Розстрільний календар

Березень

Боротьба онуки Івана Франка з радянським режимом розпочалась із публічного виступу-підтримки заарештованих шістдесятників. Зиновія Франко брала участь у правозахисному русі та редагувала книжку Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?». Зі славістичного з’їзду в Болгарії, де представляла українське мовознавство, вона привезла три примірники літературного журналу «Сучасність», що видавався у Мюнхені.

У 1969 році Зиновію Франко заарештували та як націоналістку звільнили з Інституту літератури АН УРСР. На неї було зібрано п’ять томів агентурних даних, де зафіксовано її детальні розмови з різними знайомими, у тому числі іноземцями.

Михайлина Коцюбинська згадувала, що після січневих арештів 1972 року кадебісти вирішили змусити її та Зиновію Франко покаятись і осудити заарештованих друзів. Метою було показати співпрацю шестидесятників із іноземними розвідками. «Каяття» Франко та «викриття» нею зв’язків з Ярославом Добошем мали відіграти у цій схемі значну роль.

Франко шантажували дітьми, конфіскацією квартири, до якої збиралася переїхати її родина. Зрештою вона написала свій варіант зізнання, але цей текст не прийняло КДБ. Довелося залучити «спеціалістів».

2 березня 1972 року газета «Радянська Україна» надрукувала «відкритий лист» Зиновії Франко, у якому вчена «зізнавалася» у поширенні наклепницьких та антирадянських матеріалів. Вона «визнала», що «ґрунтувалася на неправильному і викривленому сприйманні та інтерпретації окремих недоліків і труднощів» у радянському житті, та підтвердила, що Добош був агентом іноземної ворожої розвідки. У тексті, під яким стояв підпис Зиновії Франко, зокрема, йшлося: «Останнім часом зарубіжні радіостанції і преса посилено роздувають вигадане ними питання про переслідування в радянській Україні діячів культури. (...) Я звертаюсь до Вас з відкритим листом як людина, на сумлінні якої є провина перед своєю Батьківщиною, провина, яку кримінальний кодекс справедливо кваліфікує як антирадянську діяльність. Настав час тверезо й критично оглянути ті свої вчинки, звільнитись від їх тягарів і повернутись обличчям до своїх сучасників — трударів радянської країни…»

Пізніше Франко змусили також виступити на телебаченні.

У 1972 році Зиновія змогла повернутись на роботу, але переслідування та політичний шантаж не згасав аж до вимушеної пенсії. У 1990-х роках вона стала одним із центрів, довкола якого формувався Народний рух України, що об’єднав людей різних політичних переконаньзадля боротьби за державну незалежність. Зиновія Франко виступала за реабілітацію УГКЦ, захищала голодувальників Студентської революції на граніті.

Захаров Борис. Сорок років від дня «Генерального погрому» // Главное. — 2012. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/6VAben

Про Патронесу. Зиновія Франко // Пласт. К. ч. ім. Зеновії Франко [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/c3wIZt

Франко Оксана. З родинних стосунків Зеновії Франко // Слово і час. — 2006. — № 8. Режим доступу: https://goo.gl/Cmcbzd 3 березня 1934 року письменника Сергія Пилипенка засудили до розстрілу24

Справа «Української військової організації», або «справа УВО», вважається одним з векторів діяльності чекістів під час Голодомору: їм було наказано шукати «націоналістичну контрреволюцію» не лише на селі, а й серед інтелігенції.

Оперуповноваженим ОДПУ в Україні на той момент був Всеволод Балицький. Він писав в оперативному наказі: «Ми зіткнулися з єдиним, ретельно опрацьованим планом організації збройного повстання на Україні на весну 1933 року з метою повалення радянської влади і встановлення капіталістичної держави». Додаткові матеріали для розвитку такої лінії чекістам вдалося отримати від заарештованого у квітні 1931 року наукового співробітника Харківського фізико-технічного інституту Кондрашенка. Кондрашенко на десятий день ув’язнення, очевидно під тиском чекістів, написав до ДПУ заяву щодо УВО та нібито власної участі в ній, назвав багато прізвищ, розказав про міфічні міжнародні конференції та масштабні плани щодо повстання в Україні. Кондрашенка засудили до трьох років таборів, а у 1938 році розстріляли...

Але у 1932 році процес пішов. Арешти почалися в грудні. Першим заарештували викладача німецької мови Миколу Сіяка, нібито за участь в УВО, але насправді — за місцем народження («Львівський округ провінції Галичина Австро-Угорської імперії»). Упродовж січня — липня 1933 року було заарештовано кілька десятків «увістів» — переважно галичан-реемігрантів 1924—1927 років. На час арештів вони працювали в держустановах, вишах, дослідницьких інститутах.

Заарештованих оголосили членами контрреволюційної націо­налістичної «Української військової організації», що мала на меті «повалення радянської влади шляхом збройного повстання та встановлення в Україні фашистської диктатури».

Навесні 1933 року для проведення слідства у «справі УВО» було сформовано «ударно-слідчу групу» на чолі з начальником Секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Михайлом Александровським.

3 березня 1934 року Колегія ОДПУ в Харкові розглянула слідчу справу № 737 щодо звинувачення так званої групи терористів із «Української військової організації» у складі 9 осіб. Серед них була «терористична трійка» письменників — Олесь Досвітній, Остап Вишня, Сергій Пилипенко.

Пилипенко-літератор мав широко відоме прізвисько «папаша» — він очолював у Харкові пролетарсько-селянську літературну організацію «Плуг». «Папаша» Пилипенко видав 30 книжок і, як свідчили колеги, мав колосальний досвід редактора та видавця. Він керував Інститутом літератури імені Т. Шевченка фактично від часу заснування. Постійною деталлю пилипенківского іміджу був «знаменитий портфель». Критики називали Пилипенка «українським Генрі», причому «мабуть, єдиним».

Під час репресій, пов’язаних зі «справою УВО», 21 серпня 1933 року Пилипенка було виключено з партії «як небільшовика за спотворення національної політики, ідеологічну нестійкість і примирливе ставлення до буржуазно-націоналістичних елементів».

29 листопада 1933 року в його квартирі у відомому харківському будинку «Слово», де жили українські письменники, пройшов обшук, Пилипенка заарештували. Його звинуватили у злочинах, передбачених статтями 54-8 і 54-11 Карного кодексу УСРР: «був активним учасником української контрреволюційної організації — національний блок УВО, яка прагнула повалити радянську владу на Україні шляхом збройного повстання, і належав до терористичної групи, особисто очолював терористичну трійку в організації замаху на Голову Раднаркому УСРР тов. Чубаря».

23 лютого 1934 року судова трійка порушила клопотання перед Колегією ОДПУ застосувати до Пилипенка «найвищу міру соціального захисту», тобто розстріл. 3 березня 1934 року Колегія цю пропозицію затвердила.

Є свідчення, що вирок було виконано того самого дня.

Сергій Пилипенко реабілітований посмертно 30 квітня 1957 року. Вирок у його справі було скасовано, а справу припинено за відсутністю складу злочину.

Реабілітовані історією. Харківська область. Книга перша. — Ч. 2. — Київ, Харків: Оригінал, 2008. Режим доступу: https://goo.gl/10sDLF

Шаповал Юрій. Голодомор і репресії в Україні (1932—1934 роки): [Remarks] // UA Historical Encounters — Taking Measure of the Holodomor. NYC, November 5—6, 2013. Режим доступу: https://goo.gl/g3yK9I

Райхель Юрій. «Кого не поставимо на коліна — перестріляємо!» Як в Україні починався Великий терор // День. — 2015. — 15 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/6K6Ekl

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/f1ZSuh

Левицький В’ячеслав. Змієві вали академіка Єруслана // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2008. — 18 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/NSaJIc

Я не можу битися зброєю, але б’юся різцем і долотом. Я, каліка, б’юся в той час, коли багато сильних і здорових людей в світі навіть не вірять, що така боротьба взагалі можлива… Я хочу, щоб світ знав, що визвольна боротьба триває, що українці б’ються. Така моя думка, думка рядового підпільника. Слава Україні!

Ніл Хасевич за рік до загибелі

До лав УПА Ніл Хасевич, художник із важкою, але цікавою долею, вступив у 1943 році. У повстанській друкарні, де відповідав за роботу та пропаганду, він разом із командою створював підпільні видання, карикатури і сатиричні ілюстрації, розробляв проекти прапорів, печаток, бланків для грошей та відзнак, ескізи нагород УПА — Хреста Заслуги і Хреста Бойової Заслуги та медалі «За боротьбу в особливо важких умовах».

Згодом Хасевич очолив політико-пропагандистську ланку групи УПА «Північ». Після Другої світової війни відмовився від еміграці і продовжив повстанську боротьбу у криївках та на виїздах.

Плакати Хасевича миттєво поширювались, передавалися до ООН. Радянська влада була занепокоєна, адже малюнки краще за слова свідчили, що в Україні триває боротьба проти режиму. Знайти художника та поквитатись доручили капітану держбезпеки, колишньому контррозвіднику Борисові Стекляру.

Стекляр влаштовував засідки на Хасевича та його побратимів, намагався виманити художника на зустріч за допомогою інформаторів, але марно. Згодом в одному з бункерів кадебісти знайшли зашифровану записку із інформацією про передання митцеві для роботи паперу та вишневого дерева. Було зазначено і місце зустрічі — криївка на хуторі біля села Сухівці Рівненської області.

Стекляр, капітан Маркелов, капітан Кудрицький та інші оточили хутір.

— Виходьте! Інакше закидаємо гранатами! — крикнув Стекляр, але ніхто не відповів. Зловмисники вкинули у криївку гранату, почекали кілька хвилин, і Стекляр повторив: — Хто живий — виходьте! Інакше пустимо в хід гранати!

Ніл Хасевич і двоє його охоронців — В’ячеслав Антонюк «Матвій» та Антон Мельничук «Гнат» — загинули. Обставини їхньої смерті досі точно не встановлені: за різними версіями, повстанці могли загинути і від розриву гранати, і від кулі радянських силовиків, і покінчити життя самогубством перед страшнішою небезпекою.

На жаль, свідок та виконавець — Борис Стекляр, який на момент виходу цієї книжки мешкає у Рівному, — не коментував трагедію та чинив перепони у доступі до власної особової справи. Невідоме також місце поховання Хасевича. За розповідями свідків, тіла загиблих, привезені в село, щоб залякати місцевих мешканців, за кілька днів були вивезені у невідомому напрямку.

Бухало Гурій. Ніл Хасевич: Крізь терни творчості // Рівненська обласна бібліотека для молоді: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/1UvbLX

Гніда В. За повстанським художником Нілом Хасевичем радянські спецслужби полювали до березня 1952-го // Gazeta.ua. — 2012. — 5 березня. Режим доступу: https://goo.gl/­3vPm5M

Гупало Сергій. Лицар свободи. До 100-річчя від дня народження головного художника УПА Ніла Хасевича // День. — 2005. — 2 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/CpSj2l

Єзерська Ірина. Ніл Хасевич. Людина, яка створила візуальний образ УПА // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 4 березня. Режим доступу: https://goo.gl/S50tKT

Ільницька Тетяна. Гравюри Ніла Хасевича повернулися в Україну. У Рівне зі США їх передав дослідник Петро Содоль // День. — 2015. — 22 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/xYW8Qq

Малімон Наталія. Ніл Хасевич — повернення. Волинські знахідки про героїв УПА // День. — 2011. — 10 червня. Режим доступу: https://goo.gl/t3Yxsg

Папакін Георгій. Українські визвольні змагання 1939—1956: джерельний контент. — Вип. 1: Проблеми класифікації й змісту джерел повстанського та радянського походження. — К.: Інститут історії України, 2012. Режим доступу: https://goo.gl/Ch8bak

1 березня 1953 року Сталіна знайшли на підлозі в одній із кімнат резиденції. Лікарі діагностували параліч. 4 березня вся країна дізналась про хворобу вождя, по радіо щокілька годин передавали бюлетені про стан його здоров’я, говорили про інсульт, знепритомнення, параліч, агонічне дихання тощо.

5 березня 1953 року о 21 годині 50 хвилин чоловік, який побудував одну з найжорстокіших імперій світу, помер. Про це народ дізнався наступного ранку. 6—9 березня радянська держава прощалась зі Сталіним.

У день похорону Сталіна в натовпі загинуло, за різними даними, від кількох сотень до 2—3 тисяч осіб. Точна кількість загиблих засекречена.

Проект 05/03/53: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://050353.ru/ 5 березня 1973 року заарештований публіцист Василь Овсієнко25

Я іронічно ставлюся до тих, хто каже, що я в неволі «боровся». Я не боровся. Я стояв як паля в брудному потоці, дбаючи, щоб не похилитися.

Василь Овсієнко

Працю Василя Овсієнка та її значення для історії дисидентського руку важко переоцінити. «Я сам — музей», — сказав він із усмішкою в інтерв’ю 2014 року. У свої 68 років, 13,5 з яких віддав системі радянского «правосуддя», пан Василь їздив школами, музеями, бібліотеками, зустрічався з учнями та студентами і розповідав: про технологію репресій КДБ, про Василя Стуса, з яким сидів в одній камері, про справу дисидентського підпілля. Буденні й дрібні деталі переказував ретельно та без пафосу.

Улітку 1972 року Овсієнко брав безпосередню участь у підготовці та розповсюдженні широко відомого «Відкритого листа членам ЦК КПРС і ЦК КП України» Василя Лісового, у якому автор висловив підтримку українським політв’язням — жертвам «покосу» 1972 року — та попросив заарештувати самого себе. За ним прийшли вже наступного дня, а Василь Овсієнко чекав арешту, в якому не сумнівався ні секунди, ще багато місяців — частину літа, осінь та зиму, аж до річниці зі дня смерті Сталіна.

5 березня 1973 року Василь Овсієнко був заарештований за звинуваченням в антирадянської агітації і пропаганді (ст. 62 ч. I Карного кодексу УРСР) через розповсюдження літератури самвидаву. 6 грудня того самого року він був засуджений Київським обласним судом до 4 років позбавлення волі в таборах суворого режиму.

Ось яскравий фрагмент зі спогадів Овсієнка про його перший термін ув’язнення: «Мене познайомили зі старійшинами. Це українські повстанці. Люди рідкісних біоґрафій, твердої позиції і високої моралі. Я це кажу дуже відповідально. Скажімо, Дмитро Синяк, який мав 20 років ув’язнення, або Микола Кончаківський — 29 років ув’язнення, Роман Семенюк — 28 років. Був Іван на прі­звище Мирон — 25 років, Михайло Жураківський — 25 років, двадцятип’ятилітник отець Денис Лукашевич. Василь Долішній, який у 16 своїх рочків дістав за повстанський рух 10 років ув’язнення, а тепер має 7+3 за антирадянщину. Я близько з ними зійшовся, вони ставилися до мене як до сина, хоча здебільшого самі вони — постарілі в неволі парубки. З чистою юнацькою психологією, з пієтетом до матері, до дівчини».

Звільнили Овсієнка 5 березня 1977 року. З таборів він привіз два зошити віршів Василя Стуса, записані з його слів у тюремній камері. Перше, що Овсієнко зробив удома (у рідному селі на Житомирщині), — закинув на грушу мідного дрота як антену і налаштував старенького приймача «та й припадав до нього вухом вечорами та ранками». У провінції, як згадує політв’язень, далеко від глушителів, можна було почути майже все, що передавали радіо «Свобода» і «Голос Америки», тим більше що повідомлення повторювалися.

Припиняти діяльність, розпочату до ув’язнення, Василь не збирався, хоча наслідки — усвідомлював.

Для Української Гельсінської групи він написав матеріали про становище заарештованих та піднаглядних, підготував перший варіант спогадів «Світло людей». 18 листопада 1978 року був затриманий міліцією у зв’язку з приїздом до нього членів Української Гельсінської групи Оксани Мешко та Ольги Бабич-Орлової. Пояснення давати Овсієнко відмовився, через що міліціонер вилаяв його і виштовхнув із сільради. Тоді Овсієнко подав на міліціонерів і кагебіста до суду. В результаті проти нього було порушено кримінальну справу за звинуваченням у вчиненні насильницького опору — ніби він відірвав міліціонерові два ґудзики. Після суду, який більше скидався на цирк, Овсієнка засудили до 3 років ув’язнення.

За три роки Василеві запропонували написати покаянну заяву до обласної газети в обмін на свободу на 8 місяців раніше завершення терміну. Альтернатива, яку під час розмови окреслив майор КДБ Чайковський, — 10 років ув’язнення, 5 років заслання та «почесний титул» особливо небезпечного рецидивіста. Овсієнко обрав альтернативу, бо вирішив: «Мене оголошено членом Української Гальсінської групи. Отже, я вже не сам по собі. Очевидно, моє ім’я стоїть під деякими документами Групи. Це найважливіше і найпочесніше, що нині є в Україні».

Гірка та важлива деталь: дізнавшись 1995 року, що в Житомирі помер начальник обласного управління СБУ і на його місце мають призначити цього самого Леоніда Чайковського, пан Василь написав листа голові СБУ: «Кого ви призначаєте? Та він же боровся проти назалежності України, моя справа — тому доказ». Прийшла чемна відповідь: ми вам співчуваємо, але Чайковський тодішніх законів не порушував.

Тоді Овсієнко написав листа Президентові Леоніду Кучмі. Відповідь прийшла знову з СБУ, але вже не така чемна. А Чайковський відбув на згаданій посаді три роки, після чого спокійно вийшов на пенсію.

Україна єдина. Василь Овсієнко: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/chskd0

Василь Овсієнко читає вірші на Майдані 10 січня 2014 р.: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/N3xr4M

Випуски з паном Василем на Громадському радіо. Режим доступу: https://goo.gl/1xJgYD

Рапп Ірина. Овсієнко Василь Васильович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/4wdbda

Захаров Борис. Інтерв’ю з Василем Овсієнком для Харківської правозахисної групи в кінці березня 1997 року. З доповнен­нями в лютому 2004 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 15 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/yjuZCO

Облава на провідника українського повстанського руху готувалась чекістами не один рік. Останній, успішний для окупантів «План чекістсько-військової операції по захопленню чи ліквідації “Вовка”» (псевдо Романа Шухевича у радянських документах) затвердили особисто заступник міністра держбезпеки УРСР Віктор Дроздов і представник МДБ СРСР генерал-лейтенант Павло Судоплатов.

Точне місце перебування Романа Шухевича не було невідоме. Визначили п’ять об’єктів, де він міг би переховуватись. До ранку 5 березня 1950 року вся територія була блокована радянськими силовиками, підтягнуті резервні війська — 350 вояків на випадок непередбачуваних ситуацій.

Чекісти розпочали обшук у будинку, у якому теоретично міг перебувати Шухевич. Як стверджують сучасні дослідники Д. Вєдєнєєв та Г. Биструхін, «криївка» головнокомандувача УПА була добре замаскована і, на їхню думку, «в такому сховищі можна було пересидіти обшук, не виявивши себе». Але, можливо, через надзвичайно складне становище командир не витримав і, почувши кроки на східцях, здійснив спробу прориву. Шухевич вбив начальника відділення Управління 2-Н МДБ УРСР майора Ревенка і збив з ніг полковника Фокіна. Але на виході з будинку був убитий.

У записці по «ВЧ», терміново надісланій 5 березня 1950 року Судоплатовим, Дроздовим і Майструком на ім’я міністра держбезпеки СРСР Абакумова і міністра держбезпеки УРСР Ковальчука, стисло повідомлялося, що Шухевич «вчинив збройний спротив, відкрив вогонь з автомата» і «попри вжиті заходи до захоплення живим під час перестрілки був вбитий сержантом 8 CP 10 СП ВВ МДБ». У документі також повідомлялось, що тіло Шухевича було впізнане його сином Юрієм, колишньою зв’язковою проводу ОУН Катрусею Зарицькою («Монета») і колишнім господарським референтом проводу ОУН З. Благим («Шпак»).

Загибель Шухевича стала непоправною втратою для українського визвольно-революційного руху. З огляду на його авторитет замінити його на керівних посадах революційного підпілля було практично неможливо.

Як свідчили документи радянських спецслужб, «після смерті Шухевича рух спротиву в Західній Україні пішов на спад і незабаром згас».

Вєдєнєєв Дмитро. Як загинув Шухевич і що могло статися з його тілом // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 11 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/BH9QVP

Документальний фільм про головнокомандувача Українською Повстанською Армією Романа Шухевича. Автор сценарію та режисер Тарас Каляндрук. 2007. Режим доступу: https://goo.gl/S17Kyg

Ісаюк Олеся. Загибель Романа Шухевича: в кадрі і за ним // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2015. — 5 березня. Режим доступу: https://goo.gl/G0FCtB

Особисте листування головнокомандувача УПА Романа Шухевича // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/bAhStx

У 1904 році Гаврило Доброскок приїхав до Краснодара і почав працювати у бібліотеці ім. О. Пушкіна. За короткий час він перетворив її на сховище різноманітної літератури та зброї, явку для революціонерів, які приїжджали в край.

Збереглися спогади Гаврила Васильовича про ці дні: «У бібліотеку я вступив, щоб вона не потрапила до рук чорносотенців, а перед цим збирався їхати до Харкова навчатися. Раніше заві­дуючим працював Попов, але й він від’їжджав, й мене запросили попрацювати тимчасово, до серпня, щоб зберегти нелегальну літературу. Я погодився, а потім робота сподобалась, я втягнувся, відтак й залишився аж до 1917 року. Довкола бібліотеки групувалися представники всіх без винятку партій… усі ховали літературу. Як згодом з’ясувалося, декотрі працівники, яким ми цілком й повністю довіряли, виявилися провокаторами... 1905 року в бібліотеці було багато конспіративного. Між іншим, зберігалася там й зброя цілими ящиками. Ми домовилися, що револьвери ховалися за книжками із червоними палітурками, й, таким чином, хто хотів, то міг прийти й взяти. У червоних палітурках в нас були «Отечественные записки» за цілий рік, й, щоб не виникало підозри, ми поставили їх біля самого виходу, де відбувався обмін літератури. Невдовзі виявилося, що це не було таємницею, багато сторонніх заходило до бібліотеки, й їм без усяких перешкод видавалася зброя».

Утім, щороку бібліотечні фонди зростали і люди могли знайомитись із цінними зразками світової та української класики і документами з історії Чорноморського краю.

Дослідники вважають, що Гаврило Доброскок відіграв провідну роль у формуванні оригінальної кубанської драматургії. Аби більше глядачів побачили його п’єси «Козачі прадіди» та «Січовий орел», було навіть облаштовано спеціальний театр-вагон, який їздив від станції до станції.

Гаврила Доброскока заарештували у лютому 1938 року за звинуваченням в організації української націоналістичної групи в Краснодарі. Усі заслуги драматурга були моментально перекреслені, дехто вимагав психіатричної експертизи.

Слідчий інтерпретував матеріали справи так, ніби Доброскок з перших днів перебування на Кубані підривав основи СРСР. Заарештованого били, шантажували, вимагали не ускладнювати ще більше і без того складне становище. «Інспектор Доброскок, — писав слідчий Проскурін, — не зупиняється ні перед погрозами, ні перед насильством по відношенню до вчителів і дітей в своєму прагненні проводити українізацію до нестями».

І Доброскок зламався: підписав свідчення, де був список начебто «членів його організації», потім «визнав» себе її керівником та «зізнався», що хотів створити буржуазну республіку. 14 лютого 1938 року Особлива трійка НКВС винесла йому вирок, а 7 березня 60-річного драматурга розстріляли.

Польовий Ренат. Кубанська Україна. — К.: Діокор, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/wOyAvK

Лучинський Юрий. Запрет на язык: «лингвистические проб­лемы» кубанской прессы начала XX века // Донецький вісник Наукового товариства ім. Шевченка. Т. 18. — Донецк, 2007. Режим доступу: https://goo.gl/E988Wf

У післявоєнний період Україною пройшли кілька хвиль репресій — влада «прибирала» тих, хто збирав цінні дані про злочини, і встановлювала жорсткіший контроль за населенням.

На псевдособор у Львові у 1946 році примусом зігнали 216 священників. У соборі Святого Юра, без особливих промов та обговорень, 8 березня відбулось перше голосування. Проте його результати не відповідали планам енкаведистів, тому наступного дня під тиском була проголошена ліквідація Української греко-католицької церкви і «возз’єднання» її з Російською православною церквою.

«Ініціативна група з возз’єднання ГКЦ із РПЦ» направила звернення до уряду УРСР з проханням схвалити і визнати право Групи на «об’єднувальну» кампанію та обґрунтування рішення «бажанням народних мас».

Примусове злиття церков тривало у різних регіонах до 1949 року. Право на відкрите існування Греко-католицька церква отримала тільки у 1989 році.

Хрущов — Сталіну: «Очікую Ваших розпоряджень»: Дослівний переклад листа тодішнього керівника української компартії Микити Хрущова Сталіну про ліквідацію «уніатської» церкви // DW: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/xmX88U

Федик Ігор. Псевдоліквідація Української Греко-Католицької Церкви // Вголос: [Електронний ресурс]. — 2016. — 28 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/CSDo5Z

Документи Кардинала Йосифа Сліпого: [Документи з видання: Dragan А. Our Ukrainian Cardinale. — New York, N.Y., 1966] // Патріарх Йосиф Сліпий: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ipBp8e

Терещук Галина. Псевдособор 8 березня 1946 року — це важкий злочин проти Української Греко-Католицької Церкви // Радіо Свобода. — 2006. — 8 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ILgGXN

Кочур під час тимчасової німецько-фашистської окупації належав до організації українських націоналістів, підтримував зв’язки з представниками Центрального проводу ОУН, від яких одержував відповідну літературу й розповсюджував її серед своїх знайомих.

Із обвинувачувального висновку старшого слідчого УНКДБ Лоскутова

Слідство та допити тривали кілька місяців. Враховуючи відсутність будь-яких речових доказів, органам дізнання необхідні були «факти». Їх «отримали» за допомогою залякування та погроз. Справа, передана до суду, зводилася до того, що подружжя Кочурів нібито дало своїй знайомій прочитати анонімну листівку, а та на допиті не витримала побоїв і «зізналась», що її вербували в ОУН. Пізніше Кочур в інтерв’ю згадував: «Приїздили хлопці зі Львова, привезли вірші Антонича. До того я не знав, що існує такий поет. А потім я взнав, що до мене їздили “націоналісти” і що ми “мечтали отторгнуть Украину от великого Советского Союза”».

11 березня 1944 року під час закритого судового засідання трибуналу військ НКВС Полтавської області Григорій Кочур заявив: «Винним у пред’явленому обвинуваченні себе не визнаю. Учасником оунівської організації я ніколи не був, завдань її не одержував і ніякої літератури не розповсюджував». Але вирок уже був готовий: Кочур та його дружина Ірина Воронович отримали по 10 років виправно-трудових таборів з подальшим позбавленням прав на 5 років.

Подружжя до 1953 року відбувало покарання на каторжних роботах шахт системи ГУЛАГ міста Інта (Комі АРСР). Кочур перекладав, писав вірші, вивчав іноземні мови. Таким чином він посів провідне місце в інтернаціональному гуртку репресованої інтелігенції.

7 вересня 1956 року Григорій Кочур та Ірина Воронович звернулись до прокурора Київського військового округу з заявою про реабілітацію, пояснивши, що під час слідства на них чинили тиск. 8 січня 1957 року військовий трибунал Київського військового округу скасував вирок, справа була припинена за відсутністю складу злочину.

Григорій Кочур ооселився і почав працювати в місті Ірпінь. Він активно писав та перекладав, згодом став однією з ключових фігур українського шістдесятництва. За словами Михайлини Коцюбинської, його будинок «був справжнім “ірпінським університетом” для багатьох українських інтелігентів».

Після першої хвилі арештів серед української інтелігенції в 1965 році Кочур підписав знаменитий «Лист-протест 139-ти» на ім’я Леоніда Брежнєва, Олексія Косигіна та Миколи Підгорного з вимогою припинити практику протизаконних політичних судових процесів.

У 1970-х роках науковець зазнав нових утисків. Його виключили зі Спілки письменників України, адже він зустрічався з українськими літераторами з-за кордону та не дав потрібних КДБ показів проти Євгена Сверстюка.

Коломієць Лада. Григорій Кочур — перекладач, який володів понад трьома десятками мов // Мистецька сторінка: [Електронний ресурс]. Режим доступу: goo.gl/dAhHgq

Коцюбинська Михайлина, Рапп Ірина, Кочур Андрій. Кочур Григорій Порфирович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/YOt0rl

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://bit.ly/1mxnPhP

Стріха Максим. Нові риси до портрету Григорія Кочура — дослідника, енциклопедиста, громадянина. Режим доступу: https://goo.gl/H1wlGT

У листопаді 1971 року психіатр Семен Глузман підготував незалежну заочну судово-психіатричну експертизу у справі Петра Григоренка. Згідно з нею генерала було визнано психічно здоровим — усупереч позиції політичного режиму в СРСР. Експертиза доводила незаконність застосування проти Петра Григоренка методів репресивної психіатрії, а попередній його діагноз як психічно хворого визнавався підробкою фахівців Інституту судової психіатрії ім. Сербського. У 1972 році Семен Глузман був засуджений за цей вчинок на 7 років концтаборів та 3 роки заслання. Він відбував покарання разом із Іваном Світличним, Євгеном Сверстюком, Левком Лук’яненком.

2 лютого 1964 року Григоренка заарештували за статтею 70 Кримінального кодексу РРСФР — за публічний виступ із критикою радянської системи. Разом з генералом заарешту­вали і його синів. Після суду Петра Григоровича доправили до 4-го відділення Інституту ім. Сербського, яке функціонувало спеціально для розгляду справ політичних в’язнів. Експертизу проводили лікарі А. Снєжнєвський, Г. Морозов, Д. Лунц. Вони «діагностували» у Григоренка «параноїдальний розвиток особистості, що виник у особистості з психопатичними рисами характеру».

19 квітня 1964 року генерала було визнано неосудним і з діаг­нозом «психопатія» переведено до Лефортівської в’язниці. Під час закритого розгляду справи Воєнна комісія позбавила Григоренка звань. У серпні 1964 року він був етапований до Ленінградської спецпсихлікарні, де ні таблеток, ні ін’єкцій не отримував. Наступного року Григоренко був визнаний здоровим.

Глузман Семен. Расширенная судебно-психиатрическая заочная экспертиза по делу Петра Григоренка. Режим доступу: https://goo.gl/xpZwdl

Психиатрическая экспертиза Григоренко П. Г.: [Документальная публикация]. Режим доступу: https://goo.gl/xAqrwL

Голотюк Ирина. Генерал Петро Григоренко: «Чтобы упаковать в смирительную рубашку и принудительно накормить, на меня наваливалось больше десятка санитаров…» // Факты. — 2012. — 24 февраля. Режим доступу: https://goo.gl/2M1Vfs

Лубчак Вадим. Почему все украинцы должны знать о генерале, спасавшем честь Украины // День. — 2014. — 16 мая. Режим доступу: https://goo.gl/6LSSyv

Уперше в художній літературі тему Куренівської трагедії порушив Леонід Кисельов у вірші «Тринадцатое марта, Куреневка...» у 1963 році (вірш було опубліковано лише за 30 років!). Люди говорили, що Бабин Яр помстився. А у 1961 році трагедію замовчували.

16 березня, за три дні після трагедії, по київському радіо прозвучало коротке оголошення, масштаби катастрофи були дуже зменшені. Спецслужби досліджували настрої людей та доносили про «неправильні» реакції. Київ на кілька тижнів «відірвали» від світу. Листи та телеграми доходили до адресатів з великим запізненням, літаки змінювали курс, щоб пасажири не розгледіли в ілюмінатори масштаби трагедії, понівечені тіла людей ховали на різних кладовищах, змінюючи дати смерті.

На початку 1950-х років виконком Київміськради дозволив заповнити Бабин Яр відходами виробництва Петровських цегляних заводів. Земляні породи змішувались із водою й у вигляді пульпи по трубах відводились у Бабин Яр. Намив виконувався на рівні 40—60 м над рівнем району Куренівки. Замість міцної бетонної дамби звели земляний вал. Це не відповідало ні нормам безпеки, ні проекту.

За кілька днів до трагедії через дамбу почали переливатись струмочки води, а вранці 13 березня її прорвало. Потоки пульпи хлинули на місто і залили площу близько 30 гектарів.

Потік перевертав і відносив автомобілі, автобуси, трамваї, валив стовпи електричних мереж, рвав дроти. Один із автобусів зіткнувся з вантажівкою і запалав.

У таємному режимі прокуратурою УРСР було порушено кримінальну справу, проведено слідство. Закритий суд ув’язнив шістьох посадових осіб. Згідно з висновком експертної комісії, причина аварії — «помилки в проекті гідровідвалів і дамби». Незадовго до завершення слідства раптово помер голова міськвиконкому Олексій Давидов, який у 1952 році підписав рішення про початок скидання пульпи до Бабиного яру. Вже наступного року на його честь було названо вулицю на Русанівці. Кажуть, що водії трамваїв оголошували зупинку «Бульвар Олексія Давидова» як «Бульвар Дениса Давидова», висловлюючи таким чином протест проти дій влади, внаслідок яких у березні 1961 року загинуло біля 50 працівників Подільського трамвайного депо.

У 2016 році бульвар Олексія Давидова було перейменовано на бульвар Ігоря Шамо.

Логвиненко Богдан. Запікана куренівська трагедія // Тиждень. — 2011. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/ybZCjZ

Євстафьєва Тетяна. Куренівська трагедія. Як і чому це сталося // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 13 березня. Режим доступу: https://goo.gl/i0NA0F

Хазан Любовь. Мы к вам пришли. Не мы — овраги // Бульвар Гордона. — 2011. — № 10. Режим доступу: https://goo.gl/DMFr3X

Чернобай Татьяна. «Тринадцатое марта, Куренёвка…». Режим доступу: https://goo.gl/Uyk5eH

На засіданні Київського міського суду під час розгляду справи Валерія Марченка головував суддя Григорій Зубець (згодом, за часів незалежної України, він працював радником голови Державної судової адміністрації, членом Вищої кваліфікаційної комісії суддів, головою Київського міського суду, нагороджений Подякою Верховної Ради України та іншими відзнаками).

Для Валерія Марченка другий арешт 1983 року став фатальним. В’язня оглянув лікар-уролог і повідомив, що з такою хворобою нирок той, скоріш за все, загине у таборі. Незважаючи на пряме попере­дження про імовірну смерть підсудного, за «изготовление и распространение среди советских граждан документов, клевещущих на советский общественный и государственный строй» (Марченко виступав проти інструкції міністерства освіти УРСР щодо посилення вивчення російської мови у школах України та називав це рішення «свіжим Валуєвським указом») дисидента засудили на 10 років особливого режиму та 5 років таборів. Жодних покаянних записок, щиросердних зізнань та інших спроб пом’якшити «провину» Валерій не робив. В останньому слові він сказав, «що вірить у Бога та в добре начало в людях», що «завжди намагався робити людям добро» і що «держава мільйон разів завинила перед громадянами» та що він «протестуватиме проти цього до кінця свого життя».

Кілька місяців покарання Валерій Марченко відбував у пермських таборах. Помер у тюремній лікарні у Ленінграді у жовтні 1984 року. Його мати змогла дістати дозвіл на видачу тіла та поховати Валерія біля Києва поруч із батьком — українським істориком Михайлом Марченком.

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Валерій Марченко // День. Україна Incognita. — 2015. — 16 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/6FWYyN

Крыловский Владимир. Валерий Марченко. Хроника убивства // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2006. — 28 березня. Режим доступу: https://goo.gl/nV790H

Овсієнко Василь. Марченко Валерій Веніамінович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/5NXuz8

Материнське слово: Стенограма інтерв’ю Ніни Михайлівни Марченко, матері українського правозахисника Валерія Марченка (1947—1984). Записано Олександром Дубковим у 1997 році. Розшифровка — Вячеслав Баумер // Громадянська Освіта. — 2006. — № 12. Режим доступу: https://goo.gl/gV1wlM

Сім років таборів артист Кубанського симфонічного оркестру Степан Жарко отримав за виступ перед пораненими червоноармійцями. 14 лютого 1943 року він вирішив підтримати солдатів, які лікувалися у госпіталі, і заспівати для них народних пісень. Жарко професійно займався музикою — викладав співи у різних школах, ініціював виготовлення бандур місцевими майстрами, за його проектом були сконструйовані перші хроматичні бандури на Кубані.

Втім, ідея не сподобалась радянським правохоронцям. Влада досить вороже ставилась до кобзарства, вбачаючи в ньому відродження українського духу. Спроби зберегти та поширити це мистецтво обривались.

Степана Жарка заарештували за статтею 58-10 ч. 2 Карного кодексу РРФСР — «пропаганда або агітація, що містять заклик до повалення, підриву або ослаблення радянської влади або до вчинення окремих контрреволюційних злочинів», що за певних супровідних обставин могла загрожувати не лише таборами, а й смертним вироком.

4 червня (за іншими даними — 24 липня) Військовий трибунал військ НКВС засудив Жарка до 7 років виправно-трудових таборів із обмеженням у правах на 2 роки. Бандуриста етапували до Красноярського краю, де він загинув у таборі для інвалідів у місті Марійськ.

Згідно з постановою прокурора РРФСР від 29 вересня 1989 року, Степан Жарко реабілітації не підлягав. Даних щодо його реабілітації досі немає.

Жарко Степан Сергеевич // Жертвы политического террора в СССР: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/ 8JXBzX

Нирко Олексій. Доля українських кобзарів-бандуристів на Кубані. Неповний реєстр кубанських кобзарів-бандуристів // Етнічна історія народів Європи. — К., 2001. — Вип. 10. Режим доступу: https://goo.gl/LKLb8O.

Польовий Ренат. Кубанська Україна. — К.: Діокор, 2002. Режим доступу: https://goo.gl/EFQuHA

У 1926 році Степан Рудницький приїхав до СРСР, щоб очолити кафедру топології і картографії Геодезичного інституту. Згодом він заснував та очолив Український науково-дослідницький Інститут географії і картографії в Харкові, ініціював наукові експедиції територією України, став одним із засновників української геоморфології, антропогеографії, політичної, соціально-економічної та демографічної географії.

У 1933 році життя Степана Рудницького стрімко змінилося: чекісти підбурювали проти нього студентів, яким він відмовив у присвоєнні наукових звань, та колег, яких не призначив на високі посади. Було організовано провокації. Лист-наклеп, нібито написаний Василем Баб’яком, зятем Рудницького, став причиною для арешту вченого в інспірованій ДПУ УСРР справі «Української військової організації».

Досвід викладання у провідних університетах Європи відразу став підставою для звинувачень у шпигунстві, «пособ­ництві міжнародній буржуазії» та іншій маячні. 23 вересня 1933 року судова трійка при колегії ДПУ УСРР засудила Рудницького до 5 років позбавлення волі за статтями 54-4 та 54-6 Карного кодексу УСРР.

У слідчому ізоляторі Харкова Степан Рудницький писав книжку «Геономія (астрономічна географія)», на об’єктах Біломорсько-Балтійського каналу — «Ендогенна динаміка земної кори», наукові дослідження продовжував на Соловках. Семен Підгайний згадував, що Рудницький «тримав себе цілком незалежно і ніколи не звертався ні за якими проханнями до будь-якого урядництва, — він просто його ігнорував і вчив молодь географії».

9 жовтня 1937 року Особливою трійкою Управління НКВС Ленінградської області науковець був засуджений до найвищої кари. 3 листопада він був розстріляний в урочищі Сандармох. Його рідних оголосили ворогами народу.

11 травня 1965 року Степана Рудницького було реабілітовано за відсутністю складу злочину, а 30 березня 1990 року — поновлено у складі Академії наук України.

Відомі географи, географічні персоналії. Рудницький Степан Львович. Режим доступу: https://goo.gl/BpXK7y

Ігнатьєва Алла. Справа «Української військової організації» та викладачі Харківських вищих навчальних закладів // Вісник Нац. техн. ун-ту «ХПІ»: Актуальні проблеми історії України. — 2012. — № 24. Режим доступу: https://goo.gl/RuuFkg

Пеленська Оксана. Визнаний винним у любові до батьківщини // Радіо Свобода. — 2012. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/iNFviT

Попович Жанна. Степан Рудницький і на Соловках продов­жував дослідження // Дзеркало тижня. — 2007. — 21 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/BzCywm

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

У листопаді 1940 року Івана Виргана викликали до обкому КП(б)У, де органи НКВС за наклепницьким доносом (ймовірно, письменника Дмитра Косарика) заарештували його, звинувативши у «злісній антирадянській пропаганді». Підставою став... лист від дружини.

Восени Спілка письменників України відрядила Виргана до Чернівців уповноваженим по роботі з місцевими літераторами. Дружина, яка залишилась у Харкові з дітьми, описувала в листі до Виргана скрутні умови, в яких перебувала за його відсутності. А «невдячний» письменник поскаржився товаришам, ще й лихим словом згадав «вождя всіх трудящих» Сталіна, який «довів до такого животіння народ».

Працівники органів намагались вибити тортурами зізнання не лише у «пропаганді», а й у організації злочинної банди. Іван Вирган виявився стійким.

10 років покарання письменник відбував в Ухто-Печорських таборах. 17 липня 1944 року його справу переглянули і за постановою Ярославського обласного суду Виргана достроково звільнили. А в жовтні 1944 року він був відправлений на фронт. Після демобілізації в січні 1946 року Іван Вирган повернувся до літературної діяльності. Мешкав у Харківському будинку літераторів «Слово». Реабілітований 18 листопада 1961 року.

Дукина Наталка. Додому, до «Слова», або Хто, де, коли? Режим доступу: https://goo.gl/AzPtYz

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://bit.ly/1mxnPhP 21 березня 1933 року заарештований поет Михайло Драй-Хмара26

Арешт у березні 1933 року був першою — і невдалою — спробою слідства звинуватити класика літератури та науковця у приналежності до контрреволюційної організації. 11 травня його випустили на волю, проте розслідування «справи» Київським відділом ДПУ тривало понад рік. Драй-Хмару звільнили з роботи, перестали друкувати, він не міг виїжджати за межі міста. Зрештою, 16 липня 1934 року справу припинили і всі підозри з поета зняли.

За рік, 5 вересня 1935 року, Михайла Драй-Хмару знову арештували — у так званій «справі Зерова» — та звинуватили в націоналізмі та контрреволюції. 28 березня 1938 року Особлива нарада НКВС СРСР у Москві засудила письменника до 5 років виправно-трудових таборів.

Є інформація, що Драй-Хмара у квітні 1939 р. став на місце смертника під час одного з чергових розстрілів кожного п’ятого в шерензі, врятувавши молоду людину.

Реабілітований посмертно.

Драй-Хмара. Останні сторінки. — Київнаукфільм, 1990. — Режисер Леонід Анічкін. Режим доступу: https://goo.gl/bzA6qa

Герасименко Миша. Розстріляне Відродження: Михайло Драй-Хмара та Микола Куліш. Режим доступу: https://goo.gl/N4ANfA

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/YS2K2q 21 березня 1980 року вчинив самоспалення пенсіонер Валентин Бадиляк27

З висоти Ратуші я помітив полум’я — в районі гідранта. Здалеку я бачив, що саме відбувається. Помітив, що якійсь чоловік наче горів. Вже на бігу бачив, що якийсь чоловік кружляв навколо палаючого і що той, хто палав, впав на землю і горів увесь. Коли добіг, то запитав когось, що сталося. (...) Хтось сказав, що той чоловік на очах у всіх підійшов до гідранта, обмотався ланцюгом і підпалив себе.

З міліцейського звіту

Валентин Бадиляк — колишній пекар, член Армії Крайової під час війни — здійснив самоспалення о 07:55 21 березня 1980 року в Кракові на площі Ринок. Як засвідчено у міліцейському звіті, медики приїхали досить швидко, один з них намагався загасити полум’я піною з вогнегасника, але той перестав працювати. Пожежники прибули за хвилину, але Бадиляк був уже мертвий.

З металевої таблички з вигравіюваним написом, знайденої на шиї Бадиляка, виходило, що він віддав життя «за Катинь». Що змусило людину похилого віку вчинити самоспалення за 40 років після Катинської трагедії?

Перший вузол, який розрубав Бадиляк у 1980 році, зав’язався ще до війни, коли молодий пекар одружився. Під час німецької окупації його дружина стала колаборанткою та навіть віддала сина до «Гітлер’юґенду». Бадиляк розлучився з дружиною і став до лав Армії Крайової.

Після війни Бадиляк повернувся до своєї основної професії, заснував пекарню і знов одружився. Перший чоловік його коханої Ірен, офіцер-артилерист, навесні 1940 року був розстріляний НКВС у Катині. Ось і другий вузлик: інформацію про злочин Бадиляк отримав із перших вуст.

За п’ять років після смерті Ірен Валентин Бадиляк зробив останній запис у щоденнику: «Кохані, якщо там нема нічого, але є братні душі, підтримуватиму вас, і у тяжкі хвилини ви відчуєте мою присутність».

Про самоспалення Бадиляка повідомила лише краківська преса — дуже коротко проінформувала про смерть «психічно хворого». Служба безпеки швидко сфабрикувала щодо Бадиляка справу, де було зазначено, що той уже багато років лікувався від хронічного психічного захворювання.

Однак місцеві мешканці майже відразу почали ставили коло гідранта лампади, приносити квіти. У 1990 році онук Валентина, ксьондз Войцек Бадиляк, відкрив біля гідранта меморіальну дошку.

Nasza Historia. 35 lat temu Walenty Badylak spalił się na Rynku // Gazeta Krakowska. —2015. — 20 marca Режим доступу: https://goo.gl/ihb9HJ

Święty ogień: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/zRiekn

Катынские материалы: Документы, свидетельства, исследования, полемика. Режим доступу: https://goo.gl/zolVvT

Грабовський Сергій. Катинська трагедія та політичні пристрасті навколо неї // Радіо Свобода. — 2010. — 7 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/MBsjlf

Кіпіані Вахтанг. Злочин без кари. Катынь. Хроника необъяв­ленной войны // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 1 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/85KJXe

Перший термін за «зраду Батьківщині» Іван Кандиба, тоді ще студент Львіського університету, отримав у 1953 році. Разом із Левком Лук’яненком він заснував Українську робітничо-селянську спілку, метою діяльності якої був вихід України із СРСР. У листопаді однодумці зібрались на перше обговорення програми спілки, а за три місяці автори неприйнятної для УРСР ідеї були заарештовані і відправлені до мордовських таборів на 15 років.

У таборах Явасу і Всехсвятки Чусовського району Пермської області Іван Кандиба протестував: писав першому секретарю ЦК КПУ Петрові Шелесту про безпідставні репресії щодо членів Української робітничо-селянської спілки; разом із Левком Лук’яненком та Михайлом Горинем надсилав листи до Комісії з прав людини при ООН про фармакологічні отруювання політв’язнів у СРСР.

У 1976 році Івана Кандибу звільнили і дозволили повернутись до України без права прописки у Львові (прописку, до речі, пропонували в обмін на публічне каяття). У Пустомитах, де оселився, Кандиба з однодумцями продовжив підпільну правозахисну діяльність: кілька відчайдухів уже в листопаді 1976 року заснували легендарну громадську організацію для сприяння виконанню Гельсінських угод — Українську Гельсінську групу.

Діяльність Української Гельсінської групи не була секретом для органів держбезпеки: вони не раз викликали Івана Кандибу та його товаришів на допити, відмовляли у виїздах, вишукували порушення режиму, щоб продовжити офіційний нагляд...

Вдруге Івана Кандибу заарештували 24 березня 1981 року в Пустомитах. Дисидента доставили у тюрму на Лонцького. Львівський обласний суд засудив його до 10 років таборів особ­ливого режиму та 5 років заслання за «антирадянську агітацію та пропаганду» за статтею 62 ч. 2 Карного кодексу УРСР як «особливо небезпечного рецидивіста».

У таборах Кандиба відмовлявся працювати, за що на початку 1988 року отримав 65 діб у штрафному ізоляторі. У карцері перебував з перервами: «…день-два — і знову туди. Не більше двох днів. Мене випустять — і я знов не пішов на роботу. То на другий день чи на третій мене знову саджали...» — згадував він.

У вересні 1988 року указом Президії Верховної Ради СРСР Івана Кандибу було достроково випущено з-під варти. Зі Львівської тюрми його звільнили після оголошення ним голодування та втручання у його справу президента США Рональда Рейгана. Загалом Іван Кандиба відбув у неволі 22,5 року.

Реабілітований за першим вироком у 1991 році, за другим — у 1992 році. У 2006 році отримав Орден «За мужність» І ступеня.

Безсмертний-Анзіміров Андрій. Іван Кандиба // День: Україна Incognita. — 2015. — 7 червня. Режим доступу: https://goo.gl/ vHa1g4

Адресний покажчик політв’язнів Калюжного Володимира, Кандиби Івана, Карпача З., Каспрова Станіслава від грудня 1981 року // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/kgg6Tk

Касьянов Георгій. Незгодні. Українська інтелігенція в русі опору 1960—80 років. — Київ, 1995. Режим доступу: https://goo.gl/FI0M2T

Овсієнко Василь. Інтерв’ю Івана Кандиби 6—7 жовтня 1998 року // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 18 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/h8oX6I

Рапп Ірина. Переклав Василь Овсієнко. Кандиба Іван Олексійович. Режим доступу: https://goo.gl/9WmuY2

Трагедія сталася на шосе Бориспіль—Золотоноша. Водій В’яче­слава Чорновола не помітив КамАЗ із причепом, який розвертався посеред дороги, та врізався в нього. В результаті ДТП В’ячеслав Чорновіл і його водій Євген Павлов загинули на місці, а прес-секретар Народного Руху України Дмитро Понамарчук отримав тяжкі травми і був госпіталізований.

Наступного дня міністр МВС України Юрій Кравченко заявив, що аварія — нещасний випадок. Свідок ДТП — екс-міністр закордонних справ Геннадій Удовенко, який їхав слідом за машиною Чорновола, — також наголошував на цій версії.

Встановленню істини завадила смерть важливого свідка — Івана Шолома, одного з трьох пасажирів КамАЗу. Є різні припущення щодо його смерті — від серцевого нападу (офіційна версія) до отруєння. Володимир Кудель, який, за версією слідства, був за кермом КамАЗу, теж помер від серцевого нападу.

Нові подробиці про смерть лідера Руху з’являлись одна за одною: заступник генпрокурора Микола Голомша заявив, що «Чорновола добили, ймовірно, кількома ударами кастета», проте результати ексгумації тіла, проведеної у 2011 році без дозволу та навіть попередження рідних, не виявили слідів на черепі. У 2006 році помічник міністра внутрішніх справ Микола Степаненко розповідав в інтерв’ю: «...водію КамАЗа Володимиру Куделі наказали зупинитися на трасі о 22 годині ще в КСП (якому належить КамАЗ). У призначений час до нього в кабіну підсів незнайомець зі зброєю, який спочатку наказав водію набрати швидкість 15 км/годину, а потім оголосив, що машину необхідно розвернути. Після ДТП цей незнайомець негайно залишив місце злочину...»

Під час Революції Гідності, 21 січня 2014 року, Бориспiльський міськрайонний суд Київської області закрив справу за обвинуваченням Куделі в загибелі Вячеслава Чорновола, визнавши аварію нещасним випадком. Причиною могло стати те, що сплив 10-річний термін давності справи.

У 2015 році син Чорновола Тарас звертався до Генеральної прокуратури щодо створення оперативно-слідчої групи для розслідування загибелі В’ячеслава Чорновола за ознаками злочину, передбаченого статтею 112 («посягання на життя державного чи громадського діяча») Кримінального кодексу України. Одна з головних версій — убивство: Чорновіл був серйозним проукраїнським кандидатом на майбутніх президентських виборах.

Колеги та однодумці Вячеслава Чорновола вважають аварію спланованим вбивством, а відсутність характерних ушкоджень на тілі не переконує їх у тому, що смертельне ДТП не може бути спланованим злочином.

15 років без В’ячеслава Чорновола. Життя і безсмертя у фото // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2012. — 25 березня. Режим доступу: https://goo.gl/bDDqX8

Семенец Георгий. Как убили Чорновила // Аргумент. — 2012. — 22 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/UB89va

Ромашова Наталія. Стойко: у нас є докази того, що Чорновіл помер не своєю смертю // Обозреватель. — 2011. — 8 червня. Режим доступу: https://goo.gl/i0mwGP

Галча моє!

Це не дрібничка, що пишу я тобі чорнилом, але разом з тим — це величезну має вагу: я хочу, щоб надовго, на все своє й моє життя, зберегла цей лист — найрадісніший, вір мені, з усіх листів, що я коли-небудь писав тобі.

Галю, ти ж знаєш, як рідко я радів і як багато треба для того, і от тепер, коли я пишу тобі, що сповнює мені груди почуття радости — так це значить, що сталося в моїм житті те, чому й ти разом зо мною — я знаю — радітимеш. У мене мало зараз потрібних слів — мені б тільки хотілося пригорнути тебе так міцно, щоб відчула ти всім єством твоїм, що пригортає тебе чоловік, у якого буяє життєва сила і в м’язах, і в серці, і в думках.

Я пишу тобі, а надворі, за вікном, сонце — і мені, їй-богу, так важко стримати себе, щоб не скрикнути: яке хороше життя, яке прекрасне майбутнє в людини, що на це майбутнє має право! Я цілую тебе, рідна моя, і прошу: запам’ятай дату цього листа, як дату найкращого з моїх днів.

28.03.35

Твій Євген28

Убивство Кірова стало каталізатором нових «подвигів» радянських спецслужб. В історії репресій цей етап має назву «кіровський потік». Одна з перших наймасштабніших хвиль злочинів характеризувалась не лише потужною пропагандою, а й змінами у кримінально-процесуальному кодексі: саме тоді були організовані сумнозвісні «трійки», що мали повноваження проводити «слідство» швидко.

На межі 1934 та 1935 років в Україні була сфабрикована справа «підпільної контрреволюційної боротьбистської організації», до якої входили видатні митці та колишні члени Української комуністичної партії (боротьбистів). Очолював Виїзну сесію Військової колегії Верховного Суду СРСР Василь Ульріх. Десяткам новоспечених «членів Центру боротьбистської організації» інкримінували створення підпільної організації, що начебто проводила всередині КП(б)У роботу «по нагромадженню націоналістичних сил», та створення місцевих терористичних груп у Полтаві, Харкові і в Києві.

Під час закритого судового розгляду Андрій Панів, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий-Штанько, Володимир Штангей, Григорій Епік, Григорій Майфет, Данило Кудря, Євген Плужник, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Олександр Ковінька, Олександр Полоцький, Петро Ванченко, Семен Семко-Козачук, Юрій Мазуренко та інші отримали від 7 до 10 років позбавлення волі.

Над справою працювали начальник 2-го відділення та помічник начальника Секретно-політичного відділу (СПВ) УДБ НКВС УСРР Семен Долинський-Глазберг (розстріляний у лютому 1938 року), начальник СПВ УДБ УНКВС по Харківській області Марк Говліч (Говбіндер) (розстріляний у 1938 році), які разом з оперуповноваженими СПВ УДБ НКВС УСРР Сергієм Пустовойтовим (розстріляний у 1937 році) та Миколою Грушевським (розстріляний 7 вересня 1937 року) були нагороджені за «роботу» грошовою премією в розмірі двох місячних окладів.

28 березня 1935 року нарком внутрішніх справ УСРР Всеволод Балицький (розстріляний 27 листопада 1937 року) у наказі № 261 констатував: «СПВ УДБ НКВС УСРР викрито і ліквідовано контрреволюційну організацію українських есерів-боротьбистів. Попереднім та судовим слідством встановлено, що боротьбистська організація мала за мету відторгнення України від Радянського Союзу і перетворення її в колонію німецького та польського фашизму. Організація ставила своїм безпосереднім завданням вбивство керівників радянської влади та комуністичної партії, склавши для безпосереднього виконання терористичних актів кілька терористичних груп у Києві, Харкові та Полтаві. Учасники боротьбистської контрреволюційної організації засуджені...»

4 серпня 1956 року рішенням Військової колегії Верховного Суду СРСР учасники «справи боротьбистів» були реабілітовані, а кримінальна справа проти них припинена.

Махун Сергій. Бійня на «літературному фронті». Сьогодні — День пам’яті жертв політичних репресій і Голодоморів в Україні // Дзеркало тижня. — 2007. — 23 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/5SiJcK

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/YS2K2q

Політичні репресії в УРСР кін. 1920-х — 1-й пол. 1930-х рр. // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/4DxZQE

Шевченко Сергій. Список розстріляних у Сандармосі українців і вихідців з України // Радіо Свобода. — 2012. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/J1Lpzx

Шандрович Зенон. В боях за волю України. Червоний терор в Україні 1917—1953 рр, боротьба з національно-визвольним рухом. Режим доступу: https://goo.gl/CfErWs

Шаповал Юрій. Фатальний бренд. 70 років тому, у 1935-му, було сфабриковано «Справу боротьбистів» // День. — 2005. — 19 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/myRdMn

Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997. Режим доступу: https://goo.gl/BTMb84

Попереднє слідство у справі Миколи Вороного розпочалось 28 березня 1934 року. Слідчі вишукували у діяльності 60-річного митця елементи «контрреволюційної діяльності». Цього дня на Вороного була заповнена анкета обвинуваченого та проведений допит «трубадура націоналістичної контрреволюції».

Того самого дня допитали чотирьох свідків у його справі — Любомира Дмитренка, Аркадія Добровольського, Івана Ле та Петра Колесника: «Допитані свідки Іван Ле, Колесник, Дмитерко і Добровольський показали те, що Вороний є ідеологом української націоналістичної буржуазії, що всі його праці є контрреволюційними і Вороний, з моменту приїзду з еміграції, вів контрреволюційну націоналістичну агітацію», — йшлося в обвинувальному акті.

Згодом ці свідчення були представлені на допиті Вороному. Письменник відхилив висунуті проти нього звинувачення, заперечував участь у контрреволюційному підпіллі.

Особлива нарада колегії ДПУ УСРР 31 березня 1934 року винесла ухвалу: «Вороного Миколу Кіндратовича ув’язнити у виправтрудтабір строком на три роки, рахуючи строк з 28 березня 1934 року, з заміною засланням у Казахстан на той же строк, на місце заслання направити одиночним порядком».

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/YS2K2q

Коваль Роман. Нариси з історії Кубані. Український революціонер Кубані Степан Ерастов. Режим доступу: https://goo.gl/EP4Jqp

Костюк Григорій. Микола Вороний. // Сучасна Україна. — Мюнхен, 1951. — Ч. 25. — 23 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/uF6fFQ

Орел Світлана. Микола Вороний: остання трагічна сторінка // Дзеркало тижня. — 2006. — 16 червня. Режим доступу: https://goo.gl/mL1wxg

Сюндюков Ігор. Микола Вороний, його сучасники, друзі та вороги // День: Україна Incognita. — 2013. — 3 жовтня. Режим доступу:goo.gl/WXqT2R

Шепель Федір. Останній товариш Миколи Вороного // День. — 2002. — 27 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/yDFzaX

24

Текст Олени Кухар.

25

Текст Олени Кухар.

26

Див. також: «19 січня 1939 року вбитий поет Михайло Драй-Хмара» (с. 53).

27

Текст Олени Кухар.

28

Лист написано після оголошення Євгенові Плужнику смертного вироку.