Липень


1 липня 1938 року заарештований письменник, військовий Павло Кононенко

Уранці до будинку № 6 по вул. Кооперативній (нині Савченка) у місті Дніпропетровську (нині — Дніпро) під’їхала машина слідчого. Капітана, викладача тактики на курсах удосконалення командного складу Кононенка звинуватили у «військово-фашистській змові», приписали участь в «українсько-націоналістичній організації», до якої він нібито був завербований Іваном Багряним.

23 червня 1939 року суд постановив, що з 1937 року Кононенко брав активну участь в антирадянській воєнно-фашистській змові, проводив контрреволюційно-націоналістичну роботу серед військовослужбовців 68-го стрілкового полку, критикував СРСР та ідеалізував Троцького й Бухаріна.

Під тортурами Кононенко підписав сфабрикований протокол, але 15 грудня 1939 року на черговому допиті заперечив попередні свідчення. Утім, свідчення про «провину» Кононенка дали «члени націоналістичної організації» — Климов, Лисенко та інші. У 1940 році, коли відбувався перегляд кримінальної справи, Кононенко клопотався про виклик усіх людей, які свідчили проти нього.

Про табір, у якому Кононенко відбував покарання, згодом згадувала письменниця Валентина Чорна: «Багатокілометрова зона на станції Яя Кемеровської області за височезним парканом, обснованим колючим дротом і охороною, ховала за собою десятки сотень людей з найтяжчою долею. Це був табір загального режиму, де крім політичних в’язнів були рецидивісти та інші. «Ворогів народу» в таких таборах довго не затримували. Їх перевозили в табори особливого (тяжкого) режиму, де замість призвіща, ім’я та по батькові у нас був номер на шапці, на спині і на подолі, а в мужчин на правому коліні…»

Після таборів Кононенко відбував заслання у селі Піхтовка Коливанського району Новосибірської області. Разом з дружиною писав листи Маленкову і Ворошилову, благаючи дозволити повернутись до України.

Павло Кононенко був реабілітований у 1954 році за від­сутністю складу злочину та повернувся до рідного Дніпропетровська.

Джерела

Кононенко Павло Трохимович — дніпропетровський поет та письменник. Режим доступу: https://goo.gl/RFp4JE

Мазуренко І. П. Т. Кононенко — поет та письменник. Режим доступу: https://goo.gl/0QjpuC

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

1 липня 1941 року викрадений архітектор Дмитро Дяченко

Публічне цькування першого голови створеного у 1918 році Товариства українських архітекторів Дмитра Дяченка почалось у 1930-х роках. Барокові мотиви, які він використовував у проектах, зокрема в оздобленні корпусів Українського сільськогосподарського інституту, визнали за прояв «українського націоналізму». У 1931 році Дяченка вперше арештували за «контрреволюційну націоналістичну діяльність», проте невдовзі звільнили та дозволили працювати за фахом.

У 1937 році на Всесоюзному з’їзді архітекторів зодчий пуб­лічно «покаявся»: «Я увидел, что стиль современной советской архитектуры не может иметь места в формах киевского барокко, тем более барокко, которое в большинстве своих памятников имеет характер клерикальный, церковный, и я, совершенно самостоятельно, продумавши, прочувствовавши, пришел к заключению, что то были искания, быть может, не совсем удачные в смыс­ле идеологическом, во всяком случае, то была полоса ошибок… С 1930 года я в этом стиле совершенно не работаю».

Рятуючись від хвилі репресій, митець переїхав до Москви. Але це його не врятувало: 1 липня 1941 року він опинився у Лефортові. Вісім років таборів Дяченко не витримав: у травні 1942 року він загинув у саратівському концтаборі ГУЛАГу. Офіційною причиною смерті названа пелагра ІІІ ступеня виснаження. Похований у братській могилі, яка нині знищена.

До посмертної реабілітації, яка відбулась у 1957 році, Дмитра Дяченка згадували лише у спеціалізованій літературі.

Джерела

Український архітектор Д. Дяченко — творець навчальних корпусів НУБіП України. Режим доступу: https://goo.gl/­80VGGz

Интересный Киев. Дмитрий Дяченко. Режим доступу: https://goo.gl/HnvCZL

Лановюк Л. П. Український архітектор Д. Дяченко — творець українського необароко // Гілея: науковий вісник. — 2014. — Вип. 85. Режим доступу: https://goo.gl/PXSWaf

2 липня 1951 року в газеті «Правда» опублікована стаття з нищівною критикою творів українських митців

Редакційна стаття «Проти ідеологічних перекручень у літературі» з’явилась у головній газеті СРСР невдовзі після проведення у Мос­кві Декади української літератури та мистецтва.

У статті як «буржуазного націоналіста» засудили Володимира Сосюру за знаменитий вірш «Любіть Україну», розкритикували за «серйозні помилки та перекручення буржуазно-націоналістичного характеру» праці вчених Інституту історії України Академії наук УРСР, звинуватили Максима Рильського у «серйозних ідеологічних помилках», суворо засудили оперу Костянтина Данькевича «Богдан Хмельницький» та й загалом указали на «серйозні хиби і помилки в ідейно-виховній роботі на Україні». Вчитайтесь хіба що у таку маячню: «Вірш В. Сосюри “Любіть Україну” викликає почуття розчарування і протесту. Під такою творчістю підпишеться будь-який недруг українського народу з націоналістичного табору, скажімо, Петлюра, Бандера т. ін.».

Центральна українська партійна газета «Радянська Україна» відгукнулася статтею Андрія Малишка «За ідейну чистоту літератури проти націоналістичних рецидивів». «Шлях Сосюри в період громадянської війни був, м’яко кажучи, плутаним, — писав Малишко. — Певний час В. Сосюра був у ворожому таборі. У нього немало віршів, які викривлено зображують радянську дійсність. Це про період, коли петлюрівці на Донбасі мали свій вплив на населення і зовсім юний Сосюра був мобілізований до петлюрівської армії».

Вірш «Любіть Україну» Сосюра написав після Голодомору і страшних втрат Другої світової війни. На 1951 рік він був автором близько 40 поетичних збірок, а у 1948-му навіть удостоївся Сталінської премії. Після статті у «Правді» та хвилі, яку вона підняла, Сосюрі фактично відмовили у праві писати.

Джерела

Хмельовська О. Особливості підготовки до Декади Української літератури і мистецтва в Москві 1960 р. // Наукові записки Інституту журналістики. — 2014. — Т. 55. Режим доступу: https://bit.ly/29cQea2

Хроніка // Меморіал: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/CRCrUS

Фесуненко Анатолій. Малишко ганьбив Сосюру за «ворожість» вірша «Любіть Україну» // Високий Замок. — 2015. — 24 липня. Режим доступу: https://goo.gl/Dvf2MR

Дубина Тетяна. Правильно любити Україну // 1576: Бібліо­тека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/CW7W71

3 липня 1925 року винесено вирок групі повстанців, які напали на партійних працівників

У справі фігурували чотири імені: брати Івановські — Михайло та Петро, Микола Чорний та Юліан Сліжевський. Їх судили як членів «контрреволюційного бандитського угруповання, створеного з метою захоплення зброї для нападів на радянських та партійних працівників і державні установи».

Є підстави вважати, що боротьбу з радянською окупацією повстанці вели не один рік. Зокрема, Петро Івановський, якого слідство визначило як керівника угруповання, у 1920 році воював у складі Армії УНР під керівництвом Симона Петлюри, однак потрапив у полон і був засуджений до 5 років концтаборів. Після звільнення він продовжив боротись із радянською владою, але змінив методи: вступив на службу до Червоної армії, де, як свідчить обвинувачення, «крав зброю та збирав відомості про розташування військ для подальшої передачі іншій державі (Польщі)».

Вирок Головного суду АМСРР був жорстким: Петро Івановський та Юліан Сліжевський засуджені до розстрілу (останньому найвищу міру покарання замінено на 10 років позбавлення волі з суворою ізоляцією та обмеженням у правах на 5 років). Петра Івановського розстріляли 10 липня 1925 року, а його братові Михайлові та Миколі Чорному вдалося втекти.

Одеська прокуратура у вересні 1992 року переглядала справу на предмет реабілітації і дійшла висновку, що вирок Петрові Івановському як колишньому червоноармійцю має розглядати військова прокуратура, а вирок Юліану Сліжевському є обґрунтованим.

Джерело

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

У ніч проти 4 липня 1922 року розстріляний отаман Семен Заболотний

Перебіг полювання за отаманом Заболотним зафіксовано у двох джерелах: звіті Балтського повітового управління ДПУ та книжці «Лісовий звір» чекістського агента Дмитра Бузька (агент ДПУ «Професор»).

Після чергового важкого бою загін Заболотного було розсіяно. Повстанців переслідували, по слідах отамана було вислано «летючий загін». Інформацію про те, що Семен Заболотний планує кілька днів відпочити у селі Фернатія (нині село Кармалюківка Одеської області), передав до Балтського ДПУ Дмитро Бузько. Хату, в якій перебував отаман з найближчими сподвижниками, оточили чекісти. Вібулась коротка перестрілка, оточені відмовилися здаватись і тримали оборону. Тоді більшовицькі окупанти зігнали на подвір’я заручників — мирних мешканців села, пригрозивши вбити їх. Заболотний не міг ризикувати життям людей, тому здався. Це сталося 7 серпня 1921 року.

Заарештованого отамана етапували до Харкова. Але йому вдалося втекти з в’язниці і продовжити боротьбу з радянською владою на Поділлі. Загинув він у ніч проти 4 липня 1922 року.

Джерела

Боган Сергій. Повстанці Одещини і Придністров’я: Антикомуністичний повстанський рух на Південному Заході України у 1920—1923 рр. — К.: Зелений пес, 2013.

Архірейський Дмитро, Ченцов Віктор. Влада і селянство в Україні у 20-ті рр. // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1999. — № 1/2 (10/11). Режим доступу: https://goo.gl/zdX7z6

Кухаренко Роман. Семен Заболотний — повстанський отаман і захисник селянства Одещини // Міграція. — 2016. — 29 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/rSndXO

Вінцковський Тарас, Джумига Євген, Мисечко Анатолій. Українські мілітарні формування в Одесі в добу Центральної Ради (березень 1917 — квітень 1918 рр.). — Одеса: Фенікс, 2010. Режим доступу: https://goo.gl/8exQop

Коваль Роман. За волю і честь. Невигадані історії і вояцькі біографії. — К., 2005. Режим доступу: https://goo.gl/pDw1Cq

Чебан Олег. Костянтин Завальнюк: «Отаман Заболотний був найпомітнішою постаттю повстанського руху Причорномор’я» // Урядовий кур’єр. — 2012. — 2 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/u3QuhK

4 липня 1937 року заарештована письменниця Зінаїда Тулуб

Авторка хрестоматійного тепер роману «Людолови» довго не мог­ла видати свій твір. Публікації посприяв Максим Горький. Книжка була представлена на Всесвітній виставці у Парижі 1937 року і рекомендована як обов’язковий посібник з історії. Здавалося б, така слава мала уберегти письменницю.

Обвинувачення склав співробітник IV відділу Управління державної безпеки (УДБ) НКВС УРСР, лейтенант держбезпеки із промовистим прізвищем Хват. А вже 17 липня 1937 року в «Літературній Україні» за стандартами пропаганди та цькування вийшла друком стаття Ю. Савченка «Шкідницький роман».

«Слідство тривало... у безперервних цілодобових допитах. Інколи, на світанку, вивозили до в’язниці, де вдень не дозволяли ні спати, ні прилягти, а ввечері знову вели на допит, і так по 5—6 діб підряд», — згадувала Зінаїда Тулуб. Не витримавши знущань, письменниця підписала сфальшоване обвинувачення.

5 вересня 1937 року Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Тулуб до 10 років концтаборів із конфіскацією майна. Письменниця відбувала покарання в Ярославлі, з 1939 року — на Колимі. По закінченні першого терміну Зінаїду знову засудили до 10 років позбавлення волі, звинувативши у приналежності до «антирадянської есеро-меншовицької організації».

Після смерті Сталіна Зінаїда Тулуб писала у клопотанні про амністію: «Судову кару я відбула, і ось уже пішов п’ятий рік, як я томлюся в засланні, серед напівпустельних казахських цілинних земель, без можливості побачитись із близькими, повернутися до улюбленої праці письменниці, застосувати на практиці свої знання історика і створити хороший історичний роман про астронома Джордано Бруно, для якого я ще в 1936—1937 роках встигла зібрати багато цінного і рідкісного матеріалу...

...І як не тяжко буде мені, коли майно конфісковане, знову розпочинати життя, але прошу Вас вернути мене до любимої праці, без якої життя для мене позбавлене радості, всякої мети і сенсу. Я прошу не перегляду справи, а індивідуальної амністії, права повернутися в рідний Київ, знову працювати на любимій ниві. Жити мені залишилося недовго... Невже ж на порозі смерті потрібний цей мій відрив від життя, ця ганьба, така незаслужена і безмежна?!»

23 червня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР скасувала вирок і припинила справу проти Зінаїди Тулуб за відсутністю складу злочину.

Джерела

Тулуб Зінаїда Павлівна (1890—1964): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/8FQFmj

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/dqUqVc

Василенко В’ячеслав. «Я прошу пожаліти мою старість» (До 110-ї річниці з дня народження письменниці Зінаїди Тулуб) /// З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2000. — № 2/4. Режим доступу: https://goo.gl/JKyL3j

Василенко Вадим. За бортом життя. Хресна хода Зінаїди Тулуб // Вінницька газета. —2012. — 3 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/h1pJHK У ніч проти 5 липня 1929 року заарештований педагог Володимир Дурдуківський50

Один із найгучніших судових процесів Радянського Союзу — «справа Спілки визволення України» — був повністю сфальшований і мав на меті дискредитувати провідних діячів української культури.

Володимир Дурдуківський після революції присвятив себе педагогіці. Він організував та очолив першу Київську українську гімназію (згодом — Першу київську трудову школу ім. Тараса Шевченка), започаткував перший і протягом тривалого часу єдиний у СРСР музей дитячої творчості: «Школі й дітям я віддав усі свої сили, знання й енергію, без школи не жив і не знаю, чи зможу жити...»

Важка та плідна робота у сфері освіти стала причиною для арешту у «справі СВУ». Володимир Федорович дуже важко переносив ув’язнення та допити. Його було засуджено до 8 років ув’язнення, але невдовзі помилувано і в 1930 р. випущено на волю.

Хворим та знесиленим він повернувся до Києва, де мусив витримати серію пропагандистських публікацій, у якій і він, і його школа обвинувачувались в «українському фашизмі». Індивідуальний підхід до навчання дитини та гармонійний розвиток називали «педагогікою СВУ», а знаменитий музей — «засобом боротьби проти радянської школи».

Володимир Федорович записував у щоденнику: «Довелося перейти до найбільшої економії: відколи я повернувся з Харкова, ми не купували ні м’яса, ні риби, ні молока, жили самим хлібом і гарячою водою, картоплею, крупинками. Були часи, коли й хліба й цукру навіть не мали. Траплялося так, що цілком голодували. Пригадую, як під час такого голодування, не маючи й крихти хліба, ми їли ті шкуринки й покидьки, що їх співмешканці наші давали нашій, теж голодній, як і її хазяї, собаці».

Знущання тривало до нового арешту великого педагога за «антирадянську діяльність» і розстрілу 16 січня 1938 року.

Джерела

Даниленко Віктор. Один з 45-ти. В. Дурдуківський // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 1998. — № 1/2 (6/7). Режим доступу: https://goo.gl/9aeXnR

Даниленко Святослав. Українська інтелігенція в русі за національно-культурне відродження (др. пол. ХIХ — поч. ХХ ст.) // Український історичний збірник. — 2013. — Вип. 16. Режим доступу: https://goo.gl/Dsqnia

Дурдуківський Володимир Федорович // Українська педагогіка в персоналіях: У 2 кн. Кн. 2: Навч. посібник / За ред. О. В. Сухомлинської. — К.: Либідь, 2005. Режим доступу: https://goo.gl/ MAhy7T

Пристайко В. І., Шаповал Ю. І. Справа «Спілки визволення України»: невідомі документи і факти. Науково-документальне видання. — К.: Інтел, 1995. — 448 с. Режим доступу: https://goo.gl/8FCzLF

Санівський Олександр. В. Ф. Дурдуківський — видатний український педагог 20-х років ХХ століття // Психолого-педагогічні проблеми сільської школи: зб. наук. пр. Уманського держ. пед. ун-ту ім. П. Тичини. — Умань, 2012. — Вип. 42, ч. 2. Режим доступу: https://goo.gl/IV0VQw

Шепель Федір. «Заплямовані трома буквами». «Справа СВУ» — це трагедія не тільки інтелігенції // День: Україна Incognita. — 2015. — 12 січня. Режим доступу: https://goo.gl/ FNzUVJ

5 липня 1932 року в Соловецькому таборі на острові Анзер заарештовано священиків

Серед священиків, затриманих у Соловецькому таборі 5 липня 1932 року, були Вольф Міхаель (розстріляний у Сандармосі), Франц Буяльський (вийшов з таборів за обміном), Ян Лодиго (вийшов з таборів за обміном), Ян Тройго (офіційна версія — помер у тюремній лікарні від інсульту, похований під чужим ім’ям), Пржирембель Станіслав (вивезений до Бутирської в’язниці, вийшов за обміном). Священиків звинувачували не тільки у «таємному здійсненні релігійних обрядів», а й у антирадянській агітації, налагодженні нелегального зв’язку з волею і переправленні за кордон відомостей шпигунського характеру.

Одним з «ватажків», які «сміливо і зухвало керували групою ксьондзів», слідство визначило священика Яна Тройго. На допиті він говорив: «Я вважаю себе глибоко віруючим, переконаним католиком і священиком. Заради своїх переконань я готовий пожертвувати своїм життям».

Частина затриманих була переправлена до в’язниць на території СРСР, частина — у табори системи ГУЛАГ.

Джерела

Біографії римо-католицьких священиків, репресованих радянською владою // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2003. — № 21. Режим доступу: https://goo.gl/IVZf9z

Священики вбиті, закатовані, померлі в таборах або на засланні. Режим доступу: https://goo.gl/2RD3ZU

5 липня 1943 року відкрито кримінальну справу письменника Володимира Кузьмича

Матеріали кримінальної справи Володимира Кузьмича поки що не виявлені. Проте особові документи, що зберігаються у Спілці письменників України, містять копію ухвали Судової колегії у кримінальних справах Верховного Суду Казахської РСР від 20 вересня 1957 р. про скасування постанови Особливої наради при НКВС СРСР.

Письменника було заарештовано під час війни. На жаль, деталей ми не знаємо. Володимир Кузьмич, кожну публікацію якого не оминали критики, помер за невстановлених обставин 4 жовтня 1943 року. Офіційна причина смерті — пелагра, місце поховання невідоме (можливо, в одному з таборів НКВС на території Казахстану).

Джерела

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Останіна Г. Колоніальний стиль в оповіданні Володимира Кузьмича «Жовтий рикша» // Науковий вісник Миколаївського державного університету імені В. О. Сухомлинського. Сер.: Філологічні науки. — 2013. — Вип. 4. Режим доступу: https://bit.ly/ 29bRJ5e

5 липня 1949 року заарештований письменник Веніамін Гутянський

Після Другої світової війни Єврейський антифашистський комітет долучився до документування Голокосту та приділяв велику увагу захисту єврейського населення СРСР від дискримінації — всупереч планам Сталіна, який створював цю організацію для закордонної пропаганди.

У руслі розгортання в СРСР офіційної політики антисемітизму почались масові арешти за «єврейський націоналізм». Серед постраждалих були письменники Рива Балясна, Ноте Лур’є, Натан Забара та інші.

Веніаміна Гутянського та його дружину, літературознавця Берту Корсунську, заарештували під приводом того, що їхній родич жив у США. Письменника звинуватили у «націоналістичній пропаганді» та «шпигунстві». До справи було долучено листування родичів. Під час обшуку опис майно не описували — у подружжя його не було.

За кілька днів Гутянського засудили до 10 років суворого режиму, які він відбув у Солікамському таборі.

За шість років важкохворого письменника достроково звільнили. Він вирушив до Кустаная (Казахстан), де у засланні жила його родина.

Про реабілітацію Веніаміна Гутянського клопотались Оксана Іваненко, Володимир Сосюра і Марія Пригара.

Джерела

Полянський Григорій. Гутянський Веніамін Іонович (1903 — 18 серпня 1956) — єврейський письменник // Літературна Україна. — 1991. — 19 липня. Режим доступу: https://goo.gl/HkyG3K

Шаповал Юрій. Розв’язання «єврейського питання» по-сталiн­ськи. У липні 1952-го 50 років тому було винесено вирок у справі Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) // День. — 2002. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/qYilUt

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

6 липня 1928 року в Москві закінчився розгляд «Шахтинської справи»

Вредитель — это новое слово в советском словаре. Раньше такого слова не было. Вернее, этот термин применялся только к насекомым, птицам, портящим посевы…Среди людей до сей поры такой профессии не было. Те люди, что причиняли вред, не были непременно вредителями. Не было, во всяком случае, массового и профессионального вредительства… Сколько угодно было небрежения, лени, наплевательского отношения, но не вредительства…

Кореспондент газети «Правда» Давид Заславський


«Справа про контрреволюційну організацію інженерів та техніків, що працювали в кам’яновугільній промисловості СРСР», відома як «Шахтинська справа», стала першим гучним відкритим процесом над «шкідниками» та «ворогами соціалізму». Її висвітлювали близько 120 журналістів.

53 підсудні — інженери, спеціалісти та директори — були звинувачені у приналежності до «контрреволюційної організації», що нібито діяла у 1922—1928 роках на Донбасі, у Харкові та в Москві. Заарештованих звинувачували у затопленні шахт, підпалах електростанцій, псуванні устаткування і загалом у бажанні зруйнувати вугільну галузь СРСР. У залі суду виступили 42 обвинувачі та 15 адвокатів.

Місто Шахти (у 1925 р. постановою Президії ЦВК СРСР було передане від УСРР до РСФРР) привернуло до себе увагу страйками 1923 року. Шахтарі були незадоволені малою платнею, умовами праці. За кілька років страйки повторились, і ОДПУ почало шукати винних.

Судовий процес відбувався у Москві і тривав з 18 травня до 6 липня в Колонній залі Будинку Союзів. Згодом на з’їздах партії Сталін проголошував: «Нельзя считать случайностью так называемое шахтинское дело. «Шахтинцы» сидят теперь во всех отраслях нашей промышленности. Многие из них выловлены, но далеко еще не все выловлены. Вредительство буржуазной интеллигенции есть одна из самых опасных форм сопротивления против развивающегося социализма. Вредительство тем более опасно, что оно связано с международным капиталом».

За офіційною версією слідства, «антирадянська шайка» сформувалась на початку 1920-х років, після з’їзду ради гірничопромислових працівників, які замислили за допомогою інженерів знищити вугільну галузь Союзу. З 1922 року, твердили чекісти, службовці та інженери листувались із колишніми власниками шахт та отримували від них гроші на «збереження в порядку відібраних у них шахт, для переобладнання і поліпшення їх і, нарешті, для приховання від радянської влади найбільш цінних родовищ з тим, щоб найбільш важливі підземні багатства на момент падіння радянської влади могли бути повернені власникам незайманими і невиснаженими».

На суді технічний персонал шахт намагався пояснювати причини технічних неполадок, але сторона обвинувачення була непохитною. За рішенням суду, організація «шкідників» «осягала своєю діяльністю найбільші рудоуправління Донбасу, керівний центр Донвугілля, мала своїх прибічників і активних членів серед вищого керівного технічного персоналу кам’яновугільної промисловості в Москві». Крім того, вороги народу діяли не самі, а долучали до своєї діяльності фахівців дотичних галузей.

За різними даними, до розслідування «шахтинської справи» притягнули до 1000 осіб. Суд знайшов «мотив» обвинувачених: вони нібито хотіли надати пряму допомогу ворогові у момент майбутньої інтервенції, яку готував капіталістичний світ.

В результаті 11 осіб було засуджено до розстрілу, 34 особи ув’язнені на різні терміни, 4 — отримали умовне покарання, 4 німецьких спеціалістів визнані невинними. Згодом 6 підсудним розстріл замінили на позбавлення волі на 10 років з суворою ізоляцією.

Після оголошення вироку ходили чутки про помилування: мовляв, добрий Сталін пом’якшив вирок ворогам революції. Але це не відповідало дійсності — за кілька днів деякі в’язні були розстріляні.

У 2000 році всі засуджені у справі були реабілітовані за відсутністю у їхніх діях складу злочину.

Джерела

«Шахтинська справа» розпочалася у Стаханові // День: Україна Incognita. Режим доступу: https://goo.gl/auKzJf

Орлова Галина. Рождение вредителя: отрицательная политическая сакрализация в стране советов (1920-е) // Zeit-Raume (Wiener Slawistischer Almanach). — 2003. — Bd. 49. Режим доступу:.https://goo.gl/PlVwpB

Політичні процеси й репресії наприкінці 20-х — у 30-ті роки // Політична історія України: Посібник для студентів вищих навчальних закладів / За ред. В. І. Танцюри. — К.: Видавничий центр «Академія», 2001. Режим доступу: https://goo.gl/m4sxXr

Політичні репресії в УРСР кін. 1920-х — 1-й пол. 1930-х рр. // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/4DxZQE

Райхель Юрий. «Инженеров нужно расстреливать без су­да...» // День. — 2008. — 11 апреля. Режим доступу: https://goo.gl/x06bXp

Соколов Михаил. От «Шахтинского дела» к «Большим процессам» 1937—38 годов // Радіо Свобода. — 2012. — 20 серпня. Режим доступу: https://goo.gl/6pC3b2

Шаповал Ю., Пристайко В., Золотарьов В. ЧК-ГПУ-НКВД в Україні: особи, факти, документи. — К.: Абрис, 1997. Режим доступу: https://goo.gl/BTMb84

Шахтинское дело и практические задачи в деле борьбы с недостатками хозяйственного строительства: Резолюция по докладу т. Рыкова, принятая единогласно объединенным пленумом ЦК и ЦКК ВКП(б) 11 апреля 1928 г. Режим доступу: https://goo.gl/LWlbcS 7 липня 1941 року на Черкащині згідно з наказом Сталіна розпочалося знищення врожаю51

Марія Шевченко, мешканка села Софіївка Черкаського району, довідалася, що, згідно з директивою радянської влади, сільвиконком збирає людей для знищення врожаю — виконання проголошеної Сталіним тактики «випаленої землі». З матеріалів кримінальної справи: «…вона організувала «найзапеклих» лайливих колгоспниць, і вдерлися демонстративно в сільвиконком, маючи на увазі, що в ніч на 7 липня 1941 року всіх комуністів викликав міськвоєнкомат (за винятком трьох членів партії) і громадяни, підбурені Шевченко, вчинили невгамовний галас з вимогою припинити нищення врожаю».

Марія розповіла, що, побачивши жінок з сусіднього села, які ходили на поле перешкоджати знищувати хліб, вирішила й собі піти до сільради. По дорозі приєдналася до юрби жінок і дітей, які почули цю страшну новину і вирішили попросити голову сільвиконкому не знищувати хліб, бо «він був у повній зрілості». Дарма жінки запевняли голову, що зможуть зібрати хліб в найближчі 3—6 днів, а потім вивезти з собою: він був невблаганний і викликав інспектора міліції.

Інша жителька цього села, Єлизавета Жорнова, закликала «брати сокири та голови повідрубувати всім, хто піде топтати врожай». Вона разом з жінками прийшла до голів сільської ради і колгоспу за дозволом зібрати хліб за п’ять днів «для себе і РККА».

Обох селянок було затримано і передано до військового трибуналу. На суді Марія Шевченко говорила, що її син і чоловік на фронті, а дома залишилися малі діти, і просила не засуджувати її. Жорнова ж просила зглянутися на її похилий вік.. 20 липня 1941 року Виїзна сесія військового трибуналу військ НКВС Київської області в місті Черкаси на закритому засіданні винесла жінкам вирок. За статтею 54—10 ч. 2 (антирадянська пропаганда та агітація) обидві були засуджені до найвищої міри покарання (розстрілу) з конфіскацією майна.

Джерела

Галузевий державний архів СБУ, архівний підрозділ УСБУ в Черкаській області, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 10685, 10688, 11685, 12812. 8 липня 1941 року на загальних зборах селяни села Леськи Черкаського району виступили проти знищення врожаю52

У селі Леськи Черкаського району працівниці колгоспу «Революційна хвиля» Параска Харлан і Олена Гуріненко під час загальних зборів, на яких розглядалось питання про виконання заходів партії й уряду зі знищення врожаю в умовах воєнного часу (тактика «випаленої землі»), виступили із закликом не знищувати хліб: «якщо хто буде знищувати, то вони всіх комуністів і комсомольців видадуть фашистам».

На цьому селянки не зупинились. Вони зуміли організувати групу жінок, які вийшли в поле і, пошкодивши інвентар, не дали знищити врожай. За законами воєнного часу обидві жінки були заарештовані і звинувачені за статтею 54—10 ч. 2 (антирадянська пропаганда і агітація). Військовий трибунал засудив їх до найвищої міри покарання.

Джерела

Галузевий державний архів СБУ, архівний підрозділ УСБУ в Черкаській області,, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 10685, 10688, 11685, 12812. 8 липня 1941 року заарештований селянин Антон Терещенко53

З початком війни серед селян поширювалось невдоволення радянською владою, нерідко чулися бажання швидше цю владу змінити. Одна із кримінальних справ Наркомату держбезпеки порушена проти колгоспника колгоспу «Червоний Прапор» Антона Андрійовича Терещенка, мешканця села Щербинівка Золотоніського району на Черкащині. У 1932 році під час Голодомору за крадіжку концентрату він був засуджений на два роки та позбавлений виборчих прав.

У червні 1941 року під час підписки на позику Третьої п’ятирічки четвертого випуску Терещенко висловив невдоволення: «Заем выпущен вредителями, а правительство, не разобравшись, утвердило выпуск этого займа, а на селе здесь продолжают заниматься вредительством для того, чтобы вызвать недовольствие людей. Чем мы будем выплачивать заем, когда у нас нет средств к существованию. Хоть бы скорее изменилась эта власть, вся надежда на то, что немцы нас вызволят».

Сім’я Терещенка зазнала чимало утисків. Троє братів Антона були заарештовані у 1923 році за «переховування членів банди Чорного і Марусі». Брат Олексій у 1929 році за небажання вступати до колгоспу був вигнаний з села і виїхав до США. Обидва дядьки були розкуркулені й виїхали до Польщі.

8 липня 1941 року Антон Терещенко був заарештований Золотоніським міжрайвідділом Наркомату держбезпеки за антирадянські висловлювання. У вересні 1941 року він був засуджений до 10 років позбавлення волі та подальшого обмеження у правах на 5 років.

Джерела

Галузевий державний архів СБУ, архівний підрозділ УСБУ в Черкаській області,, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 10685, 10688, 11685, 12812. 11 липня 1941 року заарештований селянин Онуфрій Діброва54

Зважаючи на наступ німецьких військ, ЦК ВКП(б) і радянський уряд дали вказівку місцевим органам влади і парторганізаціям знищувати все, що не вдавалося евакуювати у східні райони СРСР: устаткування заводів, фабрик, колгоспну худобу, техніку, реманент, збіжжя. Значна частина населення — особливо сільського — не тільки не виявила бажання евакуюватися, а й робила все можливе для того, щоб протидіяти реалізації проголошеної Сталіним тактики «випаленої землі»: зривала спроби вивезення і нищення колгоспного майна, приміщень, продовольства тощо.

Під час кампанії зі знищення врожаю у селі Білозір’я Київської області просто на базарній площі були проведені колгоспні збори. Мешканець села 71-річний Онуфрій Лук’янович Діброва, вислухавши по радіо виступ Сталіна, коли той закликав знищувати майно, щоб воно не дісталося ворогу, виступив проти. Він закликав селян не виходити на поле і не нищити врожай: «Партия и правительство делают неправильно, не выполняйте требования коммунистов, этим они хотят уничтожить и уничтожают нас, чтобы мы с голода подохли». За таку промову селянин був заареш­тований і звинувачений за статтею 54—10 ч. 2 (антирадянська пропаганда та агітація).

24 липня 1941 року виїзна сесія Військового трибуналу військ НКВС Київської області у місті Сміла винесла Онуфрію Діброві вирок: найвища міра покарання (розстріл) з конфіскацією майна.

Джерела

Галузевий державний архів СБУ, архівний підрозділ УСБУ в Черкаській області,, ф. Р-5624, оп. 1, спр. 10685, 10688, 11685, 12812.

13 липня 1937 року вбито художника Михайла Бойчука та його учнів

Я гадаю, що нам немає чого боятися історії.

Михайло Бойчук


Головною метою легендарної мистецької школи Бойчука було «виховання національного художника нового типу із синтетичним мисленням». «Ми повинні бути щасливі з того, що переживаємо початок весни мистецтва, — нас мало, але ми знаємо, що прийде літо», — казав Михайло Бойчук.

Хвиля цькування Бойчука та бойчукістів піднялась у 1929 році. Звісно ж, звинувачували у націоналізмі, звісно ж, у «спотворенні радянської дійсності», звісно ж, мистецька школа на шпальтах газет перетворилась на «націонал-фашистську організацію».

25 листопада 1936 року органи НКВС заарештували митців. Формальною підставою стала їхня поїздка Європою. Підігріла інтерес слідчих і стаття, у якій художників звинувачували у буржуазному націоналізмі.

«Постанова від 16 травня 1937 року. Я, начальник 4 відділку 1-го відділу УДБ НКВС УРСР Грушевський, розглянув матеріали, опубліковані в газеті «Вісті» № 74 від 30.03.37 стосовно арештованих Бойчука, Седляра і Падалки. Постановляю: долучити до слідчої справи газету..., в матеріалі якої характеризується діяльність Бойчука, Седляра, Падалки на фронті образотворчого мистецтва. Лейтенант держбезпеки Грушевський».

До слідства долучилась і сумнозвісна оперуповноважена ІV відділу УДБ НКВС УРСР Пера Гольдман. Саме вона порушила справу проти Софії Недашківської-Бойчук і постановила ув’язнити її.

Бойчука та його учнів звинуватили в «українській контрреволюційній націонал-фашистській діяльності», метою якої начебто було відторгнення України від Радянського Союзу і створення «української націонал-фашистської держави».

13 липня 1937 року на підставі статей 54—8 та 54—11 УК УРСР були засуджені до розстрілу:

1. Бойчук Михайло Львович, 1882 р. н., уродженець Польщі, колишній професор Київського художнього інституту (справа № 267340, т. 9)

2. Седляр Василь Феофанович, 1889 р. н., народжений у хуторі Крестовка на Полтавщині, колишній секретар оргкомітету Союзу художників УРСР (справа № 267340, т. 24)

3. Падалка Іван Іванович, 1894 р. н., народжений у селі Жирнокльови Київської області, колишній професор живопису Київського художнього інституту (справа № 267340, т. 19)

4. Липківський Іван Васильович, 1892 р. н., народжений у Липовці Київської області, колишній завідувач навчально-художніми підручними матеріалами художнього інституту (справа № ІІ-406718)

5. Орел-Орленко Іван Михайлович, 1896 р. н., народжений у Липовці Вінницької області, колишній директор Харківського дому архітектора (справа № 267340, т. 23)

Вирок виконано того самого дня.

Софію Недашківську-Бойчук стратили 11 грудня 1937 року як «шпигунку» і «дружину керівника націоналістичної терористичної організації серед художників».

Джерела

Кравченко Ярослав. Школа Михайла Бойчука. Тридцять сім імен. — К.: Оранта, 2010

Штогрін Ірина. Гуманітарна сфера: під розстріл (до 73-ї річниці загибелі Михайла Бойчука) // Радіо Свобода. — 2010. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/rq7haR

14 липня 1937 року засуджений до розстрілу письменник-гуморист Василь Чечвянський

«Після арешту Вишні у грудні 1933 року батька перестали друкувати. За ним встановили постійне стеження. Він навіть жартома говорив мамі: «Тепер я ніколи не загублюся! Виглянь, шпик токує під вікнами. Завжди проводжає на роботу, зустрічає з роботи. Тепер я і під машину не можу втрапити. Я завжди під надійною опікою!» — згадував син Василя Чечвянського.

3 листопада 1936 року гумориста арештували. Постанову виписав молодший лейтенант держбезпеки Замков. Книжки популярного письменника були вилучені «як контрреволюційні й націоналістичні».

Наступного дня під тортурами капітана держбезпеки Якушева і лейтенанта Лисицького Василь зізнався, що є учасником контрреволюційного підпілля з 1933 року та зв’язаний з «активними ворогами радянської влади Хвильовим, Вишнею, Кулішем, Вражливим, Поліщуком».

Дружина зробила неможливе — домоглася зустрічі з ним під час слідства. Замість веселого красеня до неї вийшов смертельно стомлений, скалічений чоловік.

— Васю! За що вони тебе так?

— Мені, Надю, шиють літературні помилки. Б’ють щодня.

27 лютого 1937 року Чечвянський був етапований до Києва, де потрапив до рук уповноваженого IV відділу Акімова. Офіційне обвинувачення було таким.

«1) Був активним учасником української контрреволюційної націоналістичної фашистсько-терористичної організації, зв’язаної з троцькістсько-зінов’євською терористичною організацією, що здійснила 1 грудня 1934 року злодійське вбивство тов. Кірова і готувала в наступні роки терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радянського уряду.

2) Вів активну роботу по створенню терористичних кадрів, пропагуючи ідеї терору.

3) По контрреволюційній роботі був зв’язаний з активними учасниками організації Ковтуном-Вухналем, Савицьким-Гедзем і Волковичем».

Слідство не цікавило, що Чечвянський дав свідчення під тортурами і неодноразово заявляв про це.

Від останнього слова письменник відмовився. Вирок було винесено 14 липня 1937 року — розстріл з конфіскацією майна. Наступного дня його було виконано.

Дружину Чечвянського заарештували 3 жовтня 1937 року як члена сім’ї ворога народу. Двох малолітніх синів віддали до дитячого притулку при в’язниці. У квартирі письменника оселився працівник НКВС.

Джерела

Універсальний журнал. 1928—1929 рр. Режим доступу: https:// goo.gl/YFCMZq

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/LuaBPS

Санжарський Анатолій. Василь Чечвянський, або Навіщо Ільф і Петров приїжджали до Харкова // День: Україна Incognita. — 2011. — 24 жовтня. Режим доступу: https://goo.gl/pFsXBs

Чечвянський Василь. Іди — знай? // Універсальний журнал. — 1929. — № 4. Режим доступу: https://goo.gl/UCsANQ

Чечвянський Василь. Про своє. Крапка // Універсальний журнал. — 1929. — № 2. Режим доступу: https://goo.gl/hFtBN4

15 липня 1989 року розпочався масовий шахтарський страйк

Загальний страйк розпочався на шахті «Ясинуватська-Глибока». 19 липня 1989 року припинили роботу 67 шахт і шахтоуправлінь. 25 липня страйкували 110 із 121 шахт Донецької області, 52 із 93 шахт Луганщини, усі 11 шахт Західного Донбасу, усі 20 шахт Львівсько-Волинського басейну. Шахтарські багатотисячні мітинги тривали інколи добу і більше.

Організація була на висоті: порядок підтримувався силами страйкарів.

За соціологічними даними, основними причинами страйків були дефіцит, низька заробітна платня, малі пенсії, недовіра профспілкам, відсутність соціальної справедливості. Шахтарі вимагали нормальних житлових умов та належних виплат, надання економічної самостійності тощо.

Щоб урегулювати ситуацію, влада задовольнила майже всі вимоги страйкарів. 30 липня 1989 року протести офіційно завершились. Були і політичні наслідки — протягом першого місяця страйку близько 150 керівників шахт та організацій звільнили, на 87 % змінився склад голів рад трудових колективів.

Страйк показав високий рівень політичної культури робітників України. Гірники не переступили межу, за якою почалося б насильство, зуміли вивести страйк у рамки мирного протесту. У майбутньому шахтарські колективи стали специфічним елементом політичної системи країни.

Джерела

Агапов В. Перші шахтарські страйки часів горбачовської «перебудови» в УРСР (1988 — перше півріччя 1989 рр.): історіографія питання, сучасний погляд // Наукові праці історичного факультету Запорізького національного університету. — 2014. — Вип. 38. Режим доступу: https://goo.gl/J7GHcy

Болбат Тетяна. Політичне пробудження Східної України (1989 р.). Режим доступу: https://goo.gl/oLAR4x

Дряглін Валентин. Масовий шахтарський страйк в Україні в липні 1989 року (причини, характер, основні риси і наслідки) // Освіта регіону: політологія, психологія, комунікації. — 2009. — № 2. Режим доступу: https://goo.gl/4W7yec

Русначенко Анатолий. Стачка шахтеров на Украине в июле 1989 года // Отечественная история. — Москва: Наука, 1993. — № 1. Режим доступу: https://goo.gl/zt2nhY

Шахтарські страйки від Горбачова до Ахметова з істориком Дм. Снєгирьовим // Громадське радіо. — 2016. — 22 травня. Режим доступу: https://goo.gl/DJKqSF

15 липня 1937 року розстріляний письменник-гуморист Юрій Вухналь

Гнітюча атмосфера арештів тисла на Юрія Вухналя. Після винесення смертного вироку його другові, глухому поетові Олексі Влизьку, Іван Ковтун — а саме таким було справжнє ім’я відомого у 1920-х роках сатирика — писав мало. Ба більше, він навіть змінив знаменитий літературний псевдонім.

2 листопада 1936 року слідчі НКВС провели у нього вдома обшук і заарештували. Звинувачення було стандартним: «участь в українській націоналістичній терористичній організації, яка готувала терористичні акти проти керівників ВКП(б) і радянського уряду». На допитах Юрій Вухналь себе винним не визнав.

14 липня 1937 року після виснажливого ув’язнення за особистої санкції Сталіна і його найближчих соратників по політбюро ЦК ВКП(б) Військова колегія Верховного Суду СРСР засудила Ковтуна-Вухналя до найвищої міри покарання — розстрілу з конфіскацією особистого майна.

Усі збірки Вухналя, видані до арешту, були вилучені з бібліотек і знищені як твори «ворога народу».

Джерела

Вухналь Юрій. Життя та діяльність Федька Гуски. Режим доступу: https://goo.gl/XiNuzW

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

Мельників Ростислав. Письменник-гуморист Юрій Вухналь. Режим доступу: https://goo.gl/t4s4Sw

Чемерис Валентин. З ким сміється Україна: Антологія українського сміху. — К., 2009. Режим доступу: https://goo.gl/vYtcvd 16 липня 1973 року етапований у психлікарню математик і публіцист Леонід Плющ55

Під час кадебістської операції «БЛОК» за «антирадянську агітацію і пропаганду з метою підриву радянської влади» 15 січня 1972 року заарештували Леоніда Плюща. Після експертизи у московській психіатричній лікарні Плюща визнали неосудним. До дніпропетровської спецлікарні він потрапив з типовим для радянського часу «діагнозом» «млявотічна шизофренія».

— Нічого, ми вас швидко вилікуємо від політичної маячні, — «заспокоїла» новоприбулого лікар.

— Але ж ви ще не знаєте, в чому справа!

— Академік Снєжнєвський знає. Він ніколи не помиляється.

До січня 1973 року Плюща «лікували» галоперидолом. «Люди починали розуміти, що вони перетворюються на овоч. Леонід Плющ, коли останні рази виходив у Дніпропетровській лікарні на побачення до дружини, навіть її не впізнавав. Це був живий труп», — згадував дисидент Семен Глузман.

За спогадами дружини, Леонід був постійно сонним, наприкінці 1973 року майже не міг читати, важко писав листи, просив не передавати наукову літературу — не тільки читати не міг, але й думати. На одному з побачень у нього стався напад. Листи і фотографії не дозволяли зберігати: «Письма — знаете, их ведь много набирается, а могут прусаки завестись», — пояснив лікар.

Керівники Англії, Франції й Італії вимагали від вождів Радянського Союзу звільнити Леоніда Плюща. У січні 1976 року він разом з родиною залишив СРСР. З психлікарні до аеропорту його привезли стомленого і замученого, він майже не розмовляв. Західні психіатри визнали його здоровим.

Джерела

История болезни Леонида Плюща [Письма Л. Плюща из психиатр. больницы, отзывы о нем друзей, заявления в Прокуратуру и др. документы в его защиту] / сост. и коммент. Т. С. Ходорович. — Амстердам: Фонд им. Герцена, 1974 // Сахаровский центр. Воспоминания о ГУЛАГе и их авторы: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/pT0P4S

Леонід Плющ про Дніпропетровську психіатричну лікарню: [Інтерв’ю]. Режим доступу: https://goo.gl/2zpDCQ

Леонід Плющ: На своїх радянських кухнях ми мислили глибше, ніж філософи у Франції // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/rUdfIh

Плющ Леонід Іванович (1939—2015): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/OD4xir

Плющ Леонід. У карнавалі історії. — Нью-Йорк, 1980. Режим доступу: https://goo.gl/032xTs

Полюхович О. Леонід Плющ: «Імперського комплексу гордині в нас немає» // ЛітАкцент: [Електронний ресурс]. — 2014. — 14 липня. Режим доступу: https://goo.gl/­ooaXKa

Проценко П. Мои воспоминания. Диссиденты. Режим доступу: https://goo.gl/aTd1js

Радянська влада катувала у психлікарнях близько третини дисидентів // Історична правда з Вахтангом Кіпіані. — 2015. — 25 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/GIfCZi

Шейміна Н. М. Використання каральної психіатрії як метод боротьби з інакодумцями (1960—1980 рр.). Режим доступу: https://goo.gl/WUtkb0

Штрихи по пам’яті. Леонід Плющ // UA:Перший. — 2015. — 25 червня. Режим доступу: https://goo.gl/OFDZSV

16 липня 1941 року заарештований мистецтвознавець і музейник Федір Ернст

У 1930-х роках Федір Ернст разом з Іполитом Моргілевським та Миколою Макаренком намагався врятувати від зруйнування Михайлівський Золотоверхий собор.

Завдяки їхнім зусиллям вдалося зняти та зберегти найцінніші мозаїки та фрески.

У 1934 році після другого арешту Федора Ернста було засуджено до трьох років виправно-трудових робіт та заслано на будівництво Біломор-Балтійського каналу. У селищі Повенці неподалік Медвежої гори (нині Медвеж’єґорськ) він створив Музей історії Біломор-Балтійського каналу.

Після закінчення будівництва Ернста перенаправили на будівництво іншого каналу, «Москва—Волга». Музейник і тут знайшов роботу по собі: у 1936 році у Дмитрові він завідував Музеєм будівництва каналу «Москва—Волга».

Не маючи можливості після звільнення повернутись до України, Федір Ернст разом з дружиною Тамарою Львівною переїхав до Алма-Ати, працював заступником директора Казахської національної галереї. Потім подружжя перебралось до Уфи (Башкирія), де Федір обіймав посаду заступника директора з наукової роботи Башкирського художнього музею.

Невдовзі дружину Ернста заарештували. Про її арешт він писав друзям натяками: «Увы — с тех пор уже многое переменилось в нашей жизни — я не могу уже писать «нашей», а пишу только «моей». Бедная Т. Л. захворала совершенно неожиданно, совершенно непонятно, почему и отчего, и я снова один».

Останнього листа дослідник надіслав до Києва до історика Наталі Полонської-Василенко у 1941 році. 16 липня 1941 року Федора Ернста, німця за походженням, було заарештовано втретє — уже не як «українського буржуазного націоналіста», а як «німецького шпигуна».

Через десятки років дружина дізналася сфальшовану дату смерті Федора Людвіговича — 17 серпня 1949 року. Насправді Ернста розстріляли 28 жовтня 1942 року.

Реабілітація вченого тривала довго і болісно: дружина отримала кілька відмов. Реабілітований у 1989 році.

Джерела

Білокінь Сергій. В обороні української спадщини: історик мистецтва Федір Ернст. — К., 2006. Режим доступу: https://goo.gl/sTmME9

Білокінь Сергій. Грабування музеїв. Діяльність Ґосторґу. Режим доступу: https://goo.gl/Hf6wif

Білокінь Сергій. Федір Ернст: невідома автобіографія початку 1930-х рр. // Історія України: маловідомі імена, події, факти. — 2008. — Вип. 35. Режим доступу: https://goo.gl/Ql4Ksb

Київ: Провідник / За ред. Ф.Ернста. — К., 1930. Режим доступу: https://goo.gl/Bd5FpP

Федір Ернст. Режим доступу: https://goo.gl/fvsHMh

17 липня 1939 року винесено вирок селянинові Семенові Пастушенку за розстріл 17 більшовиків

«Куркульське» повстання (а насправді бунт селян, які захищали від більшовиків свої здобутки, землю і виробництво) відбулось у 1920 році у селі Торговиця на Уманщині. Розлючені селяни взяли владу і розстріляли 17 більшовиків, які окупували їхнє село. Селянин Семен Пастушенко проводив тривалу антирадянську й антиколгоспну агітацію серед односельчан, що і стало основою обвинувального вироку.

Пастушенка було засуджено до 10 років позбавлення волі з обмеженням у правах на 5 років.

Висновок прокуратури Кіровоградської області від 29 березня 1995 р. нічим не відрізнявся від радянського вироку — Семена Пастушенка було визнано обґрунтовано засудженим і таким, що реабілітації не підлягає.

Джерело

Репресії проти учасників антибільшовицького руху в Україні (1917—1925 рр.): Анотований покажчик архівних кримінальних справ «Основного» фонду архівів тимчасового зберігання регіональних органів СБУ. — Х.: Права людини, 2015. Режим доступу: https://goo.gl/ZuXM9R

17 липня 1953 року допитаний полковник УПА Василь Галаса

У 1952 році ч. оперативної групи УПА-Північ під керівництвом полковника Галаси діяли на території Тернопільської, Вінницької та Кам’янець-Подільської областей, що, звісно, дуже непокоїло міністерство держбезпеки СРСР.

У квітні 1953 року зв’язки між підпільниками обірвались, і Галаса вирішив вирушити на Схід України, де, як він вважав, населення було радикалізоване і налаштоване проти СРСР.

Перехід організував окружний провідник Кам’янець-Поділь­ської області «Скоб» — як виявилося згодом, агент держбезпеки (його ім’я досі не розголошено). 11 липня Галасу з дружиною та охоронцем схопила опергрупа МДБ СРСР, замаскована під повстанців. Їх перевезли до Київської в’язниці на вулиці Володимирській (нині приміщення СБУ). Далі — постійні допити та схиляння до спів­праці. У 1954 році дружині Галаси Марії Савчин МДБ СРСР, взявши у заручники сина, дало дозвіл на виїзд до США. Жінку намагались використати як інформатора. Марія натомість викрила плани МДБ і попередила закордонні визвольні осередки про небезпеку.

У документі одного з перших допитів Василя Галаси йдеться про його діяльність на посаді Закерзонського крайового «проводу» ОУН від травня 1945 року та зв’язок із англійцями.

Джерела

Выписка из протокола допроса обвиняемого Галаса Василия Михайловича о связи ОУН на Закерзонье с англичанами от 17.07.1953 года // Електронний архів українського визвольного руху. Режим доступу: https://goo.gl/gYahJU

Галаса Василь. Наше життя і боротьба: Спогади. — Львів: Видавництво «Мс», 2005. Режим доступу: https://goo.gl/27zfmp

Савчин Марія. Тисяча доріг. Спогади жінки учасниці підпільно-визвольної боротьби під час і після Другої світової війни. — 2-е вид. — К.: Смолоскип, 2017. Видання 2003 року: Режим доступу до першого видання 2003 року: https://goo.gl/ wJkgNc 18 липня 1995 року відбувся похорон Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (Романюка). Кривавий вівторок56

«Натовп бити — унсовців калічити!» — вигукнув хтось, і озброєний «Беркут» кинувся на людей, які прийшли провести в останню путь Святійшого Володимира...

14 липня 1995 року Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира (у миру Василя Романюка) було знайдено мертвим. Спочатку планували поховати його на Байковому кладовищі. Віце-прем’єр-міністр Іван Курас, який організовував похорон, відкинув ідею поховання Володимира на території Софіївського собору, апелюючи до того, що ця пам’ятка перебуває під охороною ЮНЕСКО. Є свідчення, що тодішній президент Леонід Кучма дав прямий наказ не допустити похорону Патріарха на території собору Святої Софії через домовленості з УПЦ МП.

18 липня траурна колона після літургії вирушила від Володимирського собору, але раптово повернула в бік Софії. Володимирську вулицю перекрили загони «Беркуту», спецпризначенці били людей кийками і травили газом, але це не допомогло — колона прорвалась на Софійську площу.

Ворота храму були зачинені, але люди побачили, що на території святині переховуються кілька сотень озброєних силовиків. Ухвалили рішення ховати Патріарха на площі перед собором. УНСОвці готували могилу, проламуючи асфальт. О 19-й годині тіло Святійшого Патріарха Київського і всієї Руси-України Володимира І опустили у землю. Люди прощались із засновником Української православної церкви Київського патріархату.

Щойно труну опустили в яму, ворота храму відчинились і звідти вибігли спецпризначенці — зачищати площу і калічити людей. УНА-УНСО та віряни спочатку стримували натиск, проте за годину територія була оточена і заповнена людьми, які називали себе правоохоронцями. Били без розбору, під кийки потрапляли жінки і навіть лежачі люди, українські прапори шматували. Ті, кого заарештували, потім розповідали про тортури у відділках. О 22-й годині все стихло, вірянам нарешті дозволили засипати могилу Патріарха і відслужити молебень.

Прокуратурою було порушено кримінальну справу. Слідство дійшло висновку про відсутність у діях працівників «Беркуту» і генерала Володимира Буднікова, який віддавав накази, ознак злочину.

Джерела

Клименко Наталія. Плач за Патріархом: Поема. — К.: Видавничий дім «КМ Академія», 2003. Режим доступу: https://goo.gl/ 28PsVS

Мельник Ігор. Кривавий похорон Патріарха. Режим доступу: https://goo.gl/mGw6ao

Похорон Святійшого Патріарха Володимира у спогадах УНСО­вців. Режим доступу: https://goo.gl/sA1TZt

Чорний вівторок (18 липня 1995 року). Режим доступу: https://goo.gl/sPcOI7

«Чорний вівторок» сім років по тому // Українська правда: [Електронний ресурс]. — 2002. — 18 липня. Режим досту­пу:https://goo.gl/QR1xf1

«Чорний вівторок»: Похорон Патріарха Володимира. Режим доступу: https://goo.gl/10Cr70

19 липня 1945 року в Бутирській в’язниці у Москві помер отець Августин Волошин

20 травня 1945 року в Празі агенти СМЕРШу викрали отця Августина Волошина, який у 1939 році був президентом Карпатської України. 70-річного чоловіка доставили до Москви і помістили в одиночну камеру Лефортовської в’язниці. Менш ніж за місяць відбулося вісім жорстких допитів, останній — 20 червня 1945 року. Слідчий Вайнсдорф зачитав постанову про притягнення Волошина до кримінальної відповідальності.

Деякі історики стверджують, що Сталин хотів використати смертний вирок Волошину як важіль впливу під час переговорів СРСР і Чехословаччини. У 1939 році червоний вождь так відреагував на Карпатську Україну: «Вполне возможно, что в Германии имеются сумасшедшие, мечтающие присоединить слона, т. е. Советскую Украину, к козявке, т. е. к так называемой Карпатской Украине. И если действительно имеются там такие сумасброды, можно не сомневаться, что в нашей стране найдется необходимое количество смирительных рубах для таких сумасшедших».

Волошина перевели до Бутирської в’язниці. 11 липня 1945 року після падіння на прогулянці він потрапив до тюремної лікарні. За офіційною версією, серце Августина Волошина зупинилося за кілька днів: «Заарештований Волошин Августин Іванович, 1874 р. н., перебуваючи в лікарні з 11.VІІ—45 р. з приводу декомпресійного пороку серця, запалення нирок, хронічного коліту 19.VІІ—45 р. о 15 год. 20 хв. помер від паралічу серця».

Місце поховання президента Карпатської України невідоме.

Джерела

39-й. Карпатська Україна: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/n26nwh

Августин Волошин. Метеорит незалежності — над Срібною землею. 2014: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/CAAKcP

Архімандрит Віктор (Бедь). Велич і трагедія президента Карпатської України Августина Волошина (до 66-х роковин мученицької смерті). Режим доступу: https://goo.gl/g5tPHN

Вегеш Микола. Карпатська Україна. Документи і факти. — Ужгород: Карпати, 2004. Режим доступу: https://goo.gl/BJmnKc

Волошин Августин. Вибрані твори / Упорядкування, вступна стаття та примітки О. В. Мишанича. — Ужгород: ВАТ «Видавництво «Закарпаття»», 2002. Режим доступу: https://goo.gl/b9Tx8o

Його катували, мучили, але він не зрадив свій народ. Президент Карпатської України Августин Волошин / За матеріалами Володимира Матейка. Режим доступу: https://goo.gl/LDPxpu

Карпатська Україна: [Електронний ресурс]. Режим доступу: http://1939.in.ua

Якою була Карпатська Україна: хроніка подій. Режим доступу: https://goo.gl/0bApDI

19 липня 1941 року заарештований сходознавець Агатангел Кримський

На початку 1941 року академіка АН УРСР Агатангела Кримського було нагороджено орденом Трудового Червоного Прапора. А вже у липні до його будинку у Звенигородці, де вчений одужував після інсульту, приїхала чорна «емка» енкаведистів, нібито для евакуації. Лейтенант НКДБ УРСР Гусєв мав повноваження: у разі відмови сходознавця їхати добровільно відвезти його примусово.

20 липня 1941 року Кримського «евакуювали» до внутрішньої в’язниці НКВС у Києві. Академіка звинуватили у зв’язках із міфічною СВУ, знайомстві з Симоном Петлюрою, «націоналістичних установках» в укладанні словників. В офіційному обвинуваченні Кримського назвали ідеологом українського націоналізму. «Ніколи ідеологом українського націоналізму я не був і не міг бути, тому що це огидно всій моїй природі і моєму світогляду», — заявив вчений, але це нікого не переконало.

Фронт стрімко наближався до Києва, і напівживого після допитів науковця наприкінці липня у товарному вагоні відправили до Харкова. Звідти групу політв’язнів, серед яких були Людмила Старицька-Черняхівська, Оксана Стешенко, Андрій Ярошевич, етапували до Кустанайського табору в Казахстан.

З етапу Кримський у дуже тяжкому стані потрапив до лікарні, де в палаті було 40 людей, «десяток мисок на всіх — і не миють». Коли хворому стало зовсім зле, його перевели в камеру смертників, не давали навіть води. 25 січня 1942 року один із найвизнач­ніших вчених світу загинув від виснаження, катувань і хвороб.

Джерела

Агатангел Кримський. Твори. Переклади. Статті. Режим доступу: https://goo.gl/SQawPF

Бекірова Гульнара. Агатангел Кримський // Радіо Свобода. — 2016. — 15 січня. Режим доступу: https://goo.gl/LfxlVI

Кочубей Юрій. Орієнтал із України // Тиждень. — 2010. — 1 квітня. Режим доступу:https://goo.gl/OQr0zl

Павличко Соломія. Націоналізм, сексуальність, орієнталізм. Складний світ Агатангела Кримського. — К.: Основи, 2016.

Поет, філолог, лінгвіст Агатангел Кримський. Режим доступу: https://goo.gl/U1kKJY

Шпак Віктор. Хресний шлях Агатангела Кримського // Урядовий кур’єр. — 2011. — 15 січня. Режим доступу: https://goo.gl/ ujc3rE

19 липня 1953 року розпочалось повстання в’язнів у Воркуті

Бунт вибухнув невдовзі після смерті Сталіна. Приводом стало опублікування указу про амністію, дія якого на політв’язнів цього табору не поширювалася.

Повстання набирало сили поступово: щодня у різних табірних відділах оголошувалися страйки. 19 липня 1953 року 350 в’язнів відмовилися вийти на роботу. Були організувані штаби для стеження за діями агентури, оперативного складу й адміністрації табору. 24 липня кількість страйкарів у таборі зросла до 8700 осіб.

Табірна адміністрація намагалась етапувати лідерів повстання та вивезти їжу, але в’язні нападали на штрафні ізолятори та всіляко перешкоджали начальству. На зустрічі 27 липня лідер українців Буц висунув нові вимоги. За кілька днів до табору прибула комісія на чолі із заступником міністра МВС СССР Масленниковим (за рік застрелився), але перемовини не дали результатів. Влада ухвалила рішення придушити бунт.

31 липня по радіо прозвучала пропозиція припинити страйк. В’язні опинились у посиленому оточенні. Керівників повстання ізольовували. 1 серпня влада почала зачистку найстійкішого 10-го відділу. Генпрокурор СРСР особисто приїхав застрелити одного з організаторів — поляка Ігнатовича. Силовики почали хаотичну стрілянину по в’язнях.

Відомості про кількість загиблих різняться. За одними даними, загинули 53 особи (з них 30 українців), за іншими — 70. Понад 100 осіб було поранено.

Незважаючи на сувору конспірацію, Воркутинське повстання стало твердою основою для Кенгірського бунту в травні—червні 1954 року.

Джерела

Бондарук Леся. Рислаккі Юкка: «Українці завжди були найактивнішими бунтарями серед ув’язнених». Режим доступу: https://goo.gl/AizrL0

Вторая годовщина Воркутинского восстания в рубрике Ивана Толстого «Переслушивая Свободу». Режим доступу: https://goo.gl/awkjOl

Липовецький Станислав. «Чорний прапор з кривавою смугою» // Дзеркало тижня. — 2016. — 11 червня. Режим доступу: https://goo.gl/pBH5a4

Рислаккі Юкка. Воркута! Повстання у виправно-трудовому таборі / пер. з фінської Юрія Зуба. — Львів: Літопис, 2015.

20 липня 1958 року Володимир Барсуківський і Олекса Різниченко виготовили у Первомайську Миколаївської області антирадянські летючки

«Довольно раскалывать мир на два так называемых лагеря! Долой атеистическую пропаганду! Дайте свободу народу! Долой фашистскую диктатуру партии!»

Текст мав назву «Обращение к народу» та зводився до протесту проти відсутності свободи слова, бідності селян, насильницької колективізації, продовольчої кризи, браку одягу тощо. Емоційне звернення підписали: «Союз борьбы за освобождение народа /Собозон/».

Півсотні летючок формату А4 хлопці розповсюдили в Одесі і Кіровограді (нині — Кропивницький) восени. «Пильні» громадяни позривали їх і негайно віднесли до КДБ.

За щирий порив хлопці заплатили дорого: кадебістський суд закрив їх у Мордовському таборі на 1,5 року. Сидячи під час слідства в одній камері, юнаки повністю перейшли на українську мову. Замість останнього слова на суді Олекса Різниченко читав вірші.

Після звільнення дисиденти знову взялись до самвидаву: передавали літературу, копіювали текст «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, через що Різниченко потрапив під слідство.

Джерела

Дроздовський Дмитро. Олекса Різниченко — шлях безумної подорожі. Режим доступу: https://goo.gl/zsm28a

Коваленко Алла. Особливості друкованої продукції Одеського самвидаву 60—80 рр. ХХ ст. Режим доступу:.https://goo.gl/ BTcPm4

Овсієнко Василь. Барсуківський Володимир Федорович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 7 липня. Режим доступу: https://goo.gl/2Il0DZ

Овсієнко Василь. Інтерв’ю Олекси Сергійовича Різниківа 25.03.2000 в Києві // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 21 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/umlg9z

Різниченко Олексій. Я винен тим, що українець… Режим доступу: https://goo.gl/cZrREW

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012

22 липня 1951 року ув’язнений єврейський письменник Михайло Пінчевський

Ви багато чого не знаєте. Ніхто зараз нічого не робить, всі залякані. Я тепер боюсь розмовляти. Сиджу вдома і не хочу ні з ким зустрічатись.

Михайло Пінчевський у розмові зі знайомим після розгрому Єврейського антифашистського комітету


У біографії Михайла (Мойше) Пінчевського дуже багато білих плям, одна з них — яким чином він потрапив до СРСР. Дослідники вважають, що офіційну версію його біографії міг підчистити не тільки автор, а й «літературознавці в цивільному».

До в’язниці письменник потрапив у 1938 році як «іноземний агент». «Буржуй! На готовий соціалізм приїхав?» — кричав слідчий. На щастя, за рік через брак доказів Пінчевського відпустили. У 1951 році відбувся повторний арешт. У зв’язку з ліквідацією Єврейського антифашистського комітету письменнику висунули стандартне звинувачення: націоналістична діяльність та антирадянська агітація. Доказами були вирвані з контексту рядки. Як і під час першого арешту, Пінчевський оголосив голодування та писав скарги на ім’я Сталіна і Берії, які, проте, за межі в’язниці не потрапляли. Три місяці писььменника годували насильно, підтримуючи його життя.

Пінчевський був засуджений на 10 років таборів. Після смерті Сталіна морально пригніченого і хворого письменника звільнили. Колегія Верховного суду відмінила вирок «у зв’язку з відсутністю в діях Пінчевського злого умислу». Митець переїхав до Києва, де помер у 1955 році.

Джерела

Вейцман Зиси. Печальная дойна Мойше Пинчевского. Режим доступу:. https://goo.gl/z07cSI

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

«...украинско-антисемитское гнездо — Киев». Режим доступу:.https://goo.gl/TR1SMI

Шаповал Юрій. Розв’язання «єврейського питання» по-ста­лiнськи. У липні 1952-го 50 років тому було винесено вирок у справі Єврейського антифашистського комітету (ЄАК) // День. — 2002. — 20 липня. Режим доступу: https://goo.gl/qYilUt

23 липня 1949 року за допомогу повстанцям УПА засуджений Іван Губка

З 1945 року 13-літній Іван Губка допомагав повстанцям УПА: розповсюджував листівки, передавав пошту, шукав ліки для хворих і поранених. За три роки його вперше арештували. Неповнолітній хлопець витримав понад 100 допитів, але слідчі не витягли з нього жодних свідчень.

За непокору Губка був кинутий до карцеру. На знак протесту голодував 8 днів. 23 липня 1949 року було оголошено вирок — Івана Губку засудили до 25 років таборів.

Покарання хлопець відбував у знаменитому Кенгірі. За спробу втечі був переведений до тюрми і БУРу57, де познайомився з багатьома знаменитими повстанцями. Далі був Карлаг, потім — табір «Січ», де відбували покарання лише українці. Там Губка познайомився з відомими вояками УПА: Іваном Куком, Григорієм Пришляком, Іваном Столяром.

У 1952 році Іван Губка був переведений до Норильська. Наступного року відбувся бунт, Іван страйкував у таборі № 5. Був переведений на Колиму, де понад рік сидів у тюрмі в Сусмані.

Згідно з Указом про неповнолітніх термін ув’язнення Івана Губки було скорочено вдвічі. У 1956 році чоловіка звільнено. Він повернувся до України і продовжив боротьбу.

Джерела

Губка Іван. Неоплатні борги Росії // Меморіал. — 2006. — 14 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/3Jhk0w

Губка Іван. Боротьба ОУН-УПА в московських концтаборах. Режим доступу:https://goo.gl/bJxOvG

Історія в’язниці. Радянська окупація 1944—1991 рр. // Тюрма на Лонцького. Національний музей-меморіал жертв окупаційних режимів: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/WwE2Y9

1932—2014 рр. — Іван Губка // Територія терору: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/dqcVfJ

24 липня 1990 року над Києвом вільно підняли синьо-жовтий прапор

Воля! Незалежність! Геть, Москва!

Гасла демонстрантів


Уранці у Софійському соборі Владика Володимир (Романюк) освятив синьо-жовте полотнище. Люди пронесли його площею Жовтневої Революції (нині — майдан Незалежності) до Київської міськради і підняли над містом.

Як згадував журналіст Олексій Ващенко, цій події передувала уперта і виснажлива боротьба за українську національну символіку на сесії Київської міської ради між прихильниками демократичного блоку та ортодоксальними комуністами. Бюро Київського міськкому компартії навіть ухвалило спеціальне рішення про поспішність і начебто поки що недоцільність синьо-жовтого прапору, бо використання національної символіки в столичному Києві, мовляв, суперечило законам і тодішній чинній Конституції УРСР.

Але народ сказав своє слово.

Востаннє перед тим синьо-жовтий прапор вільно майорів над Києвом 12 червня 1920 року. Того дня війська Петлюри та Пілсудського залишили Київ, і більшовики на 70 років підняли над Україною червоне полотнище.

Джерела

Прапор над містом — 25-річчя першого підняття українського стягу над Київрадою. Режим доступу: https://goo.gl/CezIQK

Синьо-жовтий прапор над Києвом 24 липня 1990 року: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/pW9Jcv

26 липня 1962 року засуджений до розстрілу один із організаторів Української національної партії Євген Гогусь

Євген Гогусь був бійцем дивізії «Галичина», за що відбув 9-річний термін у таборах. Після звільнення зібрав групу людей, які у 1961—1962 рр. створили організацію «Українська національна партія» для боротьби за самостійність України. Вони планували захоплення влади в окрузі в момент політичної кризи або бойових дій. Члени організації займалися самоосвітою, пошуком корисної літератури, розширювали групу за рахунок нових членів, шукали зброю. Однак Українська національна партія проіснувала недовго.

Голову організації — Євгена Гогуся — заарештували 1 червня 1962 року. Суд призначив йому найвищу міру покарання — розстріл, замінений згодом на 15 років таборів. Інші учасники були засуджені на менші терміни: Євстахій Грицишин і Володимир Куликовський — на 11 років таборів, Павло Палахита — на 6 років, Петро Пундик — на 5 років. Усіх звинуватили у зраді Батьківщини.

Джерела

Бажан Олег. Рецидиви терору в хрущовську «відлигу» // Наукові записки НаУКМА: Історичні науки. 2002. — Том 20, ч. 2. Режим доступу: https://goo.gl/xI5oPZ

Захаров Борис. Нарис історії дисидентського руху в Україні (1956—1987). — Х.: Фоліо, 2003. Режим доступу: https://goo.gl/ 80NQlE

Гель Іван. Виклик системі: український визвольний рух другої половини ХХ століття. — К.: Наш формат, 2013

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012 27 липня 1937 року заарештували дипломата, письменника Івана Кулика58

Я настільки зрісся з українськими націоналістами, що коли Кость Котко і Яловий запропонували мені — єврею — вступити до української націоналістичної контрреволюційної організації, я розцінив це як висунення мене на роль «рятувальника» українського народу. Це імпонувало моїй амбіції. Не задумуючись, я погодився брати участь в організації…

Іван Кулик


Уже на першому допиті голова Спілки письменників України Іван Кулик зізнався у діяльності на користь українських націоналістів, які прагнули державної самостійності (те саме закидали гумористові Остапу Вишні). Є підстави вважати, що Іван Кулик підписував сфабриковані звинувачення під тиском НКВС. Навіть псевдоніми письменника — Ролінато і Роленко — викликали у прискіпливих слідчих підозру. З протоколу: «Пробравшись до керівництва Спілки радянських письменників України, я за завданням організації продовжував ту ж саму лінію — на породження серед чесних радянських письменників невдоволення і злоби супроти партії і радянської влади. Я оточив себе націоналістами, передавши їм — насамперед Остапові Вишні — фактичне керівництво оргкомітетом...»

Ще через кілька допитів Іван Кулик зізнався у тому, що шпигував на користь англійської розвідки. В обвинувальному висновку відзначалося: «…із 1925 р. був агентом англійської розвідки, якого завербували для роботи на користь Великобританії представники «Інтелідженс сервіс» в Канаді під час його перебування там в ранзі консула СРСР».

Вироку закритого судового засідання в архівно-слідчій справі немає. Але є довідка про те, що Іван Кулик 7 жовтня 1937 року «…осуджений за першою категорією… Вирок виконано 10 жовтня 1937 р.».

У 1956 році письменника і дипломата посмертно реабілітовали «за відсутністю складу злочину», справу проти нього визнано сфальсифікованою.

Джерела

Бравада Олександр. Іван Кулик. Він же — Василь Роленко. Він же — Ролінато. Насправді ж — Ізраїль Юделевич... Режим доступу: https://goo.gl/6zRRfh

Будзей Олег. Іван Кулик: Ім’я на мапі міста // Подолянин. — 2007. — № 4 (26 січня). Режим доступу: https://goo.gl/i1WC4D

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/nUku5h

28 липня 1935 року заарештований священик Алоїзій Шенфельд

До слідства у груповій «Справі контрреволюційної фашистської організації римо-католицького та уніатського духовенства на Правобережній Україні» було притягнуто сімох священиків та одинадцятьох вірян.

Улітку 1934 року Алоїзій Шенфельд став настоятелем київського костьолу Святого Олександра. За допомогою західних представництв він відремонтував будівлю та сплатив велетенський податок, яким влада обклала римо-католицькі громади міста.

Це стало останньою доброю справою отця на волі. 14 травня 1936 року Особлива нарада НКВС СРСР звинуватила його у «створенні контрреволюційної групи, виголошенні проповідей контрреволюційного змісту, у підготовці планів проти радянської влади, в організації підтримки в’язнів» та засудила до 5 років увязнення у виправно-трудових таборах. Покарання Шенфельд відбував у Карагандинському таборі. У відділенні Карлагу під містом Джезказган у Казахстані священик помер. Похований на табірному кладовищі.

Справу переглянуто 8 серпня 1989 року. Алоїзій Шенфельд реабілітований.

Джерела

Біографії римо-католицьких священиків, репресованих радян­сь­кою владою // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2003. — № 21. Режим доступу: https://goo.gl/IVZf9z

Шенфельд Алоизий Матвеевич. Режим доступу: https://goo.gl/3fOdPC

29 липня 1949 року заарештований Михайло Сорока

Українців, які боролися за вільну Україну, радянська влада вважала особливо небезпечними. Під час першої «відсидки» Михайло Сорока використовував свої знання для налагодження підпільної організації «ОУН-Північ». Після звільнення він з’їздив до Львова, де встановив зв’язок з керівництвом організації. Після цього повернувся до Воркути продовжувати роботу. 29 липня 1949 року під час чергової поїздки до Львова Михайло Сорока був заарештований і відправлений на спецпоселення до Красноярського краю.

Саме тоді радянські органи з’ясували, чим займається арештант. Після допитів і тортур у Красноярську та Сиктивкарі 15 грудня 1953 року військовий трибунал засудив Михайла Сороку до розстрілу. Згодом вирок замінили на 25 років ув’язнення. Але це не вплинуло на діяльність «ОУН-Північ».

Сороку відправили до Степлагу. Його пісня «У гарячих степах Казахстану» стала гімном табірного бунту! Серед провідників Сорока не був, після придушення повстання його переправили до Магадана.

У 1960-х роках Михайла Сороку часто переводили з однієї тюрми до іншої. Він був у Києві, Тайшеті, Свердловську, Тернополі... В’язневі дозволили побачити сина, демонстрували «нове радянське життя». Однак зрікатись своїх поглядів Сорока не збирався.

16 червня 1971 року Михайло Сорока помер від інфаркту міокарда в Дубровлазі. Його дружина в цей час відбувала покарання в поселенні Барашево. Тіло в’язня привезли до Барашева і поховали, однак дружині заборонили попрощатись із ним.

Джерела

Бондарук Леся. Михайло Сорока. — Дрогобич: Відродження, 2001. Режим доступу: https://goo.gl/TdnJVl

Людина волі: [Документальний фільм]. Режим доступу: https://goo.gl/a6JBFP

Пам’яті Михайла Сороки // Поступ. —2000. — Червень. Режим доступу: https://goo.gl/XJjCJ6

Черкаська Ганна. Трагічне кохання Катерини Зарицької та Михайла Сороки. Режим доступу: https://goo.gl/9z3Vrt

30 липня 1933 року відбувся обшук у колишнього священика Євгена Перковича

Під нагляд спецслужб ксьондз Євген Перкович потрапив у 1921 році. Його змусили зректися сану, проте зречення не оприлюднили, і на волі він далі правив службу. У 1927 році Перкович поставив підпис під відкритим листом про зречення: цей лист був опублікований у газеті «Червоний кордон». Джерела свідчать, що це був перший і єдиний акт відступництва, здійснений представником римо-католицького духовенства.

Упродовж кількох років Перкович грав роль борця з релігією і добився повернення йому прав радянського громадянина, що мали вступити в силу тільки за п’ять років після дозволу.

Колишній ксьондз учергове привернув до себе увагу в 1933 році. Його помешкання обшукали, знайшли «листи, написані польською мовою, чотири загальні зошити, частково списані польською мовою, і вирізки з газет, що стосуються зречення гр-на Перковича від сану ксьондза». Того самого дня його заарештували, а 1 серпня пред’явили звинувачення у контрреволюційній діяльності.

У в’язниці Перкович погодився з обвинуваченням і написав покаянного листа: «Вирішивши остаточно і раз назавжди порвати з моїм контрреволюційним минулим, я визнаю себе винним у приналежності до контрреволюційної польської організації ПОВ і обіцяю висвітлити як мою власну підпільну контрреволюційну діяльність, так і діяльність таку ж інших осіб, наскільки вона мені відома чи буде відома, незважаючи на будь-які обставини спорідненості, дружби і т. п., маючи на увазі лише користь радвладі СРСР, і тим заслужити її довіру».

Слідчі, для яких Перкович, попри зречення, залишався ксьондзом, пом’якшили вирок і засудили його до 3 років вислання до Казахстану.

22 вересня 1938 року Особлива трійка НКВС СРСР винес­ла Євгенові Перковичу смертний вирок, виконаний того самого дня.

Джерела

Біографії римо-католицьких священиків, репресованих радянською владою // З архівів ВУЧК—ГПУ—НКВД—КГБ. — 2003. — № 21. Режим доступу: https://goo.gl/IVZf9z

Из истории гонений Католической Церкви. Режим доступу: https://goo.gl/sk7wbg

Ковалець Н.С. Євген Перкович: силует римсько-католицького священика на тлі державного атеїзму// Український історичний журнал. — 1996. — № 6. Режим доступу: https://goo.gl/Gjtfjv

31 липня 1952 року засуджена поетеса Галина Гордасевич

Коли на суді було зачитано вирок, 17-річна Галинка подякувала слідству, що «за складання націоналістичних віршів та антирадянську агітацію серед студентів» їй присудили 10 років, а не 25.

У березні 1952 року дівчину затримали нібито за крадіжку. Під час обшуку виявили щоденники і вірші, які вилучили і передали до Рівненського обласного управління КДБ. Протягом трьох діб її безрезультатно змушували зізнатись в антирадянських настроях.

Удруге Галину Гордасевич заарештували за кілька місяців — у червні. Слідчий Шустов співчував їй, підгодовував, але справу, як і веліла партія, cфабрикував. Доказами провини Гордасевич стали листівка та ліричні вірші, наприклад: «Зазеленіла ружа в полі, а я, всміхаючись, іду назустріч невідомій долі».

Галину утримували у тюрмах у Чернігові, Одесі, Куйбишеві. За три роки її звільнили як малолітню. Її мати та сестра поїхали до Сибіру до батька, політичного в’язня. Тому дівчина вирушила працювати на Донбас, де згодом заснувала Донецьке товариство української мови та Донецький Крайовий Рух.

Джерела

Галина Гордасевич: [Персональний веб-сайт]. Режим доступу: https://goo.gl/BHRTi9

Гордасевич Галина. Степан Бандера — людина і міф. — Львів: Сполом, 2000. Режим доступу: https://goo.gl/UlZjyO

Овсієнко Василь. Галина Гордасевич // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 травня. Режим доступу: https://goo.gl/MpMe9R

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

50

Див. також: «16 січня 1938 року розстріляний літературознавець, мовознавець, педагог Володимир Дурдуківський» (с. 49).

51

Текст Тетяни Григоренко, старшого наукового співробітника Черкаського обласного краєзнавчого музею.

52

Текст Тетяни Григоренко, старшого наукового співробітника Черкаського обласного краєзнавчого музею.

53

Текст Тетяни Григоренко, старшого наукового співробітника Черкаського обласного краєзнавчого музею.

54

Текст Тетяни Григоренко, старшого наукового співробітника Черкаського обласного краєзнавчого музею.

55

Див. також: «Операція «БЛОК»: заарештований математик і публіцист Леонід Плющ» (с. 39).

56

Див. також: «20 січня 1972 року заарештований священик Василь Романюк, у 1993—1995 рр. — Патріарх Київський і всієї Руси-України Української православної церкви Київського патріархату (УПЦ КП) Володимир» (с. 55).

57

БУР (з рос.: барак усиленного режима) — приміщення карцерного типу.

58

Текст Олександри Статкевич.


Загрузка...