Розстрільний календар

Грудень

Боже, куди я тільки не вибігала, кого я тільки не просила... Добралася навіть до військового прокурора. Пферільов його прізвище було. Запам’ятала. Кажу йому: «Куди ви його висилаєте, він же не доїде, по дорозі вмре, він тяжко хворий, хай я поїду з ним», а він мені каже: «Минулися часи декабристів. Декабристи їхали на заслання і родину свою брали, тепер нема цього і, так я думаю, ніколи не буде».

Зі спогадів Галини Коваленко, дружини Євгена Плужника

Після вбивства Сергія Кірова 1 грудня 1934 року розпочалися масові арешти «ворогів народу» — сумновідомий «кіровський потік». В урядовому повідомленні було зазначено, що Кіров загинув «від руки вбивці, підісланого ворогами робітничого класу». У пошуку винних керувались постановою Центрального Виконавчого Комітету СРСР «Про внесення змін до діючого кримінально-процесуального кодексу союзних республік», в якій найбільше уваги приділялось «терористам». Згідно постанови, слідство потрібно було закінчувати не пізніше ніж через 10 днів після початку справи, обвинувачення пред’являти обвинуваченим не пізніше ніж за добу до розгляду справи, розглядати справи дозволялось без участі сторін. Також потрібно було не допускати помилувань та касаційних оскаржень вироків, а розстріли проводити одразу ж після винесення вироку.

Справу на поета Євгена Плужника завели 2 грудня 1934 року. Уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УСРР Пера Гольдман назвала його учасником контрреволюційної організації, що «була пов’язана з терористичною групою письменників», звинуватила в організації та підготовці терактів. Гольдман вирішила, що свобода Плужника прямо загрожує СРСР — його перебування на волі названо «соціально небезпечним». 4 грудня в квартирі поета було проведено обшук, а його самого повезли до спецкорпусу Київського обласного управління НКВС.

У січні 1935 року «митців-терористів» (усього 37 осіб) звезли до Києва, аби розглянути справу у суді. Євген Плужник, Микола Куліш, Григорій Епік, Валер’ян Підмогильний, Андрій Панів, Валер’ян Поліщук, Григорій Майфет, Олександр Ковінька, Володимир Штангей, Василь Вражливий були засуджені до розстрілу, згодом заміненим на 10 років позбавлення волі.

Під час ув’язнення у Євгена Плужника загострилась хвороба легень. Він не опирався слідчим. Везли його на Соловки етапом окремо. Він часто перебував у тюремних лікарнях, про його останні дні відомо із інформації, зібраної Леонідом Череватенком.

Останній лист, відправлений дружині, Плужник диктував, очевидно, санітарові. Втім, фразу «Присягаюся тобі, я все одно виживу» дописав своєю рукою. В останні хвилини життя він попросив санітара принести води: «Я вмиюсь, пригадаю Дніпро і вмру». Та коли санітар повернувся з водою — Євген Плужник уже не дихав.

Домовину з його тілом віз на кладовище Валер’ян Підмогильний.

Євген Плужник — поет, убитий сталінською системою // Радіо Свобода. — 2012. — 26 грудня. Режим доступу: https://goo.gl/ GzIsjL

Плужник Євген (1898—1936): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/iqk8cz

Череватенко Леонід. Підмогильний — убитий в Сандармосі попередник нобелівських лауреатів Камю і Сартра // Радіо Свобода. — 2012. — 3 листопада. Режим доступу:https://goo.gl/2S56vp

2 грудня 1934 року після вбивства Сергія Кірова уповноважена секретно-політичного відділу УДБ НКВС УСРР Пера Гольдман постановила відкрити низку справ проти «учасників контрреволюційного блоку». Одним із тих, кому не пощастило потрапити до переліку членів цього міфічного «контрреволюційного блоку», був Микола Любченко — письменнник, журналіст, редактор, колишній член партії боротьбістів, член КП(б)У з 1920 року.

Після обшуку помешкання «активного учасника контрреволюційної організації» Любченка заарештували і за «приналежність до боротьбистського крила блоку контрреволюційних націоналістичних сил» ув’язнили у спецкорпусі Київського обласного управління НКВС.

Допити вів слідчий Микола Грушевський. Спочатку Любченко заперечував усі пред’явлені обвинувачення, проте згодом — зізнався.

Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР на закритому засіданні без участі звинувачення і захисту 27 і 28 березня 1935 року розглянула справу Любченка і винесла вирок: позбавити волі на 7 років з конфіскацією особистого майна.

Покарання відбував у Карагандинському таборі — Картабі, до травня 1936 року працював у селі Долинському, згодом — на Біломоро-Балтійському каналі, далі — на Соловецьких островах.

Виїзна «трійка» заочно засудила Миколу Любченка до розстрілу. Його життя обірвалось 8 грудня 1937 року.

4 серпня 1956 року Військова колегія Верховного суду СРСР скасувала вирок і припинила кримінальну справу за відсутністю складу злочину.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/Kr072G

Щербак Лариса. Геннадій Садовський. Отаман Соловків // Радіо Свобода. — 2012. — 9 квітня. Режим доступу: https://goo.gl/iQYaaT

Упродовж 18 років адміністрація таборів виявилася неспроможною вплинути на в’язня Караванського С.І., а його сім’ї не дають можливості підтримувати з ним дозволені законом контакти. Тому я, дружина Караванського С.І., прошу його розстріляти, щоб припинити багатолітні страждання мого чоловіка і нескінченні конфлікти між Караванським та адміністрацією.

Із клопотання Ніни Строкатої на ім’я начальника табору, де утримували Святослава Караванського, Генерального секретаря ЦК КПРС Леоніда Брежнєва та редакції французької комуністичної газети «Юманіте»

Сучасники згадують про Ніну Строкату-Караванську як про сильну та рішучу людину. Зважаючи на її активну участь у захисті свого чоловіка — мовознавця Святослава Караванського — суд виніс спеціальну ухвалу, що була направлена до Одеського медінституту, де працювала Строката. Це призвело до звільнення жінки з роботи. Ніна переїхала до Нальчика (столиця Кабардино-Балкарії) і влаштувалась викладачем технікуму. Та в цей час в Одесі заарештований лікар Олексій Притика дав свідчення, що обмінювався із Строкатою забороненою літературою. Тому 6 грудня 1971 року Ніну Строкату заарештували, інкримінувавши розповсюдження «Укранського вісника» самвидаву та листів на захист Юлія Даніеля і Святослава Караванського.

Арешт Строкатої підняв бурю. У Львові Ірина Калинець та В’ячеслав Чорновіл організували Громадський комітет захисту, членом якого, серед інших, став і Василь Стус. Учасники Комітету писали та розповсюджували матеріали про ув’язнену — «Хто така Ніна Строката» і заяву про створення та мету Комітету. Інформація про організацію вийшла за кордон, про справу Строкатої дізнався світ. Але проведена КДБ операція «Блок» та масові арешти за кілька місяців припинили всю діяльність Комітету.

На суді Ніна Строката активно та обґрунтовано захищала свою позицію: називала слідство антирадянським, а статтю 62 Кримінального кодексу УРСР «Антирадянська анітація та пропаганда» — неконституційною та такою, що перекреслює формальні громадянські права.

Останнє слово Ніна Строката виголосила 17 травня 1972 року: «Конституція нашої країни гарантує свободу слова взагалі та свободу друкованого слова зокрема. Проте, як спадок від культівських часів, лишилася свобода цензури, яка пересилює свободу слова...

Український патріотизм, як запоруку національного поступу саме української нації, треба підтримувати, а не таврувати чи засуджувати. Той, хто відкидає широту принципів демократії та свободи, той відкриває шлях до тиранії».

За кілька днів суд виніс вирок. Ніна Строката була засуджена на чотири роки таборів суворого режиму, Олексій Притика — на два роки, Олекса Різників — на п’ять з половиною років.

Ніну Строкату етапували до мордовського табору ЖХ-385/3-4 в селище Барашево.

Вісім місяців вона провела у тюремній лікарні — здоров’я було нещадно підірване важкими умовами ув’язнення. Третина її терміну пройшла у внутрішній табірній в’язниці, куди жінку кидали за її непокору.

Після звільнення дисидентці заборонили повертатись в Україну. Вона мешкала у Калузькій області та перебувала під адміністративним наглядом.

У 1976 році, через 10 років після останнього побачення, їй нарешті дозволили на один день побачитись з чоловіком: «Дали 3 години. От за тих 3 години купа людей змагалася зі мною разом від початку серпня, а він сам тримав голодівку 34 доби».

«Ви сиділи, Ніно, на престолі...» // Український самвидав. — 2006. — № 3 (18).

Десятеро сміливих. Всі члени-засновники Української Гельсінської групи // Історична правда: [Інтернет-ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/xOK8Gc

Зайцев Юрій. Строката-Караванська Ніна Антонівна // Ди­сидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 29 серпня. Режим доступу:https://goo.gl/HOUGl9

Рапп Ірина. Строката (Строкатова)-Караванська Ніна Антонівна // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2005. — 20 квітня. Режим доступу:https://goo.gl/XIx8A9

Хоч ярмо й червоним стане, а ярмом не перестане!

З драми «Патетична соната»

Арешт Миколи Куліша, що відбувся у рамках так званого «кіровського набору», співпав із кількома особистими трагедіями драматурга.

Незадовго до арешту Миколу Куліша виключили зі Спілки письменників УРСР через заглиблення у національну тему. На початку 1930-х років письменник мандрував Херсонщиною та спостерігав жахливу картину Голодомору та репресій, і це не мог­ло не відбитись у його творах.

Критика, що звучала з вуст тодішнього голови Спілки Івана Кулика (до речі, репресованого у 1937 році), мала більш політичний характер, аніж літературознавчий. Він називав п’єси Куліша «відверто націоналістичними», згадував у негативному ключі Леся Курбаса та театр «Березіль», який активно ставив твори Куліша на сцені.

До того ж 1 грудня 1934 року в Харкові помер письменник Іван Дніпровський (Шевченко) — близький приятель Куліша, з яким драматург ділився творчими планами і особистими переживаннями, а також проговорював побачене під час мандрівки Півднем України.

Не оговтавшись від втрати товариша, Микола Куліш потрапив за ґрати. Нашвидкоруч зібрану папку обвинувачення долучили до «Справи боротьбістів», за якою проходили митці Григорій Епік, Євген Плужник, Валер’ян Підмогильний та інші. Усім інкримінували стандартні для «кіровського набору» обвинувачення: державна зрада, зв’язки з терористичними угрупованнями, націоналізм. Щоправда, слідчі виокремили справу Куліша з-поміж інших, дописавши йому участь в ОУН.

Закритий процес над арештантами тривав з 27 по 28 березня 1935 року. Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР відправила Миколу Куліша відбувати десятирічний термін на сумнозвісні Соловки.

Згадок про перебування Куліша в ув’язненні мало, історики пояснюють це тим, що його тримали як «особливо небезпечного політичного злочинця» в спецізоляторі, його контакти з іншими в’язнями були мінімальними.

Микола Куліш загинув 3 листопада 1937 року в урочищі Сандармох. Багато років дата смерті драматурга була сфальсифікованою.

4 серпня 1956 року Військова колегія Верховного Суду СРСР реабілітувала Миколу Куліша посмертно за відсутністю складу злочину.

Голобородько Ярослав. «Просвіта» в житті і духовній спадщині Миколи Куліша. Режим доступу: https://goo.gl/5lGwnQ

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/Kr072G

Кузякіна Наталя. Микола Куліш // Кіно-Театр. — 2003. — № 6. Режим доступу: https://goo.gl/OJUVHA

Куліш Микола Гурович (1892—1937): [Біографія і твори] // 1576: Бібліотека українського світу: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/WYdphC

Стех Марко Роберт. «Очима культури» №33: Микола Куліш і джерела драматизму. Режим доступу: https://goo.gl/ajL86E

Танюк Лесь. Винен... бо Куліш // Радіо Свобода. — 2012. — 21 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/tji3uu

Василь Вражливий потрапив на «кіровський потік» у 1934 році. Вже 25 грудня його заарештували за участь у міфічній «контрреволюційної організації».

«Я не був ні в яких партіях, був просто націоналістом. Я вихованець Хвильового, знаходився під його впливом і вже у 1927—28 роках це визначило мій наступний політичний шлях...» — повторював він на допитах, але це жодним чином не могло вплинути на слідство. Одночасно із ним у «Справі боротьбістів» проходили Григорій Епік, Микола Куліш, Григорій Майфет, Валер’ян Підмогильний, Євген Плужник, Валер’ян Поліщук, Олександр Ковінька та інші.

Наступного року Виїзна сесія Військової колегії Верховного Суду СРСР розглянула сфабриковану справу 16-ти «есерів-боротьбистів», які «мали за мету відторгнення України від Радянського Союзу і перетворення її в колонію німецького та польського фашизму. Організація ставила своїм безпосереднім завданням вбивство керівників радянської влади та комуністичної партії, створивши для безпосереднього виконання терористичних актів кілька терористичних груп у Києві, Харкові та Полтаві». Василя Вражливого засудили до 10 років позбавлення волі, які він відбував у Соловецькому таборі.

Іван Сенченко у «Нотатках про літературне життя 20—40-х років» писав, що Вражливого заарештували невипадково: «Тут і ламати голову довго не доводилося. Бо, бачте, Василь Вражливий організував на своїй квартирі явочний пункт для шпигунів і диверсантів. І чудового письменника, свіжу, благородну, творчу людину було знищено».

У 1937 році Особливою трійкою Управління НКВС СРСР Ленінградської області засуджений до розстрілу.

Вражливий Василь. Шість оповідань. — Х., К., 1930. Режим доступу: https://goo.gl/NTgYk6

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/jMTPpk

Носков Володимир. Будинок попереднього ув’язнення — «Слово» // Радіо Свобода. — 2012. — 7 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/XEDhmr 11 грудня 1937 року стратили художницю Софію Налепинську-Бойчук71

Справу проти художників-бойчукістів розпочали 25 листопада 1936 року — тоді заарештували Михайла Бойчука, чоловіка Софії, та двох його учнів.

За місяць до його смерті квартиру Софії на сучасній вулиці Банковій у Києві обшукали, а графіка і професорку художньої академії ув’язнили. Справу проти неї відкрила Пера Гольдман, оперуповноважена IV відділу УДБ НКВС УРСР.

Допитували мисткиню начальник III відділення IV відділу УДБ НКВС старший лейтенант Данило Лифар і начальник районного відділення сержант Василь Миненко.

Енкаведисти цікавились причинами поїздок подружжя Бойчуків за кордон, зв’язками із «ворогами народу», намагались «розкрутити» на свідчення проти друзів та знайомих, вивести у справі «антирадянську лінію», проте Софія Налепинська-Бойчук не надавала потрібних даних (та і не могла їх дати).

Справу передали «трійці» 3 листопада 1937 року. Софію назвали «учасницею антирадянської націоналістичної терористичної організації», що «мала на меті скинути радвладу і встановити фашистський порядок в Україні».

6 грудня художницю засудили до розстрілу. Про виконання вироку прозвітував начальник І відділення VIII відділу УДБ лейтенант Ґроссман (розстріляний у 1938, реабілітований у 1958 році).

Білокінь Сергій. Смерть Софії Налепінської-Бойчук // Образо­творче мистецтво. — 1997. — №. 1. Режим доступу: https://goo.gl/02cBJS

Черкаська Ганна. Сепаратисти? До стіни! Режим доступу: https://goo.gl/1DC4hj

Створюючи Групу сприяння виконанню Гельсінських угод, ми розуміли примарність в умовах СРСР проголошуваних Гельсінським актом прав і свобод, проте розуміли також, яка велика потенційна сила закладена в цьому міжнародно-правовому документі... Отже, опертя на Прикінцевий акт ставило боротьбу за українські національні інтереси на міжнародно-правову основу і виводило їх у контекст загальноєвропейського демократичного процесу.

Левко Лук’яненко. До історії українського правозахисного руху

У листопаді 1976 року Левко Лук’яненко, за плечима якого вже був присуд до розстрілу, замінений на 15 років у Володимирській тюрмі і Мордовії, на пропозицію Миколи Руденка увійшов до складу новоутвореної Української Гельсінської групи (УГГ). Як член УГГ писав звернення до Белградської наради 35 країн з приводу дискримінації права українців на еміграцію. «Радіо Свобода» транслювало в ефірі його нарис «Рік свободи».

За рік до другого арешту вдома у Левка Лук’яненка працівники спецслужб провели обшук, під час якого вилучили листи і матеріали УГГ. Чоловіка неодноразово допитували у справах Миколи Руденка та Олекси Тихого (на їхньому суді у Дружківці він також виступив свідком), Мирослава Мариновича, Миколи Матусевича, Петра Вінса.

Після арешту 12 грудня 1977 року Лук’яненко оголосив голодування і відмовився давати будь-які свідчення у справі. На додачу відмовився від радянського громадянства. На підтримку в’язня в Радянському Союзі та за його кордонами проходили мітинги. Але вимоги людей з усього світу радянське правосуддя ігнорувало.

20 червня 1978 року Лук’яненка засудили до десяти років позбавлення волі та п’яти років заслання. Зважаючи на те, що до лап радянського суду активіст потрапив вдруге, на нього повісили тавро небезпечного рецедивіста.

У таборі особливого режиму у селі Сосновка разом із іншими в’язнями Лук’яненко протестував і передавав за межі зони інформацію про порушення прав людини. Згодом його перевели до спецтюрми в Кучино, потім — через Пермську пересильну тюрму — до Чернігівської. Після катувань — наглядачі позбавляли його сну — повернули до Кучино, згодом етапували до Томська.

Тим часом на волі Левка Лук’яненка у 1988 році обрали головою відновнленої Української Гельсінської групи. У квітні 1989 року він повернувся після заслання в Україну. Виїхати за межі Союзу відмовився — на його думку, ситуація у СРСР змінювалась, з’являлись перспективи для діяльності нової політичної партії.

Лук’яненко Левко. Сповідь у камері смертників. — Київ, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/9IGtWL

Лук’яненко Левко. До історії українського правозахисного руху // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 8 березня. Режим доступу: https://goo.gl/6SVvur

Полянська Яна. Левко Лук’яненко про Українську Гельсінську групу: ми боролись проти імперії // Радіо Свобода. — 2015. — 31 липня. Режим доступу: https://goo.gl/2cz7kL

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

Сторінка Левка Лук’яненка на сайті Фонду пам’яті Олекси Тихого. Режим доступу: https://goo.gl/aAB7qr

За національно-культурну діяльність Івана Крушельницького переслідувала польська влада. 1929 року він потрапив до в’язниці Баторія у Львові. Зрештою, позбавлений права викладати в українських школах, Іван Крушельницький займався літературною творчістю, писав мистецькі розвідки. Згодом Крушельницький разом із сестрою виїхав до УСРР.

Івана та його брата Тараса заарештували у листопаді 1934 року. Як і багатьох «західняків», їх звинувачували в «організації підготовки терористичних актів проти керівників радянської влади». Звісно, арешт був безпідставним.

13 грудня 1934 року Виїзна сесія Військової колегії Верховного суду СРСР у Києві на підставі постанови Президії ЦВК СРСР від 1 грудня 1934 року засудила Івана Крушельницького (разом із братом Тарасом, Григорієм Косинкою, Дмитром Фальківським, Романом Сказинським, Олексою Влизьком та іншими) до розстрілу. 14 грудня вирок було виконано.

У 1958 році Івана Крушельницького було реабілітовано.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/0PbRNB

Іван Крушельницький // Українці в світі: [Електронний ресурс]. Режим доступу: https://goo.gl/kydKDF

Пеленська Оксана. Іван Крушельницький: розстріляний дар // Радіо Свобода. — 2010. — 12 листопада. Режим доступу: https://goo.gl/0C5XlM

Твори Косинки у 1920-х роках мали неабияку популярність серед читачів. Письменник Олександр Ковінька згадував: «У двадцяті роки оповідання Григорія Косинки — їй-бо, не перебільшую — з рук виривали». Колеги відгукувалися про тексти письменника по-різному: одні звинувачували у поетизації ворожих радянській дійсності сил, інші просто не могли зрозуміти, на чиєму він боці.

Восени 1929 року Станіслав Косіор, генеральний секретар ЦК КП(б)У, публічно звинуватив Григорія Косинку у буржуазному націоналізмі, а на початку 1930-х цензура наклала заборону на розповсюдження його збірки «Серце». У 1934 році письменник відкрито виступив проти радянської політики. Як згадував Віктор Петров (В.Домонтович), «він говорив про те, що в умовах «соціального замовлення», коли людину взяли за горлянку, вона не може творити».

У листопаді того самого року Косинку викрали співробітники НКВС. У судовій справі «організації підготовки терористичних актів проти керівників радянської влади» він проходив разом із Антіном та Іваном Крушельницькими, Дмитром Фальківським, Костем Буревієм. Виїзна сесія Військової колегії засудила Григорія Косинку до розстрілу. 15 грудня 1934 року вирок було виконано.

Перед смертю Григорій встиг написати дружині листа: «Пробач, що так багато горя приніс тобі за короткий вік. Прости, дорога дружино, а простивши — прощай. Не тужи, кажу: сльозами горя не залити. Побажаю тобі здоров’я. Побачення не проси, не треба! Передачу, коли буде можливість, передай, але не часто. Оце, здається, все. Я дужий, здоровий».

Письменника реабілітували 19 жовтня 1957 року.

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/0PbRNB

Фатальний документ, що зламав життя Олександру Скрипалю-Міщенку — письменникові Олесеві Досвітньому, — був підписаний оперуповноваженим слідчої групи секретно-політичного відділу ДПУ УСРР Гольдманом 7 грудня 1933 року.

19 грудня 1933 року до квартири № 31 відомого харківського будинку «Слово» прийшли чекісти. Слідство вів уповноважений ДПУ УСРР Микола Грушевський. Він звинуватив Олеся Досвітнього (як і сотні інших) у «терористичній діяльності», «підготовці замаху на посадових осіб», «приналежності до української контрреволюційної організації, що намагалася повалити радянську владу».

На допиті 29 грудня 1933 року Олесь Досвітній під тиском «визнав» приписані йому гріхи перед Союзом, а за кілька днів надіслав слідчому лист з проханням надати можливість «відданою роботою на соціалістичному будівництві довести свою відданість великій справі партії і радянської влади».

Письменник Володимир Гжицький, якому вдалось пережити сталінські репресії, розповідав про методи роботи особливого відділу і зокрема оперуповноваженого Грушевського: «У період ведення слідства мені давали тільки 300 грамів хліба і тарілку супу, через що я дуже заслаб… За ніч мене піднімали разів по 10 і вели до Грушевського, який щоразу вимагав у мене зізнання… На допиті я сказав Грушевському, що Досвітній, Губенко та інші готувалися вбити Чубаря, але ці свідчення не відповідають дійсності. Вони були сфабриковані й написані самим слідчим Грушевським, а мною за його ж таки пропозицією підписані. Підписав я їх через те, що не міг витримати таких гонінь стосовно мене в період ведення слідства».

Невідомо, чи вплинуло прохання Олеся Досвітнього на слідчого, однак він запропонував «трійці» зберегти життя письменника і відправити його на 10 років до таборів. Проте заступник прокурора ДПУ УСРР наполягав на найвищій мірі покарання. «Трійка» на закритому засіданні 23 лютого 1934 року постановила Олеся Досвітнього розстріляти. Злочин скоєний 3 березня 1934 року.

У травні 1956 року рішенням ЦК Компартії України письменник був реабілітований.

В’ятрович Володимир. Історія з грифом «Секретно». Нові сюжети. — Львів: Наш формат, 2011. Режим доступу: https://goo.gl/ qs15Bq

З порога смерті: письменники України — жертви сталінських репресій. — Вип. І / Упоряд. О. Мусієнко. — К.: Рад. письменник, 1991. Режим доступу: https://goo.gl/0PbRNB

З обшуком у квартиру науковця вдерлись у грудні 1937 року. Картини та бібліотеку з історії мистецтва (близько 250 книг) врятувала сусідка по комунальній квартирі. Колекція фаянсу та порцеляни зі зразками Межигірської фабрики, над дослідженням якої працював Кузьмін, «чомусь» не фігурувала в описах вилучених речей. Арешт дослідника був лише одним з сотень: у 1930-ті роки винищення українських науковців стало найбільш агресивним.

Цькування вченого у періодичних виданнях почалось задовго до його арешту. «Треба побажати, щоб ДВУ змінило своє враження від «творчости» тих «мистецтвознавців» і «критиків», архідилетантів і містиків, які характеризують їхні критичні вправи. Маємо на увазі філософа і містика Є.Кузьміна, Ю.Михайліва та інш.», — зазначалось у часопису «Радянське мистецтво» у 1930 році.

Справу за обвинуваченням Кузьміна «у тому, що він є активним учасником контрреволюційної організації серед теософів і проводив шпигунську роботу на користь фашистських держав» було розпочато 21 грудня 1937 року. Кузьмін не визнав себе вин­ним за жодним з обвинувачень.

За вироком Окремої наради при НКВС СРСР від 22 вересня 1938 року мистецтвознавця «як соціально небезпечний елемент» було вирішено вислати до Казахстану терміном на п’ять років.

70-річний науковець не витримав важких умов: він загнув у Казалінську на передостанньому році заслання. Реабілітований у 1989 році.

Амеліна Лариса. Культурний Київ Євгена Кузьміна: повернення із забуття. Режим доступу: https://goo.gl/k78Ko3

Кузьмин Евгений. Киев, которого не знают. — К.: Лыбедь, 2014.

Ременяка Оксана. Євген Кузьмін — «Работа: искусствовед, архитектор» // Сучасні проблеми дослідження, реставрації та збереження культурної спадщини. — 2010. — Вип. 7. Режим доступу: https://goo.gl/PeBkAW

Список українських митців, які зазнали репресій в часи СРСР. Режим доступу: https://goo.gl/nJ00PF

— Не буду описувати, як велося слідство. Скажу лише, що за півмісяця допитів, з 14 січня, я забув своє прізвище.

Із заяви Григорія Волощука на ім’я Микити Хрущова від 31.10.1961 з проханням про реабілітацію

На «цибульського маляра» — автора кількох малюнків-карикатур, уродженця села Цибулівки що на Вінничині — слідчі зібрали не багато і не мало — три томи справи.

Перший допит, який відбувся в день арешту, спантеличив слідчих. «Визнав, що з іронією називав вождя народів «батькой», а роботу з питань мовознавства переписав з творів В. Леніна та К. Маркса», — зафіксовано в документах капітаном Ахмідєєвим.

На другому, нічному допиті Гриць Волощук розповів, що антирадянські настрої у нього виникли від скрутного матеріального становища. На третьому, також нічному допиті, він коментував радіопередачі.

Далі слідчий вирішив натиснути на художника — називав імена друзів, розпитував про родичів, про книжки, які читав Грицько, про знайомих, у яких позичав газети, знаходив у архівах дядьків-колгоспників і дядьків-петлюрівців. Після того, як один за одним із папки капітана почали «вистрибувати» імена близьких, Григорій Волощук змінив свідчення. Він визнав себе винним за усіма обвинуваченнями, зізнався, що «кидав об стіну автобіографію одного з керівників радянського уряду», націоналістом «став сам», без стороннього впливу, книжки знаходив у студентів, яких давно відрахували, малював у зошитах тризуби... Та навіть у цього гротескного допиту була своя межа:

— Ви заявляли, що було б краще, якби Україна стала самостійною? — запитав капітан Ахмідєєв.

— Від цього я не відмовляюся.

Друзі Григорія Волощука згадували про нього як про добру і тубротливу людину з дуже специфічним почуттям гумору. Він ніколи не відмовляв у допомозі друзям, умів розважити навіть у найскрутніші часи. Навіть на допитах, які проводились лише вночі (вдень наглядач пильно слідкував, аби Грицько не задрімав ні на хвилину) і швидко виснажували навіть найстійкіших, не забував про тих, хто ще не потрапив на гачок до слідчого, і всіляко уникав будь-яких імен.

Слідчий бив студента і ставив на коліна «перед советской властью». Від хвилювань та відсутності інформації про сина його матір спаралізувало. На суді, що відбувся 14 травня 1953 року, за «організаційну діяльність, спрямовану на вчинення особливо небезпечних державних злочинів, а так само участь в антирадянській організації» Григорія Волощука та Миколу Адаменка засудили до 10 років таборів, а Ростислава Доценка — до 8, усіх із обмеженням у правах на три роки.

Художник Григорій Волощук перебував у таборах у районі Ухти. Через три роки звільнений за амністією. КДБ стежило за ним, і повернутись до дов’язничного ритму життя Волощуку так і не вдалось, хоча він одружився, відновився в університеті та працював вчителем. Втім, згодом переїхав до рідної Цибулівки, де сам собі дав псевдо «Зек». Працював у церквах — малював ікони та майстрував хрести. Пережив ще кілька обшуків за «зв’язок із закордоном».

Помер у 1970 році. Після похорону до села навідувались слідчі і розпитували, хто був на церемонії прощання. Друзі художника вважали, що КДБ навіть після його смерті продовжували шукати компромат для підготовки нової серії арештів.

Адаменко Микола. На хисткій кладці через безодню (Спогад-роздум про Григорія Волощука) // Зона. — 2006. — № 20. Режим доступу: https://goo.gl/kmyNs3

Малюта Іван. Волощук Григорій // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2016. — 8 лютого. Режим доступу: https://goo.gl/h8tgUk

Малюта Іван, Овсієнко Василь. Волощук Григорій Парфенович // Дисидентський рух в Україні: Віртуальний музей. — 2011. — 5 березня. Режим доступу: https://goo.gl/hmuav9

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

27 серпня 1965 року кілька протестувальників, серед яких був юний Мустафа Джемілєв, намагались добитись зустрічі із першим секретарем ЦК Компартії Узбекистану Шарафом Рашидовим. За два тижні активістів було заарештовано за «порушення громадського порядку та хуліганство», згодом Джемілєва виключили з університету за «академічну неуспішність». Насправді причина була іншою — чітка громадянська позиція: юнак мав проблеми через поширення рукопису «Короткий історичний нарис тюркської культури у Криму у XIII—XVIII ст.», що здався КДБ занадто антирадянським та націоналістичним.

В останній день 1965 року Джемілєва заарештували та протримали 15 діб. На суді, що відбувся у травні 1966 року, Мустафа скористався можливістю виступити публічно. Він говорив про трагедію кримськотатарського народу та власні демократичні переконання. Суд засудив активіста до 1,5 років позбавлення волі за «ухиляння від призову в армію».

У таборі під Ташкентом, де Джемілєв відбував покарання, його поміщали до штрафного ізолятору за «проведення антирадянської пропаганди серед в’язнів». Там Мустафа оголосив голодування на знак протесту.

У листопаді 1967 року Джемілєва звільнили з табору. Та невдовзі його справу було поновлено начебто за поширення ним «завідомо неправдивих вигадок, що порочать радянський державний і суспільний лад». На той час Мустафу Джемілєва було обрано постійним представником кримських татар для клопотання перед радянською владою про повернення їх додому в Крим, в Україну.

Бекірова Гульнара. Пів століття опору: кримські татари від вигнання до повернення (1941—1991 роки). Нарис політичної історії. — К.: Критика, 2017.

Рух опору в Україні 1960—1990: Енциклопедичний довідник: 2-ге вид. — К.: Смолоскип, 2012.

70

Див. також: «28 березня 1935 року засуджені літератори Андрій Панів, Валер’ян Підмогильний, Валер’ян Поліщук, Василь Вражливий-Штанько, Володимир Штангей, Григорій Епік, Григорій Майфет, Данило Кудря, Євген Плужник, Левко Ковалів, Микола Куліш, Микола Любченко, Олександр Ковінька, Олександр Полоцький, Петро Ванченко, Семен Семко-Козачук, Юрій Мазуренко та інші» (с. 133).

71

Див. також: «13 липня 1937 року вбито художника Михайла Бойчука та його учнів» (с. 281).