Сікстен

УВЕСЬ ЗАЮШЕНИЙ КРОВ,Ю

Коли Сікстен приходить додому, тато ще спить.

Він лежить одягнутий на ліжку, і в нього такий спокійний вигляд, що Сікстен завмирає на порозі і якусь хвилю не зводить з нього погляду.

Потім Сікстен зачиняє двері й дивиться на себе. Дзеркало в передпокої тріснуте ще відтоді, як вони з татом колись грали у футбол подушками з канапи. А тепер він сам увесь тріснутий.

Штани тріснули. Губа тріснула. А светр заляпаний кров’ю та брудом.

Йому треба піти у ванну кімнату й причепуритися.

Але не встиг він ступити й двох кроків, як тато крикнув:

— Агов, Сікстене, це ти?

— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Та ти спи.

Але тато вже підвівся. Коли він відчиняє двері до ванної кімнати, Сікстен саме стягає через голову светр.

— То як було в школі? — питає тато.

— Добре, — відповідає Сікстен. — Загалом чудово.

— Добре, — повторює за ним тато й простягає руки до светра. — Добре, що в тебе все чудово.

Тоді тато стягає із Сікстена светр. А потім дивиться на побите Сікстенове обличчя.

— А це що? Хто таке зробив?

— Нічого, — відповідає Сікстен. — Ніхто нічого не зробив.

— Нічого? Та ти ж увесь заюшений кров’ю! Думаєш, я не знаю, що таке розквашена губа?

Він каже так, оскільки колись був боксером. І Сікстен щосили намагається усміхнутися. Бо він сподівається, що тато заходиться зараз розповідати про той час. Іноді він розповідає. Але не сьогодні. Сьогодні він тримає Сікстенову голову в своїх руках.

— Хто це був, Сікстене? — питає він. — Хто тебе так побив?

— Ніхто, — відповідає Сікстен.

— Ти повинен мені все розказати. Хіба не розумієш? — питає тато. — Я мушу поговорити про це в школі.

Сікстен чує, що в тата тремтить голос.

— Це правда, — каже Сікстен. — Ніхто мене не бив. Ми просто грали у футбол.

— У футбол? — перепитує тато. — Губами? Жартуєш?

Але Сікстен не жартує.

Він просто прикидається.

— Я стояв на воротях, — каже він. — Я стояв на воротях, а потім з’явився той хлопець з іншої команди. Ось так усе було.

Сікстенові доводиться розповідати кілька разів.

Останній раз він розповідає у великій кімнаті. Він стоїть між двома стільцями у самих трусах і з пластирем на губі. Тато гилить туди-сюди по кімнаті подушку.

— Ось так усе було, — каже Сікстен. — З’явився той хлопець. Ми з ним опинилися віч-на-віч. Що в біса я мав робити? Йому лишалося кілька метрів до воріт.

— Отак? — питає тато, попихаючи подушку поперед себе.

— Ага-а, — відповідає Сікстен. — Тоді я побіг. Я біг навпригинці і підскочив до нього, як він хотів ударити по м’ячу.

Сікстен кидається до татових ніг і відбирає подушку.

— І тоді він розквасив мені губу, — вихекує Сікстен.

Тато підіймає його вгору.

— Ти перехопив м’яча? — питає він.

— Авжеж, — усміхається Сікстен. — Хіба я міг його пропустити?

— Молодець! Ну й хлопець у мене росте! Ану дай сюди м’яча.

Тато бере подушку.

Він перекидає її з ноги на ногу. Тоді кладе собі на голову й кілька разів киває. Потім вона падає додолу.

— Бери! Він твій! — кричить тато і загилює подушку.

Вона пролітає над телевізором.

І збиває зі стіни годинник.

Але тато не засмучується.

— Я його потім полагоджу. А тепер — святкувати!

Вони святкують спагеті з кетчупом та биточками.

Потім татові пора йти на роботу.

Сікстен замикається у ванній кімнаті. То гарне місце. Там можна побути в спокої. Він лежить у ванні разом із одягом, який йому треба буде на завтра.

— Сікстене! — кричить тато.

Сікстен засовує голову під воду.

А коли висовує, то чує татів голос.

— Що ти там робиш? — кричить тато. — У тебе болить живіт? Ти, мабуть, забув, що треба гарно й довго пережовувати їжу?

— Шістдесят п’ять разів, — каже Сікстен. — Але в мене живіт не болить. Я просто перу. Бо закінчилося все чисте вбрання. А завтра останній день у школі. Тобі треба зателефонувати комусь, хто вміє ремонтувати пральні машини.

— Так, — мимрить тато. — Але зараз мені таки треба йти.

Сікстен чує, як тато відходить від дверей.

І тут його починає гризти сумління. Навіщо було ляпати про пральну машину? Він тільки стривожив тата.

Хоч іноді Сікстен не може стриматися.

Відколи мама стала жити зі своїм новим чоловіком, то Сікстен — єдина людина, яка в тата є. А хіба легко бути для когось єдиним? Тато весь час хоче, щоб вони були разом. Чи сиділи біля телевізора, чи їхали кудись за місто дивитися на корів.

Ось знову чути татові кроки.

— Я вже йду, — каже тато. — Ти теж кудись підеш?

— Не хвилюйся, — відповідає Сікстен і занурює светр під воду.

— Якби ж то, — каже тато. — Знаєш, як мені хотілося б побути вдома. Ми б у щось зіграли. Або кудись майнули на велосипедах.

— Я вже виріс зі свого велосипеда, тату, — каже Сікстен. — На ньому ж і досі приставні колеса!

— Гаразд. Добраніч.

Сікстен чує, як зачиняються вхідні двері.

Тоді він вилазить із ванни. Тепер йому треба побачити Юнте. Просто необхідно.

Бо з Юнте в нього нема потреби прикидатися.