Сараєво для початківців

ГЕНОЦИД

БУТИ БАТЬКОМ. Цілу весну 1992 року ми дивувалися. Невже існує в цьому світі хтось, здатний стріляти в дітей? Багато малюків постраждало, доки Сараєво збагнуло: так, існує. Квітень у цьому сенсі був найнебезпечнішим. Гадалося, що обстріли міста — лише тимчасове непорозуміння, і то тільки питання часу, коли все залагодиться. Аж тоді, одного тяжкого вечора, вечірні новини розпочалися сюжетом про дівчинку, яку сербський снайпер підстрелив, коли та бавилася в парку. Саме так: війна нависла над Боснією, небачено жорстока, а діти все ще бавилися в парках.

Камера показувала дівчинку, яку везли в операційну. Її великі очі, наляканий погляд неможливо забути. Вона озиралася на батька, який стояв у коридорі геть розгублений. Коли вона зникла за дверима, до чоловіка підійшов телерепортер. Запитав, що сталося. Батько від матері відрізняється тим, що завжди раціоналізує ситуацію, не віддається на поталу емоціям, навіть коли життя його дитини під загрозою. Охоплений горем, батько дівчинки промовляє на камеру найсуперечливішу фразу цієї війни:

— Я не знаю, що то за людина може стріляти в дитину. Не можу цього зрозуміти. Я хотів би з ним якось на каву піти, аби збагнути, що ж він собі думає…

Відтоді минуло багато років. У Сараєві не вщухає полеміка щодо того вислову. Він хотів би піти на каву з чоловіком, який підстрелив його доньку. Одні вважають його ідіотом, інші впевнені, що всю велич поняття «людина» зосереджено в його фразі. Перші називають її монструозною, другі — чудесною. У цій полеміці немає переможців, що підтверджує: цей вислів, хай оцінений негативно чи сприйнятий поблажливо, є сутністю Боснії. Тієї Боснії, яку щодня нищать. Згодом повідомили, що в лавах Армії БІГ загинув батько дівчинки, і ніхто вже не переймається. Смерть стала рутиною. Рутина завжди нудна, тож після звістки про його загибель більше нікого не цікавить, що буде з дівчинкою. А батько її існує тільки в дискусіях, із яких йому не вільно піти.

ПОСЕРЕД САРАЄВА, ПОСЕРЕД ЗИМИ. У грудні смеркає між 16:00 та 16:30. Струм незворотно зник іще в червні. Останні надії ми облишили в липні. А якби минулого січня хтось нам сказав, що 1992-й так закінчиться, ми не повірили б.

Вибір видів активності в пітьмі неопалюваного приміщення зведено до мінімуму. Лягти, загорнутися в ковдру й слухати звуки ззовні. Ані руху, ані думки. Надворі життя, повнокровне, насичене, небезпечне. Якщо не падають гранати, там панують звуки, що їх видають діти.

На одному закритому, від снайпера закритому, подвір’ї діти бавляться в геноцид. Важко збагнути механізм їхньої гри. Уся фішка в переконливості. Гра має сенс тільки тоді, коли є переконливою настільки, аж актори в ній забувають про гру, сягають того рівня ентузіазму та відданості, на якому розчиняється межа між реальністю й вигадкою. У геноциді це означає, що жорстокість, притаманна хлопчикам, має бути справжньою, щоби страждання, призначені дівчаткам, теж були справжніми. Нагору, до темної кімнати не долинають звуки, що їх видає чоловіча команда в грі, натомість дуже добре чути такий відчайдушний, такий справжній, такий моторошний крик дівчинки, яка благає:

— Не треба, прошу вас! Не треба, будь ласка, не треба…

ПРИРЕЧЕНІ НА ПРОВИНУ. Найлегше жити на Соколаці, обстрілювати місто й убивати людей. Тут немає жодної дилеми. Тільки питання: чи добре звірено координати? Унизу, в Сараєві, дилеми просто нестерпні. Хай що люди зроблять, наражаються на запитання без відповіді. Людина завжди когось уражає. Треба бути болісно обачними. Забагато ран послали нам згори; якщо самі образимо когось, це буде непростимим. До переліку таких непростимих помилок можна долучити й твердження, ніби тут ніхто не боїться смерті, тільки інвалідності. У людей, які залишилися інвалідами, відбирають надію. Чи мають вони право на надію? У подвір’ї бавляться діти. Галас звичний, а от їхня енергія — ні. Її значно більше, ніж може витримати подвір’я. Це тому, що вони рідко виходять, і акумульована вітальність із часом виливається у фрустрацію. Перед під’їздом в інвалідному візку сидить хлопчик і дивиться, як вони бавляться. Він серед них найкрасивіший. Такими були всі сараєвські діти до війни. Усім своїм єством він бере участь у їхній грі. Захоплений щонайменше так само, як ті, хто бавляться. Різниця лише в тому, що вони бігають, а він сидить і ніколи вже не побіжить, він приречений на це обмеження. Пройти повз нього, не відчувши провини, майже неможливо. Кожен, хто має обидві ноги і не почувається винним поруч із ним, даремно провів у Сараєві час війни.

БУДЕННА РОЗМОВА. Життя розгортається в паузі між двома снарядами. Коли в одній із таких пауз я набирав у каністри воду, до мене підійшов десятирічний хлопчик Діно. З їжею сутужно, тож на зріст він — як добре розвинений семиліток. Худенький, згорблений, у чуприні перші сиві волосини. Питаю, чи всі в нього живі-здорові? Каже: «Так, тільки мама померла, бабуся загинула, тата позавчора поранили в ногу, а сестра в лікарні, у неї жовтяниця».

ЛИМОНКА. У моєму будинку один хлопчик дістав прізвисько Лимонка лише за те, що не зміг точно визначити на слух калібр снаряда, який п’ять хвилин тому влетів у подвір’я. Він сказав, що то була ручна граната — «лимонка», а то був снаряд вісімдесят п’ятого калібру.

Так тепер у Сараєві з’являються прізвиська.

Так нині в Сараєві ростуть діти. Кожна дівчинка пройшла більше вогневих хрещень, аніж Рембо. Тому, переглядаючи фільми, вони з підозрою спостерігають за сценами, що не доросли до їхньої реальності. Вулицею йдуть двоє хлопчаків:

— Ти за кого вболіваєш?

— У війні чи у футболі?