Сараєво для початківців

КОРОЛЯ ТОМІСЛАВА

ТРИПАЛІ ЛЮДИ. Вона живе в кварталі Брека і щодня ходить на роботу. Сходить в місто вулицею Короля Томіслава. Єдина проблема цієї вулиці — уздовж вона цілковито відкрита до Требевича. На Требевичі — сербський снайпер. Він сидить у своєму гнізді, дивиться в оптичний приціл і переслідує жертву. Вулиця Короля Томіслава рясніє людьми, і він обирає прискіпливо. У фіналі вирішальною стає деталь. Вона це добре знає і прагне усунути все, що може його роздратувати. Не носить сережок. Не користується рум’янами. Помаду можна, уже коли прийде на роботу. Якщо нафарбувати губи перед виходом, можна стати помітною. Куртка в неї сіра, тут без проблем. На жаль, цього замало, і вона це добре знає. Не досить усунути дрібниці, які можуть його розізлити, треба знайти щось, щоб задобрити його та примусити вбити когось іншого, може, навіть її коханого, з яким вони разом щодня сходять у місто. Аби не її.

Але складно придумати таку деталь.

Та немає нічого неможливого, коли йдеться про життя.

Однієї ночі, уві сні, вона нарешті придумала.

Опиняючись у верхній частині вулиці Короля Томіслава, вона кладе руку на груди, при цьому випростує великий, вказівний і середній пальці, а безіменний і мізинець згинає. Православні хрестяться трьома пальцями, і в цій війні перетворили свій жест на символ. Розпізнавальний знак. На це вона й розраховує, складаючи їхній знак на грудях. А що звати її Алма і що за суттю вона ідеально підходить снайперу, не має значення. Ні в кого на лобі не написано, якого він віросповідання, і цим варто скористатися.

ЕМІНА. Еміна живе у Швеції. Вона біженка із Сараєва, поїхала 1992 року. Було тяжко, довкола вибухали снаряди. Голод, холод, безвихідь. Одну сестру поранено, другу вбито у Зворнику. Треба було мати зв’язки та перетнути аеродром у ті холодні грудневі дні. Вона мала. Зробила б що завгодно, аби тільки вирватися з приреченого міста. Його називали містом без майбутнього. І вона втекла. Тепер — у Стокгольмі, вже два роки працює продавчинею, клієнти її цінують, і на перший погляд усе добре. А поза тим першим поглядом, якщо трохи зазирнути їй у душу, там зяє порожнеча. Вона гине за Сараєвом. Її туга така якісна, що не дає їй зібратися й почати нове життя. Вона постійно розривається між планами, пов’язаними зі Стокгольмом, і спогадами, пов’язаними із Сараєвом. Думає про все, крім повернення, бо вдома, усі їй кажуть, просто нестерпно. Коли й туга її стає нестерпною, вона вирішує: ще один-єдиний раз поїде в рідне місто. План розумний: вона туди поїде, гарантовано розчарується, поквитається з минулим життям і тоді, позбувшись тягаря, нарешті почне все спочатку в Стокгольмі. Тільки так і можна вирушати в нове життя. Майбутнє сміливо зустрічають лише ті, хто належно зведе рахунки з минулим. І саме тому в Сараєві вона пережила тотальне жахіття. Коли приїхала й побачила, що люди живуть тяжко, проте сміються, на відміну від Швеції, де життя легке й печальне, вона нічого не розуміла. Була вражена, зрозумівши, що в Сараєві на кожному розі є те, чого вона безуспішно шукає: у цьому місті є все, чого немає в Стокгольмі. Повернулася нещасна, роздерта суперечностями ще сильніше, ніж до від’їзду. Хто забуває рідний край, каже Карачич, той має готуватися до поразки, бо рідний край знайде спосіб нагадати про себе. Ті запахи й барви ніколи не помирають, і людині треба мати великий талант, щоби вдало зректися рідного міста. Еміна була не такою, вона була просто нещасною, і тому для неї немає зцілення. Вона ніколи не повернеться туди, де їй місце, і ніколи не проросте під тим небом, яке над нею тепер. Її крик чутно аж у Сараєві, заглушити його можуть хіба вибухи снарядів. Звуки — це те, що руйнує наші ілюзії.

ІВАНА. Івана живе в Канаді. Туди вона приїхала цілковито підготовленою — досконало знала англійську й усе про комп’ютери. Одразу одержала трикімнатну квартиру й роботу, одразу купила машину, її дитина одразу яскраво відзначилася в школі. Сараєвські діти скрізь, хоч куди поїдуть, першого ж року демонструють свої переваги. Вона боялася тільки одного: ранку, коли прокинеться і збагне, що все було тільки сном, що вона й далі живе на Добрині, у будинку номер п’ять, зусібіч стріляють, а малого вона побачить невідь-коли. А коли розуміє, що Канада — не сон, що вона таки там, а дитина з нею, — її накриває. Бере телефон і годинами намагається додзвонитися на свій колишній номер. Коли нарешті пробивається в Сараєво, крізь ридання питає людей, які живуть у її квартирі: якого кольору кошичок для хліба і чи стоїть він іще на кухонному столі? Усе її безмірне щастя розбивається об цю деталь. Наступного ранку не може збагнути, чому це коїться, чому вона так стрімко втрачає контроль над собою. Потім упродовж багатьох днів вона спокійна та стабільна, так звана «щаслива», допоки знову накотить і рука несвідомо потягнеться до телефона.

ВЕЗІРА. Везіра лишилася в Сараєві. Живе тяжко, настільки тяжко, що в ній давно померла навіть думка про усмішку. Нелегко витримати три роки в місті, яке позбавили майбутнього. Везіра гасне і має одне тільки бажання — кудись утекти. Аби ж їй поїхати кудись далеко, у Канаду, у Швецію, назавжди забути про це місто й останні три роки — не було б у світі нікого щасливішого за неї. Вона точно знає, де відшукати щастя. Щастя там, де не летять гранати, де водогони наповнені водою, а більшість людей не знають, навіщо потрібні каністри, де неонові реклами цілу ніч блимають в очі, де в газетах пишуть про здібності сараєвських дітей. Це те, чого вона хоче, і більше нічого в житті їй не було би треба. Вона мало вимагає, навчилася терпіти. Єдине, чого терпіти не може, — ностальгійний лемент людей, які вже відстрілялись із Сараєва і не розуміють, як їм пощастило.

УПЕРШЕ БЕЗ БАТЬКА В МЕЧЕТЬ. Коли сказав їй, що наступного ранку йде на Іґман[32], вона вже знала, що більше його не побачить. Коли по обіді вони із сином валялися, і малий ходив йому по спині — це називали масажем, — вона відчувала нездоланну потребу взяти ножиці й відрізати пасмо його волосся. На згадку. Не наважилася, щоб не виказати свого передчуття. Уранці, коли він ішов, удала, ніби спить. Коли нахилився, щоб її поцілувати, і далі прикидалася. Коли вийшов, заплакала під ковдрою. Сльози душили її. Коли ввечері їй повідомили, що його рознесло гранатою при спробі заскочити в шанець, вона продемонструвала свою силу. Залишилася спокійною. Серце її розривалося, та ще на початку війни вона пообіцяла йому не плакати, якщо з ним щось трапиться, лишатися сильною та берегти малого. Тепер дотримання обітниці стало її найважливішою справою. Вона з острахом увійшла в дитячу. Потрібна величезна сила, щоби повідомити дитині про смерть батька. Та ліпше сама скаже синові, ніж він дізнається у дворі від інших дітей. І навіть те, що здається милосерднішим рішенням, болить, коли треба його озвучити. Вона ледве вимовила ті кілька слів. Себе взагалі не чула, то був чужий голос, що долинав іздаля, дуже скоро заглушений дитячим криком. Малий заходився криком, кликав батька. Крихітне дитяче тільце тремтіло від болю. Тепер у нього попереду пришвидшене дорослішання. Усі довкола стояли розгублені, ніхто не знав, що робити. Малий просто кликав тата. Вона — та, що вважала себе сильною, — не витримала. Вибухнула тяжкими риданнями. Тоді відбулося геть неочікуване: хлопчик узяв її за руку й сказав, щоб не плакала, адже вона обіцяла татові, що буде сильною, і мусить дотримати обіцянки. Відтоді їй щоразу вдавалося стриматись, навіть сім метри над рівнем моря, одна з локацій зимової Олімпіади 1984 року. 1993 року тут точилися жорстокі бої між боснійськими та сербськими військами. днів по тому, коли малий після хатми[33] простягнув їй згорточок. «Це дав мені тато, коли йшов, і сказав, щоб ти тримала це між фотографіями». У згорточку було пасмо його волосся.

ТИСЯЧА Й ОДНА НІЧ. Шостого квітня їй виповнилося шістдесят три роки. Швидко минули ті літа, наче в одні двері ввійшли, а в інші вийшли. Діти розлетілися світом, онуки — разом із ними. Вона живе спогадами про них і тяжкою працею. Встає о шостій. Розвиднюється аж о сьомій, але їй це запізно. Сутенітиме о п’ятій, день закороткий для всього, що треба зробити.

Отакий розпорядок дня: за п’ять до шостої підсвідомість надсилає їй сигнал, що час прокидатись. Якщо підсвідомість запізниться, то четники — ніколи. Щоранку точно о шостій, так точно, що годинники звіряти можна, вони вистрілюють першим снарядом. О 6:05 вона питиме чай. М’яти назбирала влітку, насушила восени, а питиме цілу зиму.

О 6:20 вона готова виходити. Потрібно: притягти дров, сходити в муніципалітет по гуманітарку, піти до ADRA[34] (аби тільки переконатися, що для неї нічого немає), піти на ринок (аби тільки переконатися, що нічого не може купити), потім натягати води, помити посуд, наладнати олійний світильник на вечір…

Якщо обійде всі гранати й уникне всіх снайперів, знову вдома має опинитися близько третьої. О 15:05 сяде писати: «Дорогі мої діти, у нас тут усе гаразд. Якось жити можна. Найбільше переймаємося за вас. Як ви там? Чи маєте їсти, чи ніхто не кривдить?» О 15:50 розкладе ліжко, поки ще видно. О 16:00 ніч перейде в рішучий контрнаступ. О 16:05 вона покладе два поліна в піч — рівно стільки, щоб дихнуло теплом у кімнату. О 16:20 поправить у світильнику ґнотик, доллє олії та запалить вогник. О 16:30 вогонь у печі напевно погасне. О 16:40 світильник відмовиться слухатись. О 16:41 вона загорнеться в ковдру й стане біля вікна. Надворі нічого не видно. Тільки чути. Чути відлуння війни. Хтось удалині стріляв. Хтось поблизу плакав. Щойно почався чийсь похорон. О 16:50 вона поїсть, перший і єдиний раз за день. Надворі останні недобитки дня капітулюють перед темрявою. Ніч нападає всіма доступними засобами. Зуміла захопити стратегічні позиції: передпокій, кімнату, вікно. Десь удалині бахнула стоп’ятдесятп’ятка. На горі працює артилерійська установка.

О 16:62 вона повернеться і вкладеться в ліжко. О 17:00 увімкне транзистор. Батарейки ледь-ледь дихають. Тоді вона знову встане, пройдеться кімнатою. Темно, але вона знає все напам’ять. Та й це їй набридне, повернеться в ліжко. Час тече тоненькою цівкою. Потім розірветься остання того дня граната. Рівно 19:00. Вона засинатиме, читаючи суру Аль-Аср[35], щоб Аллах зласкавився, дав її дітям їжі, і щоб їх ніхто не кривдив. Прохання залишається висловленим наполовину. Сон зі знайомих укріплених позицій вдирається в її молитву.