Розстрільний календар

Листопад

3 листопада 1937 року є однією із найжахливіших в історії ГУЛАГу та однією із найвагоміших дат в історії України ХХ століття. За кілька днів наприкінці жовтня — на початку листопада 1937 року було знищено цвіт української інтелігенції.

Розстріли було здійснено до 20-ї річниці більшовицької революції. Імовірною причиною вбивства 1111 людей, серед яких було близько 300 українців, стала підготовка до війни з Фінляндією. Влада не хотіла, аби інформація про табори та в’язнів поширювалась за межі Союзу.

Списки складали начальник Соловецької тюрми Іван Апеттер та його заступник Пьотр Раєвський. В’язнів із Соловків перевезли на материк та утримували у приміщенні пересильної тюрми у Медвеж’єґорську, що була неподалік місця злочину. Розстріли виконував капітан держбезпеки Міхаїл Матвєєв разом із поплічниками-«помічниками».

Час на вбивство однієї людини — кілька хвилин. Арештантів витягували з машини по одному і розстрілювали, хто чинив опір — отримував удар по голові. Є свідчення, що деякі з в’язнів зуміли пронести із собою заточки і спробували вбити або принаймні поранити катів.

Надворі стояв лютий мороз. Після кількох пострілів Матвєєв з помічниками ішли грітись.

3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох було розстріляно понад сотню українців. Того дня зустріли свою смерть поет Василь Атаманюк-Яблуненко, науковець Олексій Вангенгейм, поет Марко Вороний, професор Василь Гоца, історик Сергій Грушевський, літератор Григорій Епік, поет Микола Зеров, літератор Мирослав Ірчан, письменник Михайло Козоріс, журналіст Петро Кривенко, Антін, Богдан та Остап Крушельницькі, офіцер Микола Кузняк, драматург Микола Куліш, режисер Лесь Курбас, професор Михайло Лозинський, прозаїк Валер’ян Підмогильний, письменники Клим Поліщук та Валер’ян Поліщук, географ Степан Рудницький, письменник Олекса Слісаренко, поет Павло Филипович, історик та міністр УНР Микола Чехівський, офіцер Олексій Яворський, письменник Юліан Шпол та багато інших.

Одного разу вчителька накинулась на мене під час уроку: «Чєво ти либишся?» Я недавно приїхав з України і не зрозумів, що вона питає.

Коли я приїхав в концтабір і зустрівся з українцями, я вже ледве сто слів пам’ятав українською мовою. А спочатку було: «Чєво ти либишся?»

Зі спогадів Богдана Климчака

Родину Климчаків — один із синів був членом ОУН — на початку 1950-х років вислали на спецпоселення до Хабаровського краю. Вперше Богдана заарештували після закінчення технікуму — п’ять років хлопець відбув у мордовському таборі.

Після звільнення повернувся в Україну. Невдовзі спробував втекти із СРСР. У 1978 році Климчак перейшов радянсько-іранський кордон і здався правохоронним органам. Але за дев’ять днів, згідно з міжнародними домовленостями між країнами, його передали на «батьківщину».

У червні 1979 року Богдана Климчака засудили до 15 років таборів суворого режиму та 5 років заслання. Покарання за спробу втечі відбував у мордовському таборі ВС-389/36 та 35, але часто бунтував, оголошував голодування, за 12 років ув’язнення рівно 590 діб провів у штрафному ізоляторі (ШІЗО), 10 місяців у табірній тюрмі (ПКТ), 7 місяців — на погіршеному харчуванні. Незважаючи на нелюдські умови, він категорично відмовлявся підписувати будь-які документи, що полегшили б його становище.

Звільнений 11 листопада 1990 року. Реабілітацію не прийняв.

Богдан Климчак // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rmSmD1

Овсієнко Василь. Климчак Богдан Степанович: Інтерв`ю 21 січня 2000 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2008. — 22 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/ 9L5mh4

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

4 вересня 1965 року, під час першої хвилі арештів шістдесятників, у квартирі Караванського в Одесі відбувся обшук. У автора самвидаву кадебісти сподівались знайти багато компромату, проте помешкання було чистим.

Наступного дня Святослав Караванський почав протестувати проти такого свавілля: поширив звернення про безпідставний обшук, а згодом вручив консулам Польщі та Чехословаччини листи про «порушення ленінських норм національної політики» в Україні та арешти інтелігенції.

Караванського було вперше заарештовано за приналежність до ОУН у 1945 році. Проте він відсидів лише половину терміну, вийшовши за амністією. Після сміливого спротиву у 1965 році його відправили досиджувати термін, що залишився — 8 років та 7 місяців. Генеральний прокурор СРСР Роман Руденко (організатор міжнародних конгресів по боротьбі з нацизмом і мілітаризмом, обвинувачувач від СРСР на Нюрнберзькому процесі) вирішив, що звільнення Караванського у грудні 1960 року було «помилковим».

Проте і в таборі суворого режиму Караванський протестував: оголошував голодування, розсилав листи, через що сидів у штрафному ізоляторі та БУРі (з рос.: барак усиленного режима). За кілька років через «порушення табірного режиму» його перевели до Володимирської в’язниці. Усі документи, які він таємно передавав дружині — листи, книги з тайнописом, твори, свідчення в’язнів (зокрема і про розстріли в Катині) — миттєво розходились у самвидаві. За це його термін його ув’язнення був подовжений на 3 роки тюрми і 7 років таборів.

Загалом унікальний мовознавець та поет провів у неволі 31 рік.

Анцибор Дар’я. Святослав Караванський проти сталінської «єрижки» // Gazeta.ua. — 2012. — 24 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/EhtFw5

Караванський Святослав. Практичний словник синонімів української мови. — К.: Українська книга, 2000. Режим доступу до онлайн-версії словника: https://goo.gl/MV5UED

Караванский Святослав Иосифович // Открытый список: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/W245aQ

Мельник Ігор. Арешти української інтелігенції 1965 року. Режим доступу: https://goo.gl/y4JimG

Рапп Ірина. Караванський Святослав Йосипович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/jdLCsz

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012. 14 листопада 1937 року розстріляний письменник Дмитро Бузько68

У 1920-х роках Дмитро Бузько співпрацював з ЧК. Він повинен був здати отамана Семена Заболотного. За мотивами операції Дмитро написав роман «Лісовий звір», який став бестселером, згодом був екранізований.

Бузька заарештували в Одесі 20 жовтня 1937 року. Приводом став його виступ на зборах письменників, де Дмитро сказав: «Мені прикро, що наших українських радянських письменників не читають партійці і найвідповідальніші партійці... Помилятися можуть усі, і критикувати необхідно всіх. Ми ще не вміємо критикувати, незважаючи на особи, у нас панує чиношанування. Коли Косіор помилиться, ми скажемо: ти помилився. Коли великий, мудрий Сталін помилиться, ми, демократія, скажемо: ти помилився...»

Слідство намагалось звинуватити Бузька у причетності до «націоналістичної організації» через його «антисталінський випад». Письменник заперечував «факти» слідства.

1 листопада 1937 року «трійка» засудила Дмитра Бузька до розстрілу. Вирок був виконаний 14 листопада 1937 року.

Тридцять років згідно з офіційними документами датою смерті письменника вважалось 18 квітня 1943 року, а причиною — крупозне запалення легень.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Бузько Дмитро (1891—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/m3Nii3

20-ті LIVE з Яриною Цимбал. Режим доступу: https://goo.gl/ QpW1eg

Відомого на той момент громадського активіста та захисника прав в’язнів В’ячеслава Чорновола звинуватили у тому, що нібито за його участі був створений і переданий за кордон документ, що розкривав незаконний характер судових процесів 1965—1966 років.

Чорновола ув’язнили за статтею 187-1: «поширювання завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». На суді були присутні Алла Горська, Іван та Надія Світличні, Іван Драч.

Улітку наступного року у таборі В’ячеслав Чорновіл голодував 48 днів, щоб повернути вилучені рукописи. Звільнений за амністією у лютому 1969 року.

Бажан Олег. В’ячеслав Чорновіл — провісник духовної свободи. Режим доступу: https://goo.gl/EdU7NG

Відкритий лист громадян України до Л. І. Брежнєва, О. М. Коси­гіна і М.В.Підгорного з протестом проти репресій, що відбулися у середині 60-х pp. (1968 p., квітень). Режим доступу: https://goo.gl/AQ2Y9N

Побережець Ганна, Шкварець Валентин. Чорновіл В’яче­слав Максимович: життєпис-хроніка діяльності та творчості. — Миколаїв : Іліон, 2012. 17 листопада 1970 року засуджений історик Валентин Мороз69

Причиною другого арешту дисидента стали статті, написані на волі. Втім, за словами дружини Валентина Мороза, у статтях слідчі не виявили нічого антирадянського, тому до справи долучили написану ще під час першого ув’язнення працю «Репортаж із заповідника Берії».

Судові засідання були закритими, що викликало обурення громади. Свідки В’ячеслав Чорновіл, Іван Дзюба, Борис Антоненко-Давидович відмовились свідчити, остерігаючись спотворення даних. Вирок — 6 років спецтюрми, 3 роки таборів та 5 років заслання — оголосили також у закритому режимі. Це рішення викликало понад 40 масових протестів у СРСР та за кордоном — у США, Канаді, Франції... Із вимогою звільнення Валентина Мороза виступали Ірина Стасів, Ніна Строката, Олена Антонів, Юрій Шухевич та багато інших.

У Володимирській в’язниці, де Мороз відбував перший етап покарання, дисидента поранили заточеною ложкою. Два роки він пробув в одиночці, голодував, вимагаючи перевести його до табору. КДБ ухвалив рішення утримувати Мороза у в’язниці впродовж усього терміну.

Другий етап ув’язнення Мороз відбував у мордовському таборі. Його протести та виступи спричинились до створення спеціального комітету, у складі Данила Шумука, Володимира Романюка та Едуарда Кузнєцова. Комітет, що мав сприяти дружнім відносинам серед політв’язнів, засудив поведінку Валентина Мороза, зокрема за неповагу до в’язнів та розпалювання національної ворожнечі. Також члени комітету запропонували бойкотувати Мороза та не згадувати його імені у самвидаві.

Втім, протести за звільнення Мороза не вщухали. В результаті СРСР обміняв Валентина Мороза та ще чотирьох осіб на двох агентів КДБ, що шпигували в ООН і були викриті.

Валентина Мороза у США зустрічали гучно. Проте, як свідчать джерела, інтерес до особи дисидента швидко згас через його різкі заяви.

Вахрамеєв Олександр. Волинянина Валентина Мороза США обміняли на радянських шпигунів // Вісник+К. — 2016. — 14 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/cwyK3t

Мороз Валентин (1936 р.н.): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/iVWFQy

Рапп Ірина. Мороз Валентин Якович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу:https://goo.gl/EemK75

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Справа Валентина Мороза // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/MAAEQF

Тисяча людей зустрічала у аеропорті «Бориспіль» труни з тілами закатованих українців. Згідно з радянськими законами, тіла в’язнів передавали родинам лише після закінчення терміну.

Місцеві органи влади у Пермській області влаштовували серйозні перешкоди перепохованню: брехали про епідемію у Чусовському районі, не поспішали із виготовленням трун, пробили колеса машини... Включно з паперовою тяганиною, процес перепоховання тривав майже три місяці.

Після довгих бюрократичних перипетій син Василя Стуса Дмитро, режисер Станіслав Чернілевський та Василь Ґурдзан 17 листопада почали викопувати труни...

Відспівували Василя Стуса, Юрія Литвина і Олексу Тихого у Свято-Покровській церкві на Подолі (саме там у різний час відспівували Валерія Марченка та Георгія Ґонґадзе). Труни несли Володимирською вулицею повз КДБ на Байкове кладовище. У процесії взяли участь понад 100 тисяч осіб.

Кузнецова Інна. Ми ще повернемось... До 20-річчя перепоховання Василя Стуса, Юрія Литвина та Олекси Тихого // Радіо Свобода. — 2009. — 18 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ sgIB4y

Мороз Міла. Хотіли нести тіла на плечах, а КДБ було проти — свідок перепоховання Стуса // Громадське радіо. — 2015. — 19 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/nFDmFE

Нецензурний Стус: Книга у 2 частинах. — Тернопіль: Підручники і посібники, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/HZ1jDX

Овсієнко Василь. Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 18 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/6VchDo

Овсієнко Василь. Повернення. Режим доступу: https://goo.gl/ Hu2gaf

Просвітлої дороги свічка чорна: [Кінохроніка перепоховання та спогади. 1992]. Режим доступу: https://goo.gl/euc5Do

Шовкошитний Володимир. Герої народжуються на могилах героїв // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2013. — 16 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/ ErFA2m

Коли я приїхав до табору в Мордовію, мене зустріла українська громада... Я думав, що Караванський сидить, Мороз, і ще пару людей сидять. А тут — сотні людей! Я кажу: так що ви тут сидите, треба ж щось робити, заяви писати! А вони: «Так це ж банда, їх лише стріляти треба, вони плювати хотіли на ваші заяви».

З інтерв’ю Радіо Свобода

Через чотири дні після затримання Миколу Горбаля офіційно звинуватили в «антирадянській агітації та пропаганді». Під час обшуку в нього вилучили поему «Дума», де Україна була зображена як колонія тоталітарного СРСР.

У квітні 1971 року Миколу Горбаля засудили до 5 років таборів суворого режиму та 2 років заслання. Етапований до мордовського табору у селище Лєсной.

Семен Глузман згадував про перебування Миколи Горбаля у таборі так: «Доки наші наглядачі-чекісти натхненно боролися з присутністю в зоні зимової білизни та пружинних механічних бритв (Не положено!), тихі і зовні спокійні до байдужости Антонюк і Горбаль обкладалися безліччю книг та журналів і... писали, писали, писали. Їхні «ксиви» несли світові інформацію про людей зони, її життя. І це була страшна зброя».

У 1975 році Миколу Горбаля етаповано до Томської області. Після заслання, почувши про початок ліквідації Української Гельсінської спілки, вирушив до Києва, аби поповнити її ряди.

Микола Горбаль. Режим доступу: https://goo.gl/HNpkDp

Овсієнко Василь. Горбаль Микола Андрійович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/jTdqJn

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Трегубова Ярослава. «Коли нації тяжко, Бог посилає потрібних людей» — політв’язень Горбаль // Радіо Свобода. — 2016. — 7 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/oV0nYM

У 1956 році Данила Шумука достроково звільнили із Володимирської тюрми, де він відбував покарання за бунт у Норильському таборі. У листопаді 1957 року КГБ почав пропонувати Данилові Шумуку «співпрацю», від якої той категорично відмовився. Удар у відповідь не забарився — у помешканні Шумука був проведений обшук, а письменника вивезли до Луцької тюрми.

За «антирадянську агітацію та пропаганду» на закритому засіданні Шумука засудили до 10 років позбавлення волі у таборах суворого режиму.

Відбував термін у Воркуті, Тайшеті, Мордовії (сумнозвісний табір ЖХ-385). За вилучені під час обшуку записи багато часу відбув у БУРі (з рос.: барак усиленного режима).

Данило Шумук відбув увесь термін. 21 жовтня 1967 року його етапували до Києва і через місяць звільнили. Та на волі він пробув недовго: 12 січня 1972 року його заарештували втретє.

ЖИВИЙ ГОЛОС: Данило Шумук про Норільське повстання 1953 року // З архіву Богдана Нагайла. Режим доступу: https://goo.gl/ROJxTt

Зінкевич Осип. Про спогади Данила Шумука і «всезнаюче» КДБ // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 18 березня. Режим доступу: https://goo.gl/jP2zKI

Рапп Ірина. Шумук Данило Лаврентійович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/5WFqJd

Шумук Данило Лаврентьевич (1914—2004) // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/Po8qId

Шумук Данило. За східнім обрієм. — Париж, Балтимор: Смолоскип, 1974. Режим доступу: https://goo.gl/kRhGTn

Шумук Данило. Пережите і передумане: Спогади й роздуми українського дисидента-політв’язня з років блукань і боротьби під трьома окупаціями України (1921—1981). — Детройт, 1983. Режим доступу: https://goo.gl/rRftSK

Шумук Данило. Я також знав Василя Стуса // Не відлюбив свою тривогу ранню... Василь Стус — поет і людина: Спогади, статті, листи, поезії / Упоряд. Орач (Комар) О.Ю. — К. : Укр. письменник, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/ilRpxn

Мирослава Сопілка (творчий псевдонім Юлії Мисько) разом із чоловіком Михайлом Пастушенком переїхала з Польщі на «вільну радянську Україну» у 1930 році. У Винниках біля Львова, де вони до того часу жили, письменницю двічі заарештовували за участь у робочих страйках та дружбу з членами Компартії Західної України.

Мрія про світле майбутнє у вільній країні розбилась: у серпні 1937 року заарештували Мирославу Сопілку, а у вересні — Михайла Пастушенка. Подружжя звинуватили у шпигунстві на користь польської розвідки; слідчі цікавились також їх зв’язками з Мирославом Ірчаном та Василем Бобинським.

На допитах жодної інформації на користь обвинувачення ув’язнені не надали. 18 листопада 1937 року розстріляли Михайла, через кілька днів до найвищої міри покарання засудили і Юлію. Вирок був виконаний 28 листопада 1937 року.

Подружжя поховане у Биківнянському лісі.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Кубська Лариса. Творча спадщина Мирослави Сопілки — цінне надбання української літератури. Режим доступу:https://goo.gl/EFZhVZ

Аркадій Казка, за визначенням істориків, став одним із перших «лицарів німого протесту».

Письменника заарештували у вересні 1929 року за начебто належність до міфічної Спілки визволення України (так звана «справа СВУ»). В одеській в’язниці Аркадія допитував слідчий Григоренко, він вивідав, що Казка нібито приїхав до Одеси за дорученням якоїсь «контрреволюційної організації». Втім, матеріалів слідства в архівах не знайдено.

23 листопада 1930 року тіло Аркадія Казки знайшли у тюремній камері. За офіційною версією, письменник не витримав перебування у в’язниці і повісився на рушнику. Проте його друзі відмовлялись у це вірити, вважаючи вбивство більше реальним сценарієм. Начальник окрвідділу ДПУ УСРР Ємельянов, начальник 2-го відділку Блюман та оперуповноважений Григоренко закрили справу за фактом самогубства.

Поета реабілітовано 27 листопада 1997 року Чернігівською обласною прокуратурою. Справу за підозрою у вбивстві не відкрито. Архів Аркадія Казки знищено під час Другої світової війни. Збірка його творів вийшла друком у видавництві «Смолоскип» у 2010 році.

Демченко Тамара. «Седнів мене заколисав»: Аркадій Казка про свою батьківщину // Містечко над Сновом: збірник статей і матеріалів. — Ніжин: Аспект-Поліграф, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/eaBlxP

Демченко Тамара. Аркадій Казка: поет з розстріляного покоління // Сіверянський літопис. — 2010. — № 4—5. Режим доступу: https://goo.gl/5ZAsWL

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Пристайко В. І, Шаповал Ю. І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. — 448 с. Режим доступу: https://goo.gl/8FCzLF

Слобожаніна Наталя. Як з Аркадія Казки хотіли зробити Сказкіна. Режим доступу: https://goo.gl/w9y5AC

Шкварчук В. Винуватий, бо українець https://goo.gl/ 4qTGz8

Шугай Олександер. Крапля сонця у морі блакиту. Казка Аркадій. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 2010.

Допитував митців оперуповноважений Микола Грушевський. Він «будував» справу навколо ймовірної «української контрреволюційної націонал-фашистської діяльності. Мета — відторгнення України від Радянського Союзу і створення української націонал-фашистської держави», долучав до справи розгромні статті та детально випитував про тих, чия діяльність начебто заважала будувати «щасливу радянську дійсність».

Уривок із допиту від 4 грудня 1936 року:

«Бойчук: Я познайомився з Шептицьким у 1907 році через відомого польського критика Станіслава Віткевича. І Шепти­цький запропонував мені поїхати вчитися до Німеччини та Франції за його рахунок. На кошти Шептицького я навчався до 1911 року і зустрічався з ним під час приїздів додому.

Слідчий: До цього на чиї гроші ви навчалися?

Бойчук: Я був стипендіатом українського Наукового товариства імені Шевченка у Львові.

Слідчий: Ви даєте загальні відповіді. Слідству відомо, що ви проводили націонал-шовіністичну роботу».

Михайла Бойчука, Василя Седляра, Івана Падалку, Івана Липинського та Івана Орла-Орленка розстріляли 13 липня 1937 року.

Софію Надашківську-Бойчук розстріляли 11 грудня 1937 року.

Оперуповноважений Микола Грушевський був заарештований 6 серпня 1937 року за «фальсифікацію справи». Він визнав, що свідчення проти художників неправдиві. 7 вересня того самого року Грушевського засудили до найвищої міри покарання. Найімовірніше, він похований у тому самому місці, де і його жертви, — у Биківні.

Аболєшева Анастасія. Як це: убити мистецтво // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/3ntu5Z

Бойчук Михайло Львович // Открытый список: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/mhtxJH

Кравченко Ярослав. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. — К.: Оранта, 2010.

Михайло Бойчук // Радіо Свобода. —2007. — 31 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/7Cz1hH

Штогрин Ірина. Гуманітарна сфера: під розстріл (до 73-ї річниці загибелі Михайла Бойчука) // Радіо Свобода. — 2010. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/yuD5nC

Степан Кожум’яка відбув у неволі 22 роки.

Коли його вперше скрутили і вели вночі Одесою, проститутки, як згадував він сам, плакали: «О, лягаві вже й українчика забрали, паскуди!»

Талановитого студента відпустили здати іспити, а потім — уже дипломованого — примусово відправили на будівництво «Енергобуду» до Йошкар-Оли. Повернувся за кілька років з обмеженими правами. Перед другим арештом побачив вдома обшук і хотів втекти, але подумав «У чому ж моя вина? Чого мені боятися?» — і на 10 років поїхав будувати мости у Самарлаг. Втретє слідчий, погрожуючи Степану вкраденою у нього ж рушницею, «пришив» терористичну діяльність і забрав у хлопця п’ять років свободи.

До Кожум’яки ходили знайомитись всі відомі політичні в’язні, митці, політики, називали його лагідно «дідом Степаном», дружили і писали всілякі приємні спогади. Дід Степан «бомбив» усі офіційні установи мільярдами листів: вимагав повернути крихітну свічечку букви ґ до української абетки, відстоював права людини усіма можливими способами та поширював самвидав, змушував зняти цензуру з віршів Симоненка, перший у Шполянському районі почав березневу традицію зустрічей біля пам’ятника Шевченку.

У його спогадах є гарна фраза: «Інтелігентна людина — це світло, що повинно світити навколо всіма найкращими якостями».

Дід Степан помер в останній день літа 1989 року.

Після таких людей лишається світло. Багато-багато світла. І від цього приємно і сумно водночас.

Кожум’яка Степан. Одіссея діда Степана // Біль: Альманах. — Вип.5—6. — Львів, 1995. Режим доступу: https://goo.gl/dbyUGM

Милі мої українці: [Документальний фільм Олександра Жовни про Степана Кожум’яку]. Режим доступу: https://goo.gl/EzWNo6

68

Див. також: «18 квітня 1943 року датована фальшива довідка про смерть письменника Дмитра Бузька» (с. 165).

69

Див. також: «1 вересня 1965 року заарештований історик Валентин Мороз» (с. 349).