спецпотреб Народного комісаріату внутрішніх справ було видано Київською адміністрацією 20 березня 1937 року. Йдеться про частину лісового масиву площею 4,5 га в районі 19—20 кварталів Дарницького лісництва (за даними польських військових топографів, розмір поля поховання — 5,3 га);

— територія була обнесена високим зеленим парканом 2—3 м заввишки і перебувала під цілодобовою охороною співробітників НКВС;

— тіла вбитих привозили до лісу вночі закритими брезентом вантажівками з катівні НКВС у будинку колишнього Інституту шляхетних дівчат (нині — Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України, колишній Жовтневий палац) та спецвідділу Лук’янівської тюрми. У 1940—1941 рр. розстріли часом проводились і на території спецділянки;

— за даними СБУ 2009 року, встановлені прізвища 14 191 особи, яким було винесено вироки в Києві та які захоронені в Биківні, про що знайдено документальні архівні підтвердження.

За даними експертів, для встановлення справжніх масштабів репресій необхідно розсекретити й оприлюднити матеріали роботи урядових комісій та слідчої групи прокуратури УРСР, які розслідували Биківнянську трагедію в 1970—1980-ті роки.

Інформаційне повідомлення 1971 року. Режим доступу: https://goo.gl/t6hFG9

Файзулін Ярослав. Биківня: пам’ять заради життя. Режим доступу: https://goo.gl/aultGg

Дмитра Бузька завербували до співпраці з «надзвичайками» у 1919 році. Письменника заарештували під час візиту до Києва. Суду не було — він майже відразу погодився виконувати завдання. У 1922 році Бузько взяв участь у облаві на отамана Семена Заболотного, який боровся проти більшовиків на Одещині. Бузько увійшов до загону, інформував червоних про плани отамана, а також намагався переконати його здатись.

За мотивами цієї історії Дмитро Бузько написав автобіографічний роман «Лісовий звір», згодом екранізований. Проте у творі відображено не усі деталі — страшну сцену загибелі Заболотного чи то з художніх, чи то з ідеологічних причин випущено. Агент здав місцеперебування отамана до Балтського ДПУ. Хату оточили чекісти, взяли у заручники селян та виставили ультиматум: або Заболотний здається, або мирні люди загинуть.

«Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився…» — із цих слів, сказаних на зборах Одеської письменницької організації 16 липня 1937 року під час обговорення «Завдання одеських письменників по боротьбі з контрреволюційним авербахівським охвістям», почалась історія третього арешту Дмитра Бузька. 20 жовтня 1937 року його кинули за ґрати.

Слідство вбачало у діяннях Бузька контрреволюційність: адже він «спробував посіяти недовіру до геніального вчення Сталіна». Співробітники НКВС пригадали колишньому агентові і петлюрівщину, і участь у націоналістичній організації, і агітацію на зборах. Звісно, Бузько відкидав звинувачення.

Особлива трійка Управління НКВС Одеської області 1 листопада 1937 року ухвалила застосувати до Бузька найвищу міру покарання. Розстріляли письменника опівночі 14 лис­топада.

29 липня 1957 року президія Одеського облсуду переглянула справу Бузька та скасувала рішення «трійки» за недоведеністю складу злочину. Письменника реабілітували. У виданому 13 грудня 1957 року «Свідоцтві про смерть» значилося, що Бузько «помер 18 квітня 1943 р. від крупозного запалення легень»...

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/JFqzDA

Боган Сергій. Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920—1923 рр. — К.: Зелений пес, 2013.

Карацупа Виталий. Бузько Дмитро Іванович. Режим доступу: https://goo.gl/8I9Hce

Цимбал Ярина. Червоний pulp fiction: У 1920-х роках українці так само любили кримінальне чтиво // Тиждень. — 2016. — 5 січня. Режим доступу:https://goo.gl/dPVF7W 19 квітня 1930 року завершився процес «Спілки визволення України»36

Вироки «членам підпільної антирадянської організації» Верховний суд УСРР виносив у Харківському оперному театрі, де облаштували судове приміщення. Процес зробили відкритим. Квитки на судові засідання розподілялися робітникам і службовцям профспілками. Однак більшість глядачів становили працівники ДПУ і «довірені» люди. Тоді з’явився вираз: «Опера “СВУ” — музика ДПУ».

Судили 45 осіб, серед яких були академіки Всеукраїнської академії наук (ВУАН), професори, студенти, директор середньої школи, вчителі, теолог та священик УАПЦ, письменники, редактори, кооператори, правники і бібліотекар.

Багато підсудних — колишні члени різних українських політичних партій, один колись був прем’єром, двоє — міністрами уряду УНР, шестеро — членами Української Центральної Ради.

Керівником «СВУ» «призначили» академіка і віце-президента ВУАН Сергія Єфремова (до середини 1920-х років він мав понад 3 000 публікацій). Свого часу він був впливовим діячем Української партії соціалістів-федералістів, одним з керівників Центральної Ради. До арешту Єфремов вів щоденник, у якому описував своє різко критичне ставлення до радянської влади і який став голов­ним доказом його провини.

Обвинувачені були засуджені до 3—10 років ув’язнення, кілька з них отримали умовні терміни. Наприкінці 1930-х років 13 в’язнів було розстріляно. Одним зі страчених був лікар Аркадій Барбар, якого звинувачували в отруєннях пацієнтів-комуністів.

За справою «СВУ» заарештували 700 осіб. Загалом під час та після процесу «СВУ» було репресовано близько 30 тисяч осіб.

За викриття «СВУ» 28 квітня 1930 року групу чекістів, співробітників ДПУ, нагородили орденом Червоного Прапора.

Історики не одностайні в питанні фактичного існування СВУ. Тим не менш, навіть якщо не торкатися питання міфічності цієї організації, мета радянського керівництва є прозорою навіть для непрофесіоналів. Її ілюстрацією є й цитата з журналу «Більшовик України» за 1930 рік: «В процесі СВУ український пролетарський суд розглядає справу не лише про контрреволюційні покидьки петлюрівщини, а судить в історичній ретроспекції весь український націоналізм, націоналістичні партії, їх зрадницьку політику, їхні негідні ідеї буржуазної самостійності, незалежності України».

Враховуючи загальні процеси періоду «великого перелому», коли відбувалися поетапні чистки серед найрізноманітніших верств українського населення (від «Шахтинського процесу» 1928 р. до «Великого терору» 1937—1938 рр.), справа «СВУ» стала черговою фазою ламання хребта українському суспільству як нації. Геноциду 1932—1933 рр. передувало нищення світоглядних засад українців у вигляді репресій над старою, дорадянською інтелігенцією. Навіть дати початку і завершення судового процесу — день народження Тараса Шевченка і Великдень — мали роль додаткового, психологічного підтексту.

11 серпня 1989 року Пленум Верховного суду реабілітував усіх засуджених у справі «СВУ».

Білокінь Сергій. Масовий терор як засіб державного управління в СРСР, 1917—1941 рр. : Джерелознавче дослідження. — К.: Укр. пропілеї, 1999. — 447 с.

Білокінь Сергій. Справа «Спілки визволення України» й перспективи її дальшого вивчення // Історіографічні дослідження в Україні. — 2012. — Вип. 22. Режим доступу: https://goo.gl/NwfBKH

Пристайко В. І, Шаповал Ю. І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. — 448 с. Режим доступу: https://goo.gl/8FCzLF 20 квітня 1932 року заарештований агроном Олександр Вальда-Фарановський37

За одними даними, Вальда-Фарановський був українцем, за іншими — німцем. Достеменно відомо лише те, що він народився у Підволочиську (нині — Тернопільщина), а під час Першої світової війни служив ротмістром кінного полку австрійської армії.

У книзі спогадів про ГУЛАГ вченого Юрія Чіркова Вальді-Фарановському присвячено кілька дуже емоційно насичених сторінок — автор спілкувався з ним у таборах і ретельно записав деталі його біографії. Ця книжка — чи не єдине розлоге джерело інформації про ротмістра.

У 1916 році Вальда-Фарановський потрапив у російський полон, після 1917 року одружився і залишився в Росії. Судячи з усього, він приєднався до армій Денікіна та Врангеля, через що у 1921 році перебував під слідством у Мелітополі за «участь у контрреволюційній організації».

Тут почав проявлятися доленосний незламний характер: Вальда-Фарановський втік з в’язниці і жив під вигаданим прізвищем. Відомо, що він працював у Криму, Києві, Дніпропетровську, Харкові. Чірков згадує, що Вальда-Фарановський дуже любив коней, знав, як з ними поводитися (давався взнаки досвід перебування у кінному полку). Вальда-Фарановський працював на кінному заводі заступником директора і навіть мав подяки від Будьонного.

Переламний момент наступив у 1930 році. Директором заводу призначили якогось міліцейського начальника, що не знав ні азів конярства, ні культури. Звернення на «ти» та інші мінуси нового керівництва виводили колишнього ротмістра з рівноваги, він став думати про еміграцію, мріяв про повернення до Підволочиська, що після 1920 року відійшов до Польщі.

Але відразу після звернення до польського посольства його заарештували (сталося це 20 квітня 1932 року). Постановою трійки ДПУ УСРР від 19 листопада 1932 року Вальда-Фарановський був засуджений до 10 років таборів за «шпигунство» і відправлений будувати Біломорканал.

Там у Вальди-Фарановського стався інцидент із кримінальниками, через який він отримав ще одну статтю — «убивство». Про цей епізод він розповів Юрію Чіркову, а той описав його у книзі.

Кримінальники помітили незалежність характеру Вальди-Фарановського та організували справжню травлю: вибивали у нього з рук миску з їжею в їдальні, ховали під подушку дохлого щура. Якось урки випорожнилися у взуття Вальди-Фарановського, яке він зазвичай за військовою звичкою акуратно ховав під матрац, але одного разу забув це зробити. Зранку ротмістр сунув у взуття ноги… Ледь стримав себе і тихо прошипів: «Спіймаю — вб’ю. Граєте з вогнем». Довелося йому босоніж йти снігом отримувати нове взуття.

Тієї самої ночі кримінальники напали на сплячого Вальду-Фарановського. Він зорієнтувався, зіскочив із нар і вступив у бійку. Ротмістр встиг схопити важку сокиру — колун, що стояв біля пічки. Цим колуном він розрубав голову одному, перебив ключицю другому, третьому розтрощив руку, що тримала ніж. Ще одного нападника він встиг вдарити по спині. П’ятий — ватажок, гвалтівник, вбивця, що грабував політичних та знущався зі слабких і хворих, — впав на коліна та закричав: «Не вбивай!» Але Вальда-Фарановський розрубав його череп тією ж таки сокирою.

Зробивши це, він опустив колун та пішов, босоніж, як був, до комендатури. Там сів на лавку та сказав здивованим черговим:

— У п’ятому бараці урків побив.

— Скількох? Кого? — запитав комендант і, коли отримав чітку відповідь, додав: — Цих не шкода, але тебе шльопнуть.

— Мені все одно, — тихо відповів Вальда-Фарановський.

Слідство було дуже швидким. Ротмістр отримав грізну славу та 10 років за статтею 136, але фактично — додав ще 2 роки до своїх 10-ти. Його перевели на Соловки, де він працював конюхом, мав при кінниці окрему кімнатку, із задоволенням доглядав коней керівництва і читав мемуари про Першу світову.

Далі — біла пляма. Невідомо, як і в якій ситуації проявив себе грізний та незламний характер Вальди-Фарановського. Знаємо лише, що 14 жовтня 1937 року Особливою трійкою Управління НКВС СРСР Ленінградської області він був засуджений до найвищої кари і за два тижні, 1 листопада 1937 року, розстріляний у Карелії в урочищі Сандармох.

Чирков Юрий. «А было все так…»: Спогади. Режим доступу: https://goo.gl/omzdjS

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

24 жовтня 1949 року Бердника було заарештовано в місті Галич, де він працював відповідальним секретарем у редакції місцевої газети. В арештантському вагоні його доправили до Києва. Тут старший слідчий, лейтенант держбезпеки Розумний звинуватив Бердника у тому, що «будучи затятим ворогом радянської влади, він систематично займався контрреволюційною пропагандою і агітацією, спрямованою на повалення соціалістичного ладу, паплюжив постанови партії і уряду, дискредитував учення Маркса—Енгельса—Леніна—Сталіна, компрометував колгоспні засади...»

Жодного з цих обвинувачень Бердник не визнав. А на суді, який відбувся 23 квітня 1950 року, повідомив ще й про насильство та катування у внутрішній тюрмі МДБ, за що додатково був звинувачений у наклепі на органи правопорядку. Вирок: 10 років ізоляції у виправно-трудових таборах, 5 років заслання, 3 роки обмеження у правах.

Спочатку Олесь Бердник відбував покарання на ст. Біличі поблизу Києва. Потім його відправили на Печору, де він потрапив у роз’їзний табір, що ремонтував залізниці. Тяжкі побутові умови спричинили дистрофію. Після лікування в госпіталі Бердник готувався до втечі, але був викритий провокатором і відправлений до режимного табору в Кажимі, а звідти груповим етапом — до Картабу Карагандинської області.

Смерть Сталіна заронила надії на торжество справедливості й визволення. Але 1953 рік приніс розчарування. Бердник знову вирішив тікати, маючи на меті дістатися до інформаційних каналів, щоб повідати людству про жахливі зловживання в післясталінських таборах. 10 жовтня 1953 року він таки здійснив втечу, проте невдовзі був спійманий і вдруге засуджений табірним спецсудом як контрреволюційний саботажник. Непокірливого в’язня направили до закритого режимного пункту у Джардасі, поновивши відбутий строк.

У таборах Олесь Бердник продовжував писати вірші.

У 1954 році почався масовий перегляд справ несправедливо засуджених. Верховний Суд зняв із Бердника звинувачення в замаху на державний лад СРСР, а за кілька місяців його було звільнено.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Журналіста Петра Свашенка, одного з найпопулярніших авторів тогочасної преси, затримали у Харкові у квартирі № 40 будинку «Слово». На початку весни йому висунули підозру: «Веде підривну роботу в складі підпільної націоналістичної організації з метою відриву України від СРСР».

Слідство тривало кілька місяців. 27 серпня 1935 року рішенням Спеціальної колегії Київського обласного суду журналіста було засуджено за статтями 54-10 та 54-11 Кримінального кодексу УСРР до 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі з позбавленням прав на 3 роки.

Того самого дня Свашенка етапували до Біломоро-Балтійського табору. Покарання він відбував поблизу Медвеж’єґорська. Перед початком Другої світової війни дружина змогла приїхати до нього на побачення. Перед нею «стояла худа, бліда, змучена постать, що сказала голосом Петра: “Настусю, я звідси не вийду...”»

Радянська влада часто підробляла документи, аби зняти відповідальність за смерть мільйонів людей. Така сама доля випала і Свашенкові — офіційно він загинув на фронті 17 січня 1943 року.

17 жовтня 1956 року вирок було скасовано судовою Колегією з кримінальних справ Верховного Суду УРСР, справу припинено за відсутністю складу злочину. Клопотання про реабілітацію журналіста Петра Свашенка подали письменники Андрій Головко й Олексій Полторацький.

Дукина Наталка. Додому, до «Слова», або Хто, де, коли? Режим доступу: https://goo.gl/AzPtYz

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Свашенко Петр Андреевич // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/8DCacv

Невловимий Семенко, який фактично жив у потягах між Харковом і Києвом, отримав від слідства аж два ордери на арешт. Один був виписаний Управлінням держбезпеки НКВС УРСР 25 квітня 1937 року, другий — Харківським облуправлінням НКВС УРСР 26 квітня 1937 року.

Впіймали поета-футуриста 26 квітня 1937 року в Києві у готелі «Континенталь» на вулиці Карла Маркса, 5, кв. 72 (тепер — вулиця Архітектора Городецького). Обшуки відбулися як у Києві, так і в Харкові — у квартирі поета в будинку «Слово».

Семенка звинувачували в активній контрреволюційній діяльності, участі в «українській фашистській націоналістичній терористичній організації». Під час слідства органи не гребували жодними методами впливу — ні фізичними, ні словесними, тож скоро він «зізнався» у спробі скинути радянську владу в Україні за іноземної підтримки, підготовці низки терористичних актів проти діячів радянської влади та інших наклепах.

За версією слідства, Семенко планував 1 травня 1937 року підірвати секретаря ЦК КП(б)У Станіслава Косіора. «Я поступово і систиматично отруював свідомість молодняка отрутою націоналізму», — зізнавався Семенко. Дізнання вів уповноважений Мирон Акімов (Егідес).

На закритому судовому засіданні 23 жовтня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР у складі голови армвійськ’юрис­та А. Орлова, бригадвійськ’юриста С. Ждана, військ’юриста І рангу Ф. Кліміна, військ’юриста І рангу А. Батнера та за уча­сті помічника Прокурора СРСР М. Рагінського «приговорила Семенко Михайла Васильевича к высшей мере уголовного наказания — расстрелу с конфискацией всего имущества, лично ему принадлежащего». В останньому слові поет попросив не страчувати його, але жорсткий вирок залишився в силі. Наступного дня в одній із київських в’язниць Семенка розстріляли. Тіло одного з найяскравіших письменників України поховане у Биківнянському лісі під Києвом.

Михайло Семенко реабілітований посмертно. Головний військовий прокурор 17 квітня 1957 року підписав висновок про безпідставність репресій. Цьому сприяли не лише листи рідних у комітет партконтролю при ЦК КПРС від 21 жовтня 1956 року, а й листи письменників, зокрема Олеся Гончара і Юрія Смолича.

У Галузевому державному архіві СБУ зберігається архівно-слідча справа Михайля Семенка за № 817.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Якимчук Любов. Михайль Семенко: від футуризму до тероризму // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2012. — 27 грудня. Режим доступу: goo.gl/PNH2By

О другій годині ночі до квартири Олени Журливої увірвались із обшуком. Це був її другий арешт. Уперше поетку заарештувала царська поліція у 1914 році за участь у демонстрації з нагоди 100-річчя від дня народження Тараса Шевченка.

Але цього разу звинувачення були набагато серйознішими. Уранці 5 жовтня 1938 року Олену відвезли на Луб’янку для перших допитів, звідти переправили у Бутирську тюрму. Сестра Катерина Вишнівська згадувала, що слідчі поводились із поетесою ввічливо, навіть пропонували солодкий мармелад (коробка зав­жди лежала відкритою в оперуповноваженого на столі, втім, Олена не наважилася скуштувати).

Слідство шукало докази Олениної «агітації» проти радянської влади. Харківський період життя письменниці, скоріше за все, морально підготував її до цього: на її світогляді та творчо­сті відбились і моторошний процес над «Спілкою визволення України», і самогубства письменника Миколи Хвильового та політика Миколи Скрипника, і сфальсифіковані справи друзів, і чорні «воронки», що роз’їжджали містом. Аби відновити роботу над текстами, Котова переїхала до Москви, до чоловіка, і влаштувалась на роботу в школі.

«У нас в Москві жив наш двоюрідний брат — В’ячеслав Пашинківський, він був директор спиртового заводу. Одного разу зайшла розмова про колективізацію. Сестра сказала таку фразу: “Це буде ще не скоро, бо наше селянство не зразу усвідомить користь колективізації”. Крім брата, чоловіка і сестри, в кімнаті нікого не було, але на допитах слідчий, посміхаючись, запитував: “Так что, коллективизация будет не скоро?”» — згадувала Катерина Вишнівська.

Особлива нарада НКВС СРСР 26 квітня 1939 року засудила Котову до позбавлення волі у виправно-трудових таборах на 3 роки. Покарання письменниця відбувала на Алтаї до 1944 року. Повернулася жінка з сильно підірваним здоров’ям — важкі умови праці і травми (впала з коня, коли працювала конюхом), перенесена у підлітковому віці операція призвели до паралічу.

Олену Журливу реабілітували у 1957 році.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Котов Анатолій. Пантера чоловічих сердець. Поетеса-співачка Олена Журлива зачаровувала, але зіркової слави так і не досяг­ла // День. — 2010. — 13 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/yQon4f

Заняття літературою Йосип Бухбіндер розпочав після Другої світової війни. У 1929 році молодий вчитель з Кам’янця-Подільського був призваний до лав Червоної армії. Був командиром кулеметного взводу у Таращанському полку 44-ї стрілецької дивізії імені Щорса. Через хворобу його комісували.

Одна з тем творів Бухбіндера — героїчна боротьба радянських військ проти нацистів. Тут стали в пригоді набуті на фронті знан­ня і навчання в єврейському секторі Київського педінституту. У той час письменник працював у редакції республіканської газети «Дер Штерн», а після 1941 року — в Укрлітфонді. Після війни він створював книжку «про ратний подвиг радянських народів у найкривавішій в історії людства війні».

Репресії почались у листопаді 1948 року: Політбюро ЦК ВКП(б) ліквідовало Антифашистський єврейський комітет як «центр антирадянської пропаганди». Спочатку ліквідували верхівку комітету, далі — за списком: черга дійшла і до Бухбіндера. 24 січня 1951 року за обвинуваченням у єврейському націоналізмі він був виключений зі Спілки письменників України, де опікувався єврейськими справами. 26 квітня 1951 року агенти МДБ увірвались у його київське помешкання, пред’явили ордер на арешт та вчинили обшук, який тривав 10 годин та закінчився справжнім пограбуванням. Серед викраденого був готовий до друку рукопис останньої книжки, яка за постановою слідчих була спалена.

Бухбіндеру довелося провести 13 місяців у спецв’язниці МДБ Києва. Далі — етапування до Харківської тюремної психіатрічної лікарні. Щоб отримати зізнання в «контрреволюційній антирадянській діяльності», письменника помістили в камеру для буйних. Попри колосальний моральний тиск та тортури Бухбіндер не визнавав своєї провини.

Під час слідства до роботи долучили трьох кандидатів філологічних наук, які робили експертну оцінку творів письменника. Їхній висновок став по суті підставою для вироку — у «рецензіях» ішлося про отруту антирадянщини та сіонізму.

Улітку 1952 року Бухбіндера перевели до Лук’янівської в’язниці. Невдовзі після цього було оголошено вирок: за активну антирадянську націоналістичну діяльність ув’язнити на 10 років у виправно-трудових таборах особливого режиму. За кілька тижнів письменник був етапований до Казахстану.

Спецтабір № 3 у селі Кенгір поблизу Джезказгана став Бухбіндеру домівкою на п’ять років — у 1954 році вирок скоротили вдвічі. Таке рішення комісія ухвалила не через перегляд справи, а через інвалідність письменника, яку він отримав від роботи на шахтах. Його перевели до табору в селі Терехти, а звідти, вже амністованого, відправили на поселення в Теміртау.

Йосипа Бухбіндера реабілітували, зокрема, завдяки Максиму Рильському. 9 січня 1957 року пленум Верховного Суду СРСР скасував постанову «трійки» і припинив слідчу справу стосовно Бухбіндера «за недоведеністю пред’явлених йому звинувачень». Того самого року Спілка письменників поновила Бухбіндера у своєму складі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Так записала у щоденнику Олександра Радченко. У невеликих зошитах сільська вчителька детально описувала перебіг колективізації не лише у Харківській області, а й — що знала — у всій країні. Непрості події і факти в її нотатках переплітаються з особистими враженнями та рефлексіями.

7 липня 1945 року слідчий НКВС підписав постанову про арешт Олександри Радченко. Під час «розслідування» щоденники були вилучені та передані в архів.

Заарештували Радченко в серпні 1945 року в Кам’янець-Подільській області (нині — Хмельницька), де вона мешкала. До слідчих потрапило сім зошитів-щоденників за 1926—1943 роки. Це слугувало основним доказом провини Олександри в антирадянській офіційній версії, оголошеній Кам’янець-Подільським обласним судом у грудні того самого року.

Слідчі знищили лише три зошити, які становили найменшу цінність для справи. У цих зошитах містились записи, які охоплювали три важливі періоди: 1926—1927 роки, 1928 рік та уривки різного часу. Проте збереглись чотири зошити з найважливішими нотатками — за 1930—1934 роки.

«Будучи сама в тяжкому стані, вона жодним словом не згадувала про неврожай чи посуху в Україні 1932—1933 рр., а записувала про цілеспрямоване умертвіння людей, про їх голодне божевілля, незважаючи на благодатні родючі землі, про невимовне бажання жити», — повідомляється в книзі «Голодомор 1932—1933 років в Україні за документами ГДА СБУ».

1933

Факты голода.

Три часа ночи. Значит, уже 27 апреля.

Не сплю. Последние дни страшная апатия.

Весь ужас созданного положения отразился на моем здоровье.

Хотя мы не голодаем, но и не питаемся как надо.

Люди умирают по несколько человек в день в каждой деревне и это по всей Украине.

Вчера пришел (нерозбірливо) Петрович Ткачев гн член Коллектива. У него болит нога. Он распух.

В’ятрович Володимир. Олександра Радченко — репресована за пам’ять // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 22 листопада. Режим доступу:https://goo.gl/y7n8fB

Фото сторінки із щоденника Олександри Радченко за 27 квітня 1933 року // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/NbCYxL

Щоденник О. М. Радченко, вчительки з Харківщини. Режим доступу: https://goo.gl/ozSllo

Доживете, привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг.

Яків Щириця перед розстрілом

До того як потрапити на військову службу до царської армії в 1914 році, Яків Опанасович Щириця (Яків Мамай) майже вісім років учителював. У 1917 році, після закінчення Київської військової школи та одержання офіцерського чину, Яків підтримував українізацію військових частин Російської імперії, у яких «ріс з кожним днем все більше самостійницький рух». Здобування військового досвіду Яків поєднував з «виховною роботою». Був обраний головою полкової ради 78-ї пішої Української дивізії на австрійському фронті. Яків говорив: «В середовищі українців-солдат почалося бродіння проти «кацапів», і мені, як голові ради, доводилося багато надавати уваги тому, щоб не допустити розправи з росіянами. Крім того, мені і раді доводилося боротися з ненормальними взаєминами між солдатами і офіцерами нашої дивізії».

Від повернення до України з фронту в 1918 році Якова переслідували «гетьманці». Уперше його роззброїли та заарештували разом з командним складом 78-ї дивізії, яка поверталась до України, удруге — на Чигиринщині, де Яків знову став вчителювати. Він був членом шкільної ради, тимчасово завідував Чигиринським відділом народної освіти.

З пожвавленням антиукраїнських дій з боку «денікінців» та підрозділів чигиринського анархо-комуніста отамана Свирида Коцура Яків очолив загін «самооборони» в районі сіл дніпровського побережжя Чигиринського повіту. Загін невдовзі переріс у Білоярський полк. Під головуванням Якова військове формування вело бої з «білими», «червоними» та «анархо-комуністами» у 1919—1920 роках.

Зі свідчень Якова відомо, що він після запеклих боїв при спробі захоплення Черкас і чисельних втрат, що зазнав його загін, передав командування отаману Скирді з Полтавщини та наприкінці 1920 року перебрався на Катеринославщину. Проте існує документ про те, що 17 липня 1921 року, користуючись правом на амністію, командир 1-ї Гайдамацької кінної сотні отаман Мамай здався більшовикам. Можливо, таким свідченням та недомовкою Яків хотів приховати від слідчих перебування в Холодноярській бригаді.

У 1920-х роках Яків вчився та вчителював. У 1924 році закінчив інститут, у 1926-му став кандидатом у члени ВКП(б). До арешту співробітниками ДПУ працював учителем Дніпропетровського землевпорядного технікуму.

Матеріали справи «Злочинна діяльність громадянина Щериці Якова Опанасовича», які були розглянуті 26 серпня 1928 року уповноваженим слідчого відділу Шевченківського відділу ДПУ УСРР, містили обвинувачення: «організація в 1919—20 роках повстанського руху проти радянської влади на території колишнього Чигиринського повіту». Того самого дня Якова допитали.

Прокурор Шевченківської округи 18 грудня 1928 року постановив: «Є підстави віддати обвинувачених під суд». 19 квітня 1929 року на закритому судовому засіданні Шевченківського окружного суду обвинувачувалося семеро осіб, у тому числі Яків. «Щирицю Якова Опанасовича, 42 років за санкцією 54-2 арт. Карного кодексу УСРР присудити до найвищої міри захисту — розстріляти; від конфіскату майна як неімущого звільнити», — таким був вирок суду, незважаючи на визнання підслідним вини й апеляцію до судових органів.

Якова Щирицю розстріляли о 23:50 27 квітня 1929 року в Черкасах. Останніми його словами були: «Доживете, привітайте від мене вільну Батьківщину. Для неї, невільної, я зробив що зміг».

Яків Опанасович Щириця не реабілітований. В архіві Управління СБУ в Черкаській області міститься інформація у справі Якова за № 1083 на учасників Білоярського полку: «Постановою № 44с-197 Президії Черкаського обласного суду від 4 червня 1992 року засуджених визнано винними і такими, що не підлягають реабілітації».

Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — Київ, Вінниця, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Rofq5O

Письменника Гео Шкурупія заарештували 3 грудня 1934 року. Вночі у його київській квартирі на вулиці Короленка (нині — Володимирська), 51 влаштували обшук. На думку письменника Яра Славутича, причиною арешту Шкурупія могла стати його збірка «Зима 30-го року»: «Суміш віршів і прози, де автор осміював голів новостворених колгоспів».

Справу Шкурупія вела оперуповноважена секретно-політичного відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УСРР Пера Гольдман. З її ім’ям пов’язані десятки справ, інспіровані чекістами проти митців, науковців, громадських діячів. Пера Гольдман звинуватила поета у приналежності до «київської групи української націоналістичної контрреволюційної терористичної організації ОУН, основною метою якої було повалення радянської влади в Україні і відрив її від СРСР шляхом вчинення терористичних актів проти керівників партії та уряду».

До кримінальної справи було долучено записку, вилучену під час нічного обшуку на квартирі Шкурупія: «Сьогодні я сяду на бюст Сталіна (Сосо Джугашвілі). Ол. Влизько». Колись в Одесі поет з вадами слуху Олекса Влизько сів на бюст Леніна і потім пожартував — написав записку друзям. Але така дрібничка в очах слідчої набула нереальних масштабів і дозволила підписати вирок Шкурупію — мовляв, він винен уже тим, що не заявив про таку зухвалу витівку.

До справи також долучили докладні заяви Влизька і наклепи провокатора Антона Біленького-Березинського, який «повісив» на поета спробу замаху на Постишева і Балицького, а також приналежність до терористичної групи у складі Григорія Косинки, Миколи Любченка та, власне, Олекси Влизька.

Допити вів чекіст Микола Грушевський. Він залякував та шантажував Шкурупія розстрілом, розправою над дружиною та дитиною... Але поет наполягав на невинуватості і виправляв перекручені слідчим факти: «Показання щодо моїх розмов із знайомими мені письменниками... записані неправильно. Вони зредаговані, заповнені за думкою слідчого т. Грінера, записані так, як йому хотілося, і не відповідають дійсності. Мої бесіди названі в показаннях націоналістичними, як і мої настрої. Насправді ж я вказував слідчому, що бесіди були на літературні, історичні і побутові теми…

Незважаючи на неправильний запис показань слідчим, вони підписані мною через такі обставини. Протягом усього періоду слідства, і особливо під час допитів, я був підданий слідчим жахливому моральному тискові... Крім того, сильний біль у шлунку, оскільки в мене виразка, і вкрай пригнічений стан від погроз слідчого спричинилися до стану цілковитого отупіння, за якого я вже нічого не тямив. Слідчий користувався цим моїм станом, примушував підписувати показання, доводячи мене до істерики...»

Друге засідання у справі Шкурупія відбулось 27 квітня 1935 року. Письменник далі доводив слідчим свою невинуватість, вказував на нелогічність обвинувачень та порушення процедури допитів: «Я до контрреволюційної організації не належав. Показання проти мене даються неправильні. Ніхто не сказав, що я щось конкретне зробив у терористичній групі, якою була моя участь у підготовці терактів. Я сам із робітничої родини і до контрреволюціонерів належати не можу. Почуваюсь обплутаним і не маю можливості спростувати брехню. Проти голослівних звинувачень говорять уся моя робота і все моє життя. Прошу мене виправдати».

На закритому процесі, без присутності родичів та захисту, Шкурупія засудили до 10 років ув’язнення у виправно-трудових таборах із подальшим позбавленням у правах на 3 роки та з конфіскацією майна за статтями 54—2, 54—8, 54—11 (військове повстання, терористичні акти, організація контрреволюційних діянь) Карного кодексу УСРР.

Термін ув’язнення Шкурупій відбував у Соловецькому таборі. 25 листопада 1937 року Особливою трійкою Управління НКВС Ленінградської області його ім’я було таємно внесено до розстрільного списку. 8 грудня Гео Шкурупія розстріляли в урочищі Сандармох.

Через 20 років за клопотанням дружини Варвари Базас (після вироку вона разом з сином була виселена з Києва як дружина ворога народу) Шкурупій був реабілітований за відсутністю складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/8sN26d

Халупа Ірина. 100 років від дня народження письменника Гео Шкурупія // Радіо Свобода. — 2003. — 22 квітня. Режим доступу:https://goo.gl/aEA7HJ

Шевченко Сергій. Архіпелаг особливого призначення. — К.: Фенікс, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/JVLHYK

Мои компаньоны, с которыми еду из Киева, вздыхают об этапе: по крайней мере движешься куда-то.

З листа Миколи Зерова до дружини

Поета і літературознавця Миколу Зерова заарештували на станції Пушкіно, що біля Москви. Етапували до Києва 20 травня 1935 року. У столиці України його утримували у будинку НКВС УСРР — нинішньому Міжнародному центрі культури і мистецтв Федерації профспілок України (колишній Жовтневий палац). Слідчий Володимир Писарєв (Фукс) звинуватив Зерова в організації контрреволюційного терористичного угруповання, шо згодом дістало назву «група Зерова». До цієї «групи» долучили раніше заарештованих Павла Филиповича, Ананія Лебедя, Леоніда Митькевича, Марка Вороного та Бориса Пилипенка. Під час обшуку в помешканні Зерова було вилучено «дуже важливі» докази у справі — книжку з дарчим підписом Григорія Косинки та видання «Чорна Рада» Пантелеймона Куліша.

7 лютого 1936 року Військовий трибунал Київського військового округу засудив Зерова за статтями 54—8 і 54—11 (терористичні акти та організація контрреволюційної діяльності) Карного кодексу УСРР до 10 років концтаборів. На початку травня його етапували до Ленінграда, у пересильну тюрму. «Камера попалась чудесная в четыре больших окна, целый день солнце», — писав він у листі, намагаючись заспокоїти дружину. У Соловецькому таборі Микола Зеров перекладав, писав вірші, читав лекції, вдосконалював знання іноземних мов.

За рішенням Особливої трійки Управління НКВС Ленінградської області 9 жовтня 1937 року поет був засуджений до найвищої міри покарання. Розстріляний у Сандармосі (Карелія) 3 листопада 1937 року.

Неправдиві дані про смерть Зерова у лікарні рідним повідомили лише у липні 1940 року. Гроші, які надсилала дружина на його рахунок у таборі, припинили приймати у 1938 році внаслідок «загальної заборони».

31 березня 1958 року Миколу Зерова реабілітовано за відсутністю складу злочину.

Білокінь Сергій. Микола Зеров // Наш сучасник Микола Зеров. — Луцьк: Терен, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/IqwRUh

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Розстріляне відродження. Невідома історія письменників із розсекречених архівів КДБ. Режим доступу: https://goo.gl/zlKTy1

Перші проблеми із законом почались у Миколи Вороного під час навчання у гімназії в Ростові-на-Дону ще наприкінці ХІХ століття. Тоді він почав писати вірші, захоплювався Тарасом Шевченком, театром Марка Кропивницького та політичною літературою, організував разом із Семеном Ерастовим «Українську громаду». Поліція зацікавилась діяльністю юнака. Далі був коловорот обшуків, арештів, заборон на навчання та проживання в «університетських» містах.

Учергове з «правосуддям» митець зіткнувся у 1934 році. Упов­новажений секретного відділу ДПУ УСРР Акимов (Егідес) розпочав розслідування контрреволюційної діяльності Вороного. В архівно-слідчій справі письменника збереглись свідчення Аркадія Добровольського, Івана Ле, Петра Колесника, Любомира Дмитерка з характеристиками на «буржуазно-естетську» та «націоналістичну» творчість «трубадура націоналістичної революції», як чекісти пафосно називали Вороного.

Микола Вороний заперечував версію слідства і зумів уникнути тюремної камери: його засудили до ув’язнення у виправно-трудових таборах, але замінили вирок засланням до Казахстану. Згодом місце заслання було змінено.

Микола Вороний змінив багато міст: побував у Воронежі, згодом у Бєжиці, улітку 1937 року переїхав до села Глиняного на Кіровоградщині, а восени — до Новоукраїнки.

«Вранці до мене в квартиру постукав працівник міліції й запитав мене, чи проживає тут Вороний. Останній почув цю розмову і, перебуваючи в іншій кімнаті, до якої слід було заходити в інші двері, з іншого боку, сказав, щоб він зайшов. Після цього Вороного було відведено. Але куди, я не знаю. Ввечері я пішла до міськради й запитала про Вороного. Мені сказали, що його заареш­товано...» — переповідав слідчому слова Мотрі Голуб, у якої жив Вороний, Павло Андрієвський.

За «участь у контрреволюційній військово-повстанській організації» заарештували Миколу Вороного та 12 селян Глиняного. Чого вони тільки, за версією слідчого, не робили: і понижували врожай, і дискредитували стаханівську роботу, і вербували народ... Вирок за абсурдні обвинувачення, як завжди в історії радянських репресій, був невиправдано жорстоким — розстріл. Усі 13 осіб були страчені — за різними даними — того самого дня або 7 червня.

Выписка из протокола № 175.

Заседание Тройки при УНКВД по Одесской области 29 апреля 1938 г.

Слушали дело № ... Песчано-Бродского р/о НКВД.

20. Вороный Николай Кондратович, 1871 г. рождения, уроженец г. Ростова-на-Дону, житель с. Новоукраинка того же района Одесской области, украинец, гражданин СССР, со средним образованием, из мещан.

До ареста — без определенных занятий. В 1926 году вернулся из Польши как реэмигрант. В 1934 году был судим Коллегией ОГПУ за контрреволюционную деятельность. Сын его Марк также осужден за контрреволюционную деятельность и отбывает наказание в Соловках.

Является участником контрреволюционной укр. военно-националистической организации.

Постановили: Вороного Николая Кондратьевича расстрелять.

Верно: секретарь Тройки Фишман.

10 листопада 1957 року Президією Кіровоградського облсуду вирок 1938 року був скасований, Микола Вороний реабілітований за відсутністю складу злочину.

Місце й обставини смерті Миколи Вороного досі невідомі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Коваль Роман. Нариси з історії Кубані. Український революціонер Кубані Степан Ерастов. Режим доступу: https://goo.gl/EP4Jqp

Костюк Григорій. Микола Вороний. // Сучасна Україна. — Мюнхен, 1951. — Ч. 25. — 23 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/uF6fFQ

Орел Світлана. Микола Вороний: остання трагічна сторінка // Дзеркало тижня. — 2006. — 16 червня. Режим доступу: https://goo.gl/mL1wxg

Сюндюков Ігор. Микола Вороний, його сучасники, друзі та вороги // День: Україна Incognita. — 2013. — 3 жовтня. Режим доступу:goo.gl/WXqT2R

Шепель Федір. Останній товариш Миколи Вороного // День. — 2002. — 27 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/yDFzaX 29 квітня 1934 року заарештований поет та прозаїк Олекса Слісаренко38

Обшук у квартирі № 34 харківського будинку «Слово» здійснював оперуповноважений Микола Грушевський у присутності письменника Віталія Чигирина. Подання на арешт виписала уповноважена слідчої групи Пера Гольдман.

Спочатку Олекса Слісаренко «зізнавався» у всіх звинуваченнях, зокрема й у приналежності до підпільної контрреволюційної організації, метою якої — за класичною чекістською формулою — було повалення радянської влади та підтримка фашистів.

Та за два місяці письменник відмовився від своїх слів, заявивши, що свідчив під тортурами, у стані зміненої свідомості та моральної прострації. З цього моменту слідчий зосередився на «добуванні» зізнань для підтвердження страшної «провини» Слісаренка перед народом: участі у ВАПЛІТЕ.

«Тоді я на цю групу дивився як на приховане націонал-демократичне угруповання, а тепер розглядаю її як групу, котра могла бути первинним осередком фашистської організації... Єдиним моїм політичним виступом проти цієї групи був виступ на процесі СВУ, в якому я в своїй промові підкреслив роль хвильовізму як продовження СВУ, поставивши знак рівняння між Хвильовим і літературною групою СВУ на чолі зі Стари­цькою-Черняхівською», — нотував слідчий у протоколі допиту письменника.

Незважаючи на те що Слісаренко відмовлявся від зафіксованих слів та не визнавав участі у контрреволюційний організації, військовий трибунал Українського військового округу «виписав» йому позбавлення волі — 10 років, позбавлення прав — 3 роки «без конфискации имущества, в виду отсутствия такового».

Покарання Слісаренко відбував на Соловках. У жовтні 1937 року Особлива трійка Управління НКВС СРСР Ленінградської обла­сті переглянула справу Олекси Слісаренка й ухвалила застосувати до нього найвищу кару. Розстріляний 3 листопада 1937 року в Сандармосі.

Реабілітований посмертно.

Історія української літератури XX століття: у 2 кн.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник/ за ред. В. Г. Дончика. — Кн. 1. — К.: Либідь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/QFnLBM

Слісаренко Олекса (1891—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/IP98SW

У 1920-х роках населення хутора до ноги винищили чекісти — тільки за те, що називався він Дерещуковим і жили тут родичі отамана. Не пощадили ні жінок, ні дітей.

Спогади очевидців, зафіксовані краєзнавцем Валентином Гордєєвим

Перший військовий досвід Петро Дерещук здобував під час Першої світової війни, перебуваючи на Південному фронті. Дослужився до звання штабс-капітана. До війни працював сільським вчителем та вів проукраїнську революційну пропаганду, за що його переслідувала поліція.

Під час революції 1917 року офіцер Дерещук українізовував свій підрозділ та намагався вивести свій 38-й піхотний полк у розпорядження Української Центральної Ради. Водночас розпочав політичну діяльність, вступивши до лав Української партії соціалістів-революціонерів. З листопада до грудня 1918 року організовував та очолював повстання проти гетьмана Павла Скоропадського на Уманщині.

У травні 1919 року Дерещук обійняв посаду інспектора Запорозької дивізії Армії УНР і завів дружбу з Петром Болбочаном. Впевнений, що саме такі міцні командири, як полковник Болбочан, потрібні для збройного захисту самостійності держави, Дерещук просив Петлюру про помилування героя визвольного походу українського війська в Крим.

Дерещук не схвалював наказів Петлюри уникати боїв з Добровольчою армією Денікіна. Воював проти радянських окупантів та влаштував масове повстання на Уманщині. Був організатором Уманського повстанського комітету, який тісно співпрацював з Холодноярською республікою. У 1920 році під загальним командуванням Гулого-Гуленка загін Дерещука спільно із загонами Гризла, Цвітковського і Григор’єва успішно проводив операції проти Червоної армії, зокрема проти кавалерії Будьонного і Котовського. У 1921 році Дерещук діяв на Уманщині разом з холодноярським отаманом Нестеренком-Орлом.

В результаті чекістської спецоперації військове формування Дерещука було вщент розбите, хоча боротьба малими силами тривала до березня 1924 року.

Співробітники карних органів окружного ДПУ заарештували Дерещука 21 березня 1924 року та у серпні того самого року влаштували відкритий показовий суд. «На моїх очах 1924 року судили прилюдно в Умані вчителя Дерещука — ідейного провідника повстанського загону, що діяв аж до того часу…» — згадував письменник Юрій Лавриненко (Юрій Дивнич).

Надзвичайна сесія ревтрибуналу засудила Дерещука до 10 років ув’язнення і 5 років позбавлення прав. Цей процес висвітлювався в пресі: газета «Більшовик» присвятила «справі петлюрівського отамана Дерещука» аж п’ять випусків.

За три роки отамана амністували. Він жив у Києві, працював у Науковій бібліотеці ВУАН. Востаннє був заарештований у серпні 1928 року — за «антирадянську агітацію» — та засуджений до 10 років позбавлення волі. Покарання відбував на Соловках.

Був одним із 36 керівників Соловецького повстання, які загинули у таборі 29 жовтня 1929 року. Повстання готували в’язні табірного пункту «Кремль».

Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — Київ, Вінниця, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Zzp8Ho

Кравець Світлана, Кравець Андрій. Навіть втративши волю, уманський отаман підняв повстання у радянському концтаборі… Режим доступу: https://goo.gl/5lhrMV

29

Текст Олени Кухар.

30

Текст Олени Кухар.

31

Див. також: «15 січня 1937 року заарештований студент-сценарист Аркадій Добровольський» (с. 48).

32

Текст Олени Кухар.

33

Текст Олени Кухар.

34

Дружина та донька Петра. (Прим. ред. ориг. видання.)

35

Текст Олени Кухар.

36

Текст Тетяни Швидченко.

37

Текст Олени Кухар.

38

Див. також: «8 квітня 1935 року засуджений поет та прозаїк Олекса Слісаренко» (с. 151).