Розстрільний календар

Червень

Я тюрми і смерті не боюся, я вже загартований!

Отець Михайло Винницький (за спогадами рідних)

Священик Української католицької церкви отець Михайло Винницький чотири рази перебував за ґратами. Він пройшов Сибір, Казахстан та Котлас в Архангельській області, відбував покарання у Луганську. Один з енкаведистів, чиї спогади про отця Михайла збереглись до наших днів, був вражений його стійкістю: «До нас привезли священика. Називається Винницький. Він цілу ніч клячав [стояв на колінах] і молився. Я ще такого не бачив...»

Востаннє отця Михайла заарештували, коли він перебував на Янівському цвинтарі у Львові. Звинуватили у «дармоїдстві» за статтею 214 Карного кодексу УРСР. У тюрмі свіщеник захворів, але, навіть не маючи змоги встати з ліжка, на прохання в’язнів відправляв службу Божу. «Власні груди служили йому за престіл, окуляри — за літургійний посуд, а футляр від окулярів — за дароносицю», — пригадували свідки.

На свободу Михайло Винницький вийшов у 1987 році, після того як генеральним секретарем ЦК КПРС став Михайло Горбачов. На свободі долучився до боротьби за відновлення громадянських, національних та релігійних прав в Україні.

Борейко Володимир. Пам’ять про праведника буде вічна. Режим доступу: https://goo.gl/mYqLBu

Дзюрах Богдан. Євангеліє, втілене в житті та діяльності блаженних і праведних Редемптористів Львівської Провінції ЧНІ // Релігійно-інформаційна служба України: [Електронний ресурс]. — 2003. — 20 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/WCX3co

Останні дні письменника минули у в’язниці, куди його кинули за нібито участь у контрреволюційній фашистській організації. 23 квітня 1937 року його заарештували, на допитах намагались вибити покази проти колег-письменників Гната Проня, Бориса Коваленка, Володимира Ярошенка.

З першого допиту Дмитро Чепурний відмовився визнавати провину і заявив, що названі письменники не були членами жодних, тим більше націонал-фашистських партій. Слідство використовувало заборонені прийоми: на Чепурного тиснули, шантажували, погрожували, але підписувати сфальшовані документи він відмовився.

В обвинувальному вироку Дмитра Чепурного, як і багатьох в’язнів, звинуватили у контрреволюційній діяльності, що шкодить Радянському Союзу. 15 липня 1937 року Військова колегія Верховного суду СРСР винесла вирок — 10 років тюремного ув’язнення із обмеженням у політичних правах на 5 років, а також конфіскація всього майна. Володимир Ярошенко, свідчення на якого відмовився давати Чепурний, був звинувачений та розстріляний 23 жовтня 1937 року в Києві.

Письменник відбував термін у Володимирській в’язниці та в Новосибірську. Часто писав скарги в урядові організації, де описував порушення слідчими процедури допитів та слідства, вимагав переглянути свою справу. Відповіді він так і не дочекався.

У 1958 році Дмитра Чепурного реабілітували.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Чепурный Дмитрий Иванович // Сталинские списки: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/3c09xj 2 червня 1972 року Ярослав Добош дав викривальну прес-конференцію: операція «БЛОК»40

2 червня 1972 року головний свідок масштабної операції «БЛОК» Ярослав Добош дав викривальну прес-конференцію.

4 січня 1972 року спецслужби затримали на кордоні громадянина Бельгії Ярослава Добоша. Кадебісти знали, що під час перебування на території Радянського Союзу студент спілкувався з дисидентами. Вони не прогадали: Добош намагався вивезти за кордон самвидав: фотокопію словника Святослава Караванського, примірник «Українського вісника» В’ячеслава Чорновола та ін. Свідчення Добоша, записані на допитах у КДБ, стали ключовими у формуванні обвинувачень проти низки громадських активістів.

На прес-конференції, метою якої було засудження дисидентства та демонстрація того, що так званою опозицією керують із-за кордону, Добош повідомив, що був зв’язковим між антирадянськими центрами та «агентами» в Україні. Згодом його вислали з СРСР.

На першій прес-конференції у Бельгії Ярослав Добош зізнався, що свідчення і публічний виступ були зроблені ним під тиском радянських спецслужб і реального підґрунтя не мали.

«Справа Добоша» стала початком масової «зачистки» митців, науковців та громадських активістів. Вона тривала з 1972 до 1973 року і торкнулася близько 200 людей, серед яких Василь Стус, Данило Шумук, Стефанія Шабатура, Василь Овсієнко, Ірина Світлична та інші.

Добош. «Справа Добоша» // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2006. — 1 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/nooT6a

Захаров Борис. Сорок років від дня «Генерального погрому» // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2012. — 10 січня. Режим доступу: https://goo.gl/t2cmLf

Кіпіані Вахтанг. «Антирадянщики». Погромний січень 72-го. Режим доступу: https://goo.gl/oDX7ri

Овсієнко Василь. Особистість проти Системи. До 40-річчя арештів 1972 року // Україна молода. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://bit.ly/1W1tVnk У ніч проти 4 червня 1946 року було винесено вирок у справі ієрархів УГКЦ41

Приниження арешту, допитів та несправедливого суду Йосиф Сліпий зазнав буквально за декілька місяців після інтронізації на митрополичий престол. Він відсидів загалом 18 років (сів у віці 53 років, а вийшов 71-річним) — його звільненням уже за «відлиги» опікувались Папа Римський і президент США.

Йосиф був наступником митрополита Андрея Шептицького. Сподіваючись, що УГКЦ зможе пристосуватись до радянського ладу, він певний час намагався запевнити Кремль у тому, що очолювана ним Церква «поза політикою». Джерела свідчать, що Йосиф Сліпий спробував завершити розпочате ще Шептицьким збирання коштів на користь поранених червоноармійців і передав до Москви 100 тисяч рублів як пожертву грекокатоликів у фонд Червоного Хреста.

Але сподівання на порозуміння були марними. НКВС розробляло справу проти керівництва УГКЦ під кодовою назвою «Ходячие» з 1939 року. Контрастна ілюстрація: ще в грудні 1944 року посланці УГКЦ були прийняті у Раді Народних Комісарів СРСР, де їх запевнили у лояльному до них ставленні, а вже в ніч проти 11 квітня 1945 року сталися обшуки в соборі Святого Юра.

Для цієї операції було виділено 62 співробітники КДБ та 121 (!) боєць внутрішніх військ НКВС. Тільки для арешту Йосифа Сліпого було відряджено групу з шести оперативників.

Зберігаються оригінали 48 протоколів допитів митрополита, але цілком можливо, що їх було більше. Перша зустріч Йосифа Сліпого зі слідчим тривала понад шість годин. Допити найчастіше розпочиналися у першій половині дня і тривали до глибокої ночі. Слідство вимагало від митрополита зізнань в антирадянській і націоналістичній діяльності.

29 травня — 3 червня 1946 року було проведено закрите судове засідання без участі обвинувачення і захисту. Вирок було оголошено в ніч проти 4 червня. Усіх підсудних було визнано винними в антирадянській і контрреволюційній діяльності і засуджено: митрополита Йосифа Сліпого — до 8 років виправно-трудових таборів, прелата Петра Вергуна — до 7 років таборів, єпископів Миколу Чарнецького і Никиту Будку — до 5 років таборів кожного. Єпископ Григорій Хомишин помер у в’язниці під час слідства. Матеріали стосовно єпископа Івана Лятишевського було виділено в окрему справу, а його самого заслано до Казахстану на 5 років.

У червні 1953 року Йосифа Сліпого викликали до Москви для налагодження контактів з Ватиканом й запропонували написати працю з історії УГКЦ в СРСР. Але в 1954 році, після розстрілу Берії, митрополита знову відправили на поселення до Сибіру, до будинку інвалідів. У 1957 році був конфіскований рукопис написаної митрополитом «Історії», що стало причиною нового арешту. Вчергове засуджений — на 7 років — Йосиф Сліпий був направлений на Камчатку, згодом у Тайшетські табори.

У грудні 1960 року митрополита привезли до Києва, запропонували виступити з відозвою проти Папи Римського, але Йосиф Сліпий відмовився. Через це у 1961 році він був визнаний особ­ливо небезпечним рецидивістом і знову відправлений до Мордовії (прибув туди хворим на запалення легень).

Визволення митрополита пов’язане з Папою Іоанном ХХІІІ та президентом США Джоном Кеннеді. Представник Кеннеді Норман Казенс, їдучи до Москви під час Карибської кризи, відвідав Ватикан, де дізнався про долю Йосифа Сліпого, і згодом на зустрічі з Нікітою Хрущовим поставив питання про звільнення 70-літнього митрополита. У 1963 році Йосиф Сліпий виїхав до Рима.

3 червня 1991 року Йосиф Сліпий, Микола Чарнецький, Никита Будка і Петро Вергун були реабілітовані на підставі статті 1 Закону УРСР від 17 квітня 1991 року «Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні», однак невдовзі, 11 липня 1991 року, Прокуратура УРСР дійшла висновку, що вищеназвані священно­служителі засуджені справедливо та не підлягають реабілітації.

Але здоровий глузд та справедливість все ж таки перемогли — 19 вересня 1991 року Судова колегія у кримінальних справах Верховного Суду УРСР визнала висновки Прокуратури УРСР безпідставними, підтвердивши цим реабілітацію ієрархів УГКЦ.42

Білас Василь. Агентурна справа «Ходячие». НКВС проти УГКЦ // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 15 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/dmONy

«Патріарх Йосиф Сліпий став живим голосом Церкви, яка була приречена на мовчання у Радянському Союзі» — Олег Турій: [Інтерв’ю] // Інститут Історії Церкви Українського католицького університету: [Електронний ресурс]. — 2015. — 6 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/J7WvzV

Сердюк Наталія. Справа ієрархів УГКЦ (1945 р.): документи і матеріали // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2003. — № 1. Режим доступу: https://goo.gl/90kaDn

Згідно зі слідчими матеріалами, очолюваний Василем Вдовцовим загін чисельністю до 1000 повстанців брав участь у боях проти Червоної армії, а в районі залізничних станцій Жеребкове й Заплази розібрав колію та пустив під укіс ешелон із боєзапасом для червоноармійців. Після придушення повстання Василь Вдовцов виїхав до Одеси, де його було мобілізовано до Добровольчої армії Денікіна. Він служив у кінному загоні державної варти в повітовому містечку Ананьїв у чині підпоручика. Емігрував, але 1921 року нелегально повернувся до СРСР.

За постановою судової трійки при колегії ДПУ УСРР Василя Васильовича Вдовцова, ешканця села Любашівка Первомайської округи, було засуджено до 10 років ув’язнення в концтаборі. Його було обвинувачено як одного з організаторів збройного антибільшовицького повстання, що відбулося 1919 року на території Любашівської волості Первомайського повіту Херсонської губернії.

Подальша доля повстанця невідома.

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіо­нальних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R 6 червня 1937 року розстріляна поетка Ладя Могилянська43

Донька письменника Михайла Могилянського, талановита поетеса Ладя (Лідія) Могилянська була вперше заарештована в Чернігові у 1929 році. Приводом стали знайдені в Ладі копії статті студента Київського художнього інституту Олега Гаменецького, де йшлося про жорстокі методи колективізації.

За офіційним звинуваченням у приналежності до «контрреволюційної організації дворянства» Могилянську було засуджено до розстрілу із заміною вироку на 10 років таборів.

Академік Дмітрій Ліхачов, який потоваришував з Ладею в таборах, згадував: «У будинку Коцюбинського збирався гурт молоді, який владі, звісно, потрібно було виставити контрреволюційною змовою. Ладя отримала десять років, хоча, впевнений, цікавилася вона лише поезією. Висока, струнка білявка, яка носила модну тоді зачіску «фокстрот» та короткі спідниці».

Термін Ладя відбувала на Соловках, згодом — на будівництві Біломоро-Балтійського каналу.

На Соловках Могилянська працювала машиністкою. Жвава, швидка, із гострим розумом, вона цікавилась кримінальним фольк­лором і справляла на чоловіків неабияке враження: Ліхачов згадував, що серед арештантів поширилася «хвороба», яку вони називали ладоманією.

У 1933 році Ладя була умовно звільнена, дістала статус вільнонайманої. З «Біломорканалу» вона перейшла на будівництво каналу «Москва—Волга». Тут Могилянська працювала редакторкою табірної газети, що виходила українською мовою («За нову людину»). Зі спогадів: «Ім’я поетеси Ладі Могилянської відоме усій трасі». Її поезію друкували, у 1935 році Могилянську навіть прийняли до Союзу письменників СРСР.

Але з ГУЛАГу Могилянська не повернулася. 15 травня 1936 року стався новий арешт, пов’язаний зі справою начальника Дмитлагу Семена Фіріна (Ладя товаришувала з його дружиною). 6 червня 1937 року Ладю Могилянську розстріляли. Реабілітована вона в 1957 році (за вироком 1929 року — лише у 1990-му).

Тривалий час вважалася зниклою безвісти єдина донька Ладі, Інна Коновал. Відомо було лише, що під час Другої світової її — сироту — вивезли до Німеччини. У 2012 році з’ясувалося, що по закінченні війни Інна перебувала в Чехії, де їй допоміг похилого віку чоловік, котрий назвав її чеським ім’ям та забрав від радянських конвоїрів як рідну онуку. Згодом Інна опинилася в Канаді. Зараз там живуть її доньки, онуки Ладі Могилянської — історик Ірина Єфимова і філолог Ліза Шнайдер.

Вечный огонь соловецкого костра // Соловки: Энциклопедия: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/EpMFgB

Галковська Надія. Зустрілися через століття… Режим доступу: https://goo.gl/TrLY8z

Скуратовський Вадим. Ладя Могилянская. Из полузабытых имен // Столичные новости. — 2003. — 8—14 июля. Режим доступу: https://goo.gl/Bj20G3

Для ефективнішого «виробництва» «ворогів народу» ЦВК СРСР оновило положення про державні злочини — доповнило статтю «Про зраду Батьківщині».

Члени сім’ї «зрадника», навіть якщо вони поняття не мали про злочин, за новими законами мали постати перед судом, який позбавляв їх виборчих прав і відправляв на заслання до Сибіру. З цього моменту провина передавалась у спадок.

У 1934 році вперше було закріплено законом поняття «член сім’ї зрадника Батьківщини». З одного боку, «зрадник» мав добре подумати перед скоєнням злочину, якщо під удар ставала вся його родина. З іншого — у Радянському Союзі «зрадниками Батьківщини» були мільйони громадян, а нові зміни до закону дозволяли не лише тримати народ у ще більшому страху, а й гарантувати новий етап роботи для робітників державних каральних служб.

Базовий принцип правосуддя — винною є лише та людина, яка вчинила злочин, — було порушено і юридично закріплено у Кримінальному кодексі СРСР.

08.06.1934 — в СРСР була прийнята постанова про кримінальне покарання за зраду Батьківщини // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/EwTe59

За 10 років після оголошення у червні 1925 року всього світу «ворожим капіталістичним оточенням» у законодавстві СРСР з’явився новий закон.

За втечу «щасливих радянських громадян» за межі СРСР закон від 9 червня 1935 року передбачав покарання у вигляді смертної кари. Родичі «перебіжчика» також оголошувались злочинцями. Ця жорстока міра слугувала надійним запобіжником проти нелегальної еміграції в разі повторення голоду і гарантувала мінімальний витік інформації з СРСР про порушення прав людини та геноцид.

Перестраховка та відгородження від Заходу не торкнулись більшості сільського населення, яке не мало паспортів, отже, не могло вільно пересуватися і було прив’язане до конкретного колгоспу. Але нововведення відіграло величезну психологічну роль у побудові держави «казарменного типу».

В СРСР прийнято закон про смертну кару за втечу за кордон. Режим доступу: https://goo.gl/HtmfL9

Оперуповноважена Пера Гольдман, чиє ім’я часто фігурує у кримінальних справах митців, далі шукала жертв серед українських інтелігентів. У червні 1937 року її увагу привернув поет Іван Семиволос — «учасник української націоналістичної фашистської терористичної організації». Оперуповноважена постановила, що перебування на волі літератора, який навіть не підозрює про свої темні антирадянські наміри, може негативно позначитись на ході слідства.

16 липня поета заарештували. Особлива нарада при Наркомматі внутрішніх справ СРСР 4 листопада вирішила ув’язнити Івана Семиволоса за контрреволюційну діяльність на 8 років виправних таборів. В архівах збереглись листи Семиволоса на ім’я Сталіна, у яких він просив переглянути справу.

У медичному акті, складеному в одному з лікувальних пунктів Каргопольлагу, записано, що 17 грудня 1943 року о 3:40 Іван Семиволос помер від серцевої недостатності при відкритій формі туберкульозу легень і пелагрі (важка форма авітамінозу).

У 1958 році за поданням Спілки письменників Україні Івана Семиволоса посмертно реабілітовано.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/O8KwGn

Семиволос Іван Терентійович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Національний банк репресованих. Режим доступу: https://goo.gl/ ZFg2cW

Петро Колесник свого часу давав свідчення проти Моколи Вороного. Три роки по тому він теж був заарештований через, як стверджував, донос провокатора.

Письменник і літературознавець спочатку працював пропагандистом у клубі торф’яників, потім навчався у Київському інституті народної освіти, де закінчив аспірантуру. Дебютував у журналі «Молоді загони», був членом «Молодняка» і Всеукраїнської спілки пролетарських письменників. Видав два соцреалістичні романи: «Боротьба» — про викриття контрреволюції в Україні і «На фронті сталися зміни» — про Першу світову війну. Працював у редакції журналу «Радянська література», викладав у київських вишах.

12 червня 1937 року Колесника звинуватили у приналежно­сті до контрреволюційної націоналістичної організації та шкідницькій роботі серед письменницької молоді. Особлива трійка НКВС засудила його до 10 років покарання у Печорських виправно-трудових таборах на Уралі. Повернувшись після відбуття терміну до Києва, Колесник працював над докторською дисертацією про творчість Івана Франка, однак за два роки був знову заарештований за тим самим звинуваченням і висланий до Красноярського краю. Там він спочатку працював робітником, потім викладав російську філологію та креслення у місцевому технікумі.

У 1955 році його вирок було скасовано, Петра Колесника реабілітовано та поновлено на роботі в Інституті літератури АН УРСР. Після цього він написав два романи і кілька наукових праць про Франка, Шевченка, Коцюбинського, Руданського, був одним з редакторів 50-томного зібрання творів Франка та автором 8-томної «Історії української літератури». За його участі реабілітовано розстріляного «шпигуна та контрреволюціонера» Івана Кириленка.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/BS0k3T 13 червня 1931 року засуджений етнограф, славіст Євген Рихлік44

Мовознавець, етнограф Євген Антонович Рихлік походив із родини чехів-переселенців й займався богемістикою. Це дало НКВС привід для звинувачення вченого у шпіонажі на користь Чехо­словаччини.

Рихлік три роки вчився у празькій школі, потім у Києво-Печерській гімназії, був слухачем у Берлінському університеті. Навчаючись на історико-філологічному факультеті Київського університету Святого Володимира, брав участь у студентських протестних зборах, за що 1910 року певний час перебував під арештом. Після закінчення університету його залишили на кафедрі слов’янської філології професорським стипендіатом. Одночасно він викладав російську мову, граматику, методику і педагогіку в Київській жіночій гімназії Євсєєвої і слов’янську філологію на Київських вищих вечірніх жіночих курсах.

У 1917 році Рихліка обрали приват-доцентом Київського університету, де він брав активну участь в організації історико-літературного товариства. Того самого року його призначили лектором історії польського письменства Київського народного університету, вийшли його перші наукові статті й розвідки, присвячені історії слов’янства. У 1918 році Рихліка запросили екстраординарним професором на кафедру слов’янської філології Самарського університету. Вже за рік Євген Антонович повернувся до Києва, де був обраний доцентом кафедри слов’янської філології Першого Українського державного університету, а згодом — комісаром вишу й відповідальним секретарем ради історико-філологічного факультету.

У 1920-х роках разом зі співробітниками Етнографічної комісії Всеукраїнської академії наук вивчав життя й побут національних меншин. Під час літніх відпусток досліджував побут і культуру чеських колоністів на Волині. Він зібрав унікальні матеріали, які згодом були передані на зберігання до Всеукраїнської академії наук.

Через важку хворобу Євген Антонович змушений був залишити роботу в Києві й виїхати до батьків у Вільшанку на лікування. Тут він давав дітям приватні уроки чеської мови, досліджував говірку рідного села. Повернувшись до Києва, був призначений науковим представником-кореспондентом Українського науково-дослідницького інституту книгознавства.

Учений запропонував Етнографічній комісії ВУАН створити Кабінет з вивчення історії та культури національних меншин України. У 1929 році його задум було втілено, установу очолив сам Рихлік. Одночасно він працював над дисертацією за темою «Українські мотиви в польському письменстві ХІХ ст.». Був одним з ініціаторів створення Ніжинського вечірнього робітничого університету, деканом одного з його факультетів і заступником голови тамтешнього бюро наукового товариства краєзнавців.

Рихлік опанував усі слов’янські мови і встиг випустити чимало наукових статей і дві книжки, доки взимку 1931 року його не заарештував НКВС. 13 червня 1931 року на сфабрикованому суді як «агент зв’язку» вигаданої чеської шпигунської організації вчений був покараний 10 роками у виправних закладах Сибіру та Карелії. У 1932 році Євген Антонович звернувся до прокурора УСРР із клопотанням про перегляд справи.

Постановою судової трійки при Колегії ДПУ УСРР від 26 грудня 1932 року було залишено попереднє рішення.

Євген Рихлік помер у 1937 році за нез’ясованих обставин. 1958 року його вирок було скасовано за недоведеністю обвинувачення.

Власенко О., Курильчук Н. Чехи на Волині: історія та сучасність: збірник наукових праць. — Житомир: Вид-во ЖДУ ім. І. Франка, 2014. Режим доступу: https://goo.gl/jBIqZz

Рихлік Євген Антонович: [Біографія]. Режим доступу: https://goo.gl/6v3moy

Микола Булатович — поет-футурист, член «Нової генерації» і Всеукраїнської спілки пролетарських письменників, автор двох збірок, журналіст, художник, перекладач Пушкіна і послідовник Маяковського — був затриманий за рішенням Пери Гольдман, сумнозвісної енкаведистки з управління держбезпеки з компонування звинувачень художній інтелігенції України. 14 червня 1937 року слідча Гольдман встановила, що комсомольця Булатовича необхідно заарештувати, бо він особливо небезпечний для режиму.

Під час допиту його звинуватили у спілкуванні з письменниками-контрреволюціонерами: Вишнею, Чечвянським, Вухналем, Бобинським, Ірчаном, Епіком, Семенком, Чигирином, Шкурупієм, Влизьком, Колесником, Саченком, Калянником, Щупаком, Коваленком, Яловим. Йому пригадали розстріл якогось далекого родича за участь у збройному повстанні і дорікнули, що його батько, священик, до революції орендував у Монастирищенському повіті 100 десятин землі. За ці «провини» поета звинуватили в членстві в українській націоналістично-фашистській терористичній організації. Його прізвище занесли до першої категорії «Сталінських списків».

2 вересня 1937 року виїзна сесія Військової колегії засудила Миколу Булатовича до розстрілу з конфіскацію особистого майна. Протягом доби вирок виконали. Реабілітований Микола Булатович 1957 року.

Булатович Николай Евгеньевич // Сталинские списки: [Електрон­ний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/l0vztL

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

За свідченнями Маргарити Августівни45, в ніч проти 15 червня 1919 року вона з чоловіком верталася додому. Біля самого будинку, де вони жили, до них гукнули: «Стій, будемо стріляти!» І одразу ж підійшло троє чоловіків. Один з них, одягнутий у шкіряну куртку і матроську безкозирку, високий брюнет, сказав, звертаючись до Мурашка: «Ви затримані, ходімте до Подільської комендатури». Мурашко показав їм документи, пояснив, хто він, але невідомі силоміць кудись його повели. А вранці Мурашка знайшли убитого на Дорогожицькій вулиці в садку будинку № 18. Вбивці зняли з нього діагоналевий піджак, жилет, обручку, а також перстень із коштовним каменем, забрали парусиновий гаман.

Це свідчить про те, що Мурашка вбили грабіжники.

Іван Головченко, міністр внутрішніх справ УРСР у 1962—1982 рр.

З початку 1919 року Київ, де вдруге була встановлена радянська влада, переживав буквально епідемію вбивств та замахів: і кримінальних — задля грабунків, і політичних — «індивідуального» терору. У київських газетах навіть з’явилася спеціальна рубрика «Загадочные убийства».

Обставини загибелі видатного українського художника, одного з фундаторів Української академії мистецтв Олександра Мурашка дійшли до нас у двох версіях.

Автор першої з них, частково наведеної вище, спираючись на тоді ще не опублікований протокол допиту дружини художника, офіційну версію слідства та власні припущення, доводив, що Мурашка вбила банда турків-булочників, частину членів якої розстріляли, а частину вислали з міста за два місяці після злочину.

Згідно з другою версією, опублікованою на еміграції архітектором і художнім критиком Георгієм Лукомським, київська ЧК в очікуванні наступу на місто антибільшовицьких сил припускалася численних «помилок». Можливо, однією з таких «помилок» через переплутані списки чи випадково не закреслене прізвище стало вбивство художника.

Лукомський переказував, що напередодні Мурашка заарештовували за невнесення контрибуції за його маєток, і в ЧК він поводився доволі зухвало й платити відмовився. Завдяки посадовому документу художника відпустили, однак така його поведінка могла зачепити самолюбство червоноармійців.

Убивство Лукомський описує розлогіше і з суттєвими відмінностями в деталях: нападниками, за його словами, були солдати, усе цінне вони запропонували Мурашку віддати дружині. Зачувши лихе, художник просив, аби дружина його супроводжувала, але її силоміць змусили йти додому. Щойно вона дійшла до ґанку, як побачила, що чоловік кинувся тікати. Вочевидь, Мурашко відразу визначив, що ведуть його не в ЧК, а в бік виїзду з міста, у поле на розстріл без суду і слідства, і вирішив добігти до близької канави під парканом, якою він міг пролізти в садок і зникнути в темряві. Але його піджак за щось зачепився, і, хоча ноги й тулуб уже були у садку, голова лишалась на вулиці — цієї миті переслідувачі наздогнали його й вистрелили у потилицю. Цінні речі лишились у дружини.

Ховали Олександра Мурашка так, як він зобразив на полотні «Похорон кошового»: вкриту червоною китайкою труну учні нес­ли на руках до Лук’янівського цвинтаря.

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Олександр Мурашко // День: Україна Incognita. — 2015. — 7 вересня. Режим доступу:https://goo.gl/QwDv01

Олександр Мурашко. Твори з колекції Національного художнього музею України. — К., 2000. Режим доступу: https://goo.gl/ eOUI76

Політичний терор і тероризм в Україні. XIX—XX ст. Історичні нариси. — К.: Наукова думка, 2002.. Режим доступу:https://goo.gl/9hQcgt

Іван Сидорович Колесник з села Марківка (нині смт. Марківка Луганської області) під час виїзду колгоспників у поле на сівбу запитував: «Навіщо ви їдете в поле сіяти, коли в минулому році весь урожай забрали, а вас залишили голодними і ви пухнете з голоду?»

Слідство проти нього розпочалося 30 квітня 1933 року. Марківський районний апарат Донецького обласного відділу ДПУ УСРР звинуватив Колесника в систематичній агітації проти сівби у колгоспі та в крадіжках колгоспного майна. Його справа була направлена на розгляд судової трійки ДПУ УСРР із клопотанням про висилку обвинуваченого до Північного краю.

Проте, згідно з довідкою районного уповноваженого ДПУ УСРР, Колесник помер у районній лікарні, не дочекавшись вироку, 15 червня 1933 року.

25 вересня 1933 року справу було припинено «за відсутністю доказів», але реабілітували Івана Колесника аж у 1994 році.

Колесник (Колесников) Іван Сидорович // Головна редакційна колегія науково-документальної серії книг «Реабілітовані історією». Національний банк репресованих. Режим доступу: https:// goo.gl/xYkfTE 16 червня 1971 року в таборі помер організатор руху спротиву в’язнів сталінських таборів Михайло Сорока46

Наша провина лише в тому, що ми вирішили вмерти стоячи, а не лежачи, бо вважаємо негідним віддати своє життя насильникам без протесту…

З виступу Михайла Сороки на суді у 1952 році

Ім’я Михайла Сороки було відоме багатьом табірникам та повстанцям. Він налагодив підпільну передачу інформації з таборів ГУЛАГу (рух спротиву в’язнів «ОУН-Північ»), його вірш «У гарячих степах Казахстану» став гімном Кенгірського повстання — одного з найбільших табірних бунтів.

Легендарний підпільник провів у сталінських таборах 34 роки. На 61-му році життя у Мордовському таборі Михайло Сорока помер. Нескореного в’язня поховали на цвинтарі Мордовського табору № 17, а за 20 років перепоховали на Личаківському цвинтарі, поруч із дружиною Катериною Зарицькою.

Черкаська Ганна. Трагічне кохання Катерини Зарицької та Михайла Сороки. Режим доступу: https://goo.gl/9z3Vrt

Янович Андрій. Михайло Сорока у Воркуті створив «ОУН-Північ» // Gazeta.ua. — 2011. — 15 червня. Режим доступу: https://goo.gl/Zp4viL

У червні 1934 року після вбивства міністра внутрішніх справ Польщі Броніслава Перацького відбулися арешти членів ОУН. 18 червня до рук поліції потрапив Роман Шухевич. 6 липня його етапували до одного з перших концентраційних таборів — Берези Картузької, що славилась нелюдськими умовами утримання в’язнів.

На Варшавському процесі над ОУН, що розпочався 18 листопада 1935 року, Шухевич виступав як свідок. Свідки вимагали права давати покази рідною українською мовою. За українську мову головний суддя Посемкевич штрафував на 200 злотих, а за привітання гаслом «Слава Україні!» наказував ув’язнювати на добу. На запитання адвоката, що саме спонукало вступити до ОУН, Шухевич відповів: «Це був наказ мого серця».

Розгляд справи перенесли до Львова, і Шухевича етапували до тюрми «Бригідки». На львівському процесі підпільник фігурував уже як обвинувачений в організації низки замахів та вбивств. Приналежність до УВО і ОУН Шухевич визнав, але наголосив, що стосунок має суто світоглядний. Завдяки професійності адвоката (дядька Степана Шухевича) суд присудив арештантові 4 роки позбавлення волі, згодом термін було зменшено вдвічі.

На підставі урядової амністії Роман Шухевич був звільнений 27 січня 1937 року.

Кіпіані Вахтанг. Шкарпетки Шухевича, єврейська газета, мило, сало та хрін. Документ 1935 р. // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 5 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/x2aNR3

Костюк Євген. Головний командир УПА — Роман Шухевич // Меморіал: [Електронний ресурс]. — 2011. — 1 липня. Режим доступу:https://goo.gl/Q1Pvin

3 березня 1962 року міліція заарештувала членів підпільної марксистської організації «Союз свободы и разума», що поширювали у Москві листівки із закликами демократизувати радянське суспільство. Одночасно з Мурженком затримали Юрія Федорова, Сергія Кузьміна і Віктора Балашова. За антирадянську агітацію та пропаганду студента засудили до 6 років позбавлення волі в колонії строгого режиму.

Покарання Мурженко відбував у Мордовських таборах. За два роки за порушення режиму його перевели до Володимирської в’язниці. У 1967 році він повернувся до Мордовії, де познайомився з підпільними діячами, громадськими активістами різних країн.

Після відбування терміну у 1970 році Олексій Мурженко разом із однодумцями намагався викрасти літак і втекти за межі СРСР. Їх заарештували в одному з ленінградських аеропортів. Мурженко за спробу перетнути кордон Радянського Союзу отримав 14 років позбавлення волі.

Мурженко Алексей. Образ счастливого человека, или Письма из лагеря особого режима. — London: Overseas Publications Interchange, 1985. Режим доступу:https://goo.gl/Bp8vBj

Мурженко Алексей Григорьевич (1942—1999), правозащитник // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/HvBLoh

Овсієнко Василь. Дисидент Олексій Мурженко (за матеріалами Вахтанґа Кіпіані та Пермського «Меморіалу»). Режим доступу: https://goo.gl/VAWqyz 21 червня 1972 року заарештовані науковці Анатолій Здоровий та Ігор Кравців47

Цей арешт був одним із хвилі арештів української патріотичної інтелігенції 1972 року. Для фізика Анатолія Здорового він був другим у житті. Уперше, ще 1965 року, Здоровий привернув увагу КДБ через те, що зорганізував навколо себе понад сотню батьків-активістів, які виступили проти масової русифікації українських шкіл. Група збирала підписи, Здоровий їздив до Києва та Москви, ініціював обговорення болючого питання, а також регулярно в Шевченківські дні організовував покладання вінків до пам’ятника поетові.

Досить швидко під тиском КДБ кількість прибічників і помічників Здорового впала до 12, але й ті були залякані. Намагання протистояти русифікації шкіл не давали результату. Тоді 27-річний Здоровий вдався до емоційного кроку («Не те, що я спеціально, продумано, а якось так пішло — іншого виходу вже не бачив», — згадував він в інтерв’ю). Здоровий взяв фарби, щітку та пішов до паркану споруджуваного в Харкові Будинку проектів на проспекті Леніна, навпроти готелю «Інтурист». Там він написав: «Українці! Шануйте рідну мову! Геть мерзенні теорійки «естественной ассимиляции»! Хай живе Україна!»

На останнє слово і на знак оклику в Здорового не вистачило фарби, тому він повернувся додому, взяв ще фарби і прийшов знову. Біля паркану його вже чекали. Ховатися Здоровий не став, спокійно дописав потрібне, навіть деякі літери домалював, щоб було яскравіше. Дорогою додому його заарештували — але лише на 20 діб, бо з’ясували, що вчений на той час працював у секретній науково-дослідницькій лабораторії з космічних досліджень, що підпорядковувалася Москві. За нього вступилися академіки АН СРСР та УРСР, тому КДБ обмежився офіційним попередженням.

За науковцем було встановлено нагляд, але поведінки він не змінив. За два роки, через те що Здоровий не відмовився від ідеї принести квіти до пам’ятника Шевченку, його змусили звільнитися «за власним бажанням», зірвавши захист дисертації.

У 1972 році, до 100-річчя з дня народження Лесі Українки, Анатолій Здоровий разом з інженером Ігорем Кравцівим виступив з ініціативою відкрити меморіальну кімнату поетеси, назвати вулицю чи площу ім’ям Лесі Українки або збудувати їй пам’ятник. Через це Здоровий та Кравців потрапили під хвилю арештів 1972 року.

Здорового арештували в обідню перерву просто на вулиці. А Кравців — людина, яка в 30-річному віці відновила у своєму прізвищі літеру «і» (батьки вже писалися на «-ов») і перейшла на українську в спілкуванні — був заарештований під час передруку на машинці праці Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?», яку одержав від Здорового.

Кравців домігся слідства й суду українською мовою. За звинуваченням у «антирадянській агітації і пропаганді» він був засуджений до 5 років таборів. Анатолій Здоровий отримав 7 років таборів і 5 років адміннагляду.

Після звільнення Здоровий став одним із зачинателів демократичних процесів на Харківщині і в Україні в цілому.

Овсієнко Василь. Здоровий Анатолій Кузьмович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 13 липня. Режим доступу: https://goo.gl/4Q3bRw

Овсієнко Василь. Кравців Ігор Іванович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 15 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/CisUwc

Овсієнко Василь, Попадюк Зорян. Інтерв’ю з А. К. Здоровим у Харкові 1 липня 2002 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 17 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/KYr1AX 23 червня 1978 року Муса Мамут, захищаючи своє право жити у Криму, підпалив себе на знак протесту проти утисків кримських татар48

Самоспалення Муса Мамут вчинив на подвір’ї свого дому в селі Донське у Криму, на очах власного сина. Місцева влада систематично тиснула на сім’ю Мамута (як і на багатьох інших, хто наважився повернутися до Криму з депортації), завела на нього справу (Муса відсидів понад рік за «порушення паспортного режиму» — насправді ж його навмисне й регулярно відмовлялися прописувати у Криму). Коли міліціонер приїхав до хати Мамута, щоб удруге затримати, чоловік облив себе бензином і запалив сірника.

Ще в 1967 році Верховна Рада СРСР ухвалила постанову, що дозволяла депортованим у 1944 році кримським татарам проживати де завгодно на території СРСР. Разом із тим, керуючись таємними інструкціями, місцева влада Криму продовжила переслідувати кримських татар за етнічною ознакою.

Муса Мамут, молодий слюсар, що у 1944 році 12-річним хлопцем був депортований разом із сім’єю, 1975 року з дружиною і трьома дітьми повернувся до Криму, де на зароблені у Ташкенті гроші купив будинок. Почалася епопея з пропискою: місцева влада відмовилася прописувати Мамута у власній хаті. Сім’ї відключили світло та воду.

Врешті-решт, 13 травня 1976 року, Мусу Мамута і його дружину засудили за порушення паспортного режиму: чоловіка — до двох років ув’язнення, дружину — до двох років умовно (враховуючи наявність трьох дітей).

Мамут відбував термін у Кременчуці Полтавській області, за кілька місяців був переведений на вільне поселення, працював на «Нафтобуді». Ще за рік був звільнений — на 9 місяців раніше — та повернувся до дружини й дітей. Місцева влада продовжила відмовлятися прописати Мамута, вимагаючи, щоб сім’я виїхала з Криму.

20 червня 1978 року проти Муси та його дружини було порушено нову кримінальну справу (звинувачення те саме — порушення паспортного режиму). Муса Мамут під час оголошення постанови про порушення справи заявив, що до рук слідчих більше живим не дасться.

23 червня 1978 року о 10:30 до будинку Мамута на мотоциклі під’їхав старший лейтенант Сергій Соприкін. Молодший син розбудив Мусу, той поговорив із Соприкіним і сказав, що хоче перевдягнутися і потім вийде. Лейтенант пішов чекати на Мамута до свого мотоциклу. В цей же час біля будинку зупинилася «Волга» односельців Мамута — Ридвана Чарухова й Айдера Джемалетдінова.

Вбраний у «вихідний» одяг Муса Мамут наказав сину Юнусу та племіннику Діляверу сидіти вдома і не виходити надвір, зайшов за хату і вийшов звідти вже облитий бензином. Тримаючи в руках сірники, він рушив у бік міліціонера. Син кинувся до батька, проте Муса відкинув його та спробував запалити сірника. Сірник не загорівся. Діти кликали по допомогу, міліціонер продовжував сидіти на мотоциклі.

Односельці побігли до Муси, але він встиг запалити другий сірник і загорівся сам. Уже палаючи, Муса Мамут рушив у бік міліціонера. Той, залишивши мотоцикла, втік…

Біля подвір’я стояв автомобіль «Продукти», його шофер кинувся до Муси з халатом у руках, поставив йому підніжку та звалив на дорогу. Загасити полум’я вдалося цим халатом та піджаком, з яким підбіг Джемалетдінов. Коли вогонь згас, Мамут зміг промовити: «Ну що, взяли?»

На автомобілі Чарухова його вдалося довезти до сімферопольської лікарні. На тілі Мамута не було жодного необгорілого місця, за яке можна було б притримувати його, не викликаючи болю, але до каталки він дійшов сам…

Муса Мамут помер від опіків (90 % тіла) 28 червня 1978 року. КДБ намагався подати його дії як психічний розлад, умовляв свідків не повідомляти про акт самоспалення будь-кому за межами Криму. У день похорону — 30 червня — було блоковано дороги у селі, заборонено зупинку автобусів та автомобілів, мешканців шантажували, відмовляючи від відвідин похорону. Але, незважаючи на це, на похорон прийшло близько 2 тисяч людей.

Бекирова Гульнара. «Память о погибшем Мусе не должна умереть. Нет мук чужих, есть боль моя» // Радіо Свобода. — 2015. — 23 червня. Режим доступу:https://goo.gl/Ux8I7o

Крымский факел достоинства. О самосожжении Мусы Мамута: Материал правозащитницы Айше Сейтмуратовой. — Радио Свобода, 1985 год // Радіо Свобода. — 2014. — 9 липня. Режим доступу: https://goo.gl/GRG6tB

Чубаров Эльведин. Муса Мамут — как это было? // Avdet. — 2013. — 18 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/KNRnLs

Після невдачі із вступом до школи військових старшин Максим Лебідь спробував себе в літературознавстві. Він влаштувався до видавництва «Криниця», очолив український театр у Полтаві, вступив до письменницької організації «Плуг», почав друкуватись у низці періодичних видань. У 1929 році був у групі українських письменників, з якими зустрівся генсек ЦК ВКП(б) Йосип Сталін.

23 червня 1934 року Максим Лебідь був заарештований у Харкові. Оперуповноважений Микола Грушевський був впевнений, що той «арештований і притягнутий в ролі звинуваченого як член контрреволюційної диверсійно-повстанської Української військової організації (УВО)».

Справу директора Будинку літераторів ім. Еллана-Блакитного передали за вимогою заступника наркома внутрішніх справ УСРР Кацнельсона на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. 22 грудня 1934 року нарада винесла вирок: «Лебедя М. М. за участь у контрреволюційній діяльності ув’язнити в виправно-трудовий табір строком на 5 років, рахуючи строк з 23 червня 1934 р.».

Максим Лебідь відбував покарання в Ухтпечлазі, біля міста Чиб’ю.

Голинський Михайло. Спогади. — Львів: Апріорі, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/7YjH1t

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/vr5AlN

Лебедь Максим Максимович // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/vGOK27 25 червня 1973 року заарештований літературознавець Валерій Марченко49

Валерій постановив собі: КДБ — вороги його народу! Радянська влада — не його влада! Він, студент радянського вузу, комсомолець, усвідомив: «Хочу, щоб тут була моя держава!»

Зі спогадів матері Валерія Марченка

Перший арешт Валерія Марченка відбувся за стандартним для радянського часу звинуваченням. Літературознавцю у провину поставили «наклепницькі вигадки, що порочать радянський суспільний лад..., поширення документів націоналістичного змісту, в яких зводиться злісний наклеп на радянську дійсність, національну політику КПРС...». За «український буржуазний націоналізм» юнак отримав 6 років позбавлення волі в колонії суворого режиму і 2 роки заслання.

Відбував покарання у пермському таборі ВС-389/35, де познайомився з Іваном Світличним, Семеном Глузманом та іншими дисидентами. В одному з публіцистичних нарисів про умови у радянських таборах, написаних після звільнення, Марченко згадував: «Виступаючи проти цілої імперії брехні, я мав одну надію — усвідомлення, що ярмо нестерпне... І не мовчазною пасивністю треба йому протистояти!»

У таборі здоров’я Марченка різко погіршилося. Він не отримував адекватного лікування, а ліки, які намагалась передати матір, не доходили до хворого. Жінка відправляла численні листи до начальника в’язниці, але у відповідь отримувала скупі відписки, як-от: «Сообщаем Вам, что посылка с лекарствами Вам воз­вращена, так как содержимое ее, согласно Правил внутреннего распорядка ИТУ, вручению не подлежит...» Особливо цинічним був припис: «Дополнительно ставлю Вас в известность, что Ваш сын ведет себя неправильно...».

Наглядачі використали хворобу Валерія як важіль впливу: без ліків людина може «розколотись» швидше. Його хотіли змусити до публічного каяття і використати з пропагандистською метою.

Несподівано у вересні 1977 року Марченка перевезли до Києва, де надали медичну допомогу та дозволили побачтись із матір’ю. Натякали на каяття. Мати сказала синові: «Всі брешуть, і ти збреши». Син відмовився. У листі з камери він написав: «Я не хочу належати до тієї багаточисельної категорії людей, які, не витримавши випробування, зійшли з шляху моральності, виправдовуючись аргументом: «Ми не одні такі!»... Я не бажаю нікого слухати, коли мені кажуть, що для біологічного існування біля матері можна духовно себе перекреслити».

Після лікування Валерія повернули до Пермі. Дорогою він підхопив пневмонію — з легень відкачали 1,5 л рідини. Знову мати намагалася передавати ліки, які приймали лише тоді, коли стан Валерія розцінювали як критичний. Мати звернулася за допомогою до Червоного Хреста, але там розводили руками: точні дані були приховані.

Згодом Марченка перевели в Саралжин (Західний Казахстан). Незважаючи на катастрофічне погіршення здоров’я, він далі виконував норми. Лише під час другого суду над Марченком одна з лікарів зізналася, що не виписувала лікарняний, через що він змушений був у 30-градусний мороз працювати на відкритому повітрі.

Коли Валерій Марченко повернувся до Києва, КДБ влаштувало за ним стеження, часто показове та відкрите, щоб деморалізувати. Це тривало до другого й останнього арешту філолога, що відбувся у 1983 році.

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Валерій Марченко // День. Україна Incognita. — 2015. — 16 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/6FWYyN

Валерій і Сандра. Листування Валерія Марченка із Сандрою Фапп’яно. — К.: Смолоскип, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/SqLjoc

Зі спогадів Семена Глузмана. Валерій Марченко // Українська правда. — 2012. — 15 червня. Режим доступу: https://goo.gl/LvMmqR

Крыловский Владимир. Валерий Марченко. Хроника убийства. Режим доступу: https://goo.gl/GOuQGY

Марченко Валерій (1947—1984): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/xBhBQc

Панченко Володимир. Вільний в ув’язненні. Моральний імператив Валерія Марченка // Тиждень. — 2011. — 19 травня. Режим доступу: https://goo.gl/Tu8j9O

Упродовж 1981 року в помешканні Горинів відбулося шість обшуків. Активність спецслужб була пов’язана із працею Михайла Гориня в Українській Гельсінській групі — він брав участь у виробленні основоположних документів та опікувався родинами політв’язнів. 3 грудня 1981 року після виснажливого 13-годинного обшуку Гориня заарештували. У слідства, окрім підкинутих співробітниками КДБ статей, доказів не було, тому ув’язнений оголосив голодування. На десятий день у нього стався серцевий напад.

25 червня 1982 року «небезпечного рецедивіста» Михайла Гориня засудили до 10 років таборів особливого режиму та 5 років заслання. Його етапували до табіру ВС-389/36 до села Кучина Чусовського району Пермської області. Там він познайомився з Юрієм Литвином, Олексою Тихим, Валерієм Марченком, Василем Стусом та іншими, писав про них глибокі психологічні нариси.

Гостра хвороба серця мало не вбила Михайла Гориня. Його возили до лікарні до Львова, а звідти назад на Урал. У 1987 ро­ці через катастрофічний стан здоров’я Гориня помилували, а у 1990 році — реабілітували.

Після таборів Горинь відновив зв’язки з громадськими діячами, разом із В’ячеславом Чорноволом видавав «Український вісник», давав інтерв’ю закордонній пресі. Стараннями небайдужих діяльність Української Гельсінської групи була відновлена, на мітингу у Львові оприлюднене «Звернення Української Гельсінської Групи до української та світової громадськости». За це львівське КДБ винесло Гориню «офіційне попередження», проте він уже організував і очолив Робочу групу захисту українських політв`язнів, яка увійшла до Міжнаціонального комітету захисту політв’язнів. Людину, чий голос чула половина континенту, не змогли зупинити жодні кадебістські попередження.

Мельник Ігор. Михайло Горинь: зробив все, що зміг. Режим доступу: https://goo.gl/Q4rSdS

Михайло Горинь: [Твори]. Режим доступу: https://goo.gl/VhKa8m

Овсієнко Василь. In Memoriam. Михайло Горинь// Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 13 січня. Режим доступу: https://goo.gl/9Cfgoh

Овсієнко Василь. Повернення додому. Василь Стус, Юрій Литвин, Олекса Тихий // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2013. — 18 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/6VchDo

Панченко Олександр. Горині. Богдан... 80…// День: Україна Incognita. — 2016. — 9 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/hfWCys

Перший конфлікт з владою відбувся на засіданні партійної комісії у Харкові. Допит вела жінка-комісар:

— Розкажіть, Божко, самі про себе, про свою роботу, характер, свої вади, — випитувала комісарка у письменника.

Він розповідав про громадські доручення, роботу над романом.

— Коли ж чесно говорити про вади, то, як це сказати? Є у мене одна!.. Люблю любити...

— Але тут є заява про вас. Що ви погрожували одній своїй знайомій через кохання до неї застрелитися з нагана.

— Але в мене ніколи не було нагана. Був і є лише маленький браунінг. Став би я носити в кишені нагана, ту незграбну і недотепну зброю.

Слухачі повеселились, але рішення виключити Божка з партії таки ухвалили.

Після посилення репресій у СРСР Божко з родиною переїхав з Харкова до Херсона. У 1935 році Херсонський міськком партії розглянув справу викладача політекономії і постановив, що Божко «протягував націоналістичні ухили, боротьбу з Хвильовим розцінював як боротьбу за наркомівське місце». Його вдруге виключили з партії.

За три роки лейтенант держбезпеки Федоровський переглянув персональну справу Божка. Цього разу вийшло, що письменник є «одним з активних учасників антирадянської націоналістичної організації, за завданням якої веде підривну контрреволюційну роботу». Перебування на волі автора популярного роману «В степах» могло, на переконання Федоровського, зашкодити слідству. Тому 27 червня 1938 року у квартирі Божка був проведений трус, вилучено архів і рукопис неопублікованого роману «До моря» (хоча 16 грудня того самого року було ухвалено віддати рукопис дружині, подальша доля твору невідома).

Слідство тривало понад 10 місяців. На судовому процесі 29—30 травня 1939 року Сава Божко заявив: «Я дав неправдиві показання, вважав, що радянській розвідці такі показання потрібні як перевірка підозрілих людей. Всі протоколи допитів під час слідства слідчий редагував сам, а я підписував. До мене слідчий застосовував методи фізичного впливу, і я змушений був давати вигадані показання. Тепер, на суді, від даних мною показань я відмовляюся».

Справу передали на додаткове слідство, яке провів оперативний уповноважений Берестовий. Матеріали були передані на розгляд Особливої наради при НКВС СРСР. Підслідний пред’яв­лених йому звинувачень не визнав. Особлива нарада засудила Божка до 5 років ув’язнення у виправно-трудовому таборі — Ухтпечлазі.

Після відбування терміну Божко повернувся в Україну. Марно намагався відшукати дружину і синів, їх як родину «ворога народу» було вислано до Казахстану. Письменник пішов добровольцем на фронт. Повернувся після війни у званні майора, відновився у Спілці письменників України.

Жив сам у батьківській хаті, збирав матеріали для нових творів. Через 13 років після його смерті справу було переглянуто і закрито за відсутністю складу злочину.

Божко Сава: Біобібліографія. Режим доступу: https://goo.gl/jMnpPB

Божко Сава. В степах: Роман. Режим доступу: https://goo.gl/ LrFI08

Голобородько Олександр. Сава Божко: від степів — до моря // День: Україна Incognita. — 2014. — 20 січня. Режим доступу: https://goo.gl/ba1DpW

Заремба Володимир. Долі: Оповідання. Повісті. — Дніпропетровськ: Пороги, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/CA3SzN

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/5l8Hbq

Уперше письменника заарештували у 1930 році: йому було інкриміновано участь у діяльності організації «Просвіти», службу в Армії УНР, зв’язок із грузинським письменником Костянтином Гамсахурдія. Брасюка також звинувачували в тому, що його твори «нічого спільного не мають з пролетарською творчістю… розраховані виключно на темні і міщанські верстви населення». На допитах письменник не приховував симпатій до Української Центральної Ради, називаючи її «рідною національною владою». Підтвердив агітаційну діяльність на підтримку уряду УНР: «На шлях боротьби проти радянської влади я став у 1918—1919 роках… вважав, що більшовики взагалі проти культури і, зокрема, проти українського відродження… Я стояв за Центральну Раду тому, що вважав її рідною національною владою».

Після п’яти років, проведених у таборах Казахстану (Карлагу) та на будівництві Біломорканалу, Гордій Брасюк повернувся до Запоріжжя. Нагляд НКВС та злидні змусили родину тікати до Казахстану, потім на Поволжя (місто Петровськ). У 1938 році родина повернулась до Запоріжжя.

27 червня 1941 року Брасюка заарештували вдруге. Під час обшуку було вилучено рукопис роману «Чечель» на 773 сторінках, а також чотири товсті зошити чернеток творів. У справі слідчий Смішко записав: «Вращаясь в кругу к[онтр]-р[еволюционных] националистски настроенных украинских писателей Хвылевых, Ирчанов, Блакитных, Антоненко-Давыдовичей и других, как и он ничего общего не имеющих с пролетарским творчеством, Брасюк начал издавать аполитические литературные труды, рассчитанные исключительно на темные и мещанские слои населения… Все вышеперечисленные деяния в достаточной степени характеризуют Брасюка как а[нти]-с[оветскую] личность, активно боровшуюся в прошлом против Сов[етской] власти…»

Вирок було оголошено наступного дня після арешту: «…как социально опасный элемент заключить в исправительный трудовой лагерь сроком на десять лет, считая срок с 28 июня 1941 года». Рукописи письменника нібито були передані дружині під розпи­ску, але насправді не передали нічого. Доля рукопису роману «Чечель» невідома.

Гордій Брасюк відбував термін в одному з найстрашніших гулагівських таборів — Івдельлазі. У січні 1942 року його звільнили за хворобою — помирати. Документи свідчать, що у 1942 році він перебував у в’язниці в Уфі, а у 1944-му — у Новотроїцьку на Уралі. З тамтешньої лікарні він написав рідним останнього листа. Гроші на його лікування були відправлені на рахунок лікарні, проте звідти з великим запізненням відписали, що такого хворого у лікарні немає. Подальша доля письменника невідома.

У радянський період твори Брасюка лишалися під забороною.

У серпні 1989 року справу було переглянуто, Гордій Брасюк реабілітований посмертно.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/5l8Hbq

Каленюк Сергій. У концтабори за правду. Дві «справи» письмен­ника Гордія Брасюка // День: Україна Incognita. — 2012. — 14 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/ZZhZNn

Талан Світлана. Проект «Воскресіння Розстріляного Відродження»: Гордій Брасюк. Він стояв за самостійну Україну // Сего­дня. — 2015. — 10 мая. Режим доступу: https://goo.gl/OOpf6A

Вирок Іванові Василишину, Дорофію Шахраю та Семену Шимку — усі троє були учасниками загону отамана Андрія Левченка — винесли 29 червня 1922 року.

Загони Левченка почали діяти у 1920 році. Восени 1921 року із 21 волості, де вони діяли, у 17 не було радянської влади: партійні і радянські установи були рогромлені, документи знищені, повстанці не давали вивозити продовольство з охопленого голодом повіту, захищали селян від пограбувань, вбивали виконавців.

Побоюючись іще більших втрат, більшовики розпочали перемовини з Левченком — V Всеукраїнський з’їзд рад у березні 1921 року оголосив амністію повстанцям. Але на угоду з більшовиками отаман не пішов.

У травні 1922 року Андрія Левченка було затримано, а у вересні його загони — розгромлені.

За постановою надзвичайної п’ятірки з боротьби з бандитизмом Подільського губвідділу ДПУ УСРР Василишина, Шахрая та Шимка за вбивства представників місцевої більшовицької влади було засуджено до розстрілу.

У справі немає відомостей про її перегляд щодо реабілітації репресованих.

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

40

Див. також: «12 січня 1972 року Україною прокотилася хвиля арештів української інтелігенції: КДБ УРСР здійснював масштабну операцію «БЛОК»» (с. 26).

41

Див. також: «10 травня 1946 року закінчено кримінальну справу проти Патріарха Української греко-католицької церкви Йосифа Сліпого» (с. 204).

42

Текст Олени Кухар.

43

Текст Олени Кухар.

44

Текст Катерини Рудик.

45

Крюґер-Прахової, дружини Мурашка. (Прим. авт.)

46

Див. також: «29 липня 1949 року заарештований Михайло Сорока» (с. 304).

47

Текст Олени Кухар.

48

Текст Олени Кухар.

49

Див. також: «14 березня 1984 року засуджений літературознавець Валерій Марченко» (с. 122).