Сікстен

ПРОГУЛЯНКА З КОРОВАМИ

У п’ятницю тато схоплюється дуже рано. Сікстен чує, як він гримить посудом на кухні.

Потім він забігає в Сікстенову кімнату. З нагоди такого дня тато причесаний і вбраний в сорочку від уніформи.

— Ти ще не встав? — кричить тато.

— Чого це? — позіхає Сікстен. — Хіба сьогодні якийсь особливий день?

— Та ні, аж ніяк, — каже тато зумисне байдужим тоном — так завжди роблять, коли щось приховують.

І тоді Сікстен вдягається.

А коли тато тягне його через передпокій, підхопивши на ходу багажного кошика, якого заздалегідь поставив, Сікстен забуває про свою журбу. Бо зверху в кошику лежить велосипедний насос.

— То ми сьогодні не снідатимемо? — питає він.

— Ні, сьогодні ми поснідаємо на свіжому повітрі, — відповідає тато. — А тепер заплющ очі і не розплющуй їх доти, доки я скажу «вже».

Сікстен із заплющеними очима спускається східцями.

Не розплющує їх і тоді, коли тато веде його через вхідні двері.

— Ти часом не підглядаєш? — питає тато.

— Ні, — усміхається Сікстен.

— Добре, — каже тато. — Тоді можеш розплющити очі!

І Сікстен розплющує.

Перед ним стоїть зелений велосипед підходящого розміру. Але не гірський. І не спортивний чи перегоновий велосипед, що має багато передач. Це блискучий, новенький, дівчачий велосипед. На сідлі висить велосипедний шолом. А біля багажника прикріплено світловідбивач, щоб будь-який автомобіліст помітив Сікстена.

— Бачиш? — питає тато, і його очі блищать чи не так само, як велосипед. — Ніжні гальма, світловідбивач і захищений ланцюг.

— Так, — каже Сікстен. — Але немає рами.

— Зате як злізатимеш з нього, не будеш ударятися в пах, — каже тато. — Ну, що скажеш?

— Дякую, — тихо каже Сікстен.

Вони сідають на велосипеди і рушають.

Тато їде трохи позаду Сікстена. Тож йому не видно, що по синових щоках течуть сльози.

— Витягай руку, коли повертатимеш! — кричить тато.

Він кричить, щоб Сікстен не їхав дорогою дуже далеко. І щоб обережно переїжджав вулицю. Бо татові здається, що будь-якої миті може з’явитися автомобіль і збити Сікстена.

Загалом же вони їдуть маленькими дорогами.

І це добре. Сікстен боїться зустріти когось із знайомих.

— Скоро доїдемо? — кричить Сікстен.

Він геть спітнів під шоломом.

— Скоро! — кричить у відповідь тато.

Він зупиняється лиш тоді, коли помічає корів.

— Тут! — кричить тато. — Зупинимося тут.

Тато любить корів. Він каже, що в них дуже красиві очі.

Тато притуляється спиною до стовбура берези. Закасує рукави сорочки і тішиться сонцем, а ще тим, що біля нього Сікстен і вони будуть снідати на свіжому повітрі.

Велосипеди вони прихилили до коров’ячої загороди.

— Бачиш? — питає тато, киваючи на корів.

— Так, — відповідає Сікстен і відганяє муху.

Потім тато задоволено заплющує очі.

— Коли дивишся на корів, на душі стає дуже спокійно, — каже він. — Правда ж? Щось є в тих очах. Вони такі карі й розумні. Добре тим коровам, Сікстене. Якби моя воля, то я хотів би в наступному житті бути коровою. Вони ніколи не хвилюються. Вони тільки їдять. Сплять і відганяють хвостом мух. І нічим не переймаються.

Сікстенові уривається терпець таке слухати.

Він поволі підводиться й непомітно йде геть.

— А я хвилююся. Я без угаву хвилююся. А це нестерпно, коли нема з ким поговорити.

— Сікстене, де ти? — кричить тато.

Сікстен сидить і жує якусь бадилинку. Тато сідає поруч.

— Про що ти думаєш? — питає тато.

— Про що? — перепитує Сікстен. — Ні про що.

— А мені здалося, наче ти про щось думав, — каже тато. — Ти не радий?

— Та радий, — відповідає Сікстен. — Мені просто цікаво, чи думав ти коли-небудь знов одружитися?

— Одружитися?

— Ага, — каже Сікстен. — Мама ж одружилася.

Тато дивиться на корів, що пасуться у видолинку.

— Мама, атож, — каже він.

І тут тато хитає головою. А тоді обхоплює Сікстенову голову руками й злегка її стрясає.

— То оце такі думки крутяться в цій голівоньці? — питає він. — Ти не хвилюйся. Хіба нам удвох погано? Мені більше ніхто не потрібен. Я ж маю тебе.

Тато обіймає Сікстена. А потім вони починають качатися в траві. Вони качаються, щоб показати, як їм добре.

Вони качаються, аж поки тато не вкочується у коров’ячу паляницю.

— Дідько! — скрикує він і дивиться на свою сорочку. — Тепер нам краще поїхати додому.