Сараєво для початківців

А ТИ ПРОСТО ОБНІМИ МЕНЕ І СКАЖИ, ЩО НЕ БОЇШСЯ

ГОТОВІ ДО ЛИХА. Людина може ходити в лахмітті, це не соромно. Соромно ходити брудним. А сором у квадраті — ходити з нестриженими нігтями. Ніколи ще сараєвці не були такими чистими, як під час цієї війни, коли мали найменше води для вмивання. Особиста гігієна тут завжди була важливою, але тепер це не звичка, не розкіш, а запобіжний захід. Навіть, можна сказати, страх: якщо тебе поцілить снаряд, і доведеться йти на ампутацію, непростимо, коли хірург побачить твою брудну білизну чи занехаяні нігті. Війна, брак води, тяжкі умови життя, артобстріл — усе це непереконливі виправдання. У свою фатальну поїздку до лікарні Кошево людина має вирушити чистою. Так ми готувалися до того, чого найбільше боялися: тут усіх лякала не смерть, але інвалідність.

ПОКЛИЧ КАРАДЖИЧА ВБИВАТИ. Посеред тихого дня вибухає міна. Тієї миті важливо пережити першу.

Вона найгірша. Прилітає зненацька, ніхто її не чекає, хоча всі знають, що це Сараєво і це 1992 рік.

Отже, найгірша — перша міна. Другу люди зустрічають уже напоготові: у підвалах чи в під’їздах. Але не всі. Коли вибухає перша, коли всі решта тікають у сховище, знавіснілі матері кидаються до вікон і скликають дітей із подвір’я. Аміре, Мірсаде, Матіє, Зоране, Дженано. Сараєво — притулок усіх віросповідань. Якби не міни, дивно було б слухати це співзвуччя. А зараз ясно, що це посмертна перекличка, і треба тільки уважно прислухатися. Щонайменше одне ім’я вже не відгукнеться.

Амір уже тут, озвався й одразу забігу під’їзд. Мірсад — теж, він уже вдома. Матія — тут, Зоран — живий, рука трохи скривавлена, але нічого страшного. Матері одна по одній припиняють перекличку, зачиняють вікна, їхні тіні швидко зникають за оонівською захисною плівкою. Але одна ще не замовкла — та, котра кличе Дженану.

Треба вслухатися в її голос, він говорить про все. Хто вміє слухати, з її покликів може виразно збагнути, як матір наздоганяє усвідомлення про вбиту дитину. Вона намагається бути спокійною, не про людське око, а заради себе самої. Не дає здогадам заволодіти нею і кличе дівчинку вдавано безтурботним голосом. Після п’ятого заклику без відповіді вона відкидає ілюзію та впадає у відчай. Вона вже не просто кличе, а лементує. Кличе Дженану, та мала не чує. Дженана лежить у дворі, нерухома, невблаганно глуха до материного голосу. Смерть — це беззвучний стан. Її тіло — уже не тіло, у ньому немає життя. Це тільки ілюзія дитини, яка ще донедавна жила в Сараєві та чиєю єдиною провиною було проживання на віддалі дванадцяти кілометрів від Пале, якщо йдеться про географію, і в часи Радована Караджича[16], якщо йдеться про історію. Тут, на цьому місці, де зіштовхуються історія з географією, дитина й міномет, координати й снаряди, ілюзія й доля, Бутрос Галі[17] та Девід Оуен[18], Росія та Франція, Британія та Греція, блок НАТО й безпечна зона, — тут гинуть наші діти.

ПРО ТЕ, ЯКІ БАЖАННЯ ВИНИКАЮТЬ У ЛЮДСЬКИХ ГОЛОВАХ. Наш народ каже: здорова людина має тисячу бажань, а хвора — тільки одне. Сенс цієї архаїчної мудрості — в отій невисловленій частині. Хворий хоче тільки одного — видужати.

Хвороба та війна мають тисячу відмінностей і лише одну подібність. Людина, яка живе в мирний час, має тисячу бажань; людина, яка потерпає в час війни, — тільки одне.

І на цьому подібності вичерпано. Це правда, що під час війни кожна людина має тільки одне бажання; біда лиш у тому, що ні в кого ці єдині бажання не збігаються. На війні стається таке, до чого жодна хвороба не дорівняється. Люди стають рабами своїх бажань. Бажання для них важливіші за будь-що інше. Навіть за мир.

Ненажера, зненацька заскочений війною, каже: «Мені аби досхочу наїстися, тоді й умирати не шкода».

Чистьоха: «Мені аби тільки по-людськи скупатися, а тоді хай би вже поцілило в мене, коли така доля. Аби не помирати брудним».

Розпусник: «Мені аби тільки натягнути ту Аделу, а тоді можна й сім днів не їсти».

У тім-то й штука. Війна — інтенсивніший спосіб існування, ніж мир. Люди на війні не мають бажань. Вони мають обсесії.

ЯК ГЕОГРАФІЧНА ШИРОТА ВПЛИВАЄ НА ОБСЕСІЮ. Отже, бажання — це легша форма обсесії. Тому через нього здійснюється вихлоп колективної енергії. Колективне бажання характеризує конкретне місце під небом і суспільно-політичну систему. Загальновідомо, що люди в соціалістичних системах мають одне-єдине бажання…

Що ж до місця під небом, воно впливає на бажання сильніше за всякі інші чинники. У Мостарі будь-яке колективне бажання — уже обсесія, настільки там життя інтенсивніше, ніж у Баня-Луці. Маглай, суто структурно, більше підлягає потребі вечірніх посиденьок, ніж який-небудь Каліновік. Але вони там теж мають свої бажання. Їх не можна недооцінювати.

У Соколиці та Пале все віддали б, аби одного дня зійти в Сараєво.

У Сараєві люди не пошкодували би живої крові, аби їх припинили обстрілювати із Соколаца та Пале. Уся безмірна наївність сараєвців зосередилася в цьому бажанні. Як може припинити тебе обстрілювати той, чиє бажання, власне, зосереджено в кожному окремо взятому снаряді? Якщо вже ми не можемо зійти в Сараєво, кажуть вони там, на Соколаці, зможуть бодай наші міни.

ЯК МІНА ВПЛИВАЄ НА САРАЄВО. Коли мине десять років по цій війні, коли слід снаряда на ринку Маркале затреться підошвами, з пережитого ми пам’ятатимемо три речі: каністри, снайперів і — найдовше — снаряди.

Страхітлива руйнівна сила робить міну найболіснішим досвідом цього міста. Моторошні досвіди — результат зіткнення з природою. Що неприроднішим є певне явище, то більший викликає жах. Детонація снаряда, випущеного з Требевича чи з Лукавиці[19], — не буває нічого неприроднішого. Надпотужна вивільнена енергія, вібрації, нестерпний звуковий удар, тисяча осколків, що порушують природну рівновагу в радіусі двохсот метрів, цілком неприродно роздираючи людське м’ясо, м’язову тканину, кістки.

Воістину унікальний жах. Такий досвід неможливо витіснити. Неможливо холоднокровно розповідати про міну. Після вулиці Васи Міскіна, після ринку Маркале[20], після сотні інших ран це позбавлено сенсу. Місто вкрите шрамами. Слід на асфальті схожий на троянду, і несправедливо, що такі болісні шрами мають такі красиві імена. Їх називають ружами.

Говорити про мінометний обстріл холоднокровно може лише той, хто його не переживав. Наш досвід огорнуто забуттям. У Сараєві, окрім трьохсот тисяч індивідуальних, є ще одна колективна обсесія: щоби закінчилися міни.

ЯК ПОВ’ЯЗАНІ МІНА ТА ЧУТТЯ СЛУХУ. Того, хто бодай раз переживав вибух, треба вважати мудрою людиною. У його досвіді осіло те, про що інші й гадки не мають. Тому з такими людьми слід розмовляти з належною пошаною. Можливо, вони осягли таємницю життя.

Звук — одна з великих таємниць. Чуття слуху — дивовижне чуття, подароване людині, щоб розгадати її. У давній Індії одного безневинного брахмана засудили на довічне ув’язнення. Тривалий час він в одиночній келії удосконалював концентрацію, вправляючись у розпізнаванні звуків. Навіть на волі, не маючи обсесії, людина божеволіє з нудьги. У в’язниці тим паче; про одиночну келію годі й казати. За рік той брахман здатен був почути таке, чого нетреноване людське вухо ніколи не чутиме. Він виявив, що прості смертні вловлюють, може, якісь десять відсотків звуків з усього огрому, що їх оточує.

Треба вправлятись у вловлюванні та розпізнаванні звуків. Це надзвичайне вміння. Ніколи не знаєш, котре місто зростить у своїх нутрощах малого Караджича. А коли дізнаєшся, це вміння порятує життя.

ХРОНОЛОГІЯ МІНИ. У хронології міни є загалом чотири звуки. Кожен наступний гучніший від попереднього. Кожен попередній зловісніший від наступного.

Вибух останній у переліку. Тоді вже запізно для всякої обачності. За ним слідує руйнівний досвід: розлітаються осколки.

Свист випущеного снаряда передує детонації. Свист — це її анонс. А ніколи не можна забувати, що загроза — досвід, завжди гірший за екзекуцію, бо містить у собі страх перед прийдешнім. Падаючи, міна часом видає звук, схожий на лопотіння пташиних крил. Обережна людина ніколи не розслабиться в момент падіння міни, думаючи, ніби це птах, але й не впадатиме в паніку, коли над нею пролетить птах, не подумає, що це міна. Тренуватися треба, без тренування — нікуди.

Свист — це загроза. Вибух — екзекуція.

Тільки найтренованіші здатні вловити той звук. Свист означає, що міна, випущена з котрогось із довколишніх пагорбів, неуникно наближається до міста, в якому ви живете, до району, в якому перебуваєте, до вулиці, на якій опинилися, до перехрестя, на якому щойно стали.

Наступної миті ви станете або щасливчиком, або м’ясним фаршем. Тому ніяк не можна недооцінювати свист.

Зловіснішим за свист є звук пострілу. Випускають міну на котрійсь із гір над Сараєвом. Андрич якось зауважив, що не знає поселення, незручніше й тривожніше оточеного горами, ніж Сараєво. Це він сказав до того, як побував у Мостарі.

Коли міна вистрілює, до реципієнта з віддалі долинає тільки ледве чутне плоп. Це абстрактне плоп означає, що смерть вирушила до міста. Застережний знак. Його зауважують лише одиниці, добре натреновані й обачні, свідомі того, що від тренування й обачності залежать їхні життя. Ніколи не зайве повторити: цей звук зловісніший і за свист, бо анонсує всі звуки, що пролунають після нього: і свист, і вибух, і крики, і плач, і ремство голосів на похороні.

АЛЕ ЦЕ НЕ КІНЕЦЬ. Хто думав, що на цьому кінець, той, одразу видно, не бував на війні. Є дещо, що передує плопу і що, відповідно до невблаганної хронології міни, є зловіснішим за всі подальші звуки. Сирена — це первинний досвід. Вона перша серед низки звуків анонсує цілковите жахіття.

Хто потерпає від креативної зацікавленості та хто не боїться жахіття, нехай вийде на вулицю, коли завивають сирени. Побачить неймовірні картини. Побачить, як вулиці порожніють. Побачить хлопця, який біжить із капцями в руці, побачить жінку, яка біжить із заснулою дитиною на руках, побачить сполоханих голубів і знавіснілих псів. Побачить навіть картину, що сюди не вписується: дівчину й хлопця, які йдуть спокійно, вона обіймає його, він усміхається. Побачить первісно чистий відчай. Глядача охопить несусвітня туга. Люди, які біжать, не заслужили на це. Краса туги в її невимовності. Туга виривається з визначень.

Туга, яка накочується, коли завивають сирени, — єдина туга, що надається до опису. У ній — жага визначення.

Коли вулиця збезлюдніє, коли та пара заверне за ріг, треба добре запам’ятати цю картину. Таким буде світ, коли одного прекрасного дня настане День опісля. Немає нічого безглуздішого, нічого печальнішого за пусті вулиці. Порожнє місто — це щось таке, що остаточно втратило сенс. Руїни Мостара не безсенсові, бо в них є люди. Безсенсовість вийшла на вулиці Сараєва після завивання сирен.

ПРО ТЕ, ЯК РЕАГУВАТИ НА РІЗНІ ЗВУКИ. Коли зачуєте сирену, спокійно йдіть далі. Не робіть зайвих рухів. Сирени ніколи не завивали коли треба. У Сараєві п’ятого лютого 1994 року сирени завили о першій дня. У хронології снаряда сирена на першому місці. Там, у житті, завжди приходить останньою, коли вже пізно.

Коли чуєте отой плоп — максимальна обачність. Учіться у тварин. Кицька, очікуючи нападу, вмить смикається, напинається всім тілом і зачаюється. Так реагуйте і ви, почувши плоп. Отже, без паніки, тільки зачаїться та наслухайте наступний звук.

Наступний звук — свист. Тоді ви вже не маєте вибору. Коли чуєте свист, це означає, що за дві чи три секунди буде вибух. У ці миті шукайте найближчого сховку: під’їзд, дерево, яку-небудь діру.

Пошуки сховку наздоганяє наступний звук.

Наступний звук — вибух. Тут є лише два варіанти. Або вас поцілило, або повз вас пролетіло. Якщо вас поцілило, то ви взагалі не читаєте цього тексту й ніколи не читатимете. А якщо повз вас пролетіло, може, і справді придасться. Отже, якщо повз вас пролетіло, у вас уже немає часу на роздуми, вагання та пошуки під’їзду, який вам найбільше сподобається. Тоді ви маєте кинутися на землю.

Усе це триває щонайдовше кілька секунд.

ЗАЛЯГАННЯ. Уже 1992 року усталилася чітка класифікація залягання. Є три способи: сараєвський, соколацький і лондонський. Сараєвський найелегантніший і найефективніший: без роздумів кинутися на землю. Не дивитися, куди падаєш, не розмірковувати, чи це падіння завдасть більше травм, ніж маленький осколочок. Ті маленькі осколочки вбили багато людей. Соколацький спосіб практикували ті сараєвці, які від початку війни мали прямий контакт із Пале. Вони наперед знали, коли буде обстріл, і точно в призначений час, а іноді навіть раніше, ніж долине той плоп, залягали на землю. Звісно, таких мало. Більшість із них — у Пале, і саме вони є причиною нашого залягання. Лондонський спосіб практикували піжони: спершу знімуть плащ, розстелять його, щоб не забруднитися, і тільки потім акуратно вкладаються. Елегантний, проте вкрай небезпечний спосіб.

Навіщо взагалі залягати? Бо ще ніколи так не було, щоб випустили тільки один снаряд. Перша міна завжди була тільки увертюрою до другої. Друга прилітає так швидко, що в людини не лишається часу й на соколацький, що вже казати про лондонський спосіб залягання.

Тільки сараєвський.

ТА МІНА ТІЛЬКИ МОЯ. Один горезвісний вислів блукає поміж нас із перших воєнних днів, і почути його можна в усіх частинах міста, від Добриня до Вратника. «Не бійся, мене не поцілить, моєї ще не зробили». Оце «моя» стосується міни. Той, хто вимовляє цю фразу, демонструє свою впевненість, буцім іще не виготовлено снаряда, який судився йому. По трьох роках перехитровування сербського міномета я доходжу моторошного висновку: жоден із тих, від кого я чув цей вислів, згодом не уникнув своєї міни. Обложене місто не терпить самовпевненості. Хто у своїх монологах уживає форми майбутнього часу, а не каже «якщо Бог дасть», наражається на смертельну небезпеку. Ми не в тій ситуації, щоби будь-що стверджувати. Нічого не залежить від нас. Усе, чого ми забажаємо, якщо забажаємо необачно, завиграшки може обернутися на протилежність. Той, хто каже, що його снаряда ще не виготовили, хто стверджує це без релігійної смиренності, той насправді прикликає свій снаряд.

Якщо це звучить як забобон, то правда одна: хибним був наш минулий, наш довоєнний світ, у якому ми в таке не вірили, а не цей теперішній, у якому життя полягає в розпізнаванні й тлумаченні знаків.

Снаряди — наше прокляття. Ідучи вулицею, відчуваю тривогу, а джерела її не знаю. Урешті серед густих помідорів на котромусь балконі бачу голову хлопчика. Він стоїть і мавпує свист снаряда. Цілковито серйозний, майже набурмосений, стоїть у пралісі балконних помідорів і безжально імітує найгірший свист, який лишень можна уявити. Немає людського нутра, здатного спокійно дочекатися завершення цього звуку і не вивернутися від жаху, ним викликаного. Серйозність і наполегливість, із якою малий взявся за діло, дещо свідчить і про те, чому він це робить, і про його нудьгу, відчай і протест. Із реакцій людей довкола бачу, що ціла вулиця стривожена. Цю його діяльність можна було б визначити як конструктивне бентеження кварталу.

Хлопчик відіграє важливу роль у житті цих людей, бо жорстоко нагадує їм, у якому місті вони живуть.

П’ЯТЕ ЛЮТОГО 1994 РОКУ. Може, хтось і не повірить, але того дня розірвався тільки один снаряд. Епілог: 66 загиблих і 200 поранених. Телебачення називає їх безневинними жертвами, наче бувають і не безневинні.

Снаряд випустили серби з Лукавиці: снігопад припинився незадовго до полудня. День був мученицький. Та війна — найгірший період в історії Сараєва. Той день — найгірший у сараєвській війні. Година після вибуху снаряда — найгірша в тому дні. Чи здатен бодай хтось збагнути, скільки жаху було зосереджено в Сараєві між дванадцятою та першою дня п’ятого лютого 1994-го? Цього не можна забувати. Той день був найгіршим із найгірших. Він має ввійти в усну оповідну традицію. Спершу почекати, доки діти підростуть. Потім обережно розповісти їм, що день був спокійний, що півміста вийшло на вулиці, а друга половина була на ринку, що Сараєво було прекрасне, бо падав сніг, бо не було смогу, тому сніг був білий, що люди розслабилися від тієї краси, що вулиці дзвеніли голосами, вигуками, сміхом, типовими міськими звуками, і що потім, о 12:05, сталося це, і все за секунду змінилося, вулиці заціпеніли, і спершу почали літати легкові «гольфи», а коли вже й цього стало замало, пішли вантажівки, і що вони були перевантажені мертвими, пораненими, пошматованими, що вони везли руки й ноги, голови, і що Джоґо[21] глузував, Караджич зловтішався, і Колєвич[22]тріумфував, і що тут на вулицях люди плакали, а поліція розганяла людей, бо була небезпека нового обстрілу, бо перший снаряд ніколи не приходить сам, але ніхто не хотів сховатися вдома, і що на белградському телебаченні годинами розводилися про підкинуті манекени, що в ООН не знали, хто стріляв, а тут по вулицях ріками текла кров. О тринадцятій годині завили сирени, але знову ніхто не схотів утікати з вулиць.

Треба буде сказати дітям іще дещо: через п’ятсот днів ринок Маркале повторився.

УНОЧІ ШУКАЮ ВТІХИ. Колись я мав звичку трохи поміркувати перед сном. Тепер тільки прислухаюся. Спочатку вдалині, десь по-справжньому далеко, розрізняю ледве чутне плоп. Тоді минають дві секунди, коли не чути нічого. Потім долинає свист. Страхітливі звуки, шлунок рефлективно стискається. І тоді вибух. Укриваюся з головою, розуміючи, що ковдра не здатна захистити мене навіть від холоду, а від осколків тим паче. Потім чую дзенькіт скла, крики й поклики на допомогу. Далі знову настають дві секунди беззвучності.

Тоді знову — плоп.