Сараєво для початківців

ШЛЯХ ВОДИ

ВОДА. Караджич дуже швидко дійшов висновку, що таке зіпсуте місто, як Сараєво, не заслуговує на воду. П’ятсот тисяч людей залишились із сухими кранами супроти літньої спеки. Ніхто тут на таке не розраховував, тому на початку червня 1992-го безсилою люттю зустріли повідомлення про те, що французи відправили питну воду в складі гуманітарної допомоги. Лють була щирою, заснованою на незнанні. Французи краще за нас знали, до чого готуються серби й на що вони здатні.

СПРАГА. Посуху ми найвиразніше відчували через два явища — спрагу та сморід туалетів. Мало де можна було набрати води. Мусили стояти в чергах годинами, за умови, що немає обстрілу. Чекання принижує. Я терпів спрагу, скільки міг, аби тільки не ставати в чергу. Одначе іноді туалет стає небезпечнішим за спрагу, і це змушує мене вирушити на пошуки води. Я знав одну віддалену колонку, де ніколи не доводилося чекати понад чотири години. Я став у чергу, простояв півгодини, дійшов висновку, що моя неповторна індивідуальність ніколи не підкориться, і вирушив у місто. Пробіг неушкодженим усі перехрестя, попрямував до знайомого кіоску і там купив двадцять літрів води за останні п’ятнадцять марок. Аби тільки не стояти в черзі.

Назад через ті самі перехрестя. Тепер я перебігав їх із каністрами в руках. Усі з мене сміялися. Біжучи з каністрами, людина вся труситься, руки в неї не зігнуті, а випростані, уся моторика якась вивихнута. Комічне видовище. Але важливе не художнє враження, важливо залишитися живим. Я, здається, таки вижив. Мені знадобилося півтори години, щоб дотягнути ті двадцять літрів. А потім ще, геть знесиленим, піднятися на тринадцятий поверх. Немає нічого важчого за воду, мимохідь кидає мені один тип, навіть не думаючи допомогти. Це не звинувачення, а констатація, я й сам йому не допомагав би. У квартиру заповзаю вже ледь живий. Це достатній привід винагородити себе. Коли в склянку з купленою водою кладу останню ложку фруктової шипучки, хтось стукає у двері. Відчиняю:

— Сусіде, біжи у двір, приїхала цистерна з водою.

ЧОМУ Я НЕ ЛЮБЛЮ СТОЯТИ В ЧЕРЗІ. Залишитися в Сараєві — мій вибір. Коли я стаю в чергу по воду — це вибір Радована Караджича. Черга — соціалістичний винахід, покликаний принизити людину. Що потрібніша річ, на яку чекають, то більше приниження. У Радянському Союзі в чергах стояли по хліб, молоко, алкоголь. В Ефіопії — по жменьку рису. Караджичева кара, призначена сараєвцям, мала перевершити навіть це, і нас заштовхали в черги по воду. На Заході черги вишиковувалися до кінотеатрів чи галерей. Такий набір майже виключає приниження.

У Сараєві є тільки один виняток. Літньої ночі, коли все місто спить, коли міномети відпочивають, стояти з порожніми каністрами в черзі по воду буває навіть трохи приємно. У темряві люди — лише силуети, які переповідають свіжі чутки; черга — єдине місце одержання інформації: люди казали таке й сяке, от що було, от що буде.

КОЛИ З’ЯВЛЯЄТЬСЯ ЕЛЕКТРИКА. Що чотири або що п’ять місяців міжнародній спільноті вдається вмовити Караджича підключити місту електрику. З електрикою з’являлася й вода. Тоді, бувало, ми аж по п’ятнадцять днів могли жити, як усі нормальні люди. Саме стільки було потрібно, щоби пильність міжнародної спільноти дещо послабилася, і тоді Караджич знову занурював нас у багатомісячний морок. Коли по такому тривалому часі людина вмикає світло, телевізор, відеопрогравач і касетний магнітофон, вона просто не може не впасти в ейфорію. Цей стан триває коротко, до миті, коли людина зайде у ванну. Там умирали всі наші ейфорії. Уперше бозна-відколи освітлена, ванна вражала брудом. Тоді охоплювала паніка. Тяжко визначитися, що робити передусім — вимити під’їзд біля вхідних дверей, чи набрати води у весь наявний посуд, чи пропилососити квартиру, чи помитися, чи поголитися, чи наварити їжі, себто рису, на два дні, чи покласти білизну пратися в машинку, чи випрасувати те, що минулого разу, п’ять місяців тому, виправ, але не встиг попрасувати, чи спершу продезінфікувати й вимити ванну, чи пірнути в кухню й перемити там весь посуд, чи облишити всі ці муки й вагання і просто сісти перед телевізором?

СТАРЕНЬКА. Вода стає нав’язливою темою, такою нав’язливою, що про неї говорять більше, ніж про військову інтервенцію. Мені слід переглянути своє ставлення до чекання. Мої запаси на мінімумі. У квартирі є тільки склянка води, щоб напитися, і півсклянки, щоби почистити зуби.

На вулиці зустрічаю стареньку, яка несе чотири каністри. Підвелася ще вдосвіта. Десь на горі, просто біля лінії фронту, кілька годин чекала, щоб наповнити їх. Тепер повертається додому. Вона ледве спроможна нести половину з того, що набрала. Так і робить. Спершу долає п’ятнадцять метрів із двома каністрами, потім ставить їх і повертається по ще дві, усе озираючись із побоюванням, аби хтось не вкрав перші дві. І так що п’ятнадцять метрів.

ЧИСТОТА. Чимало люду загинуло, перучи білизну у воді Міляцки. Чи снайпер поцілив, чи осколок снаряда. Тут живуть охайні люди, які надають чистоті неабиякого значення. Один, який не любить охайності, бо в ній убачає тривожну нестачу індивідуальності, запитує: «Що ліпше — бути чистим, але мертвим, чи живим, але брудним?» Утім, серед живих значно більше чистих, аніж брудних. Гігієна для них є синонімом цивілізованості. Тому вони так фанатично хапаються за прання. Заслуга річки Міляцки в тому, що люди ходять вулицями чисті; у випраних, проте непрасованих сорочках.

ДУШ. П’ять літрів води можуть творити дива. Такого об’єму досить, щоб особа середньої забрудненості знову засяяла. Середньої забрудненості особа — це той, хто не мився від семи до п’ятнадцяти днів. Прийняти душ у час війни стало складною процедурою з непевним фіналом. Спершу треба натягати вдосталь води. Потім — знайти дрова, на яких ця вода грітиметься. Потім шампунь. Так минає цілий день. Коли стемніє, уже не прийняти душу без свічки. Купити свічку неможливо, тільки виготовити.

Слово «душ» під час війни замінило інше — «пляшка». З п’ятьма літрами води все відбувається так: п’ять пляшок з-під кока-коли розставляють у ванній кімнаті. Той, хто приймає процедуру, стає в мілку дитячу ванночку. Ані краплі води не можна змарнувати, для цього й ванночка. Якщо купатися раціонально, двох пляшок води вистачить, щоб намочити все тіло. Раціональності досягають шляхом тримання пляшки не дуже високо над головою. З метою звести до мінімуму розбризкування. Це суттєво знижує ефективність змочування, тому, поки вода витікає, тіло має обертатися довкола своєї осі, обертатися мають усі його частини, крім руки, яка тримає пляшку. Після змочування настає черга блискавичного нанесення шампуню на голову. Блискавичного, бо температура у ванній кімнаті близька до нуля. Піною, яку утворює шампунь, треба швидко намилити й решту тіла. А тоді трьома літрами води, що лишилися, усе це змити. Тепер все-таки доводиться підняти пляшку трохи вище над головою, щоб симулювати ефект душу й надати воді напору, необхідного для змивання шампуню. Брудна вода, що стікає у ванночку, пройде ще два кола використання. Після купання в ній передусім перуть шкарпетки, а потім рідиною (уже взагалі не схожою на воду), чорною, як вугілля, змивають в унітазі.