Розстрільний календар

Вересень

Перший тюремний день — це світ, розрубаний на дві половини.

Валентин Мороз

«Погоня закінчилась. Втікач вийшов з кущів. «Здаюсь, не стріляйте! Зброї не маю!» Переслідувач підійшов майже впритул, діловито відтягнув затвор автомата і одну за одною всадив три кулі в живу мішень. Пролунало ще дві черги: то два інші втікачі, які теж здались, були розстріляні. Тіла винесли на шосе. Вівчарки лизали кров. Як завжди, жертви привезли і кинули біля воріт табору, на пострах іншим. І раптом трупи заворушились: двоє були живі», — такою сценою починається твір Мороза «Репортаж із заповідника Берії», написаний у таборі та поширений у самвидаві.

Валентин Мороз вважав, що 1960-ті роки стали першою хвилею українського відродження після часів сталінізму. Втім, сталінізм не зник, а лише трохи модифікувався.

На судовому засіданні в Луцьку обвинувачували двох викладачів місцевого педагогічного інституту — Дмитра Іващенка і Валентина Мороза. Їх засудили за «антирадянську та націоналістичну агітацію та пропаганду» до 2 та 4 років таборів відповідно.

Валентин Мороз перебував у Мордовському концтаборі. Після звільнення написав три есеї: «Мойсей і Датан», «Серед снігів», «Хроніка Опору», які розійшлись у пресі та зробили його ім’я впізнаваним.

Валентин Мороз: 30 червня 1941-го український народ відновлював державність. Режим доступу: https://goo.gl/ZmZFaZ

Мороз Валентин (1936 р.н.): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/0r1Im4

Перенесієнко Ігор. Про Валентина Мороза. Режим доступу: https://goo.gl/wxItkC

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Вперше науковця як «активного учасника троцькістсько-націоналістичної бойової терористичної організації» арештувала оперуповноважена Пера Гольдман. Обвинувачення Гольдман спровадили у табори і на той світ не один десяток талановитих людей, серед яких Михайло Бойчук та його учні, Остап Вишня, Гео Шкурупій та інші.

Наприкінці терміну Шабліовський отримав нове покарання — за «антирадянську агітацію» у таборі. Додатковий строк відбував на Соловках, в Ухтіжемтаборі, поселення — у місті Кзил-Орда Казахської РСР. А після смерті Сталіна він просив про переведення в Алма-Ату, але йому відмовили без пояснення причини. Справу розглянули знову майже за 10 місяців і відпустили Шабліовського на волю. За рік його реабілітували — справу закрили «за недоведеністю обвинувачень».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Ярослава Дашкевича арештували на робочому місці у Львівській бібліотеці Академії наук УРСР 10 грудня 1949 року. Його матір, хорунжа УСС Олена Степанів на той час уже відбувала покарання у Мордовських таборах. Слідом за «відомою українською націоналісткою» слідчі вирішили спровадити і сина — за «зберігання та розповсюдження контрреволюційної літератури».

Про арешт історик згадував так: «Безпосередньою причиною було те, що я передавав до Ленінграда до колекції шевченкіани різні матеріали. Скажімо, якщо це були вирізки з газет, то з одного боку була інформація про Шевченка, а з іншого могло бути щось таке, що не подобалося владі. Потім до того додалася допомога підпіллю, збереження антирадянської літератури. Але зрозуміло, що відповідну роль відіграло те, з якої я був сім’ї».

У деяких джерелах зринає інформація про спроби КДБ завербувати Дашкевича до співпраці, однак історик вважав, що він був надто одіозною для режиму фігурою, щоб із ним вели такі розмови.

Ярослав Дашкевич побував у пересильних тюрмах Львова, Харкова, Петропавлівська, у таборах Спаська та Караганди. 2 червня 1956 року він звільнився і повернувся до Львова. Нонконформіст, він працював врозріз із радянською владою і відстоював свою точку зору. На нього чекали роки без працевлаштування, однак саме таку прикру ціну довелось віддати за чесну науку.

Ярослава Дашкевича реабілітували у 1995 році.

Білокінь Сергій. Ярослав Дашкевич та його «Постаті». Режим доступу: https://goo.gl/z4mvJS

Гирич Ігор. Ярослав Дашкевич — історіограф новітньої України // Історіографічні дослідження в Україні. — Вип. 18. — К., 2008. Режим доступу: https://goo.gl/Jv1MnK

Дашкевич Ярослав Романович. Режим доступу: https://goo.gl/ ANnqTH

Дашкевич Ярослав. Як Московія привласнила історію Київської Русі // «Учи неложними устами сказати правду». — К.: Темпора, 2011. Режим доступу: https://goo.gl/r5NWhh

Портнов Андрій. Дашкевич і Ісаєвич. Два історики в одному Львові // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 14 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/qpqx1X

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Ярослав Дашкевич: віхи біографії. Режим доступу: https://goo.gl/02sR7N

Ми втратили всяке право належати собі, не кажучи про те, щоб мати свої книги, зошити, записи... Не знаю, коли прийде загибель на них, я особисто чуюся смертником.

З таборового зошита Василя Стуса

У карцері табору особливого режиму ВС-389/36 у с. Кучино Чусовського району Пермської області у ніч проти 4 вересня 1985 року за нез’ясованих обставин зупинилося серце поета Василя Стуса.

Під час останнього ув’язнення у Василя конфісковували листи, записи та вірші. Закордонне представництво Української Гельсінської групи інформувало, що впродовж останнього року поет надіслав родині прощальний лист, були заборони побачень з рідними, тривала критика у пресі. Упродовж усього часу тримання Стуса під вартою однодумці оголошували голодування, аби повернути йому рукописи (зокрема, першу хвилю голодувань підняв Паруйр Айрікян 30 жовтня 1976 року).

Василь Овсієнко перебував в одному бараці з Василем Стусом. Наводимо уривок з його спогадів про ті страшні дні.

«2 вересня нам з робочих камер було чути, що Стуса водили до якогось начальства. Повертаючись звідти, він у коридорі зумисне голосно повторював: «Накажу, накажу... Та хоч знищіть, гестапівці!» Так він оповіщав нас, що йому погрожували новим покаранням.

Естонець Енн Тарто ввечері забирав готову продукцію (шнури до прасок) з камер і розносив роботу на завтра. 3 вересня близько 17-ї години він почув, що Стус просить валідолу. Наглядач відповів, що нема лікаря. Тоді Енн Тарто сам сказав лікареві Пчельникову, і той дав Стусові валідолу. Отже, йому було прикро з серцем.

У протилежному кінці того коридору, навпроти, в робочій камері № 7, працював удень Левко Лук’яненко. Коли не чути було наглядача, Левко гукав: «Василю, здоров!» Або: «Ахи!» Василь відгукувався.

Але 4 вересня він не відгукнувся. Натомість близько 10—11-тої години Левко почув, що в коридор запасним ходом зайшло начальство. Він розпізнав голоси начальника табору майора Журавкова, начальника режиму майора Федорова, кагебістів Афанасова, Василенкова. Відчиняли двері, про щось стиха перемовлялися. А потім — якась незвична тиша.

Упродовж кількох днів ми з різних приводів записувалися на прийом до начальства. Нема лікаря Пчельникова. Нема кагебіста Василенкова. Нема майора Журавкова. Обов’язки начальника виконує майор Долматов, замполіт. На запитання про Стуса відповідає: «Мы не обязаны отвечать вам о других заключенных. Это не ваше дело. Его здесь нет».

Ще теплилася надія, що Стуса відвезли в лікарню на станцію Всехсвятська. Але в кінці вересня мене самого завезли туди. Тримають одного, а все ж я довідався, що Стуса тут не було. Може, повезли кудись далі?

5 жовтня викликають мене два кагебісти — якийсь місцевий (схоже на Зуєв чи Зубов) та Ільків Василь Іванович, що приїхав з Києва. У розмові з ними я називаю всіх померлих у Кучино, в тому числі Стуса.

— Ну, Стус... Серце не витримало. З кожним може трапитися.

Отут і моє серце впало...»

Живий голос Василя Стуса: [Фонотека]. Режим доступу: https://goo.gl/nQq67Z

Закордонне представництво Української Гельсінської групи. На смерть Василя Стуса. Режим доступу: https://goo.gl/APkoFy

Овсієнко Василь. Серце, самогубство чи вбивство? Як загинув Василь Стус // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 4 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/a2angZ

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Стус Василь Семенович (1938—1985): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/g7tZuh

Одним із ініціаторів відзначення був коваль Володимир Василик з Тисмениці. У 1967 році його засудили на 7 років таборів та 3 роки заслання за спробу перешкодити руйнуванню сільської церкви.

У Дубравлазі Василика долучили до групи політичних в’язнів, переведених з 36-го таборового пункту. У 1972 та 1973 роках він разом з іншими брав участь у голодівках та акціях протесту проти приниження честі та гідності. Під кінець терміну КДБ порушила проти Василика нову кримінальну справу і відібрала ще 1,5 року волі.

Дубравлаг (у різні часи — Темлаг, Потьминські табори) був унікальною системою тюрем — до 7-8 ВТК приймали виключно політв’язнів, засуджених «за особливо небезпечні державні злочини». У 1961—1972 рр. це був єдиний заклад у СРСР, де утримували політичних.

Бахмистеров Анатолий. Дубравлаг, или «черное пятно» на карте Мордовии. — Саранск: Странник, 2006.

Осипов Владимир. Дубравлаг. — М.: Наш современник, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/pvsoAY

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Репресії 1930-х років пригнітили Павла Филиповича настільки, що він на певний час припинив писати. Про це згадував його брат Олександер: «В усіх цивілізованих країнах світу навіть найтяжчі злочинці користуються правом захисту. Але є країна, в якій не тільки політичний правопорушник, а й зовсім невинна людина позбавлені цього елементарного людського права...»

Арешт проводили співробітники НКВС Кузнецов і Бондаренко. Навесні 1936 року справу Павла Филиповича було об’єднано зі справою Михайла Драй-Хмари, а згодом — і зі справою Миколи Зерова.

На побачення з рідними Павла Филиповича привезли до будинку НКВС на вулиці 25 Жовтня (нині Міжнародний центр культури і мистецтв Федерації профспілок України, відомий за попередньою назвою як Жовтневий палац, вулиця Інститутська, 1), де в цей час утримувався поет Марко Вороний. Зустріч тривала 10 хвилин. Письменник продиктував родичам список найважливіших книжок, які попросив зберегти для нього (домашня бібліо­тека, а також чернетки творів, як виявилось наступного дня, були викрадені енкаведистами).

Павло Филипович мав відбути на Соловках 10 років. Як згадував Семен Підгайний, поет «працював на важких фізичних роботах, виглядав змученим, розбитим і розгубленим, як ніхто із його товаришів. Здавалось, що тюрма й Соловки ні на кого не вплинули так, як на Филиповича».

У 1937 році брат несподівано отримав усі пакунки з продуктами, які надсилав Павлові, із припискою «за відсутністю адресата». У НКВС збрехали, що Соловки переобладнано на військову базу, а в’язнів доставлено в інші табори. У 1940 році Олександру сказали, що Павло отримав додаткові 10 років покарання.

Насправді Павла Филиповича разом із 1111 в’язнями Соловецьких таборів 3 листопада 1937 року розстріляли в урочищі Сандармох у Карелії.

Безсмертні. Збірник спогадів про М.Зерова, П.Филиповича і М Драй-Хмару. — Мюнхен, 1963. Режим доступу: https://goo.gl/KkQUqK

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Котенко Наталя. Кримські сюжети київських неокласиків // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2013. — 25 липня. Режим доступу: https://goo.gl/py7URY

Филипович Павло Петрович (1891—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/nFCqP8

За спогадами Василя Лісового, табір становив широку площу з прямокутним бараком та цехом для праці. В’язнів було небагато, але знакові: брати Мармуси, Микола Слободян, Петро Вин­ничук, Василь Долішній, Олекса Різників.

Праця в таборі була лише ширмою, за якою — ні виробничого завдання, ні наглядачів, які контролювали б в’язнів. Василь Лісовий відмовився виходити на роботу і несподівано для себе був переведений з бараку у простору кімнату з комфортним ліжком та письмовим столом. Та писати (очевидно, доноси?) він також відмовився. Тож згодом був етапований до іншого табору, до легендарного Кучина.

Пряма мова Василя Лісового: «Коли я вийшов на працю в цех, виявилося, що нікого не цікавить наша праця. Токарні верстати стоять, і ніхто нам не дає виробничого завдання. Василь, не без гумору, пропонує взяти віники і замітати цех та подвір’я зовні цеху. Він і справді взяв віник і почав це робити. Бо переживав за мене: хотів відвернути чергове звинувачення мене в «тунєядстві». Та я відмовився грати в ігри і таки перестав виходити на «працю». Думаю, що мав розмову з кимсь з адміністрації табору, після чого сталося щось дивне, як на перший погляд. Мене поселяють в окрему цілком пристойну кімнату, з ліжком чи двома ліжками. З тумбочкою, що нагадувала письмовий стіл. Але я знову відмовився «працювати», бо писав, мабуть, не те, що мало б називатися «працею». Отож звідти мене відпроваджують в ШІЗО, а оскільки, відбувши його, знову не приступив до «праці», то днів через два-три опиняюся в карцері. Але по закінченню терміну перебування в ньому відправляють уже в інший табір — в Кучино».

Лісовий Василь. Спогади. Поезії. — К.: Смолоскип, 2014.

Незадовго до затяжної подорожі «дурдомами» СРСР Олександра Шатравку викликали до військкомату. Юнак не горів бажанням поповнити ряди воїнів Радянської армії, особливо після введення військ до Чехословаччини, тож у відповідь на погрози та брутальну поведінку військкома порізав собі лезом груди. Швидка відвезла хлопця на місяць до психлікарні. Перед випискою комісія довго розпитувала Олександра про наміри емігрувати — він відповів, що таких намірів не має.

Проте згодом разом із братом Михайлом та друзями вирішив втекти з країни «світлого майбутнього» до Фінляндії. Однак на кордоні втікачів затримали й етапували назад на батьківщину. Під час слідства Олександр потрапив до Інституту судової експертизи ім. Сербського, суд визнав хлопця неосудним і повернув в обійми радянських психіатрів.

На вимогу батьків Олександра нелегально обстежили лікарі Корягін і Волошанович. Вони не виявили діагностованої у Шатравки «параноїдальної форми шизофренії».

22 березня 1979 року юнака виписали, але поставили на облік у Криворізькому психіатричному диспансері. Згодом візити до лікарів змінились засланням на Далекий Схід.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Шатравка Александр. Побег из Рая: [Воспоминания]. Режим доступу: https://goo.gl/3vK4iJ

«Воронок» під’їхав під будинок Кесаря Андрійчука несподівано. Два місцяці, аж до 17 листопада, довелось чекати поетові, аби отримати відповідь на запитання: «За що?» Пунктів обвинувачення назбиралось аж три: за «виховання шкільної молоді в антирадянському шовіністичному дусі», за «ідеологічно шкідливі» вірші та за незадоволення політикою партії на селі.

На суді свідчили друзі та знайомі Андрійчука. Хтось переповідав його слова про те, що українська радянська література не має умов для розвитку, оскільки радянська влада знищує письменників, хтось цитував його думку про незначну роль Щорса. Постановою Особливої трійки Управління НКВС СРСР Вінницької області Андрійчука засудили до 10 років позбавлення волі у виправно-трудових таборах за статтею 54-10 Карного кодексу УРСР.

Кесар потрапив до 2-го відділення Южлагу на станцію Улан-Уде. Впродовж кількох років письменник надсилав запити та листи з проханням переглянути справу. Дружина також писала емоційні листи до вищих чинів. У них вона розповідала, що після арешту чоловіка стару матір викинули з квартири і неписьменна жінка натерпілась лиха на вулиці, поки змогла повідомити рідних про нещастя.

У 1939 році справу все ж таки переглянули, але вирок залишили без змін. Та сама історія повторилася і у 1946 році. У вересні 1947 року Андрійчука нарешті звільнили. Родина возз’єдналася на Вінниччині. Тільки у 1956 році на хвилі реабілітації справу Кесаря Андрійчука переглянули і закрили за відсутністю складу злочину.

Андрійчук Кесар Омелянович, український поет (22.03.1907—07.08.1958). Режим доступу: https://goo.gl/WkrPzV

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Реабілітовані історією. Вінницька область. Книга друга. — Вінниця, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/37AvRm

Уночі «воронок» відвіз письменника до одеської в’язниці. Прямих причин для арешту не було, проте за 1929 рік його викликали на допити тричі. Під час обшуку вилучили два щоденники, записник, 18 аркушів тексту, чотири записки.

У «Щоденниках» Сергія Єфремова є згадки про розмови у колах одеської інтелігенції: «Вчителям платять мізер, в українізації суспільства багато липи, проводиться вона вкрай казенно, передусім для українізованих, справжніх українців у радянський апарат майже не пускають, література, мистецтво, музика і взагалі вся національна українська культура затиснута цензурою, нещасних селян грабують і душать податковим пресом, стати на захист своїх прав вони бояться, література про село бреше, українська сировина вивозиться за межі республіки, індустріалізація всіх робить старцями».

У матеріалах справи зафіксовані свідчення Казки про те, що він нібито почав підпільну роботу в Чернігові, згодом, після відходу Петлюри, жив біля Дніпропетровська, а пізніше, нібито за вказівками Київського центру контрреволюційної організації, приїхав до Одеси.

Слідчий Григоренко востаннє допитував Аркадія 21 жовтня. А 23 листопада 1929 року письменника знайшли мертвим у камері. Аркадій лежав на нарах горілиць, на шиї — широка странгуляційна борозна. Версію вбивства ніхто не розглядав. Начальник окрвідділу ДПУ УСРР Ємельянов, начальник 2-го відділку Блюман та оперуповноважений Григоренко закрили справу за фактом самогубства.

Демченко Тамара. «Седнів мене заколисав»: Аркадій Казка про свою батьківщину // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів. — Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/eaBlxP

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Пристайко В.І., Шаповал Ю.І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти: Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. Режим доступу: https://goo.gl/8FCzLF

Шкварчук Володимир. Винуватий, бо українець. Режим доступу: https://goo.gl/4qTGz8

Шугай Олександер. Крапля сонця у морі блакиту. Казка Аркадій. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 2010.

14 вересня 1937 року, наступного дня після ухвалення постанови про арешт, письменника заарештували у знаменитому будинку «Роліт» у центрі Києва і закрили у спецкорпусі Лук’янівській в’язниці.

Рішення про арешт літератора ухвалила оперуповноважена IV відділу управління держбезпеки НКВС Пера Гольдман. Обвинувачення не вирізнялись ні оригінальністю, ні обґрунтованістю: Патяка обвинувачували за статтями 54-8 (тероризм) і 54-9 (диверсія) Карного кодексу УРСР.

Допити проводив слідчий IV відділу Київського обласного управління держбезпеки молодший лейтенант Мирон Акімов-Еґідес, «відомий» у справах Миколи Вороного та Михайля Семенка. За два місяці його підвищать у званні. За сценарієм органів, Патяк мав зізнатись, що був активним учасником української антирадянської націоналістичної терористичної організації. Але плани чекістів провалились.

22 жовтня Акімов-Еґідес та капітан Хатеневер склали обвинувальний акт на Патяка, звинувативши його у злочині першої категорії. За два дні виїзна комісія під головуванням військюриста Орлова ухвалила розстріляти письменника Анатолія Патяка як особливо небезпечного державного злочинця. Його майно конфіскували.

Вирок був виконаний 25 жовтня 1937 року. Анатолій Патяк похований у Биківнянському лісі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Кожна акція Михайла Михалка заслуговує на особливу увагу. Спочатку він поширював у Києві листівки із такими текстами: «Продається вже 325 років доля українського народу, його мова, культура, національні інтереси. Українці! Боріться проти русифікації, не давайте московським колонізаторам нищити українську мову!»; «Продається друкарська машинка для виготовлення листівок проти русифікації України»; «Міняю першого секретаря ЦК КПУ В. В. Щербицького на П. Ю. Шелеста» та ін. Листівки Михалко друкував не на звичайній машинці, а за допомогою спеціальної конструкції, яку можна було легко розібрати і заховати. За словами Михайла, міліція не звертала особливої уваги на рекламу, тому агітки висіли довго.

Наступна акція — виготовлення таць із прислів’ями. «Хотів, щоб люди не забували, що вони українці», — згадував дисидент.

Остаточно розлютити владу Михайлові вдалось «Листом запорожців Першому секретарю ЦК КПУ В. Щербицькому». Картину Репіна Михайло побачив у музеї у Дніпропетровську, адаптував під сучасні реалії та попросив випадкового чоловіка на вокзалі відправити листа з Владивостока. Кілька років спеціально створена група марно шукала автора твору.

Мабуть, Михалкові таки вдалось би уникнути таборів та вразити нащадків ще кількома акціями, якби 14 вересня 1984 року його не заарештували біля лікарні. Під час обшуків вилучили «Листа запорожців…», багато листівок, патрони для стрільби зі спортивної зброї. Звинуватили у «поширенні завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад».

Слідство і суди тривали близько двох років. Остаточний вирок — 3,5 року за «заволодіння державним майном шляхом шахрайства» та «підробку документів».

«Михалко, зупинись, бо одержиш тюрму в тюрмі і на волю ніколи не вийдеш», — попереджав начальник зони № ЮА—45/75, що під Києвом. Утім, незважаючи на агітацію серед в’язнів, Михайло Михалко був звільнений за амністією в 1987 році.

Власть как была, так и остается плохой. Она только называется украинской, — Михаил Михалко. Режим доступу: https://goo.gl/ pDZROF

Михалко Михайло. Як я став націоналістом // Слово Просвіти. — 2013. — 18 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/ 1bMU4w

Овсієнко Василь. Михалко Михайло Юхимович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2012. — 27 травня. Режим доступу: https://goo.gl/DD8nQ8

Репресії починаються з заборон на іншу точку зору: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/2TL3Nx

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Я твердо переконаний, що права народу ніхто ніколи не підносив нікому на тарілці. Той стан, у якому перебуває нарід, є наслідком обставин і потенції його духу.

Зеновій Красівський

Третю кримінальну справу на Зеновія Красівського відкрили у Владимирській тюрмі за збірку віршів «Невольницькі плачі» та поему «Тріумф сатани»: «антирадянська агітація та пропаганда». Із в’язниці він був направлений до психлікарні Смоленська. Саме там Віктор Файнберг і Анатолій Радигін дізнались про долю літератора та сповістили спільноту. Від 1976 року справу Зеновія — Зена — контролював відділ Міжнародної Амністії у Нью-Йорку.

В’язневі радянської системи почала писати листи журналістка Айріс Акагоші. За рік вона надіслала у «психушку» 30 листів, і на жоден із них не отримала відповіді. Багато хто зневірився б і припинив би спроби встановити контакт, проте не Айріс. Зрештою, у липні 1978 року до Айріс надійшла перша відповідь: «Переді мною 31 Твій лист, і мені в голові не вкладається, як я маю на них відповісти. Та вже якось воно буде, благо я маю для цього і умови, і можливості». Цими словами розпочалось 10-річне листування Айріс та Зеновія — знакове і важливе листування у тюремній історії України. Воно закінчилось разом зі смертю Красівського у вересні 1991 року.

Красівський Зеновій Михайлович (1929—1991): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/KokTEp

Липовецький Святослав. Я тільки 27 років провів під арештом, а решту — Бог милував // Gazeta.ua. — 2016. — 13 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/RgBa9v

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Тіло зниклого журналіста Георгія Ґонґадзе було знайдене 2 листопада 2000 року в Таращанському лісі. Акції протесту проти вбивства засновника Інтернет-видання «Українська правда» переросли у протест під лозунгом «Україна без Кучми».

За два місяці до смерті Георгій надіслав листа до Генпрокурора України, у якому повідомив про факти стеження за ним працівників міліції та невідомих осіб.

Пошуки Ґонґадзе розпочались за кілька годин після зникнення — у ніч проти 17 вересня. Генпрокуратура порушила кримінальну справу та розпочала пошуки. 2 листопада у лісі поблизу Таращі було знайдено обезголовлене тіло. 28 листопада народний депутат Олександр Мороз оприлюднив уривки з плівок, наданих майором Мельниченком, на яких тодішній Президент України Леонід Кучма висловлював, м’яко кажучи, стурбованість діяльністю журналіста. У звіті Kroll наведені, зокрема, такі фрази: «Треба, щоб його вкрали чеченці, переправили в Чечню і попросили викуп»; «Українська Правда, ну, це ж повністю, б**дь, наг­лість. Ублюдок, б**дь. Грузин, грузинський блін»; «…вивезіть його, роздягніть, б*я, залиште без штанів, хай посидить там. Я би зробив просто, б*я».

Плівки як докази причетності Кучми до вбивства судом були відхилені.

Вбивство журналіста стало причиною хвилі протестів — акції «Україна без Кучми». Голів СБУ та МВС — Леоніда Деркача та Юрія Кравченка (знайдений мертвим у 2005 році, у день допиту у справі) — звільнено з посад.

У 2008 році суд визнав винними офіцерів міліції Миколу Протасова, Олександра Поповича і Валерія Костенка. У 2011 році Олексій Пукач зізнався у вбивстві Георгія Ґонґадзе та назвав Леоніда Кучму, Володимира Литвина та Юрія Кравченка як замовників.

22 березня 2016 року тіло Георгія Ґонґадзе поховали на території церкви Миколи Набережного у Києві.

Звіт Kroll про розслідування справи Ґонґадзе // Українська правда. — 2001. — 25 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/gculnr

Стенограма аудіозапису, який був отриманий О.Морозом від офіцера СБУ // Українська правда. — 2000. — 28 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/UVJTWw

Моя діяльність була вельми дисидентською. Звісно, я не займалася політикою у віршах, тому що це занадто низька тема для поезії, але я не вірила у радянську пропаганду і жила як вільна людина.

Ірина Ратушинська

Ірину заарештували, інкримінувавши їй «антирадянські» вірші, публікації за кордоном, самвидав та правозахисну діяльність.

Ось як вона описувала той день: «Ми з Ігорем65 тоді працювали сезонними робітниками у радгоспі “Лишня”: збирали яблука. Через правозахисну діяльність Ігоря з роботи погнали, а моя репетиторська, незалежна від держави, діяльність починалася з жовтня. З нами обіцяли розрахуватися не грошима, а яблуками. Нам залишалося працювати два тижні, коли мене “взяли”. Запросили у контору радгоспу, нібито для уточнення чогось-там уранці, перед початком роботи. А звідти вже запхали в білу “Волгу”».

«Власне, моя проблема з владою — точніше, проблема влади зі мною — була не у тому, що я писала, а в порушенні монополії на розповсюдження інформації. Якщо я хотіла писати, то мала була попроситися до Союзу письменників, скласти віршика про Лєніна, віршика про рідну партію, а потім вже що захочу. Для мене це було неприпустимо», — так пояснювала Ратушинська свій арешт.

КДБ зробив акцент саме на віршах як на доказах антирадянської пропаганди. Ось цитата з вироку: у віршах Ратушинська «зводить наклеп на радянський державний і суспільний лад, зокрема, вона твердить, що наша країна ніби є «убогою», «плодить вірнопідданих і холопів» та що «в ній начебто існує терор проти інакодумства».

Ратушинська була засуджена до 7 років таборів та 5 років заслання, покарання відбувала в Мордовії.

На її підтримку розгорнувся масштабний міжнародний рух. З вимогами звільнити Ратушинську виступали «Міжнародна Амністія» та міжнародний ПЕН-клуб.

Звільнена поетеса була 9 жовтня 1986 року — цього дня один з генералів КДБ відвіз її до київської домівки.

Після звільнення Ратушинська з чоловіком поїхали до Великої Британії із тримісячним візитом (були запрошені на зустріч із ПЕН-клубом), але під час поїздки, 14 травня 1987 року, обоє були позбавлені радянського громадянства. Подружжя залишилося за кордоном.

Ратушинська викладала в університеті Чикаго та займалася літературною та правозахисною діяльністю:

«Навколо мене було тоді дуже багато галасу на Заході, тому я не давала жодного інтерв’ю без умови, що мені дадуть назвати хоча б три-чотири імені тих людей, які зараз сидять за політичними звинуваченнями і яких катують за те, що вони відмовляються просити про помилування або співпрацювати з КДБ».

Ратушинська — автор всесвітньо відомої книги «Серый — цвет надежды» («Сірий — колір надії»), яка присвячена життю політичної зони для жінок.

Наприкінці 1990-х років Ірина Ратушинська отримала російське громадянство і в 1998 році разом з чоловіком та двома синами переїхала до Москви.

Ірина Ратушинська: «Коли я дізналася, що саме Марчуку докоряють минулим — я не могла промовчати» // День. — 1999. — 9 жовтня. Режим доступу: https://bit.ly/2d6HyVq

Карасик С. Ратушинська Ірина Борисівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://bit.ly/2cjZCtz

Ратушинская Ирина. Серый — цвет надежды. — Лондон, 1989. Режим доступу: https://bit.ly/2cwQx03

Іван Мандрик випав з вікна четвертого поверху готелю «Україна» з ножовою раною під лівою пахвою.

Іван Мандрик (псевдо — Богдан Сердюк) був членом Української Загальнонародної Організації (з 1961 року — Український Національний Фронт) — підпільної політичної організації, що діяла на Івано-Франківщині. Структура налічувала понад 200 учасників по всій Україні.

Підпільники передруковували матеріали ОУН, видавали журнал «Український вісник» та альманах «Прозріння».

У вересні 1979 року керівників організації — Миколу Крайника, В. Зварича та Івана Мандрика — було заарештовано. Крайник і Зварич отримали терміни ув’язнення, Мандрик був убитий за загадкових обставин.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012. 19 вересня 1980 року заарештований економіст Мефодій Волинець66

На момент другого арешту Волинцю виповнилося 54 роки. Після першого арешту (1950 р.) минуло вже 30 років — тоді його «взяли» за створення «антирадянської націоналістичної організації» (Волинець разом із соратниками створив «Спілку», метою якої було здобуття Україною незалежності).

Відбувши сім років у таборах, Волинець звільнився (1957 рік), але, за його власними словами, увесь час знав, що заарештувати його знову можуть будь-коли.

Волинець, як людина, що тверезо розуміла механізми дій КДБ, готувався: враховуючи те, що він усе життя писав вірші, та припускаючи можливість нового арешту, Мефодій зробив дописування у газети свого роду методом перевірки — чи він на гачку, чи ще ні: «В районній газеті «Ленінським шляхом» мене друкували, і я знав, що коли мене перестануть друкувати — значить усе. Це в мене було як пробний камінь… Загалом, якщо порахувати, кілька сотень було надруковано — вірші, гуморески прозою і віршовані».

Дива не сталося: «Вже було видно, що мене збираються арештувати. Тоді арештували Юрія Залету, він викладав французьку мову в Студениці. У нього вже видана була одна книжка «Хто витримає спеку» — вона є у мене, він мені її подарував… Разів три ночував у мене».

Самого Залету заарештували у липні 1980 року. В його записній книжці знайшлися відомості й про Волинця (зокрема, про те, що той ма друкарську машинку, був знайомий з письменниками). Таким чином слідство отримало базу для звинувачення.

Ось як Волинець згадував обшуки у своїй оселі: «Шукали навіть у туалеті, ніби я в туалеті ховав рукописи Залети. Навіть дитячі колготки маленької доньки перевіряли, школярки. А як зайшли до бібліотеки та взялися трусити — а там було що трусити, — закінчили день увечері, опечатали і поїхали. На другий день знов приїхали, знову цілий день, і знайшли мої щоденники. О, щоденники знайшли! Тоді вони вже тут сіли, посадили двох своїх стукачів, щоб по датах сортували. Два дні трусили, 6 і 7 серпня».

Справу проти Мефодія Волинця порушили 11 вересня, а 19 вересня — заарештували. 14 листопада в Житомирі його засудили до 3 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Мефодій Волинець відбував покарання у с. Райки Бердичівського району Житомирської області, у 1981 році відбув на поселення до Пермської області. Звільнений був у віці 57 років у вересні 1983 року.

«Після цього вже абсолютно нічого страшного не було, — згадував він. — От тільки сусідів підсилали, щоб підслуховували, хто ходить до мене. Казали, що в мене тут «жучки», людей відмовляли: не ходіть туди. Поки я сидів у тюрмі, дружині писали на дверях «бандеровка». Ну, мені у поштову скриньку вкидали — в мене десь воно є, тільки треба шукати — такий череп зі схрещеними кістками. А так усе нічого».

Овсієнко Василь. Волинець Методій (Михтодь) Іванович: [Інтер­в’ю 4.06. 2001 р., м. Коростишів] // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 12 липня. Режим доступу: https://bit.ly/2cUpxHF

Овсієнко Василь. Волинець Михтодь Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 10 липня. Режим доступу: https://bit.ly/2cAggYZ

Взагалі я сподіваюся, що моє життя складеться гарно, і це додає мені сил...

Зі щоденника Вероніки Черняхівської, 1917 рік

«Минуло вже чотири роки. І коли я заплющую очі і вдумуюся — розумію, що втратила. Порівняно з цим дійсність — карикатура...» — зі щоденника, 1921 рік.

Уперше Вероніку Черняхівську заарештували у 1929 році у «справі Спілки визволення України». Як свідчать джерела, мати дівчини, Людмила Старицька-Черняхівська, яка проходила у тій самій справі, зуміла вмовити слідчого відпустити доньку.

«Аж страшно робиться, коли придивишся до сучасного життя, — така безчесність і безпринципність, що просто диво. Що вийде з нового покоління — це ж будуть не люде, а якісь чудовіща... Ціле прекрасне, творче, сильне покоління знищене, остались виродки», — писала Вероніка у щоденнику.

9 січня 1938 року Рону (так пестливо звали Вероніку рідні) заарештували вдруге за санкцією військового прокурора: «Обвиняемая Черняховская-Ганжа, будучи недовольна существующим строем, в 1926 г. выезжала в Берлин, где пробыла до 1928 г., откуда возвратилась обратно в СССР и с того момента и по день ареста была связана с немецким консульством в г. Киеве, посещала квартиру немецкого консула, где собирались украинские националисты, и на этих сборищах обсуждались вопросы борьбы с Советской властью...»

Далі про долю дівчини відомо лише з листів її матері Людмили Старицької-Черняхівської, яка шукала інформацію про доньку навіть після її вбивства у в’язниці.

Матір писала сотні листів, у яких стверджувала, що ні місце утримання її дитини, ні інстанції, що виносила вирок, невідомі. 14 грудня 1938 року Людмила зустрілася зі співробітником НКВС, який стверджував, що був слідчим у справі Вероніки. «Ви, звичайно, гадаєте, що вона красуня, але, як на мене, вона дуже негарна... Крім того, вона зухвала, нахабна, дрянь базарна, наволоч! — кричав він. — От і заробила 10 років!»

Повідомити про долю Вероніки чоловік категорично відмовився. 72-річна Людмила Черняхівська вирушила до Томська, у Норинські та Маріїнські табори на пошук доньки. Але марно.

У 1990 році стало відомо, що згідно з постановою Особливої трійки Управління НКВС СРСР Київської області Вероніку Черняхівську розстріляли 22 вересня 1938 року.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Кирієнко Ольга. «Я впевнена, зі мною нічого поганого в житті не станеться...» // Хрещатик. — 2005. — 5 липня. Режим доступу: https://goo.gl/tmQqxc

Павлюк А. Вероніка Черняхівська: закатований талант епохи «Розстріляного Відродження» // Вісник Луганського національного університету ім. Тараса Шевченка. — 2013. — № 9. — Ч. 1. Режим доступу: https://goo.gl/lVtzwj

Самчук Тарас. «Ходіння по муках» родини Старицьких // День. — 2012. — 3 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/U045Fy

Томашпольская Людмила. Из архива ГПУ-НКВС: Вероника Черняховская // Зеркало недели. — 1996. — 26 января. Режим доступу: https://goo.gl/QhVaFW

Черняхівська Вероніка. Переклади. Режим доступу: https://goo.gl/oIZ0ZL

9 серпня 1937 року за рішенням диввійськюриста Калошина відбувся обшук у квартирі Якубовського у Києві. Чекісти вилучили та долучили до справи праці Михайла Драгоманова, Сергія Єфремова, Петра Струве, Карла Каутського та інших, вилучили особисте листування та рукопис (доля наразі невідома).

Відомого тогочасного критика звинуватили у приналежності до контрреволюційної «Польської організації військової». У справі не проходив жодний речовий доказ.

Слідство тривало недовго — 22 вересня комісія НКВС і прокурор СРСР засудили Фелікса Якубовського до розстрілу. Вирок було виконано у день його 35-річчя. Похований у Биківнянському лісі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Микола Крайник не перший рік був під наглядом КДБ. У 1961 році він заснував підпільну організацію, що згодом отримала назву Український національний фронт (таку саму назву мала організація Дмитра Квецка та Зеновія Красівського, тому організацію Крайника називають УНФ-2). З середини 1970-х років УНФ-2 розгорнув свою діяльність доволі широко. На 1978 рік в організації вже було майже 200 членів, які працювали у 15 областях УРСР.

У серпні-вересні 1979 року арештували майже всіх учасників організації. Двоє її керівників загадково загинули: Іван Мандрик випав з четвертого поверху з ножовим пораненням, Тарас Диндин випав на ходу з потяга. Ще один очільник УНФ-2 — Василь Зварич — дав свідчення і отримав термін.

Під час слідства, яке вели підполковник І. Рудий, капітан О. Лябах, лейтенант О. Майданченко, Крайника били. Потім його етапували до Івано-Франківської тюрми КДБ. У помешканнях його родичів пройшли обшуки. В одиночній камері Микола знайшов лезо і порізав вени. Лікарям вдалось його врятувати, а наглядачі роздягли його, побили і знову кинули до одиночки.

Наприкінці листопада 1979 року Крайник почав давати свідчення, бо думав, що його зрадили. На столі у слідчого лежали документи, що потрапили до рук силовиків випадково. Микола назвав 21 особу (з псевдонімами), які долучались до роботи УНФ-2. Справи порушили проти 10 осіб, допитали понад 100, викликали на суд понад 20.

Через важкий стан здоров’я Крайника перевели до Львівської тюремної лікарні. На суді його дружині зламали руки, порвали одяг і навіть оштрафували за розбите невідомою особою скло. Доньку, сестру та односельчан до залу суду не пропустили взагалі.

7 років таборів суворого режиму та 3 роки заслання — таким був вирок Миколі Крайнику. Відбував покарання у таборі ЖХ-385/3 у Мордовії.

Зайцев Юрій. Антирежимний рух (1956—1991) // Львів: Історичні нариси. — Львів, 1996. Режим доступу: https://goo.gl/QwnlXI

Овсієнко Василь. Крайник Микола Михайлович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2013. — 8 червня. Режим доступу:https://goo.gl/yoOoZh

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Юрочко Богдан. Друкарська машинка як зброя проти режиму // Львівська газета. — 2006. — 17 січня. Режим доступу: https://goo.gl/5wKlER

На початку місяця макіївський гірничий майстер Володимир Клебанов виступив на захист прав робітників та службовців, а також проти сваволі дирекції. Арешт не забарився. Донецький суд визнав його неосудним та направив до Дніпропетровської психіатричної лікарні на 5-річне «лікування».

Після звільнення Клебанов не міг влаштуватись на роботу, тому почав вимагати у влади компенсації моральних збитків за час, проведений на примусовому «лікуванні». За намагання домогтися справедливості вдруге госпіталізований і переведений до Донецької психіатричної лікарні.

Раніше робітник не раз виступав проти порушень умов праці шахтарів, викривав крадіжки адміністрації. Ідея створити Вільну профспілку трудящих виникла у нього після третьої «ходки» до Макіївської спецпсихлікарні. У 1978 році ця організація розпочала свою діяльність.

Рапп Ірина. Клебанов Володимир Олександрович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/iZuc1b

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

У 1920-х—1930-х роках Володимир Коряк був відомий у літературних колах як компартійний ідеолог. Близький до палкого борця з українським буржуазним націоналізмом Андрія Хвилі, активно викривав Миколу Хвильового. Втім, його праці деякі сучасні літературознавці вважають цікавим прикладом переосмислення літпроцесу.

30 вересня 1937 року письменника виключили з КП(б)У як «буржуазного націоналіста, що не побажав роззброїтися проти радянської влади», а наступного дня обшукали квартиру та заарештували.

У справі є «зізнання» підсудного, нібито він справді вів «контрреволюційну роботу» і заслуговує на покарання.

Слідство тривало недовго. 21 грудня того самого року відбувся суд, на якому Володимира Коряка засудили до розстрілу. Вирок був виконаний 22 грудня 1937 року.

Дружину арештували через три тижні після Володимира та засудили до 5 років заслання в Караганді.

Володимир Коряк реабілітований у 1956 році.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Сподарець Михайло. Літературно-критична діяльність В. Коряка // Вiсник Харкiвського нацiонального унiверситету iм. В. Н. Ка­-разiна. — 2012. — № 989. Сер.: Філологія. — Вип. 63. Режим доступу: https://goo.gl/EAIjsB

65

Ігор Геращенко — чоловік та соратник Ірини.

66

Текст Олени Кухар.