Розстрільний календар

Серпень

Акт містив ціле зведення принципів міждержавних відносин в умовах мирного співіснування і по суті був важливим чинником забезпечення миру. У 1995 році Нарада з безпеки і співпраці в Європі, що була створена як політичний консультативний орган для країн Європи, Центральної Азії та Північної Америки, набула статусу міжнародної організації і була перейменована на Організацію з безпеки та співробітництва у Європі (ОБСЄ).

Серед основоположних принципів Заключного акту були такі, як незмінність кордонів, територіальна цілісність, мирне врегулювання конфліктів, невтручання у внутрішні справи, відмова від застосування насильства, рівність і рівноправність суверенітетів. Крім того, у документі було зафіксовано зобов’язання поважати право народів на самовизначення і права людини, в тому числі свободу слова, свободу совісті і свободу переконань.

Керуючись Заключним актом, підписаним керівництвом СРСР, представники дисидентського руху в Україні у листопаді 1976 року заснували Українську громадську групу сприяння виконанню Гельсінських угод (відома як Українська Гельсінська група). До членів Української Гельсінської групи КДБ застосовувало жорстокі репресії, зазвичай за статтею про «антирадянську агітацію та пропаганду».

Заключний акт Наради з безпеки і співробітництва в Європі. Режим доступу: https://goo.gl/dPzbwS

Шемшученко Юрій. Заключний акт наради з безпеки і співробітництва в Європі 1975, Гельсінкський акт // Енциклопедія історії України: Т. 3: Е—Й. — К.: В-во «Наукова думка», 2005. Режим доступу: https://goo.gl/mt3Qq9

До двору під’їхала «полуторка». В хату зайшли енкеведисти. Передивлялися батькову бібліотеку. Він на себе не тратив гроші, а книжки завжди купляв. Забрали 12 зошитів і один блокнот з рукописами віршів. Батька повели до машини. Я добре за­пам’ятала, як мама ридала. А батько їй тихо: «Не плач, я вернуся». Більше ми його не бачили. Знаємо, що його спочатку повезли у Шполу, а наступного дня доправили в Черкаси. Мама повезла йому туди передачу. Пішла до прокурора і стала розпитувати за батька. Той сказав, що він засуджений на 10 років. А в селі в цей час переполох. Почали вивозити на станцію жінок з дітьми, чоловіків яких арештували. На нас висіло клеймо «ворог народу», дітей направляли, щоб ті ображали. Стільки ми виплакали, то тільки Богу відомо.

Майя Скрипник, донька поета

Вилучені зошити з записами досі не віднайдені. У судовій справі фігурують плутані відомості про службу Бендюженка (Бена) «у Петлюри штабістом», у Денікіна і навіть загоні отамана Гризла.

Степан Бен був заарештований оперуповноваженим НКВС УРСР сержантом держбезпеки Котляренком, слідство вів лейтенант Добричев. Степана Бена звинуватили в участі у «шпигунсько-повстанській організації, якою керувала польська розвідка», учасники якої нібито дали свідчення проти нього. В одній справі проходило понад 50 осіб, переважно селян Черкащини, 33 були засуджені до розстрілу. Серед них був і Степан Бен. За протоколом поет зізнався у всьому.

Наприкінці 1940-х років Анастасія Бендюженко отримала свідоцтво про смерть, де було вказано, що її чоловік помер 14 грудня 1943 року в таборах від бронхопневмонії. Насправді він не доїхав до таборів — його розстріляли в ніч проти 1 листопада 1937 року в Черкасах.

Степан Бен реабілітований посмертно.

Бен Степан: Творчість. Режим доступу: https://goo.gl/huPTnN

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nEP2kp

Карнарук Любов. Поета Степана Бена розстріляли за «солодку» і «гірку» любов до України // Gazeta.ua. — 2015. — 29 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/hIwubw

У квітні 1967 року світ побачив працю Чорновола «Лихо з розуму. Портрети двадцяти “злочинців”». У нашому розумінні «світ побачив» означає приблизно таке: вийшла друком книжка, яку читають і обговорюють у широких колах, нічого незвичного. 50 років тому все було не так: надрукований зшиток з енциклопедичними довідками про двадцятьох політв’язнів з їхніми листами, статтями, зверненнями, художніми творами, навіть живописом тихо передавали з рук в руки у межах Радянського Союзу. Коли вдалось вивезти книжку за кордон, вона «вибухнула». «Лихо з розуму» переклали англійською та французькою і читали в усьому світі.

«Жодна українська публікація і жодна українська справа не здобула у Західному світі, в Америці й Канаді, такого колосального розголосу, як «Лихо з розуму» англійською мовою. У нас є сотні вирізок з преси англійською, французькою, іспанською, німецькою мовами, які писали про Чорновола і про “Лихо з розуму”», — згадував Осип Зінкевич.

«Голос Америки», «Свобода», CBS/Канада та італійське радіо зачитували уривки з книжки, про В’ячеслава Чорновола писали Тhe Washington Post, The New York Times, Daily News та низка інших світових видань.

За таке у СРСР доводилось платити. В’ячеслав Чорновіл за ляпас владі (ще й напередодні 20-ї річниці підписання Загальної декларації прав людини) провів три роки у таборах. Суд над ним був відкритим: на процесі були присутні Ліна Костенко, Іван Дзюба, Іван Світличний, Алла Горська та інші.

У таборі Чорновіл продовжував писати статті, які, звісно ж, вилучали. На знак протесту він 48 днів голодував. Звільнений у лютому 1969 року за амністією.

У 1975 році В’ячеслав Чорновіл отримав престижну Міжнародну журналістську премію імені Ніколаса Томаліна. У незалежній Україні у 1996 році за збірники «Правосуддя чи рецидиви терору», «Лихо з розуму», книжку «Хроніка таборових буднів», публіцистичні виступи у газетах та журналах України і світу В’ячеслав Чорновіл був відзначений Державною премією імені Тараса Шевченка.

Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/­2fNaXX

Деревінський Василь. В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика. — Тернопіль : Джура, 2011 .

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Клочко Роман. В’ячеслав Чорновіл. Той, хто розбудив Україну. Режим доступу: https://goo.gl/Bn3K4D

Кіпіані Вахтанг. «В’ячеслав Чорновіл. Нарис портрета політика» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 10 січня. Режим доступу: https://goo.gl/iu0wWV

Чорновіл В’ячеслав (1937—1999): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/JhzPK9

Демократичний гурток, заснований трохи більше ніж за рік перед арештом Євгена, мав стати основою для нової Демократичної партії і змінити режим.

Десять членів гуртка виробляли та поширювали у Донецьку листівки з гаслами «Сталін — ворог народу», «Дайте свободу політ­в’язням» тощо. У грудні вони розповсюдили листівки на річницю розстрілу поета Дмитра Фальківського, реабілітованого того року.

Євген Дониченко розсилав листи діячам культури з проханням не «лакувати» дійсність, а захищати народ.

Під час обшуку вилучили виготовлені листівки, листи дядька з Воркути, «партійний архів», саморобні патрони. У вилучених зошитах були нотатки, чорновики статей, виписки з книжок про насильницьку колективізацію. Було знайдено три саморобні брошури зі статтями «Маніфест Демократичної партії», «Декларація прав трудящих», «Демократичне вчення нашої партії», «Що таке демократія», «Правила конспірації і революційного підпілля», «Завдання опозиції», «Статут і Програма гуртка», «Проекти з’їздів партії» та ін.

Донецький суд засудив Євгена на 8 років мордовських таборів та 5 років обмеження у правах. У засланні хлопець познайомився з іншими «рецидивістами» — Йосифом Сліпим, Олексою Тихим, Сергієм Бабичем... За порушення режиму двічі потрапляв до штрафного ізолятору (ШІЗО), але активної участі в табірних акціях не брав.

У 1964 році його термін був скорочений до фактично відбутого.

Рапп Ірина. Дониченко Євген Григорович / Переклад Василя Овсієнка // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/obPXLC

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

У червні 1988 року Іван Макар, Стефанія Шабатура, брати Горині, В’ячеслав Чорновіл та інші зібрались у Львові біля пам’ятника Іванові Франкові для обговорення питання про створення Товариства української мови. Зустріч переросла у стихійний мітинг. На наступні зустрічі поговорити про потреби України вийшло вже кілька тисяч...

20 червня активісти обговорювали із владою національну символіку та створення Демократичного фронту сприяння перебудові. Дискусія набула всеукраїнського розголосу.

Ключова подія сталась 7 липня. Головуючий на мітингу Іван Макар розповідав людям про важливість спорудження пам’ятників борцям за незалежність України «і тим, кого називають бандерівцями». Ця фраза стала одним з головних доказів у сфабрикованій згодом справі.

Макара затримали і звинуватили у «поширенні неправдивих чуток» та «порушенні громадського порядку». Підписати покаянну заяву він відмовився. Арештант голодував 36 діб. Тим часом люди вимагали його звільнення і масово протестували. Створений комітет захисту Івана Макара очолив Богдан Горинь.

Народ переміг. У листопаді Івана Макара було звільнено, справу закрито. Він вступив до Української Гельсінської спілки і продовжив боротьбу.

У 2014—2015 роках колишній дисидент воював у складі батальйону «Айдар» на сході України.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Кіпіані Вахтанг. Українська Гельсінська Спілка: політичні дискусії та долі лідерів // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 25 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/ 9ETB5c

Мельник Ігор. Перший мітинґ у Львові. Спогади очевидця. Режим доступу: https://goo.gl/g6ZKQa

Овсієнко Василь. Макар Іван Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 10 липня. Режим доступу: https://goo.gl/3SOLia

До того як у архіві було знайдено архівно-слідчу справу Люціани Піонтек, всі вважали, що її розстріляли разом з чоловіком — головою Спілки письменників та більшовиком Іваном Куликом — 10 жовтня 1937 року.

Німкеню за походженням та комуністку за переконанням заарештували 5 серпня 1937 року, за тиждень після арешту чоловіка. Її підозрювали у співпраці з німецькою, англійською та польською розвідками.

19 серпня 1937 року Люціана «зізналася»: «До шпигунської роботи на користь англійців я була залучена 1926 р. моїм колишнім чоловіком Куликом І. Ю. під час нашого спільного перебування в Канаді, де Кулик на перших порах був радником повпредства СРСР в Канаді з українських справ, а останнім часом виконував обов’язки торгпреда і повпреда...» Усі свідчення записано слідчим, інших документів, які підтверджували б правдивість слів жінки, немає.

У слідчій справі Люціани Піонтек, як і в справі Івана Кулика, відсутній вирок закритого судового засідання. Натомість є довідка про вирок «вищої категорії». Люціану Піонтек розстріляли 25 вересня 1937 року.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nEP2kp

Цимбал Ярина. Циркачка, дворянка і комуністка: три еротичні поетеси 20-х років // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2016. — 11 березня. Режим доступу: https://goo.gl/eH1KG9

— Фашист! — скрикнув Юрій, коли міліціонер крутив йому руки.

— Я фашист? — закричав той, прив’язуючи потерпілого до нарів.

— Та ще й дурний фашист! — не зупинявся Литвин.

Удар в обличчя.

— Ти дурень у квадраті! — Удар по голові.

— Дурень у кубі! — Удар у живіт60.

19 червня 1979 року Юрій Литвин з друзями взяв вина і пішов на річку Стугну святкувати день народження сина. Раптово до компанії під’їхала міліцейська машина з п’ятьма особами (Гурський Віталій Антонович, Ткач Олександр Іванович, Устюжанин Валерій Іванович, Поліґанов Володимир Борисович, Кернер Володимир Миколайович). Коли дізнались, що Литвин — це той самий дисидент, схопили, заштовхали до машини і повезли у відділок. Там били, роздягали для обшуку, прив’язували до нар, катували. Коли Юрій знепритомнів, його лишили в спокої. На ранок випустили, здерши 15 рублів штрафу.

За місяць Юрія Литвина арештували за... бійку з п’ятьма правохоронцями! Мати на суді звернулась до «потерпілих»: «Мій син добрий: він простив би вам. Але люди вам не простять».

Справжньою причиною арешту став не опір свавіллю осіб в погонах, а розповідь про побиття у відділку, яку майже одразу після інциденту транслювали на Радіо Свобода.

17 грудня 1979 року суддя А. А. Васильєва оголосила вирок. Адвокатом Литвина був відомий нині політик Віктор Медведчук.

Юрій Литвин в останньому слові сказав: «Провокація, вчинена проти мене, — це свідомий злочин, здійснений органами т. зв. радянської влади не лише проти мене як особи, як літератора, як члена Української Громадської Групи «Гельсінкі», але й проти всіх тих, кому дорогі й близькі ідеали демократії, свободи і гуманізму».

З травня 1982 року Юрій Литвин відбував покарання у таборах суворого режиму (у селах Кучино, Половинка, Всесвятське Пермської області). 24 серпня 1984 року його знайшли в камері з розрізаним животом. 5 вересня 1984 року Юрій Литвин помер у лікарні міста Чусове Пермської області.

Литвин Юрій Тимонович: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/QyriLo

Овсієнко Василь. Любов. Добро. Свобода (Юрій Литвин) // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/7Swq4i

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

У 1973 році радянська влада заборонила українцям святкувати ювілей Шевченка у Львові. За кілька днів місто було обклеєне листівками з протестом проти свавілля. Згодом за це арештували кілька десятків студентів, в тому числі Зоряна Попадюка. Його та Яромира Микитка засудили відповідно до 7 та 5 років таборів, інших виключили з університетів та відправили до армії.

Зоряна Попадюка тримали у таборах суворого режиму ЖХ-385/19 та 17-а в Мордовії. Він брав участь у табірних акціях протесту, за що не раз потрапляв до одиночної камери. Після переведення до Володимирської в’язниці захворів і вже хворим повернувся до табору.

У 1982 році в Казахстані був знову заарештований за «антирадянську агітацію» і засуджений до 10 років ув’язнення.

Гуцул Євген. Зорян Попадюк. Дисидент серед дисидентів. Режим доступу: https://goo.gl/PSb0dq

Забілий Руслан. Як КДБ «перевиховував» колишніх повстанців // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 29 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/cg63Q8

Зорян Попадюк ще школярем очолив «Український національно-визвольний фронт», — «Історична правда». Режим доступу: https://goo.gl/Zo30Ra

Кіпіані Вахтанг. Тарас Чорновіл: «Планка моїм батьком була поставлена настільки високо, що це зашкодило» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2010. — 8 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/zPebZe

Овсієнко Василь. Попадюк Зорян Володимирович. Інтерв`ю з Зоряном Попадюком 27—28 і 30 січня 2000 р. в Самборі // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 21 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/bzJhPt

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Хейфец Михаил. Зорян Попадюк — диссидент без страха и упрека // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/T6d8GC

Причиною арешту став вінок, покладений до пам’ятника Олексі Довбушу в Печеніжині. З нагоди річниці загибелі ватажка опришків на синьо-жовтій стрічці були вигравіювані назва організації — Спілка української молоді Галичини — та її печатка. Майстер, який виконував замовлення, доніс у КДБ.

Дмитра Демидіва шантажували статтею 56 — «зрада Батьківщини» (смертна кара або 10—15 років позбавлення волі і до 5 років заслання). Суд, який тривав близько тижня, звинуватив Дмитра в «антирадянській агітації» і присудив 5 років таборів суворого режиму.

Дмитро Демидів не був взірцевим в’язнем: він оголошував голодування на захист Ігоря Калинця, брав участь у табірному русі опору, передавав на волю цінну інформацію, писав тонни листів і заяв до керівництва таборів і країни, протестував проти жахливих умов утримання.

1978 року його звільнили під адміністративний нагляд.

Овсієнко Василь. Демидів Дмитро Ілліч. Інтерв’ю 21 березня 2000 р., село Печеніжин // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/ TZbzYY

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

На відкритті пам’ятника були присутні В’ячеслав Чорновіл, Тарас і Зиновія Франко, Тетяна Цимбал, Леонід Кореневич та інші. Ініціатором встановлення монументу виступив голова сільради Михайлюк. Автором пам’ятника став знаменитий скульптор Іван Гончар.

Керівництво Косова запросило на відкриття партійне начальство. Але те повідомило, що дозволу на встановлення пам’ятника немає, а отже, треба перенести подію і чекати відповіді з ЦК.

Секретар обкому наказав міліції обступити Шешори, щоб не допустити напливу людей, які приходили і приходили з навколишніх сіл та міст. З автостанції Косова у бік Шешор не вирушив жоден рейсовий автобус. Але люди добирались гірськими стежками, залишали транспорт і йшли пішки.

На стихійному мітингу першу промову після ув’язнення виголосив В’ячеслав Чорновіл (співробітники КДБ спробували затримати його, однак селяни допомогли врятуватися), виступали Франко, Цимбал та інші. Співав знаменитий хор «Гомін». Люди зносили квіти до закритого білим полотном Шевченка.

За тиждень пам’ятник було офіційно відкрито за традиційною партійно-радянською схемою.

Курган черкаських пророків у Шешорах. Режим доступу: https://goo.gl/ilpT2f

Марченко-Пошивайло Тетяна. Шевченкіана Івана Гончара // Національний центр народної культури «Музей Івана Гончара»: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/WjAUGY

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Черкасенко Ганна. Перший мітинг Чорновола. Режим доступу: https://goo.gl/hY78WQ

У 1969 році у Лондоні вийшла друком книжка Ігоря Калинця «Поезії з України» з ліноритами Богдана Сороки та приписом «матеріали друкуються без згоди поета та художника». Це спровокувало КДБ порушити кримінальну справу.

Вранці 8 серпня 1972 року Сороці зателефонували з органів і запросили прийти на зустріч. Йому показали ордер на обшук і в супроводі працівників спецслужб повезли додому. Кадебісти наполягли на видачі їм «антирадянських матеріалів»: графічних листів, надрукованих у книжці Калинця «Поезії з України».

У протоколі обшуку «правохоронці» написали, що були знайдені і вилучені документи антирадянського змісту. «Це моя графіка, яку я власноручно видав їм, порожній конверт від Івана Дзюби, поштівка від Віри Вовк, мапа Третього рейху, каталог з виставки в Канаді, кілька фотографій і вірші, присвячені моїй дочці Соломії, з табору», — перелічував Богдан Сорока у спогадах.

Тим часом обшуки проходили і у квартирі Ігоря Калинця. 11 серпня художник кілька разів телефонував другові додому, але відповідав незнайомий чоловічий голос. Сорока навідався до Калинця в гості.

«Подзвонив, відкрили кагебісти. Обшукали, мали жаль, що нічого не знайшли. Ми собі з Калинцем трохи пожартували. Я їм сказав, що все-таки недобре заарештовувати поета. Побачив коньяк. «Вип’ємо на прощання?» — сказав я. Вони не заперечували. Після обшуку я відпровадив Ігоря до машини марки «Волга». Посадили його між двома кагебістами. Побачилися ми з ним лише через дев’ять років», — згадував Богдан Сорока.

Онук Богдана Сороки Антон Святослав Грін зіграв головну роль (хлопчик Пітер) у фільмі Олеся Саніна «Поводир».

Богдан Сорока: мій внук знімається в кіно. Режим доступу: https://goo.gl/prpRQs

Козирєва Тетяна. Богдан Сорока: У 90-х усі митці побігли по звання // День. — 2011. — 29 липня. Режим доступу: https://goo.gl/yL2Lal

Неборак Віктор. Богдан Сорока, оповідач історій. Режим доступу: https://goo.gl/YWIozx

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Сорока Богдан. Спогади. — Львів: Сполом, 2014. Режим доступу: https://goo.gl/zeBVvo

Іван Багмут багато подорожував по СРСР. Написані під час мандрівок твори виходили у періодичних виданнях та окремими книжками.

1935 рік перервав його творчу діяльність на 10 років. Особлива нарада при Харківському управлінні НКВС УСРР засудила письменника на 6 років таборів. Покарання він відбував у виправно-трудовому таборі у селищі Чиб’ю (нині місто Ухта, Республіка Комі РФ). Про ті часи письменник згадував у щоденнику: «Найтяжчим моментом в моїй біографії є 1935—1941 роки, коли я був заарештований, звинувачений у контрреволюційній діяльності і засланий у виправно-трудові табори. Не почуваючи за собою ніякої вини, я дуже боляче переживав арешт і заслання, одначе не змінив своїх поглядів, і особиста образа не похитнула ні моїх комуністичних переконань, ні моєї відданості радянській владі і комуністичній партії».

Після звільнення він залишився працювати як вільнонайманий. Дивом зберігся тогочасний лист Івана Багмута до сина: «23 марта у нас была прекрасная погода — солнце, тепло, даже снег начал таять в тех местах, где он был грязный. Но мороз утром был под 40 градусов… Эта зима более холодная — с морозами до 50 градусов. Ожидаем ранней весны и вместе с ней разворота строительства. Не хотел бы ты приехать ко мне летом? Увидал бы тундру, Урал издали, посмотрел бы, как строятся железные дороги. Если б поехал через Архангельск, то увидел бы море Белое и Баренцево и реки Печору и Усу. Подумай и взвесь. Дорога только очень тяжела, боюсь».

З початком німецько-радянської війни письменник виборов дозвіл піти добровольцем на фронт. На війні розвідник Багмут був важко поранений. У лютому 1944 року повернувся додому, до Харкова.

Справу Івана Багмута було закрито 1957 року за відсутністю складу злочину.

Багмут Іван. Пригоди чорного кота Лапченка, описані ним самим. — К.: Веселка, 1973. Режим доступу: https://goo.gl/Hx4b7w

Багмут Іван. Шматок пирога: Оповідання. Режим доступу: https://goo.gl/qJNHUQ

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nEP2kp

Мазуренко І. Багмут Іван Андрійович — дніпропетровський письменник. Режим доступу: https://goo.gl/hHk4Pt 9 серпня 1973 року оголошено вирок членам Спілки української молоді Галичини Миколі Мотрюку, Роману Чупрею та Дмитрові Гриньківу61

Восени 1972 року члени Спілки української молоді Галичини поклали до пам’ятника Олексі Довбушу в Печеніжині синьо-жовтий вінок. Хлопців видав КДБ майстер, який робив напис на стрічці.

У Дмитра Гриньківа під час обшуку знайшли печатку і патрони. «Припертий до стіни», він здав арсенал, який ховав на роботі. Під час слідства його справу зі статті «зрада Батьківщини» перекваліфікували на «крадіжку». Як керівник організації, Гриньків 7 років провів у таборі в Кучині, звідки переправляв на волю самвидав.

Микола Мотрюк два роки провів на зоні, залишок терміну — в лікарні. Він зрікся радянського громадянства і писав листи з вимогою надання каторжанам статусу політв’язнів.

Роман Чупрей під час слідства не зізнався ні в чому. Чотири роки він провів у Кучині разом із Левком Лук’яненком, Євгеном Сверстюком та іншими «ворогами народу». Відмовився від радянського громадянства і передавав на волю інформацію про тюрму.

Гриньків Дмитро. Вірші. Режим доступу: https://goo.gl/WaLFFs

Овсієнко Василь. Гриньків Дмитро Дмитрович: [Інтерв’ю] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/vJoR6g

Овсієнко Василь. Мотрюк Микола Миколайович: [Інтерв’ю] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/fj7pmr

Овсієнко Василь. Чупрей Роман Васильович: [Інтерв’ю 21.03.2000 р. в Коломиї] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 7 липня. Режим доступу: https://goo.gl/ u406x0

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

— Чому ви фальсифікуєте проти мене справу?

— Твої хлопці-бандерівці у Львівській області вбили двох моїх дядьків, десь у повоєнні роки.

— Якщо ваші дядьки були такі, як ви, то добре зробили.

З розмови Володимира Андрушка зі слідчим

Спротив Володимира Андрушка радянській владі вражав: педагог вивішував синьо-жовті прапори, розповсюджував листівки, спалив більшовицький клуб з бібліотекою, знищив колгоспну молотарку, хотів спалити ще й колгосп. Навмисно не вступав до Української Гельсінської групи, щоб довше протриматись на волі.

У день арешту Андрушко вивісив банер «Хай живе незалежна Україна!» над Житомирською трасою і пішов розвішувати містом листівки з інформацією про право України вийти зі складу СРСР.

Його тримали в Лук’янівці, доки справу з «крадіжки» перекваліфіковували на «агітацію». Крім листівок, слідство не мало доказів — Володимир мовчав. Йому присудили 5 років таборів і відправили до Пермської області. «Там було важче, ніж в Мордовії. Карали за будь-яку дрібницю», — колишній в’язень розповідав, як два тижні відбув у штрафному ізоляторі (ШІЗО) за поламану стару картоплечистку. Від хімії йому роз’їло нігті.

Після звільнення писав листи до ООН, домагаючись справедливості.

Овсієнко Василь. Андрушко Володимир Васильович: [Інтерв’ю 18.07.2000 р.] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 8 липня. Режим доступу: https://goo.gl/EoHdEj

Рівно 25 років тому студентство та тодішній ректор ЧНУ пішли на патріотичний подвиг. Режим доступу: https://goo.gl/Mn8ksU

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Указ Президента України №939/2009 від 18 листопада 2009 р. «Про відзначення державними нагородами України з нагоди Дня Свободи». Режим доступу: https://goo.gl/PLsGQb

Випробування ув’язненням не пригасило наших почуттів, навпаки — була якась ностальгія, туга... Єдине, що влада зробила гуманного, — це заслання вдвох.

Ігор Калинець

Дружину Ігоря Калинця поетесу Ірину Стасів-Калинець заарештували у січні 1972 року. Після її ув’язнення поет став поводитися виклично, демонструючи готовність до кінця захищати права незаконно заарештованих, особливо своєї дружини.

Фактичним приводом для КДБ став вихід за кордоном книжки «Поезії з України» з ілюстраціями Богдана Сороки та присвятою Валентину Морозу. Не зважаючи на позначку, що книжка на­друкована без відома авторів, органи почали «розслідування».

До суду на Ігоря зібрали цілий стос «літературознавчих» відгуків. Письменник наполягав долучити до списку рецензентів хоча б «когось порядного», але у цьому йому офіційно відмовили. На «товариському суді» його звинуватили у «відірваності творчості від соцреалізму». Вимагали привселюдно покаятись, мовляв, за це з тюрми відпустять дружину.

Ігоря Калинця засудили до 6 років позбавлення волі та 3 років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду». «Ірину заарештували на півроку раніше, тому для нас то було насправді сім років — без спілкування і побачень», — згадував поет.

Калинець перебував у 35-му таборі Пермської області, де працював токарем, потім був переведений у 36-й табір, селище Кучино, де «набивав якимось шкідливим піском трубки для прасок». За ґратами боровся — складав листи, вимагав статусу політв’язня, голодував, писав хроніки таборів. Згодом етапований до села Ундіно-Посєльє Читинської області, де до кінця терміну заслання був з Іриною.

Зайцев Юрій. КҐБ проти Ігоря Калинця. // Поступ. — Львів, 2001. — 11—12 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/DGD0MX

Каплун Володимир. Калинець Ігор Миронович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/X6A9uv

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Терен Тетяна. Калинець Ігор: Тепер це смішно, що за твори людину можуть звільняти з роботи та заарештовувати // Україна молода. — 2014. — 15 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/KIY4sg

Гітлер хотів знищити нас фізично, Сталін хоче зробити це духовно.

Перец Маркіш

Під час Другої світової війни члени єврейської общини СРСР створили Єврейський антифашистський комітет (ЄАК). У першому звернені члени цієї громадської організації закликали «братів-євреїв з усього світу» прийти на допомогу Радянському Союзу. Допомога не забарилась — на потреби Радянської армії було зібрано десятки мільйонів доларів та тонни гуманітарної допомоги.

Широкі міжнародні зв’язки ЄАК стали непокоїти очільників СРСР вже під час перших спроб активістів задокументувати події Голокосту та зібрати свідчення про воєнні репресії та переселення євреїв. У ЗМІ прокотилась хвиля «критики націоналізму та безрідного космополітизму», а проти членів ЄАК було відкрито кримінальні справи.

На початку 1948 року за особистої участі голови МДБ Білорусі Лаврентія Цанави, якого згодом нагородили орденом Червоного Прапора, був вбитий голова ЄАК Соломон Міхоелс. Наприкінці року ЄАК був офіційно розпущений.

Розгляд справи перевели у відкритий режим 8 травня 1952 року. Колишні діячі ЄАК Соломон Лозовський, Борис Шимеліович та Ліна Штерн активно виступали на свій захист. Дехто з підсудних відмовлявся від свідчень, наданих під тортурами під час розслідування. Суддя Чепцов, який вів процес, заявив про перевищення повноважень чекістами, зокрема його обурило залякування підсудних та встановлення прослуховування у нарадчій кімнаті суддів. Коли ж на зустрічі з Георгієм Маленковим — «куратором» «справи ЄАК» від політбюро ЦК ВКП(б) — він доповів про порушення, соратник Сталіна гримнув:

— Что же, вы хотите нас на колени поставить перед этими преступниками? Ведь приговор по этому делу апробирован народом, этим делом Политбюро ЦК занималось три раза. Выполняйте решение Политбюро!

Ліну Штерн засудили до 3,5 років таборів та 5 років заслання. Соломон Брегман загинув у лікарні Бутирської в’язниці. Усі інші були засуджені до найвищої міри покарання. 13 членів Єврейського антифашистського комітету розстріляли 12 серпня 1952 року.

22 листопада 1955 року вирок було скасовано за відсутністю складу злочину.

У справі ЄАК були, зокрема, репресовані:

Соломон Лозовський — колишній заступник наркома іноземних справ СРСР;

Іцик Фефер — поет, секретар ЄАК;

Йосиф Юзефович — співробітник Совінформбюро;

Борис Шимеліович — головлікар Центральної клінічної лікарні ім. Боткіна;

Лев Квітко — дитячий письменник;

Перец Маркіш — поет, секретар Спілки письмеників СРСР;

Давид Бергельсон — поет;

Давид Гофштейн — поет;

Веніамін Зускін — актор, режисер;

Ліна Штерн — академік, директор Інституту фізіології Академії медичних наук СРСР;

Рива Балясна — поетеса.

Медведев Жорес. Сталин и еврейская проблема. Новый анализ. — М.: «Права человека», 2003. Режим доступу: https://goo.gl/7Ym3uL

Плакс Альберт. Еврейский антифашистский комитет.. и конец: К 59-летию расстрела руководства Еврейского Антифашистского Комитета. Режим доступу: https://goo.gl/HNXunW

Пристайко Володимир, Пшенніков Олександр, Шаповал Юрій. Справа Єврейського антифашистського комітету // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1998. — № 3/4 (8/9). Режим доступу: https://goo.gl/qf7WMy

Пупик Михаил. Еврейский антифашистский комитет. О его разгоне и репрессиях властей. Режим доступу: https://goo.gl/ 3gzV6X У серпні 1936 року заарештований поет Василь Басок62

Після того як на початку 1930-х років розкуркулили батьків Василя Баска, популярного й перспективного молодого поета з трьома збірками поезій, його творчий шлях, по суті, обірвався.

«Я зіткнувся з бюрократами і ханжами від літератури, — писав він у листі до дружини. — «За гріхи батьків» став козлом відпущення. Мені все це так остогидло […], що «змовкла моя божественна ліра», і я втік у провінцію».

У вересні 1936 року Басок «як класово чужий елемент» був звільнений з редакції Кременчуцької районної газети, де працював відповідальним секретарем і публікував власні вірші та переклади російських поетів українською. Він переїхав до Чернігова, де очолив місцеву філію Спілки письменників України, але й там постійно здавалося, що на нього «косують оком...».

У серпні 1936 року відбулися місцеві збори Спілки, під час яких прозвучало: «Товариш Басок — поет здатний, але останнім часом чомусь уперто мовчить...» Василь відповів: «Мій батько був урядником. За це я два рази виключався з комсомолу. Батька в 1930 році розкуркулено. Він арештований (за чутками) як член СВУ і розстріляний. Точно не знаю. Це на мене вплинуло, я перестав писати...»

Уже за кілька днів Василя Баска було заарештовано. Йому було 30 років.

Вирок «трійки» — 10 років виправно-трудових робіт за стандартним звинуваченням «участь в антирадянській націоналістичний організації і антирадянська агітація».

З далекосхідного табору Басок писав дружині: «Я не злочинець, я ні в чому не винен перед Батьківщиною і трудовим народом — так я заявляв на слідстві... Так готовий заявити на повен голос... Живу надією, що будуть ще розглядати глибше, і в такому разі моя доля обов’язково зміниться на краще […]. Працюю під конвоєм, дуже стомлююся».

Доля поета на краще не змінилися. 1 серпня 1938 року його було відправлено на Колиму, в суворіші табори. Підірване здоров’я далося взнаки — 8 жовтня 1938 року 32-річний Басок помер від розриву серця, про що дружина дізналася лише на початку 1939 року. Басок був реабілітований у 1954 році.

Друком збірка поезій Василя Баска «Смугляві дні» вийшла відразу після розпаду СРСР, у 1991 році. Широкої популярно­сті вона не мала, та й про самого поета сьогодні мало що відомо історикам літератури. Вищенаведеним даним літературознавці завдячують, як це часто буває, зусиллям окремих активістів — краєзнавців Сумщини.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/eORqyj У серпні 1965 року заарештований геофізик Микола Гринь63

Про Миколу Гриня відомо небагато. Є дані про те, що Микола Гринь, вже у статусі перспективного та відомого у своїй галузі науковця (мав багато публікацій, монографію), читав і давав читати іншим самвидав, який одержував від Олександра Мартиненка, Володимира Завойського та інших.

Основну інформацію дістаємо із книжки В’ячеслава Чорновола «Лихо з розуму»: наприкінці серпня 1965 року Гриня заареш­тували, а у березні 1966 року на закритому засіданні Київського обласного суду засудили до 3 років таборів суворого режиму за звинуваченням у антирадянській пропаганді та агітації.

«Враховуючи цілковите визнання «вини» та привселюдний виступ з каяттям і засудженням однодумців, Верховний Суд УРСР замінив покарання на умовне», — писав Чорновіл про Гриня.

Що це було за «цілковите визнання вини», встановити складно. Кілька свідчень знаходимо в інтерв’ю розповсюджувачів самвидаву, заарештованих під час того самого серпневого «покосу» 1965 року.

«Під час очних зустрічей виявлялося, що Завойський, чи Мартиненко, чи Гринь — вони розказували так, як було, — згадував Іван Русин, відомий дисидент, правозахисник, учасник руку шістдесятників. — Я не можу сказати, що вони «кололися» — вони просто вважали, що так треба сказати, що то не є «крамола», але вони в якійсь мірі збивали з пантелику інших людей, які кажуть, що ні, а тут раптом він каже, що так».

Так чи інакше, після заміни покарання на умовне і звільнення Микола Гринь був поновлений на попередній роботі в Інституті геофізики АН УРСР на посаді не старшого, як до арешту, а молодшого наукового співробітника.

В інституті відбулися збори, на яких мали публічно засудити Миколу Гриня та Володимира Завойського. Як пригадував Завойський, «кагебіст виступив і почав говорити про загрозу буржуазного націоналізму і вже не пригадую про що. Потім викликають Гриня, щоб він каявся прилюдно — для них це було найважливіше. Гринь намагався говорити щось на своє виправдання. […] Дійшла черга до мене. Парторг питає: «Где Завойский?» А я сиджу. «Завойский, идите сюда!» Я сиджу не піднімаюсь, хоч трохи, думаю, вас подратую. А він як сказиться та як гаркне, почав сваритись, бо він такий крикливий був. Тоді я з останнього ряду почвалав до трибуни. Вийшов, став, і мені заціпило — ну не можу сказати абсолютно нічого! Єдине, що я видушив із себе, — це два слова: «Я не націоналіст»… Слід сказати, що ніхто з присутніх у залі не виступив проти Гриня».

Відомо, що принаймні до 1999 року Микола Гринь працював у тому самому інституті.

Овсієнко Василь. Гринь Микола Євдокимович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2013. — 4 червня. Режим доступу: https://goo.gl/kRHXov

Овсієнко Василь. Русин Іван Іванович [Інтерв`ю 25 травня 1999 року] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/fRGhPH

Овсієнко Василь. Завойський Володимир Миколайович [Інтер­в’ю 27 травня 1999 року] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2009. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/Reo1sD

Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/2fNaXX

Майбутній автор відомого документу «Про становище в’язнів у таборах СРСР» був заарештований у січні 1972 року. Суд був закритим і тривав з 8 до 15 серпня 1972 року. Приводом для арешту стало тиражування самвидаву, хоча організатора вечорів поезії та лекторія під керівництвом Михайла Брайчевського спецслужби не могли не помітити.

За «антирадянську агітацію та пропаганду» Зиновій Антонюк отримав 7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання.

У 35-й зоні пермських таборів активіст налаштував мережу тюремного самвидаву та керував постачанням інформації на волю. Дрібним шрифтом Антонюк переписував новини про становище в’язнів у таборі, писав звернення та інше.

За це Зиновій отримав 3 роки у Володимирському централі. На думку Антонюка, його здав «стукач» із зони. Існує також припущення, що академік Андрій Сахаров передав тюремні «ксиви» іноземним журналістам і кадебешники після публікації матеріалів у закордонних ЗМІ вирахували джерела інформації.

Важкі умови централу спричинились до серйозної хвороби — туберкульозу. Діагноз поставили у 35-му таборі. У 1979 році Антонюка переправили до Бодайбо. Лише там після проходження медкомісії його почали лікувати. Тут його провідував В’ячеслав Чорновіл, на що персонал лікарні відреагував ультиматумом: Антонюк має припинити або спілкування, або лікування. Хворий Зиновій обрав друзів.

Відбувши заслання, Антонюк повернувся до Києва. Але його перебування вдома не було тривалим — звинувачений у «дармоїдстві», за рік він знову був засуджений до таборів.

Антонюк Зиновій. Твори. Режим доступу: https://goo.gl/fa5U7x

Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4

Каплун Володимир. Антонюк Зиновій Павлович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/JQvFR9

Маринович Мирослав, Глузман Семен, Антонюк Зиновій. Листи з волі. — К.: Сфера, 1999.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Активіста засудили за поширення самвидаву. Під час слідства його «травили» хімічними препаратами, возили на експертизу, після якої визнали осудним і провели «розгляд справи» у Івано-Франківську. Роман Васильович отримав 5 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання. Його відправили до 36-ї зони пермських таборів, згодом — до виправно-трудової колонії, де він разом з іншими в’язнями вимагав надання їм офіційного статусу «політичних».

У вересні 1975 року Роман Гайдук надіслав звернення до Президії Верховної Ради СРСР, за що заплатив дорого — трьома роками у в’язниці особливого режиму, Володимирському централі. Крім інших обмежень йому щоденно урізали норму їжі. Суворий режим і напівголод виснажили Гайдука. Але жага справедливості була сильнішою — 30 жовтня 1976 року він голодував разом з політкаторжанами «Володимирівки», вимагаючи припинити примусову працю.

Після акції Романа Гайдука перевели до Чистопільської в’язниці у Татарстані, наступного року перекинули до 36-го пермського табору, а у лютому 1979 року — на заслання у селище Чуна (Іркутська область), де він пробув до дня звільнення.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Дніпро став червоним від крові людей та тварин.

Зі спогадів очевидців трагедії

Наказ виконували червоноармійці Борис Епов і Олексій Петровський. Після вибуху піднялась хвиля заввишки з дев’яти­поверхівку і змела все, що потрапляло на її шлях: загинули біженці, які тікали від бойових дій через переправу, німецькі та радянські солдати, була знищена берегова зона, постраждав острів Хортиця, було затоплено плавні Великого Лугу...

У документах зазначено: наказ на знищення Дніпрогесу віддав особисто Йосип Сталін. Для здійснення вибуху у греблі було закладено 20 тонн вибухівки, яку напередодні доставили двома літаками з Москви.

«Насправді Епова і людей, які були під його керівництвом, хвилювало не стільки те, що нацисти захоплять Запоріжжя, скільки те, що він не виконає наказ Сталіна. Що раптом хтось прибіжить, захопить той «Дніпрогес», він не встигне добігти до того важеля, Дніпрогес не буде підірваний і він не виконає наказу Сталіна», — вважає історик Владислав Мороко.

Мороз Дмитро. До 100 тисяч осіб загинули від підриву «Дніпрогесу» за наказом Сталіна // Радіо Свобода. — 2013. — 16 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/nRpvNf

На Дніпропетровщині вшанували загиблих під час вибуху «Дніпрогесу» // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 18 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/G4QzjM

Підірвана гребля ДніпроГЕСу: [Хроніка]. Режим доступу: https://goo.gl/Ys6GHS

Шароградский Андрей. Подрыв ДнепроГЭС — большая глупость // Радио Свобода. — 2015. — 18 августа. Режим доступу: https://goo.gl/ZeXthc

Енкаведісти увірвались до харківської квартири Майка Йогансена на вулиці Червоних письменників, 5. Письменник був заареш­тований як «член антирадянської, націоналістичної організації, яка прагнула шляхом терору й збройного повстання проти радянської влади відірвати Україну від Радянського Союзу».

Дружина поета Алла Гербурт-Йогансен писала, що автор бестселерів був «занадто ориґінальним, незалежним і не таким догідливим, як того вимагала диктатура». Допити не стали винятком. Йогансен не ішов на компроміс із слідчим Замковим і не свідчив проти знайомих. Хоча навряд чи міг комусь зашкодити: багато хто з айближчого оточення на той момент уже перебував у тюрмах або загинув.

«В бесідах з Епіком, Вражливим я говорив, що Остап Вишня — ніякий не терорист, що саджають людей безвинних у тюрми. Я стверджував, що арешти українських письменників є результатом розгубленості й безсилля керівників партії і радянської влади», — так в архівно-слідчій справі у протоколі допиту від 16 жовтня 1937 року зафіксовані слова Йогансена.

Обвинувальний вирок, підготовлений оперуповноваженим Харківського управління НКВС УРСР Половецьким, був затверджений заступником начальника управління Рейхманом. Текст нічим не відрізнявся від тисяч подібних: мовляв, Йогансен «з 1932 р. був учасником антирадянської націоналістичної організації, яка ставила своєю метою повалення радянської влади методами терору й збройного повстання; завербував 4 особи для участі в повстанні; погодився особисто взяти участь у виконанні теракції проти керівників компартії і радянського уряду».

26 жовтня на закритому засіданні на основі цього документу Військова колегія Верховного Суду СРСР винесла вирок: розстріл з конфіскацією майна.

Письменник Майк Йогансен був страчений у Києві 27 жовтня 1937 року.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nEP2kp

Цимбал Ярина. Вірні солодкі любовниці // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2016. — 31 березня. Режим доступу: https://goo.gl/QqAKHo

Цимбал Ярина. Майк Йогансен. Мадрівник, мисливець і філософ // Тиждень. — 2015. — 29 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/4LWfIq

Цимбал Ярина. Dream team 20-х, або О спорт, ти — хто? // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2016. — 18 травня. Режим доступу: https://goo.gl/NCzsw3

Проукраїнські настрої Вільгельма фон Габсбурґа та його ідеї про створення держави на етнічних українських землях сприяли популярності ерцгерцога серед українців. Його вважали претендентом на трон, якщо Україна стане монархією.

26 серпня 1947 року Вільгельм Габсбурґ та представник ОУН в еміграції Роман Новосад були викрадені радянською секретною службою СМЕРШ у Відні. Заарештованого за «шпигунську діяльність із західними державами» Габсбурґа літаком етапували до Києва.

Слідство тривало півроку. Важливу фігуру міжнародної політики допитували переважно вночі та із застосуванням тортур. Проте Василь Вишиваний — це ім’я він отримав під час Першої світової війни як полковник Легіону Українських січових стрільців — не видавав контактів та імен тих, з ким працював останні 25 років в еміграції. Вирок — 25 років таборів суворого режиму. Із російськомовними слідчими Вільгельм розмовляв лише українською.

Жахливі умови утримання та брак медичного догляду підірвали здоров’я 53-річного чоловіка. О 3 годині ночі 18 серпня 1948 року полковник Армії УНР Василь Вишиваний, австрійський архікнязь династії Габсбурґів, помер від двосторонього запалення легенів.

Через засекреченість справи історія Василя Вишиваного обросла легендами. Точне місце його поховання не встановлено: відомо тільки, що він був похований біля огорожі Лук’янівського цвинтаря без будь-яких позначок.

Вільгельм Габсбурґ реабілітований 16 січня 1989 року.

Гірняк Никифор. Полковник Василь Вишиваний. — Вінніпеґ, 1956. Режим доступу: https://goo.gl/GvagbP

(Не)знані. Wilhelm Habsburg. Василь Вишиваний: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/9OTB2l

Снайдер Тимоті. Червоний князь. Таємні життя габсбур­зького ерцгерцога. — К.: Грані-Т, 2011.

Терещенко Юрій, Осташко Тетяна. Український патріот із династії Габсбурґів. — Вид. 2-е. — К.: Темпора, 2011. 19 серпня 1946 року етапований вояк УПА Василь Долішній64

Історія Василя Долішнього розпочалась у 1944 році, коли 13-річний хлопець став спецкур’єром УПА.

До рук енкаведистів він потрапив за два роки. Катування, крізь які пройшов юнак, описувати важко: його змушували їсти землю, стріляли біля голови, погрожуючи вбити, підвішували за ноги з петлею на шиї тощо.

Незважаючи на знущання, він не видав ні позицій, ні імен. Утримувався у Тисменицькій та Станіславській в’язницях. Його, неповнолітнього, засудили на 10 років таборів та 5 років обмеження у правах.

19 серпня 1946 року хлопця перевезли по Єнісею до Кайєркану, до табору ГУЛАГу, де він працював на шахтах.

4 вересня 1954 року звільнений за амністією. У 1972 році засуджений разом із Василем Стусом, В’ячеславом Чорноволом, Василем Овсієнком (операція «БЛОК») за поширення самвидаву.

Овсієнко Василь. КГБ проти дисидентів. Сорок років погрому шістдесятників // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/fCPY7C

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

«Нас усіх пересаджають. Хоч ти зостанься на волі». Імені Раїси Руденко — дружини засновника Української Гельсінської групи Миколи Руденка — не було у списку членів групи. Вона мала уникнути арешту, щоб передавати інформацію від ув’яз­нених.

Новину про те, що твори Миколи Руденка заборонили друкувати, приніс Григір Тютюнник. Відтоді Руденко писав розлого, детально та без самоцензури. За подружжям, вдома у якого мало не щодня збиралась інтелігенція, стежили ґрунтовно: встановили вдома прослуховування, слідкували навіть на прогулянках в лісі. Через арешти друзі боялись вітатись...

Раїсу Руденко арештували за чотири роки після чоловіка, 15 квітня 1981 року. Коли прийшли з обшуком, вона не здивувалась і зібрала валізку. Згадувала, що не подавала апеляцію, бо не хотіла тягнути час. Її засудили до 5 років таборів та 5 років заслання за статтею 62 Карного кодексу УРСР — «антирадянська агітація та пропаганда».

Коли прибула до пересильної тюрми, офіцер поглянув на її статтю і кинув жінку в камеру до наркоманок. За словами Раїси, в Україні стаття 62 — для політичних, а в Росії за нею «йшли» наркомани. Вона зрозуміла помилку, але не вимагала переведення — за час дороги скучила за розмовами.

За законом, якщо чоловік і дружина перебували у одному таборі, то мали право на побачення. Щойно Раїса прибула у Дубровлаг, написала заяву з проханням. Їй відмовили, а наступного дня Миколу перевели на Урал.

«З одного боку, ув’язнення у мене забрало стільки років і здо­ров’я. Але я не шкодую. Я пройшла таку школу життя! Одна справа — пізнати ту радянську дійсність ззовні, а інша — із її черева. Я на власні очі побачила ті колосальні концтабори, скільки там людей у тих тюрмах було!» — згадувала жінка.

У 1987 році на засланні подружжя дізналось, що їх амністовано. Через Москву (до України їм було заборонено їхати) вилетіли до Німеччини, згодом до США. Після розпаду СРСР Раїса повернулась додому і дізналася... що втратила право на українське громадянство, бо роками не проживала у країні.

Овсієнко Василь. Руденко (Каплун) Раїса Панасівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/oCQBzu

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Ткачук Марина. Раїса Руденко: Мій чоловік мав би отримати Нобелівську премію: [Інтерв’ю] // Україна молода. — 2011. — 20 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/VP466d

Юрій Липа, син міністра УНР та комісара Одеси письменника Івана Липи, рано почав публікуватись, цікавитись політикою та історією. У Познані, навчаючись із колишніми вояками УНР та ЗУНР, утворив корпорацію «Чорноморе», за десять років видрукував тритомник «Нотатник» про визвольні змагання 1917—1920 років.

У 1942 році він навідався до Одеси, щоб перенести туди створений разом із Левом Биковим та Іваном Шовгенівим (батьком Олени Теліги) Український Чорноморський інститут.

На час війни вирішив влитись у боротьбу. Підтримував тісні звязки з українським підпіллям, через що змушений був у 1943 році залишити Польщу. Переїхав до Яворова, де організував медичні курси для бійців УПА, згодом очолив першу Старшинську школу УПА.

Коли Радянська армія наближалась до Яворова, відмовився евакуйовуватись і оселився з родиною у сусідньому селі Буніві, читав лекції з медицини для бійців та місцевого населення.

19 серпня 1944 року до будинку Юрія під’їхала бричка з чотирма енкаведистами: «Собирайтесь, вы нам нужны». Його попросили взяти із собою медичні інструменти.

Дружина Галина шукала Юрія Липу два дні. 21 серпня 1944 року його понівечене тіло було знайдене у селі Шутова: сліди багнетів на тілі, руки і голова потрощені прикладами, шкіра порізана його ж власними інструментами.

Щодо дати смерті Юрія Липи існують розбіжності. У спецповідомленні начальника Краковецького райвідділу НКВС лейтенанта Камардіна вказано, що Юрій Липа був затриманий 22 серпня 1944 року і вбитий того самого дня при спробі втечі.

Натомість у документі ОУН Львівської області «Вісті з терену за місяць жовтень 1944 р.» значиться, що Юрій Липа був затриманий під час переходу фронту, замордований та повішений ще з чотирма особами; місце поховання невідоме.

Офіційною датою смерті Юрія Липи вважається 20 серпня 1944 року.

Биковський Лев. Апостол новітнього українства (Юрій Липа). — Женева, 1946. Режим доступу: https://goo.gl/BjW5DP

Мороз Володимир. Про дату смерті Юрія Липи. Режим доступу: https://goo.gl/MQvCNk

Слабошпицький Михайло. 25 поетів української діаспори. — К.: видавництво «Ярославів Вал», 2006. Режим доступу: https://goo.gl/U8ffre

Іван Лучко належав до протестантської церкви п’ятдесятників, діяльність якої в Радянському Союзі була досить активною. П’ят­десятники поширювали самвидав, створювали незалежні від держави духовні центри, публікували та поширювали колективні заяви з вимогами припинити переслідування.

Як дієвий член общини, Іван Лучко зазнавав тиску. У 1977 році ситуація стала настільки нестерпною, що чоловік вирішив емігрувати. Йому відмовили.

Репресії посилилися після того, як Лучко написав лист-звернен­ня до генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брєжнєва з проханням надати можливість виїхати. У серпні 1982 року була відкрита кримінальна справа, у квартирі вірянина проведений обшук. Суд призначили на 29 травня 1984 року, проте відклали через хворобу прокурора.

У відкритих джерелах додаткових відомостей про подальший перебіг справи не знайдено.

Вісник репресій в Україні. — Вип. 6. — Нью-Йорк, 1984. Режим доступу: https://goo.gl/zgJNBi

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Уперше Соколовський, тоді студент Київського університету, був заарештований у 1915 році та засуджений до 6 років каторги за поширення антивоєнних прокламацій. Після революції 1917 року також неодноразово потрапляв за ґрати: чекісти пильно стежили за колишнім есером.

Останній арешт відбувся 29 жовтня 1937 року — секретареві Київської філії товариства політкаторжан і зсильнопоселенців висунули дуже серйозні, але типові для тогочасного «правосуддя» обвинувачення: нібито у 1932 році він примкнув до антирадянської есерівської організації, а у 1936 році став членом націоналістичної організації та очолив терористичну групу, яка планувала скинути радянську владу. Також письменника звинуватили у «надмірній ідеалізації народництва, його тактики боротьби шляхом змов і терору» в історичних романах. У романі «Богун» слідчий знайшов «цілий ряд ухилів націоналістичного характеру».

До страти Соколовського засудила виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СССР 22 серпня 1938 року. Обвинувальний вирок був підписаний і затверджений наркомом внутрішніх справ УРСР Успенським і помічником головного військового прокурора РСЧА Калугіним. Розстріляли письменника того самого дня.

18 липня 1957 року Олександр Соколовський реабілітований за відсутністю складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nEP2kp

Соколовський Олександр. Богун. [Видання 1957 та 1964 рр.] Режим доступу: https://goo.gl/0uF0X3

Лариса Богораз, Костянтин Бабицький, Тетяна Баєва, Наталя Горбаневська, Вадим Делоне, Володимир Дремлюга, Павло Літвінов та Віктор Файнберг вийшли з плакатами на Красну площу, щоб висловити протест проти введення до Чехословаччини військ СРСР.

Рівно о 12 годині восьмеро демонстрантів розгорнули плакати з гаслами «За нашу і вашу свободу», «At ‘žije svobodné a nezávislé Československo!», «Ми втрачаємо найкращих друзів», «Ганьба окупантам!», «Руки геть від ЧРСР!».

Протест тривав кілька хвилин — міліція та співробітники КДБ у штатському побили протестувальників і закрили у відділку.

Після арешту Тетяна Баєва заявила, що опинилась біля демонстрантів випадково, тому її відпустили. Присутність на суді Віктора Файнберга, якому на допитах вибили всі зуби, була небажаною, тому дисидент одразу був відправлений на психіатричну експертизу, визнаний неосудним та до лютого 1973 року «лікувався». Така сама доля спіткала Наталю Горбаневську.

Усі інші учасники були засуджені за «поширення наклепни­цьких вигадок, що ганьблять радянський суспільний і державний лад». Зокрема, харків’янка Лариса Богораз отримала 4 роки заслання, яке відбувала у селищі Чуна Іркутської області.

У 2008 та 2013 році відбулися спроби повторних демонстрацій протесту. Акції були припинені працівниками спецслужб Російської Федерації.

Люди августа 1968... Режим доступу: https://goo.gl/dtTw6s

О демонстрации на Красной площади 25 августа 1968 года. Записка КГБ в ЦК КПСС от 5 сентября 1968 года. Режим доступу: https://goo.gl/2aAxnE

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Способствовали ли диссиденты развалу Союза? // Эхо Москвы. — 2008. — 9 июля. Режим доступу: https://goo.gl/nReewn

1968. 2013. Красная площадь // Радио Свобода. — 2013. — 25 августа. Режим доступу: https://goo.gl/XUjnTM

Ївга (Євгенія) Кузнецова, маючи досвід роботи у науково-дослідницькому інституті оборонної промисловості та будучи співавтором винаходів у галузі вибухівки, запланувала написати аналітичну статтю про стан економіки УРСР порівняно з іншими республіками. На її думку, це продемонструвало б пряму залежність України від імперії.

Фахівці, яким Ївга ставила запитання, лякались та припиняли спілкування. Незважаючи на це, потрібний корпус доказів вона зібрала.

У березні 1963 року її викликали на «профілактичну» бесіду до КДБ, де розпитували про націоналізм та коло друзів. Але такі «бесіди» лише піддавали жару. За спогадами сучасників, Кузнецова була блискучим агітатором — вона розповсюджувала літературу, залучала багатьох людей до проукраїнського кола, влаштовувала зустрічі.

У серпні-вересні 1965 року були заарештовані кілька десятків українських інтелігентів, в тому числі й Ївга. Підозрюють, що її намагались отруїти під час слідства: вона ніколи не скаржилась на здоров’я, однак після арешту різко втратила сили — її мучили сильні головні болі, вона непритомніла. Потім симптоми раптово зникли.

На читання вироку допустили кількох осіб, серед них Ліну Костенко і Любов Забашту. Ївгу Кузнецову засудили до 4 років таборів. Після процесу Ліна Костенко кинула в’язням (разом з Ївгою судили Олександра Мартиненка й Івана Русова) проліски.

Покарання дівчина відбувала у мордовських таборах — ­ЖХ-385/17-А в селищі Озерний та у таборі № 6 у селищі Потьма. Поводилась незалежно.

Праця та нестача харчування сильно вплинули на здоров’я: після амністії Ївга Кузнецова повернулась додому дуже хворою. Померла 1968 року в Києві.

Горинь Богдан. Не тільки про себе. Режим доступу: https://goo.gl/GtnF4u

Мельник Ігор. Арешти української інтелігенції 1965 року. Режим доступу: https://goo.gl/y4JimG

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/2fNaXX

Михайла та його дружину Ольгу зняли з потяга троє співробітників КДБ у цивільному. Горинь помітив стеження під час прогулянки на горі Кара-Даг кількома днями раніше. Разом з Романом Іваничуком, Дмитром Павличком, Іваном Драчем та іншими вони обговорювали різні теми, зокрема і проблеми української культури.

Михайла та Ольгу у різних машинах повезли з Криму до Львова. Їх допитували у слідчому ізоляторі управління КДБ. За кілька днів Ольгу звільнили з-під варти, а Михайла звинуватили в «антирадянської пропаганди та агітації».

Його брата Богдана того самого дня по обіді викрали у Львові біля Музею українського мистецтва: невідомі особи заштовхали дисидента у чорну «Волгу» та повезли у в’язницю на Лонцького. «Там помістили у бокс, зібрали відповідну групу чекістів і повезли на моє помешкання для обшуку, який тривав цілу ніч. Вилучені книжки і папки (їх було чимало) зв’язували й відносили у «воронок». Ранком 27 серпня мене привезли в тюрму і ознайомили з постановою про затримання», — згадував Богдан Горинь.

Справи Михайла та Богдана Горинів, а також Івана Геля, Михайла Осадчого та Мирослави Зваричевської об’єднали. На закритому засіданні суду 18 квітня 1966 року братам винесли вирок: по 6 років таборів суворого режиму.

Горинь Богдан. Не тільки про себе. Режим доступу: https://goo.gl/GtnF4u

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Чорновіл В’ячеслав. Лихо з розуму (Портрети двадцяти «злочинців»). — Париж, 1967. Режим доступу: https://goo.gl/ 2fNaXX

Я постійно жив в одній загальній зоні під назвою СРСР. Спочатку був інтернат, потім інститут у Ленінграді. І всюди давали пайку їжі, звісно, якщо ти був «слухняним». А потім у тюрмі також давали пайку. Влада завжди намагалась виділити пайку в усьому: і в харчах, і в творчості. Такою вже була та держава. Все виділялось «по разнарядке».

Опанас Заливаха

Незадовго до арешту Алла Горська, Опанас Заливаха, Людмила Семикіна і Галина Севрук створили вітраж із трьох панно у Київському державному університеті імені Т. Шевченка. Ректор вишу наказав знищити роботу. Після публічного скандалу митців засудили радянські «критики», Горську та Семикіну виключили зі Спілки художників України, а Заливаху заарештували.

Приводом до вікриття справи став підкинутий художнику самвидав. На закритому суді у березні 1966 року йому винесли воістину шевченківський вирок — 5 років таборів суворого режиму із забороною малювати.

Опанас Заливаха: Про час, людей і справжнє життя. Режим доступу: https://goo.gl/qMEOj2

Рапп Ірина. Заливаха Опанас Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/CNwECv

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Скаврон Богдан. Митець під ковпаком КДБ. Режим доступу: https://goo.gl/D2N1Jh

Сучасність. — 1990. —, №12 (356). Режим доступу: https://goo.gl/1TfSd5

Український самвидав. — 2007. — №2 (21). Режим доступу: https://goo.gl/qKGgFu

Під псевдо «Стріла» дівчина воювала у лавах УПА: була зв’язко­вою, лікувала поранених, передавала зброю та важливі документи. Після 1944 року працювала вчителькою у сільській школі. На одній з педагогічних рад дівчину арештували.

Катували Ганну у відділку села Верхнього Синьовидного. На три доби дівчину закрили у підвалі з тілами вбитих повстанців: садисти вимагали їх опізнати. Згодом — Дрогобицька та Стрийська в’язниці, де їй повідомили про винесений без суду вирок: 10 років таборів за «зраду Батьківщини».

Перша тюрма, до якої потрапила Ганна, — «Чорна Ялта» у Тайшеті. Наступна точка — лісоповал на станції Костомарово. Праця неймовірно виснажила дівчину. За станом здоров’я її перевели на слюдяну фабрику до Тайшета.

Разом із земляками вона співала пісень та справляла святкові обряди. Ганна стала автором невільничої молитви, яка набула у таборах неймовірної популярності. За цей текст її відправили до карцеру. Згодом перевели до табіру суворого режиму № 20 на будівництво залізниці біля Чити.

У маріїнських таборах її здоров’я — фізичне та психічне — не витримало. У Ганни відмовили ноги, і на сім місяців вона потрапила до лікарні. Після виписки — чергова зміна таборів. Слідчі намагались вербувати скалічену дівчину в донощики, але отримали відмову. Помста не забарилась — Ганну перевели на важку роботу. Під час етапу в Мордовію вона захворіла на запалення легень і залишок терміну значилась у документах як інвалід.

Візити і цькування слідчих не припинились і після звільнення 1961 року. До кінця життя Ганна Коцур працювала вихователькою в дитячому садку.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Після відпочинку подружжя у Криму Леоніда поїхала до Києва, а Іван — до Коломиї, де, за чутками, розпродавали бібліотеку україніки. Як потім стане відомо, по дорозі його зняли з потяга та заарештували.

31 серпня 1965 року у квартирі відбувся другий обшук. Леоніда згодом дізналась, що перший — незаконний — пройшов 29 серпня без присутності господарів: надто добре слідчі знали, що і де лежить у помешканні. «Чесні люди не тримають кодекси, вони їм не потрібні», — закинув кадебіст, знайшовши у домашній бібліотеці збірку законів СРСР. Схему наголошених та ненаголошених складів, яку Іван розписав для перекладу вірша, вилучили як речовий доказ — шифр. Коли вилучали книжки, Леоніда вимагала індекс заборонених у СРСР книжок. Слідчий відповів, що у Союзі немає забороненої літератури, отже, немає індексу.

Про арешт Івана Світличного Леоніда дізналась за тиждень, коли відправила офіційний запит у КДБ. Інформація у вільних ЗМІ була неточною, деякі закордонні видання спростовували арешти 1965 року. Ліна Костенко збирала звернення та підписи відомих осіб на підтримку ув’язнених. Іванові у в’язницю передавали багато слів підтримки.

29 квітня 1966 року Леоніді наказали терміново зявитись у КДБ. Наступного дня вона зустрілась зі слідчим, який повідомив, що Івана Світличного звільняють як «соціально безпечного». Літературознавець нічого не знав про звільнення і ще вранці натирав підлогу камери.

«Коли Іван пішов до тюрми по свої речі, я заплакала — вперше за вісім місяців його ув’язнення», — згадувала Леоніда Світлична.

Доброокий. Спогади про Івана Світличного / Упорядники Леоніда і Надія Світличні. — К.: Час, 1998. Режим доступу: https://goo.gl/fTggK4

Захаров Борис. Світличний Іван Олексійович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/QdJVDw

Мельник Ігор. Арешти української інтелігенції 1965 року. Режим доступу: https://goo.gl/y4JimG

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Звинувачувальний висновок у справі старшого викладача Луцького державного університету Чадюка — детальний його життєпис за три роки, що зафіксував, про що він говорив, де, з ким і за яких обставин.

Один із перших задокументованих моментів, після якого у слідчих виник живий інтерес до Олексія: чоловік «неодноразово розповідав» друзям анекдот про пам’ятник Леніну в Луцьку.

Олексій Чадюк висловлював невдоволення арештами Валентина Мороза та Дмитра Іващенка, говорив, що «в Києві умисне спалили Державну публічну бібліотеку Академії наук УРСР з метою знищення спадщини історичної української літератури», цитував Леніна, мовляв, «в перших його працях вказувалося, що Україна повинна мати свою армію, гроші, але зараз все це вихолощено».

Одного разу Чадюк публічно у їдальні сказав, що «в СРСР немає свободи, немає демократії» і мав рацію: за розмови про пригнічення українського народу отримав 2 роки позбавлення волі у таборах.

Реабілітовані історією. Волинська область. Книга перша. — Київ, Луцьк, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/CrCuA6

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

59

Текст Олександри Статкевич.

60

Зі спогадів Василя Овсієнка.

61

Див. також: «З 3 до 9 серпня 1973 року тривав суд над інженером Дмитром Демидівим» (с. 317).

62

Текст Олени Кухар.

63

Текст Олени Кухар.

64

Див. також: «20 лютого 1972 року. Операція «БЛОК»: заарештований учасник національно-визвольного руху Василь Долішній» (с. 82).