Розстрільний календар

Жовтень

Понад два тижні увага світу була прикута до протестів в Україні. Зрештою Верховна Рада УРСР задовольнила усі вимоги протестувальників:

— недопущення підписання нового союзного договору;

— перевибори Верховної Ради УРСР на багатопартійній основі не пізніше весни 1991 року;

— повернення на територію УРСР українських солдатів, а також забезпечення проходження військової служби юнаками-українцями винятково на території республіки;

— націоналізація майна Компартії України та ЛКСМУ;

— відставка голови Ради Міністрів УРСР Віталія Масола.

«На спільній нараді напередодні учасники швидко домовилися про гасла та керівництво акції. Протягом всієї акції ми не піддавали жодного разу ревізії наші вимоги, якби на нас не тиснули наші старші “рухівські” союзники. З керівництвом легко все узгодили. Домовилися, що буде інститут “співголівства”», — розповідав згодом Олександр Доній, один з лідерів акції.

Протестувальники під загрозою арештів просиділи на площі весь день 2 жовтня 1990 року, увечері почали зводити намети. У перший день участь у голодуванні взяли 108 осіб.

Один з лідерів акції Маркіян Іващишин згадував, що ненасильницька реакція влади і навіть дозвіл на проведення акції, виписаний опівночі, дуже здивував протестувальників.

Бойко Олександр. З 2 до 17 жовтня 1990 р. в Києві тривало голодування 158 студентів з 24 міст України // Бойко О.Д. Історія України: Посібник. — К.: Видавничий центр «Академія», 2002. Режим доступу: https://goo.gl/YP9GRU

Доній Олесь. Студентська революція на граніті. Фотоальбом про студентське голодування 1990 року. — К.: Смолоскип, 1995.

Зінченко Олександр. Революція на граніті: нас можна назвати циніками, які готові загинути за ідею // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2015. — 2 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/IlU9PX

Олесь Доній про Революцію на граніті. Режим доступу: https://goo.gl/HQbORg

«Революція на граніті». Фото жовтня 1990-го. Режим доступу: https://goo.gl/Hvnh5V

Революція на граніті у пресі 1990-го. Режим доступу: https://goo.gl/NYrKPH

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

У січні 1919 року Костянтиноград Полтавської губернії (нині — Красноград Харківської області) зайняли більшовики. Новостворений орган влади — повітовий «революційний комітет» (ревком) — очолив 26-річний слюсар Сергій Щучка.

Скориставшись воєнним часом, члени ревкому грабували місцевих мешканців. 8 лютого голову ревкому Щучку було знайдено вбитим у власному кабінеті. Виглядало, що це самогубство: мовляв, товариш Щучко не витримав напруження та проявив слабкість.

Однак навесні у ріці Берестовій було знайдено тіла ще п’ятьох членів ревкому: військового комісара Котлика, комісара освіти Чухліба, коменданта Шила, Олешка та Кузьменка. На шиї одного з них було знайдено рушник. Ідентифікувавши його, вийшли на вбивцю.

Слідство звинуватило і засудило до розстрілу Івана Воротнікова та ще чотирьох мешканців Костянтинограда як таких, що під час антибільшовицького повстання вбили голову повітового ревкому та закатували п’ятьох його співробітників.

У 2015 році влада Краснограда вирішила не переіменовувати вулицю Сергія Щучка.

З 10 липня розпочався збір пропозицій щодо нових назв вулиць Краснограда // Вісті Красноградщини. — 2015. — 8 липня. Режим доступу: https://goo.gl/jvqnjX

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

Єврейського письменника і критика Аврама Абчука енкаве­дисти схопили просто посеред вулиці 27 вересня 1937 року. Того самого дня обшукали квартиру. Дружину з немовлям виселили.

Справу проти письменника відкрили за «підривну діяльність, проведення на території СРСР шпигунства на користь іноземної держави». 10 жовтня 1937 року в Києві письменника розстріляли. Родину вислали з міста.

Володимир Сосюра і Максим Рильський після смерті Сталіна клопотались про зняття з Абчука тавра «ворога народу». 13 жовтня 1956 року Верховний Суд СРСР переглянув справу письменника і скасував вирок за відсутністю складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Письменник-фантаст і футуролог Олесь Бердник на відкритих партійних зборах театру, де працював актором, виступив із критикою перекроювання «згори» п’єс відомих українських письменників. Він не визнав обвинувачень у «контрреволюційній пропаганді й агітації проти соціалістичного ладу, паплюженні постанов партії й уряду», за що був засуджений та сидів у таборах. У 1955 році звільнений.

Після того як у квітні 1972 року у квартирі подружжя Руденків, де на той час мешкав письменник, під час обшуків знайшли працю Івана Дзюби «Інтернаціоналізм чи русифікація?» та дві друкарські машинки, твори Олеся Бердника перестали публікувати. Книги вилучали із книгарень, а рекламу його лекторських виступів про футурологію ліквідували. Бердник оголосив на знак протесту голодування на 16 діб та домігся зустрічі з першим секретарем ЦК КПУ Петром Шелестом: той вибачився, але заявив про «неможливість втручання в діяльність КДБ».

Олесь Бердник (1926—2003): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/2Y0qvp

Офіційний сайт Олеся Бердника. Режим доступу: https://berdnyk.com.ua

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Причини арешту і звинувачення проти письменника, геолога і музейного діяча Миколи Філянського й досі залишаються невідомими, оскільки архівно-слідчої справи не виявлено. Письменник проходив по «сталінському списку» від 7 грудня 1937 року із трьома «за» — «Сталін, Молотов, Жданов». Розстріляний 12 січня 1938 року в Києві. За клопотанням дружини реабілітований посмертно 21 листопада 1959 року Військовою колегією Верховного суду СРСР «за відсутністю складу злочину».

Письменник народився 1873 року і був сучасником кількох літературних поколінь: від Лесі Українки та Івана Франка до авангардистів і неокласиків. Першим критиком Філянського став Михайло Коцюбинський, який розгромив дебютну поетичну збірку молодого автора. Другим великим критиком творчості письмен­ника був Микола Зеров.

Незважаючи на те що Микола Філянський своєю творчістю та громадсько-культурною діяльністю після 1917 року засвідчив лояльність до радянської влади, видав публіцистичну книжку про будівництво Дніпрогесу, опублікував чимало цінних праць із геології, проблем мистецтва, під час активізації сталінського терору він зазнав репресій.

Базилевський Володимир. Микола Філянський (1873—1938). «І серце вії підняло…» // Слово Просвіти. — 2011. — 22 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/MpRwfy

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/TWJqbI

Філянський Микола. Поезії. — К.: Радянський письменник, 1988. Режим доступу: https://goo.gl/PZhvLV

У рукописі збірки карпатського поета Тараса Мельничука «Несімо любов планеті» цензори видавництва «Радянський письменник» виявили вірші, які було визнано антирадянськими. Опісля у його квартирі було проведено обшук та конфісковано весь літературний доробок.

У липні 1972 року Мельничука засудили до 3 років таборів сурового режиму.

Поет брав активну участь в акціях протесту політв’язнів, влаштованих проти свавілля табірної адміністрації, писав скарги на ім’я прокурора щодо нелюдського ставлення наглядачів до політв’язнів.

Голодування 1974 року було розпочате Тарасом на знак протесту проти відмови табірного лікаря надати необхідну медичну допомогу політв’язню Івану Світличному (майже весь останній табірний рік Світличний провів у лікарні: у нього не припинялися носові кровотечі і головний біль, загострилася хвороба нирок, були рецидиви туберкульозу, але він намагався працювати разом з усіма попри отриману інвалідність).

Лауреат Шевченківської премії (1992) Тарас Мельничук вдруге опинився за ґратами в 1979 році у Вінницькій колонії суворого режиму «за злісне хуліганство». У листі поетці Ніні Гнатюк поет писав: «Ножа приписали мені, хоча я зроду-віку не ходив із таким творчим інструментом. Зробили з мене і призвідника бійки, і плюс — алкаша».

Виступ Тараса Мельничука на врученні Шевченківської премії 1992 р: [Відео]. Режим доступу: https://goo.gl/nW7aNI

Гнатюк Ніна. Тарас Мельничук: «Крім честі, в мене нічого не лишилось» // День. — 1998. —20 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/gVtwY8

Карп’юк Василь. З Гуцульщини: Тарас Мельничук. Режим доступу: https://zbruc.eu/node/12054

Мельничук Тарас. Князь роси: Вибрані поезії. Режим доступу: https://goo.gl/jxw53q

Пам’яті Тараса Мельничука. 1939—1995. Режим доступу: https://goo.gl/GGcifu

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012. 12 жовтня 1978 року з СРСР виїхала правозахисниця Надія Світлична67

Публіцист, філолог, шестидесятниця, учасниця правозахисного руху, політв’язень Надія Світлична ще 1976 року написала заяву про відмову від громадянства СРСР. У ній жінка зазначила: «Нижче людської гідності після усього пережитого бути громадянином найбільшого у світі, наймогутнішого, найдосконалішого концтабору».

У жовтні 1978 році Світлична виїхала до Рима, де її прийняв Папа Римський Іван-Павло ІІ, а у листопаді разом із двома маленькими синами прибула до США.

В оточенні брата Надії, репресованого літературознавця Івана Світличного, були найцікавіші люди доби: на «суботи Світличного» приходили молоді художники і поети Алла Горська, Галина Севрук, Іван Драч, Ірина Жиленко, Микола Вінграновський, Василь Симоненко та інші. Суть шістдесятництва Надія Світлична найперше вбачала у «моральному кліматі, який створювали шістдесятники».

Після зіткнення з міліцією 22 травня 1967 року учасників зібрання біля пам’ятника Тарасу Шевченку Світличною зацікавився КДБ і почав викликати на допити, тому щодня, виходячи з дому, вона брала з собою мило і зубну щітку й прощалася з малолітнім сином. У листопаді 1967 року разом із братом, Іваною Дзюбою та Ліною Костенко надіслала лист першому секретарю ЦК КПУ Петру Шелесту, протестуючи проти арешту В’ячеслава Чорновола.

У грудні 1970 року Надія Світлична та Євген Сверстюк у підвалі будинку у місті Василькові Київської області знайшли тіло по-звірячому вбитої художниці Алли Горської, організували похорон і спорудження пам’ятника на могилі.

Надія була надзвичайно активною — вона передруковувала головні тексти епохи, збирала вірші, магнітофонні записи, їздила із читаннями у регіони. Михайлина Коцюбинська казала про Світличних: «Іван колись називав себе “оптимістом-рецидивістом”. І Надія була з цієї ж самої породи. Вона якось уміла організувати людей, залучити їх до української ідеї, причому без фанатизму, без ксенофобії, з чуттям гумору, якось самозрозуміло». За антирадянську діяльність у 1973 році Надію було засуджено до 4 років таборів суворого режиму.

В еміграції Надія Світлична працювала перекладачем у Гарвардському університеті, збирала інформацію й до 1985 року регулярно видавала «Вісник репресії в Україні». У 1983—1994 рр. вона працювала в українській редакції «Радіо Свобода», у 1989—1992 рр. вела цикл передач «Шістдесятництво в Києві», збирала та розшифровувала передані з таборів матеріали і готувала їх до видання. Отримавши ще у Києві від Василя Стуса посилку із рукописом книжки, вважала справою життя переписати, зберегти і видати «Палімпсести» (їй це вдалось у 1986 році). У 1992 році започаткувала створення «Музею шістдесятництва» у Києві, віддавши на нього частину Державної премії імені Тараса Шевченка.

Загоруйко Наталія. До роковин смерті Надії Світличної // День. — 2016. — 8 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/Ips4rs

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Степула Надія. Надія Світлична. Пам’яті авторки «Журналу надій», «голосу дисидентської України» // Радіо Свобода. — 2006. — 15 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/zOJiJH

Проти різьбяра Прилуцького меблевого комбінату Петра Рубана у 1976 році було порушено справу, яка так і називалася: «Справа Рубана». Впродовж восьми місяців до 200-річчя США майстер виготовляв подарунок американському народові — дерев’яну книгу із зображенням статуї Свободи. Однак невідомі книгу викрали. У прокуратурі Рубану спочатку порадили «забути» про цей випадок, а згодом різьбяра заарештували.

29 грудня 1976 року Прилуцький народний суд розглянув справу обвинуваченого за частиною 3 статті 81 («крадіжка державної власності») і статтею 150 («приватнопідприємницька діяльність») Кримінального кодексу УРСР. Рубана також звинуватили у здачі до художнього салону 73 сувенірів, начебто «виготовлених поза обліком на підприємстві» та крадіжку матеріалів на комбінаті. Суд засудив його до 8 років ув’язнення і 5 років заслання.

У травні 1988 року Петра Рубана було звільнено і вислано з СРСР. Перед тим він разом з іншими дисидентами був офіційно запрошений до американського посольства в Москві на зустріч з президентом США Рональдом Рейганом.

Петро Рубан і його «Справа». Режим доступу: https://goo.gl/hiFEIS

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

In memoriam: Петро Рубан — член УГГ і ОУН // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. — 2011. — 27 вересня. Режим доступу: https://goo.gl/hJ5SIv

КДБ розкрило діяльність священика катакомбної Української греко-католицької церкви Романа Бахталовського в сфері духов­ного виховання молоді. Під час обшуку в квартирі було конфісковано рукописи духовної літератури, магнітофонні стрічки з записами конференцій, священицькі предмети та книги для Богослужіння. Суд за зачиненими дверима визначив термін покарання для отця Романа — 3 роки таборів суворого режиму в Мордовії та 5 років заслання у Красноярському краї.

У 1946 році Бахталовського вперше заарештували за відмову зректися католицької віри українського обряду. Він був засуджений до примусових робіт за «антирадянську діяльність». У таборі він працював санітаром у лікарні, рубав дрова, провадив реколекції для в’язнів різного етнічного походження, поширював щоденне Святе Причастя. Отець Роман Бахталовський був добрим педагогом, священиком та літератором.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Слуга Божий. о. Роман Бахталовський. 1897—1985. Режим доступу: https://goo.gl/ocoV58

Коли у травні 1945 року окупаційна влада створила ініціативну групу для переходу Української греко-католицької церкви до Московського патріархату, лікар, священик катакомбної УГКЦ, в’язень сумління радянських тюрем і концтаборів Петро-Йосафат Герилюк-Купчинський відмовився підписатися під документом та, не чекаючи призову до радянської армії, пішов у підпілля. Петро-Йосафат вів різнобічну активну діяльність. Випускав та розповсюджував серед священиків та монахів інформаційні «летючки» проти ліквідації УГКЦ: «З нами Бог, тримайтеся! Не підписуйте православіє московське!». Організував в Станіславі (Івано-Франківську) чотири станиці, які були у помешканнях священиків та вірних. У станицях можна було відправити службу Божу, повінчатися чи висповідатись. Разом з отцем Романом Бахталовським організував у Коломиї монастир сестер Матері Божої Неустанної Помочі.

«Дивлячись на всі ті події, у нас виникла думка написати листа до Папи і повідомити його про всі ті безчинства. Ми багато думали і вирішили, що я маю їхати до Польщі, оскільки я народжений в Польщі, і звідти передати лист, написаний французькою мовою о. Романом Бахталовським. У листі йшла мова про «ініціятивну групу», про її організаторів, про хвилю арештів наших єпископів та священиків».

На жаль, Герилюку-Купчинському так і не вдалося повідомити Папі Пієві XII, що діється в Галичині, бо за день перед від’їздом він був заарештований у Львові. Коли енкаведисти переклали листа, розпочалися жорстокі побої. У внутрішній тюрмі НКВС у Києві Петро-Йосафат зустрів у коридорі Йосифа Сліпого, якого вели на слідство, і митрополит дав йому благословення. Військовий трибунал за начебто «антирадянську агітацію» та «шпигунство на користь Ватикану» засудив священика на 10 років ув’язнення та 5 років обмеження у правах.

Після рішення суду Герилюка-Купчинського відправили до камери на 60 осіб, де більшість ув’язнених чекали на смертну кару. Там він познайомився з єпископом Йосафатом Коциловським, який просто у тюремній камері висвятив Петра-Йосафата на диякона. За півдня священика перевели до робочого табору.

Гринішак Наталія. Все життя Богові віддав. Режим доступу: https://goo.gl/fjq1H4

Овсієнко Василь. Герилюк-Купчинський Петро-Йосафат Петрович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 11 липня. Режим доступу: https://goo.gl/C743Pa

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Солецький Андрій. Життя крізь терни до зірок. Режим доступу: https://goo.gl/0BmMTu

Напередодні «великого ювілею» — 70-ліття Йосипа Сталіна — у грудні 1949 року окремі в’язні табору «Мінлаг» в Інті розраховували на амністію. Натомість багато українців та уродженців країн Балтії усвідомлювали марноту таких сподівань.

У таборі № 1 в’язнями був розроблений план повстання. Українці, які становили 60 % в’язнів табору, сформували три курені по 450 осіб та роту смертників-добровольців із 30 осіб на чолі з Михайлом Загоровським із Запоріжжя. Крім українських куренів, були також сформовані російські, литовські, латиські, білоруські роти. Координаційний комітет та план повстання мали назву «Північне сяйво».

У лютому 1950 року через засланого із Москви провокатора Бжевськ підготовка повстання була перервана. Почалося слідство. 15 жовтня 1950 року відбувся закритий процес над 31 в’язнем: 11 осіб були засуджені до розстрілу, 15 — до 25 років особливих режимних таборів.

Розстріляні:

1. Братусь Петро Володимирович — українець з-під Борислава.

2. Бригів Анатолій Павлович — українець з Лебедина.

3. Добровольський Михайло Олексійович — українець з м. Бжеська.

4. Загоровський Михайло — українець із Запоріжжя.

5. Кашуба Адам Андрійович — українець з Житомирщини.

6. Лихінін Олександр — українець зі Львова.

7. Павлов Георгій Тимофійович — росіянин зі Ставрополя.

8. Писанко-Лиссанко Костянтин Федорович — українець із Закарпаття.

9. Романчук Юліан Володимирович — білорус із Західної Білорусії.

10. Романов Петро — росіянин з Ленінграда.

11. Рутковський Валерій Павлович — білорус із Бобруйська.

27 червня 1951 року Військова колегія Верховного Суду переглянула справу №401 і не знайшла у діях в’язнів злочину, оскільки вони були «поставлені у стан крайньої необхідності захисту і самооборони свого людського існування від глуму та сваволі». Усіх було реабілітовано, в тому числі розстріляних.

Губка Іван. Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах. Режим доступу: https://goo.gl/u92qli

У 1920-х роках оповідання, повісті, п’єси і роман Михайла Івченка були широко відомими. Їх друкували у читанках для трудових шкіл, журналах, окремими книжками. На жаль, понад 60 років українському читачу ім’я та твори письменника були невідомі.

Івченку було властиве прагнення за вчинками людини побачити її внутрішній світ, відчути її розуміння життя, природи. Критик Яків Савченко, узагальнюючи творчий доробок прозаїка, писав: «Від цілої його постаті віє спокоєм і серйозним гуманним ставленням до людини. Він увесь задуманий і філософічний».

У вересні 1929 року Івченка було заарештовано у сфальсифікованій «справі Союзу визволення України». Під тиском під час попереднього слідства письменник зізнався у тому, що висловлював антирадянські ідеї.

Івченко, переживши сильну депресію, після звільнення тривалий час не міг повернутися до творчої діяльності. Згодом почав писати, але рукописи з прозовими текстами і перекладами Рабіндраната Тагора так і залишились неопублікованими.

У 1934 році після розстрілу Григорія Косинки, Дмитра Фальківського, Олекси Влизька, Костя Буревія, арешту Євгена Плужника, Миколи Куліша, Валер’яна Підмогильного, Валер’яна Поліщука та інших Михайло Івченко, рятуючись, виїхав до Москви начебто на лікування. Звідти перебрався на Кавказ. У Владикавказі працював за спеціальністю — агрономом-економістом. Там же раптово і помер.

Івченко Михайло. Робітні сили: Новели, оповідання, повісті, роман. — К.: Дніпро, 1990.. Режим доступу: https://goo.gl/RVjE8v

Історія української літератури XX століття: у 2 кн.: 1910—1930-ті роки: Навч. посібник/ за ред. В.Г.Дончика. — Кн. 1. — К.: Либідь, 1993. Режим доступу: https://goo.gl/3VHrfy

Учасник українського правозахисного руху, політв’язень радянських тюрем і концтаборів, поет Іван Сокульський був автором «Листа творчої молоді Дніпропетровська» на захист роману Олеся Гончара «Собор». Наприкінці літа 1968 року лист був направлений Голові Ради Міністрів УРСР В. Щербицькому, кандидатові в члени політбюро ЦК КПУ О. Ватченку та секретареві Спілки письменників України Дмитрові Павличку. За лист, розповсюдження українського самвидаву та вірші Сокульський був заарештований. За «антирадянську агітацію і пропаганду» Дніпропетровський обласний суд засудив його до 4,5 року таборів.

У всіх поетичних творах письменника (а Сокульський писав про нерівноправне становище України у складі СРСР, відсутність демократичних свобод, жалюгідний стан української мови і культури) суд побачив наклепи на радянський державний і суспільний лад. Були відкинуті аргументи автора про те, що описані у віршах події стосуються минулого й жодним чином не зводять наклепів. «З метою завуалювати антирадянський зміст вірша, [автор] вдається до алегорій, інакомовлень і так приховує під конкретними образами інші поняття», — резюмувало обвинувачення.

Іван Сокульський неодноразово заявляв: «Нема у мене ніякого криміналу. Любити свій край не є злочин!» У відповідь на чергову хвилю арештів правозахисників та близьких друзів М. Горбаля, П. Розумного, а також брата дружини Я. Лесіва у 1979 році письменник вступив до Української Гельсінської групи. Під час другого арешту 1980 року в Сокульського вилучено всі листи, рукописи, літературознавчі дослідження.

17 жовтня 1985 року Івана Сокульського доставлено до відділення особливого режиму табору ВС-389/36-1 (Пермська область). За відмову від роботи та інші «порушення режиму» понад 100 діб провів там у штрафному ізоляторі (ШІЗО), у 1987-му на рік був переведений до камери-одиночки. Звільнений у серпні 1988 року.

З 1989 року Сокульський видав 9 номерів громадсько-політичного і літературно-мистецького журналу «Пороги». 20 травня 1991 року у Дніпропетровську під час пікетування на підтримку незалежности України письменник був жорстоко побитий агентами КДБ, що призвело до значного погіршення його здоров’я. Помер у 1992 році.

Платонов Володимир. «Без України — ми раби»: Іван Сокульський у віршах, листах, документах // Дзеркало тижня. — 2010. — 10 липня. Режим доступу: https://goo.gl/44DlPu

Пороги: Літературно-мистецький і громадсько-політичний самвидавний журнал: Вибране. — К.: Смолоскип, 2009.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Коли німецькі війська наблизилися до Харкова, НКВС запровадив вибіркові арешти тих мешканців, які ще не евакуювалися. Карні органи ретельно відстежували тих, хто міг, на їхню думку, чекати на прихід німців. Так, донька поета Володимира Свідзінського засвідчила, що останні дні перед арештом за батьком стежили: «чорний ворон» подовгу стояв біля їхнього будинку.

Як член Спілки письменників УРСР Свідзінський мав евакуаційний талон, але не квапився (донька відмовилась їхати з міста — закохалась), тому потрапив під облаву. Письменника разом з іншими силоміць евакуйованими просто гнали під конвоєм на схід. Неподалік німецька танкова колона прорвала оборону. На цей випадок конвой мав наказ знищити в’язнів. Наказ було виконано: арештованих спалили живцем у покинутій будівлі між Куп’янськом і Старим Салтовом... У поезіях різних років Володимир Свідзінський наче передчував свою смерть в огні: «В полум’ї був спервовіку/ І в полум’я знову вернуся...»

Павло Тичина казав про Свідзінського: «Це справжній поет, у нього кожне слово на своєму місці», а Майк Йогансен, який знав деякі поезії письменника напам’ять, наголошував: «Це поет для поетів».

Герасименко Ольга. Володимир Свідзинський: маловідомі факти. Режим доступу: https://goo.gl/xuAAnc

Свідзинський Володимир Євтимович (1885—1941): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/cWXpy7

Свідзінський Володимир. Вибрані твори. — К.: Смолоскип, 2011.

Соловей Елеонора. Невпізнаний гість: доля і спадщина Володимира Свідзинського // Дзеркало тижня. — 2001. — 19 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/xv3oYv

«Він служив у Чехословаччині, потім у Білій Церкві. За листівки сидів, що стосувалися окупації Чехословаччини. Був дуже хворий, вкрай виснажений, і то можна зрозуміти, чому він пішов на співпрацю з КГБ», — писав Василь Овсієнко про Володимира Кузюкіна.

Військовий зв’язківець Володимир Кузюкін виготовляв і розповсюджував у Саратові, Бресті та Білій Церкві листівки. У 1972 році його викрили і заарештували за звинуваченням в «антирадянській агітації і пропаганді».

Під час слідства погрожували заарештувати його дружину, піддавали фізичним тортурам, саме тому він визнав себе винним та наполягав на тому, щоб відповідні органи звернули увагу на окремі недоліки з метою їхнього виправлення. Кузюкіна засудили на 5 років таборів судового режиму, однак звільнили за клопотанням дружини через проблеми зі здоров’ям — він хворів на виразку шлунка.

Овсієнко Василь. Інтерв’ю з Зоряном Попадюком 27—28 і 30 січня 2000 р. в Самборі // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2007. — 21 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/XWVAg7

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Коли людина тратить віру в свої сили, віру в перемогу, то ні думати, ні говорити інакше вона не може. «Хочу рятувати, те, що ще осталося», — так скаже тільки переможений.

Юрко Тютюнник

Генерал-хорунжий Армії УНР мав вплив не лише на політичну та військову ситуацію в Україні, але і на мистецтво. Спільно з Майком Йогансеном і Олександром Довженком він створив сценарій фільму «Звенигора», працював актором, близько товаришував із Юрієм Яновським (з нього письменник списав образ головного героя роману «Чотири шаблі»).

12 лютого 1929 року Юрія Тютюнника запросили на допит у Харкові, після якого — арештували. У розмовах зі слідчим військовий не відмовився від своїх поглядів. За три тижні, 4 березня, йому пред’явили звинувачення у «пропаганді українського фашизму та приховуванні контрреволюційного елементу».

«Розслідування» справи тривало до кінця року. 3 грудня 1929 року Юркові Тютюннику винесли смертний вирок з приміткою «не приводити у виконання до особливого розпорядження».

Тютюнник листувався з дружиною Вірою до серпня 1930 року, потім листи від нього приходити перестали. До 1932 року Віра Тютюнник-Левицька зверталась до органів НКВС з проханням повідомити про долю чоловіка.

28 листопада 1977 року Юрко Тютюнник був реабілітований.

Коваль Роман. Коли кулі співали. Біографії отаманів Холодного Яру і Чорного лісу. — Київ, Вінниця, 2006. Режим доступу: https://goo.gl/Z7KOeK

Шатайло Олег. Генерал Юрко Тютюнник. — Львів: Світ, 2000. Режим доступу: https://goo.gl/Ayynz7

Юрій Тютюнник: від «двійки» до ҐПУ: Документи і матеріали. — К.: Дух і літера, 2011.

67

Див. також: «18 травня 1972 року заарештована правозахисниця Надія Світлична: Операція “БЛОК”» (с. 221).